* * *

Долі судилося бути саме такою.

Саме звідси дивлюсь я на не мною придуманий світ

Я люблю цю ріку. І люблю горби за рікою.

І маслини в посадках, де фінкою б'ють у живіт.

Я люблю, коли дим струмує над передмістями

І таке, наче юність проступає тоді із імли.

Друзі — ті, що не мав. — ті вже стали міністрами.

По могилах і тюрмах — оті, що були.

І якщо подивитися вбік від головного проспекту,

Там, у мареві, що схоже теж на ріку,

Де нудьга поверхів затікає в приватний сектор,

Хтось іде по шорсткому вулиці язику.

Років десять тому іде у вечір і в спомин.

Наче давнє татуювання — зображення

розпливлось.

До циганів за анашею? До когось за самогоном?

Він іде, той до болю невпізнаний хтось,

І зникає поволі у димній балці...

Все років загортає дим.

І десь та, від якої тремтіли пальці,

Зубом блискає золотим...

Саме у цьому місті чомусь судилося бути.

В цьому часі і сонці. Посеред цих людей.

Тут ковтати повітря і повні груди отрути,

Тії, що не знали зроду ні еллін, ні іудей.

Любити ці горизонти абрикосово-акацієві.

Траву в щілинах між плитами. Обвітрені поїзди.

Три акорди околиць і, власне, долі всієї.

Тільки навіщо все це, якщо це — не назавжди?

* * *

Хай мерехтить тонка моя печаль

Над селищем, що куриться димами.

Дими синіють. Колії блищать.

Холоне світ до бісової мами.

Вдивляюсь в очі стомлених кобіт,

Грудьми налігши на поруччя мосту.

Пускаю кільця, мружачись собі

В білястий, наче крізь гардину, простір,

В посьолок цей, що був мені дружком

Із молодістю втеклою на пару.

І, звісно, смуток золотим пушком

Діткнеться серця — тут нема «базару».

Та хай собі. Щасливий буду й тим,

Що є ця мить, коли прозоро й просто.

Блискучі рейки і блакитний дим...

І я стою. І все не сходжу з мосту

* * *

Жовтими іскрами, товченим склом

грає тополя на сонці осіннім.

Злякана й синя, пропахла насінням,

гнеться вимова сільська за вуглом.

Міцно затиснувши в жмені цей світ,

сповнений сонця, і в нім — випадковість

власну, мою, чи тополі якоїсь,

нарід снує. Чи народ. Чи нарід.

Іскра горить в провідниці в очах,

що з прапорцем на підніжці вагону

вклякла і зараз махне. І хоча б

не полетіти, бо вже невагомий.

І збайдужіння, і страх, і зима,

в котру ще вмерзне цей рідний топонім,

прийдуть, як смерть. Але смерті — нема.

Є тільки сонце. І в сонці — тополі.

* * *

Ти стоїш перед судьбою причинною.

В тебе їх — одна, а не дві.

Із хрестами, словами, причілками

І шаблями в засохлій крові.

Ти стоїш — озлоблена частка, атом.

Кривиш рота в пустелю: «Агов!»

Перейшла із дурним твоїм татом

Тобі ця глинобитна любов.

Вкляклі м'язи. Жалі. Полотняні міти.

Озирання журливе назад.

Та закреслено мрійне «а міг би...»

І немає про що тут казать.

Хай криві. Хай накульгуємо на ногу.

Пізнаєм по каліцтву своїх.

Та тобі щось шепоче: «Нічого.

Наша правда ще вріже їх сміх».

* * *

Днів моїх зволоживши суходіл,

Речитатив Дніпра наростає в прольотах мосту.

Марний гімн, проспіваний цій глухоті,

Синє свято серед бетонного посту.

Хочеться твердо так вимовляти «ер-р».

Карбовані і горбоносі, тремтять в повітрі епітети.

Зібгавши нікчемний рік оцей і четвер,

В пам'яті хруснуть козацькі коні копитами.

І дальній берег в передчутті пожеж,

І вирушати до бою завтра, о пів на сьому...

Та враз отямишся, згадавши, що теж

І там пустеля — така ж, як на цьому.

Щезни, щемна моя маро!..

В віддачі прикладу скреснеш і завібруєш в римі...

Століття на денці. Місто провалюється в Дніпро.

Сходить на небі місяць, кований в Чигирині.

* * *

В грудях дірку дорога латає,

Залишилось пусте — дірочки.

І так весело мчить-пролітає

І життя, і село Кринички.

А на радіохвилі — імпічмент,

Саксофон і бразильський народ.

А в зимовому сонці — кирпичний,

Черепично-зустрічний завод.

На хати з самогоном і салом

Світить сонце. На город в імлі.

Рідний світе! Нехай тебе мало,

Та де інде — нема взагалі...

* * *

Ти десь тихо живеш — від вугла до вугла,

але я тебе пещу у несамовитім

серці. Дівчинко! Знала б ти, де ти була!

До яких я тебе приміряв краєвидів!

Твоє гумове ім'я влилось, як оцет

в дієтичне життя, у фальцет вечоровий.

Понабились у кров, і в печаль, і в райцентр

твої очі, і губи, і брови.

Миготять вечори. Кольори. Городи.

Сходить сум. Кам'яніють гризоти...

Щось у світі комусь. А мені оце — ти.

