Наше древнє місто над сивим Дніпром-Славутичем знало злети й падіння, різні часи: радісні та гіркі. Але після кожної руїни, природної й рукотворної, Вічний Київ поставав як фенікс із попелу працею, розумом і серцем своїх громадян, бо волею Творця не судилося граду Кия розчинитися в потоці земних часів і метушні правителів. Скільки їх уже бачив наш золотоверхий, скільки пережив...

Де вони тепер? "Їх імена Ти, Господі, весі.." А Київ стоїть на своїх пагорбах і буде стояти, допоки житиме під сонцем наш народ.

Оглядаючи пройдений більш ніж півторатисячолітній шлях нашого міста від його народження, переконуєшся - ще в далеку давнину започаткувався особливий статус міста, що підкріплювався відповідними указами князів, королів, гетьманів та царів, які дарували привілеї Києву, аж допоки імператор Микола I не скасував магдебурзьке право. Варто згадати Богдана Хмельницького, котрий, універсалом від 8 червня 1652 року звелів шибеницею карати тих, хто зазіхав на вільності киян, "аби найменшоє кривди міщане києвскиє ні от кого не поносили". І сьогодні, вчитуючись у рядки історичних документів, розумієш - власний досвід, як не прикро, нічому нас не навчив.

Про проблеми законодавчого врегулювання статусу столиці поговоримо нижче, а спочатку зробимо невеличкий історичний екскурс.

Брак відповідних документальних першоджерел не дає, на жаль, змоги дослідити в повному обсязі процес розвитку самоврядування в Києві від самих його витоків та на окремих етапах цього тернистого шляху.

Узявши за основу різні форми київського управління й самоврядування, відомі дослідникам, можна, достатньо умовно, виділити декілька хронологічних періодів.

З часів Київської Русі до отримання Києвом магдебурзького права в 1498-1499 роках

Характерною ознакою цього періоду було вдале сполучення містом двох важливих функцій: столичної (місто як політичний центр Давньоруської держави) і комунальної (місто як осередок певної округи). Відповідно до цього існував і поділ адміністративних структур, хоча він ще не набув у той час остаточних форм. Головною політичною фігурою в Києві IX-XIII ст., безсумнівно, був сам великий князь, у руках якого зосереджувалася вся повнота законодавчої й виконавчої влади. Вона реалізовувалася через так звану міську адміністрацію, що складалася з тисяцького, соцьких і десятських. Академік П. Толочко стверджує, що тисяцький - це, по суті, міський і земельний голова, в компетенції якого перебували всі цивільні справи міста й землі. У своїй діяльності він взаємодіяв із соцькими і десятськими. Сотня й десяток, ймовірно, означали певні міські структури. Посада тисяцького не була виборною. Вона надавалася представникам родового боярства з волі великих князів. Однак, з огляду на досить міцні вічові традиції наших предків, на практиці тисяцький ставав і представником міського населення. Певна двоїстість положення впливала і на його діяльність - тисяцькі не завжди покірно виконували веління князів. І все ж таки вони переважно були найближчими князівськими дорадниками, які позбавлялися свого місця одночасно із утратою князем стола (1).

Навала Батия стала найтрагічнішою сторінкою в історії Русі. Розгром Києва у 1240 році виявився фатальним не лише для нього, а й для держави. Життя в Києві, тим не менш, не згасало. Незважаючи на жахливі обставини буття, городяни, які залишилися в живих, відбудовували свої оселі, відновлювали ремесла. В місто невдовзі повернувся чернігівський князь Михайло Всеволодович. Золотоординські хани, прагнучи затримати відродження Києва, який - попри все - зберігав роль центру східного слов‘янства, і навіть у цей час залишався у суспільній уяві головним символом Русі, передавали його у володіння то одному, то іншому князю, тим самим послабляючи руські князівства, сіючи розбрат між ними. В останній чверті ХІІІ ст. хани тримали у Києві своїх намісників і безконтрольно господарювали у ньому. У першій половині ХІV ст. в місті знову з‘явилися князі. Скориставшись феодальною роздробленістю Русі, ослабленої у боротьбі з ординцями, значну частину давньоруських земель у ХІV ст. захопило Велике князівство Литовське. Так, в 1362 році Київ потрапив до рук Литви. Потрібно зазначити, що внутрішнє життя Києва з часу татаро-монгольського нашестя і потім - від моменту підпорядкування його литовським князям (як в умовах існування Київського князівства, так і по його ліквідації у 1471 році та заснуванні натомість воєводства) до кінця ХV ст. - маловідоме по причині практичної відсутності документальних даних. А уривчасті відомості деяких джерел не дають змоги скласти більш-менш достеменну його картину.

Самоврядування в Києві на основі магдебурзького права від кінця XV ст. до 1834 року

1. Питання щодо конкретної дати введення в Києві самоврядування за магдебурзьким правом надзвичайно складне. Річ у тім, що ні в оригіналі, ні в копіях не збереглася грамота, в якій цей факт був би прямо відображений. В історичній літературі зустрічаються різні версії датування такого пожалування, а із середини ХІХ ст. окремими авторами запровадження в місті зазначеного права взагалі оцінюється не як одноразовий акт, а як процес, поділений, щонайменше, на два етапи. Розмаїтість думок із цього приводу свідчить, наскільки важко докопатися до істини у цій справі. Об‘єктивною причиною історіографічної ситуації, що склалася, стала, головним чином, слабка джерелознавча база щодо початкового етапу запровадження в Києві системи управління за зразком Магдебургу.

Як перший документ, що дарував київським міщанам значні економічні пільги, сьогодні відомий привілей великого князя литовського Олександра від 26 травня 1494 року. Наступним у цьому ряду ще донедавна вважався його ж подібний акт 1497 року. Однак декілька років тому доцент Московського державного університету Т. Круглова, провівши ґрунтовні порівняльні текстологічні дослідження, переконливо довела неточність такого датування, і, на підставі копіткого аналізу так званої Литовської метрики (давньої збірки документів, де зберігалися зазначені пожалування киянам), припустила, що магдебурзьке право надане Києву 31 серпня (за старим стилем) 1498 року (2). Такого ж висновку, після здійсненої ними детальної перевірки, дійшли вітчизняні вчені Р. Делімарський, Н. Яковенко та П. Сас. Однак документальне підтвердження власне цієї дати, на думку інших істориків, також не виглядає безперечним. Можна погоджуватися або сперечатися з Т. Кругловою з приводу результатів її наукового пошуку точки відліку існування магдебурзького права в Києві, але абсолютно ясно одне - на Різдво 1499 року воно вже діяло, тобто було даровано місту саме в 1498 році, що цілком підтверджується змістом великокняжого привілею 14 травня 1499 року - першим документом, де прямо сказано про дію в Києві "німецького" (тобто магдебурзького) права (3).

Надання Києву магдебурзького права на самоврядування наприкінці XV ст. великим князем литовським Олександром Казимировичем слід розглядати як прогресивний факт. Згідно з ним частина міщан уже не підлягала юрисдикції воєводи і переходила у підпорядкування магістрату - органу самоврядування, що складався із двох колегій: ради (адміністративний орган і одночасно суд у цивільних справах) і лави (суд у кримінальних справах). До складу магістрату входили війт, бурмистри, райці та лавники, яких обирали городяни.

Причина дарування такого права на прохання усього київського поспільства полягала в намаганні литовського уряду захистити інтереси міського населення від свавілля місцевих старост і воєвод, від яких воно до цього моменту перебувало в повній залежності. В такий спосіб литовський князь також хотів схилити на свій бік заможне міщанство, до рук якого фактично і перейшло міське управління. Київські воєводи розцінили даровані городянам привілеї як применшення своїх власних пільг і всіляко цьому протидіяли. Їм навіть вдалося на 1499-1503 роки повернути права воєводського правління. Але кияни не змирилися з таким становищем і домоглися в 1503 році від великого князя Олександра нової грамоти, якою він знову звільнив їх від усіх "тяжкостей".

І надалі у литовські часи кияни на чолі з війтом та всім магістратом продовжували захищати магдебурзькі привілеї від постійних спроб із боку воєводської адміністрації встановити зверхність над містом. Факти неспростовно свідчать, що кияни врешті-решт узяли гору в цій боротьбі.

