Музей історії села

Музей створений 20 березня 2007 року, наказ №20, силами старожилів села, а також вчительського та учнівського колективів.

База – історичні відомості про історію села Ярославичі на основі матеріалів зібраних місцевим краєзнавцем Островецьким Ростиславом Юхимовичем.

Графік роботи музею – 9.00- 14.00

Вихідні дні – п̓ятниця, субота, неділя

Адреса музею : 35112, Рівненська область Млинівський район

с. Ярославичі, вул.. Шкільна,30

Ярославицький ліцей

тел. 8 (03659) 78 – 5 – 30

yaroslavychi@ukr.net

Керівник музею: Керівництво музеєм на громадських засадах здійснюється Посільським Миколою Вікторовичем – зав. музеєм; освіта вища; викладач історії. моб. 0982611495

Опис експозиції

Подорож у минуле

Як свідчать історичні джерела, територія сучасного села Ярославичі Млинівського району Рівненської області та його околиць була заселена землеробськими та скотарськими племенами в епоху міді – бронзи, у ІІІ – ІІ тис. до н. е., на що вказують виявлені поблизу Межиріччя поховання доби міді, а біля Ярославичів – поселення доби бронзи давньоруське городище.

За місцевим переказом, село Ярославичі отримало свою назву від імені луцького князя Ярослава Ізяславовича (1169 р.), який мав у цьому селі свою літню резиденцію.

На початку ХІІІ ст. село входило до складу Галицько – Волинського князівства. Але несприятливі обставини, міжусобні війни, що велись між князями, призвели до того, що більшість українських земель потрапила під владу інших держав. Литва і Польща почали змагатись за ці землі, щоб над ними панувати. І відтоді Україна втратила свою самостійність. Так, у ХІУ ст. король Польщі Казимир ІІІ, заручившись допомогою самого Папи Римського, у боротьбі з “русинами” захопив Галичину, а Литва в 1452 році остаточно ліквідувала Волинське князівство і перетворила його на “провінцію” Великого Литовсько – Руського князівства. Після 1340 року Ярославичі, як і інші населені пункти Волині, опинились під владою нової багатонаціональної держави, а потім, з часу Люблінської унії (1569 р.), - у складі Речі Посполитої.

У ХІІІ ст. наші землі були спустошені монголо – татарською навалою. Хмарою ішла татарська орда, після неї залишились лиш чорна земля та руїни – згарища. По дорогах валялися трупи, в неволю забирали жінок, дівчат, дітей, а старців, немовлят, чоловіків убивали. Плач і стогін стелились тими дорогами, якими переходили чужинці. Полонених в’язали татари докупи і гнали поперед себе, як отару, - і не мали до них милосердя.

Волинські князі сотні років боронилися від нападів чужоземців – татар на власну руку, скільки мали сили. Певний час боротьбу з татарами очолював волинський вельможа князь Костянтин Ігорович Острозький, гетьман Литовсько – Руської держави. 1512 року поблизу містечка Вишівець Кременецького повіту він, очолюючи об’єднані сили литовсько – руського війська, розгромив 20-тисячну татарську орду на чолі з Манглі – Гіреєм і полонив трьох його синів.

Є дані про татарське побоїще біля села Підлісці - окраїні Ярославич. У ХУІ – ХУІІ ст. село Підлісці називали Заріж ці. Тут у 1491 році татари вирізали майже всіх жителів, а хати спалили. Лише згодом це село знову почали називати Підлісці.

Про те, що ярославчани змушені були боронитись від ворогів, свідчив і старовинний замок, який впродовж століть стояв у Ярославичах як грізний

свідок минувшини: з трьох боків оточений ровами з водою, а з четвертого боку до нього прилягав вал, зарослий очеретами.

Про цей замок, як про ще діючий, добре укріплений, з воротами, баштою, згадується в документах 1671 р. Це був акт судової передачі маєтків Добрати на і Бокійми. Присуджених панам Лінчевським від Волинського каштеляна Яна – Франциска Любовицького (Архів, ч. 6, т. 1, додаток, ст. 109).

Становище простого люду в той час був вкрай важким. Селяни із Ярославич займалися скотарством, землеробством та ще й рибальством, бо Тишиця була переповнена рибою. Для своїх власних потреб та на продаж збирали гриби, ягоди, займались бджільництвом.