Повсякчас... Над усі горизонти...

* * *

А, може, це і називають щастям? —

Морозний дим. Дві радісні ноги.

І рік новий, що тільки-но почався,

Іскристо ліг на голубі сніги.

І вулиці розстебнутий кожушок.

І кругле сонце світить і сіда.

Небесні барви колисають душу

І входять в дім на комірі пальта.

І жінка йде — узять оце б і вкрасти.

Вона, мабуть, не проти, коли б я...

Та інша є. Душа її пухнаста

І тепла — мов тримаєш голуб'я.

* * *

Снігу довго ще падать і падать

На черстві і порожні світи.

А мені б навскоси через пам'ять

Взять оце б і до тебе піти.

Щоби вечір тремтів і хитався

Золотаво-смолистим кущем.

І щоб випливла місяця таця,

І щоб вовною — дим за плечем.

Я піду, невідчутний на дотик,

Посміхаючись стрічній братві.

Твої губи мені, як наркотик,

Розтечуться, густі, по крові.

... А назавтра нічого не буде,

Буде синь снігової ріллі.

І розвіється все, як полуда.

Як туман, що надихав на склі.

***

Прийшов і станув морок зусібіч,

І ти стоїш у мене під повіками.

Зчорніле місто дивиться на ніч

Густими помаранчевими вікнами.

Під синє небо сніг так біло ліг,

Набившись густо світу в плоть залізну.

А світ отой і вичахлий наш гріх

Хтось розгляда через небесну лінзу.

У світі цім нам холодно обом.

Чужі слова, шляхи і підприємства.

Та, кажуть, щось міняється, бо он

Зіходить зірка. Кажуть — віфлиємська.

* * *

Між терпугів очей і спин

Ковтаєш яд чийогось жала.

Вузька щілина між гардин —

Ото і вся твоя держава.

Так хто там, кажеш, знемага,

Як марилось з твого підпілля?

Юрба сопить і ремига,

І крутить пальцем скроні біля.

І не дражни її дарма —

Слова всихають заповітні.

Нема ярма. Та й нас — нема.

Лише якісь дірки в повітрі.

* * *

То глід пропливе, то тополя.

Злетять голуби й горобці.

І поле. А посеред поля

Дві скирти, як два буханці.

Ростуть в «Перемозі» і в «Родіні

Озимі і ярі хліби.

І наче степи й не запродані,

І наче ніхто й не раби,

А сила лежить наша вкоськана,

Немов би й нема — так лежить.

Дорога до моря Азовського

Біжить собі та й біжить...

* * *

Відчужень все нові й нові цеглини

Громадяться на грудях німоти.

Міцні, як смерть, ростуть чужі світи,

Надіям не лишаючи щілини.

Та хай душі щодень ламають пальці —

Вона отут зухвалою вдалась.

Як ці горби. Як будяки-гетьманці,

Що в полинах стоять і кажуть: «Зась!»

І хоч помріть, а зостається рідним

Зелений день над радощі чужі.

І білі хмари над миттєвим дрібом —

Не з Гонтиної всі хіба душі?

* * *

Кінець зими. Тепер уже далеке

брунатне місто. Кава. Шоколад.

Прочунялий, вирує бандерштадт,

горять свічки на ґанку держбезпеки.

«Убили хлопців. Нас взяли, а ми...» —

уривки фраз на галицькому вітрі.

Морозяне повітря Колими

з благеньких пальт сотається в повітря.

І здвиг. І нарід. Майже як святі

провідники. І — йой! Уже по першій,

вже глупа ніч, та Драч читає вірші.

І дрож пройма, і холод в животі.

І повз готелі, каси, ательє,

розхитуючи вулички камінні,

стрілецький марш несуть, як воскресіння,

і в скронях стугонить: ми є, ми є!

Ми є, ми є... а що там далі — хто-зна.

Ми є, ми є... А як же в тих краях,

там, де залізо і масний чорнозем?

Ми є і там. Та тільки знаю я,

що захлинеться в потягу до ранку

пісна і чесна галицька земля.

... Горять свічки на вікнах і на ґанку,

і за вікном хтось штору поправля.

* * *

Марні і прокляття, і розпуки,

Марна міць окремого плеча.

І дарма, що рідні котить звуки

По ослону лагідне хлопча.

Бо й його розвіють буйні вітри

І розчеше вражих тернів рать.

Ми ще животієм біля скирти

І мремо між кам'яних громадь.

Моторошна музика погреба

Ближчає. А нація крива

По усіх усюдах десь із себе

Давні довичавлює слова.

Щоб сховавшись за мільйони вікон,

Тішачись — мовляв, ми ще живі,

Одцвітать чорноземним барвінком,

В угро-фінській глинистій крові.

І ніхто тих вікон не відчинить,

Бо гробки і в душах і в руках.

Копачі із рідними очима

Доривають яму на гробках.

Так невже ж ми всі оце минулі?

Землетрусів дай, Месіє, в крові

Правду шаблі і жагучість кулі,

Бо яких ще треба молитов?!

* * *

Живеш, невпевнений язичник,

Шукаєш рим і божества,

І серце тоншає, як ситчик,

І цідить світло у слова.

І вже дарма спинити все це.

Воно — як спалах божевіль.

І трудні вірші власне серце

Поб'ють, поточать звідусіль...

