Історія села Ярославичі

Нариси з історії села Ярославичі

Прапрадідів знає вкраїнська земля, -

А доля в ни х часто була полиновою ...

Ярославичі – центр сільської ради, який знаходиться за 30 км від районного центру Млинова і за 70 км від обласного центру Рівного. Сільській раді підпорядковані села Боремець, Чекно, Підлісці, Яловичі, Ворсин, Городниця. Ярославичі розташовані 120 м над рівнем моря, розміщені на 50⁰32^’ північної широти і 25⁰28^’ східної довготи. За рік у середньому випадає560 мм опадів. Найвища точка над рівнем моря – 132 м – село Підлісці. Тваринний світ представлений зайцями, лисицями, борсуками . У річці Тишиці водяться видри, бобри, нутрії, велика кількість риби та водоплавної птиці.

Перша згадка про Ярославичі відноситься до 1169 року. За народними переказами, село одержало назву від імені князя луцького Ярослава Ізяславовича, який мав тут свою літню резиденцію. На території села був старовинний замок. Потім на його місці розмістився будинок керуючого маєтком поміщика Колмакова.

Річка Тишиця, плескіт води ...

Десь русалка сховалась у вітах.

Де не станеш – легенди сліди,

Де не глянеш – милуєшся квітом.

Кожна місцина з чогось починається: з гаю, зеленого видолинка, рядка свічечок – тополь над битим шляхом, з цілющих джерел, які дають початок Тишиці – річці мого дитинства. Щоразу, припорошений життєвими негараздами, приїжджаючи у село Ярославичі, на береги сивочолої річки, щоб пригубити ковток джерельці й відчути силу, снагу. Щоб оновитися душею й помислами. І – о диво! Невеличка річечка з тихоплинною течією настільки очищує і зцілює наболіле серце, що жодному маститому екстрасенсу зробити це не під силу. На очі навертаються сльози, а слова (хай і не зовсім мистецьки вивершені, все ж щирі) просяться у рядки:

Над Тишицею летіли

Мої найкращі дні.

Дивився я на хвилі,

На гори вдалині.

Була година пізня

(Вже й зорями цвіла).

Дорога, наче пісня,

Сама туди вела.

Вела до тих берегів річечки, у сиву давнину – 1169-ий рік, який поклав початок нашим рідним Ярославичам.

З роду – віку, з незапам’ятних часів жили наші мужі, велелюбні предки на лісистих землях Волині, на берегах річок та озер, вкритих барвистим різноквіттям. Чимало суворих буревіїв пролетіло над цим куточком української землі, де живим голосом до нас промовляє кожен курган, кожна прабатьківська могила.

Мальовниче і велике село Ярославичі розкинулося на кількох пагорбах (терени околиць сягають висоти до 221 м над рівнем моря), а серед села – долина з плакучими вербами.

Через село протікає Тишиця, що розділяє його навпіл і спокійно несе свої води до Стиру. Обабіч русла знаходиться неширока заплава, що проросла лозами й вільховими заростями.

А починається Тишиця на сході від села, де з – під землі пробивається стільки джерел, що, зіллявшись у струмок, вони дають їй початок. Течія проковзнула ліворуч, зигзагами подаючись на захід. І таким чином утворивши трикутник, заплавила його рівчаками, болотами, на мокві прижились вербички й очерети.

Другий рукав річки починається з Надчиць. Звивистою стрічкою тече вона на захід, доходячи до села. Тут знову з надр землі вистромлюють джерельця, які взимку зовсім не замерзають. А ще далі на захід Тишиця робить коліно, заплави її тут обрамлені очеретами й різухою.

Гарні тут місця. Відкриваються чудові краєвиди, ваблять очі зелені луки, на яких у сріблястій оздобі верболозів, переплетених ожиною та хмелем, звивається стрічкою річка. Старі верби занурили у воду своє довге гілля. Тут люблять гратися діти, зустрічаються хлопці та дівчата. У вихідні дні на Тишиці багато рибалок не тільки з Ярославич, але й з навколишніх сіл. У воді вигойдуються краснопірки, а в листі латаття, наче зорі у темряві, біліють квіти, та такі, що ввечері пелюстки згортають, а вранці розгортають. Небесна блакить віддзеркалюється у водяному люстрі.