2. Характерною ознакою польських часів був також опір постійним спробам воєводської влади обмежити свободи городян і захист останніми своїх торгівельно-економічних інтересів. Неодноразове підтвердження грамотами короля магдебурзьких привілеїв Києву свідчить про часте порушення міщанських прав представниками монаршої влади на місцях. Архіви зберігають численні приклади сваволі воєвод і протестів мешканців міста у зв‘язку з цим. Слід зазначити, що кияни користувалися з кожної нагоди для здобуття нових пільг і розширення вже існуючих. Найчастіше це їм удавалося. Не можна відкидати тих позитивних змін, що відбулись у місті під впливом нової - польської - юрисдикції. Це і поширення торгівлі, і розвиток ремесел та промислів, і зміни у структурі населення. Зміцнилось і політичне становище київських магістратських урядників через зрівняння їх у деяких правах із шляхтою. Однак у цей час кияни розділилися на тих, хто підтримував польську владу, і тих, хто стояв за традиційні українські національно-демократичні форми управління містом. Влада в Києві перебувала в руках представників цих груп поперемінно. Але широкі верстви киян завжди досить енергійно боролися за свої національні й духовні права. Свідченням цьому може слугувати повна підтримка ними православного Богоявленського київського братства. А представники роду Ходиків, за те що були слухняними виразниками політики польського уряду в місті, відчули на собі невдоволення й помсту киян: війта Федора Ходика утопили у Дніпрі, а його сина Андрія вигнали з міста перед урочистим в‘їздом до нього Б. Хмельницького в грудні 1648 року.

3. Російські часи управління Києвом за магдебурзьким правом можна, схематично, поділити на три частини:

1) друга половина XVII ст. (до початку активної внутрішньої та зовнішньої політики Петра І). Відбувається розквіт міського життя, місто звільнилося з-під польського впливу і ще не потрапило остаточно під російський тягар. До 1764-го року Київ знаходився у підпорядкуванні гетьмана, а безпосереднє управління здійснювалося через Київський полк. Продовжувало існувати міщанське самоуправління на Подолі. Крім того, з 1654 по 1700 роки в Київ призначалися від російської держави воєводи, починаючи з князя Федора Семеновича Куракіна (4). В зазначений проміжок часу кияни, передусім, чинили спротив порушенню їх прав російськими воєводами та військовими;

2) XVIII ст. (до 1781-1782 рр. - часу відкриття Київського намісництва). Основні зусилля городян спрямовувалися на охорону своїх інтересів від зазіхань на них з боку як представників російської влади, так і місцевої козацької адміністрації. Обидві названі сили намагалися підпорядкувати Київ собі. Проте через шалений опір киян цього не сталося. Але, на жаль, боротьба українського міщанства й козацтва за владу над Києвом призвела до посилення впливу російської адміністрації. На початку ХVІІІ ст. в місті запроваджено губернаторське управління, а з 1707 року засноване генерал-губернаторство з призначенням на цю посаду князя Дмитра Михайловича Голіцина (5). Кожна з трьох частин міста - Верхнє місто, Печерськ і Поділ, як і раніше, мала свою адміністрацію, діяльність якої координувалася генерал-губернаторською владою. З 1737 року київський генерал-губернатор починає контролювати міський суд і фінанси, а з 1764 року - після скасування гетьманства - і магістрат, внаслідок чого його влада над містом ще більше посилюється;

3) від кінця ХVІІІ ст. до 1834 року. Реформи 1781-1782 років призвели до цілковитого занепаду міського самоврядування. У 1782 році відкрилося Київське намісництво. Мешканці Києво-Подолу, як і до того, користувалися магдебурзьким правом, а інші частини міста перебували під орудою воєвод й губернаторів (6). У 1785 році на Київ поширене нове міське положення. Управління містом передавалося двом думам: загальній та шестигласній. Перша мала збиратися раз на три роки для обрання шестигласної. За магістратом залишилася лише судова влада над міщанами та керівництво цехами. В 1797 році Київське намісництво знову перетворили в губернію, а Київ визначено губернським містом (7). Цього ж року цар Павло І повернув Києву традиційне самоуправління, але змінилися вже часи, змінилася міська людність. У 1801 році Олександр І востаннє підтвердив усі привілеї Києва, одначе самоврядування залишалося тільки формою, за якою вже не було реального змісту. Російська імперія не хотіла терпіти автономності самоврядних українських міст. Величезні фінансові зловживання в магістратському керівництві через фактичну відміну виборності війтівської посади та, внаслідок цього, послаблення контролю киян за діяльністю міської влади стали зручним приводом для дій російського уряду, спрямованих на знищення київської магдебургії. Імператор Микола І, котрий за свою схильність до жорстоких тілесних покарань підданих увійшов до історії як Микола Палкін, своїм указом від 23 грудня 1834 року позбавив киян їх традиційних прав місцевого самоврядування. 1840 року Київ і губернію підпорядковано загальним законам імперії (8).

Як бачимо, в період управління Києва за магдебурзьким правом діяльність магістратської адміністрації визначалася тим, що основне місце в ній займав війт, перебуваючи на своїй посаді довічно. Йому належала і судова, і адміністративна влада над містом. Усі інші члени магістратського уряду багато в чому залежали від нього.

Державні адміністрації Польщі та Росії, усвідомлюючи важливість війтівської посади, намагалися посадити на неї вірних собі людей, але це завжди викликало опір киян. Фактично призначених, неугодних міщанам війтів, траплялося, вбивали (як Федора Ходику), або виганяли з міста (як його сина та Ждана Тадрину). Найкращу пам‘ять по собі залишили війти, що були обрані киянами без утисків польської та російської влад (Яцько Балика, Богдан Самкович, Дмитро Полоцький та Павло Войнич).

Уроки магдебургії по-київські свідчать, що порушення демократичності виборів війта та інших членів магістратської адміністрації призвели до поступового утворення в Києві міської олігархії та відриву її від більшості населення. Особливо цьому сприяв той факт, що після реформ Петра І в 20-х роках XVIII ст. міські керівники почали звітувати за свої дії не перед усім населенням Києва, а тільки перед його "почтеннейшим обществом", в яке входили переважно родичі та близькі цих урядників. І якщо з кінця XV ст. до 30-х років XVIII ст. ми не маємо відомостей про витрачання міською адміністрацією суспільних грошей, то відтоді й надалі документи ними рясніють (9).

Загалом, магдебурзьке право, як відомо, являло собою систему прав і обов‘язків городян, що виникла в Німеччині в ХІІІ ст. Її центральним елементом було право міщан на власний становий судово-адміністративний орган, діяльність якого здійснювалася на основі кодексу законів, що іменувався Саксонським зерцалом. Право на самоврядування доповнювалося економічними перевагами. У країнах на схід від Німеччини магдебурзьке право не було точною копією німецького, воно застосовувалося й трансформувалося з урахуванням рівня соціально-економічного й політичного розвитку країн, місцевих правових традицій (10). На практику української магдебургії у цілому, і Києва зокрема, значний вплив мали звичаї самоврядування та судочинства української спільноти, чимало з яких походили ще з князівських часів (звичаєве право). У нас не було жодного міста, яке б за своїм устроєм було ідентичним Магдебургу.

Таким чином, магдебурзьке право, безперечно, дало новий імпульс становленню дієвої місцевої демократії у нашій державі, поширенню міських вільностей, значно сприяло розвитку торгівлі й ремесел у містах. Надзвичайно важливими були наслідки цивілізаційного характеру: формування міського стану із більш високим, ніж у селян, правовим становищем, звичок самоорганізації та поваги до закону, загалом, утвердження демократичних традицій і правової культури в українському суспільстві. Це явище було прогресивним фактором української історії, одним із найважливіших чинників інтеграції українства в європейську цивілізацію.

На жаль, демократичний розвиток Києва, як і інших міст України, був перерваний входженням до складу Російської імперії, бюрократичний та централістичний лад якої не припускав збереження широкого міського самоврядування.

Управління Києвом на підставі Катеринінського міського положення 1785 року і нових міських положень 1870 та 1892 років (1834-1917 рр.)

