Їм приписали злочини страшні,

Їм натягнули катівську личину,

Хоч їх найбільший злочин був у тім,

Що над усе любили Україну.

В 30-их роках помітним явищем у політичному житті України стає діяльність Організації Українських Націоналістів (ОУН), створенню якої сприяла відсутність власної держави і зростаюче невдоволення подіями на Радянській Україні. Ця організація стояла на націоналістичних позиціях. Основним у її діяльності була боротьба за самостійну соборну Україну, де « у своїй хаті своя правда і воля ». Націоналістичні ідеї за короткий час оволоділи умами значної частини свідомого населення, збудивши в ній надії на краще майбутнє.

ОУН іде в підпілля. В 1942 році на виконання наказу ОУН створюється на Волині Українська Повстанська Армія (УПА). Спочатку це були окремі загони, які вступили у боротьбу з німецькими окупантами. А в червні 1943 року всі загони самооборони по Рівненській області були об’єднані в єдину УПА під командуванням Клима Савура (Д. Клячківського). Вересень 1943 р. – Рівненщина характеризується як край, де «все доросле населення у своїй більшості заражене націоналістичними ідеями… Створивши свою… армію націоналісти мобілізують в її ряди все чоловіче населення, що здатне носити зброю. Літні люди, жінки, підлітки ставляться до наших партизанів вкрай вороже».

Хто ж вони, ті мужні люди, які з наших рідних Ярославич і навколишніх сіл пішли в ОУН-УПА,щоб зі зброєю в руках боротися проти червоних та коричневих окупантів, вірою і правдою служити Україні.

Вчитаймося у ці списки. Запам’ятаймо ці імена.

Перелік членів ОУН-УПА, котрі сплачували внески

(село Ярославичі)

1. Кушнірук Макар М. – комендант поліції, загинув у в’язниці.

2. Грабарчук Сергій М. – кущовий, (Гонта).

3. Оверчук Павло А. – чотовий, був ув’язнений.

4. Тарасюк Іван Г. – чотовий, убитий НКВС.

5. Тарасюк Микола – був ув’язнений.

6. Тарасюк Федор Г. – був ув’язнений.

7. Цихоцький Каленик Я. – чотовий.

8. Ходобчук Гапон С. – ройовий.

9. Оверчук Микола А. (Береза) – ройовий, загинув у в’язниці.

10. Гринюк Самійло Ю. – ройовий.

11. Мельничук Андрій О. (Байда) – був ув’язнений.

12. Кирилюк Андрій М. (Граб) – зв’язків, був ув’язнений.

13. Панасюк Євгенія Д. (Галя) – зв’язкова, була ув’язнена.

14. Фищук Павло Д. – загинув у в’язниці.

15. Поліщук Йосип М. – загинув у в’язниці.

16. Герасимчук Ярослав (Олісь) – зв’язківець, загинув у в’язниці.

17. Галас Петро М. – був ув’язнений.

18. Безп’ятко Марко П. – загинув на фронті.

19. Жердицький Прохір М. (Голік) – загинув у в’язниці.

20.Симонов Олександр Р. (Сянько) – був ув’язнений.

21.Климюк Павло С. – загинув у в’язниці.

Про ОУН останнім часом пишуть багато. Слава Богу, що у нинішній час ми, після тривалого часу брехні й обпльовування, можемо повернутися

до цієї сторінки історії. Хоча у свідомості багатьох людей міцним гвіздком

тримається антиукраїнська агітація, яка проводилася за часів «совєтщини». А лякати було чим! Слово «бандерівець» вживалося на позначення слів «бандит», «кат», «нелюд». Такими нас, українців, зробили комуністи, які або самі нічого не тямили в історії, або робили це свідомо. З цим тавром виросло не одне покоління. Слово «бандерівець» звучало як вирок. Засоби масової інформації, які віддано служили «народові» (читай: комуністичній верхівці) чи не найбільше доклали зусиль, щоб очорнити ОУН. Шпальти газет, журналів оповідали страшні історії про нелюдське ставлення оунівців до мирного населення. Від таких оповідок холонула кров. А хто знав правду, той мовчав. Інакше – вирок не забариться. Комуністи, щоб втриматися у тепленьких керівних кріслах, самі брехали й змушували до цього ганебного ремесла інших.

