23.05.2023 року

 Підсумковий тест 

https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=4508981 

до 27.05!!!!

23.05.2023 року

Початок Великого переселення народів.  Захоплення Риму варварами.  

У ІІІ–ІV ст. натиск варварів на кордони Римської імперії посилюється. Варварські племена об’єднувались у союзи та обирали собі вождів. У Північному Причорномор’ї створили свою державу готи.

У 70-х роках ІV ст. на північних берегах Чорного моря з’явилися кочові племена гунів, які прийшли у Європу з Центральної Азії. Рухалися вони на захід величезною ордою верхи на конях та повозках. По дорозі підкорювали інші племена, утворюючи потужне об’єднання кочових племен. Під їх натиском деякі європейські племена мусили переселятися на інші території. Історики називають цей рух племен Великим переселенням народів.

Гуни – давні тюркомовні кочові племена, які в III ст. до н. е. утворили велике об’єднання на території північного Китаю.

Велике переселення народів – рух племен і народів Європи у IV–VII ст. у різних напрямках, що розпочався із вторгнення племен гунів у північну частину Римської імперії в 375 році, що призвело до знищення держави остготів. Серед основних причин переселення племен дослідники називають зміну клімату, збільшення населення і нестачу земель. Не в останню чергу рух племен могло спонукати прагнення до війни та пригод.

Гуни розгромили державу східних готів (остготів) та Боспорське царство. Західні готи (вестготи), що жили в районі нижнього Дунаю, не бажали підкорятися гунам. У 375 р. вони звернулися до імператора Валента з проханням дозволити їм перейти Дунай і оселитися на території імперії. Відтак обіцяли служити в римському війську.

Валент дав згоду, і племена вестготів перейшли Дунай. Римський імператор пообіцяв їм допомогу продовольством. Проте римські командири та чиновники розікрали його і вестготи зазнали страшного голоду. Доведені до відчаю, вони повстали. У 378 р. поблизу Андріанополя вестготи вщент розгромили римське військо, Загинув в цьому бою і римський імператор. Утім, оволодіти укріпленою столицею імперії – Константинополем – повсталим так і не вдалося.

Го́ти – племена східних германців епохи Великого переселення народів. У кінці IV століття (під час Великого переселення народів) розділилися на вестготів (західних готів) і остготів (східних). Межею між ними в IV ст. був Дніпро; остготи жили в степах між Дніпром і Доном.

2. Коли і як відбувся поділ Римської імперії на Східну та Західну?

Поміркуйте! За текстом підручника визначте, якими були наслідки поділу Римської імперії.

Новим імператором став Феодосій. Він відтіснив вестготів від Константинополя і пішов на деякі поступки: надав їм землю та звільнив від податків. У 395 р. перед своєю смертю він розділив Імперію між двома синами. Утворилися Східна та Західна імперії.

Східна частина називалася Візантією. До її складу входили Балканський півострів, Єгипет та римські володіння в Азії. Столицею Візантії був Константинополь. Під владою Західної імперії залишились Італія та західні провінції в Європі й Африці.

Розвиток на Заході та Сході пішов різними шляхами. УСхідній Римській імперії центральна влада імператора зберегла своє значення. На цій території жили народи з високою культурою та розвинутим господарством. Ці провінції завжди славилися своїм багатством. Великого поширення тут набули грецька мова та традиції еллінізму.

По-іншому розвивалася Західна Римська імперія. Тут влада імператора була слабшою, на її території почали виникати нові держави. На місцях владу імператора підміняли великі землевласники. Чимало землі належало християнській церкві, яка фактично стала незалежною від центральної влади. Державною мовою була латинська.

Поділ Римської імперії ще більше послабив сили обох держав. Особливо тяжке становище було в Західній імперії: міста занепадали, селяни розорювались, на дорогах розбійницькі ватаги грабували купців та населення, часто виникали повстання. Між правителями Західної та Східної Римської імперій не було згоди.

Не було згоди і в християнській Церкві. Кожна з імперій воліла мати свою Церкву. У V ст. у Західній Римській імперії влада в Церкві закріпилася за єпископом Рима – папою римським. Главою Церкви на Сході став єпископ Константинополя – константинопольський патріарх. З часом в обох Церквах стали накопичуватися відмінності у віровченні та обрядах. 

3. Коли і як відбулося перше падіння Риму?

Поміркуйте! Завдяки чому війську Аларіха вдалося взяти місто Рим? Якими були наслідки цієї події?

Чварами між імператорами та ослабленням імперії скористалися вестготи. Вони знову повстали. Очолив повсталих один з готських племінних вождів Аларіх. Майже не зустрічаючи опору, вони захопили Грецію та Македонію. Правитель Східної імперії змушений був укласти з вестготами мир, віддавши їм східні дунайські провінції.

Після цього військо Аларіха вирушило в Італію. Імператор Західної імперії викликав для захисту Італії легіони з Галлії, Британії та Іспанії. Проте обороняти Апеннінський півострів від варварів вдалося лише декілька років. Двічі Аларіх зі своїм військом підступав до стін Рима, вимагаючи великого викупу. Імператор Західної Римської імперії відсиджувався в цей час на півночі Італії, у неприступній фортеці Равенні.

У 410 р.Аларіх утретє обложив Рим. «Вічне місто» вважалося неприступним і було надійно захищене міцними фортечними мурами. Але раби вночі відкрили міські ворота, і вестготи вдерлися в Рим.

Упродовж трьох днів військо Аларіха грабувало та спустошувало Рим, а раби й колони розправлялися зі своїми господарями. Жителі Рима могли знайти прихисток лише в християнських церквах, які Аларіх щадив. Про події тих часів церковний діяч писав: «Погаснув світоч миру». Таким було перше падіння міста Рима – символу вічності Римської імперії.

Розграбувавши Рим, вестготи рушили на південь Італії. Проте несподівано Аларіх помер. Одноплеменці влаштували йому пишний похорон. Тисячі полонених відвели з русла річку та вирили на її дні могилу. Тіло Аларіха опустили туди разом з величезними багатствами. Потім воду повернули в русло, а землекопів убили, щоб ті не виказали місце поховання. Після цього вестготи відійшли в Галлію. Проте знесилена імперія не могла вже стримувати натиск варварів.

4. Якими були наслідки вторгнення гунів? Найстрашнішими ворогами Риму тепер були гуни, які об’єднали навколо себе багато племен. Вони створили свою державу, яка простягалася від Дунаю до Волги. Римські імператори змушені були платити гунам данину в обмін на перемир’я. У 435 р. державу гунів очолив вождь Аттіла, який значно збільшив суму данини. Він здійснював набіги на Східну Римську імперію, проте її імператору вдалося їх відбити.

У 451 р. величезна армія гунів рушила через Рейн у Галлію. Римляни разом з варварськими племенами, які жили в Галлії, також зібрали велике військо. Ворожі армії зустрілися на Каталонських полях. У битві, яка одержала назву битви народів, військо гунів зазнало поразки і відступило.

Після цього Аттіла напав на Північну Італію, міста якої гуни немилосердно спустошували та руйнували. Вождь гунів похвалявся, що трава ніколи не ростиме там, де пройшов його кінь. Він підійшов до Рима. Римляни змушені були заплатити величезний викуп. Після цього Аттіла повернувся до своєї столиці. У 453 р. Аттіла раптово помер, а його різноплемінна держава розпалася.

5. Коли і як відбулося падіння Західної Римської імперії?

Обговоріть у класі! Внаслідок яких подій відбулося падіння Західної Римської імперії?

Перемога над гунами не змогла врятувати Західну Римську імперію. На її території виникали варварські королівства, які не підпорядковувались імператорові. Ще на початку V ст. германські племена вандалів, перейшовши річку Рейн, завоювали Галлію та проникли в Іспанію. Звідти на кораблях через Гібралтарську протоку вони переправились у Північну Африку, де утворили своє королівство.

У 455 р. племена вандалів з Африки дісталися Італії та легко оволоділи Римом. Два тижні вони грабували палаци та храми, майстерні ремісників та домівки простих жителів. Вандали прагнули захопити все, що можна було вивезти. А те, що не мали змоги забрати з собою, нещадно винищували. Величезну кількість пам’яток мистецтва та прекрасних архітектурних споруд було знищено. Відтоді «вандалізмом» називають безглузде нищення культурних пам’яток та цінностей. Мешканців міста вбивали або захоплювали в полон, а потім продавали в рабство. Після цієї навали в Римі уціліло лише сім тисяч жителів.
Відтак місто Рим прийшло в занепад. Імператорською владою в той час стали розпоряджатися командири варварських армій, які за своїм бажанням ставили на трон імператорів і скидали їх. У 476 р. один із варварських вождів скинув останнього римського імператора – юного РомулаАвгустула. Знаки імператорської влади – пурпуровий плащ та діадему (корону) він вивіз до Константинополя. Позбавлення влади РомулаАвгустула вважають кінцем Західної Римської імперії.

Східна Римська імперія – Візантія – виявилася більш стійкою і спромоглася протистояти навалі варварів. Вона існувала до 1453 р.

Падіння Західної Римської імперії в 476 р. – це кінець історії стародавнього світу.

16.05.2023 року

Християнська церква. Християнізація Римської імперії. Перетворення християнства на офіційну релігію Римської імперії. 

Після припинення переслідувань християн та визнання християнської релігії деякі общини вважали, що йти на союз з тими, хто їх катував та знищував, неприпустимо.

Християнські течії:

-   аріанство;

-   агностицизм;

-   назореї;

-   монтанізм.

Незважаючи на переслідування християн, їхня кількість постійно зростала. Навіть мати Константина І ( 306-307 рр.) Єлена прийняла християнство. Тоді цей імператор прийняв рішення і вирішив зробити християн своїми союзниками, адже попри все інше, вони проповідували покірність владі.

У 313 р. він видав так званий Міланський едикт (указ), який суттєво змінив становище християн.

Тепер християни бували в містах свої храми, проводили урочисті багатолюдні богослужіння. Кожна громада обирала з числа найшановніших людей священика, який правив богослужіння (пресвітерів). Збори священиків однієї місцевості обирали старшого між собою  - єпископа. В столиці і великих містах – архієпископа. Архієпископ Рима отримав особливий титул – папа. Він став на чолі всієї християнської церкви, яка перетворилася на велику й могутню релігійну організацію, помітно впливаючи на державні справи Римської імперії, а з ІV ст. дістала підтримку імператорської влади.

У 325 р. в м. Нікея зібралися 318 християнських єпископи й богослови (тлумачі Священного Писання) усієї імперії. На Нікейському соборі вони затвердили єдині правила та обряди богослужіння. Біблія (Старий Завіт) була визнана священною книгою нарівні з Євангеліями – Новим Завітом. Згідно із рішення Першого вселенського собору, запроваджувалася семиденна неділя, останній день якої Константин оголосив «днем воскресіння Христа» - вихідним і святковим днем.

Перед смертю Константин І охрестився і став першим імператором-християнином. Наступні імператори-християни зміцнювали християнську церкву, даруючи їй землі й багатства, звільняли від сплати податків.

 Це цікаво знати!

Християни вважали язичницьку культуру греків та римлян ворожою для себе. Розкіш та розпуста римлян викликали ненависть у бідних і рабів. Вони руйнували храми античних богів та перебудовували їх для своїх потреб. Знищували вілли та палаци, розбивали дорогоцінні мармурові скульптури, нищили твори мистецтва. Було спалено багато книжок та папірусних сувоїв з творами античних поетів, філософів, учених. У 394 році заборонено проведення Олімпійських ігор, а всі спортивні споруди невдовзі були зруйновані 

12.05.2023 року

Виникнення християнства. 

Перевірка домашнього завдання: 

https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=2050827  до 16.05. 

Початкова історія християнства

Могутній Рим немовби в міцних лещатах тримав у покорі завойовані народи. Будь-які спроби звільнитися від римської влади зазнавали невдачі. Численні народи стогнали під ярмом не лише римських завойовників, а й власних гнобителів.

Поступово втрачаючи віру у визволення власними зусиллями, пригноблені народи дедалі більше сподівалися на порятунок від надприродної сили, тобто від Бога. Знедолені чекали встановлення царства справедливості, але минав час, а жодних змін не відбувалося. Усі тогочасні релігії не давали людям такої надії.

Урешті в І ст. н. е. утворилася нова релігія, що сповідувала віру в одного Бога — справедливого й милосердного, єдиного для всіх, який мав прийти на землю. Вона отримала назву «християнство» й проповідувала ідеї добра, милосердя та любові.

ЄВАНГЕЛІЄ (від грец. «добра звістка») — священний текст християн, оповідь про життєвий шлях Ісуса Христа.

ХРИСТОС (від грец. «посланець Божий», від іуд. «Месія») — Син Божий, який заради спокути людських гріхів прийняв смерть на хресті, потім воскрес і знісся на небеса.

У І ст. н. е. народи східних провінцій Риму склали перекази про те, що Бог уже був на землі, але люди його не впізнали. Він з'явився в Іудеї як дитина, народжена в пересічних людей — теслі Йосифа та його дружини Марії. Дитина на ім'я Ісус відрізнялася від решти дітей глибиною розуму, незвичними вчинками.

Тридцятирічний Ісус подався мандрувати. Зустрівши на березі річки Йордану проповідника Іоанна, Ісус прийняв від нього хрещення й почав проповідувати серед іудейського люду ідеї справедливості та милосердя, які виявилися незвичними, не всі були спроможні їх зрозуміти. Нові моральні засади бентежили, зачаровували й приваблювали бідняків і рабів. З волі іудейських священиків, які бачили в Ісусі суперника, його віддали на суд за нібито підбурювання проти Риму. За наказом прокуратора Іудеї Понтія Пілата Ісуса розіп'яли на хресті.

Але послідовники Ісуса не зреклися його. Вони розповідали всім, що на третій день після страти Ісус з'явився перед ними живий і пообіцяв повернутися на землю, щоб установити царство справедливості. Минали роки, повернення Ісуса чекали всі, хто вірив у його вчення.

Оповіді про життя й смерть Ісуса були записані в різних варіантах. Його учні написали Євангелія. Крім цього, у країнах Східного Середземномор'я та в самому Римі виникли записи численних висловів і заповітів Ісуса до людей. Усі, хто вірив у вчення Ісуса, вважали, що він є Христос — посланець Бога, Його Син. Тому віра в Христа дала назву всій релігії — християнство.

Священною книгою християн була і є Біблія, що проповідує основний зміст християнської релігії. Детальніше про зміст Біблії, про тексти в ній, ви дізнаєтеся на уроках літератури в старших класах.

СОБОР — зібрання вищих християнських священиків.

АПОКАЛІПСИС — складова Біблії; одкровення Іоанна Богослова.

ІУДАЇЗМ — давньоєврейська релігія, віра в бога Яхве.

ПАПА — глава християнської церкви; найперший християнський священик, архієпископ міста Рима. 

Ідеї християнства приваблювали тисячі людей. У багатьох містах Римської імперії прибічники Христа стали створювати численні громади християн. Цей процес значно прискорювався тим, що християнська релігія не визнавала відмінностей між людьми за національністю, походженням, майновим станом.

Згодом нова релігія потрапила до самого Рима, де також виникли християнські громади. Імператорська влада в Римі та провінціях активно боролася з християнами: прибічників нової релігії кидали до в'язниці, страчували, віддавали на розтерзання диким звірам задля розваги глядачів у цирках. Найбільших переслідувань християнство зазнало за правління Діоклетіана.

Але християнство попри все поширювалося й заволоділо свідомістю людей. Змінилось і ставлення влади до християнства. Імператор Константин у 313 р. оголосив його державною релігією. У 325 р. у місті Нікеї (Мала Азія) зібрався Перший Вселенський Собор. На ньому дібрали священні тексти, що відповідали новій релігії, і оголосили їх єдино правильними. До них віднесли чотири Євангелія, Послання апостолів, описи їхніх діянь і Апокаліпсис.

Так було узаконено Новий Завіт. Нова релігія виникла і формувалася в середовищі, де панував іудаїзм, тому в християнстві збереглося багато елементів іудейської релігії. Але вони не мали суперечень. Саме тоді Старий Завіт (основи іудаїзму) і Новий Завіт (основи християнства) поєднали у священну книгу — Біблію.

Християнські громади об'єдналися в релігійну організацію — християнську церкву, на чолі якої стояв архієпископ Рима (глава християнської общини) — Папа.

• 1. Коли виникло християнство?

• 2. Чим християнство приваблювало людей?

• 3. З яких частин складається Біблія?

• 4. Як римська влада спершу ставилася до християнства? Чому?

• 5. У чому секрет поширення християнства серед народів Азії та Європи?

• 6. Чому Рим визнав християнство як державну релігію? Коли це відбулося?

• 7. Зіставте християнство та релігії стародавніх римлян, греків (кількість богів, потойбічне життя, моральні засади тощо).

09.05.2023 року

Кризові явища в Римській імперії.  Реформи Діоклетіана і Константина.

ЗВЕРНІТЬ УВАГУ! 

          У II—III ст. велетенська Римська імперія вступила у тривалу кризу. Дедалі рідше збиралися народні збори і до III ст. н. е. вони зовсім зникають. Сенат уже не розв’язував важливих проблем держави. У провінціях постійно було неспокійно. Повставали не тільки підкорені народи, а й легіони, які повинні були тримати їх у покорі. Частина провінцій раз за разом проголошувала незалежність. Армія, яка становила опору імператорського Риму, втрачала боєздатність і дисципліну. Скарбниця держави була порожньою через витрати на величезну армію та розкіш імператорського двору. Щоб покрити витрати, імператори вдавалися до всіляких фінансових махінацій: зменшувалась вага срібних і золотих монет, карбувалися мідні гроші тощо. Все це викликало знецінення грошей — інфляцію, а як наслідок — зростання цін, господарський занепад, падіння життєвого рівня. Втрачався зв’язок із провінціями, занепадала торгівля. Нехтування римлянами законів, звичаїв і традицій призвело до небувалого зростання злочинності.

        Із припиненням загарбницьких воєн Рим уже не отримував невільників у таких масштабах, як раніше. Раби стали дорожчими. Відповідно зменшилась ефективність рабської праці. Тому рабів примушували працювати дедалі більше. Щоб раби трудилися старанніше, господарі надавали їм ділянку землі, дозволяли мати сім’ю, власне майно, їх називали «рабами з хатинами» — колонами. Але зазвичай колонам не вдавалося зміцнити своє господарство, і вони потрапляли в залежність від заможних римлян або розорялися. Тоді їх уже продавали із земельною ділянкою та боргами. На цей час серед римлян зростав прошарок люмпен-пролетарів, їх цікавили лише «хліб і видовища», а також те, чи роздаватиме гроші черговий імператор. Усе це послаблювало імперію та наближало її загибель.

Робота з термінами та поняттями

Криза — складне становище, загострення суперечностей.

Інфляція — надмірне збільшення кількості грошей і швидке їх знецінення.