У 1834 році в Києві було ліквідоване магдебурзьке право. Замість магістрату управління міськими справами перейшло до міської думи, яка спочатку розміщувалася на Подолі, а від 1876 року - у новому будинку по вул.Хрещатик,18.

Надалі самоврядування в місті здійснювалося на засадах міського положення (Жалуваної грамоти містам) 1785 року цариці Катерини ІІ, яке у ХІХ ст. було дещо скориговане відповідними положеннями 1870 року (Олександра ІІ) та 1892 року (Олександра ІІІ).

Зазначимо, що якщо згідно із грамотою 1785 року Київська дума мала становий представницький характер, то вже положенням 1870 року цей принцип виборів був скасований і вводився майновий ценз: виборці розподілялися на три курії відповідно до їх матеріальних статків і податків, що вони сплачували на користь міста (11). Приміром, із 127,2 тис. мешканців Києва в 1874 році виборче право мали 2632 людини - лише 2 відсотки від загальної кількості населення міста.

Виконавчим органом думи була міська управа, очолювана міським головою (ним ставали, як правило, заможні дворяни й значні царські чиновники), який одночасно був і головою думи. Його, за одними джерелами (довідка музею історії Києва "Про вибори мера міста Києва" №511 від 13 липня 1994р.), призначав губернатор, за іншими (12) - затверджував на цій посаді міністр внутрішніх справ імперії. Скоріш за все мало місце і те, й інше як етапи однієї бюрократичної процедури.

Міське положення 1892 року стало ще більш дискримінаційним і суттєво посилило контроль із боку уряду за міським самоуправлінням, звузило представництво в думі на користь заможніших городян і дворян. Право вибору гласних тепер надавалося лише власникам великої нерухомості (підприємств, будинків), купцям першої й другої гільдій тощо. У 1897 році реально взяти участь у виборах могли тільки 3 тис. киян.

Функції міської думи обмежувалися виключно вирішенням місцевих господарських питань, до того ж жодна її постанова не впроваджувалася у життя без схвалення губернського начальства. В зазначений період вплив губернської адміністрації на міські справи мав домінуючий характер.

Радянський період (1917-1990 рр.)

Принципово нові можливості організації самоврядування в Києві на досі нечуваних демократичних засадах відкрилися після падіння монархії внаслідок лютневої (1917р.) буржуазно-демократичної революції. Однак, маємо констатувати, що протягом 1917-1920-го революційних років через часті, здебільшого кардинальні, зміни влади, так і не виробилась хоч скільки-небудь стала система міського самоврядування.

Після завершення громадянської війни ЦК КП(б)У та радянський уряд визнали за необхідне перейти від системи ревкомів до Рад. 5-24 квітня 1921 року відбулися вибори до Київської Ради робітничих та червоноармійських депутатів, які мали класовий характер. З 1924 року вибори вже відбувалися і на недержавних підприємствах та в установах. Розширився і контингент виборців: виборчі права було надано дорослим членам сімей робітників, службовців, кустарів тощо. Після прийняття у 1937 році Конституції УРСР класовий принцип формування представницької влади замінювався загальновиборчим за мажоритарною системою. До 1958 року Київрада розташовувалася на бульварі Шевченко, 4, а потім переїхала до свого теперішнього приміщення на Хрещатику, 36. Згідно з українською Конституцією 1978 року Ради депутатів трудящих трансформувались у Ради народних депутатів, проте останнє не позначилося на їх характері: збереглася ієрархічна піраміда Рад - від місцевих до Верховної, і вони, як і раніше, нічого не вирішували й слугували лише фасадом для місцевих партійних структур (13).

Додамо до сказаного, що і вибори - як депутатів міськради, так і голів міськвиконкому - були значною мірою умовністю. Списки депутатів складалися в райкомах та, відповідно, інших парткомах. Усе підганялося під спущені зверху параметри - процентний відсоток робітників, службовців, жінок, комуністів і позапартійних тощо. Після схвалення на бюро відповідного комітету КПУ, давалися вказівки партійним організаціям, які організовували висування кандидатур і, потім, саме голосування, яке скоріше нагадувало спектакль, бо результати також були відомі заздалегідь.

Початкові паростки демократії проявилися під час виборів у 1989 році до Верховної Ради СРСР, коли керівника міському партії К. Масика переміг В. Черняк.

Голів міськвиконкому в радянські часи також підбирала партія, вони були по суті представниками ЦК, належали до його номенклатури, тобто до переліку посад, які заміщувалися тільки після затвердження партійним органом. Питання про їх обрання вносилося на голосування сесії міськради після обов‘язкового погодження в Політбюро ЦК у Києві та Москві і підтримувалось одностайно, позаяк ця процедура була просто формальним актом. Точно так одноголосно знімали, якщо на те була партійна вказівка. Не таємниця, що справжніми господарями міста були перші секретарі міськкому партії, в руках яких і зосереджувалася реальна влада. Голова міськвиконкому був лише одним із членів бюро партійного комітету Києва - не найвпливовішим. Заступників, начальників управлінь і служб йому також призначала партія.

Чому у радянські часи історіографи майже досконало досліджували діяльність міської думи, але геть-чисто відходили від теми міського самоврядування в Києві від кінця XV ст. до 1834 року? Тому, що така форма міського правління, за якої існувала міська Дума, котра обиралася за майновим цензом, а главу міської управи по суті призначав, про що вже йшлося вище, губернатор і затверджував царський міністр внутрішніх справ, цілком відповідала більшовицьким методам керівництва українською столицею в подальшому: голову міськради за вка-зівкою ЦК КПУ фактично призначали обрані на безальтернативній основі депутати.

Пострадянські часи і період після проголошення незалежності України

Між іншим, про міське самоврядування за магдебурзьким правом, що існувало на Києво-Подолі, не дуже-то любили згадувати й у пострадянські часи. Адже система фактично залишалася колишньою, а столиця була занадто ласим шматком, щоб дозволити її от так, запросто, віддати в руки городян.

У 1990 році, ще за часів СРСР, пройшли вибори Київради. (Загалом із того часу змінилося дев’ять керівників, які очолювали представницьку або виконавчу владу міста.) Депутати вибрали головою ради А. Назарчука, а обов’язки голови міськвиконкому продовжував виконувати призначений на цей пост ще в радянські часи М. Лаврухін. З 1991 року посади голови Київради й голови міськвиконкому об’єднали. Їхні функції нетривалий час виконував Г. Малишевський. Потім упродовж півроку нікого не могли обрати. У 1992 році, після введення інституту представника Президента в Києві, який очолював міську виконавчу владу — Київську держадміністрацію, ним став І. Салій, а з квітня 1993 року — ця честь випала мені. Головою Київради депутати вибрали В. Нестеренка.

10 липня 1994 року був обраний новий склад київських депутатів і (уперше в історії міста прямим голосуванням усіх киян) — голова Київради.

“У липні 1994 року сталася подія, значення якої, здається, ще і досі не усвідомлено до кінця мешканцями нашого міста, хоча вони і йшли до неї протягом століть: кияни вперше отримали змогу обрати собі мера вільним голосуванням. Слід сказати, що сама традиція вибору міського голови (війта) історично притаманна Києву. Її започатковано майже 500 років тому з пожалуванням місту самоврядування за магдебурзьким правом… Щоправда, на той час Київ був поділений на три окремі, слабко пов’язані між собою частини — Печерськ, Верхнє місто та Поділ — і вибори, власне, проходили тільки в останньому. Тому й акцентую увагу на 1994 році, коли керівника міста (мера) уперше було обрано усім міським населенням, що, певна річ, є найдемократичнішим способом волевиявлення народу” (14).

Нагадаю, що у виборах на Подолі, про що вже йшла мова, брали участь не всі мешканці, а лише певні їх верстви. До того ж, вони тоді мали певні особливості. З тих далеких часів до нас дійшла грамота польського короля Сигізмунда ІІ Августа 1570 року, яка підтверджувала порядок обрання війта, що існував і раніше: “Мещане, которые под правом майдеборским сидят, обравши людей добрых, годных чотырох особ на тот уряд войтовский, из них одного нам, господарю их, просити будут, а мі з ласки нашои господарскои им за войта листом нашим потвердити маем” (15). Виборів, в сучасному розумінні цього слова, і не було. Насправді відбувалося призначення королем війта з числа чотирьох запропонованих міщанами кандидатур. І надалі право обрання війта, хоч і порядок його мінявся, було обмежено. Із середини ХVІІІ ст. його взагалі призначав російський уряд (16).