* * *

Знову мудрість старих передмість —

І який там Ортега-і-Гассет!

Віє жовтень-імпресіоніст

Туманцем на посьолок, за насип.

Пізнаю! І очей каламуть,

І тіла з самогонною кров'ю.

А в Америці, кажуть, не п'ють.

Кажуть, шкодить горілка здоров'ю.

Та нехай. Нам по-своєму йти,

Солов'ями свистіти, да раз-два.

Ще з братви можуть статись брати,

А найбільше й хотілося братства.

Рейки сходяться навперехрест,

Та не дуже спішать до столиці

Сірий шифер дахів і небес,

І зчорніла рілля черепиці.

Семафор блакитніє як нерв,

І нараз розумієш до дрожу:

Головне — ще не тут, не тепер,

Та ніщо вже не стане дорожчим...

* * *

Забіліли сніги, забіліли...

Просто так — забіліли і все.

А мені між снігів заболіли

Твої млисті ім'я і лице.

Бо без тебе ця балка бездомна

І душа, і хати, і зима.

І та сиза, на обрії, домна,

Що не треба мені й задарма.

Молодик проступив над трубою,

Стало червоно в першім вікні.

Хай саднить — та смачніші з тобою

Цього світу бузки крижані...

* * *

Ще кістляві тіні. Сите «е§о»

На осонні мружиться в блакить.

І, як жуйка, налипа до стегон

Погляд мій, витягуючись в нить

За жінками, що проходять містом.

І навічно в пам'ять запливе:

Блиск сережки і коштовні ніздрі

За вікном миттєвих ВМ\¥.

Світ стрункий. І я тут ще «в законі».

Печиво дахів і голуби...

Тріщини чорніють на ослоні

В тім селі, що я його любив.

Я надовго тут, гінкий і пружний,

Серед густо напханих спокус.

Я — осьо... Та місяць незворушний

Посміхнувся кутиками вуст.

* * *

Я живий. Живі часи оці

І сосок, що я цілую лярві.

А на гладіаторській руці

Лінії щезають папілярні.

Лиця із брунатної імли

Проступають, не живі нітрошки.

Там повітря висохло, як гли-

няна і черства шумерська дошка.

На віки лиш смерті спільний жах.

От і все. Я тонкостанній свисну.

І волосся в неї на ногах

Переважить мудрість клинописну

* * *

Статечні сплять. Сьогодні, як і вчора,

Віддавши місяць мавкам і чортам.

І монотонна цятка світлофора

На перехресті дражнить ніч, а там —

Гортанний клекіт міліцейських рацій,

Самотній виск далекого гальма.

І в чорнім кубі дому між акацій

Зійшовся світ принадами всіма.

Там ходить хіть. Там чуть — риплять мостини

І ще горить у крайньому вікні.

І острах стрепенеться і ростиме,

Як полохливі тіні на стіні.

Там зріє брага, лагідна і тепла,

Закутана в найдальшому кутку.

Там буде все. І ніг гарячі стебла

Пектимуть плечі в ніч оцю в'язку.

Затим в пітьмі перечеплюсь об ночви

І з темноти пірну у темноту,

Де знов мене зустріне місяць мовчки.

Він світить, я — хитаюся і йду...

* * *

Отже, осінь. У сіре й руде

нецензурне летить щось і брязка.

Коливання гарячих грудей

по-під светрами крупної в'язки.

Шерех листу. Уривки новин.

Тьмяні лиця і рейки трамваїв.

І лисіючий вітер-акин

почина, як Абай Кунанбаєв,

тоскну пісню співать. А проте,

кава п'ється надворі. Та квити

ми із літом, і скоро змете

ці обличчя і ці краєвиди.

Куций рік під укіс покотивсь.

Душі з вулиць вертають до тіла.

І таке, наче всім нам кудись

вирушати в далеке і біле.

* * *

Жовто-сиве мрево дня і рейки

золоті. В передчутті зими

зблякло небо, як халат єврейки,

що зника поволі за дверми.

Павутиння променів. Під птахом —

зойк жоржин, ампір і в'яла мідь.

Все було. Яких кому метафор?

Краще взять і просто заніміть.

Бо на хвильку засвітився Раєм

світ, де так пронизливо жилось.

Тьотю Бесьо! Нащо ми вмираєм?

Може, знаєш. Так скажи хоч щось.

Тінь гардини стишила обличчя,

зморшки і родимку на щоці.

Дім і двір, і пересильна «кіча»

проти сонця тануть в туманці...

* * *

Хмиз голосів біля вечірнього дому.

Меси тополь в небеса течія.

І, непомітний собі самому,

Дріб'язок власного «я».

Місяць з легенького алюмінію,

Поки що спільний на всі віки.

Вечір бере слова і відмінює,

Чи навпаки.

Світ не видихується, як в стаканові

Кимось не випитий самогон.

Та не залишать на камені каменя

Нові світи від твого...

* * *

Час іде. Тужавіє потрошку

чар цих невигадливих споруд.

Місто вже в меморіальних дошках

віршів, що примарились отут,

де здавен прокляття й силу Сходу

всотував у кров і все беріг,

душу, ніби череду у шкоду,

потайки пускаючи у гріх.

І шматки себе в жіночі вічі

клав і крав жагу та кольори.