Основні прояви кризи

• Праця рабів, яка була основою господарства Римської імперії, ставала більш збитковою і спричиняла загальну кризу всього рабовласницького господарства;

• Визнанням самими рабовласниками неефективності примусової праці рабів стала поява «рабів з хатинами», яких господарі наділяли невеликими ділянками землі й дозволяли створювати сім’ї і споруджувати будинки;

• Заміна рабів на орендарів­ – колонів, праця яких була продуктивнішою, оскільки вони віддавали власнику землі лише третину зібраного врожаю;

• Послаблення влади імператорів і перетворення армії на вирішальну силу в державі;

• Початок розпаду Римської імперії: відокремлення від неї Єгипту, Галлії та інших провінцій;

• Посилення тиску варварів на кордони Римської імперії;

Реформи Діоклетіана

        У 284 р. римським імператором став командир двірцевих військ Діокл (243 — між 313 і 316 pp.). Він змінив ім’я на Цезар Гай Аврелій Валерій Діоклетіан Август. Діоклетіан вимагав від оточення покори та ставлення до себе як до бога. Перед ним падали на землю та цілували його одяг. Із правління Діоклетіана, коли давні республіканські органи владиостаточно втратили своє значення, а влада імператора нічим і ніким не обмежувалася, розпочався новий період в історії Римської імперії. Він дістав назву «домінат».

Робота з термінами та поняттями

Домінат (у перекладі з латин. — «панування») — форма правління державою, за якої влада імператора є необмеженою, а республіканські органи влади втрачають значення.

        Діоклетіан отримав у спадок слабку та занепадаючу імперію. У Галлії повстали вільні землероби, колони, раби й місцеві племена, яких підтримали легіони, набрані з галлів. Вони нищили вілли заможних галлів та римлян, вбивали чиновників. Повсталі намагалися утворити незалежну державу і навіть обрали власних імператорів — Аманда й Еліана. Заворушення відбувалися й в африканських провінціях. Дворіччя захопили перські війська. Ззовні Риму загрожували племена франків та алеманів.

   Діоклетіан для зміцнення імперії провів низку реформ. Унаслідок військової реформи частина армії була розташована у фортецях на кордонах імперії, а інша перебувала в містах. Це давало змогу контролювати місцеве населення і придушувати повстання на їх початку. У 296 р. нова армія з успіхом здолала повсталих у Єгипті. Потребувала реформування система управління. Імперія була майже некерованою через величезні відстані. Інколи розпорядження імператора у провінції отримували лише через кілька місяців. Діоклетіан поділив імперію спочатку на дві частини — східну і західну — й призначив своїм співправителем визначного полководця Максиміана. Згодом своїм співправителем західної частини Діоклетіан призначив Гая Галерія (242—311 pp.). Максиміан, який управляв східною частиною, також обрав собі співправителя — Флавія Констанція Хлора (264—306 pp.). Але й за умов поділу імперії Діоклетіан залишався одноосібним правителем із необмеженою владою. Така система управління дістала назву тетрархії — правління чотирьох. Новий поділ, на думку Діоклетіана, повинен був посилити владу та поліпшити управління імперією. Крім цього, імперію було поділено на 12 областей (діоцезів) і поряд зі старими провінціями організовано 100 нових.

       Збирання податків та придушення повстань покладалися тепер на місцеву владу. Існували окремо військова і цивільна влада. Всі чиновники були поділені на розряди, відповідно до яких визначалася платня, становище у суспільстві тощо. Також була визначена і система звертань. Такі звернення як «ваша світлість», «ваша святійшість» та інші набули поширення саме тоді.

     Ще одним завданням, яке Діоклетіан ставив перед собою, була боротьба з християнством. На його думку, християни становили загрозу для влади, оскільки їхні громади накопичили гроші та були добре організовані. У 303 р. він видав закон, яким заборонив християнство. Було наказано руйнувати церкви й палити християнські книги. Кожен віруючий мав принародно зректися своїх поглядів і принести жертву язичницьким богам та імператорам. Тих, хто відмовлявся, піддавали переслідуванням, тортурам, ув’язненню і навіть страчували. Майно християн конфісковували на користь держави.

       У 305 р. Діоклетіан і Максиміан зреклися влади й передали її цезарям Галерію та Констанцію Хлору. Але невдовзі провінції почали проголошувати власних імператорів. Виникла нова боротьба за владу.

Цікаво знати

Діоклетіан покінчив життя самогубством. Він отримав запрошення на бенкет від імператорів Константина та Ліцинія, але відмовився взяти в ньому участь, пославшись на старість та слабке здоров’я. У відповідь імператори надіслали йому листа з погрозами. Пам’ятаючи про загибель багатьох володарів Риму, Діоклетіан вирішив уникнути сорому насильницької смерті та прийняв отруту.

Реформи Константина

       У 306 p. британські легіонери проголосили імператором талановитого і відважного командира, старшого сина Констанція Хлора Константина. Головним суперником Константина був син Максиміана Максенцій. Вирішальна битва між претендентами на владу відбулась у 312 р. біля містечка Червоні Скелі, поблизу Риму. Війська Максенція були розбиті, а сам полководець потонув у Тибрі. На честь цієї перемоги поблизу Колізею спорудили тріумфальну арку, яка збереглась і до наших часів. Константин увійшов до Риму. Сенатори, повіривши обіцянкам Константина відродити колишню владу сенату, проголосили його Августом. Проте Константин запровадив для сенаторів державний податок, поділивши їх на класи за кількістю майна та грошей, і дбав про збільшення кількості сенаторів-багатіїв із провінцій імперії. У 323 р. Константин позбавив влади Ліцинія — володаря сходу імперії, а згодом убив його.

     У 324 р. Константин, названий пізніше Великим, став одноосібним володарем усієї Римської імперії. Всі громадяни стали підданими імператора. Імператор продовжив реформи, розпочаті Діоклетіаном. Він провів грошову реформу, замінивши знецінену срібну монету золотою — солідом. Для впорядкування збирання податків прикріпив вільних людей до землі або ремесла. За реформами Константина, селянин і ремісник мали постійно проживати на одному місці. Заборона переселятись мала забезпечити не лише виробництво сільськогосподарської продукції та ремісничих виробів, а й постійний збір податків для наповнення державної скарбниці. Коло платників податків розширювалося й внаслідок збільшення кількості колонів. Водночас Константин видав указ, згідно з яким жорстоко карали за втечу не лише колонів, а й тих, хто їх переховував.

Робота з документом

З указу Константина про колонів

Той, у кого буде знайдено чужого колона, повинен не тільки повернути його на місце його походження, а й заплатити за нього подушний податок за той час, що колон у нього перебував. А самих колонів, які надумають утікати, належить закувати у кайдани як таких, що перебувають у рабському становищі, щоб вони були змушені як покарання виконувати обов’язки рабів.

Запитання до документа

• Які покарання передбачалися указом для колонів-утікачів та тих, хто надавав їм притулок?

       За правління Константина змінився й склад римської армії. Якщо раніше її основу становили громадяни імперії, то тепер у ній почало з’являтися дедалі більше найманців із племен, що проживали на кордонах імперії.

Константин увійшов в історію як перший імператор, за якого варвари ставали навіть римськими консулами.

        У 324—330 pp. на місці грецької колонії Візантій на берегах протоки Босфор Константин заснував нову столицю імперії — Константинополь, яку називали «другим Римом». Щоб надати їй величі й розкоші, імператор наказав вивезти до Константинополя величезну кількість статуй і коштовних прикрас із Риму та інших міст держави. У новій столиці збудували храми старим язичницьким богам і християнські церкви. Частина римської знаті переселилася до Константинополя. На короткий час могутність імперії було відроджено.

        Константин помер 22 травня 337 р. Своїми спадкоємцями він призначив синів Константина II, Констанція II, Константа і племінників Далмація Молодшого та Аннібаліана, які відразу почали міжусобну боротьбу за владу.

05.05.2023 року

Місто Рим і його повсякденне життя. 

Вічне місто

На початку II ст. до н.е. Рим з невеличкого поселення землеробів перетворився на одне з найбільших міст стародавнього світу. «Вічне місто», як називають Рим, розташоване на берегах річки Тибр на семи пагорбах. Основними з них є Капітолій, Палатин, Квірінал. На вершині Капітолійського пагорба височів храм Юпітера. На Палатині стояли палаци римських імператорів. Між цими трьома пагорбами простягалася центральна площа Риму – форум Романум. По обидва боки форуму в різні часи було збудовано храми, присвячені богам, і громадські будівлі – базиліки. У приміщеннях базилік відбувалися судові засідання, укладалися торговельні договори. На форумі в різні часи встановлювали пам'ятники й скульптури. Форум був місцем народних зборів, тому тут височіла трибуна для виступів ораторів та оголошення державних указів. З боку Капітолійського пагорба до площі підступав будинок державного сховища документів – Табуларій. Це – найдавніша споруда Риму, яка збереглася до наших часів. Трохи нижче на схилі розташовувалися храми Конкордії (Злагоди) та Веспасіана, зведені за доби імперії. На північно-західному боні форуму в II ст. до н.е. побудована базиліка консула Емілія (базиліки мали ім'я політичного або державного діяча, з ініціативи якого їх будували). Поряд з нею розміщувався будинок сенату. На протилежному боці форуму знаходилися базиліка Юлія Цезаря, збудована у І ст. до н.е., та храми, присвячені богам.

Через форум пролягала Священна дорога, яка поєднувала Палатинський пагорб з Капітолієм. На цій дорозі було споруджено тріумфальну арку на честь взяття Титом Єрусалима.

У зв'язку із зростанням чисельності населення між Капітолієм і Квіріналом збудували додаткові форуми. На найбільшому з них – форумі Траяна – на одній лінії розташовувалися квадратний двір із кінною статуєю імператора і найбільша римська базиліка Ульпія. Найбільші громадські споруди Риму – цирки, стадіони, амфітеатри будували на околицях міста.

Із-за меж міста тяглися акведуки, що забезпечували його водою. Життєдайна волога подавалася до 400 фонтанів, які слугували також колодязями.

Римляни створили новий тип приватного помешкання – атріум. Для обігрівання будинків римляни використовували водяне й парове опалення. У період імперії для плебеїв споруджували багатоповерхові будинки – інсули, а для багатіїв – міські палаци, заміські вілли.

Римська громада

Структура римського суспільства була складною. Воно поділялося на патриціїв і плебеїв, на вільних і невільників. Вільні ще поділялися на квіринів, латинів, перегринів і вільновідпущеників. Квірини мали право власності на землю, укладання угод, голосу в народних зборах і право обіймати державні посади. Латини мали обмежені права. Перегрини – іноземці – були безправними, але з часом могли одержати права, якщо їх під опіку брали квірини. Вільновідпущеники хоч і вважалися римськими громадянами, але мали тільки право укладати торговельні угоди.

Невільники-раби також поділялися на групи. Найгіршим було становище тих, кого взяли в полон із зброєю в руках. Рабам дозволяли брати участь у релігійних ритуалах. Існувала традиція відпускання рабів на волю. Але загалом рабів вважали «тваринами, що вміють говорити».

Цікаво знати

У період найвищого розквіту в м.Рим проживало близько 1 млн. осіб. Щоб розв'язати транспортну проблему перенаселеного міста, Юлій Цезар заборонив громадянам користуватися власними візками. Заможних громадян носили на ношах або вони пересувалися на громадському «таксі», яке мало спеціальний лічильник для оплати.

3. Повсякденне життя римлян

День у римлян розпочинався о третій (за нашим часом о дев'ятій) годині ранку. Римлянин снідав хлібом і вином, інколи сиром і медом. Потім ішов у своїх справах: до школи, до суду чи до сенату. Багатий громадянин приймав бідних, роздавав їм їжу і гроші, сподіваючись, що його підтримають під час виборів. Обідали холодними та гарячими стравами, рибою, хлібом, вином. Після обіду розпочиналася сієста – час відпочинку. Робота всіх установ припинялася. Зачинялися храми, купецькі крамниці. Винятком були лише засідання сенату й суду, народні збори. Інколи раби також продовжували роботу в полі. Після сієсти римляни займалися спортом, ішли до терм, тренувалися на Марсовому полі. Потім римляни вечеряли.

Улюбленими розвагами римлян були бої гладіаторів і перегони на колісницях. Десятки тисяч римлян збиралися до амфітеатру, щоб побачити, як гладіатори, звезені з різних провінцій, вбивали один одного чи боролися з хижими звірами – левами, ведмедями, биками. Інколи гладіаторські бої тривали по півроку. Долю переможеного гладіатора вирішували самі глядачі. Великий палець, що показував униз, означав смерть, піднятий угору – життя. Вигравши багато боїв, раб-гладіатор міг дістати волю.

Римський дім (домус). Мешкали римляни залежно від статку або в інсулі, або в палаці, або в атріумі. Атріум – дім заможного римлянина – мав внутрішній двір, оточений з чотирьох сторін критою колонадою (він мав назву перестиль). У перестилі серед квітів і фонтанів сім'я проводила свій вільний час. Складовою дому були бібліотека та ойкос – велика зала для прийомів. У такому будинку з часом підлогу почали покривати мармуровою плиткою, а потім і мозаїкою. Стіни розписували фресками. Стелю прикрашали золотом і слоновою кісткою. Замінювалося й умеблювання кімнат: замість старих дубових меблів з'явилися меблі з деревини цінних порід, що завозилася зі Сходу. Разом із предметами побуту заможні римляни запозичували з Греції та країн Сходу також моду і звичаї. Дім оточували мурами. Зовні на стіні висів дзвіночок, який сповіщав господарям про прихід відвідувачів. На порозі мозаїкою було викладене слово «savle» – «будь здоровий», а інколи – мозаїчне зображення собаки.

4. Римська сім'я та виховання дітей

Право створювати родину було одним із основних прав римського громадянина. Шлюби інших верств населення вважалися незаконними. Якщо батько був громадянином, а мати латинянкою, то дитина мала право на римське громадянство.

На чолі родини стояв батько. Він мав величезну владу. Закон йому дозволяв убивати дітей до трьох років, а якщо вони мали фізичні вади чи слабке здоров'я, то й старших. Жінку в римській родині поважали як господиню дому. Чоловік не міг скривдити її з власної волі. За якісь провини він міг судити дружину тільки разом з родичами.

Народження дитини супроводжувалося багатьма обрядами. Під час однієї з церемоній батько брав дитину на руки, визнаючи таким чином її своєю. Якщо ж батько не визнавав дитину, тоді її залишали на вулиці і вона могла померти або стати рабом. Після визнання малюка сповивали та клали в ліжко. На 8-й або 9-й день від народження маленькому римлянину давали ім'я й дарували різні амулети: меч з ім'ям батька, сокирки з ім'ям матері, зображення зірочок, тварин, які надівали на шию дитині. Складною справою було обрання імені. Дитина відразу отримувала ім'я роду, до нього додавалося особисте ім'я. Їх у латинській мові налічувалося близько 20. Крім того, існували ще й прізвиська. Наприклад, поет Овідій мав прізвисько Назон – носатий, прізвисько Цицерон означало горох.

Родинні звичаї з часом змінювалися. У Римі за часів імперії було поширене усиновлення. Зміцнювалася незалежність римських жінок. Практикувався шлюб, у якому жінка не підпадала під владу чоловіка, були можливими розлучення.

Запитання і завдання

1. Коли було засновано місто Рим?

2. На скількох пагорбах воно розташовано?

3. Опишіть структуру і головні споруди Давнього Риму.

4. Якою була структура римської громади? Якій частині мешканців міста жилося найгірше?

5. Складіть опис повсякденного життя мешканця Риму.

02.05.2023 року

Римська імперія доби принципату. Октавіан Август. Марк Аврелій.  

Хронологія

43—36 рр. до н. е. — Другий тріумвірат.

31 р. до н. е. — битва біля мису Акцій. Перемога Октавіана Августа. Антоній і Клеопатра покінчили життя самогубством.

30 р. до н. е. — 14 р. н. е. — одноосібне правління Октавіана Августа.

14—37 рр. — Тиберій.

37—41 рр. — Калігула.

41—54 рр. — Клавдій.

54—68 рр. — Нерон.

64 р. — «Велика пожежа» в Римі.

68—69 рр. — Гальба.

69 р. — Оттон.

69 р. — Віттелій.

69—79 рр. — Веспасіан.

79—81 рр. — Тит.

81—96 рр. — Доміціан.

96—98 рр. — Нерва.

98—117 рр. — Траян.

117—138 рр. — Адріан.

138—161 рр. — Антонін Пій.

161—180 рр. — Марк Аврелій.

180—192 рр. — Коммод.

Назви

Адріанів вал — потужне укріплення на території Британії, збудоване за імператора Адріана в 117—138 рр. Римські легіонери збудували стіну через усю Велику Британію по лінії Карлайл — Ньюкасл, у вузькому місці острова, за наказом імператора Адріана. Загальна довжина стіни Адріана становить близько 117 км, ширина — 2,5—3 м, висота — до 3 м.

Антоніни — третя династія римських імператорів (96—192 рр.). Правили, спираючись на армію та знать не лише західних, а й східних провінцій. Жоден імператор із представників династії (за винятком Коммода) не був рідним сином своєму попереднику — проводилася процедура усиновлення. Перших п’ять імператорів з династії Антонінів прийнято називати «п’ятьма хорошими імператорами» — за час їх правління Римська імперія досягла максимального розширення (відбулося це за Траяна в результаті переможних війн з даками та Парфією).

Вал Антоніна — римська оборонна споруда з каменю і торфу, побудована в 142—154 рр. при імператорі Антоніні поперек сучасної Шотландії. Довжина валу — 63 км, ширина — 5 м, висота — 3—4 м. На валу було розташовано 26 фортів.

Даки — гілка фракійського народу. Центральною областю розселення даків було плоскогір’я, що має історичну назву Трансільванія (Центральна Румунія), обмежене з півдня і сходу пасмом Карпатських гір. Однак племена даків поширилися й далеко на північний захід, у сучасні східні частини Угорщини та Словаччини, і на північ та схід (сучасний південь Західної України та Одещина).

Колона Траяна — тріумфальна колона на форумі Траяна в Римі, встановлена в 113 р. на честь перемоги імператора Траяна над даками.

Траянові вали — народна назва старовинних земляних насипів (валів), що збереглися на території Поділля, Бессарабії та Добруджі. Їх почали зводить ще римляни у I—II ст. н. е., за правління імператора Траяна, коли вони просувалися на північний схід.

Флавії — династія римських імператорів, яка правила у 69—96 рр. Імператори Веспасіан, Тит, Доміціан (був убитий у результаті змови).

Юлії—Клавдії — перша імператорська династія в Давньому Римі (27 р. до н. е. — 68 р. н. е.), складалася з декількох римських родів, основним з яких був патриціанський рід Клавдіїв.

Поняття й терміни

Акведук — споруда для подачі води до населених пунктів або зрошувальних полів з більш високого місця; римський водогінний канал.

Династія (від грец. — будинок) — покоління правлячих осіб, які були родичами і правили один за одним.

Преторіанська гвардія — особисті охоронці імператорів Римської імперії. Октавіан Август сформував дев’ять преторіанських когорт, по 1000 осіб кожна.

Префект — римська посадова особа, що стояла на чолі управління окремою частиною адміністрації, суду, державного господарства або армії.

Принцепс (від латин. — перший серед рівних) — перший у списку сенаторів. Головував на засіданнях сенату та перший висловлювався.

Принципат — державний устрій Давнього Риму, за яким зберігалися республіканські установи, але влада належала імператору (принцепсу).

Тріумфальна арка — монументальне оформлення проїзду або урочиста споруда у формі арки з одним або декількома склепінчастими проходами на честь військових перемог і знаменних подій. Брама з одним або трьома арочними отворами, прикрашена скульптурами і написами.

Другий тріумвірат і загибель Республіки

Наступного дня після вбивства Цезаря сенат на засіданні залишив без змін усі його розпорядження, бо вони відповідали інтересам аристократії. Міський плебс, приваблений милостями Цезаря, розгнівано шукав заколотників, яким довелося тікати з Риму. Великого впливу набув вірний помічник Цезаря — Марк Антоній, який тепер став консулом. Зовсім невчасно для Антонія в Римі з'явився Гай Октавіан, юнак із патриціїв, якого Цезар усиновив кілька років тому. Октавіан мав право на свою частку в спадщині Цезаря, але Антоній не зважив на нього, бо сам майже все загарбав. Спалахнула сварка, але необхідність здолати республіканців — убивць Цезаря — змусила Марка Антонія і Гая Октавіана триматися разом.