Одним словом, ми опинилися в країні несусвітніх брехунів. Це найстрашніше, коли немає у душі нічого святого. Діти ж виростали з істинною вірою у брехню. Проводилися масові культпоходи учнів шкіл у заклади культури, щоб діти подивилися «жахи бандерівщини». Вчителям наказували залучати на такі «виховні» заходи всіх дітей: від 1- по 10-й клас. На екранах ішла жахлива різня: відтинали голови, рубали частини тіла, ґвалтували, кидали у криниці. Мало того, що все це було підступним обманом, перекручуванням, спотворюванням правди, але який же слід залишало все це у душах несформованої особистості – маленької людини?!

Це телевізійне , радіо, друковане газетне і книжкове насилля не було принесене із Америки, воно творилося тут, на місці. Автор – більшовизм.

Юний читач резонно запитає: «З якою метою все це робилося?». Відповімо: з метою відмови від свого коріння, нації, Батьківщини. Радянський Союз хотів бачити Україну своєю власністю, хоча й ніжно називав сестрою. Але тільки сестра починала домагатися свого – рідної мови, культури, матеріальних статків – хижим орлом їй викльовувались очі. Тому й лишалися ми отими сліпими гречкосіями. ОУНівці прагнули скинути це багатовікове ярмо. Їх знищили зброєю і затаврували осудом, брехнею, страхом, а живих гноїли в концтаборах, тюрмах, на спец поселеннях. Ми досі жили фальсифікацією. Що ж, бодай частинно відкриємо завісу правди…

ОУН була заснована в Ярославичах у 1935 році. Це був передвоєний період. До влади внаслідок політичного перевороту в Польщі у травні 1926 року прийшов Юзеф Піл судський.

Весна 1935 року принесла нові випробування для трудящих мас Польщі та територій, що їй належали. 23 квітня цього року була запроваджена антидемократична конституція. Але народні маси не були пасивними спостерігачами політичної боротьби, вони допомогли в

організації відсічі наступу реакцій на права народу.

В Рівненському обласному державному архіві зберігається таємна доповідь суспільно – політичного відділу Волинського воєводського управління, датована травнем 1935 року, щодо діяльності ОУН на Волині. Вона фіксує підозрілих осіб у приналежності до ОУН, взятих на облік поліцією. З Ярославич потрапили на такий облік Синюк Олексій, Симон Гнат, Ціхоцький Олексій, Стельмащук Іван, Онопріюк Василь, Прибиш Олександр, Грабарчук Володимир, Мельничук Петро, Квашук Петро.

А започаткував діяльність ОУН у Ярославичах Синюк Олексій, який у релігійних справах (віра ЄХБ) їздив у США. Там він зустрівся з членами ОУН, які дали йому завдання організувати сітку цієї організації на Волині, зокрема, у Ярославичах. Синюк привіз націоналістичну літературу, яку розповсюджував серед осіб, незадоволених режимом.

В криївці, що була розташована на землі жителя с. Підлісці Александрова Давида, проводились збори, політичні дебати, читалась заборонена література. Підтримувалися зв¢язки з Луцьком, націоналістичними осередками ближніх і віддалених сіл.

Активним членом осередку ОУН, що діяв у Ярославичах, був Симон Гнат, який вів підпільну роботу. Він налагодив зв¢язки з націоналістами Луцька, зокрема, Іваном Скорп¢юком, Степаном Наїдком (с. Воротнів), Володимиром Шаманським (с. Крупа), Ананієм Закоштуєм (с. Лаврів). Про останнього хочеться розповісти детальніше, використовуючи матеріали, що були недавно надруковані у волинських газетах.