Село Ярославичі – неповторно гарне. Запах свіжої ріллі навесні, пишні травневі сади, волошковий, ромашковий цвіт літа. Стеляться лани зеленої конюшини, хвилюються ниви пшениці. Белі корі берізки, сильний дух живиці від ялини.

Довкола розносяться духмяні пахощі квітів, дзвенить мелодія роботящих бджілок, що летять по нектар. Чудовий спів соловейка, висока жайворонкова пісня ... Не можна біти байдужим до краси цього куточка Волині !..

Як свідчать історичні джерела, територія сучасного села Ярославичі Млинівського району Рівненської області та його околиць була заселена землеробськими та скотарськими племенами в епоху міді – бронзи, у ІІІ – ІІ тис. до н. е., на що вказують виявлені поблизу Межиріччя поховання доби міді, а біля Ярославичів – поселення доби бронзи давньоруське городище.

За місцевим переказом, село Ярославичі отримало свою назву від імені луцького князя Ярослава Ізяславовича (1169 р.), який мав у цьому селі свою літню резиденцію.

На початку ХІІІ ст. село входило до складу Галицько – Волинського князівства. Але несприятливі обставини, міжусобні війни, що велись між князями, призвели до того, що більшість українських земель потрапила під владу інших держав. Литва і Польща почали змагатись за ці землі, щоб над ними панувати. І відтоді Україна втратила свою самостійність. Так, у ХІУ ст. король Польщі Казимир ІІІ, заручившись допомогою самого Папи Римського, у боротьбі з “русинами” захопив Галичину, а Литва в 1452 році остаточно ліквідувала Волинське князівство і перетворила його на “провінцію” Великого Литовсько – Руського князівства. Після 1340 року Ярославичі, як і інші населені пункти Волині, опинились під владою нової багатонаціональної держави, а потім, з часу Люблінської унії (1569 р.), - у складі Речі Посполитої.

У ХІІІ ст. наші землі були спустошені монголо – татарською навалою. Хмарою ішла татарська орда, після неї залишились лиш чорна земля та руїни – згарища. По дорогах валялися трупи, в неволю забирали жінок, дівчат, дітей, а старців, немовлят, чоловіків убивали. Плач і стогін стелились тими дорогами, якими переходили чужинці. Полонених в’язали татари докупи і гнали поперед себе, як отару, - і не мали до них милосердя.

Волинські князі сотні років боронилися від нападів чужоземців – татар на власну руку, скільки мали сили. Певний час боротьбу з татарами очолював волинський вельможа князь Костянтин Ігорович Острозький, гетьман Литовсько – Руської держави. 1512 року поблизу містечка Вишівець Кременецького повіту він, очолюючи об’єднані сили литовсько – руського війська, розгромив 20-тисячну татарську орду на чолі з Манглі – Гіреєм і полонив трьох його синів. Ось як розповідається в записаній М.І. Костомаровим пісні:

Наступають орди ханські, палять села

християнські,

Мир хрещений марно гублять, одних топлять,

других рублять.

Коли турки воювали, білу челядь забирали,

У нашої попадоньки вони три дівоньки.

Брали коні і корови, крали дівок чорнобривих,

Не одна тоді дівчина слізно в полі голосила,

Під арканом ступаючи, білі ніжки збиваючи.

Є дані про татарське побоїще біля села Підлісці - окраїні Ярославич. У ХУІ – ХУІІ ст. село Підлісці називали Заріж ці. Тут у 1491 році татари вирізали майже всіх жителів, а хати спалили. Лише згодом це село знову почали називати Підлісці.