Але все одно селяни ледве животіли, вони були в повній залежності від різних магнатів – землевласників.

Як дізнаємось із найраніших письмових згадок про Ярославичі, у 1545 році село належало пані Богушевій – Боготовичевій, яка була зобов’язана утримувати 3 городні Луцького замку. У 1570 році Ярославичі разом з прилеглими селами Підлісці і Воротнів перейшли у користування Михайловій – Делинській. Платила землевласниця податок за 58 димів, 8 городніх, 3 млини, 2 корчми.

У 1585 році село належало князю Пронському, пізніше Ярославичами володіли Пузини, Аксакови, Малинські. Велась постійна боротьба за земельні наділи, за дешеву робочу силу – селян.

Є згадка від 1563 року про те, як слуги й селяни пані Яловицької напали на Ярославичі згадуються в акті від 2 листопада 1563 р. У скарзі архімандрита Жидичинського монастиря Іони йдеться про нанесення йому шкоди на полях між Ярославичами і Боремцем, де були неправильно розорані і встановлені межі.

28 липня 1564 року архімандрит Жидичинський Іона знову скаржився на ярославицьких і підміських селян пані Феодори Требуховської про порушення межі привласнення монастирських земель.

Акт від лютого 1568 року – у скарзі пана Івана Белди йдеться про відмову ярославичівського боярина Сави Кіндратовича справити весілля в призначений день. Одружитись мали донька боярина і син скаржника.

Коли утиск і свавілля стали доходити до найвищого ступеня, тоді на Україні з’явилась нова сила, яка стала в її обороні. Цією силою була козаччина.

З історії знаємо, що перші козацькі ватаги зародилися ще у ХV ст. Не пройшли події козаччини осторонь Ярославич. У 1595 році селяни, здебільшого біднота, взяли участь у селянсько – козацькому повстанні під проводом Северина Наливайка. Були пограбовані панські маєтки, а також деяка частина селян пристала до його війська.

У середині ХVІІ ст.. , коли особливого великого розмаху набули події, пов’язані з визвольною війною українського народу проти польсько-шляхетського панування відбулось повстання і в Ярославичах.

А трохи пізніше, в 1652 році, в районі Ярославич було вбито польського шляхтича Я. Кониського, побито ченців Жидичинського монастиря.

Нелегка доля спіткала Ярославичі у ХVІІ ст.. , бо не раз вони були зруйновані, над ними знущались як іноземні загарбники, так і місцева шляхта. Багато людей загинуло від голоду, інфекційних хвороб. Статистика наводить такий факт, що з 1629 до 1775 року різко скоротилась кількість дворів і мешканців.

Село у ХVІІІ - ХІХ ст..

Історія нашого рідного села Ярославичі, на перший погляд схожа на історію безліч сіл: минуле , оповите княжою славою і війнами, насичене щедрістю селянських рук і гостинністю української вдачі, заморене бідами, кривдами, нуждами і горем, та все ж ця історія дорога нам, бо в ній - коріння нашого роду. Із сивої давнини приходять до нас на гостину предки.

Під час Вітчизняної війни у 1812 році проти французької армії Наполеона у Ярославичах перебувала російська армія (частина ІІІ російської армії під командуванням генерала Тормасова).

На початку ХІХ ст.. Ярославичі належали Жидичинському монастирю, що ще більше розорило місцевих жителів, які були не в змозі протидіяти утискам. Почався розпродаж селян і земельних ділянок. Поміщики скуповували їх по частинах. Так, у 1847 році поміщик Ф. Боньковський купив 37 чоловік з 344 десятинами землі, а через 10 років його син докупив ще 120 чоловік.

