Поетична сторінка

П.Г.Тичині

Не сумуй одна,

Не журись одна,

Дівчино моя хороша,

Вишня наливна!

Ой напій коня,

Каре оченя,

Сизокриле голуб'ятко,

До побачення!

Вийшла за Дунай,

Прощавай, прощай...

А в поході, у народі

Ти мене згадай.

...Ой напій коня,

Каре оченя,

Сизокриле голуб'ятко,

До побачення!

(1936)

За ліском, за проліском

Бігають зайчата.

За борами синіми

Дні мої почато.

Вересневі, прозірні

Згадувать неважко.

Взимку - як метелиця,

Влітку - як ромашка.

Та навіщо спомини?

Слово - що полова.

А лісничий з вибалку

Хмурить сиві брови.

Заряджа гвинтівочку,

Димом плюне гірко,

З зайчика-бігайчика

Зніме теплу шкірку.

Тільки ж я тут вибіжу,

Чи, гляди, під'їду,

Попрошу лісничого:

- Не стріляйте, діду!

Може, ще зустрінеться

Та весна дитяча,

Зайчиком-бігайчиком

Під вікно прискаче?

(1939)

Знайдеш підкову - щастя.

Йде боєць додому із походу

З думою побачень і розлук.

Підніма підкову біля броду -

Бути щастю. Знахідка до рук.

Ой даремно радуєшся нині.

Хто бійця зустріне у дворі?

Батько рідний звис на вербовині,

Спопеліла хата в пожарі.

Їхали денікінці в негоду,

Головний допалював жита,

Кінь його спіткнувся біля броду,

Загубив підкову з копита.

(1940)

Я сорочку знайду вишиванку

І надіну, як хлопчик, радий.

По барвінку піду на світанку

Молодий, молодий, молодий!

Щоб ярилися трави у квітні,

Зорі сяли, як гострі мечі.

І дуби зашуміли розквітні,

Найрідніші мої родичі.

Найкоханіші, милі, сторукі,

Чорнокорі, зелені, як світ,

Щоб не знати ні снів, ані муки

На дорозі розгойданих літ.

Буде жито за батьківським домом,

Добривечір, привіти прості.

Я Дніпро розхлюпочу шоломом,

Щоб посіяти рожі густі.

У намисті, у росах дорожка

Засиніє в зеленім саду,

І, притомлений Котигорошко,

Я на груди землі упаду.

(1943)

Кінь Сірко був у батареї,

Кошлаті копита, ніздрі гарячі.

Тягнув гармату, притершись до шлеї,

У дні щасливі і в ночі невдачі.

Топтав поля і камінні бруки

В скреготі гусениць і двоколок,

І двічі в бою ветеринарові руки

Щипцями рвали з ноги осколок.

А коли наводчик у хвилю атаки

Упав і замовк під сніжною зав'югою,

Ніхто не загледів, як Сірко заплакав

Своєю важкою кінською тугою.

Мав собі стійло, як солдат землянку,

Пайкові корма - сіно й солому,

Були б в нього діти, - думав до ранку,

Що їм та як їм послать додому.

Вночі старшина, хильнувши з боклаги,

Увійшов, і витер чоло від поту,

І сказав, як людині: - Спасибі, коняго,

За службу, за дружбу, за чесну роботу.

Насипав вівса такого, як снилось -

Сухого, із дзвоном, з пилком із ниви, -

І Сірко подумав: війна скінчилась,

І завтра наводчик заплете йому гриву!

(1946)

Садовили Небабу на чорний обсмолений кіл,

Щоби тіло навпіл

І порвать йому серце навпіл.

Садовили Небабу на чорну обсмолену палю,

Щоб умер він від жалю,

А ворог сміявся без жалю.

Гостру шаблю зняли і сорочку-дьогтярку зняли.

Не сап'янці - із ніг,

А в поході легкі постоли.

А душі не дістали,

Як неба безодню безкраю.

І Небаба сміється на палі:

- Ого, не вмираю!

Підкладали вогню, і роздмухала шляхта кострище,

Але очі Небаби

Над вогнищем світяться вище.

І Небаба сміється:

- Ого, - каже, - весело згину! -

Підніма свої руки,

Чекаючи в небі хмарину.

Полилась йому кров на обкуреній смоленій палі

І сльоза скупувата

На щоки худі та запалі.

- Ого-го, не вмираю! -

І шию трима м'язувату,

І плює він на шляхту,

Плює він межи очі кату.