Про те, що ярославчани змушені були боронитись від ворогів, свідчив і старовинний замок, який впродовж століть стояв у Ярославичах як грізний свідок минувшини: з трьох боків оточений ровами з водою, а з четвертого боку до нього прилягав вал, зарослий очеретами.

Про цей замок, як про ще діючий, добре укріплений, з воротами, баштою, згадується в документах 1671 р. Це був акт судової передачі маєтків Добрати на і Бокійми. Присуджених панам Лінчевським від Волинського каштеляна Яна – Франциска Любовицького (Архів, ч. 6, т. 1, додаток, ст. 109).

Становище простого люду в той час був вкрай важким. Селяни із Ярославич займалися скотарством, землеробством та ще й рибальством, бо Тишиця була переповнена рибою. Для своїх власних потреб та на продаж збирали гриби, ягоди, займались бджільництвом.

Але все одно селяни ледве животіли, вони були в повній залежності від різних магнатів – землевласників.

Як дізнаємось із найраніших письмових згадок про Ярославичі, у 1545 році село належало пані Богушевій – Боготовичевій, яка була зобов’язана утримувати 3 городні Луцького замку. У 1570 році Ярославичі разом з прилеглими селами Підлісці і Воротнів перейшли у користування Михайловій – Делинській. Платила землевласниця податок за 58 димів, 8 городніх, 3 млини, 2 корчми.

У 1585 році село належало князю Пронському, пізніше Ярославичами володіли Пузини, Аксакови, Малинські. Велась постійна боротьба за земельні наділи, за дешеву робочу силу – селян.

Є згадка від 1563 року про те, як слуги й селяни пані Яловицької напали на Ярославичі згадуються в акті від 2 листопада 1563 р. У скарзі архімандрита Жидичинського монастиря Іони йдеться про нанесення йому шкоди на полях між Ярославичами і Боремцем, де були неправильно розорані і встановлені межі.

28 липня 1564 року архімандрит Жидичинський Іона знову скаржився на ярославицьких і підміських селян пані Феодори Требуховської про порушення межі привласнення монастирських земель.

В акті від 16 січня 1565 року знаходимо скаргу воротнівського урядника пана Якуба Жарчинського про те, як ярославичівський урядник за наказом своєї пані Ф. Требуховської зі зброєю в руках напав на двір скаржника, наніс йому та прислузі значні побої. Урядник с. Воротнів намагався спалити двір і силою визволив з – під варти за злодійство утримуваного селянина пана Требуховської. 3 травня 1565 року Василь Привередовський, житель села Ярославичі, скаржився на те, що йому нанесені побої, вчинені селянами пані Феодори Боготовинович, яких він застав у лісі своєї тещі.

Акт від 21 травня 1565 року повідомляє, що в заяві пані Феодори Боготовинович сказана про неявку на суд муравицького намісника – Івана Скроби в призначений панею термін, коли мала розбиратись його скарга про пограбування, яке вчинив ярославичівський урядник пані Боготовинович.

Акт від лютого 1568 року – у скарзі пана Івана Белди йдеться про відмову ярославичівського боярина Сави Кіндратовича справити весілля в призначений день. Одружитись мали донька боярина і син скаржника.

Коли утиск і свавілля стали доходити до найвищого ступеня, тоді на Україні з’явилась нова сила, яка стала в її обороні. Цією силою була козаччина.

З історії знаємо, що перші козацькі ватаги зародилися ще у ХУ ст. Не пройшли події козаччини осторонь Ярославич. У 1595 році селяни, здебільшого біднота, взяли участь у селянсько – козацькому повстанні під проводом Северина Наливайка. Були пограбовані панські маєтки, а також деяка частина селян пристала до його війська.

У середині ХУІІ ст., коли особливо великого розмаху набули події, пов’язані з визвольною війною українського народу проти польсько – шляхетського панування (1648 – 1657 рр.), відбулось повстання і в Ярославичах. А трохи пізніше, в 1652 році, в районі Ярославич було вбито польського шляхтича Я. Кониського, побито ченців Жидичинського монастиря.