Потьмяніле те десятиріччя

покотилось пляшкою з гори —

повз нові часи й законодавства,

але й на межі тисячоліть,

має платтям дівчина грудаста,

має... Бо куди ж її подіть.

І, п'янка, тремтить у кожнім нерві,

і, не розбираючи шляхів,

плине щем у повітовім небі,

над чаклунством верхніх поверхів...

* * *

Весна — це сон, що п'є жінок і чарку.

Причілок золотавий — то весна.

Різьбити сонцем світ оцей спочатку

Господь, зітхнувши, знову почина.

І я зітхну. І небо змінить стелю,

Де хтось блідий душею облисів.

В повітря ковану пустелю

Вростуть стеблини голосів

І рідні — день і цегла із причілка,

І промінь, що ламається об лід.

Притихла юність тіпнеться, як жилка,

Така далека за ровами літ.

* * *

цей літній дощ як оплески далекі

шипить словами «шина» і «спориш»

і жити знову свіжо і волого

хоча й набридло добирати рим

та нащо рима до куща жасмину

хай просто мокне хай собі цвіте

цей дощ розрізав навпіл огірок

посипав сіллю і натер до піни

і рипнувши дверима на балкон

душа постоять хоче на причілку

котрий до яворів мовчить про те

як за Махна він їздив на тачанці

з руки годую думкою про смерть

ще не приручену але принишклу душу

а в білім небі визріває Бог

освітлене вікно саднить як несмак

і стане чути коли стихне грім

як хрестик хилитається на шиї.

* * *

Що сказати — таким я вийшов

За цих тридцять імлистих літ.

Як не ти — то знайшлася б інша

І таки б зав'язала світ.

Хай зозуля мені закує

Сива-сива чи будь-яка.

Спопелілого, хай лікує

Мова скирти і будяка.

* * *

Чого б мені, здавалося б, іще —

Слова приходять і життя тече.

Та, наче вечір в сонці, тихий щем

Примружиться і серце обпече.

Бо ти тонка, як дим — аж не моя

І світ оцей — троюрідний мені.

Моєю ж залишилась печія,

Що жевріє в душі гущавині.

Та здатність щось намріяти й сплести

З тепла і млості, й чотирьох кавусь,

З очей, що як стрибок із висоти,

На погляд чий допіру наштрикнувсь.

* * *

В обшарпанім трамвайному вагоні

Трясусь. Везе мене туди вагон,

Де виростають злодії в законі,

І рясно тих, що звались «гегемон».

Сіріють труби перших п'ятирічок,

Шинельних повоєнних відбудов.

Сіріє на зупинці чоловічок

Із міткою в очах: «Завжди готов!»

Труба котельні — як мистецький витвір,

Бо домни ще страшніші, ніж вона.

На пару з дідом, лінькуватий вітер

Шука пляшки порожні в бур'янах.

І я отут якусь шукаю втіху,

Огорнуту серпанками жалю.

І пекло це — невже таки люблю?

Та що казать — чого б ото я їхав...

* * *

Я — рядовий. Я — шеренговий.

І, як завжди, крутився поруч

Суворий галстучок черговий,

Захеканий черговий — ...ович.

Без них — ніяк. Нема «базару».

Та в пам'яті зринають часто

Слова хмільного кочегара:

«Браток, ненавиджу начальство...»

Розмова та — тепер далека.

А все одно, бува, пече:

«...від машиніста до генсека...»

Чи хто там ще?!

* * *

День такий — ні хмарки, ні пів-хмарки

(Байдуже — вівторок чи четвер).

Точать ляси кумоньки-товарки.

Світить сонце. А Терьоха вмер.

Вмер і вмер. Кому яка різниця.

Не для того ж літо почалось,

Щоб комусь оплакувать п'яницю,

Що з тюрем приніс туберкульоз.

З церквою на спині, Вася здимів —

І кому від того стало гірш?

Він чотири рази був судимим.

Скажуть: «Ну куди його у вірш?!»

Тільки ж під одним ходили Богом,

Хоч по різних кидало світах.

Самогону ми були одного,

Нації одної (в паспортах).

А живуть усі, хто як захоче.

Можна — так. А можна — отако.

І були ж у Васі смілі очі,

І кінчалось прізвище на -ко.

Всесвіт не скінчився; не почався.

Десь когось не буде — ну то й шо?

Вечоріє. Жалко мені Васі,

Наче дня, що взяв оце й пройшов.

* * *

Ріже сонце день, як скибку дині,

І посьолок ніжиться тайком.

Золоті наслались світлотіні,

Золотим притрушені пилком.

Скоро, скоро відпливати сонцю,

Зігрівать Еспанію палку.

А тим часом мружиться церковця,

І пасуться кози у парку.

Господи, ну що там того дива —

Тихий дим і теплі бур'яни.

А душа так лагідно-щаслива,

Як уже не буде до весни.

І летіти б до країн веселих,

І згадать таке, що не згадать.

Сонце. Осінь. І літа метелик.

Може, це і є та благодать...

* * *

Між замашних небалакучих брів,

В очах, що можна полічить на пальцях,

Горіла мрія. Нею й ти горів

І різав нею серце на кружальця.

Ти годував ту мрію день за днем,

Затявшися ножем і третім півнем.

І сам собі шептав: «Ми ще підем.

Нестримно так, так моторошно підем».

Та дні ідуть і губляться в добі.

Ідуть, немов состав іде по насипу.