Після польського повстання 1863 року село перейшло до поміщиків Колмакових. А відбулося це так: поміщик Боньковський був засланий у Сибір на поселення за участь у повстанні. Микола Колмаков здобув юридичну освіту, мав чин генерал-майор, добре знав закони, ставив їх на сторожі служіння державі, суспільству. Майже 30 років він володів селом Ярославичі. То були роки найбільшого розквіту села в ХІХ сторіччі. На кошти Колмакова і за його допомогою була збудована нова церква. Однокласне училище, млини, волосне управління, поштова станція – всі ці заклади були відкриті старанням Миколи Марковича. Планував він побудувати ще й лікарню, школу, каплицю на кладовищі. Проте цим планам не судилося здійснитись – у 1896 році життя М. М. Колмакова обірвалося. Помер він у Києві, але оскільки Ярославичі були для нього сенсом і метою життя, було вирішено труну з тілом перевезти на вічний спочинок до цього села. Своє клопотання, як за будівничого церкви, подала у Київ Волинська єпархіальна рада, а також посприяли у цій справі члени Хресто-Воздвиженського братства, активним учасником якого він був з 1892 по 1896 роки. Прощатись з покійним пройшло все село Ярославичі, жителі навколишніх сіл, братчики, духовенство з Луцька, близькі, рідні. Цей день жалобним дзвоном обізвався у серцях багатьох. Тіло було поховане у склепі, який вимурували жителі Ярославич Мирон Грабарчук зі своїм сином Омеляном. Пам'ятна надмогильна плита була виготовлена в Коростишеві Житомирської області. Вічний спочинок М. М. Колмаков знайшов на кладовищі біля Різдво-Богородичної церкви, де до сьогодні відправляється служба за спокій душі цього великого благодійника.

Після реформи 1861 року, коли було скасоване кріпацтво, життя селян у Ярославичах дещо поліпшилося . Селянам почали давати земельні наділи від 20 до 30 десятин. У користування їм давалися громадські пасовища, ліси, сінокоси. У приході налічувалося декілька чоловік із селян, які викупили у поміщика значні земельні наділи. Згадуються Григорій Шлихта, Іван Чумак, які викупили до 200 десятин землі з лісами, сінокосами, водоймами. Щоб збільшити своє багатство, новоспечені багатії вдавалися інколи до легкої наживи і безсоромного обману своїх односельчан. Значна частина селян не вміла використовувати свої ділянки, тому продавала їх. Крім того, селяни заборгували більш заможним односельчанам через пияцтво. Потрапивши в кабалу, селяни ставали на шлях злодійства, грабежів, розбійницьких нападів, конокрадства.

У 1818 році в Ярославичах відбулася визначна подія: тут побував Олександр І. Мандруючи із Варшави на південь Росії, цар заночував з 20 на 21 квітня у Луцьку, а вранці рушив у Старокостянтинів. Там була зібрана значна кількість військ для огляду і маневрів, які Олександр І мав проводити після прибуття. Коли було подолано14-15 верств шляху, під самими Ярославичами царя наздогнав гонець і вручив важливу депешу. В ній повідомлялося про народження у великого князя Миколи Павловича сина, охрещеного Олександром, якому в майбутньому належало стати царем. Така звістка дуже втішила бездітного імператора і він зупинився в селі Ярославичі біля церкви, щоб скласти Богу подяку за спадкоємця царського престолу. Ось як про ці події розповідав Іван Гринюк, очевидець тих подій, колишньому місцевому священику Ф. Скольському... «Це була неділя; вранці годин у вісім тільки-но закінчилася заутреня, як верхи на коні прискакав до церкви якійсь начальник, запитав про батюшку і опісля оголосив тому, що зараз приїде імператор і буде в нашій церкві літургію правити. Батюшкою тоді був у нас старик. При цій звістці він так перелякався, що мало не впав від страху. Але Поважний гість збодрив його, довго зі священиком розмовляв, очевидно, навчав, що потрібно робити, - і потім батюшка з хрестом вийшов назустріч»».

-Я ,- завершив свою розповідь очевидець, - добре пам'ятаю цю подію, мені тоді було літ 16 чи 17. Коли під'їжджав царський кортеж, я дзвонив на дзвіниці. А про те, що цар на шляху отримав підтверджуючий документ, про це опісля говорили багато селян та й сам батюшка.

Церква, в якій був напис і яку імператор ощасливив своїм відвіданням, збудована в 1746 році. Цей дерев¢яний, маловмісткий храм з часом зовсім зістарився і з¢явилася необхідність збудувати нову святиню. Будівництво нової церкви було розпочато при Ф. Скольському. Потрібно було 12 тисяч рублів. Початок пожертвам поклав місцевий волосний старшина, селянин Григорій Шлихта. В організації цієї пост ройки взяв активну участь Микола Маркович Колмаков. Нову церкву зведено поряд зі старою, в якій молився імператор Олександр Благословенний. Про це нагадує в новій церкві свята ікона Богоматері. Під іконою читаємо: ікона Казанської Божої Матері, яку подарував Ярославицькому храму імператор Олександр ІІІ у вересні 1882 року, під час освячення храму.

