С п о г а д и

"Якщо випадково Андрій чомусь не зміг відповісти на виклик учителя, то для нього це була така ганьба, такий сором, що відмовлявся від обіду, аж до наступного дня тримався відлюдькувато. Слова від нього не почуєш. То вже мати пильненько припадала біля нього та стежила, щоб ніхто кривдного слова йому не сказав. Але це було дуже рідко", - згадує дружина старшого брата Ганна Малишко.

"Крім того, що поет чудово співав, він ще й грав на гармошці, не на трирядці, а на простій гармошці. А часом, бувало, пускався і в танець. Танцював у суто народному стилі... з домішкою комедійних циганських колінець. Не позбавлений доброго національного гумору, у відповідь на щире здивування присутніх Малишко жартома говорив про себе: "Самородок!" А трохи згодом розповідав товаришам, не спадаючи з жартівливо тону, як і де він пройшов ту школу українського вертепу. Там же таки, на своїй рідній Обухівщині, ще будучи підлітком, майбутній поет заприєтелював з місцевими музиками, плекаючи надію стати гармоністом. Допитливого і кмітливого, його охоче брали з собою парубки, які грали на весіллях в Обухові. Спочатку хлопчисько опанував мистецтво бубняра..." - згадує друг С. Воскрекасенко.

Сестра Галина згадує: "Найбільше запам'яталося мені, як Андрійко носився із книжками. Він любив не лише читати, а й доглядати за ними. Книжки-підручники тоді ми не купували, а видавали нам у школі з тим, щоб їх повертали в кінці навчального року або як кінчався даний предмет. Мало хто повертав книжку такою новенькою та чистою, як Андрійко. Кожному учневі, що потім переходив у цей клас, хотілося її одержати.

Свої власні книги, придбані головним чином у дядька Микити, прозваного Чорнокнижником, Андрій не лише дбайливо зберігав, але й реставрував їх...

Одного разу школа доручила йому переплести якусь дуже стару і дорогу книгу. Сам директор Грушецький Володимир Григорович турбувався про це. Довго Андрійко морочився над нею, все клеїв листок до листочка, пригладжував та вирівнював. І таки зробив. Та ще й як!".

Ольга Михальська розповідає: "В сім'ї Андрій був уважний і щирий. Любив своїх батьків і всю родину, особливо ж маму і сестру Галину, що була меншою від нього на три роки. Листувався з ними, часто розповідав про їхнє життя. Згадував свою першу, ще дитячу любов - Катрусю. Приходжу якось додому і бачу: Андрій сидить на підлозі, а перед ним, підперта стопкою книжок, стоїть фотокартка вродливї дівчини з великими очима, дві чудові коси спадають їй на груди. Я бачила це фот раніше і зразу впізнала. "Нема вже Катрусі..." - каже він і плаче.

Виявилося, що в неї було невдале заміжжя, важке життя. Стала матір'ю, хворіла. І ось її не стало...

Я плакала раом з Андрієм над його і над своєю любов'ю...

Потім прийшли важкі дні. На голову Андрія посипались несправедливі звинувачення. Він нервував, став настороженим до людей, що його оточували, ніби чужим до мене".

"Перед відправкою на фронт письменники зібралися, - згадує Петро Сєверов, - у зеленому скверику в дворі Будинку літератора. І так дивно дивилися один на одного. Дуже незвично було бачити у високому і статному офіцерові письменника Олексу Десняка, в стрункому білявому воїнові - Миколу Шпака, в смаглявому полковому комісарові - Миколу Бажана, в кремезному капітанові - Костя Герасименка. Андрій Малишко мав вигляд бувалого офіцера, йому добре пасувала військова форма. Стриманий, підтягнутий і серйозний, він відчував себе не своєму місці. Чимсь клопотався, порядкував, взагалі тримався так, ніби давно цього чекав. Потім відходив убік, сідав на зелену траву і, діставши з планшета зошит, схилявся над ним, немов над картою.

- Офіцер вивчає стратегію? - запитав жартома один з товаришів.

Малишко підвів голову, посміхнувся.

- Так, стратегію вірша. Щоб поцілював точніше і вражав міцніше".

"Якби я не був самим собою, - сказав Довженко, - то хотів би бути тобою, Андрію".

Платон Майборода згадує: "Андрій Малишко... Коли я думаю про нього, в моїй душі оживають чарівні струни його поезій, його ніжного і бентежного серця... Більшість пісень (а їх понад сто) створено композиторами на вірші вже надруковані, але він часто писав слова до заздалегідь написаної музики і робив це завжди легко. Будучи натурою музикальною, він, як мало хто з поетів, розумів і відчував слово в музиці, швидко вловлював структуру майбутньої пісні - її музичну форму... Характерною в цьому відношенні є наша робота над піснею "Ми підем, де трави похилі". Я імпровізував на роялі мелодії, а він тут же підбирав до неї слова...

Ідучи якось з риболовлі, Георгій Майборода показав на будиночок і задумливо прововив:

- Отут, в низенькій цій хатині, моя любов жила колись.

- Ой, як здорово сказав Георгію, ці рядки просяться в пісню, - захоплено мовив Андрій, і там же, в автомобілі, а потім у нього на квартирі разом імпровізувалися слова і музика. Через день з'явився дует, що дістав назву "Ти ждеш мене", де поет зберіг слова, сказані Георгієм:

Отут, в низенькій хатині,

Моя любов жила колись.

Таких прикладів співпраці Малишка з композиторами можна навести безліч".

"Андрія Малишка не можна не любити. Не лише своїми віршами, а й своєю незмінною життєрадісністю, своїм горінням і задушевною піснею він так хвилював серця сярбів, що ми завжди почували себе щасливими, коли "наш Андрій" був разом з нами. Бувало, слухаєш його, чи то коли говорить, чи коли співає, - а голос у нього був чудовий! -і відчуваєш, що Андрій вийшов із самого серця свого великого і безсмертного народу. Слухаєш його вірші, пісні і бачиш усю братню Україну з її безмежними степами. Мені нерідко випадало зустрічатися з чудовим поетом. Не пригадую Андрія без товариства. Завжди з ним товариші - чи то в Москві, чи то в Києві, чи то по приїзді в Мінськ...

В Білорусії любили Андрія. Коли приїздив, не можна було перелічити бажаючих запросити його до себе. Чимало поезій Малишка звучить білоруською мовою. Наші поети щиро вдячні йому за прекрасне звучання їхньої поезії в українських перекладах, і немає такої сили, щоб вирвала шану і любов до нього із наших сердець. Вони віддані йому і його безсмертній пісні навіки!" - висловив загальну думку своїх земляків Петрусь Бровка.