* * *

І все-таки прийшло до мене слово,

Наприкінці прибилось крадькома.

А я вже думав, що мене — нема

І далі бути необов'язково.

Напівпустий розхитаний трамвай,

Якісь колони, осінню набряклі.

Жовтавий присмерк протинали краплі,

І щось мені з'явилося. І край.

* * *

Не було ні криниць, ні отав,

Ні ячань журавлів, ні молитви.

Та потроху я все ж проростав

Крізь дими і бетонові плити.

Десь тюрма позіхала здаля

На мій вечір, що пах анашею,

А колись і мордовська земля

Таки б мала мене за душею.

Я штовхнувся у світ від стіни,

Де шприци і недопалки «Прими»,

Поламавши язик жерстяний

Фрикативними і проривними.

Із вертепу вечірніх ножів,

Не допивши портвейн і «столове»,

Я з-за рогу підходив до слова,

Де не ждали синів сторожів.

Не помер, хоч самому й здалось.

Німував — видно, так було треба...

Та під попелом жевріло щось

І пекла батьківщина між ребер.

З бруду, з тліну, з гріхів і похміль,

Захлинаючись стукотом серця,

Я виходжу до неї з підпіль,

Мимо вас — перелякані скельця.

* * *

Десь на околиці, десь на задвірках

Жевріє хтось і вишіптує слово.

Серед чужинства і кухонь прогірклих,

Серед зневір, але не випадково

Саме воно, це дитя передмістя,

Сутінків, колій, парканів похилих

Видихне слово, як дим через ніздрі,

Непередбачене, мов крововилив.

Там, на кошлатих, понурих задвірках

Він підроста серед зойків і диму.

Двійка з життя і по фізиці двійка,

Та, як жорства, на зубах його — рими.

* * *

Жив би в якихось Заліщиках, чи, може, десь в Теребовлі,

Ходив би в неділю до церкви, просвітлений і чепурний.

Слова безсилим бадиллям не застрявали б у горлі,

Співав би я «Ще не вмерла» і «...нам Україну храни».

В УНСО і районній «Просвіті» Вітчизні приносив би

користь,

Традиціями наповнений, як зерням — тугий кавун.

І стрийко у мене був би Богдан, чи, можливо, Орест,

І був би у мене дідо — потомственний член ОУН.

А ще би я мав Свят-Вечір, маланку, вертеп і гаївку,

Напам'ять навічно завчений карбований «Декалог».

Не «Русскую», розумієте, а рідну пив би горілку

З товаришами вухатими, чи краще з одним — удвох.

«Героям слава!» кричав би, рвійний і розпросторений.

Рота кривив би — ур'яд, оркестра, газ, парлямент.

І був би я весь вишиваний, різьблений і інкрустований,

І В'ячеслав Максимович був би мій Президент.

Я мав би багато дечого, тож заздрю Стриям і Делятинам.

Народом були б сусіди і навіть черга в пивній.

А ви попробуйте жити серед цієї телятини

Понурих «тожеукраїнцев», в підпіллі слів і надій.

І Де там ті в біса Заліщики? Тоскні, наче шинелі,

Снують суцільні «согражданє», «женщіни» і

«мужчіни».

і тінь моя неприкаяна в'язне у цій пустелі,

і маю я тільки згарище з присмаком Батьківщини.

* * *

Не пишеться. Душа пуста,

Як зоране осіннє поле.

В пустелі чистого листа

Німує слово охололе.

І жаско так скрегоче час,

І з часом тану я навзаєм.

Невчасно так, але — почавсь.

Почався — а часу немає.

Не пишеться. Душа пуста,

Як німб нічного підворіття.

І вік розп'ятого Христа

Уже вроста в моє повітря.

* * *

Твого уже так мало тут лишилось,

Серед судомних, болісних узвиш,

А ти ще снишся, як раніше снилась,

Ти ще печеш. Ти ще мені болиш.

Не заросла ні часом, ні журбою,

Як сто небес, і радощів, і лиць.

Дзвенить над невигойною тобою

Такий пекучий вихор таємниць.

Наснись мені, щоб скрикнув і прокинувсь,

І застогнав у чорну німоту.

А ти в ту мить ділити будеш з кимось

Гарячу ніч і втрачену цноту.

Моя гріховна зливо, що гадати.

Повицвіли всі «може» і «якби».

Немає слів. Ніхто не винуватий.

Лягли так долі чорні жереби.

* * *

Чорні пензлі тополь пишуть ніч безшелесну.

І самотність туга. Ні концепцій, ні течій.

Треті півні запіють — тоді ти воскреснеш

І відкриються рим кровотечі.

Попереднє життя — то лише передмова,

Хоча витерта вже до кісток твоя юність.

Треті півні кричать і розкошлане слово

Закружляло над цвинтарем вулиць.

Та закінчиться ніч — поцілує знемога

Крейдяними устами в чоло охололе.

І світанок блідий, як одрізане вухо Ван-Гога,

І ніяких півнів. Не було їх ніколи.

* * *

Наприкінці мрій і віку,

Крізь морок і безголосся

Оливковий Федеріко

Дихнув на моє волосся.