Період 60- років ХІХ ст.. характерний для Ярославичів тим, що у селі побував український етнограф, а пізніше співавтор українського гімну “Ще не вмерла України” Павло Чубинський. На той час він був керівником етнографічно-статистичної експедиції спорядженої імператорським російським географічним товариством, що знаходиться в Петербурзі. Науковим результатом досліджень став семитомник “Труды, етнографическо-статистической експедиции в Западно- Русский край”. У збірнику подано величезний народознавчий матеріал: опис жител, знарядь праці, легенд, казок, загадок...У “Трудах”є запис, що окремі говірки записані у селі Ярославець (Ярославичі) Дубенського повіту.

У 1866 році село стало центром волості. Першим відомим нам волосним старшиною був Шашкевич. Тоді ж була відкрита поштова станція, що мала 12 пар коней для обслуги населених пунктів, працювали млини, які забезпечувались дармовою енергією річки Тишиця.

Весною 1881 року в селі Чекно, що поблизу Ярославич побувала Леся Українка. Сюди вона приїжджала разом зі своїми рідними: матір’ю Оленою Пчілкою, сестрою Ольгою Кривенюк та братом Михайлом. Зі слів Лесі, мати навмисне повезла дітей з Луцька в Чекно, для того щоб почути місцеві веснянки. Саме в Чекні були записані”Чекнянські подоляночки”, “Женчичок-Бренчичок”, “Зайчик”.Пізніше ці веснянки ввійшли до збірника”Дитячі ігри, пісні і казки Ковельського, Луцького, Новоград-Волинського повітів Волинської губернії” (1903р.)

На рубежі двох воєн

ХХ століття відоме в історії нашої країни багатьма сумними і героїчними подіями. Важка історична доля народу навіки закарбувала в нашій пам’яті події тих років. Трагічні події відбувались і на теренах рідних Ярославич.

В 1905 – 1907 роках почались ширитися чутки про переділ поміщицьких земель.. З кожним роком селянський гнів наростав. 1910 – 1924 роки теж значились проявом народного невдоволення . Згорів двохповерховий будинок поміщика Колмакова. У роки Першої світової війни Ярославичі опинилися в тяжкому економічному становищі. Село перебувало у прифронтовій смузі, мобілізація в армію забирала половину працездатного чоловічого населення, решта залучались на окопні роботи. У вересні 1915 року село зайняли австро – угорські війська. Від них населений пункт звільнили аж у кінці травня 1916 року.

У квітні 1917 року в Ярославичах створюється військово – революційний комітет, головою якого було обрано Андрія Безп’ятка. Комітет в основному займався розподілом між селянами землянами землі поміщика Колмакова.

У вересні 1921 року в селі проживало 809 чоловік. До них і відносилися і 9 родин польських “осадників”, котрим належало 150 гектарів землі, “Осадники” мали бути соціальною опорою для польського окупаційного режиму на “східних кресах” і базою для боротьби з національно – визвольним рухом місцевого населення. У 1922 році було створено Ярославицьку гміну, першим солтисом був Симонов Гнат.

Першим у Ярославичах у “шляхту загродову” вступив Жердицький Андрій. Пізніше в 1937 році в Торговиць кому костелі він разом з сином і дочкою був висвячений на ляха. Деякий час займав посаду війта.

Навчання у школі велося польською мовою. Школу відвідували діти з українських, польських німецьких та єврейських сімей. До вчителів потрібно було звертатись тільки польською, українську мову поляки називали хамською. Єдиний предмет, який викладався українською мовою, був Закон Божий. Цей предмет вів православний священик для українських дітей, а ксьондз – для поляків і німців. У школі було прийнято вітання “Слава Богу” – “Навіки слава”. В суботу школу не відвідували діти з єврейських родин.

У 1939 році в селі Ярославичі було 315 дворів, до 17 вересня всього землі – 1170 гектарів. Без землі – 2 двори, до 1 гектара – 12, до 2 га – 33, до 3 – 4 га – 48, до 10 –15 га – 17, до 20 га га – 3, більше 20 га – 1 двір.