У 1994 році вибори проходили вже на всій території Києва і в них могло брати участь усе його населення. Тобто дійсно відбулися перші загальні прямі вибори київського мера. Спеціальну розвідку цієї теми здійснив музей історії Києва, зробивши у довідці, на яку уже містилося посилання раніше, висновок, що “вибори мера столиці, які відбулися 26 червня — 10 липня 1994 року, можна вважати першими загальними, в яких могли брати участь усі мешканці міста. Відтак, першим мером Києва став Леонід Григорович Косаківський”. Завжди вдячний киянам за те, що таку честь — стати першим усенародно обраним мером Києва, вони тоді виявили мені. Це — найвища довіра в моєму житті.

Обраний у такий спосіб голова Київради одночасно, за діючим тоді законом, очолив виконавчий орган ради, тобто став мером у загальновизнаному розумінні цього слова. Інститут держадміністрації було скасовано.

В той же день — 10 липня 1994 року — відбулися і перші після проголошення незалежності України вибори міської ради. Цей факт дотепер чомусь належно не оцінений. Вибори до Київської міської ради народних депутатів попереднього скликання, діяльність якої частково припала і на початковий етап самостійності країни, хронологічно проходили ще в радянські часи — в 1990 році. Тому саме обрана в 1994 році рада на чолі із загальнообраним головою Київради стала першим органом влади столиці нашої молодої держави, сформованим після її народження.

Щоб там не казали, але ці вибори, як і попередні 1990 року, що хоч і проводилися за правилами, які діяли тоді в Радянському Союзі, але відбувалися вже в принципово новій суспільно-політичній ситуації, — мали справді демократичний характер, на відміну від усіх наступних, коли все вже вирішували гроші і так звані виборчі технології, а демократії ставало все менше, в той час як бруду — все більше.

Результатом виборів 94-го стала якісно інша модель побудови влади в столиці, наближена до світових стандартів місцевої демократії.

Мер здобував тепер свою посаду не внаслідок зусиль групи депутатів, або якоїсь політичної сили, окремих чиновників, іноді — кабінетної змови, а завдяки підтримці виборців. Пора призначенців завершувалася, натомість приходив час обранців народу.

Така ситуація визначала і новий для нас тип стосунків між керівником міста й городянами.

Завжди вважав, що за мером будь-якого міста мають, у першу чергу, стояти його виборці, голоси яких і привели його на цей пост. На них, які по суті найняли у такий спосіб його на роботу, він і має працювати. Будуть йому довіряти — зможе виконувати свої обов’язки, перестануть — на його місце має прийти інша людина, але все повинно відбуватися законним, демократичним шляхом. Так бачив формулу влади на місцях по-українськи.

Саме таке розуміння з боку новообраної міської влади свого статусу й зобов’язань перед киянами і визначило одразу лінію її поведінки: служити всім киянам, незалежно від політичних поглядів, віросповідання, соціального статусу, а не якійсь окремій політичній партії, що в місті з таким розмаїттям політичного життя просто згубно.

Тому головним пріоритетом у роботі голови Київради й очолюваних ним органів виконавчої влади стали інтереси міста, які ми жодного разу не зрадили, вирішення тих проблем, що в першу чергу турбували людей. А їх було достатньо.

Пригадаймо, час був важкий. Подумки повертаюся ще до тих днів, коли навесні 1993 року очолив адміністрацію столиці.. З прилавків наших магазинів зовсім зникло вершкове масло. Його запасів у місті було на.. 2 дні. До того ж, і масло, і цукор в обмеженій кількості відпускалися лише по талонах. Лихоманило транспорт. Місто тільки що пережило страйк транспортників, кияни тижнів зо три ходили пішки. Київ відчував великі проблеми з електропостачанням. Завмерло і культурне життя, досить бідною, якщо не сказати порожньою, виглядала гастрольна афіша.. Одним словом, докерувалися.

У такому стані мені і моїм колегам довелося приймати місто.

Почали з головного — зайнялися відновленням, фактично відбудовою заново, системи управління столицею, її життєзабезпеченням. За лічені тижні змогли виправити ситуацію з маслом і цукром, іншими продуктами. По суті, довелося піднімати місто з колін. Влада міста фактично постійно вимушена була не лише розгрібати поточні завали, вирішувати найгостріші щоденні проблеми, яких у такому мегаполісі, як Київ, завжди вистачає, а й працювати на те, щоб закласти підвалини росту, основи майбутнього столиці.

Результати нашої роботи вже через рік оцінювали кияни під час виборів, і це було найсерйознішим іспитом на предмет правильності й ефективності дій моєї команди.

Виборці, зрозумівши, що до керівництва містом прийшли люди реальних справ, які не ведуть порожні розмови, а, засукавши рукава, взялися за роботу і демонструють практичні результати, віддали в 1994 році перевагу мені поміж інших, тим самим підтримавши мою програму конкретних дій, спрямованих на перетворення Києва в економічно й культурно процвітаюче місто з розвинутим самоврядуванням.

Довіра киян давала новій владі міста підстави для ще більш рішучих дій з метою найшвидшого розв’язання низки гострих проблем, що накопичилися з початку 90-х, за попередні роки безладдя в місті.

Саме в період, коли долею мені було визначено очолювати міські органи управління, взято курс на підтримку й розвиток київської промисловості, науки. Підписано угоди про співробітництво з Національною академією наук, союзом промисловців і підприємців міста, радою ректорів. Відроджено Київський контрактовий ярмарок.

Був врятований і став набирати потужність будівельний комплекс. Розпочала діяти програма реконструкції "хрущоб". Великі надії, і вони згодом виправдалися, ми, запровадивши житлові облігації, поклали на залучення коштів населення для будівництва житла.

Удалося виправити ситуацію в міському транспорті.

Затвердили й приступили до реалізації програм розвитку метро до 2010 року, забезпечення киян домашніми телефонами (її виконання дасть можливість найближчим часом узагалі зняти цю проблему).

Приділялося багато уваги роботі з ветеранами, почата реалізація великої кількості соціальних програм, зокрема, “Турбота”, що діють дотепер.

Ті роки відзначені пробудженням духовного життя. Повернули Києву його древній герб. У 1996 році відтворили знищений у 20-ті роки минулого століття пам’ятник княгині Ользі, святим Кирилу і Мефодію, Андрієві Первозваному. Місту повернуті імена його славетних синів — С.Лифаря, В. Горовиця. Побудовані Співоче поле, нині улюблене місце відпочинку киян, дитяча академія мистецтв. Започатковано ряд нових культурно-художніх і молодіжних програм, зокрема, святкування дня молоді й студентів тощо.

Відновлювалися старі і закладалися нові міські традиції.

Київ як столиця вже незалежної держави динамічно виходив на міжнародну арену, його визнавали у світі.

Коли мене у 1996 році відсторонили від посади — це вже було інше місто. Образно кажучи, ми його поставили на рейки і міський локомотив успішно набирав оберти. Попри те, що 1993–1995 роки були для міста особливо важкими, на загальноукраїнському тлі ми виглядали, в цілому, непогано. За більшістю соціально-економічних показників Київ посідав перші рядки в країні, випереджаючи інші території. Багато програм у різних галузях міського господарства, що підтвердили свою життєздатність, узяли старт у ті роки, коли мені випала честь працювати мером столиці.

Отже, як обраний киянами голова Київради, разом із своїми колегами всі зусилля після обрання спрямував на втілення основних положень передвиборної програми, вирішення нагальних питань забезпечення життєдіяльності й розвитку міста, а не на налагодження близьких стосунків із партіями та окремими посадовцями. Вважав, що довіра майже 550 тис. городян — достатня умова для спокійної й впевненої роботи. Сподівався, що й оцінювати мою роботу будуть за конкретними результатами.

Але така — цілком нормально для будь-якої цивілізованої країни — логіка зіштовхнулася з жорстокими українськими реаліями. Декому не подобалися зростаючі незалежність і авторитет серед киян нової міської влади. Все заплановане здійснити нам так і не дали.