Так і вмер.

А від палі знялися зелені гілчата,

З неї дуб зашумів,

І при ньому співають дівчата.

Видно, з доброї честі

І з лютої муки в закові

Можна жить на землі

І сміятись тому козакові!

(1954)

Білі каштани,

Світлі огні,

Де б не бував я, -

Любі мені.

Київські ночі,

Зустрічі в саду -

В серці, куди не піду.

Гори високі,

Синь дніпрова,

Молодість наша

Вічно жива.

Київські ночі,

Зустрічі в саду -

В серці, куди не піду.

Ми покохались

Там, де дуби,

В київськім небі

Два голуби.

Кружать, здіймають

Крилоньки свої,

Наче ми в парі, в сім'ї.

Так воно стане,

Так воно є.

...Білі каштани,

Щастя моє.

Рідна столице -

Ти моя весна,

Світла, погожа, ясна.

Київські ночі,

Зустрічі в саду -

В серці, куди не піду.

(1956)

Ми підем, де трави похилі,

Де зорі в ясній далині,

І карії очі, і рученьки білі

Ночами насняться мені.

За річкою за голубою

Дві чайки у хмару зліта,

В краю придніпровськім

Ми стрілись з тобою,

Веселко моя золота.

Над полем зарошені віти

Зелене верхів'я звело.

У парі з тобою ми будем любити

Усе, що на душу лягло.

І стеляться обрії милі,

І вечір в ясній далині,

І карії очі, і рученьки білі

Ночами насняться мені.

(1959)

Сонечко встає, і в росі трава,

Біля школи в нас зацвітають віти,

Вчителько моя, зоре світова,

Де тебе питать,

Де тебе зустріти?

На столі лежать зошитки малі,

І роботи час проганяє втому,

І летять-летять в небі журавлі,

І дзвенить дзвінок

Хлопчику малому.

Скільки підросло й полетіло нас

В молодій весні, в колосистім полі

А у тебе знов та ж доріжка в клас

Той же явір наш

Під вікном у школі.

Двох синів твоїх узяли фронти,

Бо на рідний край впала чорна злива,

В партизанську ніч посивіла ти,

Як в тяжкий мороз

Непожата нива.

Знов щебече юнь і цвіте трава,

Пізнаю тебе в постаті несхилій.

Вчителько моя, зоре світова,

Раднице моя

На Вкраїні милій!

(1960)

Не відцурайся в слові простоти

І мудрості невидної роботи,

Ти ще малий, тобі ще довго йти

На шлях людський, де гори й повороти.

Ти тільки сув'язь цвіту, а не плід,

Ти ще як тінь, а не важучий слід.

Маленька хмарка - не родюча туча,

Ти звук, а не симфонія кипуча.

Із ран - воскресни, із вогню - зійди,

Хай пил січе і допікає хвища,

Веди свій плуг на темні попелища,

Рости свій корінь і не бійсь біди.

А ти ж як думав? Лестощі й хвала -

То вся поезія? Усі її висоти?

Лиш трутень звик солодкі жерти соти,

Бджола ж для меду й серце віддала.

(1961)

Перша любов моя, перше кохання,

Стежечка, стоптана в білій росі,

Тихе зітхання, дальнє світання,

Може, його і не бачили всі.

Там щебетала в яру криниця,

Там, у бузках, за вікном отим,

Миле обличчя і досі сниться

Мрією, спогадом, сном золотим.

Ти знов мені наспишся як і вчора,—

В хустині красній милі нагідки,

У посмішці любов і непокора,

І трепет губ, коханих навіки.

Та я вже буду десь далеко, дальше.

Як мрій твоїх незбагнена краса,

Гримучий поїзд, поле перегнавши,

Наздожене вечірні небеса.

А в полі, полі позолоть прозора,

Шипшина квітне, яряться гудки.

Ти, може, тут проходила учора?

У посмішці любов і непокора,

В хустині красній милі нагідки...

Я люблю твої очі у мрії,

Ті, що глянули в душу колись,

В них мої сподівання й надії

Дивним карбом навік запеклись.

Я узяв тих очей таємницю

І зіниці твої золоті,

Наче воду з ясної криниці,

Щоб разхлюпати людям в житті.

І дивились на мене ті очі,

Як веселки, з-під маєва брів,

Тож диханням твоїм опівночі

Я людей у житті обігрів.

