* * *

На нас, лиман і степ, де проступа орда,

На землю, на колишню, на радянську

Сповзає вечір. Сонечко сіда

Як сто життів сідало у Бердянську.

Ми стоїмо. А можемо піти.

Далека смужка у вогнях, як в цяцьках.

І їжаться низькі очерети,

Неначе стріли з колчанів кипчацьких.

Рожевим захід небо розкроїв,

Пробіг по хвилях і торкнув маслину,

Мов мрійники з усіх пісних країв

В бузковість вечора пустили слину.

І ти вже — як не ти, ти звешся — Ізабель

В повітрі цім, що пристрасно-гітарне.

І тане, тане

Білий корабель...

Пливе... і тане...

* * *

Цей світ — як профіль успіху. І профіль

Поета над затокою. Було...

І хвилі шелестять, неначе строфи,

Вихолоняють з часом, ви-хо-ло...

А вівці хмар шукають пашу в горах,

Пашить земля, вохриста і гірка,

І дріботить на ратичках бадьорих

Рожева поросячість «ґаварка».

Кисло-солодке сонце у півлітрі

Вина сухого із черствих низин.

Маніжиться на іонійськім вітрі

Чи карагач, чи ще який кизил.

За горами — жахи і катастрофи,

А тут близьке вже золоте руно.

Цей світ — як профіль успіху. І профіль

Поета над затокою. Оно.

А кревна пісня, кревніша за вірші,

Вночі ляга на Понти і понтй.

І нишкне степу нашого навершя,

З якого ми штовхнемось у світи.

* * *

Ти таке, як поет, але лячно і слова сказать:

Скільки їх тут було — на жінках розумілись і винах.

Ненагрітий іще, сходиш в царство рожевих озадь,

І похрустує рінь, і немає потреби в новинах.

Пароплавчик димить і димиться шашлик у кафе,

З виноградин тугих кіммерійські просвічують зерна.

Пряну м'якоть оцих Феодосій, чи Каф, чи Кефе

Котрий вік віддалік таїна стереже Середземна.

Синю тінь Істанбулу з-за моря приносять птахи,

Під опаловим місяцем спогади мруть водянисті:

Цегляні сарайці, лікарняні понурі дахи

І, як пил, осіда містечкова пиха баяністів.

Все воно неспроста протекло виноградним вином —

Ковдра здиблена гір і затоки вигадливий виріз.

Білі хмари киплять, такі білі, немов Парфенон,

І уже назавжди із просмердлого світу ти виріс.

І нема тепер стриму — рушаєш собі, пілігрим,

З виноградником разом по схилу рожевім до бухти.

Просто Боже чи Даж! Присуди, щоб і Рим, і Кирим,

А гірких полинів уже й так печію не забути.

* * *

Ввижалася, стара і трохи срібна,

І «Ф» твого гарба чи колісниця

Ледь пленталась, бо вулиця нерівна,

І пил хрустів, і пахла черепиця...

... Все майже так. Вгадались давні карби.

Онук Маштоца шампурами брязка.

Та більше сонця, та різкіші фарби,

Та трохи нудить сиром'ясість брянська.

Ну що іще? Людей дозвільних розсип,

Звичайно, порт і кораблі на рейді,

І, несподіваний, приходить Осип,

І грають десь на скрипочці і флейті.

Сочиться соком чебуречна димна,

Куня жебрак, з картини рветься лебідь,

І залишилась тут всього година,

Та вистачить відчуть, а не розгледіть:

Тут щос ь було. Барвистою була ти.

І в глибині такою б і зостаться.

Хоч поверх тебе теж — нудьга зарплати

І піснота райдержадміністрацій.

А ти за хвіртки в глиняних заборах

Ховаєшся, у солодощі й зелень,

Мені лишивши вулиць білий порох,

Притоптаний тоскою переселень.

І я вдихаю кожен звук і цятку,

Заломи, кострубатості й овали,

І асфодель, і стан офіціантки,

Що підійшла й мене поцілувала.