Ананій Закоштуй – патріот, який над усе любив Україну, володів п¢ятьма іноземними мовами (закінчив Луцьку гімназію), створив у Лаврові драмгурток, хор, організації «Просвіта» і «Пласт», а пізніше очолив провід ОУН цілої Волині. Ананія Закоштуя називали «свідомим політиком» і «чесним українцем», навіть запеклі комуністи визнавали його за лідера українських патріотів. Він загартував свою волю, бо знав, що чекають гоніння і переслідування. Родину Закоштуїв вивезли «визволителі» в Сибір та Казахстан у числі перших. Ананія тоді врятували, допомігши втекти, земляки – охоронці, які везли його на допит у Луцьк. З¢явився він у Лаврові на початку війни. Якось, виступаючи у церкві перед людьми, сказав: «Україна буде, але не скоро. За неї треба боротися». Попросив селян не робити вбивства, бо то гріх, боротися за Україну мирним шляхом. Так і невідомо, де схилив свою голову цей свідомий політик і чесний українець, один з ватажків національно – визвольного руху в Західній Україні. Його

сліди губляться на початку 50 – их років.

Отож, співдіяльність Гната Симонова з такою особою сприяла розвитку національної свідомості селян не тільки в Ярославичах, але й у прилеглих селах.

Та ворог не спав. Люди зазнавали мук і від тих хто в 1939 році «засвітив» криваве сонце зі Сходу, і від карателів коричневого кольору. Репресивна сила робила свою чорну справу: знищувала кращих патріотів, мордувала в застінках тюрм, вивозила гинути в далеких сибірських просторах роботящих господарів і їхні сім¢ї, таємно кидала у криниці підозрілих, чужих їй людей по духу. А в час німецької окупації люди дуже швидко зрозуміли, що фашисти прийшли не визволяти Україну, а панувати, поневолювати знедолений її народ.

ОУН – УПА розгортає боротьбу проти ворогів різної масті. Але жодна боротьба не обходиться без жертв. Такою жертвою став оунівець Симон Гнат, активіст, сільський церковний діяч, соліст церковного хору, впливова і відповідальна людина. Це він вперше в Ярославичах на мітингу чудовим натхненним голосом заспівав «Ще не вмерла України…».

Смерть чатувала на Гната, але, на жаль, він отримав її від кулі своїх побратимів. Вони повірили поширеному енкаведистами наклепу, що начебто Гнат доносить на своїх. За зраду – кара. 24травня 1945 року Симонов Гнат гине. Але дізнавшись правду про непричетність його до видачі інформації про оунівців, повстанці гірко розкаялись у вчиненому. Просили вибачення у дружини Гната. Але було вже надто пізно. Страченого життя не повернути…

Зупинемося детальніше хоч на декількох постатях повстанців – наших земляків, яких і нині пам¢ятають Ярославичі.

Матвій Сюйва народився у 1922 році в Чекні. Під час війни, щоб не їхати на примусові роботи до Німеччини, почав приймати молоко від населення. Згодом стає завідувачем молочарнею по району. Водночас поринає у політично-визвольний рух. Стає радоновим господарчим, збирає продукти для вояків УПА. Так одного разу, зібравши багато продуктів, відправив їх через Острожець у Довгошиї.

На Спаса 1942 року хлопцеві мало виповнитися 20 літ. Саме перед святом – вночі з п’ятниці на суботу – за дорученням проводу Матвій поїхав на зв’язок. Також повіз продукти для УПА в Острожець.

