«Трагедія родини Крушельницьких»
До 120-річчя від дня народження
Івана Крушельницького
Embedded Files
Батьки
Зрубали ліс, і передусім – найвищі дерева.
Лариса Іванівна Крушельницька
Антін Крушельницький
Антін Крушельницький
Антін Володиславович Крушельницький (04.08.1878, Ланьцут (нині — Польща) – 03.11.1937, Сандармох, Карелія) – видатний український письменник, публіцист, педагог, журналіст, літературознавець, редактор, видавець та громадський діяч. Навчався в гімназії у Бучачі, закінчив Перемишльську гімназію, а потім філософський факультет Львівського університету. Самотужки поповнював знання з української, польської, чеської, російської та західноєвропейської літератур.
Знаковою для юнака стала зустріч із І. Франком, який не тільки схвально оцінив перші літературні спроби А. Крушельницького, а й допоміг спрямувати творчий шлях молодого письменника. І. Франко радив юнакові «…випробувати свій талант на живих подіях, на кричущих проблемах, що волають уваги…».
У 1900–1903 роках співвидавець журналу «Молода Україна».
З 1900 до 1913 р. – співробітник журналу «Літературно-науковий вісник».
З 1901-го – співробітник газети «Буковина».
Був одним із редакторів газети «Прапор» (1908–1912) – органу українського народного учительства в Галичині.
Антін Крушельницький працював у різних жанрах: оповідання, повісті, романи, літературно-критичні, науково-педагогічні праці, публіцистичні статті, рецензії. Найбільше він доклав зусиль до розвитку освіти в Галичині.
«Мені здається, що А. Крушельницький, мій Дідуньо, був природженим просвітителем та педагогом. Його натурі це, мабуть, найбільш відповідало, навіть більше аніж письменницька і публіцистична діяльність. “Читанки”, які він укладав, зроблені з такою довершеністю, що до сьогодні захоплюють людей, які на цьому розуміються».
Крушельницька Л. І. Рубали ліс. Спогади галичанки. Львів, 2018. С. 32.
Протягом 25 років із невеликими перервами Антін Крушельницький викладав у гімназіях Станіславова, Коломиї, Стрия, Львова, Відня, Долини, Рогатина, Бережан, Городенки (протягом восьми років був директором місцевої української приватної гімназії товариства «Рідна школа»), поєднуючи освітню роботу з плідною письменницькою та культурницькою діяльністю. У 1926 році був директором єврейської гімназії в Коломиї.
«Вашого діда любили і поважали. Він мав дивну властивість — йому не можна було брехати. Цього не робили навіть ті, які іншим учителям постійно говорили неправду. В Городенці пострахом гімназії був, наприклад, учитель математики Замора на прізвисько «Чарни дух прерії». Йому завжди брехали. А директорові — ні!"» (зі спогадів С. В. Стефаника).
Крушельницька Л. Рубали ліс...: спогади галичанки // Дзвін. 1990. № 3. С. 123-124.
Навесні 1919 року Антіна Крушельницького призначили міністром освіти Української Народної Республіки (за тодішнім правописом), на новій посаді Антін Володиславович прагнув працювати на благо народу. Один із перших його наказів на посаді міністра – обов’язкове впровадження українського правопису в усіх галицьких школах на початок 1919 року. Але обставини склалися так, що наприкінці того ж року Антін Володиславович разом із родиною емігрував до Австрії. І тільки через сім років вимушеного вигнання родина отримала дозвіл від польського уряду на повернення до Галичини.
Як громадський діяч він обурювався бездушними людьми живіше. Для цього досить було темпераменту. На зборах різних товариств його виступи нагадують електричні заряди. Молодь залюбки прислухається до його полемічних пострілів.
Коли касовий референт «Просвіти» звітує, що бюджету товариства не вистачає коштів на друкування популярних видань, Крушельницький не може стерпіти, що такий обурливий висновок присутні сприймають, як щось самозрозуміле. Він вибухає: «Коли панове з "Просвіти" господарюють так, що всі гроші розподіляють на свої місячні "пенсії", то треба стягти з будинку вивіску цього товариства і послати їх продавати сірники і дьоготь».
На зборах «Рідної школи» він гримить: «Школа, в якій не вчать літературної мови єдиної, що її плекають наші земляки за Збручем, школа, в якій дітям набивають голови всякою урядовою та церковною схоластикою, — це не рідна школа, а загумінок!».
Рудницький М. Доля одного таланту // Вітчизна. 1961. № 7. С. 205-208.
На переломі 1920–1930-х років Крушельницький наголошував на так званому радянському націоналізмові. В той час він уже не просто перебував на прорадянських позиціях, а й виступав пропагандистом, агітатором й ідеологом радянізації у Східній Галичині. Під його редакцією виходив часопис «Нові шляхи» (1929–1932).
15 червня 1932 року польська поліція заарештувала Антіна Крушельницького за прорадянську діяльність. Його ув’язнили у львівській тюрмі «Бригідки». Після звільнення він вирішив залишити Польщу і прийняв запрошення більшовицького уряду. 1934 року разом із родиною і майном виїхав зі Львова до Харкова. Оселився у знаменитому письменницькому будинку «Слово». Однак свої речі Крушельницькі так і не встигли розпакувати – напередодні жовтневих свят розпочалися арешти.