Чи я її — уже не пам'ятаю.

В степах мосяжних радість відгуркоче.

Не стало моря — але ще хитає.

Нема її — та бачу її очі.

* * *

В мосяжнім мерехтінні

Живи, тремти, люби

І кидай довгі тіні

На гори і горби.

Це може бути світом,

А решта — машкара.

Та синьо море світить

І небо підпира.

І знов твоя уява

Світ робить замалим.

Не в морі навіть справа,

А в березі за ним.

А вітер собі віє,

За море доліта.

А там — Айя-Софія

І далі, далі, да...

* * *

Чи в шинок забрідаю, чи в церкву —

Сподіванням хворію масним.

Та немає на хворість рецепту.

Степ. Село. Потім жлобство райцентру

За годину стає обласним.

І не наш ані вчора, ні зараз

Час розхитує людську траву.

І застука у скронях крізь галас:

І нащо мені все це вписалось

В долю, в кров і у п'яту графу?

Ну, а сонце — як мед у коновці.

На Оріхів ним скупаний шлях.

Полини ним напоєні знов ці

І на цвинтарі — вбиті махновці,

І комбайни у жовтих полях.

І душі підлітати б, хоробрій,

До незнаної ще висоти.

І любити в добі цій недобрій

Незбориму колону за обрій,

А не так — на долоні крихти...

Я іноді пригадую той час

І жовтий світ дитинства, адже жовтим

Був дім наш, із якого вже пішов ти.

Дім жовтим був. І чорним — керогаз.

Ще в пам'яті — лиснючий коридор.

На жовтім — чорні стовбури акацій.

Під ними — ми, сини одної з націй,

Що все ще «не сложилась до сіх пор».

Та матері на лавці у дворі...

Євреї... Пияки... Злочинці карні...

Пахучий полубокс у перукарні

І по дахах — цеглові димарі...

Ото — початок. Ми звідтіль. Ото

Все завдяки сирим і тьмяним мурам.

Хоч світ був невигадливим і мурим,

Як старомодне драпове пальто.

Ми живемо. І дні у смерть течуть.

Баркаси глухо б'ються в Лісабоні

Бортами в сірих досвітках. Солоні

Сичать вітри, та нам сюди не чуть.

Ми назавжди застряли тут, хоч плач.

Та все одно показують «уісіюгу»

Обом нам наші пагоди прозорі —

Опори електричних передач.

* * *

Зима у балку не влила принад

І груші не зустрілась пальма Півдня.

Димить металургійний комбінат

І прошкріба повітря голос півня.

Стриба земля, така, як і завжди.

Ось тільки з літа стежка стала біла.

Іду по ній, лишаючи сліди,

Повз річку, що біжить собі, як бігла.

Щось не скінчилось. Щось не почалось.

Лишились бур'яни, сухі і бурі.

А з балки вийду на проспект і хтось

Розпустить пальці віялом: «В натурі...»

А хтось поправить скельця вказівним

— Патерналізм... автаркія...

І де там

Хоч подумки угнатися за ним:

— Я вчора мав розмову з Президентом...

Немає свят, окрім тугих колін

В часах, в котрих ні крапельки вологи.

Зневіри сунуть з чотирьох сторін

І сіються на Київ і Пологи.

Горять, наче вікна вечірні

Клени. Чи вже відгоріли...

В глиняній цій країні

Світла немає й тіні,

В оцій країні із глини.

Чорні метелики осені —

Круки чи ворони,

Кричать на чотири сторони,

Що у світу життя не вдалося.

* * *

Темно-синя пітьма. Листопад.

І незатишність світу незрима.

В жовтих мряках парадних знемагають сто ват,

А отам, за дверима,

Там є трохи тепла. При стіні,

Де зідерта шпалера, знічев'я

Удивляюся в жінку. Та жінка мені

Як вівторок, чи черга.