Потрібно розуміти і таке: в самій природі столичного міста наперед закладено конфлікт інтересів його мешканців і держави. Глибинно причина мого подальшого зміщення полягала у різному розумінні мною і моїми опонентами статусу міста і міської влади. Утім, така саме проблема існує в багатьох країнах, але в них, зазвичай, вона вирішується на користь городян. У нашому ж випадку була використана в політичних цілях шляхом її штучного роздмухування.

Ця обставина і визначила подальший перебіг подій у Києві, які відбувалися на фоні законодавчої невизначеності у питаннях статусу й повноважень органів влади столиці.

Вибори голів і депутатів місцевих рад в 1994 році проводилися на підставі Закону України “Про формування місцевих органів влади й самоврядування” від 3 лютого цього ж року із внесеними 28 червня змінами, головною метою якого було — ліквідувати посади представників Президента на місцях. Але вказаний нормативний акт не визначав — і це питання на весь зріст постало одразу після виборів — повноважень обраних замість них голів відповідних рад. Щодо них продовжували діяти норми старого Закону України “Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве й регіональне самоврядування”, згідно з яким ці посадові особи залишалися лише головуючими на сесіях та засіданнях виконкому.

Йшлося про необхідність термінового створення потрібних законодавчих передумов для нормальної, продуктивної роботи на місцях. Але Верховна Рада не поспішала це робити. А коли я ознайомився із законопроектом “Про місцеві Ради народних депутатів”, схваленим парламентом 14 липня 1994 року у першому читанні, — мене охопив смуток. Замість того, щоб чітко окреслити повноваження голови, виконкому і ради, всі вони змішувалися в загальні повноваження ради. Знову відчувався потяг до всевладдя рад, які ставали абсолютно непідконтрольними нікому, і намагання “сповити” обраних усім населенням відповідних територій голів рад, які потрапляли в повну залежність від депутатів.

Ніде у світі таких прецедентів немає, коли після виборів в обранців народу відбирають права. Люди вибирали голів рад із надіями на розв’язання хвилюючих їх соціально-економічних проблем, розраховуючи, що вони будуть мати для цього необхідні повноваження й важелі управління. А їх одразу намагалися поставити в такі умови, коли вони нічого не змогли би зробити.

Остаточно надії на можливі зміни до закону про місцеві ради зникли 10 липня 1995 року, коли Президія Верховної Ради ухвалила постанову, якою визначалося: враховуючи прийняття Верховною Радою України Закону України “Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні” та внесені пропозиції, проект Закону України про місцеві Ради народних депутатів розглянути на сесії Верховної Ради України після прийняття нової Конституції України.

10 липня 1995 року, за дивним збігом обставин рівно через рік після обрання головою Київради, день у день, мене було призначено одночасно і главою міської державної адміністрації. В одній особі було об’єднано дві посади. Так передбачала Конституційна угода. Вона наділяла керівників областей, міст Києва та Севастополя значними повноваженнями. Але Президент одночасно отримав право звільняти глав адміністрацій, рік тому загальнообраних, із займаних посад з утратою одночасно і повноважень голів відповідних рад. Склалася принципово нові взаємовідносини між центром і органами влади на місцях.

Наслідком конституційних змін 1995–1996 років, які стали похідною компромісу, досягнутого на той момент між політичними силами й владою, стало створення внутрішньо суперечливої системи територіальної організації влади, яка не відповідала сучасним європейським стандартам, що тепер визнають і на найвищому рівні. Саме тому вважаю, що на порядку денному зараз гостро стоїть питання її комплексного реформування. Через це заслуговують на підтримку ініціативи глави держави, висунуті 26 вересня 2003 року у виступі на муніципальних слуханнях “Житлова реформа — першочергове завдання місцевого й регіонального розвитку”, про наступний етап конституційної реформи, який передбачає радикальні зміни чинної моделі територіальної побудови влади, приведення її у відповідність до світових критеріїв шляхом перерозподілу владних повноважень на користь місцевого самоврядування, що, безсумнівно, сприятиме вирішенню багатьох проблем, які накопичились у діяльності місцевої влади, у тому числі й у Києві. Мова йде про засадничі принципи функціонування місцевої й регіональної влади. Річ у тім, що, як уже говорилося, становлення правових засад місцевого самоврядування на різних етапах розвитку держави у нас відбувалося хаотично, під впливом різних, передусім політичних, чинників. У конституційних нормах та базовому Законі “Про місцеве самоврядування в Україні” є суттєві протиріччя; багато положень законодавства про місцеве самоуправління суперечать положенням законодавства про місцеві органи виконавчої влади, що призвело до конфлікту їх повноважень, примітивного перетягування каната на місцях. Практично спрацьовував наш менталітет — де два українці, там три гетьмани.

Окремими заходами тут уже не обійтися. Без законодавчого закріплення базових інститутів і концептуальних принципів місцевого самоврядування перебороти протиріччя місцевого законодавства і відповідної практики вже неможливо. Сьогодні ми стоїмо перед необхідністю впровадження нових сучасних підходів до організації влади на місцевому рівні, якщо хочете, “муніципальної революції”, яку пройшли, скажімо, Франція у 80-х та Польща — 90-х роках минулого століття. Їх досвід цілком можна взяти за взірець.

У Конституції мають бути більш чітко розмежовані функції виконавчої влади та місцевого самоврядування. Без вагань потрібно йти на пряме обрання керівників районного та обласного рівнів самоврядування. Твердження, що люди не готові ще до прямих виборів губернаторів, досвідом 1994 року, коли на підставі відповідного закону були обрані представницькі органи на всіх рівнях самоврядування (від села до області), а також прямим голосуванням усього населення — їхні голови, і скрізь сформовані власні виконавчі органи місцевих рад, спростовуються. На цих виборах керівників регіонів народ помилився не більше, навіть можна сказати що менше, ніж в подальшому — при поверненні знову до практики їх призначення зверху, коли країна пішла шляхом побудови так званої “виконавчої вертикалі”. Обираючи місцеву владу, від якої напряму залежить добробут виборців, останні ставляться до цього навіть відповідальніше, аніж на загальнонаціональних виборах. Тут уже головним критерієм є професійність кандидатів і їх спроможність розв’язувати повсякденні проблеми населення, а не приналежність до тієї або іншої політичної сили.

Поруч із вибраними у такому порядку главами регіонів мають працювати представники держави — керівники місцевих органів державної виконавчої влади — із контрольно-наглядовими функціями, які, як це прийнято скрізь, повинні призначатися. На належному рівні держава зобов’язана гарантувати ресурсне забезпечення місцевого й регіонального розвитку.

Нова Конституція, прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 року, значно ускладнила ситуацію в Києві. Хоча жодне з її положень, що гарантували жителям сіл, селищ і міст право на місцеве самоврядування, не містило ніяких виключень для Києва, у ст. 118, 119 містилося згадування про місцеву держадміністрацію в Києві. Крім того, перехідні положення Основного Закону передбачали, що до прийняття парламентом закону про столицю виконавчу владу в Києві здійснюватиме держадміністрація.

Правовий хаос у столиці посилився після мого звільнення з посади глави київської держадміністрації 19 липня 1996 року.

З одного боку, я залишився головою Київради (а у червні 1997 року — відповідно до Закону України “Про місцеве самоврядування в Києві” — набув статусу Київського міського голови), з іншого — головою держадміністрації був призначений Омельченко.

Сили, що рвалися до прямого розпорядження майном та фінансами столиці і яким я не давав грабувати Київ, програвши у 1994 році вибори з розгромним рахунком, вирішили взяти реванш. Не зумівши здобути перемогу в чесній, відкритій боротьбі, вони вдалися до інших, підступних методів — спроби 26 червня 1997 року протиправно усунути мене з посади Київського міського голови. На них не вплинуло навіть рішення Верховного Суду України про незаконність мого звільнення з посади мера. Робочі приміщення було силоміць захоплено, 300 днів і ночей їх охороняли наряди міліції, перешкоджаючи мені виконувати свої обов’язки. Більше року працівникам секретаріату міськради не сплачували зарплату. Припинити беззаконня не змогли й вимоги Ради Європи — законнообраному мерові міста так і не дали працювати. Так тодішніми керівниками держадміністрації міста насаджалася “новітня київська демократія”.