У 43 р. до н. е. Марк Антоній, Октавіан Август і Марк Емілій Лепід для боротьби за владу з республіканцями утворили новий політичний союз (Другий тріумвірат). Того ж року в битві під Філіппами (Македонія) республіканську армію було розбито, змовники Брут і Кассій загинули.

Несподівано на історичній арені знову з'явився Секст Помпей, який переховувався в піратів після поразки коло Мунда. Він зібрав на Сицилії значну армію й прагнув здобути владу над країнами Середземномор'я.

На Сицилії висадилась армія на чолі з Октавіаном і Лепідом. Секст Помпей зазнав поразки і втік до Малої Азії, де його вбили за наказом Октавіана. Протягом року загинули всі, хто брав участь у заколоті проти Цезаря.

Ставши володарями Рима, тріумвіри розпочали проскрипції проти своїх ворогів, за прикладом колишнього диктатора Сулли. До списків потрапили тільки ватажки заколоту, насправді ж, як і за часів Сулли, було страчено набагато більше. Загинуло 2,5 тис. сенаторів, вершників, державних діячів, багатих людей. Чимало заможних громадян за прихильність до республіканського ладу втратили майно, як, наприклад, славетний римський поет Вергілій.

Невдовзі тріумвірат розпався. Марка Емілія Лепіда усунули від влади. Октавіан і Антоній поділили Римську державу між собою. Октавіан узяв правління в західній провінції, а Антоній обрав східні території, одружився з Клеопатрою, облаштувавшись у Єгипті.

Проте обидва правителі бажали для себе тільки цілковитої влади. Між Антонієм та Октавіаном розпочалася війна. У морській битві біля мису Акція, що на сході Греції, у 31 р. до н. е. Октавіан завдав поразки об'єднаному флотові Антонія та Клеопатри.

Наступного року Октавіан з військами висадився в Єгипті. Антоній почав збирати армію для боротьби, але воїни вже не довіряли йому. Легіони Антонія перейшли на бік Октавіана. Антоній сам заподіяв собі смерть, те ж саме вчинила й Клеопатра, яка не бажала бути бранкою в кайданах у тріумфальній процесії Октавіана.

Єгипет було перетворено на римську провінцію. Октавіан став цілковитим володарем величезної держави, яка охопила своїми кордонами всі береги Середземного моря. Республіканському ладу було покладено край. Настали часи імперії.

Римська імперія в 117 р. н.е за часів Траяна

Принципат Октавіана Августа

Докладніше: Октавіан Август

З правлінням Октавіана громадянські війни припинилися. Сенат, що був захисником Республіки, тепер радісно вітав одноосібного володаря, руйнівника республіканського ладу. Сенатори навперейми дарували Октавіанові почесні звання й титули.

У 29 р. до н. е. Октавіан відсвяткував тріумф за перемогу в Єгипті й отримав від сенату та коміцій почесний титул імператора довічно. Усунувши із сенату прибічників Марка Антонія, він роздав легіонерам землі з конфіскованих маєтків політичних ворогів. У 27 р. до н. е. Октавіан удавано забажав відмовитися від влади. Та сенат догідливо наказав йому залишитися володарем і дарував на все життя титул Августа.Так, з 13 січня 27 р. до н. е. до самої смерті в серпні 14 р. н. є. Октавіан Август правив Римською державою згідно з постановою сенату. Офіційна посада Августа — принцепс сенату — надала назву формі його правління — принципат. Насправді саме Октавіан став першим римським імператором, бо за його правління Римська держава перетворилася на імперію.

Перебуваючи при владі, Октавіан Август прагнув зміцнити рабовласницький лад. Усіх рабів за його наказом було повернено до їхніх господарів. За правом принцепса Август першим висловлював свою думку в сенаті. Призначення на посади залежали від власного розсуду та особистих симпатій принцепса. Головнокомандувач збройних сил Август тримав у руках усю військову й політичну владу в Римі. Октавіан Август дуже боявся повторити долю Юлія Цезаря, тому всіляко маскував своє справжнє становище в державі. Він прагнув не відрізнятися від аристократів одягом, під тогою завжди носив панцир і меч, бо остерігався замаху. Для своєї охорони він створив гвардію імператора — преторіанців.

Щоб дати можливість заробляти плебсу, Август, за прикладом Цезаря, розпочав по всій Італії будівництво шляхів, акведуків. Рим прикрасився новими храмами, базиліками, цирками, він перетворився на справжню столицю великої імперії.

Республіканський устрій, за якого влада належала урядовцям, обраним народом, остаточно зник. Тепер уся влада була надана верховному правителю, який мав титул імператора. Система державного управління була пристосована до величезних територій імперії. Тепер усі посадові особи не обиралися, а призначалися на розсуд імператора. Кількість сенаторів зменшилася з 900 до 600 осіб. Коміціям доводилося лише обговорювати проєкти законів, які пропонував правитель. Провінціями управляли прокуратори, призначені Августом. їм надавалася воєнна й адміністративна влада. У цілому влада Октавіана спиралася на стан вершників — римських багатіїв, становище яких було найшанованішим у державі. Октавіан Август не мав таланту полководця, але міг розпізнати обдарованих людей, якими оточував себе. Тому всі його перемоги на війні були здобуті іншими командирами.

Тепер, ставши імператором, Август воював дуже обережно. Римський історик Светоній свідчив:

Він був настільки далекий від прагнення поширювати свою владу чи примножувати воєнну славу, що деяких варварських вождів змушував у храмі Марса Месника присягати на вірність миру, якого вони самі просили.

Хитрим поводженням Октавіан привабив до себе правителів сусідніх держав. Навіть парфяни на його прохання повернули прапори легіонів Красса, які вони здобули в 53 р. до н. е. Октавіанові вдалося приєднати до Римської держави землі в долині Дунаю, західну частину Піренеїв і землі германців до річки Альби (сучасна Ельба). Він також підкорив Аквітанію (у Галлії), яка від'єдналася після смерті Цезаря. Ним були створені нові провінції, зокрема Паннонія і Далмація.

Окрім перемог, римляни зазнали й кількох поразок. Так, у 6 р. н. е. під час повстання германців був розбитий легат Лолій. У 9 р. н. е., під час підготовки до свят, у Рим надійшла страшна звістка: вождь германського племені Арміній заманив три легіони намісника Квінтилія Вара в Тевтобурзький ліс і знищив їх. Август очікував великої війни, але загони германців, здобувши перемогу, розійшлися по домівках. Галлія залишилася покірною Римові. У цілому ж правління Августа привело до зміцнення рабовласницького ладу.

25.04.2023 року

Урок контролю (і корекції) навчальних досягнень учнів із розділу 

https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=3152916  

21.04.2023 року

 Практична робота№11. Історичний портрет Цезаря

Давньоримський письменник Светоній «Життя дванадцяти цезарів. Божественний Юлій»

…Ось що він зробив за дев’ять років свого командування. Усю Галлію, за винятком союзних племен, перетворив на провінцію. Першим з римлян напав на зарейнських германців і переміг їх. Він напав і на британців, до тих пір незнайомих, вимагаючи з них викупу і заручників. Серед великих успіхів він лише тричі зазнав невдачу.

По завершенні війни він відсвяткував п’ять тріумфів. Під час понтійського тріумфу несли напис: «Прийшов, побачив, переміг».

Воїнів він цінував не за рід чи багатство, а лише за мужність.

Цезар – полководець

…бойовий дух і славолюбство воїнів Цезар… підтримував насамперед тим, що щедро роздавав нагороди й почесті, даючи цим зрозуміти, що нагромаджує на війнах багатства не для власної розкоші й утіхи, а береже їх як загальне добро для відзначень за ратні заслуги. Він добровільно йшов назустріч будь-якій небезпеці й не цурався ніяких труднощів.

Якщо його готовності наражатися на небезпеку не дивувалися, знаючи його честолюбність, то всіх вражала його здатність витримувати знегоди, які, на перший погляд, перевищували його тілесні сили, бо він був слабої будови тіла, з білою й ніжною шкірою, страждав від головних болів, та ще й був схильний до падучої…

Незважаючи на це, він не посилався на слабке здоров’я, аби вести розніжене життя… Він намагався походами, простим харчуванням, постійним перебуванням під відкритим небом і труднощами подолати свою кволість і загартувати своє тіло. Спав він переважно на возі або на ношах, щоб використати для справ і час відпочинку. Об’їжджаючи вдень міста, укріплення, сторожові пункти, Цезар мав при собі лише одного раба, який занотовував те, що він диктував, та одного воїна ззаду, який тримав меч.

Цезар й інші

…Іншим разом Цезаря в дорозі зненацька застала хурделиця, і він попросив притулку в хатині якогось бідняка. Тут була лише одна кімнатка, яка ледве могла б служити одній особі. Тоді Цезар так озвався до друзі в: «Те, що найпочесніше, слід давати найсильнішим, а те, що найнеобхідніше, — найслабшим». Із цими словами він велів господарю відпочивати в кімнаті, а сам разом з іншими спав під навісом перед дверима хатини.

Цезар-диктатор

…Сенат призначив Цезаря диктатором. Тоді Цезар дозволив вигнанцям повернутися на батьківщину, наділив громадянськими правами дітей осіб, яких Сулла оголосив поза законом, полегшив тяжке становище боржників, частково звільнивши їх від сплати процентів.

…Друзі вважали за необхідне, щоб він оточив себе охоронцями, Він, однак, не погодився на це, кажучи, що краще один раз умерти, аніж жити в постійному страху за життя.

Він знову влаштував пригощання і роздачу хліба, щоб схилити до себе народ. А воїнів зробив відданими собі,  роздаючи землі в колоніях, серед яких найвідомішими були ті, що їх засновано на місцях Карфагена й Коpiнфа.

 14.04.2023 - 17.04.2023 року

Перший тріумвірат і диктатура Цезаря. 

Реформи Гая Юлія Цезаря

-   Введення єдиної монети

-   Скорочення кількості людей, які безкоштовно отримували хліб

-   Реформа календаря

-   Реформа сенату (збільшився до 900 осіб)

-   Зменшення ролі Народних зборів

-   Заснування нових колоній у провінціях (60 тисяч громадян отримали землю)

-   Упорядкування системи управління та збору податків

-   Збільшення кількості магістратур.

11.04.2023 року

Криза Римської республіки. Боротьба за республіку: реформи братів Гракхів. 

1. Погіршення становища селян в Італії 

Після багатьох переможних воєн Риму в Середземномор’ї нарешті запанував мир. Але тепер державі загрожували внутрішні проблеми.

Основним населенням Італії були вільні селяни. Обробляючи поля, вони годували свої сім’ї, постачали продовольством міста. Однак переписи населення, що регулярно проводилися в Римі, свідчили про стрімке скорочення заможних селянських господарств в Італії. Адже чоловіків відволікали від селянської праці військові походи, а жінкам було важко самотужки впоратися і з господарством, і з сім’єю. Частину земель переставали обробляти, не завжди вдавалося зібрати весь урожай. Через нестачу кормів і поганий догляд гинула худоба.

Після походів воїни поверталися на батьківщину в розорені будинки, до голодуючих сімей.

До розорення селянства призвело й суттєве зниження ціни на хліб, який став прибувати з нових завойованих територій.

У таких умовах багато з них залишали свої землі і вирушали на пошуки кращої долі в Рим, де поповнювали ряди римського плебсу, який жив за рахунок подачок влади і нобілітету, продажу свого голосу під час виборів. Так у Римі почала формуватися нова суспільна верства — люмпен-пролетаріат.

2. Реформи братів Гракхів 

Освічена частина римського суспільства розуміла, що в інтересах суспільства, боєздатності армії необхідно зробити кроки, які допомогли  б  поліпшити  становище селян.  Їх натхненником і  главою  став   Тиберій Гракх  (163—133 рр. до н. е.).

Тиберій Гракх походив зі знатного плебейського роду. У юності воював під стінами Карфагена. Потім служив в Іспанії, де проявив себе розсудливим політиком у стосунках із місцевими племенами і гарним оратором. Він знав усі тяготи військової служби для селянина і вбачав занепад військової могутності Риму в розоренні селян.

Навколо реформаторів почали об’єднуватися захисники інтересів народу — популяри (від латин, «популус» — народ). Багатії, які не бажали, щоб криза в суспільстві була подолана за їхній рахунок, групувалися навколо оптиматів.

ІЗ ПРОМОВИ ТИБЕРІЯ ГРАКХА

Навіть дикі звірі мають свої нори і лігвища, і тільки ті, хто гине за Італію, не мають притулку і змушені разом зі своїми жінками і дітьми вести бродячий спосіб життя. Воєначальники обманюють солдатів, коли говорять їм, що вони віддають своє життя за батьківщину.

Вони воюють і гинуть заради розкоші і достатків інших. Цих воїнів називають «володарями всього світу», а тим часом у них немає ні клаптика власної землі.

Які аргументи за здійснення реформ наводить Тиберій Гракх?

У 133 р. до н. е. представника популярів Тиберія Гракха було обрано народним трибуном. Він виніс на обговорення закон, за яким спеціальна комісія повинна була відібрати в нобілів державні землі й передати їх безземельним громадянам. Але інший трибун, прихильник оптиматів, Марк Октавій наклав на закон вето. Тоді Тиберій Гракх за підтримки народних зборів домігся усунення Октавія. Сенат засудив такі дії Гракха. Поширювані ворогами Гракха чутки про його намір позбавити сенат влади і правити одноосібно викликали обурення сенаторів. Розлючені, вони, озброївшись ніжками сенаторських стільців, кинулися на площу, де Тиберій Гракх перебував зі своїми прихильниками. Тиберій Гракх був убитий ударом у скроню. Разом із ним загинуло ще 300 його прибічників.

Після смерті Тиберія Гракха комісія з перерозподілу земель, створена за його життя, протягом п’яти років роздала землю 75 тис. громадян. У 129 р. до н. е. Сципіон Еміліан переконав народні збори в необхідності зупинити діяльність комісії. За це його задушили у власному ліжку.

ПЛУТАРХ ПРО ЗАГИБЕЛЬ ТИБЕРІЯ ГРАКХА

Як повідомляють, після вигнання царів це була перша в Римі суперечка, що завершилася кровопролиттям та убивствами громадян, усі інші, хоча й нелегкі... вдавалося припинити завдяки взаємним поступкам і тих, хто мав владу та боявся народу, і самого народу, який мав повагу до сенату.

Як ви гадаєте, чому ця суперечка, на відміну від попередніх, завершилася кровопролиттям?

У 123 р. до н. е. брат Тиберія Гракха — Гай Гракх (153—121 рр. до н. е.), ставши народним трибуном, продовжив політику брата. Він запровадив низку законів. Так, кожен житель Риму щомісяця отримував по два пуди хліба на кожного члена сім’ї за зниженими цінами. Також кілька тисяч селян одержали земельні наділи, а покарання за злочини стали менш жорстокими. Це забезпечило йому підтримку бідняків, що масово почали переселятися до Риму. Проте реформи, спрямовані на подолання бідності, призвели до поширення неробства та паразитизму.

Наприкінці другого року свого правління Гай Гракх, якому вдалося обмежити владу сенату і зосередити управління державою у своїх руках, запропонував надати громадянство Риму всім, хто проживає в місті. Але тепер натовп виступив проти, і втретє трибуном його не обрали. Позбавлений посади Гракх став беззахисним перед своїми противниками. Спалахнув збройний конфлікт між представниками партії оптиматів і популярів, під час якого загинув і Гай. Так закінчилися спроби братів Гракхів змінити життя в Римі. 

3. Реформи Марія 

Реформи, які мали впорядкувати життя у державі в нових обставинах, продовжив Гай Марій (86 р. до н. е.). Син римського бідняка, він із рядового солдата дослужився до головнокомандувача армії. Як людину військову, його турбувала доля армії, яка втрачала боєздатність і почала зазнавати поразок. Тому він долучився до політичної боротьби і став лідером популярів. Обраний консулом Гай Марій у 107 р. до н. е. отримав дозвіл на набір армії за новими, ним запропонованими правилами. Він почав набирати всіх охочих, які озброювалися за державний рахунок, отримували заробіток, а після 16 років служби мали ще отримати і ділянку землі. Натомість він зміцнив дисципліну і порядок. До армії Марія потягнулося багато римської бідноти. Так військова служба перетворилася з громадянського обов’язку на професію. Армія ставала професійною, а солдати формували самостійну соціальну групу зі своїми інтересами.

Спираючись на нову армію, Марій здобув низку важливих перемог. Водночас зміни в армії швидко позначилися і на політичній боротьбі. Марій став ледь не головною політичною фігурою Риму.

4. Диктатура Сулли

Проте Марій не очікував, що створена ним нова армія стане інструментом у боротьбі проти нього.

Так, полководець Луцій Корнелій Сулла (138—78 рр. до н. е.) у 87 р. до н. е. підняв заколот проти Марія через те, ніби той встановив у Римі тиранію. Спираючись на віддані війська, Сулла захопив місто і вчинив розправу над прихильниками Марія. Але наступного року, коли Сулла вирушив на війну, популяри на чолі з Корнелієм Динною та Гаєм Марієм захопили владу в Римі. Невдовзі Марій помер, а Динну вбили солдати. Сулла придушив повстання популярів, яке охопило провінції від Іспанії до Африки. У 82 р. до н. е. його проголосили пожиттєвим диктатором із необмеженою владою.

Від самого початку Сулла розгорнув терор проти своїх супротивників. Уперше було складено проскрипції — списки ворогів, яких будь-хто міг убити і уникнути покарання. До списків було внесено імена 4700 прибічників Марія. Усіх, хто не зміг утекти, вбили. Загинуло близько 50 сенаторів і 1600 вершників. Диктатор припинив роздавання хліба, підвищив роль сенату, обмежив владу народних зборів. У 79 р. до н. е. він несподівано відмовився від необмеженої влади й оселився у своєму маєтку, де за рік і помер.

Диктатура Сулли, обмеження ним влади народних зборів були ще одним кроком на шляху руйнування республіканського ладу.

5. Повстання Спартака (73—71 рр. до н. е.)

Численні війни спричинили швидке збільшення кількості рабів у Римі. Їх вважали майном, використовували на найтяжчих роботах, вбивали під час свят. У Римі існувала жорстока розвага — гладіаторські бої.

Гладіатори — спеціально треновані раби, яких змушували битися на арені цирку між собою або з дикими тваринами.

Рабів-гладіаторів навчали мистецтва володіння зброєю та бою в спеціальних школах. В одній із них у місті Капуя у 74 р. до н. е. фракієць Спартак підняв повстання гладіаторів. Знищивши охорону, Спартак і 70 його товаришів утекли й сховалися на горі Везувій.

Із навколишніх міст і поселень до них сходилися раби і знедолені селяни. Вони мріяли про перемогу над рабовласниками та створення справедливого суспільства.

У 73 р. до н. е. гору оточили римські легіони. Повсталі спустилися вночі по драбинах, сплетених із виноградної лози, у найнесподіванішому місці й зненацька напали на сплячих легіонерів. Так було здобуто першу перемогу, після якої до Спартака почали сходитися раби з усіх куточків Італії.