Війнув на мене здалека,

Дива принісши присмак

Мелодій сумного лемка

Зелений пахучий присмерк.

І, збурений потрясіннями,

Я простував поволі

Край золотого, осіннього

Плужникового поля.

* * *

Здавалось, так воно ще довго буде —

Олія літа, млость і взагалі...

Та вже ідуть нові осінні люди

По синій зосередженій землі.

І щось у світі сталося сьогодні,

Лизнула бруки пелехата тінь

І відчуття, що все напередодні

Колючих змін, прощань і потрясінь.

Тож прощавайте, «дєвушкі і парні»,

Я хочу серед нетутешніх площ

Дивитися з пухнастої кав'ярні

На франкомовний витончений дощ.

* * *

Просунувсь на сторінку Пастернак,

Закляклий мозок, почуття картонні.

Темніє рано. Йде життя не так

І сніг, як постіль у якімсь притоні.

І хочеться світ за очі тікать

Із днів оцих і від самого себе.

І, як ножі, ввійшли по рукоять

Сухі тополі в безпритульне небо.

* * *

У празниковій сорочці півень стоїть на базарі,

І з горла його захриплого, бліда і осяйна,

У молоді калюжі, у води блакитно-карі

Цитринами жовто-гарячими розбризкалася весна.

Скришилась вчорашня мряка і так недоречно — вмерти.

Нові голоси курять'ся у різьблену синь дзвінку.

Несміливо і дражливо жовтіють наївні верби

І знову муляє рима, як вустілка в чобітку.

* * *

Он розсунув обаполи місто

Мій Дніпро, заломивши брову.

Серед сала і малоросійства

Це — моє і отут я — живу.

Це моє. З правіків і назавше,

Наче гемоглобін у крові.

Все зчужіло. Та небо ще ж — наше,

Наші вітер і сонце в траві.

Та іще прапори незникомі,

Не зароблені на трудодні.

Не на їхнім вчорашнім обкомі,

А на серці і Стуса труні.

Хай розчавили лаптями груди,

Та прогледіли слово моє.

їм здавалось уже —

тут ніколи нічого не буде,А я —є!

* * *

Тремтить на вітрі ліхтаря кульбаба,

Мертовна квітка опівнічних міст.

І з вулиць осінь, хора і кульгава,

Забилась на ніч в вижовклий під'їзд.

Уже вляглись сусідка з чоловіком,

Верстати в снах цілують слюсарів,

І є десь ти у теплім меді вікон,

Над цю журу, над скреготи вітрів.

Ти десь отам, за чорноземом ночі,

І в цім рядку, у куряві оман.

Де будеш ти така, як я захочу,

Де не впізнаєш ти себе сама.

* * *

Похмура графіка лісів,

Сніги пошерхлі березневі.

І розпач поруч мене сів —

Ну як, ну як мені без неї?

Вона і так була, як мить.

Метелик, що влетів до льоху.

Не вицвіте, не одболить,

Не перебудеться потроху.

* * *

Десь там, на місяці — Антонич, густий, печальний і

брунатний.

До ліхтарів позалицятись ідуть у ніч гінкі тополі.

І шепоти нічних підборів, і сміх, зазивний і

принадний,

І пристрасть потягів далеких, і світ хитнувсь і

збожеволів.

Десь жовті зуби шкірять тюрми, ростуть зірки з

грудей поетів,

Десь задихаються коханці, позаплітавши хтиві ноги.

І тліють предки по могилах, і квітне вогник

сигарети,

І я твоє шепочу ім'я, примхливе, пружне і вологе.

* * *

По зморшках передмість тендітний вечір гасне,

Вгрузає у пітьму тополі корогва.

Щось жебонить приймач про дощ короткочасний

І вистигає чай, цигарка дотліва.

20-го, в четвер, дощі по Україні,

Місцями десь гроза, місцями — розпач десь.

А взагалі — нічо, ростуть жита і свині,

І немічні вірші занудних поетес.

І ти собі ростеш. Дзвенить отерпла вічність.

По вирвах безгомінь шукаєш опертя.

Була тобі ця мить і сам ти був навіщось.

Короткочасний дощ. І радість. І життя.

* * *

Причаюсь в пивній на самім денці,

В сповитку бузкової імли.

На столі — торішні оселедці

І масні розмови, як столи.

Знають тут — кого, за що побили,

Хто з ким спав, зарізали кого

І що вчора в Надьки, у «кобили»,

Подорожчав знову самогон.

Бенкетує алкогольна Мекка,

Пінявий Інтернаціонал.

Мружить хтиві очі небезпека,

Шкіриться надгризений бокал.

Я сюди заскочив на хвилину,

Навіть піну з кухля ще не здув,

Тільки вже прожито половину,

А в душі — ще ні в однім «глазу».

* * *

Сірий вокзал. Сталевар на фронтоні

І ланкова із бетонним снопом

Все стережуть мої дні непритомні,

Скулені дні. Я кивну їм обом.