В Ярославичах ще до приходу частини Червоної Армії утворився революційний комітет на чолі з політв’язнем Яковом Солов’яном, який захопив пошту, адміністрацію, роззброїв поліцію. Після обіду 17 вересня 1939 року в село вступили радянські війська. Їх зустрічав духовий оркестр і грав “Інтернаціонал”. Відбувся мітинг, присвячений проголошенню радянської влади. З трибуни виступали комуністи Яків Солов’ян, Харитон Бондарук, Хана Непомняща, брати Поліщуки. В кожного з них були на руках червоні пов’язки, а груди прикрашали червоні банти як ознака революційної піднесеності. Був створений загін Червоної гвардії на чолі з Яковим Солов’яном, першим головою села обрали Миколу Спиридона.

Велика Вітчизняна Війна розпочалася 22 червня 1941 року, а 26 червня цього ж року у село вдерлися гітлерівці. За час свого «господарювання» фашисти завдали Ярославичам величезної шкоди: спалили 87 господарств, школу з її майном, вбили 31 жителя, 23 людей вивезли на роботу до Німеччини. Залишилося вцілілим лише 256 дворів.

Німецька окупація тривала до 12 лютого 1944 року, коли війська Першого Українського фронту потіснили ворога. Під час бою за село загинули: ст. лейтенант Лихачов А. Г. , старшина Іванчук І. П. , рядовий Шуліпа І. Т. Захороненні на сільському кладовищі. Кожного року в цей день учні нашої школи вшановують пам’ять загиблих, підносячи квіти до обеліску загиблим воїнам, які віддали своє життя при визволенні села. У визволенні Ярославичів узяв участь тувинський кавалерійський загін. 10 березня 1944 р. у селі відбувся мітинг з нагоди проводів 85 бійців цього загону, котрі залишились живими, на батьківщину. Командир 31-го гвардійського кавалерійського полку полковник Є.А. Попов зняв кубанку вклонився гвардійцям-тувинцям. Потім після церемонії прощання капітан Кечил- Ол подав команду «По конях» і під звуки оркестру бійці покинули село. Що стосується втрат Ярославичів на фронтах Великої Вітчизняної війни, то вони становлять 113 чоловік. У пам¢ять про загиблих встановлено у селі обеліск.

Хочеться ще, й згадати Григорія Павловича Старостюка, ветерана Другої світової війни. Його дев'ятнадцятилітнім мобілізували в радянську армію у 1944 році. І випало йому, як і переважній більшості тодішніх новобранців-західняків, бути постійно на передовій – так розпорядилося начальство. За жорстоким наказом війни Григорію належало загинути. Але він пережив війну – із чотирьом пораненнями і медаллю «За відвагу».

Започаткував діяльність ОУН у Ярославичах Синюк Олексій, який у релігійних справах (віра ЄХБ) їздив у США. Там він зустрівся з членами ОУН, які дали йому завдання організувати сітку цієї організації на Волині, зокрема, у Ярославичах.

Активним членом осередку ОУН, що діяв у Ярославичах, був Симон Гнат, який вів підпільну роботу. Він налагодив зв¢язки з націоналістами Луцька, зокрема, Іваном Скорп¢юком, Степаном Наїдком (с. Воротнів), Володимиром Шаманським (с. Крупа), Ананієм Закоштуєм (с. Лаврів). Про останнього хочеться розповісти детальніше, використовуючи матеріали, що були недавно надруковані у волинських газетах.

ОУН – УПА розгортає боротьбу проти ворогів різної масті. Але жодна боротьба не обходиться без жертв. Такою жертвою став оунівець Симон Гнат, активіст, сільський церковний діяч, соліст церковного хору, впливова і відповідальна людина. Це він вперше в Ярославичах на мітингу чудовим натхненним голосом заспівав «Ще не вмерла України…».

Матвій Сюйва народився у 1922 році в Чекні. Під час війни, щоб не їхати на примусові роботи до Німеччини, почав приймати молоко від населення. Згодом стає завідувачем молочарнею по району. Водночас поринає у політично-визвольний рух. Стає радоновим господарчим, збирає продукти для вояків УПА. Так одного разу, зібравши багато продуктів, відправив їх через Острожець у Довгошиї.