І коли ти повернешся знову,

Прочитаєш ти в людських очах.

Свою душу легку і шовкову

По стежках, по лужках, по ночах!

Я тебе вимріяв, ніжну й жагучу,

В снах узаконив, пізнав з поцілунку,

Кликну: прийди! — і прийдеш неминуче,

Крикну: рятуй! — і воскресну в рятунку.

Що в твоїм імені є чарівниче:

Трунок, чи хміль, чи веселкова зваба?

Зірка твоє освітила обличчя

І потемніла — світить не змогла-бо.

Як ти співала в нашій частині,

Очі ясніли, як сині роси,

Знявши пілотку і шинєльчину,

Рідна, далека, золотокоса!

Віють вітри перехресні й зустрічні,

Де ми любились,— до саду й до хати.

Є своя радість на віки вічні

В тім, щоб надіятись і виглядати.

Полюбила мене,— я не знаю,—

Кажуть люди, що так, мов, і є.

З чебрецевого рідного краю

Йди у гості, кохання моє!

Може, згадкою крил журавлиних

Чи лупою закурених літ,

Синім проліском в сніжних долинах,

Ясним місяцем із-за воріт.

Чи сама через місяці й тижні

Заявися чуткам наодріз,

Чорнобрів’ям шовковим і ніжним,

Тихим сном нецілованих кіс.

Полюбила мене,— я не знаю,—

Кажуть люди, що так, мов, і є.

Із дніпрового рідного краю

Йди у гості, кохання моє!

І

Коли течуть криваві ріки

В степах, опалених вогнем,—

Прославим скривджених навіки,

А кровопивців прокленем!

Розбили хату і кімнату,

Взяли добро у трудні дні,

Та віру, зоряну й крилату,

Не спопелили на вогні!

Святе, нетлінне наше слово

Горить, як віщий знак, вночі,

І стяг сіяє малиново

В землі на скровленім плечі.

Приліз панок, холуй, незлюбок,

Щоб люди стали, як воли,

Батьків старих, дівчат-голубок

В фашистські ярма запрягли.

За віковічними дубами

Встають побоїща вокруж.

Боєць заспраглими губами

В бою водицю п’є з калюж.

І він звертає зір одразу

До любих сходжених стежок.

Зелена сумка протигазу

Йому нагадує лужок

На славній Київщині дальній,

В долині збитій і печальній,

В ромашковій. Де отчий дім,

Де від гармат гуляє грім,

Де від танкеток чорна туча

Ляга на сиві ковилі.

Слідом Тараса тінь могуча

Бреде по скривдженій землі.

Суворі, грізні заповіти

Диктує полум’я руде.

— Ти бачиш, батьку?

— Бачу, діти.—

І знову йде, і далі йде.

Я серед битви розумію,

Яке терпіння і надію

В нарузі, в горі, в злі нужди

Ми з ним виносимо завжди.

Гаряча сила, непочата,

Як іскра в горні не стліва.

...І підростуть малі внучата

На вольні, радісні жнива,

І сонце з обрію поверне

Зігріти землю гаряче,

І кров розбійників зажерна

В слов’янські ріки потече!

І встануть мертві начрозплату,

Немов живі. І гнівний люд

Зведе на плаху німця-ката,

Щоб Україна — наша мати —

Не плакала. Настане суд!

2

В полях обвітрених шляхи мої жагучі,

Де сни і чебреці, де в березневі тучі

Хустини вишиті розвісила зоря.

Чимало я там жив і чув дніпрові хвилі,

Дубів буремний шум, дівчат заспівки милі,

Де світ мені відкривсь з могили Кобзаря.

Ах, світе-радосте, наскільки гляне око,

Під небом канівським, насипана високо,

Торкає струни днів чи слуха солов’я,

І грім її січе,— вона ж міцніше грому,

Огонь її пече,— але стиха потому,

Неопалима будь! Заступнице моя!

Там соловейко вмер і почорніли віти,

Німецька бомба б’є у наші заповіти,

Стукоче автомат; похмурі, злі, чужі

З Німеччини вовки забігли на подгір’я.

Мов трута—хліб для них, і як мечі — сузір’я,

Не варнаки,— а ми взяли святі ножі.

Вода — полинню їм, земля — зотлілим згаром,

Не плодом сад рясний,— а нашим смертним вдаром,

Не сіллю — порохом світлиця їх стріва.