А навкруги — куцочолі квартали,

Попіл нудьги непородистих міст,

Де в піднебіннях провулків застряли

Слово чуже і розхристаний свист.

Все тут розписано. Все, як належить.

В нетрях будівель, отам десь, вони —

Голови, мери, начтепломережі,

Сливки повій і Поет Головний.

В рейвасі цьому ну хто ти, ну хто ти?!

Юність безтямна, якісь прохідні...

Тут ліхтарі тебе знають достоту,

Мури щербаті і кислі пивні.

Вечір і дощ на спідницю циганки

Сміхом ліхтарним розписують брук.

Висиплять зорі, як офіціантки,

Місяця тацю узявши до рук.

І попливе над наїженим тижнем

Мрія кудись в нетутешні тижні.

І защемить у повітрі Парижем,

Київ запахне крізь сині вогні.

Таляри зір і місяць-нумізмат,

І я на неосвітлених підмостках.

Моя тісна трибуна, мій Сенат —

Нічний балкон, блідої долі посаг.

Оце — мій кін, і тут я на коні.

Тополі — слухачі мої і свідки.

Та ще, мабуть, блукає по стіні

Безсонне вухо пильної сусідки.

А місто вже вмостилось, певна річ,

Дивитись куці сни, тверді і прісні.

Якісь гульвіси потягли у ніч

За ноги п'яну непритомну пісню.

Чи, може б і собі туди піти?

Та трохи співи не в моєму стилі.

Гай-гай, мої розчулені брати

З очима вбивць і сміхом крокодилів,

Ідіть собі... А в мене тут — спектакль,

Мій мітинг, мій літературний вечір.

Точніше — ніч. А коли щось не так —

Так я ж і грошей з вас не брав, до речі.

І тиша знов. Як члени КПУ,

Давно останні вимерли обцаси.

Я кидаю недопалок в пітьму —

Зіркам і вербам, як ідею в маси.

* * *

Ще молоді печалі в мене,

Надій і часу — досхочу.

І травень, мокрий і зелений,

Обтрушується від дощу.

Ледь-ледь обвітрений віршами,

Дзвінкий, як весняне вікно,

Стою і п'ю з товаришами

Дерева, сонце і вино.

Доп'єм. І волохата вулиця,

Бліде насупивши чоло,

Як від краплин, від нас обтруситься,

Нічого наче й не було.

Та слово кольором і звуком

Проріжеться в урочий рік.

І травнем тим, і тим завулком,

У груди внизаним навік.

* * *

Пахнуть колії густо і важко,

Перебувши денну суєту.

Об осколок розбитої пляшки

Вечір врізав босу п'яту.

І асфальти пашать розімлілі,

Поховавши носи в деревій.

Ожива «сексуальне підпілля»

І скептичний цвіркун у траві.

Доміно по спітнілих долонях

Нетверезих уже трударів.

І жовтіє двоюрідний сонях,

Що з села десь від діда забрів.

Дотліває виснажене літо

Поруділим спогадом в траві.

Вересень шепоче заповіти,

Висохлий і мудрий, як равін.

А потому підпливе сльозою

І від жаху мряки і сльоти

Золотою сонною осою

Відлетить кудись у засвіти.

А сюди вповзуть осінні злидні,

Обіпершись ліктями двома

На посьолки, фінками вагітні,

На серця, де прихистку нема.

І по колу підуть дні, як в'язні.

Чорні дні. І я, живий на чверть,

Поплетусь у смутки разуразні,

В непролазну осінь, наче в смерть.

* * *

Я ще нічого не сказав нікому,

Та прийде час — і я вам ще скажу,

Довіривши ненависті оскому

Веселому свяченому ножу.

В корості кпинів і плювках поразок,

Сховавши лють у глибину кісток,

Я ще мовчу, та кам'яніють м'язи

І під бровою скалить ікла вовк.

За мною — неміч глиняної хати

На вашу твердь, на мармур і на мідь.

Та хреститься за мене пелехатий,

Захриплий гнів рабованих століть.

До часу злість плекаю незникому,

Коли вогні заграють молоді.

Я ще нічого не сказав нікому,

Та треті півні крикнуть — і тоді!

* * *

Минулих Вусть, Порхвирів і Лукій

Пракревний світ в солом'янім ряхтінні.

Над степом цим витають рідні тіні,

Та ніяково вимовити — «мій»,

Бо він не мій і взагалі не степ —

Розорані «колхозниє угодья»,

Де зна мій дід, що там росло й росте

Тепер, торік і в тридцять другім годі.

А я вже гість. Із касти слюсарів,

Із люмпенів і ґудзиків цинових

І погляд з-під острішкуватих брів:

«А чий же то — Іванів чи Петрів?»

І здивування на земляцьких бровах.

Просмалені санскриту носії,

Що на зупинку кажуть «остановка»,

Вишні і стерні, церква товстонога —

Напівзнайомі. Та таки свої.

І ці гробки, як пасіка ласкава,

Де через хрест — і прізвище твоє...

Сидить на дроті ще махновська ґава

І заглядає вітру у рукава.

І є ВОНА. Непоказна — та є.