Відзначимо, що події у столиці за останні десять років відомі широкій громадськості здебільшого в лакованому нинішньою міською владою варіанті. Міські можновладці поводяться так, наче історія Києва починається безпосередньо з них, старанно роблячи вигляд, нібито в місті раніше не існувало мера.

Як шляхом перекручування фактів, приховування дійсного перебігу подій, довільного їх тлумачення, фарбувалась у “рожевий” колір історія міста в омельченківську годину, кожен може переконатися, взявши в руки посібник для учнів старших класів “З історії самоврядування та демократії в Києві (від княжої доби до нашого часу)”, що вийшов друком восени 2000 року, одним із видавців якого стало Головне управління освіти Київської міської державної адміністрації. У цьому підручнику в розділі VII, § 2 “Впровадження місцевого самоврядування в практику міського життя (1991–2000 рр.): організаційно-правові аспекти” під заголовком “Політична боротьба в Київраді та її наслідки (1994–2000 рр.)” (автор В. Рубцов) не тільки у викривленому й неповному вигляді подається матеріал про мою роботу на посаді голови Київради і міської державної адміністрації, а й ще для міцності засвоєння пропонуються питання й відповіді.

Не викликає сумнівів, що автори вдалися до випуску інформаційної продукції про події у міській раді в середині 90-х минулого сторіччя не з метою задоволення інформаційних потреб читачів на принципах об’єктивності, повноти й точності, як того вимагає ст. 5 Закону України “Про інформацію”, а з ціллю створити негативне враження про мою діяльність на чолі міської влади. Наведені відомості викладені неточно й неповно, упереджено, а тому свідомо викривлюють події, що відбувалися насправді.

Те, що посібник розрахований у тому числі і на юних читачів, які не володіють інформацією та не мають життєвого досвіду, щоб дати належну оцінку прочитаному, а також те, що підручником будуть користуватися в навчальних закладах тривалий час, наочно демонструє цинізм авторів, які як раз це чинили цілком свідомо, що не робить їм честі.

Усе, що відбувалося в столиці в означений період насправді докладно вже описано мною раніше*, що позбавляє мене необхідності далі розвивати в цій брошурі згадану тему.

Отже, внаслідок київських подій 1996–1998 років була не тільки заблокована робота законно обраного Київського міського голови, а й штучно паралізована діяльність Київської міської ради. Скориставшись цією ситуацією, функції місцевого самоврядування всупереч Конституції й законам України перебрав на себе глава Київської міської державної адміністрації Омельченко. Він у ручному режимі розпоряджався міським майном і грошима, хоч вирішення подібних питань належить до компетенції органів та посадових осіб місцевого самоврядування, а не державної виконавчої влади. Натомість розпорядження та інші документи законно обраного мера не виконувались і просто ігнорувалися. Наведені факти дають підстави стверджувати, що в Києві тоді відбувся класичний переворот, наслідки якого відчуваються й донині.

30 травня 1999 року пройшли другі в історії Києва прямі вибори першої особи міста. Не брав у них участі із принципових міркувань. 30 квітня 1999 року зробив у парламентській газеті “Голос України” заяву щодо своєї відмови від участі у виборах мера Києва, бо, йшлося в ній, не визнаю законність цих виборів, оскільки вони проводяться на підставі фальсифікованого закону і неконституційної постанови Верховної Ради. Там же говорилося, що найпершою причиною неможливості для мене вступу в цю кампанію є те, що я буду домагатися виконання судових рішень щодо неправомірності мого звільнення з посади Київського міського голови 26 червня 1997 року і про відновлення мене в цій посаді. Крім того, наголошувалося в цій публікації, будь-які рішення, у тому числі і про організацію виборів, підписані нинішнім главою міської адміністрації, що був обраний — усупереч рішенню Конституційного Суду від 13 травня 1998 року — на посаду голови Київради, до того ж не передбачену ні Конституцією, ні законом для Києва, також є незаконними.

У Києві під час виборів мера в 1999 році була розкручена теза “олігархічної загрози”, яку, за задумом авторів, уособлював один із кандидатів. Омельченко ж просувався як “народний” кандидат, що вже само по собі виглядало як фарисейство. Адже, хто з них більший олігарх, — ще потрібно розібратися.

З огляду на відсутність серйозних конкурентів, влада, по суті, проводила закритий конкурс, розігрувала безпрограшний варіант. Насправді змагалися дві потужні фінансово-політичні групи з провладного табору. Сценаристи свідомо звели їх у двобої, аби виснажити та обезкровити, щоб краще ними маніпулювати в майбутньому.

На цих виборах другим Київським міським головою в історії незалежної України обрано О. Омельченка.

Зараз до нас повертається політичний бумеранг, запущений нинішньою київською владою ще у травні 1996 року. Правовий нігілізм, який, на превеликий жаль, тепер став нормою міського управління, бере витоки саме в ті часи.

Сьогодні у столиці України склалася ситуація, загрозлива не лише для нинішнього покоління киян, а й для нащадків. Уперше за багато років, а можливо й віків, виникла реальна небезпека відчуження киян від їх рідного міста, адже нині всі основні питання його розвитку та життєдіяльності вирішуються поза спинами мешканців Києва — виходячи винятково з інтересів міської верхівки та бізнес-еліти. Влада в столиці, як не прикро, не належить городянам, а, по суті, приватизована вузьким колом наближених до київського градоначальника осіб.

На моє глибоке переконання, першопричина всіх київських негараздів останнього періоду — у неврегульованості статусу Києва як столиці України та міських органів управління, чим і користуються певні особи для задоволення своїх політичних, комерційних та приватних інтересів, усупереч реальним потребам киян. Саме ця обставина й зумовила той факт, що за останні вісім років у Києві була сформована навіть не система “керованої демократії” подібно Москві, яку так наполегливо в усьому копіюють наші міські рульові, а провінційна диктатура чиновників, що набула спотворених, карикатурних форм. Деклароване самоуправління у виконанні сьогоднішньої київської влади перетворилося в самоуправство столичних можновладців. Причому, на відміну від Білокам’яної, стан справ у якій жорстко контролюється центральною владою Росії, а повноваження московських думи та уряду чітко й детально розписані в спеціальному законі й статуті міста, наша міська влада, через суттєві прогалини в законодавстві, не має точно окреслених прав і обов’язків, а відтак стала непідконтрольною не лише киянам, а й державним структурам.

До того ж, слід зауважити, що заплутані норми законів, які визначають статус столиці та її органів влади, — пряма провина нинішніх керівників міста. Згадаймо хоча б їх постійні метаморфози в окремих принципових позиціях. На науково-практичній конференції з обговорення проекту закону про столицю в стінах мерії 9 жовтня 1997 року глава міської адміністрації затято виступав проти прямих виборів міського голови, наполягаючи, що голова Київради повинен обиратися лише депутатами.

У запропонованій схемі виконком міськради не передбачався, а всі його повноваження мала здійснювати державна адміністрація. У той час, як бачимо, про посаду Київського міського голови та його прямі вибори взагалі не йшлося.

За те, що замість довгоочікуваного закону про столицю ми отримали сурогат, де, образно кажучи, схрестили вужа з їжаком, пряма відповідальність також лягає на цю людину. Незважаючи на велику кількість зауважень, закон із грубими порушеннями регламенту з боку керівників Верховної Ради був “продавлений” через парламент Київською міською державною адміністрацією. Як наслідок — під столичне самоврядування заклали міну уповільненої дії, яка колись підірве-таки міський управлінський корабель. Перші перебої ми відчуваємо вже сьогодні, і, передусім, через можливість різного тлумачення нечітко виписаних положень закону про столицю.