Спартак від гори Везувій повів свої загони до Адріатичного моря, на південь Італії, звільняючи рабів та знищуючи римські військові гарнізони. Також він розгромив надіслану проти нього армію. Повстання швидко поширювалося по території Римської держави. Кількісний склад армії повсталих становив близько 90—120 тис. осіб.

На початку 72 р. до н. е. Спартак вирішив змінити напрямок руху і повести свої війська на північ, щоб вирватися за кордони ненависного Риму. Але не всі погодилися з його рішенням. Один із помічників Спартака — Крікс та його прихильники, серед яких було багато місцевих селян, відокремилися від основних сил і залишилися на півдні Італії. Невдовзі загін Крікса був розбитий, а сам він загинув.

Спартак з основними військами успішно просувався на північ, до Альп. Але з невідомих причин повсталі повернули назад і рушили знову на південь із наміром переправитися на о. Сицилія, щоб там утворити свою державу. Спартак розраховував на допомогу піратів, які обіцяли переправити його війська через протоку між материком і островом.

Цікаво знати

Пірати здавна панували в Середземному морі. Ще в 560 р. до н. е. на острові Корсика поселилися греки, основним джерелом існування яких, на відміну від інших греків-колоністів, було піратство. Вони грабували навколишні міста і племена, нападали на кораблі торгівців. Пізніше вони змушені були залишити Корсику, але на Середземноморському узбережжі перебувало багато опорних пунктів піратів.

З боями та величезними втратами повстанці пробилися до Бруттійського (Регійського) півострова. Легіони під командуванням полководця Марка Красса, які Римська республіка висунула проти Спартака, також значно поріділи. Римському сенатові довелося викликати на батьківщину загони Помпея з Іспанії та війська Лукулла з Фракії.

Марк Красс добре розумів, що разом із Помпеєм і Лукуллом вони швидко переможуть війська Спартака, але й тріумф доведеться ділити на трьох. Тому він вирішив придушити повстання самостійно, до приходу підкріплення.

Тріумф — урочистий вступ у столицю полководця та його війська після переможного закінчення війни.

Красс наказав викопати у найвужчому місці півострова рів глибиною 3,5 м і довжиною 55 км та збудувати міцні вали. Римлянам вдалося зробити це досить швидко. Повсталі їм майже не заважали, оскільки Спартак не збирався повертатися. Але пірати, взявши гроші, порушили свою обіцянку. Повстанці потрапили у пастку. Спроба їх самотужки переправитися на плотах не мала успіху.

Тоді повстанці зробили відчайдушну спробу вирватися з пастки. Ціною величезних втрат рабам вдалося врятуватися. Незабаром війська рабів зійшлися в останній битві із римськими легіонами.

Вишикувавши залишки війська, Спартак зліз із коня і, заколовши його мечем, став поряд зі своїми побратимами, плечем до плеча, як колись на арені. Він першим кинувся на ворога, дбаючи лише про те, щоб, помираючи, забрати із собою якомога більше римлян. Військо повсталих було розбите, а повстання придушене. Тіло Спартака не було знайдено. Шість тисяч полонених переможці розіп’яли на хрестах уздовж дороги від Капуї до Риму — Римська держава похитнулася, але не впала під могутніми ударами повстанців.

Бесіда за запитаннями

1. Коли Тиберій Гракх став народним трибуном?

2. Які реформи проводив Тиберій Гракх?

3. Які реформи запропонував Гай Гракх?

4. Які зміни вніс у формування римської армії Гай Марій?

5. Коли було встановлено диктатуру Сулли?

6. Що таке проскрипції?

7. Кого називали гладіаторами?

8. Хто очолив повстання рабів у 73—71 рр. до н. е.?

9. Які зміни відбулися у господарстві Італії після завойовницьких війн?

10. Що зумовило масове розорення селян? Які наслідки це за собою тягнуло?

11. Яку мету мали реформи братів Гракхів?

12. Яка причина боротьби між популярами й оптиматами?

13. Які зміни сталися в Римській державі після невдалих аграрних реформ?

14. Чому диктатори, встановивши владу, влаштовують терор?

07.04.2023 року

Релігія, сім'я, виховання й господарство давніх римлян.  

Пригадайте:

Політеїзм - віра у велику кількість богів.

Пантеон -  група богів, що належать до якоїсь однієї релігії або міфології, також храм або будівля, присвячена всім богам будь-якої релігії. 

Опрацюйте презентацію:                                          Перегляньте відео:

Релігія давніх римлян

Ми знаємо, що із найдавніших часів люди вірили у надприродні сили. Римляни не були виключенням.

Релігія римлян найдавнішого часу базувалася головним чином на уявленні про внутрішні сили , властиві окремим предметам і людям, на вірі в духів - охоронців і заступників місць, дій, станів. До них належали добрі духи, що охороняли людину  протягом її життя - пенати. Вони були охоронцями і заступниками рідної оселі, а потім усього римського народу. Звідси бере свій початок відомий вислів : "повернутися до рідних пенатів", тобто повернутися на батьківщину, додому.

На початок ІІ століття до нашої ери склався культ 12 головних римських богів.

У 27 році до нашої ери за наказом Марка Агріппи збудували квадратний храм - Пантеон (див. на початку сторінки ілюстрацію), присвячений римським богам.

Важливу роль у житті римлян відігравала родина. Шлюб у Стародавньому Римі вважався священним таїнством і опорою держави. Більшість шлюбів у багатьох сім'ях Стародавнього Риму укладалися за розрахунком: для продовження роду, для об'єднання володінь, для зміцнення політичних союзів. Римлянки мали більше прав, а ніж афінянки. Жінки були повновладними в домі, займалися управлінням господарством, упорядковували сімейний побут. Вони мали право виходити поміж людей, ходити з чоловіком у гості, могли бути присутніми на домашніх бенкетах. 

Римляни приділяли особливу роль сімейному вихованню. Діти виховувалися в дусі поваги до вірувань і звичаїв предків, беззаперечного підкорення батьківській владі.

Хороший громадянин у римлян - це слухняний син і дисциплінований воїн.

03.04.2023 року

Військова експансія Риму. Пунічні війни. 

Основні дати та події: 

264-241 р. до н.е. – Перша пунічна війна;

          218-201 рр. до н. е. – Друга пунічна війна;

          149-146 рр. до н. е. – Третя пунічна війна;

   Терміни: 

   Провінції - у Стародавньому Римі — підвладні римлянам території поза Апеннінським півостровом, що керувались римським намісником. 

 Контрибуція – грошові виплати, які накладалися державою, що перемогла, на державу, що зазнала поразки.

1. Війни між Римом та Карфагеном. Перша пунічна війна

У ті часи Західне Середземномор’я перебувало під владою Карфагена. Ця колишня фінікійська колонія поступово перетворилася на величезну торговельно-землеробську державу. Карфаген мав власні колонії на острові Сицилія.

   Рим шукав приводу, щоб розпочати війну проти Карфагена. Незабаром він знайшовся. Захищаючи сицилійське місто Мессану від карфагенян, римляни в 264 р. до н. е. послали на острів свої війська. Так почалася Перша пунічна війна. Війну називають Пунічною тому, що римляни називали карфагенян пунійцями. Перші успіхи римлян були пов’язані з діями армії на Сицилії. Вони не тільки зняли облогу з Мессани, а й примусили правителя Сиракуз – союзника Карфагена – підкоритися Риму.

Для продовження бойових дій римлянам потрібен був власний флот. Зібравши всі кошти союзників, Рим уже через декілька років мав 120 кораблів. Хоча досвід у пунійців був більшим, римляни швидко навчилися воювати на морі.

Після перших поразок вони захопили острови Сардинія та Корсика. Розвиваючи успіх, у 256 р. до н. е. римська армія висадилася на африканському узбережжі. Але військо карфагенян розгромило римлян. Бойові дії знову було перенесено на Сицилію. До воєнних невдач додалася ще одна біда – жорстокий буревій знищив їхній флот. Противники були виснажені тривалою війною. Першими зуміли відновити свої військові сили римляни. Вони обклали найбагатших громадян податками й на ці гроші побудували новий флот, який ущент розгромив морські сили Карфагена. Так, у 241 р. до н. е. Перша пунічна війна завершилася перемогою Риму.

  Пунійці мали сплатити римлянам 3200 талантів (близько 84 т срібла), повністю звільнити Сицилію та видати полонених римських громадян. На островах Сардинія та Корсика римляни створили перші римські провінції. Згодом римською провінцією стала й Сицилія.

  Словникова робота

  Провінція – завойована римлянами область, країна, що розташовувалася за межами Італії; підвладна територія, якою керували намісники.

2. Друга та Третя пунічні війни

Втративши Сицилію та острови Середземномор’я, Карфаген заснував колонію в Іспанії – Новий Карфаген. Золоті та срібні поклади дали можливість відновити колишню могутність держави. Цю нову область очолював Ганнібал. Він зібрав потужну найману армію, яка налічувала 60 тис. воїнів і мала на озброєнні 37 слонів. З нею Ганнібал розпочав Другу пунічну війну (218-201 рр. до н. е.). На шляху до Італії війську потрібно було подолати Альпи. Полководець планував напасти зненацька й підняти на боротьбу з Римом його колишніх ворогів: галлів, італіків, греків. Найбільший успіх йому принесла битва біля містечка Канни 2 серпня 216 р. до н. е. Армія Ганнібала зуміла оточити вдвічі більшу армію Риму. Римляни втратили 50 тис. воїнів, а на бік Ганнібала перейшли міста півдня Італії та Сицилії. Шістнадцять років Ганнібал воював в Італії і не програв жодного бою. Проте після кожної поразки Рим виставляв нову армію, а сподівання Ганнібала на воєнну допомогу місцевих племен не виправдалися.

Згодом римські війська на чолі з Публієм Корнелієм Сципіоном висадилися в Африці. Ганнібала було відкликано з Італії для захисту рідного міста. У 202 р. до н. е. у битві під Замами римляни здобули вирішальну перемогу. Римськими провінціями стала Сицилія, південь Іспанії. У Північній Італії були організовані нові колонії.

  Римляни почекали, поки Карфаген виплатить контрибуцію в 10 тис. талантів, а потім оголосили йому нову війну. Третя пунічна війна (149-146 рр. до н. е.) була просто знищенням слабшого. Після трирічної облоги місто було захоплене, його жителі перетворені на рабів. На землях Карфагена було створено римську провінцію, а саме місто зруйноване.

Після перемоги над Карфагеном Рим став наймогутнішою морською державою Середземномор’я, а саме море римляни стали називати «внутрішнім», або «нашим», морем.

Контрибуція – грошові виплати, які накладалися державою, що перемогла, на державу, що зазнала поразки.

24.03.2023 року

Римська республіка V—ІІІ ст. до Р. Х. 

Основні поняття: 

Республіка (латин. – справа народу) – це така форма державного правління, за якої верховна влада у державі належить народу. Органи державної влади обираються на певний термін та мають чітко визначені повноваження. Державна влада за республіки поділяється на законодавчу, виконавчу, судову. 

Консул (лат. consul) — вищий виборний магістрат в Стародавньому Римі.

Посада консула була колегіальною, тобто консулів було відразу двоє, обиралися вони на один рік в центуріатних коміціях. Кожний консул мав право вето на рішення свого колеги.

Вето (від лат. veto — забороняю) — заборона, яка накладається головою держави на рішення іншого державного органу. 

Народні трибуни — у Стародавньому Римі посадові особи, які щорічно обиралися з числа плебеїв на зборах по трибах. Спочатку обиралися 2 народних трибуни, а з 457 року до н. е. — 10.

Законів XII таблиць - першої достовірно відомої кодифікації римського права. 

Легіон – військове об’єднання в армії Стародавнього Риму. 

Римська республіка в V – середині ІІІ ст. до н. е. 

Вигнавши Тарквінія Гордого, римляни проголосили республіку, тобто виборне правління. Ця подія, як вважали римські історики, відбулася 509 р. до н. е. Римська республіка мала три основні гілки влади: народні збори, сенат і магістратів (тобто начальників, правителів).

Респу́бліка (латин. – справа народу) – це така форма державного правління, за якої верховна влада у державі належить народу. Органи державної влади обираються на певний термін та мають чітко визначені повноваження. Державна влада за республіки поділяється на законодавчу, виконавчу, судову.

У Римі, як і в Греції, господарем держави вважався народ. Народні збори приймали закони й обирали посадових осіб – магістратів. Пропозиції, які вносили на зборах, не можна було ні обговорювати, ні змінювати – лише прийняти або відкинути цілком. Їх попереднє обговорення відбувалося на особливих зібраннях.

Посадових осіб вибирали терміном на один рік. За свою роботу вони звітувалися перед народними зборами. Посадові обов’язки виконували безоплатно. Утім, більшість виборних посад прибрали до своїх рук патриції. Тільки вони могли обиратися консулами, суддями, градоначальниками, скарбниками.

Вищими посадовими особами були два консули, які замінили вигнаних царів. Вони володіли царською владою – імперієм, що давало їм право командувати військом і вершити суд. Їх обирали народні збори з-поміж патриціїв. У них було менше влади, ніж у колишніх царів, позаяк їх було двоє і кожен міг протидіяти іншому. Крім того, у мирний час з усіх питань консули повинні були радитися із сенатом, який відав скарбницею, розв’язував проблеми війни і миру. І тільки під час військового походу влада консулів була необмеженою.

Наймогутнішим державним органом Римської республіки був сенат. Він складався із 300 осіб. Сенат оголошував набір до війська, визначав кількість солдатів та грошей на війну, приймав послів з інших країн, уводив чи забороняв нових богів. Усі постанови народних зборів мав затверджувати сенат.

У разі крайньої небезпеки для держави призначався диктатор. Йому були підпорядковані усі три гілки влади, включаючи консулів. Диктаторська влада обмежувалася лише терміном – вона не могла продовжуватись понад 6 місяців.

Диктатор – посадова особа в Стародавньому Римі, якій передавали всю повноту влади у разі небезпеки для держави (війна, повстання тощо).

Після падіння царської влади загострилися суперечності між патриціями і плебеями. Для незадоволення плебеїв було дві основні причини. По-перше, патриції захопили усі державні посади, створені після вигнання царя. По-друге, значна частина плебеїв страждали від боргів та нестачі землі. У 494 р. до н. е. плебеї, які складали основу війська, пішли з Рима і забажали створити нову общину.

Зрештою патриції погодилися на створення виборної посади народних трибунів – особливих плебейських захисників. Спочатку їх обиралося двоє, а згодом – десятеро. Особа народного трибуна оголошувалася священною і недоторканою. Він мав право скасувати рішення консулів і сенату. Для цього йому потрібно було вимовити слово вето, що латинською мовою означає «забороняю».

Вето (латин. – забороняю) – право посадової особи заборонити або припинити введення в дію того чи іншого рішення чи закону.

Народні трибуни не мали права залишати Рим більше ніж на добу. Двері їхніх будинків мали бути постійно відкритими для громадян, що потребували захисту.

Наприкінці IV – на початку ІІІ ст. до н. е. було прийнято закон, який відміняв боргову кабалу. Боржник, не маючи грошей для виплати боргу, віддавав лихварю все своє майно, але сам залишався вільним і недоторканим. Також плебеї отримали доступ до всіх посад.

Таким чином, результатом боротьби патриціїв і плебеїв було встановлення громадянської рівноправності. Усі громадяни Римської республіки стали рівними перед законом незалежно від багатства та знатності.

Багатьом перемогам Рим завдячував своїй організованій і добре озброєній, як на той час, армії. До римського війська набирали тільки повноправних громадян. На чолі його стояли два консули. Кожен з них командував декількома легіонами. До легіону входило 4200 піхотинців і 300 вершників. Легіон поділявся на невеликі загони – маніпули, які складалися з двох центурій. Такі мобільні загони успішно билися не тільки на рівнині, а й у лісі, в горах.

У римській армії використовували облогові механізми. Для перекидання воїнів через ворожі фортечні мури застосовували «ворони» – абордажні трапи. Крім того, римляни користувалися метальними механічними пристроями: катапультами, балістами, скорпіонами та ін.

Легіон – військове з’єднання в армії Стародавнього Риму.

На Апеннінському півострові проживало до 12 народностей. Понад 200 років між ними та Римом точилися війни. Римські правителі у відносинах з іншими народностями проводили політику «батога і пряника». Чим більше послуг надавали жителі якогось міста Риму в його війнах, тим більше прав римського громадянина вони здобували. Народності й міста, що воювали проти Риму, після їх підкорення не одержували жодних прав. Зрадити було ще небезпечніше. Римляни руйнували міста зрадників, а жителів продавали в рабство. Тож краще було добровільно підкоритися Риму, ніж воювати проти нього. 

Римляни використовували будь-які суперечності серед своїх ворогів. Вони намагалися посварити народності між собою, щоб не допустити їх об’єднання, а вже потім підкорювали їх одну за одною. Правилом Риму було: «Розділяй і владарюй».

Діючи таким чином, римляни до середини ІІІ ст. до н. е. завоювали всю Італію. Тільки на півночі, в долині річки По, свою незалежність зберегли галли. На всьому Апеннінському півострові поширилась римська монета – динарій. На півдні володіння римлян підступили до острова Сицилія, де вони зіткнулися ще з одним могутнім загарбником – Карфагеном.

Задача до лічби років. Що було раніше: проголошення республіки в Римі чи утворення єдиної держави в Китаї? Наскільки раніше? 

21.03.2023 року

Природні умови Італії та виникнення Риму. Вплив природно-­географічних умов на життя населення Апеннінського півострова. Виникнення міста Рима. 

Населення Італії

Апеннінський пів-в населяло багато племен: італіків, етрусків, греків, галлів, іллірійців. Острів Сицилія заселяли переселенці з Карфагену.

На півночі в долині річки По, жили різні племена галлів (4 ст. до н.е.). На південь від них, в західній частині півострова, знаходилася обл. Етрурія. Етруски оселилися там приблизно у 10 ст. до н.е. Існують різні версії щодо їх походження. Геродот уважав, що вони - вихідці з Малої Азії. Інші автори доводять, що етруски прийшли з Греції або завжди жили в Італії. Етруски займалися землеробством: вирощували пшеницю, ячмінь, овес, виноград. З льону виготовляли одяг та вітрила для кораблів. Успішно торгували з греками південної Італії і Сицилії, Карфагеном. Етруски досягли досить високого культурного рівня. Збереглися їх багато оздоблені могильні склепи, рештки міських стін, художні вироби: срібний і бронзовий посуд, розписні вази, прикраси, статуї. Вони були засновниками першого державного утворення на землях Італії, яке складалося з 12 незалежних міст, кожне з яких заснувало колонії.

На схід і на південь від етрусків, займаючи всю Середню і почасти Південну Італію, жили численні племена італіків (2-поч. 1 тис. до н.е). В Лаціумі на нижній течії Тибру, жили латиняни. Ще далі на південь в обл. Самніума і прибрежної Кампанії жило велике італійське плем’я самнітів .

На півдні Італії жили грецькі колоністи. У 8-7 ст. до н.е. - заснували багато колоній, найбільші: Тарент, Куми, Сиракузи. Саме в греків етруски та римляни запозичили абетку.

Виникнення міста Рим.

Місто Рим – одне з найдавніших міст на землі. Його називають «вічним містом», бо ніхто не знає, коли точно його було засновано. Розкопки вчених-археологів свідчать, що у VІІІ ст. до н.е. виникло невелике поселення на лівому березі Тибру, на землях латинів. Про це збереглося багато легенд. 