На зустріч саме в цей час їхали велосипедами хлопці, які служили в німецькій поліції – Невідомський Дем’ян та Зінчук Микола (кличка «Дороний»). Доїхавши до перехрестя Яловичі-Крупа-Ворсин, в урочищі «Рудецька», вони сіли спочити (були на підпитку). Коли почули торохтіння воза , то почали його спиняти. Але Матвій Сюйва сказав своєму кучеру Федору Садибі, щоб той що сили поганяв коней. Коні рвонули вперед – і в той же час пролунав постріл. Розривна куля попадає у потилицю Матвія, смертельно ранить хлопця; друга куля покалічила руку Федора Садиби. Побачивши, що Матвій, стікаючи кров’ю, помирає, Федір швидко поїхав до свого швагра, надрайонового Сергія Прибиша (псевдо «Тріска»). Порадившись, вони вирішили привезти тіло Матвія його батькам. Горе батьків було невтішним. Сестра Матвія пригадала сон, який їй приснився за декілька днів до смерті брата: їй привиділось, що в суботу Матвія привезли мертвого. Вона це розказала хлопцеві, на що він розсміявся і сказав: «Буду довго жити».

Так, довге життя належить прожити Матвію Сюйві, але лише в серцях односельчан. Він своїм коротким, але яскравим, мов спалах, життям заслужив на вдячну пам’ять нащадків. Про те, що Матвій Сюйва мав авторитет і пошану, свідчить, як побратими проводжали його в останню

путь. А на сороковини смерті на місці загибелі Матвія була висипана символічна могила, обкладена дерном, на ній був викладений тризуб. Цю могилу висипали за 1 годину. Щоб це зробити, були замовлені підводи не тільки з Ярославич, а й з навколишніх сіл. На всіх перехрестях для безпеки було виставлено охорону. На сороковий день зібралося багато людей, друзів, побратимів. Процесія з хоругвами рушила із Чекна до могили. Панахиду по загиблому відправив священик Іваницький. Були проголошені палкі промови. Побратими почали співати пісню Б. Лепкого «Спіть, хлопці, спіть…»

За нарід свій, поганьблений в нарузі,

Їх не лякала домовина.

О, земляки мої і брузі,

Спокійно спіть – живе Вкраїна.

Один із членів ОУН с. Ярославичі – Ціхоцькій Олексій – був засуджений за свою діяльність. В роки польської окупації він працював фінансистом у гміні і сприяв перераховуванню коштів саме для української, а не польської школи. За такі дії О. Ціхоцький відбув дворічне ув’язнення в Карт узькій Березі (Білорусь) - це місце було об лаштоване польський урядом для покарання непокірних. Але концтабір ще більше загартував переконання Олексія: він у складі оонівської організації робить все, що йому було під силу, для утвердження націоналістичних переконань серед свідомої частини ярославчан.

Із приходом радянської влади у 1939 році, Олексія Ціхоцького знову заарештували. Суд відбувся 6 січня 1940 року і засудив О. Ціхоцького до 10 років ув’язнення за приналежність до ОУН. Сидів у дубенській в’язниці. Коли в 1941 році розпочалася війна з Німеччиною і енкаведисти, замітаючи сліди своїх злочинів, масово розстрілювали в’язнів дубенської тюрми, Олексій випадково залишився живим. Повернувшись у рідне село, він знову поринає в політичну діяльність.

Під час німецької окупації Олексій вів таємну підпільну боротьбу проти коричневих, хоч сам займав посаду секретаря управи. З приходом німців у селі був мітинг, на який зібралось багато людей. Народ надіється, що німецька влада змінить життя на краще, не буде переслідувань, висилок, тортур. Отож Олексій, знаючи настрій людей, виступив на мітингу з палкою промовою, в якій закликав коритись новій владі і допомагати їй у всьому. Олексій мав належну освіту, добре знав поезію Шевченка, умів переконливо говорити. Але зовсім швидко наступило розчарування. Бо нові окупанти нічим не відрізнялись від попередніх. Ціхоцький теж це зрозумів, а тому разом зі своїми побратимами таємно чинив опір німецьким посіпакам. Була дана команда станичним УПА Василем Онопрійком спалити міст і зрізати телеграфні стовпи, щоб не було зв’язку. В цій операції брав участь Ціхоцький разом з іншими ярославчанами – оунівцями.