Зазначу, що шлях до ухвалення Верховною Радою 15 січня 1999 року Закону “Про столицю України — місто-герой Київ” виявився надзвичайно тривалим і важким. Початком його можна вважати прийняття проекту постанови Верховної Ради УРСР “Про зміни у статусі міста Києва” у вересні 1990 року. За вісім років з’явилося більше 20 різних варіантів законопроектів, але жоден із них не набув чинності. Утім, нагадаємо, що 4 березня 1998 року, напередодні чергових парламентських виборів, Верховна Рада прийняла відповідний закон, що не викликав заперечень ні у вітчизняних, ні у зарубіжних фахівців, відповідав Європейській хартії про місцеве самоврядування тощо. Але вже 9 березня він був заблокований вето, задля подолання якого в жовтні 1998 року Верховній Раді нового скликання не вистачило лише шести голосів. Тоді — за активної підтримки О. Омельченка — у парламент був внесений новий закон, який у принципових аспектах повторював раніше відхилений парламентом. Цей законопроект, попри негативні висновки експертів Ради Європи, був “протиснутий” через Верховну Раду. На погляд його авторів, мешканці Києва, на відміну від жителів Фастова, Жмеринки та Василькова, чомусь не доросли до повноцінного самоврядування. Насправді ж, нормальна формула статусу столиці має виглядати так: усі права Києва як міста плюс усі права й обов’язки Києва як столиці. Численні спекуляції навколо особливого статусу столиці чомусь звелися не до розширення прав киян (як, власне, воно й мало бути), а до їх обмеження. Зокрема, чинним законом про столицю заперечується право формування міською радою власного виконавчого комітету. Уся реальна влада зосереджується в руках державної адміністрації, а Київраді відводиться роль “декоративного” додатка до неї. До того ж, законом про столицю припускається можливість залишення в Києві районних держадміністрацій, існування яких не передбачено Конституцією України (згідно зі ст. 118 виконавчу владу в містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації лише на рівні міст у цілому, а не в районах цих міст).

Понад те, опублікований закон у кількох статтях відрізняється від тексту, проголосованого Верховною Радою. Тож фактично йдеться про його фальсифікацію, що підтвердив у своєму рішенні від 16 березня 1999 року Комітет із питань регламенту Верховної Ради.

У результаті так довго очікуваний закон про столицю став розмінною монетою в брудній політичній грі. Не є таємницею, що навколо столиці нині процвітає справжній політичний бізнес. I ним завзято займаються як праві, так і ліві, як провладні, так і опозиційні партії. Аби народні депутати заплющили очі на витівки міської влади чи підтримали потрібний закон, у хід іде усе — квартири, земля, приміщення, преференції у бізнесі тощо. У такий спосіб за рахунок платників податків — киян та без їх згоди на це вирішуються необхідні київським керманичам питання.

У червні 2000 року, будучи народним депутатом України 3-го скликання, обраним киянами, я подав законопроект про зміни до закону про столицю, завдяки яким можна було б усунути всі протиріччя чинного закону і повернути мешканцям Києва ті права, які вони мали ще в часи магдебурзького права. Пропонувалося наділити Київраду повноваженнями утворювати власний виконком на чолі із загальнообраним міським головою, але паралельно передбачалося існування міської держадміністрації — із контрольно-наглядовими функціями (саме такий варіант і виписаний у Конституції, подобається це комусь чи ні). Таким чином, місто мало б усі атрибути самоврядування і водночас був би забезпечений потужний контроль із боку держави за діяльністю обраних населенням органів влади. Власне, подібна система функціонує в більшості країн розвинутої демократії. Однак замість підтримки цього законопроекту підконтрольні київській міській владі ЗМI розгорнули проти мене цілу кампанію критики. I проект закону поклали під сукно. Місто втратило ще один шанс стати дійсно самоврядним.

Унаслідок низки законодавчих маніпуляцій київські правителі отримали таку бажану незалежність — від киян, від центральної влади, від закону й норм моралі та, по суті, стали недоторканними. Мешканці міста та його керівники сьогодні обертаються на різних орбітах, які не перетинаються, бо кожний живе своїми інтересами.

Міська адміністрація здійснює в столиці грандіозний бізнес-проект, який чітко регламентує частку доступу кожного учасника до “київського пирога”, пов’язуючи одним ланцюгом у кругову поруку й чиновників, і бізнесменів, і депутатів, і керівників політичних структур, і журналістів. Усі рішення ухвалюються, виходячи з інтересів цієї олігархічної імперії, а не потреб киян — вони в пріоритетах цих політичних бізнесменів знаходяться на останньому місці. У разі перспективи одержання надприбутків (як це можна було спостерігати під час реконструкції Майдану Незалежності та інших об’єктів) на думку громадян ніхто не звертає уваги.

Останнім часом у Києві відбувається руйнування історичного надбання нашого народу, нищаться цінні пам’ятки, неповторні ландшафти, що формувалися століттями. Водночас, величезні фінансові ресурси витрачаються на зведення історично й культурно сумнівних новобудов. Непродумана забудова центру міста, яку вже влучно назвали “архітектурно-будівельним вандалізмом”, стає все більш загрозливою. Часто-густо будівництво відбувається з порушенням норм законодавства, без проектно-кошторисної документації, коли гроші списуються по факту. Але якщо ми й надалі пасивно спостерігатимемо, як гине велика спадщина Київської Русі, із нашим вічним містом станеться те, що не міг зробити хан Батий у тринадцятому столітті, бо він просто не мав бульдозерів. Голоси ж небайдужих городян, які б’ють на сполох, потопають у дзеленчанні золотих монет, що повноводною рікою пливуть у кишені чиновників та ділків, котрі обернули архітектурне-будівельне безумство, яке чиниться в Києві, у справжній Клондайк.

Слід також наголосити, що абсолютно втрачена соціальна складова у будівництві. Кілька наочних прикладів.

Перше — житлове будівництво. Попри загальний ріст його показників нині в Києві вводиться менше житла для черговиків за рахунок бюджету. Дотепер не досягнутий результат 1995 року — 94,4 тис.кв. м.У 2004 році Омельченко обіцяє надати пільговикам понад 72 тис.кв. м (див. газ. “Хрещатик” від 16 грудня 2003 року), що, як бачимо, менше, ніж наведений вище показник. Черга на квартири майже не рухається. А міська влада дедалі більше перекладає розв’язання житлової проблеми на плечі й гаманці самих громадян: сьогодні три чверті загального обсягу житлового будівництва фінансується за рахунок коштів населення. Споживачами нових “квадратів” здебільшого є люди, що приїхали в столицю з регіонів робити тут свій бізнес та політику. Саме вони тримають попит і високі ціни на житло. А черговикам міська влада пропонує діяти за принципом: “Рятуйся, хто може, самотужки”.

Друге — будівництво шкіл і дитячих садків. Сьогодні їх уводиться відповідно втроє й ушестеро менше, ніж у 1995 році.

У 2000 році не здано жодного дитячого садка, а у 2001-му — лише один. Така сама тенденція зберігалася у 2002–2003 роках. Це при тому, що люди скаржаться на відсутність соціальної інфраструктури в нових мікрорайонах.

Перелік можна продовжувати й далі. На мій погляд, пріоритети у використанні міських коштів сьогодні нерідко визначаються невірно і не завжди повною мірою відповідають реальним потребам городян. Теперішня влада міста за період своєї діяльності просто проярмаркувала інтереси київського люду.

Столиця все виразніше поділяється на престижний центр і безперспективну периферію, відмінність між якими стає надто загрозливою в соціальному плані. Київ, звичайно, починається з Хрещатика, але ж не закінчується ним. Нормальні умови життя для всіх киян, незалежно від району, в якому вони мешкають, — ось найбільш вдячне й благородне завдання міської влади. Вона має не тільки з вигодою для себе використовувати столичний статус міста, а й нести відповідальність за свої дії.

Борючися за збереження можливості й надалі залишатися на посаді глави Київської міської державної адміністрації (виходить, що довіри киян бути міським головою для нього замало), Омельченко, домігшись вигідного для себе рішення Конституційного Суду, позбавив киян права мати підконтрольну й залежну від них міську владу, а саме — обраний, а не призначений зверху виконком міськради.