Повз мрію ту, що палею в тобі

Стримить — і все. А час скрегоче заступом.

* * *

Крута земля димів і збочень

Вгруза в вечірню куряву,

І галицькі пильнують очі,

Чи правильно я тут живу.

А хто зна! Все співаю труби

І рейки в леті на Донбас.

П'ю самогон. Плюю крізь зуби

Й кажу, бува: «Которий час?»

Та не на хінді чи на ідиш

Дніпро шепоче. І тайком —

Мости допоки переїдеш —

Стаєш неначе б козаком.

* * *

Це десь отам єрусалимська твердь

Спроможна блиснуть сяйвом воскресіння.

А дід мій ось навік зайшов у смерть,

На спориші од груші лігши тінню.

Іде в раю по голубій ріллі,

По чагарях премудрих гравітацій

І ні в кого спитати — що в селі,

Які там зараз ціни у Токмаці?

В родинний епос помандрує дід,

У соняшну беззахисність причілка.

І дідів світ уже стає, як міт —

Війна, колгосп, якась райспоживспілка.

Упало груддя на труну із рук,

І мальви мруть на безпорадній скрині,

І я уже нікому не онук —

Ні хаті цій, ні стежці, ні хмарині.

* * *

Шосейка щось крізь рідний вітер свисне

І кане в осінь, тиху і глибоку.

А навкруги — шорстка моя дідизна,

Махновщина на всі чотири боки.

Приземиста. Притихла. Спорожніла.

Лиш сонях он, зчорнілий, ніби циган.

І замашні шаблі ростуть із тіла,

І щемної брови нестерпний вигин

Розвіявся, як теплі пасма кави,

Як мокрий брук. Я в них уже не вірю.

І борозну кладуть у небі ґави

Грудками чорними на сірім.

Змарнілі предки підуть борозною,

Легенько наступаючи на груддя.

Над соняхом, над полем, наді мною...

І тугу переорять мені в грудях.

* * *

Електропередач гінкі опори.

Білястий елеватор вдалині.

Шлагбаум. Переїзд і семафори.

Будиночок з геранню на вікні.

Сади й дахи сповзають вниз по кручі,

І стежка вздовж іржавих гаражів.

І барви квітників такі ядучі,

Як по руків'ях зеківських ножів.

Застрелитись отут — хіба тут жити.

А лучче за вікном простого чи

Кур'єрського під вечір пролетіти,

Об вугол столу крашанку б'ючи.

Та стежка йде униз. І будуть скрипи

Обшарпаної хвіртки в пустоті.

Очей блакитних видовжені риби

Мені назустріч тіпнуться тоді.

І буде гріх. Отак себе розраю.

Над селищем, невидимі, вгорі

Кудись летять провінціали Раю.

Іду назад. Шепчу: «VIVE LA PATRIE!»

* * *

У жовтий і туманний тиждень,

Незлим просякнутий дощем,

Кудись поїхати б. У Ніжин,

У Ніжин, чи кудись іще.

Опалий лист прим'яти кроком,

Шукати, бо десь тут були

Кучерик звивистий бароко

І жовтий відблиск булави.

А потім в тихому готелі,

Де протяг і пустий графин,

Вивчати тріщини на стелі

І слухать скрекоти мостин.

Мовчати. Не знімати світер.

Побути з тишею удвох.

І що ти є на цьому світі —

На мить забуде навіть Бог.

І затишно. І трохи тоскно.

Оце поїхати. Оце б.

А що в тім Ніжині? Та хто зна.

На карті — наче б то райцентр.

* * *

Коли вже небеса повідцвітали,

Коли протверезіли вечори,

Прийшли слова і в узголів'ї стали:

Бери!

За нежиття. За злість. За особові

В шухлядах справи сховані колись.

За перекособочені любові,

За всі вогні, що мріли й не збулись.

* * *

Мої мрії густі

І від крові солоні.

Стати в коло б, як ті...

І заплескать в долоні.

Де чужинців нема,

Тільки вилиці брата,

Там, де доля — пряма,

Наче ствол автомата.

Затанцюємо «зікр»*,

Хоч не брались ніколи.

І тоді — угризіть

Кам'яне наше коло

Із твердих підборідь

Та з молитви до Бога.

І підіть — заберіть

Те, що звуть «ПЕРЕМОГА»!

* * *

Красиві й сильні, та все — воли,

Що тягнуть долю у ярмах вулиць.

Чого ти хочеш?! Жили. Були.

В бандуру грали. Пройшло. Минулось.

Дарма ти мріяв в оцім житті

Про гордий профіль і очі орлі.

І ти причинний, і всі оті,

Кого ти любиш до спазми в горлі.

Таке то діло. І людська в'язь

Байдуже топче смішний чийсь опір.

Відвага й мука, і кров чиясь —

Все їм виходить в анальний отвір.

Ще ждать століття. Чи, може, шість,

Щоб зрозуміти, що вже — несила.

Та десь же в душах скрегоче злість,

Така, як в тебе, — гірка і сива.

* * *

Полин, буркун і кураїна,

Та ще акація крива...

І все на світі — Україна,

І птах, і грудка, і слова.

І добре всім — мені і стеблам.

Ані сум'яття, ні страху.

Замлілий степ. І коник теплий

Сюрчить на теплому шляху.