Але з приходом радянських військ у березні 1944 року Олексій Ціхоцький був першим в числі тих, кого було засуджено як ворога народу на довгі роки ув’язнення. Йому було заборонено повертатись на батьківщину. Помер Олексій 10 років тому в Червонограді Львівської області, в селищі він і похований.

Василь Онопріюк. Людина активна і авторитетна. 24 червня 1941 року в його хаті відбулися збори націоналістів. Головував на них Сергій Прибиш, секретарем був Володимир Грабарчук – обоє із Малої Городниці. На цих зборах були присутні односельці Макар Кушнірук, Гриць Безп’ятко та інші. На тих зборах Василя Онопрійка було обрано станичним.

… Боремець – це хутір на околиця Ярославичів. Хати Боремця майже з’єднувалися з ярославицькими. У 1945 році, якраз на Стрітення, тут сталась трагічна подія, яку досі пам’ятають старожили. Ось що розповіла про це Ніна Остапюк, зв’язкова ОУН-УПА, що діяла в Ярославичах.

Декількох юнаків із с. Ярославичі після приходу радянських військ у 1944 році було направлено для навчання у фабрично-заводське училище на Донбас. Але хлопці не хотіли залишати рідні місця і їхати на схід України. Серед юнаків, завербованих на Донбас, були Степан Жердицький, 1928 р.,

Герасимчук Ничипір та інші.

Хлопці довгий час були в УПА, переховувались. Незадовго до закінчення війни, 14 лютого, Степан прийшов до батьків і сказав, що він разом з товаришами має йти за кордон, у Чехію.

Через декілька днів вони вирушили в далеку дорогу. Під час переходу зупинились на окраїні боремецького лісу, в урочищі Березина, в хаті пасічника Михайла. Сюди вони прийшли на світанку. Хлопців зібралося біля 30 осіб. Цією групою повстанців керував Микола Кваша. Були виставлені вартові, інші ж лягли відпочивати. Але зв’язкова ОУН Шлихта Марія, яка була завербована НКВД, передала енкаведистам відомості про те, що кудись прямує група. Енкаведисти, знаючи маршрут втікачів, йшли за ними слідом. Спочатку снайсперським пострілом було знято вартового. Як почалась стрілянина, то хлопці почали тікати до лісу. Але там була наперед влаштована засідка. Дванадцять юнаків, що хотіли знайти порятунок у лісі, загинули, а решта, що бігли селом, зуміли врятуватися.

Вранці, коли люди йшли до церкви, то побачили побитих. Вони впізнали серед них своїх односельчан, серед яких був і Жердицький Степан. Троє діб пролежали юнаки, бо люди боялись їх ховати, знаючи, що неподалік стоять енкаведисти. Через декілька днів вночі тіла таємно були забрані і поховані на березі річки Стир.

Так трагічно склалася доля молодих людей, що не хотіли коритись більшовицькому режиму.

А ось іще імена: Луковський Олексій, Кунц – Грабовський Микола, Пашинський Ілля, Петриков Максим – царські офіцери. Вони в 1920 – 1923 рр. емігрували з Росії на Волинь.

О. Луковський з 1923 по 1933 рік працював управителем маєтку у Колмакова В. Засновує кооператив «Надія», в який входило 120 пайовиків. Бухгалтером – рахівником цього кооперативу був Ціхоцький Олексій, головою кооперативу – Панасюк Мирон. Кунц-Грабовський відкрив шинок у своєму домі і працював у Ярославицькій гміні писарем (секретарем). Ці люди й організували перший націоналістичний осередок в Ярославичах.