Один із членів ОУН с. Ярославичі – Ціхоцькій Олексій – був засуджений за свою діяльність. В роки польської окупації він працював фінансистом у гміні і сприяв перераховуванню коштів саме для української, а не польської школи. За такі дії О. Ціхоцький відбув дворічне ув’язнення в Карт узькій Березі (Білорусь) - це місце було об лаштоване польський урядом для покарання непокірних. Але концтабір ще більше загартував переконання Олексія: він у складі оонівської організації робить все, що йому було під силу, для утвердження націоналістичних переконань серед свідомої частини ярославчан.

Із приходом радянської влади у 1939 році, Олексія Ціхоцького знову заарештували. Суд відбувся 6 січня 1940 року і засудив О. Ціхоцького до 10 років ув’язнення за приналежність до ОУН. Сидів у дубенській в’язниці.

А взагалі у Ярославичах було створено три чоти повстанців. Кожна чота складалась із двох роїв. До речі, на огляді військової виправки перше місце зайняла чота Каленика Ціхоцького, а серед роїв кращим був рій Никанора Ціхоцького.

Ярославицька організація українських націоналістів, що утворилася ще в 30 роках ХХ століття, розгорнула свою активну діяльність у 1940 – 1950 рр.

Повоєнна відбудова

В 1961 році село було електрифіковане.

На утримання шкіл щорічно виділялося 35000 крб., медпунктів - 7 300 крб.

(Матеріали взято з історичного допису села, який зробили вчителі Ярославицької восьмирічної школи, керівник Майструк А.Я.) За успіхи в розвитку господарства багато жителів села були нагороджені орденами і медалями:

Орденом Леніна - голову колгоспу Кольченка В.Ю. Бригадира -Мельничука М.А. Телятницю - Матусевич Н.П.

В 1953 році відбулося укрупнення колгоспу: Бувші колгоспи імені Леніна, імені Маленкова, імені Коротченка увійшли до складу імені Леніна.

В 1959 році - нове укрупнення колгоспу імені Леніна з колгоспом імені Паризької Комуни.

В 1960 році - ще одне об'єднання: імені Леніна з "8-Березня". Після об'єднання колгосп став називається "Шляхом Леніна". Головою новоствореного колгоспу було обрано Кольченка Василя Юхимовича. Помалу став зростати виробничий фонд господарства, піднявся на вищий ступінь життєвий рівень населення.

Кількість дворів станом на 1 січня 1964 р. становила 1023, кількість населення - 3362 чол. На селі виникли нові професії: лікар, агроном, зоотехнік, бухгалтер, комбайнер, шофер, електромеханік, бібліотекар.

В колгоспі стали вирощувати пшеницю, жито, ячмінь, просо, гречку, кукурудзу, горох, ріпак, конюшину, картоплю, моркву, буряки, капусту, цибулю, огірки, помідори.

Розвивалося і тваринництво: корови, свині, вівці, кури, качки.

На 100 га угідь припадало 17 корів, 67 свиней.

Наявна техніка: тракторів - 28, комбайнів - 8, силосних комбайнів - 4.

Неподільний фонд колгоспу в 1963 році становив 1 109 444 крб.

Орденом Трудового Червоного прапора:

> бригадира Данилюка Ф.С.

> ланкову Жигалюк О.П.

> доярку Теребейчик В.І.

> голову сільради Булу Г.І.

> агронома Верчука Т.А.

В 1967 році школі було присвоєно ім'я Братів Поліщуків. До 50-річчя Жовтневої революції було здійснено забудову села за єдиним генеральним планом. Зведено Будинок Культури на 450 місць, двоповерховий гуртожиток, побуткомбінат. Побудувалися 132 жителі. Було прокладено водопровід, шосе.

В 1970 році в Ярославичах збудовано нове приміщення школи. В школі працювало 25 вчителів і навчалося 338 учнів. З 1970 року школу очолює вчитель української мови та літератури Гонтар Кирило Анатолійович (нині покійний), який працював на даній посаді до листопада 1979 року. За час його керівництва школа здобула статус середньої. В цей час склався молодий постійний колектив.

Головою сільської Ради Булою Г.І. та керівником місцевого колективного господарства Кальченко В.Ю. за рішенням Млинівського райкому КПРС до ювілейної дати Великої Жовтневої Соціалістичної революції, було збудовано теперішнє приміщення двоповерхової школи.