* * *

І що б ото мені отут шукати,

У сірий дощ сховавшись від судьби?

І ця церковця, і причілок хати,

І передзимні прілі ці горби —

Вони були. Вони були без мене.

Були собі. Лежали горілиць.

Без мене клалось синє на зелене

І додавалось золото дзвіниць.

Та впізнаю і хустку, і хлібину,

Рушник, що на іконі, і свічу.

І хтось так рідно скаже мені: «Сину...»

Так рідно скаже, як давно не чув.

І защемить в душі з якогось дива,

На споді, на самісінькому дні,

І, може, був би я отут щасливим,

У городі, що все оце мені

Ляга під серце, наче під колеса,

Що все ще слуха речників безсиль.

Де навкруги — жура довготелеса,

А в тій журі — чи Григір, чи Василь...

* * *

Здавалось, смерть — це хустка на руці,

Бадьорий цвях, що туго йде у віко,

І чорний сум на синім вітерці...

Але торкались прикрощі оці

Якогось мовчазного чоловіка.

Вінки хрустіли. Я лишавсь в житті,

І думало моє нагріте тіло:

Воно — навік. А мертві — то лиш ті,

Що це життя чомусь не зрозуміли.

Однак, життя — то смерті продуцент*.

Вона, кістлява, всіх колись роздавить.

Прогрес, кохання, ліки, Президент —

Мана, бо всі помрем. Євреї навіть.

І будуть райські кущі чи смола...

А сніг рипить. Кричить п'яненька Зінка

Такі діла. На душі і тіла

З нічних небес блакитна світить зірка.

* * *

Буденність... Події і речі

Пливуть, перемішані в ній.

І гуцул в осінній Яремчі

Сидить на вокзалі в пивній.

І ти не гукнеш йому: «Брате!..»

Бо не перетнулись світи.

Той гуцул нічого не втратить.

Гуцул той щасливий. А ти...

А ти... Ти без нього змілієш.

Без неба його — й поготів.

Хотілося б... Та не зумієш

Прожити хоч кілька життів.

А ти... Та чого там, нівроку,

Сіріє в очах від чекань

І дива. І Нового року.

І кисню незбутніх повстань.

* * *

Хорт наркоман вирушає кудись на лови,

зблискують мрій моїх іскорки незаконні.

За запиленим склом — пихате алое

доживає віку на підвіконні.

В'язні на «критці» по колу чи по квадрату

ходять. На площах чиїсь лопотять промови.

Іноді висмикнеться в електорату

'спідня сорочка напівзабутої мови.

Щось би почати. Та багатьом вже пізно.

Кров, як Зінка, стала млосна і млява.

А по суспільству розповзається бізнес —

слово, жирне, наче нафтова пляма.

Ніготь тисячоліття. Вже залишилось трошки.

Чутно — в тумані гарцюють незвичні роки.

Виє ворог. В дядька глибшають зморшки.

Масні, аж сяють, червонощокі пророки.

Гладенькі люди, з нікелю і пластмаси,

спритно розкручують шестерні змов таємних.

І по-отецьки на ввірені маси

наставив око зализаний євнух.

Борсання в гної. І ні життя, ні смерті...

Але, піднявшись понад оцю примару,

вервечкою сподівання, білозубі і вперті

сторожко сходяться до Холодного Яру...

* * *

Дві тисячі вохристих літ тому

померлий мій ровеснику і брате!

Я ще живий — та то лише тому,

що присмаку її я ще не втратив,

чужої жінки, що тебе з ума

звела стегном з-під тоги чи туніки.

Вона сьогодні і мені — тюрма

у золотавій таємниці вікон.

Вона цвіте. А світ мені холоне.

Несправжні люди, труби і дроти.

Так в затінку доричної колони,

мабуть, на світ байдуже гледів ти.

А потім вмер. І що кому до того?

Тебе часи зорали на ріллю.

В чужих обіймах досі вона стогне.

Тобі — пусте. А я ж її — люблю.

* * *

Дощ. Ліхтарі по калюжах. Місто на сході.

Мій язик загрузав тут в чиємусь роті.

Тут, як з'ясується потім, жили поетки.

Молоді. Рожеві, наче креветки.

І старі поети в лагідних окулярах

чи без них. З портвейном і страхом у капілярах.

В назву міста цього я вкладав себе,

коли дряпав гвіздком на стіні ДМБ

тисяча дев'ятсот... Забувся. Врешті, не дев'яносто.

Це було так давно і згадать не просто.

На те, що тепер з'їдає, признаться, було начхати.

Та й зараз лоскочуть ніздрі давні нічні дівчата,

що випливли із пітьми колись і взяли заукурить.

Фізій не пам'ятаю, але пам'ятаю мить.

А нині новітні ночі. Порушено статус-кво.

Стою в кімнаті. Німую. Чолом впираюсь у скло.

Шепоче щось під дощами намокла осіння цегла.

Розчахуються, як брами, в тиші далекі стегна.

Сині спалахи рейок. Морок. Вода тече.

Краплі із крану. І щось іще.

Ще страхітливе ЩОСЬ. І ось перед тим то

жаско мені. Я врешті — всього тонка перетинка

між безберегим завтра і океаном мертвих,

Де таки неминуче приймеш закон омерти*.

Відповіді немає. Стигнуть буддійські яства.

Масні, відгонять цибулею кучері християнства.