Не ставлячи за мету детально аналізувати текст рішення КС №21–рп від 25 грудня 2003 року (це тема окремої розмови), підкреслю найголовніше: ця ухвала, без сумніву, має політичне підґрунтя. Люди, обізнані в залаштункових аспектах прийняття подібних рішень, розуміють, що воно стало одним з елементів великого політичного компромісу. Цим рішенням поважні судді продовжили дуже небезпечну для правового устрою країни тенденцію, на що раніше, в окремій думці до рішення Суду від 13 травня 1998 року вже звертав увагу своїх колег суддя В. Є. Скомороха: “…Конституційний Суд України, вільно чи невільно виконав роль конституційного правотворця, який намагається йти попереду законодавця”. I надто, в останньому рішенні по Києву КС заходився наділяти повноваженнями посадових осіб та органи влади, вийшовши за межі своєї юрисдикції. Суд обмежив Президента України у його конституційних правах призначати й звільняти з посад на свій розсуд глав державних адміністрацій, позбавив його свободи вибору і змусив механічно призначати головою Київської міськдержадміністрації міського голову. Замість того щоб проаналізувати відповідність Конституції закону про столицю, Суд, навпаки, взявся виправдовувати ситуацію, яка реально склалася в Києві, спираючись на закон, що (за своїм змістом) зовсім не відповідає тому, за який голосували ми, народні депутати. Парадокс полягає в тому, що саме спірні статті закону про столицю лягли в основу мотивації Конституційного Суду, коли він виносив вердикт.

Але ситуація не така вже й безнадійна. Враховуючи, що рішення КС побудоване з посиланням на фальсифікований закон про столицю, є надія, що наступний склад Верховної Ради його змінить або відновить ті норми, які були проголосовані, а потім переписані. I тоді все стане на свої місця. Звичайно, такий шлях є досить непростим, але ставлення до цієї проблеми певним чином буде тестом на “дорослість” українського парламентаризму. Я, особисто, був вражений, що від жодної політичної сили під час спроб проведення конституційної реформи у 2003–2004 роках не надійшло пропозицій, аби шляхом змін до Основного Закону розв’язати вузол законодавчих проблем у Києві. Напевне, думали не про благо киян, а про те, як у разі перемоги на наступних президентських виборах скористатись існуючими прогалинами у правовому полі, що регулює функціонування міських органів влади, для утвердження свого власного панування у стольному граді.

***

Таким чином, доходимо висновку (історичний досвід, зокрема, 350-літнього існування Київського магістрату, це яскраво засвідчує), що Київ матиме перспективу, якщо ним керуватиме влада, обрана самими городянами, якій вони будуть цілковито довіряти, котру зможуть контролювати, аби убезпечити від зловживань. У місті мусить правити сила закону, а не закон сили, поважатися права киян, створюватися умови для розвитку особистості, а місцеві чиновники мають бути поставлені під жорсткий контроль із боку державних інститутів у питаннях дотримання законодавства у своїй діяльності. Потрібно знайти той оптимальний баланс, який, з одного боку, дозволить державі боронити в Києві як у столичному граді свої інтереси, а з іншого, — залишити недоторканими права міської громади, плекати їх.

Київ потребує такого закону про столицю і такої практики його застосування, які дозволять киянам, нарешті, стати справжніми господарями у своєму рідному місті.

Тема еволюції самоврядування в Києві, як і в більш широкому плані здобутки й утрати киян у налагодженні власного життя у своєму місті упродовж сторіч, ще чекає ґрунтовного наукового дослідження. В цій царині досі існує чимало білих плям, не розробленими залишаються величезні пласти даної проблематики, а в опублікованих раніше працях різних авторів міститься ряд неточностей, протиріч, навіть у відомих дослідників.

Як не дивно, широкому загалові залишається маловідомою історія самоврядування в місті в минулому столітті, і — що виглядає найбільш парадоксальним — протягом останніх десяти років. Зараз здійснено декілька спроб опанувати цю тему. Однак видані книги не позбавлені суб’єктивізму, мають яскраво виражений політичний наліт, на кшталт тієї, про яку йшлося вище.

Повинні прийти нові люди, не обтяжені вантажем особистих симпатій і антипатій, вщухнути пристрасті, і, тоді лише, можливо, відбудеться безсторонній аналіз, осмислення усього, що коїлося в останній, складний, переломний період новітньої доби історії міста. Оцінки виставить час. Наразі об’єктивний погляд на події 1996–1998 та наступних років, поки при владі в Києві ті, хто до них безпосередньо причетний, неможливий.

В Україні, мабуть, не знайдеться іншого такого міста, по історії якого стільки разів проїжджалися б котком, як у випадку її столиці. Що це — історичне неуцтво або небажання визнавати факти й об’єктивно їх оцінювати? Чи відверта неповага до предків і попередників, а також до власного минулого?

Десятирічний ювілей перших усенародних виборів мера Києва — гарний привід для того, аби на відстані цього часу спробувати проаналізувати події наших днів, звернутися до історії міського врядування, усвідомити, що ми здобули, а що втратили. Суха мова документальних джерел у цій справі — найкращий аргумент. У брошурі, яку ви тримаєте у руках, як і у своїх попередніх книгах, писав лише про те, що підтверджувалося документами, чому сам був свідком, в чому був упевнений.

Проблеми, пов’язані з управлінням містом, знаю не з розмов — так сталося, що працював п’ять років в умовах постійних змін законодавства, послідовно, єдиний, мабуть, із керівників столиці, займав усі посади, що існували за час незалежності держави: 29 квітня 1993 року був призначений представником Президента у Києві, потім, після перемоги у 1994 році в ході перших загальноміських прямих виборів, три роки трудився головою Київради, протягом майже року одночасно очолював міськвиконком, а згодом, після підписання Конституційної угоди, з 10 липня 1995 року по 19 липня 1996 року, — міську державну адміністрацію, з 1997 по 1998 роки був Київським міським головою, першим після заснування цієї посади в самостійній Україні. Так що, був причетний до становлення місцевої демократії в Україні після здобуття нею незалежності і на практичному, і на законодавчому рівні, знаю ці питання, перебуваючи довгі роки в середині процесу, епіцентрі подій, переконався в усьому сказаному тут на власному, подекуди сумному, досвіді.

Тішу себе надією, що матеріали, які подаються на суд читачів автором цих рядків, сприятимуть кращому розумінню ними минулого і сучасного Києва, будуть корисними і дослідникам, і всім тим, хто цікавиться проблемами місцевого самоврядування.

----------------------------------------

* Див.: Косаковский Л. Г. Переворот на Крещатике. — К. — Ч. 1 — 1998. — Ч. 2. — 2001.

1. Косаківський Л. Г., Толочко П. П., Тронько П. Т. та ін. Роль столиці у процесах державотворення: історичний та сучасний аспекти // Матеріали науково-практичної конференції. — К, 1996. — С.18–19.

2. Круглова Т. А. Магдебургское право в Киеве: поиск точки отсчета. — К.: Знання, 1999. — С.34.

3. Косаківський Л. Г., Делімарський Р. Є. Магдебурзьке право в Києві. Історія і сучасність // "Віче". — 1999. — №5 (86). — С.135.

4. Огляд Києва відносно старожитностей, виданий Іваном Фундуклеєм.— К.: Вид.спілка “Літопис”, 1996. — С.Х.

5. Там само. — С.Х.

6. Сементовский Н. Киев, его святыни, древности, достопамятности… — К.: Издание книгопродавца Н. Я. Оглоблина, 1900. — С.36.

7. Там само. — С.36.

8. Там само. — С.36.

9. Косаківський Л. Г. Повернути Київ киянам // Голос України. — 1998. — №110 (1860).

10. Круглова Т. А. Магдебургское право в Киеве: поиск точки отсчета. —

К.: Знання, 1999. – С.5.

11. Київ. Енциклопедичний словник. — К.: Головна редакція УРЕ, 1981. —

С.391.

12. История городов и сел Украинской ССР в двадцати шести томах: Киев. — К.: Главная редакция УСЭ, 1982. — С.120.

13. Делімарський Р. Є. Київське самоврядування: уроки ХХ-го століття. —

К.: Науковий світ, 2000. — С.5–11.

14. Делімарський Р. Є. Самоврядування в Києві: уроки історії та сучасність // Хрещатик. — 1997. — №18.

15. Делімарський Р. Є. Самоврядування в Києві: уроки історії та сучасність // Хрещатик. — 1997. — №27–28.

16. История городов и сел Украинской ССР в двадцати шести томах: Киев. — К.: Главная редакция УСЭ, 1982. — С.79.