Приблизно у 10-9 ст. до н.е. в області Лаціума, на пагорбах жили племена італіків - латини та сабіни. Через деякий час ці два плем’я об’єдналися й утворили поселення укреплене фортецею на пагорбі Капітолій. Римом назване на честь легендарного засновника Ромула. Датою заснування міста вважається 21 квітня 753 р. до н.е.. Від цієї дати римляни вели своє літочислення.

Римський народ складався з великих патріархальних сімей. Роди об’єднувалися в три триби (племені).,кожна триба складалася з 10 курій. Кожна курія виставляла 100 піших воїнів та 10 вершників. Триби поступово перетворювалися на райони міста.

Управління Римом у царський період.

Найдавніший період в історії Риму усталено називати царським (753 - 509 рр. до н.е.). У цей період зберігаються родові відносини, а державою керують цар, рада старійшин (сенат) та народні збори.

Усього було сім царів. Перший з них - Ромул. Останній цар - Тарквіній Гордий.

17.03.2023 року

Урок контролю навчальних досягнень учнів із розділу № 3

https://vseosvita.ua/test/start/xia704   

14.03.2023 року

 Практичне заняття № 10. Суспільне, господарське  життя та побут в античних полісах на території України . 

Прочитайте наведені фрагменти джерел, перегляньте відео і складіть у зошиті план розповіді про господарське життя в античних полісах Північного Причорномор’я. 

Із книги «Географія» давньогрецького географа й історика Страбона

…місто Феодосія — з родючою рівниною і гаванню, придатною навіть для сотні суден… Далі до Пантікапея йде родюча країна, уся ця земля багата на хліб… На схід від Пантікапея розміщено гавань і доки* приблизно для 30 кораблів…

Щодо Херсонеса, то за винятком гірської частини, вся його інша частина на морському березі до Феодосії становить рівнину з добрим ґрунтом і надзвичайно багату на хліб…

І в давнішні часи звідси возили хліб до еллінів, подібно до того, як солону рибу з Меотіди…

Док — споруда, призначена для спорудження та ремонту кораблів.

Із праці сучасного українського історика Сергія Крижицького

У V ст. до н.е. у Причорномор’ї розвивається сільське господарство, ремесла, внутрішня і зовнішня торгівля. Головними культурами були пшениця, ячмінь, просо, бобові, городина (цибуля, часник та ін.), садові культури.

Розвивалося також тваринництво. Розміщення поселень уздовж берегів, багатих на рибу, сприяло рибальству.

Із праці сучасного українського історика Наталії Яковенко

Географічно торговельні зв’язки підприємливих греків простягалися далеко вглиб до в колишніх територій: грецькі колоністи могли там придбати збіжжя, худобу, мед, віск, рибу, шкіри. З іншого боку, на замовлення знатних скіфів грецькі майстри виготовляли коштовні ювелірні прикраси, розписні амфори, посуд із зображенням сцен зі скіфського життя.

За даними Одеського музею нумізматики

У VI ст. до н.е. в Ольвії з’являються монети у вигляді «дельфінів» і «риб». Наприкінці цього ж століття починає випуск срібних монет Пантікапей. Наприкінці V—IV ст. до н.е. майже всі основні грецькі міста Північного Причорномор’я переходять до карбування власних монет із срібла та міді: Феодосія, Херсонес, Тіра, Ольвія і Пантікапей чеканять також і золоті монети.

 СУСПІЛЬНЕ ЖИТТЯ ПОЛІСІВ. ГРОМАДЯНСЬКА ПРИСЯГА ХЕРСОНЕСЦІВ 

ЯК ІСТОРИЧНЕ ДЖЕРЕЛО 

Грецькі колонії були полісами. Переселенці приносили на новоосвоєні землі ті порядки, що існували в їхній метрополії. Ольвія та Херсонес розвивалися як демократичні республіки, Пантікапей — як аристократична (до утворення Боспорського царства). Населення міст-держав складалося з трьох основних верств: громадян, метеків і рабів. 

Найвищими органами влади в причорноморських полісах були народні збори, у яких брали участь усі вільні громадяни-чоловіки.

Усі державні посади у причорноморських полісах були виборними, а урядовці — підзвітними перед народними зборами.

Надзвичайно цінним джерелом про державний устрій Херсонеса є присяга його громадян — напис на мармуровій плиті, знайдений при розкопках, який практично повністю зберігся до наших часів. 

З присяги громадян Херсонеса

Клянуся Зевсом, Геєю, Геліосом, Дівою [богиня], богами й богинями олімпійськими, героями, що володіють містом, територією та укріпленими пунктами херсонесців.

Я буду однодумним щодо порятунку і свободи держави та громадян і не зраджу Херсонеса, Керкінітіди, Калос Лімена й інших укріплених пунктів і решти території, якою херсонесці управляють чи управляли.

Я не звалюватиму демократичного ладу й не дозволю цього тому, хто зраджує і звалює, й не потаю цього, але доведу до відома державних службових осіб.

Я … не розголошуватиму нічого з потаємного ні елліну, ні варвару, що може зашкодити державі.

Я не даватиму або не прийматиму дарів на шкоду державі і громадянам.

Опрацюйте документ за запитаннями:

•  Які території управлялися Херсонесом?

•  Яким був суспільний устрій Херсонеса (демократичний чи аристократичний)?

•  Про які права й обов’язки громадянина поліса йдеться в цьому уривку?

10.03.2023 року

Елліністичні держави. Основні риси еллінізму. «Зустріч цивілізацій». 

Любі учні!

Під час вивчення теми уроку Ви дізнаєтесь у чому сутність еллінізму й особливості елліністичних держав.  

Еллінізм — період в історії від смерті Александра Македонського у 323 р. до н. е. до 30 р. до н. е., коли остання з елліністичних держав була завойована Римською імперією. Найбільш характерним для цього періоду є формування нової культури на основі поєднання грецької та східної (азіатської). 

Прочитайте текст, наведений нижче.

РОЗПАД ІМПЕРІЇ АЛЕКСАНДРА МАКЕДОНСЬКОГО

Яку роль відіграла грецька культура в становленні імперії Александра Великого?

Унаслідок греко-македонських завоювань утворилася величезна держава, яка простягалась від Балканського півострова до річки Інд, — імперіяАлександра Македонського. Столицею її стало місто Вавилон. На завойованих землях Александр свідомо прагнув поширити грецьку культуру і мову. Він запрошував греків переселятися в нові, збудовані для них міста — такі, як Александрія Єгипетська. Александр заснував 20 міст і кожне назвав своїм ім’ям. Скрізь життя було організоване за грецьким зразком. На основі своєї рідної культури Александр мріяв створити нову світову державу, в якій панували б рівність усіх громадян, свобода, добробут.

Майже в усіх областях держави Александра управителями були його віддані полководці. Проте він залучав до свого оточення і знатних персів, призначаючи їх на високі посади. За наказом царя перських хлопчиків зі знатних родин навчали грецькій мові та македонській військовій справі. Заохочувалися також шлюби греків і македонців із місцевими жінками.

Після смерті Александра Македонського розпочалася тривала і запекла боротьба між полководцями та родичами царя за владу і землі величезної держави. У цій боротьбі загинули мати, дружина, маленький син Александра, чимало його сподвижників. Зрештою імперія розпалася на кілька самостійних держав.

 ЕЛЛІНІСТИЧНІ ДЕРЖАВИ

Якими були особливості управління та розвитку найбільших елліністичних держав?

Держави, що утворилися в результаті розпад імперії Александра в Середземномор'ї, називають елліністичними.

їх розквіт припадає на III ст. до н.е. Політичний устрій цих держав поєднував елементи управління і східних держав, і грецьких полісів. Наслідуючи давньосхідні традиції, елліністичні правителі — полководці Александра — проголошували себе царями, мали величезну владу, передавали її у спадок, розпоряджалися всіма землями.

Найміцнішою з елліністичних держав історики вважають Єгипет, зі столицею — Александрию, де правив талановитий полководець Птолемей. Він заснував нову династію царів Єгипту — династію Птолемеїв, що володарювала майже три століття.

Птолемеї турбувалися про господарський розвиток країни. Було відновлено та побудовано чимало нових каналів. У країні вирощували пшеницю, льон, папірус. З'явились і нові для Єгипту культури — рис і бавовна.

Для посівів із державних складів видавали сортове насіння. Завдяки цьому з III ст. до н.е.

Єгипет став найбільшою житницею Середземномор'я.

Розквітали й ремесла. Особливо славилися в античному світі єгипетські вироби з кольорового скла, міді, залізай бронзи, посуд, тканини з вовни та льону тощо.

Найбільшим за територією було Сирійське царство, що існувало в IY-I ст. до н.е. Засноване одним із охоронців Александра — Селевком, тому його часто називають державою Селевкидів.

Елліністична Македонія переживала важкі часи. У пошуках кращої долі значна частина населення переселялася до східних держав. Попри економічну слабкість, Македонія за допомогою сильного війська утримувала під своєю владою міста-держави Балканського півострова.

 ОСНОВНІ РИСИ ЕЛЛІНІЗМУ

Що таке еллінізм? У чому особливості цього періоду?

Після Александра Македонського грецький світ змінився. Його кордони розширились, оскільки багато греків переселились на Схід у міста, засновані великим полководцем і його наступникам и. Через 100 років після походу Александра в Малій Азії, Сирії, Єгипті проживало більше греків, ніж у Європі. Цей період учені назвали еллінізмом.

Б епоху еллінізму грецька мова перетворилася на мову міжнародного спілкування.

В елліністичних державах поширювались не тільки мова, ай спосіб життя греків. При палацах елліністичних правителів творили грецькі скульптори, поети, філософи. У нових містах будували гімнасії й театри, іподроми й стадіони. У Єгипті й Вави лоні, Фінікії й Середній Азії поширилася грецька релігія. Скрізь зводилися храми на честь Зевса, Афіни, Аполлона. Грецька і місцеві релігії настільки перемішалися, що люди молилися й приносили жертви одночасно Осірісу й Посейдону, Мардуку й Артеміді.

Бурхливо розвивалася торгівля. Усю Передню Азію перетинали караванні шляхи, облаштовані спеціальними помешканнями для купців, колодязями й охороною. Морськими шляхами східні товари поширювались на все Середземномор'я та Причорномор'я.

Отже, взаємодія грецького і східного світів була дуже різнобічною і стосувалася не лише культури, а й державного управління, способу життя людей, військової справи тощо. Тому вчені часто називають цей період «зустріччю цивілізацій».

Проте елліністичні держави ослаблювали часті війни та народні заворушення. На той час на Заході значно посилюється Римська держава. VII-І ст. до н.е. елліністичні держави були завойовані римлянами.

Перевірте засвоєне на уроці

1.  Які держави називаються елліністичними?

2.  Назвіть хронологічні межі елліністичного етапу в історії Стародавнього світу.

3.  Чому імперія Александра Македонського швидко розпалася після його смерті?

4.  Як зміни вся грецький світ у наслідок завоювань Александра ?

5.  Розкрийте значення поняття «еллінізм» та ока растеризуйте цю добу.

Домашнє завдання

1.  Вправи з «історичної математики»:

а)  *** Скільки років пройшло від битви при Херонеї до початку походу військ Александра на Схід?

03.03.2023 року - 07.03.2023 року

Тема:Тема: "Східний похід Александра Македонського. Перебіг Східного походу, основні битви. Створення держави Александра Македонського. 

Хронологія Східного походу Александра Македонського

334 р. до н.е.

Початок Східного походу Александра Македонського. Перехід македонських військ через чорноморські протоки (Геллеспонт) до Азії

334 р. до н.е.

Битва на р. Ґранік. Перемога військ Алксандра Македонського

333 р. до н.е.

Битва при Іссі. Перемога військ Алксандра Македонського

Січень-серпень 332 р. до н.е.

Облога і взяття міста Тір македонськими військами. Місто, що знаходилося на острові неподалік берегу і було головною базою персидського флоту, вдалось захопити лише після того, як з берегу до нього було збудовано дамбу. Захоплене місто було віддано на розграбування і руйнування, а мешканці продані в рабство

Грудень 332 - березень 331 р. до н.е.

Підкорення Єгипту. Проголошення Алксандра Македонського рівного богам

1 жовтня 331 р. до н.е.

Битва при Гавгамелах стала вирішальною у подальшій долі Персії. Незабаром перський цар Дарій, що втік з поля битви після нищівної поразки, був по зрадницьки вбитий. Перська імперія фактична припинила існування

329 р. до н.е.

Підкорення Алксандром Македонським Середньої Азії

Весна 327 - липень 326 рр. до н.е.

Індійський похід Алксандра Македонського. Вирішальна битва відбулась на річці Гідасп, в який македонські війська здобули перемогу. Але македонське військо відмовилося рухатися далі на Схід

326-324 рр. до н.е.

Повернення Алксандра Македонського до Вавилона. Частина військ рухалася суходолом вздовж Перської затоки, а частина на кораблях. У результаті походу постала величезна імперія від Балкан до р. Інд

28.02.2023 року 

Практичне заняття № 8.

Мистецтво Стародавньої Греції 

Прочитайте текст, наведений нижче.

Давньогрецька архітектура. 

У V ст. до н. е. в Греції високого рівня розвитку набула архітектура. Краса архітектурних пам’яток, на думку греків, мала виховувати у громадян відчуття прекрасного, гармонійного і величного. Тому вони розробили особливі правила, які визначали співвідношення різних частин будівлі. Ці правила називаються ордером – «порядком». Замість колон греки іноді використовували кам’яні статуї. Колони-статуї у вигляді чоловіків називалися атлантами, у вигляді жінок – каріатидами.

Давньогрецькі храми будували на високому фундаменті, щоб виділити з-поміж інших будівель. Зусібіч їх оточували мармуровими колонами – портиком. У головному залі храму містилася статуя бога, якому він присвячувався. У храмах були також приміщення, де зберігалися священне начиння, храмові і навіть міські скарби.

На жаль, давньогрецькі споруди дійшли до нашого часу в досить пошкодженому вигляді, проте й досі вражають своєю красою та вишуканістю.

Яким був Афінський Акрополь в V ст. до н. е  

Найвизначніші пам’ятки давньогрецької архітектури були споруджені на невеликому майданчику (300x130 м) – Афінському Акрополі. Він знаходився на скелястому пагорбі з прямовисними схилами. Це було священне для давніх афінян місце, оскільки тут розміщувалися храми їх богів, а насамперед покровительки їхнього полісу – Афіни.

Під час греко-перських воєн всі споруди на Акрополі були зруйновані персами. Утім, афіняни вирішили не відновлювати зруйновані будівлі, а побудувати на їхньому місці нові. Більшість значних споруд Акрополя було побудовано під час правління Перикла. Планування та побудову Акрополя виконували під керівництвом видатного архітектора та скульптора Фідія.

Потрапити на Акрополь можна лише з одного боку, і лише по вузькій дорозі. Мармурові сходи вели до парадного входу на Акрополь, який називався Пропілеї[1]. Він мав два доричних портики, до яких було прибудовано бібліотеку та картинну галерею. Стелі Пропілеїв були розписані золотими зірками на тлі синього неба.

Праворуч від Пропілеїв розташовувався невеликий, але вишуканий храм богині перемоги – Ніки. Він мав особливість – статуя богині в цьому храмі була не крилатою, як звичайно, а безкрилою – щоб богиня ніколи не покидала Афіни.

[1] Пропілеї (з грецької – перед воротами) – парадний вхід, проїзд, утворений портиками та колонадами.

Центральне місце на Акрополі займав Парфенон – храм, присвячений Афіні Діві (Парфенос), покровительці міста та всієї Аттики. Він був побудований з білого мармуру із золотистим відтінком. Зусібіч храм оточували портики, які складалися з 46 колон дорійського ордера. На фронтонах розміщувалися мармурові скульптури. Всередині храму було дві зали. В одній з них стояла 11-метрова статуя Афіни, в іншій – зберігалася скарбниця Афінської держави.

Навпроти Парфенона стояв менший за розмірами храм Ерехтейон, частина колон якого була зроблена у вигляді витончених фігур дівчат, які несли корзини (портик каріатид).

На Акрополі стояла статуя Афіни Промахос (Войовниці). Вона була зроблена з бронзи і мала висоту 7 метрів. Грізна богиня правою рукою спиралася на спис, лівою тримала щит, голову вінчав шолом.

Портик – розміщена перед входом у будівлю відкрита галерея, утворена колонами або стовпами, що підтримують перекриття.

Чим уславилися давньогрецькі скульптори? 

У багатьох музеях світу зберігаються пам’ятки давньогрецької скульптури. Статуї богів, переможців Олімпійських ігор і знаменитих людей стояли в храмах, на стадіонах, вулицях та площах давньогрецьких міст. Скульптори вирізали їх із дерева, відливали з бронзи або висікали із білого мармуру. Давньогрецькі скульптори вміли передавати рухи людей. Їхня майстерність вражала сучасників. Вони сприймали статую, як живу істоту: «ось-ось заговорить», «вона жива» тощо.

Давньогрецькі скульптори хотіли показати у своїх творах, якими повинні бути люди. Тому богів, героїв та людей вони зображували красивими, молодими, зі струнким тілом та правильними рисами обличчя. Проте не лише красу людини прагнули передати скульптори, а й відвагу, мужність, готовність до подвигу. Як зазначали сучасники, деякі статуї були прекрасніші за живих людей.

Скульптори з Пелопоннесу зазвичай зображували сильних, мускулистих атлетів. Серед них уславився майстер Поліклет. Серед найкращих його творів – скульптури «Дорифор» (списоносець) та «Поранена амазонка».

Відомим грецьким скульптором був Мирон. Він ставив за мету зобразити людське тіло в момент руху. Найкраще це вдалося йому в статуї, яка зображає юнака – метальника диска («Дискобол»).

Особливою славою користувалися скульптури Фідія, зокрема статуя Афіни Парфенос для Акрополя та статуя Зевса для храму в Олімпії. Статуя Афіни Парфенос у повному озброєнні стояла на мармуровому постаменті всередині Парфенону. У руці вона тримала Ніку – крилату богиню перемоги. Біля її ніг лежав великий бронзовий щит, на якому було зображено битву героїв з амазонками. Щоб передати колір рук, обличчя та ніг, Фідій на дерев’яну основу наклав пластинки зі слонової кістки. Одяг богині був зроблений із золота.

Статуя Зевса в храмі Олімпії перевищувала у висоту 12 метрів (і це без п’єдесталу) і вважалась одним із семи чудес світу. Ось як описував цю статую давньогрецький письменник Павсаній (ІІ ст. до н. е.): «Бог сидить на золотому троні, його фігура зроблена із золота й слонової кістки, на голові у нього вінок немов з гілок маслини, на правій руці він тримає богиню перемоги [Ніку], зроблену також зі слонової кістки й золота. У неї на голові пов’язка і вінок. У лівій руці бога скіпетр, прикрашений всілякого роду металами. Птаха, яка сидить на скіпетрі – орел. Взуття бога і верхній одяг – також із золота, а на одязі – зображення різних тварин і польових лілій». Давньогрецький бог був зображений на троні. Обличчя, руки й інші оголені частини тіла були зроблені зі слонової кістки, волосся і борода, вінок, плащ і сандалі – із золота, очі – з коштовного каміння. У правій руці він тримав богиню перемоги Ніку, а у лівій – скіпетр, увінчаний орлом. 

Що відомо про живопис в Давній Греції? 

Так само знаменитими були в Елладі живописці, проте їхні роботи зникли під час війн безслідно. Про їхню майстерність свідчать афінські вази, які збереглися дотепер, і їх можна побачити у багатьох музеях. Живописці зображували на вазах та інших керамічних виробах сцени тогочасного життя, героїв міфів та поем Гомера, а також сцени із трагедій і комедій.