Ще будуть вити в ніч їх матері, як суки,

Родили вовченят, дали їм зброю в руки:

Вітчизну нашу вбить? — Але вона жива!

Вкраїно, світе мій, дніпровко чорноброва!

Де, наче сурма, спів Тарасового слова,

Де й сам він устає над бурями війни.

— Любіть її, любіть в страшну годину люту,

У добрий вольний день і в нещасну минуту,

Любіть її повік, умріть за ню, сини...

Недарма рвусь до вас, шляхи мої жагучі,

Де сни і чебреці, де в березневі тучі

Хустини вишиті розвісила зоря.

На чолі зморшка є? — То з гніву та печалі,

Бо ми йдемо крізь смерть в дніпровські зорні далі,

До рідних, до землі, до пісні Кобзаря!

Гілку верби від Тараса з неволі

Везли на Вкраїну, на самольоті,

Вона почала проростать поволі

Серцем зеленим

В своїм клопоті.

Через мотори і хмари-гори

Кинула пагони, як у діброву,

В радіаційні важкі простори

Сипала жовту пергу медову,

Прагла землі у її озонах,

Не зів’ядала в ядерних зонах

Гілка вербова, зеленолиста,

Віком розкована,

Чиста й росиста!

Вкрила мотори з їхнім горінням,

Промітала зорям

Шляхи смугасті.

У моїм саду зачепилась корінням,

Щоб мені попами

Плакать у щасті!

Ревуть твої сурми, рвучи все минуле луною,

А зорі твої рожевіють

крізь ночі, крізь бурі зі мною;

А дзвони твої все гудуть,

все гудуть, бо потужно відлиті

З ножів і сокир,

із пожарів, з неволі й блакиті.

У дзвонах тих —

клекоти гніву на барвах скорботи,

І леза жагучі й холодні,

і посвист голоти,

Кривава ропа і пожарів картаті мережі.

Дихання Холодного Яру.

Вороння в півнеба. І межі,

Як реквієм — межі,

покраяні часом і ліком.

Пливуть твої дзвони

над серцем моїм і над віком,

І гомоном кутають землю,

і збуджують траси.

Ти чуєш, Тарасе?

Я знаю, ти чуєш, Тарасе...

Ось вона, твоя важка могила...

Тополиний гомін, вдалині

Пролетіла чайка, прошуміла,

Серце обентежила мені.

Чорна ніч, столітня і зловісна,

Не спливе, не принесе біди.

Може, чуєш, як лунає пісня?

То ідуть брати мої сюди!

Не прощавшись, прийдуть вони знову,

Звільнені від кривди і панів.

Нива шепче думу колискову,

Як ти жив, страждав, полум’янів.

Кажуть, тісно у землі лежати,

Пройнятим печаллю і вогнем.

Будем поле урожайне жати —

Колосків дорідних принесем...

Може, вчуєш, як вітри безкраї

Від дощів обсушують сльозу,

Як Дніпро ревучий підпливає,

Все тебе шукає поблизу...

В небі чистім — птиці грізнолітні

Бережуть могили світлу тінь,

І несуть, несуть співці новітні

Дум твоїх неміряну глибінь.

Минув кривавий час. Зросло мале та голе,

Змінився небовид і наше давнє поле,

На вбогість сіяне, заплакане ачей;

Змінилась суть людська й природа всіх речей.

Лиш не змінився звук і слово, повне гарту,

Поставлене нести свою одвічну варту

Біля людських дверей і на душі отій,

Що хоче правду знать в своїй судьбі крутій.

Те слово вік живе в дубах і в сивих травах,

У хлібі і в воді, у мислях нелукавих,

Добром напоєних, негордих повсякчас,

Так, як знайшов його і як зростив Тарас!

... І як ти міг крізь далі дикі

Вкраїну вимріять свою?

Коли навкруг неволі крики,

Догмато-монархічні пики

І світ прекрасний у гною;

Та біля царської гнилоти

Ще одописні холуї

З пейзанським лаком.

Що твої

Рядки надії та скорботи?

Усе не так. Але з літами

Слова, що повні талану,

Братів з’єднали із братами,

А царства рухнули в труну

Монархотрупами.

Розкута,

Її не вкрила хвища люта,

Зійшла зелена вольна рута

На українському лану...

Моїй матері присвячую

Мати моя, мати дорога,

Осінь горить в полях,

Хай ані мжичка; ані юга

Не занесе твій шлях.