Дим. Недопалок. Чарка. Стегно,

Що виходить з в'язниці спідниці.

Все буденно так. Але вікно

Звеліло погляду спиниться.

Воно високе і тонке,

І що ті тріщини на стелі?

Підходиш. І нараз — таке,

Неначе грають віолончелі.

І будень, як стара ряднина

Сповзає на різний карниз.

Чи шляхтичем, чи дворянином

Летиш униз.

Ах, очі ці — вони вертають зміст

У кров мою і в ластів'ячі гнізда

Чиїхось доль. У мжичку й переїзд,

І в мужиків, що йдуть до переїзду.

Між краєвидів, випитих до дна,

Замерехтіли два тремких озерця.

І мружишся кудись. І кажеш: «Н-да»,

І тулиш весну до дурного серця.

* * *

Тополі

напіввилущений качан

коливається.

Тачанка

у полі

звивається.

Коні зміяться, злі,

у квітках подушки,

і блищать шаблі,

як осінні стежки.

* * *

Осіннє степне сірооччя,

Махновці красиві, краси...

І хмар фіолетове клоччя

Летить, до землі, навскоси.

Степ струн золотих і веселих

Напнув, щоб за мить відгоріть.

Хрустить бур'янами по селах

Мій вимерлий рід.

* * *

Так осінньо шелеснули вії

І, як спазма, навкруг постелилась

без продиху тінь.

Тільки й літа зосталось, що бані Софії

Серед київських хитросплетінь.

Двері з скла ледь притримавши ліктем,

Вийду в осінь, в електрику й дим.

Заздрить п'яним... Сімнадцятилітнім...—

Я бував і таким, і таким.

Тільки дійсність та вмерла, як чутка.

Диха світ, що ще вчора розклавсь.

І Вітчизна намріяна — то лише грудка,

Що у серці здавен запеклась.

* * *

За шибки, за гардини таємні,

Там, де морок над пещеним тілом,

Наче хвиля, зійшовсь — захотілось

Враз. Бо протяги, вогкі й богемні

Зазміїлись по здобному городу,

Злото сірим згортаючи віхтем,

Велемудрі куйовдячи бороди,

При котрих я. Та знаю — не їхній.

Я прийшов не туди і не звідти,

Переплутавши долі і назви,

Над життям, як вони, соловіти...

Та бува — запрягаюсь у вітер,

Та підкотить — і віриться в мавзер.

* * *

Туфлі трохи стоптані. Пальто.

А довкруг кипить — життя, чи що б це?

Пропливе над головою копито

Хмелевого огиря чи Щорса...

Западаюся в хрусткий цей град,

Хоча серце, звісно, все пасеться

В непримітнім місті, в тому, над

Річкою, ізліва — та' як серце.

Хмиз розмов і нежить сподівань.

В барву й вітер все ніяк не втрапить.

Та в розломі мурів полиск бань

Разом з небом роблять мені прапор.

Тож іду між присмерків життя

І, приховане, тягну по містові,

Повз холодні кажанячі істини

Хай одне, та головне знаття...

* * *

... І обісцяні пункти прийому склотари,

І зчорнілі ящики «бакалеї»...

... Нам сичали коники і тролеї,

І світили зірки і фари.

Ми непотріб. Ми рам'я і дрантя,

Понівечені браття.

Уколовся хтось — не прокинувся,

Хтось надовго сів — не «відкинувся».

А над злидні оті панельні

Височіла труба котельні.

Ну і що ж тут ридати ридма —

Проіржавіла рихва.

І не вчора, а років вже триста

Дзвонить роду розірваний ретязь.

І немає срібла-товариства —

Свинопаси на всіх перехрестях.

То й накликую все на руїну

Героїчного героїну.

Буйні голови, сило пропаща!

Та ж за вас не буває кращих.

Тіні крил її розпростерті

Й над асфальтовими ланами.

Адже сказано, та й не нами —

«Батьківщина сильніша смерті...»