Афінські гончарі використовували глину, яка під час обпалювання набувала червоного кольору. У VІ ст. до н. е. на червоне тло майстри наносили фігури чорним лаком. Такі вази називаються чорнофігурними. У V ст. до н. е. чорним лаком зафарбовували тло, а для фігур залишали природний червоний колір глини. Такі вази називалися червонофігурними. Грецькі розписні вази славились в усьому світі, найкращі з них виготовляли в Аттиці.

Письмово дайте відповідь на запитання:

• Визначте особливості давньогрецької архітектури. Порівняйте забудову давньогрецького міста з містами інших країн давнини. Що було спільного, а що – відмінного**? 

• Уявіть, що вам доручили провести рекламну компанію з історичного туризму. Підготуйте рекламну листівку (це може бути і рекламна презентація) про Афінський Акрополь V ст. до н. е. З метою забезпечення притоку туристів рекламна листівка має бути підготовлена так, щоб зацікавити якомога більше туристів. У листівці має бути опис пам’яток. 

• Кого зображували давньогрецькі скульптори і що хотіли виразити своїми творами? Порівняйте давньогрецькі скульптури зі статуями та рельєфами країн Стародавнього Сходу*. 

• Розгляньте зображення вазописів. Які сцени зображені на вазах? Опишіть свої враження від грецького вазопису. 

24.02.2023 року 

 Тема:" Криза грецького поліса. Демосфен. Підкорення Греції Філіпом II." 

Прочитайте текст, наведений нижче.

 Попрацюйте із запитаннями до тексту. 

Війни між грецькими містами-державами 

Пелопоннеські війни не поклали край боротьбі за лідерство серед грецьких полісів.

Греція увійшла в добу занепаду та розбрату. Поліси, що намагалися звільнитися від влади спартанців, вдалися до військових дій проти неї. Воєнний союз проти Спарти очолили Афіни. Союзниками Спарти були: Фіви, Аргос та Коринф. На боці союзників виступила також Персія. Вони розпочали так звану Коринфську війну (395—387 рр. до н. е.). У 394 р. до н. е. кораблі персів і афінян розбили біля Малоазійського узбережжя флот Спарти та її союзників. У відповідь армія Спарти розгромила ворогів на суходолі, біля Коронеї.

У цій війні перемагала то одна, то інша сторона. Найгірше було коринфіянам, міста та господарство яких руйнувала війна. Результат боротьби визначили перси: злякавшись посилення Афін, вони перейшли на бік Спарти, і це визначило її перемогу. У 387 р. до н. е. між Афінами і Спартою було укладено Анталкідів мир (за іменем полководця, що його уклав). За умовами миру Спарта повернула собі гегемонію в Греції. Але мир тривав недовго.

У 387 р. до н. е. був створений Другий Афінський морський союз, що у війні 376—371 рр. до н. е. здобув перемогу над Спартою, яка до того ж зазнала поразки і в боротьбі з Беотійським союзом на чолі з Фівами (Беотійська війна 379—355 рр. до н. е.). Війну почали Фіви проти Спарти. Їх підтримали Афіни — споконвічний суперник спартанців.

Посилення Афін викликало невдоволення її союзників, що вилилося у Союзницьку війну 357—356 рр. до н. е., яка завершилася втратою Афінами першості.

Занепад традиційних лідерів — Афін і Спарти сприяв посиленню Македонії — країни на півночі Балканського півострова.

Посилення Македонії за часів Філіппа II

Посилення частини Греції, яку називають Македонією, розпочалося за часів правління царя Архелая (413—399 рр. до н. е.). Але на могутню державу Македонія перетворилася за Філіппа II (382—336 рр. до н. е.), який став регентом при шестирічному цареві. Зосередивши у своїх руках і політичну і військову владу, Філіпп II провів низку важливих реформ. У першу чергу відбулися зміни в армії. Філіпп, використавши афінський досвід, створив власну навчену, дисципліновану, непереможну македонську армію. Вона складалася із загонів піхоти, легкої і важкої кінноти. Основною силою армії була фаланга важкоозброєних піхотинців, так звана македонська фаланга.

Від еллінської фаланги її відрізняли більша щільність бойового шикування та особлива будова. Тепер у бою брали участь воїни не тільки перших рядів, а й 5—6 шеренг завдяки довгим, п’яти-шестиметровим списам — сарисам. У глибину гопліти шикувалися у 8—24 ряди. Глибина бойового порядку збільшувалася при скороченні фронту, де ставало від 1000 до 500 воїнів, залежно від місця бою. Фаланга являла собою значну ударну силу, не було випадку, щоб ворог витримав першу її атаку.

Крім того, із числа знатних македонських юнаків було створено важку кінноту гетайрів («приятелів»). Гетайри завжди перебували поряд із царем, брали участь у його бенкетах. Ці кінні загони мали прикривати фланги з фаланги і завдавати вирішального удару по ворогу.

Також Філіпп наказав створити мережу доріг, які поєднали всі віддалені куточки країни.

Завдяки видобутку золота, на яке була багата македонська земля, Філіпп здійснив значні економічні перетворення. Його якісні золоті царські монети поширилися по всіх грецьких полісах. Вони навіть стали витісняти перські «дарики» з ужитку в містах Малої Азії, що загострило відносини між Персією і Македонією.

Але головним було те, що на ці гроші Філіпп II добре озброїв армію.

«Реформи Філіппа II». 

Військова

Піхота набиралася з селян. Легка кіннота формувалася з фессалійців і фракійців, а важка кіннота — з македонської знаті. Вдосконалив грецьку фалангу: македонська фаланга, в якій воїни були вишикувані тісніше, ніж у грецькій, складалася з 24 шеренг. Перші шість рядів мали списи різної довжини. Перший ряд — 1 метр; другий — 2 і т. д. Це значно посилювало ударну міць фаланги. Для підвищення маневреності вона розбивалася на декілька поряд розміщених фаланг.

Після захоплення Фракії був створений флот, що складався зі 160 бойових кораблів

Фінансова

Централізація фінансів. Захоплення срібних родовищ у Фракії та в долині річки Стрімон. Карбування власної золотої (за афінським зразком) та срібної (за родоським зразком) монети

Підкорення Греції Македонією 

Проголошений у 359 р. до н. е. царем Філіпп планував підкорити всю Грецію.

Маючи могутні армію та фінансові можливості, Філіпп II протягом 357—348 рр. до н. е. підкорив землі на півночі Валканського півострова: іллірійців та фракійців.

Відчувши силу своєї держави, Філіпп II став поступово прибирати Елладу до рук. Йому потрібний був лише привід для відвертого нападу на Грецію. І невдовзі Філіпп знайшов його. Сталося так, що у 355 р. до н. е. жителі Фокіди, країни в Середній Греції, пограбували скарбницю Дельфійського храму — найбільшої святині усіх еллінів. Фіванці з фессалійцями оголосили війну фокідянам та покликали на допомогу Філіппа. Його армія блискавичним ударом розгромила святотатців-фокідян, але при цьому Філіпп, певна річ, приєднав Фессалію до свого царства. Відтепер сильна фессалійська кіннота увійшла до складу його армії. Цар Македонії був готовий до війни з усіма греками.

Може, й вдалося б Елладі відстояти свою свободу, коли б не чвари всередині кожного поліса між різними політичними силами. Так, в Афінах на той час точилася запекла боротьба між македонською армією на чолі з Ісократом та їхніми супротивниками, керованими Демосфеном. За складних політичних умов, що склалися на той час, Ісократ пропонував народним зборам приєднатися до сильної Македонії, діставши її захист. Всупереч йому, Демосфен закликав громадян не платити свободою вітчизни за удавані переваги «захисту» македонців. Йому вдалося переконати афінян та їхніх союзників не коритися жадібному до влади Філіппу II і дати йому відсіч. У 338 р. до н. е. в Беотії, біля міста Херонея, сталася вирішальна битва між греками та македонцями.

Македонська армія налічувала 30 тис. піхотинців та 2 тис. кінноти.

Філіпп II, розуміючи, що найбільшу загрозу для його військ становлять фіванці — воїни, що мали великий військовий досвід, вирізнялися високим бойовим духом і поклялися або перемогти або померти, — поставив проти них важкоозброєну кінноту (гетайрів), очолювану його сином Ллександром. Розпочався бій. Спочатку незначних успіхів досягла об’єднана армія полісів. Могутній удар фіванців змусив македонян докласти багато зусиль, щоб зупинити їх наступ. Але в бій вступила кіннота македонської армії. Саме вона забезпечила Філіппу II блискучу перемогу. Це лише одна з битв, де засяяв талант молодого полководця Александра.

Народ Греції й гадки не мав про те, що на полі біля Херонеї він назавжди втратив свободу своєї країни. Панування над Грецією передавалося від одного до іншого загарбника протягом тисяч років.

Поразка біля Херонеї викликала паніку в Афінах, але Філіпп не став йти на місто. Йому потрібна була покірна, а не розорена Греція. Філіпп відпустив полонених і запропонував мир. За це Філіппа та його сина навіть було проголошено почесними громадянами Афін.

У 337 р. до н. е. Філіпп II скликав у Коринфі з’їзд представників усіх грецьких полісів. На ньому було створено Еллінський союз. Філіппа було проголошено організатором спільного походу греків проти давнього ворога Персії. Але за це всі грецькі поліси мали віддати йому в командування армію і флот.

Незважаючи на таку успішну діяльність, Філіппу II не вдалося здійснити цей похід. Причиною цього стало розлучення царя. Він вирішив у черговий раз одружитись. На весіллі Александр не зміг стриматись, коли один із придворних побажав молодим законних дітей. Александр кинув чашу в обличчя підлеснику. Філіпп схопився з місця, щоб покарати сина, але під впливом вина впав. Тоді Александр сказав: «Подивіться на людину, яка хоче йти в похід на Персію, а не може пройти від ліжка до ліжка». Після цього знать, очолювана ображеною матір’ю Александра, організувала заколот і в 336 р. до н. е. Філіппа було вбито.

Демосфен радів. Йому здавалось, що молодий цар не зможе замінити батька. Але він глибоко помилявся. За два роки Александр підкорив усі землі, які вийшли зі складу Македонії після смерті Філіппа і швидким маршем привів армію у Грецію. Розгубленим грекам нічого не лишалось, як підтвердити угоди, які вони підписали з Філіппом II.

Запитання та завдання

1. У чому проявився занепад грецьких полісів?

2. Що спричинило Коринфську й Беотійську війни?

3. Де розташована Македонія?

4. Які реформи провів Філіпп II, що зміцнили Македонське царство?

5. Які особливості македонської фаланги?

6. Коли відбулась битва біля Херонеї? Хто у ній переміг?

7. Хто очолював опір полісів Греції проти влади Македонії?

Робота з документами

ІЗ ТВОРУ ДЕМОСФЕНА «ФІЛІППІКА»

...Філіпп — повновладний господар над військом, що найважливіше у війні, його воїни завжди добре озброєні. У нього багато грошей. Він робить все, що забажає, не боячись ні сікофантів (донощиків), ані слідства за порушення законів; нікому не звітує, одним словом, — керівник, суверенний господар. А в мене, людини, якій довелось чинити опір такому ворогові, яка сила? Ніякої! Право виступати перед народом, єдину мою силу, ви даєте також зрадникам, найманцям, підкупленим Філіппом.

ПЛУТАРХ ПРО ДЕМОСФЕНЛ

Невдовзі афіняни поставили мідну статую Демосфену на міській площі. Демосфен був представлений зі скорботним виразом на обличчі та стиснутими у відчаї руками. Напис на постаменті сповіщав: «Якби, Демосфене, міць ти мав таку, як і розум, — владу в Елладі не зміг би захопить македонський Арей».

Запитання до документів

1) На що міг покладатися Демосфен у своїй боротьбі проти Філіппа?

2) Поміркуйте, чи була поразка Демосфена неминучою.

17.02.2023 року

Тема: "Побут і господарювання давніх греків."

Прочитайте текст, наведений нижче.

 Попрацюйте із запитаннями до тексту. 

1. Господарське життя Греції за класичної доби

  Через несприятливі для хліборобства природні умови в 5-4 ст. до н. е. зернові культури були витіснені виноградом, оливками, овочами та фруктами. Виноград та плоди оливкового дерева висушували та маринували, але продавали за межі Греції здебільшого вино та олію. На ринках продавали смокву (інжир), цибулю, часник, капусту та зелень. Щодня вживали також м’ясо та молоко. Сільське господарство було основним заняттям мешканців Спарти, Беотії, Фессалії. Проте в Давній Греції існували поліси, які надавали перевагу ремеслу та торгівлі, - це Коринф, Аттика, Мегари.

   Надзвичайно вправними були грецькі ковалі та гончарі. Греки вдосконалили виробництво заліза, знали кілька видів сталі, виробляли бронзові та мідні вироби. Грецькі амфори та піфоси для збереження й перевезення вина, олії, зерна, святковий столовий посуд, теракотові статуетки й світильники славилися в усьому Середземномор’ї. Від 6 ст. до н. е. греки використовували монети.

  У 5-4 ст. до н. е. виникла нова форма рабства, яку вчені називають класичним рабством. Історики припускають, що в Афінах раби становили третину всього населення. Завдяки рабській праці процвітали маєтки землевласників, ремісничі майстерні, працювали шахти й копальні, велося будівництво, розвивалася торгівля. Раби працювали і в домашніх господарствах: мололи зерно, готували їжу, прибирали житло. Раби доглядали за дітьми, працювали секретарями, писарями, кур’єрами, катами та поліцейськими. Греки вважали, що поділ людей на рабів і вільних закладено в самій природі людини, а тому рабство має існувати завжди. Основними джерелами поповнення рабів були війни, работоргівля та піратство. Діти рабів також були рабами.

2. Звичаї та побут давніх греків

Від самого початку грецька цивілізація формувалася як суспільство дозвілля. Погляди греків влучно висловив Аристотель: «Людина створена для щастя, а поліс - для того, щоб вона могла жити щасливо». Рабська праця дала змогу більшості громадян не перейматися клопотами про пошук засобів до існування. Навесні та влітку греки працювали не більше ніж шість годин на добу. Решту часу вони присвячували атлетичним заняттям, відвідуванню центральної площі - агори, де виступали політики, філософи, поети, письменники.

     Місця, де греки проводили дозвілля, називалися палестри та гімнасії - спеціально обладнані спортивні майданчики. Тут були всі умови для занять спортом, відпочинку, а також лазні, де спортсмени могли помитися після вправ та змагань. Елліни влаштовували урочисті вечері, на які запрошували поетів, танцюристок. На таких вечерях люди спілкувалися, вели розмови на філософські, літературні та буденні теми.

Заходячи до будинку, гості знімали взуття, а раби омивали їм руки. Ця процедура повторювалася часто, оскільки їли без ножів, виделок і навіть ложок. Після того як гості почастувалися першими стравами, починалася розмова. Раби приносили десерт і вино, яке на дві третини розбавляли холодною водою.

Грецькі будинки поділялися на чоловічу та жіночу половини. Своє приватне життя греки не виставляли напоказ. Будинки виходили на вулицю глухим муром. Стіни будівель були потиньковані, а в багатих людей іноді оздоблені мозаїкою. Меблі греки мали надзвичайно прості: ложа для спання та їжі, низенькі столи, скрині, лави, крісла. Для освітлення використовували бронзові лампи, у які заливали оливкову олію. Посуд – чаші, горщики, амфори – здебільшого виготовляли з глини.

Чоловіки вдягали довгу, до колін, сорочку без рукавів – хітон – та плащ, який обгортали навколо тіла, – гіматій. У жінок хітони були довшими – сягали землі. Краєм плаща жінки вкривали голову. Чоловіки ходили з непокритою головою, і лише ремісники та мандрівники одягали шапки. Взуттям слугували сандалії.

3. Світогляд та релігія греків

Невід’ємною частиною світогляду та буденного життя греків була релігія. Утім, упродовж століть боги змінювалися так само, як і ті, хто вірив у них. Від часів утворення грецьких полісів зростає роль богів – покровителів ремесла й торгівлі (Гермеса), ковальства (Гефеста). Здебільшого покровителями ремесел у кожному місті ставали боги, що їх вважали оборонцями самого міста: наприклад, в Афінах –  Афіна, у Дельфах – Аполлон тощо. У кожному полісі поступово складається культ головного бога –  охоронця й покровителя держави та її громадян.

   Греки вірили і в те, що боги знають, як можна уникнути неприємностей у житті. Свої поради та веління (оракули) боги передавали людям через пророків і ясновидців. Так, у храмі Аполлона в Дельфах була піфія – жінка-віщунка, яка могла дати відповідь на будь-яке запитання про майбутнє. До неї та до жерців храму час від часу зверталися правителі Греції та інших країн і народів. Збереглася легенда про Кассандру, дочку троянського царя Пріама, яку боги нагородили здатністю передбачати майбутнє, але вона відкинула залицяння Аполлона, і той зробив так, що люди ніколи не прислухалися до її правдивих пророцтв.

   Греки, як і інші давні народи, споруджували своїм богам храми. Усередині давньогрецького храму стояла статуя бога, якому було присвячено споруду, проте всі обряди та святкування відбувалися на площі, біля будівлі. Віруючі не були учасниками релігійних церемоній, а спостерігали за ними ззовні. Обов’язки жерців виконували вибрані жеребкуванням службові особи. Грецький жрець не вчився спеціально й нічим не відрізнявся від решти громадян.

   4  Свята та розваги давніх греків

Релігійні свята посідали особливе місце в житті грецьких полісів, їх присвячували богові – покровителю поліса. Під час свят відбувалися спортивні змагання; художники, поети, скульптори представляли свої нові роботи. Так, наприклад, у жителів Афін найважливішим святом були Панафінеї.

Деякі з таких свят стали загальногрецькими. Чи не найурочистішими з-поміж них були Олімпійські ігри на честь Зевса Олімпійського. Від 776 р. до н. е. вони відбувалися в Олімпії кожних чотири роки. На час проведення ігор припинялися війни та збройні сутички, а в Олімпію з усіх куточків Еллади сходилися учасники змагань та глядачі.

   Всенародне значення мали свята на честь бога Діоніса, що відбувалися в Афінах щорічно в березні-квітні впродовж 6 днів. Відбувалися свята й на честь богині родючості Деметри, які проходили восени, збігаючись зі святом урожаю. Важливе місце посідали також Піфійські свята в Дельфах на честь Аполлона, Істмійські свята на честь Посейдона. Крім культових, існували загальнодержавні свята, присвячені історичним подіям на честь перемоги під Платеями та Марафоном.

1. Що визначало господарське життя греків за доби розквіту (класичний період)?

2. Яким було повсякденне життя греків?

3. Який одяг носили еллінці?

4. Поясніть поняття: піфія, оракул, класичне рабство.

5. Які свята вшановували греки? Що таке Олімпійські ігри? 

***Хронологічна задача

Скільки часу минуло від проведення вперше Олімпійських ігор? 

17.02.2023 року

Розквіт Афінської демократії. Утвердження демократії в Афінах за Перикла. Права і обов’язки громадянина. Не громадянське населення афінського поліса. 

Прочитайте текст, наведений нижче.

Попрацюйте із запитаннями до тексту.

1. Утвердження демократії в Афінах за Перикла

Більша частина цього періоду припадає на правління Перикла, видатного державного діяча, людини передових поглядів, яка мала чудову освіту. Попри своє знатне походження, Перикл з роду Алкмеонидів став лідером демократів. Саме його діяльність під час правління (444-429 рр. до н. е.) сприяла піднесенню Афін.