Мали тісні контакти з Луцьком. До оунівців, як стали їх називати, приїжджали невідомі люди, проводились таємні зібрання. Щоб уникнути переслідування, декотрі виїхали у Німеччину. Доля Луковського Олексія невідома.

А взагалі у Ярославичах було створено три чоти повстанців. Кожна чота складалась із двох роїв. До речі, на огляді військової виправки перше місце зайняла чота Каленика Ціхоцького, а серед роїв кращим був рій Никанора Ціхоцького.

Ярославицька організація українських націоналістів, що утворилася ще в 30 роках ХХ століття, розгорнула свою активну діяльність у 1940 – 1950 рр. За структурою у селі була станична організація, очолювана Оноприюком Василем, та кущова організація, до складу якої входили ще чотири станичних організації сіл Надчиці, Підгайці, Завалля, Боремець. Кущові організації підпорядкувались підрайонним (2 – 3 кущі, до 10 – ти сіл), а підрайонні організації об¢єднувались у Острожецький районний провід ОУН, що входили до складу Луцького окружного проводу.

Зародившись у 1942 році в боротьбі з іноземними окупантами, УПА – армія без держави - при найширшій підтримці народу вела звитяжну війну за незалежну українську державу, за соціальні, національні та моральні права свого народу протягом років (1942-1952 рр.) За ідеєю самостійності України в 40-50 роки віддали своє життя тисячі патріотів. Совіцька репресивна машина у 50-х роках розгромила УПА і націоналістичне підпілля, але не змогла зламати волелюбного українського духу.

В 1943 році Ярославицький Кущ був найбільш організо­ваним, масовим та добре підготовленим. Всі чоловіки від 18 до 50 років проходили військову підготовку. Під керівницт­вом станичного Онопріюка Василя проведено медичний огляд. В медичній комісії було 3 лікарі - українці, які оглядали чо­ловіків і давали медичний висновок, розбиваючи всіх на роди військ. У Яловицькому лісі протягом 2 тижнів був організо­ваний огляд коней та упряжі. Час від часу хлопців направля­ли на короткочасні вишколи при відділах УПА, один з яких знаходився у містечку Торговиця під командуванням Мазура Матвія (псевдо Прибой). Частина хлопців проходила вишкіл у лісі під Колками: Семенюк Віталій, Семенюк Ростислав, Семенюк Василь, Поліщук Дмитро, Мірчук Микола, Мельн чук Степан, Новосад Степан, Ходобчук Петро, Гринюк Мико­ла, Кирилюк Андрій.

Відділи УПА кількаразово намагалися взяти штурмом «пляцувку» в колонії Панська Долина, де за різними даними перебувало від 200 до 600 озброєних бійців Армії Крайової. Останній штурм Панської Долини був 23 листопада 1943 року. О 15 год. почався наступ. Вояки УПА прийняли 5 боїв-сути­чок, підійшли під самі укріплення, вбито було 7 поляків, але через брак сил і бронебійних снарядів штурму не розпочали. Наступного дня німці на 25 автомашинах оточили Ярославичі і почали палити. Дві сотні Птаха і Дюкса разом з батареєю гармат під командуванням Берези прийняли зустрічний бій. Повстанці намагалися оточити карателів. Але ті, відчувши небезпеку, кинули все награбоване і почали панічно тікати. Воякам вдалося знищити 25 німців. У бою відзначились арти­леристи Берези і чота Панаса. Німці, прикриваючись сильним скорострільним вогнем втекли до машин на шосе Луцьк— Млинів. Палаючі хати населення, погасило, але фашисти встигли вбити трьох селян.