Застує погляд Бога жовтий вікна квадрат.

І навмання учуся жити і помирать

Дівчинко! Недовідома! Ніч страшна і глибока.

Десь забуття струмує з твого карого ока.

А в темноті регочуть. Так, що аж тіло терпне.

А в темноті співають. Щось таки життєствердне.

* * *

Тчуть думки похмурі гобелени:

— Люди! Рядові і Ваша мосць!

Всі, хто був і до, і після мене,

Десь давайте разом зберемось.

У зірок розсядемось на покуть,

Таємниць похрустуючи скло,

Щоб обмізкувать і перекнокать —

Що ж воно таке ото було,

Що крутилось, пінилось, світилось

За законом Ома чи тертя,

Надихало і водило стилос,

Гикало і звалося — «життя».

Спом'янем під галактичні ватри

Те, земне, котре любили всі:

Літній ранок, стегна Клеопатри,

Україну й п'єсу Дебюссі.

Та мовчать ті, хто вже ліг до ями,

Ті, що знають. Хоч би хто прорік.

І снують щасливі громадяни,

Так, неначе всі вони навік.

* * *

Ще тільки вересень. Ще ти — високий птах.

Все, що захочеш — візьме ось і верне.

Навскісний промінь визолотив дах

І плечі хмар, що припливли з Палермо.

Ще небеса такі, що не пора...

І забуваєш, що таки вже осінь.

І що є в світі сила та, котра

Виштовхує за вікна хмарочосів.

* * *

Твій поїзд мчить. І все переплелось —

Торби і звуки, запахи і лиця.

— ...а ми із бубни...

— ...будемо стелиться...

— ...дочка не пише...

— ...огірочки ось...

— ...беріть, бо пропаде. Не поїмо...

— ...а зять оце додому прийде, значить...—

Смеркається. І тітонька тлумачить

Неголосно з кутка Святе Письмо.

Слова масні, як після сала пальці,

Й неквапні, бо куди його спішить.

Надворі ніч та ще вогні-блукальці,

А тут — таке, що вічно будем жить.

І вже не крижане і не залізне

Оце життя. Така зігріта мить.

Вагон заснув. А за вікном Вітчизна

Вогнями блимає, мостами стугонить...

* * *

Чи знак який, чи безум — хтозна,

Але — не брат, не сват, не зять, —

Я все вдивлявсь вам в очі тоскно,

Бо так хотілось вам сказать...

Що ми такі — і не інакші.

Що ми — і тільки ми — це ми.

Що біль не МІЙ, а болі НАШІ

Полин прим'яли під грудьми.

Така гірким-гірка наука —

Шукати іскру з-під золи.

І що сказать... Казать — не штука.

Аби лишень відповіли...

Щоб над уламками омерти

Шугнуло марево моє.

Щоб посміхнутись і померти,

Почувши: «Так воно і є!»

* * *

Байдуже — щасливе чи печальне,

Все твоє минуле в пустоту

Витиснуть оті нестримні пальми,

Десь на Півдні, в аеропорту.

Вдарять в ніздрі моря й неба смужки,

Хоч зима ж і вечір, а таки...

І букви, покручені, як смушки,

І носи, як погнуті гвіздки.

Все тут їхнє — жони і отари,

Не на половину, не на чверть,

їхній сміх, і ніч, і жовті фари,

І повітря навіть. Навіть смерть.

Перевал і чача з самогоном.

Ти вже їм позаздрив, позітхав...

Йде до джерела якийсь батоно,

Послизнувшись, каже «Могітхан!»*

Тут чорний вус і блиск печатки.

Вино, часник і теплі зими.

І, як простуджені вівчарки,

Харчать грузини.

Та то я так — нема простуди.

Здоровий дух в здоровім тілі.

І волохаті руки й груди,

Неначе прізвище на «швілі».

Чужими повні голосами,

Кудись ведуть провулки мідні.

Тріщать свічки під образами,

В духмяній церкві на Мтацмінді*.

Христос у храмі, наче родич

Зустрінеться, хрестоматійний.

І нишком хреститься Петрович,

Бо ще партійний.

Прилавки — ще не так... А п'єдестали

порожні. Рвуть незнані прапори

глуху ряднину прапора старого...

І тут — новий. Хоча не прикраша

Будинок уряду, та вже звиса з балконів,

за склом яких — чиєсь чуже життя,

котрим мені повік не причаститись.

Настояний народ. Здається, що

їх нам'ята в обличчя Візантія

і по пісках біблейських караваном

до них у гості чимчикує Схід.

Пусте, що тут нема ніколи здачі,

зате життя оптимістичне тут,

присипане петрушкою і лавром.

Отож, отож... В них буде все гаразд,

які в братів за ближнім перевалом,

де між черствих невиголених щік

тихцем собі росте «алла акбар» —

те, на котрім ще хтось зламає зуби.

А що ж у нас? Мовчить мій бригадир,

Суворо-боязкий Іван Петрович.

А й справді — що? Та сказано ж до мене

пророцтво те: «Присплять, лукаві і...»

Мовчу, мовчу. Бо щось мене заносить,

як після «Сапераві» трьох пляшок...

На прісну й водянисту батьківщину

летять думки. А незнайоме небо

тече собі кудись на Тегеран.

Зимний пост-перестроєчний простір

Закрутив нетверезих прочан.