У 1706 році в Ярославичах стояло табором військо шведського короля Карла ХІІ, тоді було пограбовано жителів села, забрано худобу, продукти, реманент.

Нелегка доля спіткала Ярославичі у ХУІІ і ХУІІІ століттях, бо не раз вони були зруйновані, над ними знущались як іноземні, так і місцева шляхта. Багато людей загинуло від голоду, інфекційних хвороб. Статистика наводить такий факт, що з 1629 до 1775 року різко скоротилась кількість дворів і мешканців.

З кінця ХУІІІ ст. Ярославичі перебували у складі Дубенського повіту Волинської губернії.

Підчас Вітчизняної війни 1812 року проти французької армії Наполеона у Ярославичах перебувала російська армія (частина 3-ої російської армії під командуванням генерала О.П. Тормасова).

На початку ХІХ ст. Ярославичі належали Жидичинському монастирю, що ще більше розорило місцевих жителів, які були не взмозі протидіяти утискам. Почався розпродаж селян і земельних ділянок. Поміщики скуповували їх по частинах. Так, у 1847 р. поміщик Боньковський купив 37 чоловік з 344 десятинами землі, а через 10 років його син докупив ще 120 чоловік.

Після польського повстання 1863 року село перейшло до поміщиків Колмакових.А відбувалось це так: поміщик Ф. Боньковський був засланий у Сибір на поселення за участь у повстанні. Маєток його перейшов до державної казни. Микола Маркович Колмаков мав чин дійсного статського радника; в нагороду від казни за довготривалу і корисну для держави роботу йому й були передані Ярославичі із земельним маєтком – 1800 десятин землі. Він володів цим маєтком аж до 1896 року.

Після реформи 1861 року, коли було скасоване кріпацтво, життя селян у Ярославичах дещо поліпшилось. Селянам почали давати земельні наділи від 20 до 30 десятин. У користування їм давались громадські пасовища, ліси, сінокоси.

У приході налічувалось декілька чоловік із селян, які викупили у поміщика значні земельні наділи . Згадуються Григорій Шлихта, Іван Чумак, які викупили до 200 десятин землі з лісами, сінокосами, водоймами. Щоб збільшити своє багатство, новоспечені багатії вдавались інколи до легкої наживи і безсоромного обману своїх односельчан. Значна частина селян невміла використовувати свої земельні ділянки, тому почала їх продавати. Крім того селяни заборгували більш заможним односельчанам через пияцтво. А вже тоді селян споювали в корчмі, насаджували їм мораль, вигідно колонізаторам і експлуататорам. Потрапивши в кабалу, селяни ставали на шлях злодійства, грабежів, розбійницьких нападів, конокрадства тощо.

Друга половина ХІХ століття була для Ярославич періодом росту. У 1849 році розпочато будівництво волосного управління, а з 1866 року Ярославичі стали центром волості.

Темних пасток гранітні оскали –

Над проваллям трось обірвавсь.

О, Яке ж воно зле і лукаве,

Це століття, що мучило нас.

ХХ століття відоме в історії нашої країни багатьма сумними і героїчними подіями. Важка історична доля народу навіки закарбувала в моїй пам’яті. Трагічні події відбувались і на теренах рідних Ярославич.

В 1905 – 1907 роках почались ширитися чутки про переділ поміщицьких земель.. З кожним роком селянський гнів наростав. 1910 – 1924 роки теж значились проявом народного невдоволення . Згорів двохповерховий будинок поміщика Колмакова. У роки Першої світової війни Ярославичі опинилися в тяжкому економічному становищі. Село перебувало у прифронтовій смузі, мобілізація в армію забирала половину працездатного чоловічого населення, решта залучались на окопні роботи. У вересні 1915 року село зайняли австро – угорські війська. Від них населений пункт звільнили аж у кінці травня 1916 року.

У квітні 1917 року в Ярославичах створюється військово – революційний комітет, головою якого було обрано Андрія Безп’ятка. Комітет в основному займався розподілом між селянами землянами землі поміщика Колмакова.