Наближався фронт, і ставало зрозуміло, що радянська вла­да знову повернеться. Тому керівництво ОУН наказало буду­вати криївки і підземні сховища для продуктів харчування, медикаментів, збіжжя, одягу та зброї. За три тижні до прихо­ду Червоної Армії жителі села Ярославичі Кондрацький Пет­ро, Семенюк Віктор, Сарафін Михайло, Климюк Філімон, Без-п'ятко Марко і Гринюк Карпо у лісі приблизно на відстані 500 метрів від садиби Сарафіна М. викопали сховище, куди покла­ли пуд ковбаси, більше пуда м'яса, полушубок і мішок білиз­ни. Ще один склад знаходився на території садиби Мамчура Юрія, на городі біля стіни хліва. Там переховували муку, кру­пи та інші продукти. Були й інші склади, які використовува­лись на початку 1944 року.

Більшовицька влада намагалася позбавити ОУН-УПА резерву. У звільнених від німців районах проводилась тоталь­на мобілізація. З Острожецького району було мобілізовано 3750 чоловік. Багато з них через кілька місяців опинились не на фронті, а в таборах посиленого режиму, бо були заарешто­вані особливими відділами чи контррозвідкою «Смерш». Із Ярославич 5 травня 1944 р., перебуваючи на службі у 383-му запасному стрілецькому полку, був заарештований Чижевсь-кий Степан Костянтинович, 1900 року народження за те, що брав участь в ОУН під псевдо Шутов і займав посаду ройового командира. Така ж доля спіткала Оверчука Павла Арсентійо-вича 1903 р. н., Симонова Олександра Романовича 1897 р. н., Мельничука Олексія Юрійовича 1899 р.н., Поліщука Йосипа Миколайовича 1904 р. н., Кульчицького Омеляна Михайла 1898 р. н. та багатьох інших ярославичан і чоловіків із навко­лишніх сіл.

1944 і 1945 роки показали, що у підпіллі мусять залиши­тись найсвідоміші члени ОУН, ті, які зможуть витримати весь тягар боротьби. Усі інші мали легалізуватися або навіть вий­ти з повиною, щоб пізніше надавати допомогу організації ук­раїнських націоналістів.

Для боротьби з підпільниками енкаведисти хитро органі­зовували мережу агентів, використовували спецгрупи. На 15 лютого 1945 року в Острожецькому районі діяла спецгрупа з 17-ти агентів та сотня стрибків. За даними НКВС у районі базувалися лоївка СБ Сивого чисельністю 45 чоловік, сотня Смілого- теж 45 чол., сотня Вовка- 50 чол. І лоївка СБ Шпака- 20 чол.

Восени 1945 року надійшов наказ від проводу ОУН розформувати всі відділи УПА і перейти лише до підпільної діяльності, спрямованої проти радянської влади та колгоспної системи.

Станична організація складалася з усіх членів ОУН даного села, але частина з них виконувала конкретні функції:

станичний – керував всією роботою організації, призначав і знімав з посад своїх заступників;

суспільно – політичний референт – проводив політичні вишколи, бесіди, розповсюджував серед членів пропагандистську літературу, організовував різні свята тощо;

референт служби безпеки – стежив за порядком у селі, збирав розповідальну інформацію, вивчав настрої населення, виявляв вороже налаштованих до ОУН осіб;

референт по роботі серед жінок – проводив роботу серед жінок даної станиці, організовував збирання продуктів, медикаментів, одягу і інше;

господарчий референт – займався забезпеченням УПА та членів ОУН продуктами і господарчими товарами, будував спеціальні сховища і вів господарську документацію;

організаційно-мобілізаційний референт (військовик) – проводив реєстр всіх військовозобов¢язаних чоловіків, організовував з ними військове навчання, визначав мобілізованих в УПА;

референт по роботі з юнацтвом – займався вишколом молодих хлопців, які бажали стати членами ОУН.

Присяга вояка УПА

Я, воїн Української Повстанської Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед великим народом українським, перед святою землею українською, перед политою кров’ю усіх найкращих синів України та перед найвищим політичним проводом народу українського:

Боротись за повне визволення всіх українських земель українського народу від загарбників та здобути українську самостійну соборну державу. В цій боротьбі не пошкодую ні крові, ні життя і буду битись до останнього подиху і остаточної перемоги над усіма ворогами України.