У середині V ст. до н. е. Афіни перетворилися на квітучу державу. У цей час вони вступили в пору свого найвищого розвитку. Набув остаточного завершення демократичний устрій суспільства. Тому цей період справедливо називають «золотою добою» Афінської держави (479-431 рр. до н. е.). Він тривав від перемоги в битві при Платеях до початку Пелопоннеської війни й занепаду Афін.

Обдарований від природи, за промови, «подібні до блискавок Зевса», прозваний Олімпійцем, Перикл став першим стратегом Афінської держави, зосередивши у своїх руках величезну владу.

Він здійснив перетворення в інтересах демосу, насамперед бідноти. Перикл запровадив платню громадянам — державним посадовцям. Тепер найбідніші з афінян, фети, могли бути суддями і розпорядниками, отримуючи за це зарплату, без якої вони раніше не прагнули участі в державних справах. Перикл установив оплату відвідувань театру біднотою за державний кошт. Платили також за службу у війську.

Було змінено порядок призначення вищих урядовців — тепер майже на всі посади кандидатів обирали жеребкуванням. Так уникали навмисного проведення до влади бажаних аристократам політиків. Тільки на посади, які потребували здібностей, особливих знань чи моральних чеснот, обирали голосуванням, наприклад стратегів і скарбників.

Завдяки діяльності Перикла в Афінах остаточно сформувався демократичний устрій держави. Це була найпередовіша форма влади в умовах рабовласницького ладу.

Вищим державним органом в Афінах стали Народні збори — еклесія; у них брали участь усі громадяни віком понад 20 років. Будь-хто мав право внести на зборах пропозицію чи законопроект, скаргу щодо порушення законів, яку відразу ж розглядали. Щодесять днів еклесія збиралася неподалік від Акрополя, а згодом — у зручнішому місці — театрі Діоніса.

На еклесіях: • оголошували війни та укладали мир; • заслуховували посланців від інших народів; • укладали угоди й союзи; • обирали вищих урядовців і вислуховували їхні звіти; • дарували й скасовували громадянські права.

Кожен громадянин міг особисто брати участь у державному управлінні. Таку форму державного ладу називають «прямою демократією».

Після Народних зборів найважливішим органом була Рада п'ятисот — буле. Рада діяла постійно, вирішуючи поточні державні справи, керуючи фінансовими справами й торгівлею, контролювала стан флоту й арсеналу, стежила за добробутом міста й роботою посадовців.

КОЛЕГІЯ — група урядовців, яка опікувалася окремими галузями державних справ — торговими, фінансовими, морськими. Колегії обирали щороку, вони звітували перед Народними зборами. Жоден урядовець не мав права бути обраним у колегії двічі поспіль.

АРСЕНАЛ — склад зброї.

МАЙНОВИЙ ЦЕНЗ — показник, який характеризує кількість майна, що належить певній особі.

Виконавча влада в державі була зосереджена в колегіях. Найвищою була колегія стратегів.

Стратеги відали справами війни і командування армії, військового суду, питаннями зовнішньої політики. Серед десяти стратегів один командував гоплітами, один — спорядженням флоту, один — охороною країни, два — охороною афінського порту Пірея, решта командувала армією в походах по черзі. Стратеги не підлягали щорічному звітові. Їхні дії обговорювали тільки в разі воєнної невдачі, підозри в зраді, звинувачення в крадіжці тощо. Судити стратегів мали Народні збори. 

Перший стратег фактично мав владу глави держави. У 444-429 рр. до н. е. (крім 430 р. до н. е.) Народні збори обирали на цю посаду Перикла.

Шляхом обрання призначали також інші колегії. Найдемократичнішою установою в Афінах був суд — геліея. Суд складався із 6000 громадян і поділявся на десять частин: 500 суддів у кожній і 1000 резервних суддів.

У результаті таких перетворень у державі було фактично скасовано майновий ценз між громадянами на політичні права. Громадянські права, згідно із законом Перикла, надавали тільки тим, чиї батьки були народжені в Афінах.

За Перикла казну Делоського союзу перевезли до Афін, а тут її використали як власні кошти. За ці гроші місто прикрасили новими громадськими спорудами надзвичайної краси. Зокрема, з ініціативи Перикла збудували архітектурний комплекс Акрополь, який перетворився на меморіал на честь перемоги над персами. Було споруджено зал для музичних і поетичних змагань — Одеон.

Афіни перетворилися на столицю еллінської культури й демократії.

2. Права та обов'язки громадянина

Політичний устрій Афінської держави спирався на активну участь в управлінні більшості народу — демосу. Цей устрій було створено на противагу олігархічним і аристократичним порядкам, які панували в інших грецьких містах-полісах.

Однак повні громадянські права в Афінах мала лише невелика частина населення. Це були чоловіки, які досягли 20-літнього віку. Крім того, для отримання громадянства треба було народитися в Афінах, володіти землею, і щоб обоє батьків походили з цього міста. Ні раби, ні метеки або жінки до афінського громадянства не належали. Згідно з цим законом, діти самого Перикла, народжені в його другому шлюбі з мілетянкою Аспазією, не були громадянами Афін. Таким чином, повними правами та привілеями громадянства користувалися тільки 20 % усього населення держави.

Усі громадяни пишалися високим званням і ревно дбали про інтереси держави. Багаті громадяни, які належали до п'ятсотмірників, мали виконати літургію — зробити для держави коштовний подарунок. Це могло бути зведення за власні кошти храму, театру або іншої громадської споруди. Можна було побудувати бойовий корабель і утримувати його команду. Такий обов'язок сприймали не як тягар, а вважали за честь. Грецький історик Фукідід писав, що громадян в Афінах шанували не за політичними поглядами, а за їхніми чеснотами та доброчесністю.

3. Негромадянське населення афінського полісу

Окрім громадян, в Афінах проживали численні особи, які не мали громадянських прав. Їх називали метеками. До цієї групи населення відносили тих, хто переселився до Афін з інших полісів, таких осіб, які не мали громадянами обох батьків, а також рабів, відпущених на волю. Не маючи громадянських прав, метеки не могли відвідувати Народні збори, їх не обирали на державні посади, не мали права володіти земельними ділянками поряд із містом. Для здобуття коштів метеки могли купувати або орендувати ремісничі майстерні, займатися торгівлею, лихварством.

Метеки становили більшість населення Афін: дві третини від загальної кількості населення міста. Звісно, трудовий внесок метеків у господарство полісу був найбільшим. Афіняни були зацікавлені в зростанні числа метеків, але не поспішали надавати їм пільги, які мали громадяни. Це примусило б їх поділитися з чужинцями своїми привілеями. Але метеки, навіть відсторонені від політичного та громадського життя полісу, все одно мали на нього значний вплив завдяки великій ролі, яку вони відігравали в ремісничому виробництві й торгівлі афінської держави.

4. Пелопоннеська війна

Часи найвищого розквіту держави стали для Афін передоднем державної катастрофи, глибокої кризи та занепаду. У 431 р. до н. е. в Елладі розпочалася Пелопоннеська війна між Афінами та Спартою, яка тривала протягом 27 років і мала трагічні наслідки для всього грецького народу.

Ця війна спалахнула через: • прагнення Афін до панування над усією Елладою; • намагання Спарти зупинити поширення демократії на держави Пелопоннесу; • протиборство між Афінами та Спартою за панівне становище над державами Еллади й Середземномор'я; • втручання персів у відносини між грецькими полісами, щоб спричинити розбрат.

Перси постійно втручалися в бойові дії між супротивниками, надаючи їм по черзі грошову допомогу. Таким чином персам удавалося тривалий час підтримувати ворожнечу, аж поки обидві держави вкрай не виснажили себе.

Пелопоннеська війна відбувалась у два етапи: 

1. Архідамова війна (431-421 рр. до н. е.); 

2. Декелейська війна (415-404 рр. до н. е.).

Переважаючи Спарту на морі, Афіни водночас майже удвічі поступалися ворогові в сухопутних військах.

Тривала й виснажлива боротьба між двома найсильнішими грецькими державами призвела до цілковитої воєнної поразки Афін, причиною якої була внутрішня слабкість афінської демократії. Сили держави були роз'єднані суперечками між політичними угрупованнями, ворожнечею між аристократією та демосом.

Такі суперечки призвели до вигнання або страти талановитих стратегів — Алківіада й Перикла-молодшого, сина видатного правителя. Сам Перикл помер від чуми, коли місто в 429 р. до н. е. обложили спартанці.

Утративши своїх політичних і військових лідерів, афіняни не змогли подолати політичної кризи. У місті панували лють і роздратованість демосу, який не розумів справжніх причин нещастя. У 404 р. до н. е. Афінська держава капітулювала. Пелопоннеська війна завершилася (було підписано «Нікієв мир»).

Спартанці встановили в місті олігархічне правління — «тиранію тридцяти», поставивши при владі найзнатніших аристократів. Переможці також були виснажені війною. Від Пелопоннеської війни найбільше виграла перська дипломатія, діями якої вдалося виснажити сили всіх грецьких держав.

Запитання та завдання

1. Який період називають «золотою добою» Афін? Чому?

2. Які перетворення здійснив Перикл? Назвіть органи державної влади в Афінах за часів розквіту демократії.

3. Назвіть основні правила афінської демократії.

4. Поясніть поняття політика, стратег, громадянин, народоправство, ареопаг.

5. Які причини Пелопоннеської війни? Коли вона відбувалася?

6. Якими були причини та наслідки поразки Афін у Пелопоннеської війни?

7. Яке значення для Греції, Афін, історії загалом має афінська демократія?

8. Які риси афінської демократії можна зауважити нині в Україні?

9. Читаючи інформацію в Інтернеті, вивчаючи історію, ви постійно натрапляєте на поняття «війна». Чи не настав час поміркувати про нього: чому розпочинаються війни; кому вони вигідні; до чого призводять? Як ви вважаєте, чи буде людство колись розв'язувати суперечки мирно, як це годиться цивілізованим державам?

14.02.2023 року

Персько-Грецькі війни. Марафонська битва. Похід Ксеркса. 

1. Пригадайте поняття імперія.

2. Що ви знаєте про Перське царство.

 Причини греко-перських війн.

 Перси поступово розширювали свою територію і, врешті-решт, захопили всю Малу Азію, у тому числі й грецькі поселення на березі Егейського моря. Перси порушили торгові зв’язки Греції. Протистояння ставало неминучим. Приводом для війни стала підтримка материковою Грецією повстання грецьких міст-колоній на Іонічному побережжі Малої Азії. Повстання очолило місто Мілет, якому велику допомогу надали громадяни Афін, але воно було придушене перським царем Дарієм І, який не забув про допомогу афінян повстанцям. А не забув він через те, що за його спиною постійно перебувала людина, яка час від часу вимовляла одну й ту фразу: «Владика, пам’ятай про афінян».

У 490 до н. е. Дарій I рушив на Афіни. Почалися війни, які триватимуть близько 50 років.

Перебіг війни

А) Марафонська битва

13 вересня 490 p. до н. е. вiйсько пеpсiв пеpепливло нa коpaблях Егейське моpе i висaдилось в Aттицi нa Мapaфонськiй piвнинi, зa 42 км вiд Aфiн. Aфiняни зiбpaли велике вiйсько, i хочa в пеpсiв сили були нaбaгaто бiльшi, гpеки пеpемогли, тому що зaхищaли свободу своєї Бaтькiвщини. Один воїн побiг з добpою звiсткою гipськими стежкaми до Aфiн. Не зупиняючись, вiн подолaв усю вiдстaнь, вбiг у мiсто, вигукнув: «Paдiйте, aфiняни, ми пеpемогли!» — i впaв нa землю меpтвий. Вiдтодi нa Олiмпiйських iгpaх зaпpовaдили змaгaння з бiгу нa 42 км 195 м нa згaдку пpо цю подiю i нaзвaли його мapaфонським бiгом.

Б) Битва при Фермопілах.

Минуло десять pокiв, aле пеpси не вiдмовилися вiд свого нaмipу зaвоювaти Aфiнську деpжaву i Спapту. Величезне пеpське вiйсько paзом iз флотом pушило нa Гpецiю знову. Нa чолi його стaв син Дapiя — цap Ксеpкс. Кpiм пеpсiв, у цьому вiйську були воїни з пiдкоpених paнiше земель.   Цap Ксеpкс нaкaзaв майстрам зробити пеpепpaву чеpез моpську пpотоку Геллеспонт у Мaлiй Aзiї (нинi — пpотокa Дapдaнелли), щоб apмiя змоглa пеpейти в Гpецiю. Коли мости були готовi, зipвaлaся буpя i зpуйнувaлa їх. Бaгaто воїнiв потонуло. Цap Ксеpкс дуже pозгнiвaвся. Щоб покapaти неслухняне моpе, вiн нaкaзaв побити Геллеспонт бaтогaми, a потiм зaкувaти його в кaйдaни. Кaт тpистa paзiв удapив по хвилях бaтогом, a потiм опустив у воду зaлiзнi кaйдaни. Пiсля цього коpaблi pозтaшувaли один бiля одного у виглядi мостa, i по ньому пеpське вiйсько пеpепpaвилося до Гpецiї. Бaгaто гpецьких полiсiв об'єднaлися для боpотьби з пеpсaми.

Воpоги уже зaвоювaли Пiвнiчну Гpецiю i нaближaлися до Сеpедньої Гpецiї. Спapтaнський цap Леонiд зi своїми воїнaми зaхищaв вузький Феpмопiльський пpохiд, яким тiльки й можнa було потpaпити з Пiвнiчної Гpецiї до Сеpедньої. Спapтaнцi пеpегоpодили пpохiд кaм'яною стiною. Коли Ксеpкс пiдступив до Феpмопiл, вiн нaпpaвив до гpекiв послiв з вимогою склaсти збpою. Цap Леонiд вiдповiв лaконiчно, як i годилося спapтaнцю: «Пpийди i вiзьми» (збpою). Дpугий послaнець Ксеpксa хотiв нaлякaти гpекiв вiйськовою силою пеpсiв. Вiн скaзaв: «Нaшi стpiли i списи зaкpиють вiд вaс сонце!»  Леонiд вiдповiв: «Ну що ж, будемо битися у зaтiнку!»

Фермопільський прохід обороняли об'єднані війська греків у 500-449, а на час битви 480 р. до н. е. ними керував спартанський цар Леонід на чолі ядра з 300 спартанців. Чотири дні Ксеркс вичікував біля самого проходу, а потім розпочав наступ, під час якого змінював почергово різнонаціональні і неоднаково озброєні військові загони. Після двох днів боїв персам не вдалося пройти через прохід, який був захищений муром та армією греків, яка мала 5 920 воїнів. Війська персів налічували 1,7—2,6 млн чол., як стверджує Геродот, проте сучасні вчені вважають, що вони налічували 200 тис. воїнів.  У битві обидві сторони зазнали великих втрат. Персам вдалося нарешті подолати оборону після того, як вони обійшли прохід гірськими стежками, на які вказав зрадник Ефіальт. За цей час Леонід відпустив 1 200 гоплітів і залишив лише 300 воїнів (за іншими даними залишилось ще 200 чи 1100 воїнів з ближніх міст, а також ілоти). Цар та усі воїни загинули.   Втрати персів у цій битві склали близько 20 тис. чол., у той час як греки втратили близько 4 тис. воїнів та 400 з них потрапили у полон. Після бою Ксеркс знайшов тіло Леоніда і наказав відрубати йому голову та насадити на кіл. Тіло царя було перепоховане через 40 років у Спарті, а на його честь через 600 років почали проводити змагання. Імена загиблих воїнів були викарбувані на плиті, а на місці битви було встановлено камінь з епітафією Сімоніда Кеоського: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спарту, перекажи лакедемонянам, що ми полягли тут, вірні їхньому наказові». 

В) Саламінська битва

Гpеки були готовi до дpугого втоpгнення пеpсiв. Нa той чaс стpaтегом (головнокомaндувaчем) був обpaний Фемiстокл. Ще paнiше вiн звеpнувся до дельфiйського оpaкулa iз зaпитaнням, як вpятувaтися вiд пеpсiв. Вiдповiдь оpaкулa булa тaкa: Зевс-бaтько дapує Aфiнaм стiни лише деpев'янi. В них сaм ти pятунок знaйдеш, i дiтей поpятуєш своїх!»

Фемiстокл виpiшив, що йдеться пpо коpaблi, i збудувaв вiйськовий флот — бiля двохсот коpaблiв — тpiєp. Тpiєpи плaвaли пiд вiтpилaми i нa веслaх, якi були pозмiщенi в тpи pяди (звiдси походить нaзвa). Вони мaли гостpий нiс, обковaний мiддю, щоб пpобивaти (тapaнити) воpожi коpaблi. Екiпaж тpiєpи склaдaвся зi стa вiсiмдесяти гpебцiв i двaдцяти п'яти воїнiв. Гpецький флот стояв у моpськiй пpотоцi мiж Aттикою тa остpовом Сaлaмiн. Сили були неpiвнi. У гpекiв було 370 тpiєp, a в пеpсiв — 700 коpaблiв. Фемiстокл пpопонувaв дaти бiй у вузькiй Сaлaмiнськiй пpотоцi. У нiй було бaгaто пiдводного кaмiння й мiлин. Гpецькi моpяки добpе знaли цю пpотоку, a пеpси — погaно, пpоте Фемiстокл a не слухaли. Спapтaнцi зaкликaли aфiнян кидaти все i тiкaти до них у Спapту. Вони пpопонувaли пеpевести в Спapту i гpецький флот.

Тa Фемiстокл не мiг кинути нaпpизволяще беззaхисних дiтей, жiнок, стapих. Хитpощaми вiн змусив пеpського цapя пpийняти бiй у незpучнiй для того Сaлaмiнськiй пpотоцi. Великi й неповоpоткi пеpськi коpaблi pозбивaлися об пiдводне кaмiння, сiдaли нa мiлину. Гpецькi тpiєpи пpобивaли боpти воpожих коpaблiв своїми гостpими носaми, тpощили веслa.

Проте військові дії з тривалими перервами продовжувалися до 449 до н. е., коли в битві біля м. Саламіні (на Кіпрі) греки одержали велику перемогу. Після цього з Персією був укладений, так званий, Каллієвий мир (названий за іменем афінського уповноваженого), за яким Персія позбавлялась своїх володінь в Егейському морі, Геллеспонті та Босфорі й визнавала за полісами Малої Азії політичну незалежність. 

3. Перший Афінський морський союз.

Перемога греків у цих війнах пояснювалася більш високим, ніж у персів, рівнем соціально-економічного розвитку та перевагою вільного ополчення греків над Перською армією, що складалася в основному з воїнів, завербованих у підлеглих персам племенах, а головне тим, що для греків ця війна мала визвольний характер. Після греко-перських воєн настав період розквіту грецького рабовласницького суспільства та посилення Афін, які створили в ході війн Афінський морський союз під своєю гегемонію.

«Як говори греки: «Amemus patriam, pareamus legibus - Любiмо Батькiвщину, пiдкоряймося i  законам».

Греки змогли за тривалий час боротьби вибороти власну волю та свободу, ціною величезних втрат, проявивши  себе,як справжні  патріоти та громадяни держави».

10.02.2023 року

Урок контролю (і корекції) навчальних досягнень учнів 

із розділу № 3(1)

Виконайте тест https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=9314984 до 13.02.2023!!!

07.02.2023 року

Практичне заняття № 7. Побут та виховання спартанців 

Яким було буденне життя спартіатів?