А. Крушельницького і його синів – Івана й Тараса арештовано ще у листопаді 1934 р., звинувачено у керівництві націоналістичною організацією й 17 грудня 1934 року – розстріляно. Натомість, кримінальну справу їхнього батька Антіна переглянуто й у березні наступного року заслано на десять років на Соловки. 23 жовтня 1937 року «трійка» УНКВС в Ленінградській області винесла йому смертний вирок і того ж дня привела у виконання.
Остання адреса : до 60-річчя соловец. трагедії. Т. 1. 1997. С. 188
« Тяжко зажурений, геть посивілий і змучений Крушельницький-батько, ледве пересуваючи ноги по темній камері, жив у Соловецькому кремлі. Єдиною його втіхою була донька, що так само сиділа тут же в кремлі й працювала за молодшого лікаря в соловецькому госпіталі… Улітку 1937 р. всі жінки мусили залишити острів, і Крушельницька покинула старого батька. Ще й сьогодні стоїть вона мені перед очима, вся в сльозах, на прощанні з сивим батьком».
Підгайний С. О. Українська інтелігенція на Соловках. Недостріляні. Київ, 2008. С.86.
Марія Крушельницька
Марія Крушельницька
Марія Крушельницька (у дівоцтві Слобода) – дружина Антіна – увійшла в історію української культури як драматична актриса, публіцист, мемуарист, редактор і прозаїк, громадська діячка. Друкувалася в газетах «Буковина» та «Діло», альманахах, журналах «Літературно-науковий вісник», «Нові шляхи», «Нова хата». Брала участь у виданні читанок, організації театральних гуртків і культурно-освітніх закладів. Пропагувала ідеї емансипації жінок, зокрема в альманасі «Жіноча доля» (Коломия, 1928) опублікувала статтю «Нова жінка», у якій виклала свої думки про новий тип жінки-українки.
Народний Дім у Львові, на сцені якого 29 березня 1864 р. відбулася перша вистава Руського народного театру Товариства «Руська Бесіда» - «Маруся» за повістю Г. Квітки-Основ'яненка.
Народилася в с. Ульгівці Рава-Руського повіту на Львівщині (нині – Люблінське воєводство, Польща) у багатодітній сім'ї поштового службовця Степана Слободи, де росло п'ятеро дітей. Згодом батько почав працювати музикантом у Львівському українському театрі товариства «Руська бесіда», тому не дивно, що й Марія захопилася мистецтвом. Закінчивши українську гімназію у Львові, дівчина першого січня 1893 року вийшла на сцену того ж театру під псевдонімом Марія Слободівна.
Талановита молода драматична актриса виконувала головні жіночі ролі в різноманітних відомих п'єсах Івана Карпенка-Карого, І. Франка, М. Старицького, поляка Ю. Крашевського, німців – Г. Зудермана та К. Гуцкова та інших. З театром «Руська бесіда» М. Крушельницька об'їздила всю Галичину та Польщу.
«Марія Слободівна грала ролі ліричних любовниць. Створила незабутній тип Мотруни в «Хаті за селом»…, якої ані перед нею, ані після неї не бачив я ні на українській, ні на польській сцені»
Чарнецький С. Історія українського театру в Галичині : нариси, статті, матеріали, світлини. Львів, 2014. С. 161, 462.
У віці 23 років Марія написала власну п'єсу на три дії – «Мачуха». Відтоді розпочала писати. Одруження з Антіном Крушельницьким повністю змінило життя молодих. Того ж року восьмого жовтня Марія востаннє вийшла на сцену – у драмі Л. Толстого «Влада темряви», показаної в Перемишлі, назавжди полишивши мрії про кар'єру артистки.
Родина Крушельницьких: Марія, Тарас, Володимра, Іван, Богдан та Антін. 1912 рік
Марія Крушельницька стала втіленням ідеалу жінки-матері, зробила материнство найважливішою справою у житті. Вона була порадницею і розрадницею, турботливою, ніжно люблячою матір'ю і дружиною.
«...пронесла вона і любов до Дідуня - через десятиліття спільного життя, усі життєві негоди і бурі. Вона вірно йшла за ним у глухі кути Австро-Угорщини чи окупованої поляками Західної України, у політичну еміграцію до Відня, в останню дорогу до Харкова...».
Крушельницька Л. І. Рубали ліс. Спогади галичанки. Львів, 2018. С. 32.
Жінка повністю віддалася сім'ї, дітям, але не полишала й писати. Марія Степанівна активно допомагала чоловікові-видавцеві. Вона особисто редагувала фундаментальні позапартійні журнали – «Нові шляхи» (1929–1933) та «Критика» (1933).
«На дні душі в мене криються скарби. Неоціненні. Я бережу їх перед очима людей, що ті мої скарби міряли б своєю мірою, обезцінювали б... Я бережу їх на дні душі, бо тільки тоді вони мої, тоді їх блеск радує очі і гріє серце серед холоду щоденного життя… Та бувають хвилини, що заворушиться у душі, не містяться тоді вони на дні й насилу рвуться на світло денне… Несмілою рукою розгортаю їх і ставлю перед очі своїх друзів та дивлюся, як вони приймуть ті мої скарби не в шовком вистелених скриньочках, а в простих, невибагливих обгортках…».
Нові шляхи. 1929. №2. С. 205.
Марія Степанівна Крушельницька не витримала арешту своїх близьких. Її розпач був таким глибоким, що вона втратила мову. Померла письменниця і громадська діячка 28 серпня 1935 року самотньою в лікарні Харкова від хвороби серця. Могилу її знищено.
Page updated
Google Sites
Report abuse