* * *

Меж немає. Нема перетинок

В цьому світі, увитому нервами,

Де витончуюсь, наче дротина

На вечірньому небі грудневому.

Хміль рухомих вогнів буде бризкать,

Лиця й кроки сповняючи чаром.

І в повітрі захвилиться пристрасть,

Ні очам не помітна, ні фарам.

Скоромовка махновського «льюїса»

Мої видива, врешті, означить.

І, негадано, ти намалюєшся,

Під одежею гола й гаряча.

І підсинена прожилка-колія

В темноті, що настояна відьмами,

І жіноче розвихрене полум'я,

І вогні за обмерзлими вікнами,

Все — моє. Світ м'який і кирпатий.

І по хвилях вечірнього ладану

Підлітай, якщо хочеш, і падай —

Подушками повітря обкладене.

І не буде пророцтв, буде «феня»,

Та все рівно — заврунились струми

І, як дрож, дрібнокрапне натхнення

Між лопаток натягує струни.

Вогкий вечір потріскує фартом

І сопуть у крові конокради,

І якщо таки жить було варто,

То якраз ції миті заради.

Бите скло спроневіри і згуби

Заокруглилось бильцем од ліжка.

Ну і що, що сльота,

що гнилі в тебе зуби,

Моя «родіно», тепла й калішна?

Розлітаються птиці колючі,

Зацвіта напівсніння

пари довгих вигадливих ніг.

Світлофор помаранчів накидав в калюжі.

Синь. Сніг.

* * *

Невловима присутність зорі

В заплямованім небі і віці.

І соломою в сніг пролились ліхтарі,

І вчувається — дихають вівці.

'Може, й справді, під ранок розтав

Жах планетний. Тож будьте здорові.

Всіх він любе. (Й мене.) А раз так —

Не питаюсь, якої він крові.

Зірки вмочали золоті гілки

В чорнило ночі. В сон м'якої ночі.

А вівці пітьми сходились в балки,

Трусили вовною на площі.

Лежала жінка десь — пухнаста панна,

Незмигно так вдивлялася у стелю,

А я пустельним йшов майданом,

Писалося життя пастеллю.

І всі були на цій Землі

І первозданними й бездонними.

Край неба малиново тлів

Понад мартенами і домнами.

І, докуривши чинаря,

Я повертався, мов «чайки» із Кафи,

Як крила, розпустивши непокору...

Дух чи міліції наряд, —

Та брало щось мене під пахви

І підіймало вгору, вгору...

* * *

Каравело гріха, що нізвідки

Увірвалася — стриму нема,

Смітника фіолетова квітко,

Що була мені за діамант —

Дай забутися. Треми невловні

Тих очей, може, що й залата.

І лушпиння з пітної долоні

В сіре небо птахами зліта.

Може, вдасться узяти й запити

Іншим поглядом, спиртом, Дніпром...

Хоч безсилі усі краєвиди —

В них під шкірою — теж твоя кров.

Дай забуття мені. Хай буде це не смерть.

Нехай таке щось — вогника жарина

Та згуслий степ. А смерть — то ти.

Не сердсь,

Важка моя жоржино.

Вогонь гуде і гоготить, як гув,

На крилах серця полишивши опіки.

Метелики твоїх жажденних губ

Мене носили в тропіки.

Та хай мина. Хай тане звідусіль...

Мені ж однак — не вицвіло, а срібно.

Бо обрії мережить березіль

І кольори вертаються на рідне.

І, як городи, зчерствілий мій біль

Розпушує щось солодко-тривожне.

А по ярах і схилах ходить хміль

І шепотить: «А може?

* * *

Причащуся Києвом з гори.

Він мене потер, але не витер.

По кишенях, як завжди — вітри.

Але і в крові ж — поки що вітер.

Хай ладна печаль віолончель,

Та здаля, в судьбу мою задощену

Линуть ластівки твоїх очей

Й в'ються над Михайлівською площею.