Після революції 1917 року, коли розпалась російська імперія, Волинь була у складі УНР. Тоді повстали по селах українські школи, а в містах – українські гімназії, було створено товариство “Просвіта”. Але у лютому 1918 року австро – німецькі війська знову окупували Волинь. Голову ревкому с. Ярославичі Андрія Безп’ятка арештували і кинули до луцької тюрми.На початку червня 1919 року знову відновилась радянська влада, а восени ж цього року в село прийшли петлюрівці. Шість чоловік ярославчан: Гринюк Самуїл, Гринюк Олександр, Мельничук Яків, Мельничук Олексій, Гаврилюк Петро, Мамчур Стапан пішли служити в армію Симона Петлюри, щоб відстоювати право на самостійну українську державу. У липні 1920 року частини петлюрівської армії відступили під натиском 14-ї кавалерійської дивізії Першої Кінної армії під командуванням О. Пархоменка. Ярославичі знову окупували більшовики. А після підписання Ризького договору в березні 1921 року село Ярославичі, як і інші західноукраїнські землі, відійшли до Польщі.

У вересні 1921 року в селі проживало 809 чоловік. До них і відносилися і 9 родин польських “осадників”, котрим належало 150 гектарів землі, “Осадники” мали бути соціальною опорою для польського окупаційного режиму на “східних кресах” і базою для боротьби з національно – визвольним рухом місцевого населення. У 1922 році було створено Ярославицьку гміну, першим солтисом був Симонов Гнат.

Поляки вважали Волинь своєю колонією і всіляко протидіяли українцям організувати своє життя. Уряд Польщі не бажав визнавати право українського народу на самовизначення. Почалося ополячення українців, яких заставляли розмовляти польською мовою. В село приїхав презес (представник) від воєводи і зібрав всіх селян, чиї прізвища були подібні до польських (Вікторович, Ціхоцький, Жердицький). На цих зборах селянам запропонували вступити у “szlachty zagrodowy” (“шляхту загродову”), роздали папар для заповнення таких декларацій. Тим, хто зголосився вступити в “шляхту загродову”, гміна давала 100 кг. жита, вони мали право відкрити свою справу (магазин, майстерню), мали пільги на податки могли зробити кар’єру під час служби в армії.

Першим у Ярославичах у “шляхту загродову” вступив Жердицький Андрій. Пізніше в 1937 році в Торговиць кому костелі він разом з сином і дочкою був висвячений на ляха. Деякий час займав посаду війта.

Навчання у школі велося польською мовою. Школу відвідували діти з українських, польських німецьких та єврейських сімей. До вчителів потрібно було звертатись тільки польською, українську мову поляки називали хамською. Єдиний предмет, який викладався українською мовою, був Закон Божий. Цей предмет вів православний священик для українських дітей, а ксьондз – для поляків і німців. У школі було прийнято вітання “Слава Богу” – “Навіки слава”. В суботу школу не відвідували діти з єврейських родин.

На селян було покладено великі податки. До соціальних та економічних питань долучались ще й культурно – релігійні проблеми. Тому стосунки між місцевою владою і українською людністю були напружені.

З мечем і келихом вина

Злетів на землю Сатана ...

В наслідок радянсько – німецьких домовленостей та завершення військової кампанії у Польщі на зламі вересня – жовтня 1939 року Західна Україна, в тому числі й Волинь, були приєднані до Радянського Союзу.

У 1939 році в селі Ярославичі було 315 дворів, до 17 вересня всього землі – 1170 гектарів. Без землі – 2 двори, до 1 гектара – 12, до 2 га – 33, до 3 – 4 га – 48, до 10 –15 га – 17, до 20 га га – 3, більше 20 га – 1 двір.