Сучасники розповідають, що на відкритті новобудови (прораб - житель села Острожець - Острожчук М.Г.) був навіть з столиці - генерал.

В 1972 році Ярославицька середня школа випустила 37 перших своїх вихованців. В цей час в школі працювали такі прекрасні педагоги: як Ґонтарі Кирило Анатолійович та Марія Трохимівна, Корнійчуки Григорій Сергійович та Ганна Миколаївна, Міщуки Іван Олексійович та Валентина Володимирівна, Бондаренки Андрій Терентійович та Марія Олександрівна, Паламарчук Ніна Григорівна, Зяблова Ніна Петрівна, Сенюк Марія Феодосіївна, Оверчук Валентина Степанівна, Шавула Ірина Петрівна, Самусько Анастасія Єфремівна, Пастушенко Раїса Петрівна.

З 1979 року школу очолив Щепанський Степан Костянтинович, за фахом вчитель математики, На той час в школі навчалося понад 300 учнів.

З 1988 року директором Ярославицької одинадцятирічки було обрано на профспілкових зборах заступника директора з військово-патріотичного виховання, вчителя історії Посільського В.Д. Школа має трактор, підсобне господарство, обробляє 7 га землі.

Після смерті Кольченка (1971р.) колгосп очолювали Прокоп'юк А.П. Прудніков А.М., Мервінський М.І. За час його господарювання пройшло розпаювання землі.

Останнім головою колгоспу був Федчук В.Ф. Під час його головування колгосп було реформовано в приватну фірму «Агро-Експрес-Сервіс».

Сьогодення села

У 90-х роках тутешнє колективне господарство носило ймення Лесі Українки. Після реформування на орендній основі воно увійшло у приватне підприємство «Агро-Експрес-Сервіс» (керівник Алла Миколаївна Костючко). ПП «Агро-Експрес-Сервіс» утворене 29 березня 1999 р. Юридична підстава – оренда землі на строк 49 років. На даний час виконавчим директором «Агро-Експрес-Сервіс» є Старостюк Микола Ничипорович.

У 2000 році закладено фундамент під будівництво нового храму. Роботи виконуються коштом і силами жителів села. В 2007 році завершилось будівництво стін храму, залишилося звести куполи і дзвіницю.

У даний час Ярославицька загальноосвітня школа I-III ступенів є освітнім округом. До якого входять: Новоукраїнська ЗШ I-III ст., Боремецька ЗШ I-II ст., Городницька та Яловицька початкові школи. На даний час Ярославицька ЗШ нараховує 137 учнів. Їх навчає 20 учителів.

Ярославичі мають вітку природного газу. Є й водопровідна мережа. Уже понад 30 років до послуг жителів села будинок культури. На його сцені неодноразово виступали артисти Волинської, Рівненської обласних філармоній, районний центр дозвілля. Зараз у Ярославичах функціонує амбулаторія. По вулицях прокладено шосейні дороги . Відкрито декілька торговельних точок, в тому числі і приватних.

Проведено реконструкцію мосту через річку Тишиця, який з¢єднує між собою дві частини села.

Престольний празник – на другу Пречисту.

Сільським головою у Ярославичах з 2002 по 2011 рік був Володимир Андрійович Герасимчук, з 2011 року і на даний час головою є Прудніков Леонід Анатоліович.

Україна в роки революці

Помаранчева революція) - кампанія протестів, мітингів, пікетів, страйків і інших акцій громадянської непокори в Україні, організована і проведена прихильниками Віктора Ющенка, основного кандидата від опозиції на президентських виборах у листопаді-грудні 2004 року, і противниками його основного конкурента Віктора Януковича. Початком Помаранчевої революції вважають акцію протесту після оголошення Центральною виборчою комісією (ЦВК) попередніх результатів, згідно яких переміг його суперник від влади-Віктор Янукович. Згодом Верховний суд України констатував факти порушень у процедурі голосування і підрахунку голосів виборців, скасував постанову ЦВК про результати виборів і зобов'язав її знову провести повторний тур голосування. Протестувальникам вдалося змусити владу України дочекатися рішення Верховного суду і на його підставі повторно провести повторний тур голосування на президентських виборах. У результаті повторного голосування перемогу здобув Віктор Ющенко.