Господи! Ще б зиму цю — овва, —

Перебуть, бо так душа знекровлена.

І діждатись див. А є дива,

Раз ти все ж за щось мені дарована...

* * *

Кожен з нас, мабуть, думає: я — це не він,

Хоч лани навкруги нам судились однакові,

Вітри з срібних країн мчаться навперегін,

Запікаються в грудях грудки україн

І сидить херувим на дорожньому знакові.

І вливається різн е до наших сулій

Світобачення й доль, де вже плавають зграйками

Його тлуста жона (він мене пожалів),

Мої тіні з химерних полів

І нитками щось білими шите й прикручене

гайками.

Він жаліє мене. Мій замрячений світ.

Мені тоскно іти в його мрій рідколісся.

І провалююсь в себе, неначе під лід,

І відчужень колючий натягнеться дріт

Між захмар'я чиєсь і чиєсь підколісся.

Так здається мені. А насправді — хто зна? —

Просто їдуть собі два земних поселенці,

Бур'янина чорніє, біжить борозна,

Та вчувається Погляд, без зла і хосна,

Через хмари — сталеві, немов оселедці...

* * *

Все воно чи не все —

Повсідалися пранці вкруг серць

Напівстлілих. І небо зогниле.

І розкриленість брів

Виглядає кістками з ярів,

З безіменної глини.

В тіні ситих колон

Скуливсь мій заіржавілий сон,

Як пружина з матрасу.

Постелились сліди

Без мети. Лобом б'є у світи

Прямокутні тоска папуаса.

Та кінчаються сни

І таки проступає з весни

По краях, по задвірках,

по схилах

Та молитва німа,

Та примара, якої й нема,

Й чи була? А забути —

несила.

* * *

Він очима блиска, зарослий густо

і змарніла імперія за ним дивиться «в оба»,

і забреханий світ, думаючи: «Дикунство...»,

а між тим — це і є свобода.

Власна смерть і чужа за нього виходять заміж —

так. Та раю й пекла взявши на крижі,

краще вовча шляхетність, аніж

безпросвітна кроляча хижість

тих, що в часі і просторі (в 'ких там путах)

знемагають, м'які, мов зела,

розчиняючись в снах, посадах,

піхвах, в населених пунктах,

більших ледь, ніж були їхні села.

Весни хмарки ще виведуть із полону,

понад світи, пороз'їдені оцтом

злоби й підступу. І знов запліднювать лоно

степу карого чиїмсь маренням і пророцтвам.

Чи ж зросте щось?

... Тиша. Й тополі

по безвітрю вдаль не скачуть наохляп.

І що всі праві, а ти збожеволів —

майже віриться.

Але блиска погляд...

* * *

Юна синь нахромилась на труби,

А над трубами — білий пожар.

Наче вишні цвітуть, або руба

Перекинуті тулуби хмар.

Ех, — зітхнули та й свиснули вулиці!

Двір вантажний, кущі, каланча...

Зелен-світ кучерявиться й тулиться,

І за полами в'ється плаща.

Тлуста хмарка, пухнаста, мов курка,

Самотою тремтить угорі.

І горить на душі в мене вурка,

Хоч давно уже б мав відгоріть.

А з провулку... Дівчатами ранніми

Захлинусь, ніби досі й не жив...

Хоч за іншими схована травнями

Та, одна, за якою тужив.

* * *

В кафе на розі щастя є чи ні?

Як пахне час в будинку, що навпроти?

І груди ті — які вони на дотик —

У дівчини в тролейбуснім вікні?

Безладдя. Хаос. Втім, нема різниці.

Душею тичусь, як дурне теля,

В паркани й хмари, груші й залізниці

І в загадку, що манить звіддаля.

І хочеться блондинку взять за ногу

І час спинить — ну років би так на...

Дивлюсь на світ, не тямлячи нічого,

А таїна — за пагорбом, за рогом,

Зникає й манить. І не промина.