В Ярославичах ще до приходу частини Червоної Армії утворився революційний комітет на чолі з політв’язнем Яковом Солов’яном, який захопив пошту, адміністрацію, роззброїв поліцію. Після обіду 17 вересня 1939 року в село вступили радянські війська. Їх зустрічав духовий оркестр і грав “Інтернаціонал”. Відбувся мітинг, присвячений проголошенню радянської влади. З трибуни виступали комуністи Яків Солов’ян, Харитон Бондарук, Хана Непомняща, брати Поліщуки. В кожного з них були на руках червоні пов’язки, а груди прикрашали червоні банти як ознака революційної піднесеності. Був створений загін Червоної гвардії на чолі з Яковим Солов’яном, першим головою села обрали Миколу Спиридона.

Почалося перевлаштування усього суспільного життя в краї за радянським зразком. Організатором у творенні нової державної структури була Червона Армія. Вже в перші дні після вступу радянських військ на західноукраїнські землі почалися масові арешти, репресії і депортації населення. Була арештована вся адміністрація Ярославицької гміни. А селянський комітет із представників незаможників і середняків взявся за розподіл поміщицьких земель. Перед приходом в село радянських військ поляки залишили у гміні 12 підвід військового обмундирування, одягу, різної мануфактури. Почався розподіл цього майна. Проводив його Спиридон Мазепа, але тим, хто мав націоналістичні погляди (членам ОУН), було наказано не давати. Була заборонена діяльність усіх політичних партій, українських культурно – освітніх установ і громадських організацій, які діяли під час польської окупації. Створювались комітети Комуністичної партії радянського типу, які перебрали на себе владу. Апарат управління усіх рівнів комплектувався приїжджими зі сходу, котрі займали до того там аналогічні посади.

У жовтні більшовики провели вибори до Народних зборів. Щоб забезпечити собі перемогу на виборах, ретельно підібрали кандидатів у депетати, провели їх на безальтернативній основі. 26 – 28 жовтня 1939 року у Львові відбулися Народні збори, які затвердили потрібні більшовиками документи. Було ліквідовано історично несправедливе захоплення західних земель Польщі, у 1918 – 1919 рр. і підтверджено Акт злуки Західної та Східної України, проголошений 22 січня 1919 року в Києві. Але поруч із новими можливостями, які принесла Радянська влада на Волинь, вона спричинила масові репресії та інші біди, які були занадто дорогою платою за возз’єднання. Більшовики ретельно стежили, щоб до органів державно - політичної системи не потрапили колишні фабриканти, купці, просто заможні люди, члени, члени політичних партій і організацій, які діяли на території Волині до приходу радянської влади. Свою справу робили карально – репресивні органи (суди, прокуратура, НКВС), знищуючи всіх інакомислячих. Прискореними темпами НКВС розправлялися з так званими “буржуазними націоналістами”, людьми, які боролися за самостійність України як держави. Знищували або депортували на схід не окремих осіб, а цілі соціальні верстви. Було створено широку мережу в’язниць, яка набагато перевищувала існуючу за часів польської окупації. Все це обумовлювалося суто політичними мотивами.

Насамперед було проведено ліквідацію осадницьких господарств та розподіл поміщицьких і церковних земель. Очевидці цих подій в Ярославичах, які змушені були брати участь у вивезенні “осадників”, розповідали:

“Після ліквідації адміністрації гміни почалися арешти так званих “куркулів” та вивезення їх сімей до Сибіру, туди ж було відправлено гайових, лісничих, військових. Першою ж такою жертвою в Ярославичах стали 9 сімей “осадників”. 10 лютого 1940 року опівночі до їх господарств під’їжджали сани з двома енкаведистами. В брутальний спосіб всіх будили, давали пів години на збір. На швидку руку люди вантажили одяг і перини, окутували дітей, немовлят. Ця ніч була морозна – 30⁰, випало багато снігу. Коні ледве брюхались по глибокому снігу. Відстань до станції призначення – Озерни (дорога Дубно - Здолбунів) – приблизно 50 км. По дорозі померло кілька дітей, деякі люди були обморожені. Обморозились навіть енкаведисти, що супроводжували вивезених. ”