Мати моя, голово стара,

Встали багряні дні,

Мчать ешелони біля двора,

Треба спішить мені.

Мати моя, опада сніжок,

Килимом стеле путь,

Хай не завіє твоїх стежок,

Що синові в серце йдуть.

Чорна хмара вкриває півнеба з дніпрового краю,

Димом віють долини. Спадає остання роса.

Ти виходиш одна, одинока, можливо, я знаю,

Там, де хмара пливе і останній промінчик згаса.

Ти кого ж виглядаєш на кручі найвищій ізрану?

Проса б курям дала. Походила б собі по двору.

Я одразу пізнав би й сорочку грубу, полотняну,

І потерту керсетку, й тернову хустину стару.

Дуже холодно, мамо, не правда? А чоботи збиті,

Руки, бачу, замерзли, ні свити, ані кожушка...

Обіцяв я купити.— Ну що ти, одна я на світі?

Он молодшим купи, а старому зима неважка.

Так і шкрьобала в збитенцях. Мала четверту онуку,

Колискову турчала, агукала. Як там вони?

На високій горі піднімаєш обвітрену руку,

І вуста твої шепчуть:

— Сини мої, де ви, сини?

Колисала їх, бавила, мала щоночі мороки,

У турботі, у забавці. Хто ще згадає об тім?

Постаріла сама. Натрудилась за дні і за роки.

Почалася війна.— Так що, мамо, прощайте. Ходім.

Та й пішли в тридцять сьому. Під Києвом дальня долина

Вся окопами копана, в вибухах небо рясне,

Ну, а мати, звичайно, як мати у кожного сина:

Сяде їсти — не їсть, а приляже — ніяк не засне.

Щонайстаршого просиш:

— Заглянь до батьківської хати.—

Середульшого кличеш — у сурми суремить зима;

І не клич наймолодшого, рідна заплакана мати,

Я летів би, як птаха, так сили злетіти нема.

Ти у сонця спитай. Бачиш сонце звелося над полем,

І зникають сніги, і на бурю гудуть дерева,

Щоб синам дати звістку, хлоп’ятам твоїм

смаглочолим,

Многострадна моя, синьоока, змарніла, жива!

Поклонися Дніпру, гостював він у морі недавно,

Пошукав би дітей твоїх, радість приніс немалу.

І стоїш ти одна, посивіла, стара Ярославно,

На Дніпровськім лужку, на трипільському древнім валу.

Рідна мати моя, ти ночей не доспала,

Ти водила мене у поля край села,

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя дала.

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,

І зелені луги, й солов'їні гаї,

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,

І засмучені очі хороші твої.

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,

І засмучені очі хороші, блакитні твої.

Я візьму той рушник, простелю, наче долю,

В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:

І дитинство, й розлука, і вірна любов.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:

І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.

Є такі: за ніч півтисячі вижене

Рівних рядків, як нудний потік,

Мені б одне слово — важке, не зніжене,

Щоб серце тримало не ніч, а вік.

Щоб не збивалося на скороговорку,

Сиділо б, як сторож біля воріт,

Курило б зі мною одну махорку,

Ділило б зі мною і хліб, і піт.

І, схоже на мене кожною рисою,

Любило б дороги й рясні громи,

Із синіх дощів під курною завісою

Ткало б землі моїй килими.

Чи, може, прибравшись веселим хлопчиком,

Ходило б у дальній мережі доріг,

Схилялось зі мною над кожним окопчиком,

Над кожним горбком, де боєць поліг.

І якщо народиться вірш із голосом,

Не будем перечити, хай зроста,

Пшениця бринітиме стиглим колосом,

Литаврами площ загудуть міста.

З твоїми трембітами і потоками,

Шляхами, огнями золотоокими,

Нехай трудівниця земля встає,

Слово моє!

Багаття моє!

Знаю від листя немало слів,

З ріками родич в таємному слові,

Біло-білену мову снігів,

Гімни осені малинові

Знаю... Навчався блакитних собі промов

З плескоту хвилі й людських розмов.

З хліба узяв запахущий сік

Землі, дощів і залізного плуга,

Ніби я жити сто літ зарік,—

Прибуває потуга.

І все те по крапельці, як на меду,

В свою українську мову кладу.

Нехай лиш не лаються хвалюки,

Що маю у серці своїм потребу,—

Хотів би її розписать на віки

По травах і людях,

По землях і небу!