Життєпис поета

Неподалік від Києва, по горбах та вибалках, що межують з придніспровськими лугами, розмістилося мальовниче містечко Обухів, яке подарувало Україні видатного поета, перекладача та літературного критика.

Народився Андрій Самійлович Малишко 14 листопада 1912 року в тісній селянській хатинці, з якої виніс любов до рідної землі та матері, до рідного слова та пісні, у якій уперше почув думи Шевченкові.

Про раннє дитинство Андрія Малишка свідчень, котрі б відтворювали подробиці життя, небагато. Дитинство Андрія проходило в нестатках, у суворих умовах трудової сім'ї, де шматок хліба добувався наполегливою працею і цінився як найвищий дар.

Почалася Друга світова війна. Андрія Самійловича було мобілізовано в Червону армію як кореспондента. Потрапивши до Чернівців, він запалився бажанням побачитись із славнозвісною письменницею Ольгою Кобилянською. Під час зустрічі із письменницею поет згадує: "На мене Ольга Кобилянська дивилася як на молодого поета, може, тому, що я був дуже худий, острижений...

- Прочитайте мені щось, - попросила вона мене.

Я якраз тоді виготовив книжечку "Жайворонки" і почав читати їй вірші з циклу "Запорожці". Найбільшою нагородою мені була ота сльозинка, що скотилася з її очей, після прочитаного мною вірша. Потиснувши мені руку, вона сказала:

- Тепер я бачу, що на Україні є поезія!"

У 1940 році громадськість готувалася відначати 55-річчя літературної діяльності Ольги Кобилянської, а за кілька днів перед урочистим зібранням Малишко отримав лаконічну записочку: "Дорогий Андрійку, приїздіть на мій ювілей. А то чи доведеться побачитись. Я вже стара." І він приїхав, читав на її честь поезії, а вона плакала.

Долею Ольги Кобилянської Малишко не перестав піклуватися до самої війни. На фронті він дізнався про її смерть.

Працюючи у фронтовій газеті, Андрій Малишко не сидів у редакції, а завжди намагався виїжджати на місце події, проникати на передню лінію вогню, щоб одержати найповнішу інформацію, на власні очі побачити те, про що має писати. А ще він завжди підіймав войовничий дух бійців, читаючи свої поезії для них.

Після війни працював відповідальним редактором журналу "Дніпро" (1944-1947).

У 1930 році надрукував свої перші поезії у журналах "Глобус" та "Молодий більшовик".

Увесь творчий шлях поета має три етапи розвитку.

Перший етап. 1930 — 1940 рр. — становлення й зростання мистецького таланту Малишка. Він увінчується виходом збірок поезій «Батьківщина» (1936), «Лірика» (1938), «З книги життя» (1938), «Народження синів» (1939), «Листи червоноармійця Опанаса Біди», «Березень», «Жайворонки» (всі — 1940). Поет жив і творив у добу сталінського режиму, тому змушений був віддати значну данину своєму складному часові: багато його поезій були ідеологічно тенденційними. Поезія пройнята героїко-романтичним пафосом, що відповідало тодішній атмосфері в країні, яка будувала «суспільство сталінського казарменого соціалізму», нівелюючи особистість. Проте поет мав великий народний дар і рідкісне відчуття естетичної природи слова. Народна етика й пісенне мистецтво зумовили самобутній характер його лірики, в якій утверджувалися краса почуттів і любов до України.

Другий етап — 1941 — 1956 рр. припадає на воєнне лихоліття Другої світової війни і складні післявоєнні випробування, пов’язані із сталінськими наступами на українську національну культуру, зокрема з погромництвом вірша В.Сосюри «Любіть Україну», творів інших митців слова. Поет досягає високого духовного злету, створивши в роки війни справжні шедеври патріотичної поезії, а по війні немало поем і пісень. Побачили світ такі збірки: «Україно моя» (1942), «Слово о полку» (1943), «Битва» (1943), «Ярославна» (1946) та ін. У післявоєнні роки вийшли збірки «Весняна книга» (1949), «За синім морем» (1950), «Книга братів» (1954), «Що записано мною» (1956).

Третій етап охоплює 1957 — 1970 рр. — нове мистецьке піднесення таланту Малишка. Знову розквітає його пісенна лірика, але водночас пише філософсько-медитативні поезії, спираючись на традиції неокласиків М.Зерова і свого вчителя і найзадушевнішого друга М.Рильського. Поет звертається до канонічного вірша («Сонети синього квітня», «Октави зеленого лісу»), надихаючи його народнопісенною поетикою й образами. Це вершинний період творчості поета, на який припадає поява таких самоцвітних збірок, як «Серце моєї матері» (1959), «Полудень віку» (1960), «Віщий голос» (1961), «Листи на світанні» (1961), «Прозорість» (1962), «Дорога під яворами» (1964), «Рута» (1966), «Синій листопад» (1968), «Серпень душі моєї» (1970).

За своє життя поет видав близько 40-ка збірок. Малишко полишив нам не тільки пісенну й поетичну спадщину, він також є автором значної кількості публіцистичних та літературно-критичних творів. Написав тексти пісень до фільмів: "Макар Нечай" (1940 р.), "Богдан Хмельницький" (1941 р.), "Роки молодії" (1942 р.), "Щедре літо" (1950 р.), "Долина синіх скель" (1956 р.), "Лілея", "Таврія" (1959 р.), "Чорноморочка" (1960 р.), "Абітурієнтка" (1973 р.). А також сценарії до кінокартин: "Навіки з російським народом" (1954 р.), "Квітуча Україна" (1961 р.), "Ми з України" (1962 р.).

Творчість А. Малишка - помітна сторінка в історії української літератури. Значний її тематичний і жанровий діапазон.

Твори поета розкривають духовний світ сучасника, складні життєві суперечності епохи. Їм властива проста й чітка форма, ясність викладу, мелодійність, багатство тропів та інтонацій. Серед найулюбленіших жанрів - ліричний вірш, пісня, балада, поема, сонет.

На слова А.Малишка написано чимало пісень: "Пісня про рушник", "Вчителька", "Ми підем, де трави похилі", "Стежина", "Київський вальс" та інші, які стали народними, принесли їхньому автору заслужену славу.

Найприкметніша риса художнього обдарування А.Малишка - впив народнопоетичного слова на його пісенну творчість, підсилений неповторним голосом самого автора, його майстерністю.

Останні 15 років Малишко прожив у шлюбі з відомою поетесою Любов'ю Забаштою.

Ти прийшла у дні погожі,

Хай без цвіту й солов'я,

Стала в серця на сторожі,

Як провісниця моя.

Освітила кожен кутик,

Кожну рисочку чола,

Медяного хмелю жмуток

Біля серця заплела.

Наприкінці 60-х років здоров'я поета різко погіршилося. Все частіше давалася взнаки хвороба серця. У 1963 році А.Малишко потрапив у клініку з інфарктом. Три місяці боролися за життя митця, лікування ускладнювалося і тим, що Андрій Самійлович не любив дотримуватися лікарняного режиму.

До отанніх днів ніхто не чув від поета скарг, він уникав говорити про свій стан, хоч знав про тяжку недугу. Перебуваючи в лікарні, Андрій Малишко сотворив ще одну перлину творчості "Стежина". Ця поезія містила думи й переживання в найостанніші дні життя.

Скінчилося життя поета 17 лютого 1970 року. Людина високих деалів і гарячого темпераменту, він згорів дочасно, упав на півшляху, полишивши нам золоті розсипи своєї невмирущої поезії.