Буду мужнім, відважним і хоробрим у бою та нещадним до ворогів землі української.

Буду чесним, дисциплінованим і революційно - пильним воїном.

Буду виконувати всі накази зверхників.

Суворо зберігатиму військову і державну таємницю.

Буду гідним побратимом у бою та в бойовому житті всім своїм товаришам по зброї.

Коли я порушу або відступлю від цієї присяги, то хай мене покарає суворий закон української національної революції і спаде на мене зневага українського народу.

(Петро Мірчук «Українська Повстанська Армія 1942 - 1952» -

Мюнхен, 1953 – С. 285.).

На час вступу Червоної Армії на території Рівненської області діяло 55 повстанських загонів чисельністю від 100 до 600 людей у кожному. Загальна кількість озброєних вояків УПА сягала понад 106000 чол. Мобілізаційний резерв УПА в області налічував принаймні 100 000.

(За даними Рівненського підпільного обкому КП(б)У).

Витяг із кримінальних справ, заведених службою безпеки ОУН.

(Подано мовою оригіналу).

Протокол переслуховування № 24

Жердицький Андрей Павлович, 1888 р. народження в селі Ярославичі Острожецького р-ну, національність – українець. Вписався в члени шляхти загродової, а згодом вихристився на ляха. Був судом караний за розтрачання грошей гміни. Належить до шляхти загродової. Заарештований в характері політичному. Зізнав, що слідує:

1929 р. 17 червня я був вибраний війтом села Ярославичі і служив до 1929 року. 20 грудня мене деградували за розтрачання гмінних грошей в кількості 5600 злотих польських. Панство за це мене арештувало. Сидів у слідстві 6 тижнів. Тоді моя жінка взяла на кавцію (поруку), а через 11 місяців на мене був суд, в якому присудили мені 3 роки. З якої причини дарували мені 2 роки, я не знаю. За ці гроші, що я привласнив, мене суд оправдав у Рівному. В 1937 році ввійшов у шляхту загродову, прийняв польську віру, де вихрестився разом з моєю дочкою Надею. 1940 коку одружив свого сина Сірожу з полячкою. Котрий втік в Луцьк.

Даю свій підпис (ЖЕРДИЦЬКИЙ).

Слідство проводив (Тріска)ПРИБИШ Сергій

№17 Протокол переслуховування №17

Дня 20. 0І. 44 р. 7 год. вечора.

Савченко Микола, національність – українець, дата народження – 1912 р., де живе – село Боремець Острожецького р-ну, освіта – 4 класи, стан – вільний, організація – приналежність до ОУН з 1943.

Був попереджений за несправедливе зізнання, буде покараний найсуворішим революційним судом.

Зізнався, що слідує:

До вини признаюся, що я, тобто колишній військовополонений Савченко Микола, і ще два поранених (по прізвищу не знаю), звати Ванька і Гріша з Дніпропетровської області, вимордували одну сім’ю із села Боремець. Жінку стару Адамович Олександру – літ 50, Чайка Люба – літ 35, Чайка Райка – літ 6. Чайка Галя – 4 роки. Убійство було в такій формі: постукали у вікно, зразу ці вийшли з коцюбою і тичкою. Жора і Женя почали бити довбешкою по черзі, Жора забив Адамович Олександру, другу, а дітей вбивав Женька і Грішка, взяли тоді живими і повкидали у криницю. Ціллю ви мордування цієї сім’ї, що ця жінка хотіла мою жінку вигнати з хати. І тому ми знищили всю родину.

Власноручний підпис (Савченко).

Примітка: Жору Коробка Михайло (Неплюй) забив, а Женька утік до поляків на Панську Долину і ходив з поляками на акції на українців.

Допит проводив Кислиця.