Був наприкінці вогкий півострів,

Де уже муедзин відкричав.

Трохи далі там — стихлі феєрії

Літніх стегон і пляжі-старці,

Та найкращі поети імперії

Там в задумі гризуть олівці.

Пахне вичахле море ставридою,

Олеандри — цвітуть? Не цвітуть?

їх не видно, і я перестрибую,

Бо вже поїзд лаштується в путь.

Тут, де пляма моєї пілотки

Назавжди в небуття відійшла,

Ми з Петровичем вип'ємо водки,

Під якимсь павільйоном, з горла.

І добавимо ще, коли мало.

Хай потягнеться мить, хай потя...

Світ рябить від красунь і недбало

За рукав ми беремо життя.

Ще немає кінців — тільки витоки,

Доля лащиться нешкарубка.

Ми прості невигадливі гвинтики,

Але мить — неповторна така.

Ґвалт вокзалу. І лиця, і лиця...

Мов латки із якогось рядна.

Я вклякаю на верхній полиці.

Поїзд рушив. Епоха мина

* * *

Жию життя. Сукаю дні, що з віком

Стають холодні й мудрі, як вужі.

Знесилююсь, мов туманець із вікон,

Чужі слова стираючи з душі.

'Та все з вітрів і мрій збираю військо,

Хоч військо те — і кволе, і мале.

А на душі й надворі вже — балтійсько,

І щось воно невесело, але...

Осіннє сонце затамує вовчу

Мою тоску. Степів пожовкла рать

Шепне: «Терпи». Зі степом я помовчу.

І втішуся. І далі буду ждать...

* * *

Як морожений хек, позлипалась юрба.

Замість музики — скреготи й виляски.

І немає для чого тут жити. Хіба

Переписувать подумки вивіски.

Загорнути б цей світ, заорать, загребти...

Але він все чавунно сіріє.

А з ротів виростають колючі дроти,

Вириваючи м'ясо із мрії.

Непотрібна любов, ні печаль, ні відчай,

І та мрія нічого не варта.

... Тільки рідно мовчить по балках молочай,

... Тільки хтозна, що станеться завтра...

Якщо не гнів, а — просто, взагалі...

То все це — порохня, брати немилі.

І що не вмерли до кінця — дарма.

Ростіть дітей, саджайте картоплі

І навіть вірші шкрябайте безсилі,

Та вже не квильте, що її нема.

Піти б у вільний вірш. Але трима

Череп'я рим і розділових знаків.

І тінь тії, котрої ще нема,

Чи вже нема, як сміху гайдамаків.

Безсилля слів. Та в пошуках ходів

Щось шепче в кров із потаємних залоз.

Можливо, все сказав я, що хотів —

Лишилося зробити, що сказалось.

* * *

Той полин біля рейки — вже Київ.

Київ — рейок знервована ртуть.

Ну так що ти там мріяв? Такий він?

К бісу мрії. Тут просто живуть .

І снують, проминущі і марні,

І, як всюди, без краю й кінця

Випускають його трупарні

Сизі тельбухи сірим мерцям.

І криваві сюрреалісти

Ріжуть десь немовлят на шматки,

І поетів набилось в це місто,

Під його кам'яні завитки...

А безсмертя... куди ж тут подітись,

О, столице розчарувань!

Дай надихатись. Дай хоч погрітись

В теплім літі золочених бань.

* * *

Земля змаліла. Знизивсь Місяць.

Лиш смерть одна — неісходима.

Щось каже їй життя у відсіч.

Життя... Та скільки ж того дива.

І, голову схопивши в руці,

Пливеш в імлі, густій і сизій,

Де божевілля деконструкцій

І сказ бінарних опозицій.

Зростають вавілонські башти

Нестям. Ворожі ворожбити

Життя розписують назавжди,

А все одно тобі любити

Цей світ п'янкий і кров черкаську,

І голос чийсь, і кару вію.

І про півста мільйонів казку

Стискать хоча б в одну надію...

* * *

Не занесені в «Інтернеті»,

низько хмари пливуть навмання.

Баба в чоботях і в жакеті

літо бабине відміня.

Тож радійте листю опалому

і холодній криці в ставку,

хто провів парове опалення,

чи коханку знайшов палку.

А посохле листя дзвенить латиною

мідно так. І холод за спиною.

І різдвяних вже хочеться звізд.

Все одно — вже нічого не втримать.

Проводжать поїзди із Криму

айстри вибігли на переїзд.

Буде дощ. Дощі перестануть:

Світ зодягне біле шиття.

Чари сходять і тануть.

Зостається життя.

* * *

Поміняю ходу на «походку».

Поміняю. Піду подивлюсь

На присипану снігом «слободку»,

Повз четверту судимість чиюсь.

Примостившись між чаду і крику,

Там, бува, дзвякне спогад, як ніж,

Про лунку заґратовану «критку»,

В сімдесятім чи трохи раніш.

Самогоном припахує кухоль.

Насип. Гравій щось шепче нозі.

Підбігає облуплений вугол.

Знову насип в цупкій дерезі.

А по насипу сунуть вагони,

Потяг впорскує дрож в краєвид.

І рвонеться душа, як з полону,

З мого тіла за потягом вслід.

Забіжить за горби і за труби,

І поверне назад навпростець.

І осяду я в крадені губи,

Що дмухнуть на нудьги каганець