Основною базою об'єднаної опозиції стали західні і центральні області України, в той час як В. Ф. Януковича підтримали переважно східні та південні регіони країни. Громадська думка РФ перебувало на боці Віктора Януковича, західних країн - на боці української опозиції.

22 листопада 2004 - наступний день після другого туру голосування, в ході якого виборці повинні були зробити свій вибір між діючим прем'єр-міністром Віктором Януковичем і кандидатом від опозиції Віктором Ющенком, коли стало зрозуміло, що офіційні попередні результати різко відрізняються від даних екзит-полів .

23 листопада в містах Західної України, в Києві і ряді інших міст і обласних центрів почалися мітинги на підтримку кандидата від опозиції. Основною ареною народного невдоволення став Майдан Незалежності, де зібралося на мирну демонстрацію, за різними оцінками, від 100 до 500 тисяч осіб з усієї країни.

Відмітною знаком демонстрантів став помаранчевій колір - колір передвиборної кампанії Ющенка (прихильники Януковича використали білий і блакитний кольори). Міська влада Києва, Львова та декількох інших міст відмовилися визнати законність офіційних результатів, а сам Ющенко, відмовляючись визнавати офіційні результати виборів, прийняв із трибуни Верховної Ради символічну присягу перед народом України як новообраний президент.

Ющенко вступив в переговори з діючим президентом Леонідом Кучмою, бажаючи мирним шляхом домогтися визнання своєї перемоги, але переговори були перервані вже 24 листопада, оскільки позиція Ющенка не передбачала іншого результату переговорів, крім проголошення його президентом. Після оголошення остаточних результатів, згідно з якими переможцем був визнаний Янукович, Ющенко виступив перед своїми прихильниками в Києві, закликавши їх почати "Помаранчеву революцію" і за допомогою страйків паралізувати діяльність уряду, змусивши владу не визнавати результати виборів.

3 грудня 2004 Верховний суд України після багатоденного обговорення визнав численні факти порушення законів і Конституції України в ході виборів, в результаті чого вимоги Ющенка були частково задоволені - зокрема, результати другого туру голосування були оголошені недійсними.

У ході повторного голосування, проведеного 26 грудня 2004 року, переміг Віктор Ющенко. Спроба прихильників Віктора Януковича опротестувати результати повторно проведеного другого туру виборів не принесла результатів, і ще до закінчення судового засідання Віктор Ющенко був офіційно визнаний президентом України в публікації "Урядового Кур'єра" (що означає офіційне закінчення виборів).

Символом, під яким об'єдналися українські революціонери, став помаранчевий колір, який ще до початку активних дій на Площі Незалежності став носитися в елементах одягу чи аксесуарах переважно молоддю та політично-активним населенням. Потім до помаранчевого кольору додалася символіка Віктора Ющенка: логотип із підковою щастя, написи "Так!" Одним з яскравих символів революції став апельсин (укр. Помаранч), прихильники Ющенка дарували їх один одному та противників. Останні розповсюджували чутки про те, що апельсини наколоті чимось, що змушує людей протестувати.

Символом "помаранчевої революції" вважається баба Параска, жінка похилого віку з Тернопільської області, яка прийняла активну участь в акціях протесту на Майдані незалежності. (нині вже покійна)

29 вересня 2006 віце-прем'єр України Андрій Клюєв заявив, що з фасаду Головпоштамту на майдані Незалежності будуть прибрані написи, що залишилися там з часів "помаранчевої революції", оскільки серед написів є вкрай некоректні висловлювання на адресу: росіян, євреїв, Донбасу, Петра Симоненка, КПУ, Віктора Януковича, Партії регіонів.

Помаранчева революція зробила Україну відомою всьому світу і навіть певною мірою модною країною, так в ряді парламентів провідних країн світу лідерів революції зустрічали помаранчевою символікою, косу одного з лідерів - Ю. Тимошенко повторювали дизайнери моди та ін..

Парламентські вибори 2006 року вперше в історії України переважною більшістю спостерігачів були визнані вільними і демократичними. Прямим наслідком Помаранчевої революції став факт визнання Україною єдиною вільною країною з пострадянських держав, за винятком країн Балтії.

Під час Помаранчевої революції на Майдані були присутні Бадовський В.П та Новосад А.П. Вчительський колектив представляв Мялов Д.