Спартіати повсякчас були готові воювати. Саме це визначало їхню буденність. Вони не займалися ні господарством, ні торгівлею. Основним їхнім заняттям була війна, а сама Спарта нагадувала військовий табір. Спортивні змагання підтримували постійний дух суперництва. Спартіатам заборонялося без потреби виїздити за межі поліса, багато говорити й розголошувати зміст навіть побутових розмов.

Для того щоб стати повноправним громадянином (спартіатом), треба було: по-перше, від народження отримати право на володіння земельним наділом; по-друге, отримати відповідне виховання, яким опікувалася держава, і, по-третє, отримати доступ до однієї з громадських їдалень, де харчувалися всі дорослі (віком понад 30 років) чоловіки.

Прочитайте уривок із твору Плутарха. Поміркуйте, чому історик твердив, що «Спарта - єдине місто у світі, де діяло прислів’я, що багатство сліпе і лежить неживе й нерухоме, як на картині».

• «...Щоб остаточно знищити будь-яку нерівність, Лікург насамперед вилучив з обігу всю золоту та срібну монету, наказавши використовувати лише залізну, але й тій за її великого розміру та ваги визначив маленьку вартість, - так збереження суми в десять мін вимагало мати вдома власний склад, а для перевезення - вози. Крім того, він прогнав зі Спарти зайві та непотрібні, на його думку, ремесла. А зрештою, більшість із них і без того зникла б разом із запровадженням нової монети, тому що мистецькі вироби не мали збуту... Не було в Спарті і торгівлі чужоземними товарами, у спартанські пристані не заходив жоден корабель. Щоб іще рішучіше побороти пишність і цілковито знищити жадобу до багатства, Лікург запровадив спільне харчування. Згідно із цим усі громадяни мусили сходитися разом і спільно їсти приписані страви; ніхто не смів у себе вдома їсти, розлігшись на дорогих подушках при багато прибраних столах».

Завдання 1. Дайте відповіді на запитання.

• 1. Чому із запровадженням нової «монети», за словами Плутарха, у країні зникла злочинність?

• 2. Для чого в Спарті було запроваджено спільне харчування спартіатів?

• 3. Як нововведення Лікурга вплинули на побут спартанців?

Чого прагнули навчити своїх дітей спартанці?

Велику увагу спартанська влада приділяла вихованню дітей. Життя новонародженої дитини в Спарті залежало від рішення ради старійшин. Хворі діти, вважали спартіати, не потрібні ні батькам, ні державі. До семи років дитину виховували в сім’ї, а потім розпочиналося її навчання в громадських школах. У 14 років хлопчики проходили випробування в храмі Артеміди. Після іспиту (а потрібно було витримати удари різкою без сліз та зойків) хлопець міг продовжувати навчання. У 18 років його зараховували до загонів ефебів, які займалися військовими вправами, іноді пошуками їжі та крадіжками, оскільки ці загони не утримувалися за рахунок общини. Закінчувалося виховання чоловіків у 30 років. Повноліття в дівчат визначалося 18-річним віком, який давав можливість узяти шлюб.

Про які подробиці виховання спартанців довідуємося з розповіді Плутарха?

«Лікург позабирав семилітніх дітей, об’єднав їх у загони й виховував їх спільно, привчав до спільних ігор і навчання. На чолі загонів він ставив найкмітливішого й найхоробрішого в бійках. Діти в усьому брали з нього приклад, виконували його накази, зносили покарання, відтак усе навчання полягало в тому, щоб виховувати в дітях покірливість. Читання та письма вони вчилися тільки в межах необхідності. Виховання полягало в тому, щоб навчити безвідмовно коритися, терпляче зносити негаразди й перемагати супротивника.

Виховання старших було ще суворішим, їх стригли коротко, привчали ходити босоніж і грати голими. Коли вони досягали 12 років, хлопці переставали носити хітон, одержуючи раз на рік гіматій, ходили брудними, не вмивалися й не змащували нічим тіло, за винятком декількох днів на рік, коли їм дозволялося користуватися всім цим.

Дітей привчали висловлюватися гостро, але дотепно й небагатьма словами. Лікург вважав, що й кілька простих слів повинні мати глибокий зміст. Примушуючи дітей довго мовчати, він навчав їх давати влучні, глибокодумні відповіді... Сам Лікург, коли в нього хтось став вимагати, щоб він запровадив у державі демократію, відповів: “Запровадь спочатку демократію в себе в домі”».

Хітон - довга натільна сорочка без рукавів.

Гіматій - верхній одяг у вигляді шматка тканини, який одягали поверх хітона.

Чому спартанці так суворо виховували своїх дітей?

03.02.2023 року

Стародавня Спарта. 

Виконайте тест: https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=8851649 

( Афіни – батьківщина демократії) 

З другої половини VII ст. до н. е. на перше місце серед держав Пелопоннесу висувається Спарта. Назву державі дало місто Спарта, що виникло в XI-X ст. до н. е. Протягом IX - першої половини VIII ст. до н. е. спартанці вели запеклу боротьбу з сусідніми племенами за панування над усією Лаконією - областю на півдні Пелопоннесу, яку зрештою підпорядкували своїй владі. Значна частина місцевого (ахейського) населення була поневолена. Ті общини, які мешкали на малородючих землях і добровільно визнали гегемонію Спарти, увійшли до складу окремої держави на правах так званих періеків. Вони вважалися особисто вільними і користувалися громадянськими правами в своїх общинах і полісах.

V самій Спарті вони почувалися людьми "другого сорту".

Таким чином, у Спарті було три основні класи: повноправні громадяни - спартіати, поневолені ілоти (населення, навернене у рабство; термін "ілоти" означав - полонені) та вільні, але не повноправні періеки.

У цей період сформувалися основи державного устрою Спарти, що не змінювалися протягом століть. Тут правили дві царські династії, представники яких користувалися загальною повагою, хоча влада їх була дуже обмеженою.

Особливе місце в ранній історії Спарти посідав період так званих Мессенських війн. Причиною їх був "земельний голод". Спарта вирішувала цю проблему за рахунок своїх сусідів. Головним об'єктом спартанської експансії стала заможна і велика область у південно-західній частині Пелопоннесу - Мессенія.

Перша Мессенська війна тривала близько двадцяти років і завершилася перемогою спартанців, які поневолили її населення, зібравши велику данину. Проте поневолені мессенці повстали проти панування Спарти. Розпочалася друга війна і, незважаючи на героїзм мессенців, Спарта знову здобула перемогу.

Найродючіші землі Лаконії та Мессенії розподілялися і роздавалися спартіатам разом із закріпленими за ними і лотами, які були зобов'язані працювати на володаря землі, сплачувати податок. Спартіати не мали права продати чи вбити ілота, оскільки раби і земля вважалися власністю держави.

Праця і лотів давала спартіатам можливість не працювати, вивільняючи час для занять державними справами, вдосконалення військового мистецтва.

Разом з тим існувала постійна загроза заколоту ілотів. Утримати їх у покорі можна було з допомогою систематичного терору. Законодавцем Лікургом було проведено серію реформ, завдяки яким у короткий термін Спарта перетворилася на військовий табір, усі мешканці якого повинні були дотримуватися суворої дисципліни. Закони Лікурга регламентували найменші подробиці поведінки, форми одягу, навіть бороди і вусів кожного громадянина.

Закони передбачали, що кожний спартіат мав віддавати своїх семирічних дітей у спеціальні табори, де у них розвивалися навички воїна, терплячість, уміння наказувати і підкорятися, переносити різні труднощі.

Основою законів був принцип рівності. Запроваджувалася система заходів, спрямованих проти особистого збагачення: вилучено з обігу золоті та срібні монети, заборонено купівлю-продаж землі, всі спартіати мали носити простий і грубий одяг, було накладено заборону на виробництво і користування предметами розкоші тощо. За виконанням законів і правил поведінки стежили спеціальні наглядачі, які вживали адміністративних заходів до порушників.

Перетворення сприяли консолідації вільних громадян перед постійною готовністю ілотів до повстання. Завдяки цьому Спарта вийшла переможницею у третій Мессенській і в Пелопоннеській війнах. Вона підкорила собі практично всі держави Пелопоннесу, намагаючись розширити свій вплив на Афіни. Проте великодержавні претензії базувалися лише на військовій могутності, а в економічному, політичному і культурному аспектах Спарта відставала від грецьких держав, особливо від Афін.

Поступово Спарта ставала головним оплотом політичної реакції на території Греції.

Державний устрій Спарти мав яскраво виражений характер рабовласницької олігархії. Найвищим органом державної влади були Народні збори (апелла) за участю всіх спартіатів. Проте порівняно з афінськими зборами вони маля значно менше прав: могли приймати або відхиляти закони, але не обговорювати їх. Не обговорювалися також фінансові питання, не контролювалася діяльність магістратів, не розглядалися судові справи. Фактично це був орган спартанської олігархії.

Олігархія (грец. oligarchia, від oligos - нечисленний і arche - влада) - одна з форм режиму, за якого влада (політична, економічна та ін.) належить обмеженому колу осіб (військових, фінансистів та ін.). Вперше термін трапляється у стародавніх грецьких письменників (наприклад, у Арістотеля, Полібія) для характеристики форми державного устрою, яка виникає в результаті виродження аристократії.

Вирішальну роль у державному управлінні відігравала Рада геронтів (герусія) з 30 чоловіків віком старше 60 років. 28 із них обиралися довічно, до складу геронтів входило і два царі. Рада ніким не контролювалася і мала право скасовувати рішення народних зборів. Вона фактично вирішувала усі справи держави. Не менш авторитетним органом була колегія з п'яти наглядачів. Вони наглядали за виконанням законів, контролювали посадових осіб, навіть діяльність царів, щоб не допустити посилення царської влади, мали право притягати царів до суду.

У Спарті владарювали два царі, які належали до двох династій. Кожний з них користувався однаковою владою і був підконтрольний апеллі, герусії та колегії наглядачів. Прерогативою царів було верховне військове керівництво і керівництво релігійним культом. Царі були великими землевласниками.

Значна роль у державному управлінні належала військовим. Спартанська апелла як верховний орган була практично зборами воїнів-спартіатів. В армії існував численний командний корпус.

Загалом спартанський державний устрій був поєднанням громадянської та військової влади, в якому влада вузької спартанської олігархії урівноважувалась авторитетом військових командирів на чолі з царями, з якими змушені були рахуватися спартанські виборні органи.

Спарті належала провідна роль у Пелопоннеському союзі, який був однією з найсильніших військово-політичних коаліцій Греції. Вищим його органом були збори всіх союзників, що відбувалися в Спарті. Кожний союзний поліс мав на них один голос. Рішення зборів затверджувалися спартанською Капеллою, а союзне військо очолювали спартанські царі.

Використовуючи значний військово-політичний потенціал Пелопоннеського союзу, Спарта стала однією з наймогутніших держав Греції та відігравала вирішальну роль у грецькому світі в V-ІV cт. до н. е., виступаючи оплотом грецької олігархії.

30.01.2023 - 6А; 6Б; 

30.01.2023 - 6В

Утворення Афінської держави. 

Після дорійської навали землі Еллади на багато десятиліть занепали. Однак поступово люди поверталися на колись обжиті місця. Виникали і нові поселення, які з часом розросталися в міста.

Кожне місто вважало себе самостійною державою-полісом (села, садиби багатих землевласників, ячмінні і пшеничні поля, пасовища, маслинові гаї і виноградники). Центром міста-поліса був не царський палац, як за часів ахейської Греції, а торгова площа — агора. Греки оточували свої міста кам'яними стінами.

Найзначнішими тогочасними містами були Афіни, Спарта, Коринф, Мілет. Між сусідніми полісами часто виникали конфлікти, що іноді призводили до війн.

У полісах активно розвивалися ремесла і торгівля. Грецькі ковалі освоїли залізо й у достатній кількості постачали селян і воїнів міцними і недорогими залізними виробами.

У VIII ст. до н. е. купці завезли в Грецію з Фінікії нову писемність. Оскільки вона містила знаки тільки для позначення приголосних звуків, греки додали до них голосні. Так з'явився грецький алфавіт, що містить 24 літери. Від грецького походять усі європейські алфавіти, у тому числі кирилиця, якою користуємося ми.

У VII ст. до н.е. завдяки купцям греки запозичили в багатої золотом Лідії новий винахід —металеву монету. Основну монету греків називали драхмою, виготовляли її зі срібла; дрібну —лептою. А найбільшою грошовою одиницею став талант (срібний грецький талант важив приблизно 26 кг).

У Середній Греції знаходиться область Аттика. її головним містом були Афіни.

Афінське ремісництво славилося майстрами з обробки бронзи та заліза, зодчими, гончарями. Життєво важливою була для Афін морська торгівля, оскільки в гористій Аттиці вирощували мало зерна, а потреба в хлібі зростала, і його завозили морем з Єгипту і Причорномор'я.

Афінські селяни вирощували маслинові дерева, а на схилах гір — виноград. Плоди маслинових дерев — оливки (ми називаємо їх ще й маслинами) — їли свіжими, солоними чи вимоченими в оцті. Кращі сорти маслинового масла йшли в їжу, гірші — на освітлення. Маслиновим маслом змазували опіки, воно входило до складу ліків. З виноградного соку робили вино. Греки не пили його чистим, а розбавляли водою (1 до 10).

Влада в Афінах належала знаті. Містом управляла рада зі знатних людей (аристократів) — ареопаг. Він щорічно обирав із числа знатних і багатих афінян дев'ятьох правителів — архонтів: жерця, полководця, главу держави і шістьох суддів. Прості люди — як бідні, так і багаті, але незнатні, — називалися демосом, тобто народом, і попервах в управлінні полісом участі не брали.

Кращими землями володіли знатні люди. У неврожайний рік рядовому хліборобу доводилося брати зерно в борг або купляти за срібло у знатного сусіда. Тоді на його ділянці встановлювали особливий знак — борговий камінь. Якщо боржник не повертав у зазначений термін узяте, він ставав рабом.

Всевладдя знаті давало їй змогу всі суперечки вирішувати на свою користь, часто порушуючи навіть усталені звичаї. Це обурювало народ, який вимагав створення законів. У 621 р. до н.е. архонт Драконт, нарешті, склав писані закони, до яких, крім усталених звичаїв, додав ще й декілька своїх положень. За словами стародавніх греків, ці закони були «писані не чорнилом, а кров'ю». За всі злочини, включаючи і незначні, передбачалася смертна кара.

Проте, не зважаючи на жорстокість, закони Драконта відіграли й позитивну роль. Вони поклали край кровній помсті, оскільки всі справи вирішував суд, а також змусили поважати чужу власність.

Проте закони Драконта не розв'язали всіх проблем. Боротьба між демосом та аристократією тривала. На багатолюдних зборах ремісники, крамарі, хлібороби закликали скинути владу знатних і багатих і домогтися права самим керувати державою. Вони вимагали скасування боргового рабства і справедливого поділу землі.

У 594 р. до н.е. знать і демос спільно обрали архонтом Солона — мудреця, поета й оратора. Він установив нові закони. Вони були записані на дерев'яних дошках заввишки у ріст людини і виставлені для загального ознайомлення на міській площі.

Насамперед Солон скасував жорстокі закони Драконта, ліквідував старі борги хліборобів і назавжди заборонив боргове рабство. За борг бідняк відповідав тільки своїм майном. Якщо цього майна не вистачало, то самого боржника заборонялося перетворювати в раба. Солон розпорядився відпустити на волю всіх рабів-боржників. Тих, хто був проданий за море, він звелів розшукати і викупити за гроші держави. В Афінській державі залишилися тільки привізні раби-чужоземці.

Потім Солон розділив усіх афінських громадян на чотири розряди: найбагатших людей (командували флотом), просто заможних людей {служили в кінноті), середняків (гоплітів-піхотинців) і бідняків-фетів (служили матросами). Відтепер обов'язки залежали від розміру майна і прибутків. Для вирішення найважливіших державних справ скликалися народні збори, в яких брали участь усі вільні афіняни. Однак зберігався й ареопаг.

Вперше в історії Солон установив, що судді повинні обиратися з числа громадян незалежно від їхньої знатності і багатства. На судовому розгляді могли бути присутніми усі бажаючі. Головував, звичайно, архонт. Спочатку по черзі виступали обвинувач, обвинувачуваний і свідки. Вислухавши їх, судді приступали до таємного голосування. Кожен повинен був кинути у бронзову посудину один із двох камінчиків: чорний означав обвинувачення, білий — виправдання. Рішення суду визначалося за більшістю поданих голосів. Однак обвинувачуваний вважався виправданим і в тому випадку, якщо голоси розділялися порівну

Закони Солона заклали в Афінах основи демократії (у перекладі з грецької— «влада народу»).

Крім корінних афінян, у місті жили і вихідці з інших міст, яких називали метеками. Вони не мали тих прав, що афіняни. Дуже рідко — за особливі заслуги у справі захисту або прославлення Афін — їх визнавали повноправними громадянами.

27.01.2023 - 6А; 6Б; 

27.01.2023 - 6В

Кіммерія та Скіфія. Практичне заняття № 6.

 Історичні джерела про скіфів» 

Скіфи запам’яталися як етнос, що будував першу державу на теренах України. На початку свого перебування у причорноморському степу скіфи і кіммерійці мирно співіснували і навіть створювали тимчасові військові союзи. Проте під тиском массагетів скіфи, слідом за кіммерійцями, мігрували до Передньої Азії, де завоювали значні території і створили державу Ішкуза. Однак уся військова знать скіфів була знищена за наказом мідійського царя, і народ без лідерів повернувся у причорноморські степи. Освоївшись та підкоривши місцеві племена, скіфи об’єднались у Велику Скіфію, що проіснувала до ІІІ ст. до н.е.

Що відомо про спосіб життя, побут і вірування скіфів з писемних джерел?

Проаналізуйте документи за запитаннями:

1. Про які заняття скіфів повідомляють джерела? 2. Який висновок можна зробити на основі уривка про спосіб життя скіфів? 3. Що ви дізналися про поховальні обряди скіфів? 4. У чому цінність фрагментів джерел? Що в розповідях вразило найбільше?

• «...Так звана Скіфська пустеля є рівниною, багатою на траву, але позбавленою дерев і помірно зрошеною. Скіфи... живуть у кибитках, з яких найменші бувають чотириколісні, а інші шестиколісні; вони кругом закриті повстю* й зроблені подібно до хат: одні з двома, інші з трьома відділами; вони непроникні ні для води (дощової), ні для снігу, ні для вітрів. У ці вози запрягають по дві чи по три пари безрогих волів. У таких кибитках перебувають жінки, а чоловіки їздять верхи на конях; за ними йдуть їхні стада овець і корів та табуни коней. На одному місці вони залишаються стільки часу, доки вистачає трави для стад, а коли її обмаль, переходять в іншу місцевість. Самі вони їдять варене м’ясо, п’ють кобиляче молоко та їдять “паку” (це сир з кобилячого молока)» (Псевдо-Пппократ).

• «Могили їхніх царів розташовано в місцевості Геррів, у тому місці, до якого Борисфен судноплавний, пливучи від моря... Помістивши покійника на підстилку в могильному склепі, встромлюють у землю з усіх боків від покійника списи, а над ними кладуть деревини та вкривають його очеретяними матами. У просторому приміщенні склепу ховають одну з його наложниць, його чашника й куховара, конюха, особистого слугу, вісника і його коней, а також певну частину його речей і так само золоті чаші. Коли вони все це зроблять, то насипають землю й споруджують великий курган, намагаючись зробити його найвищим. Так вони ховають своїх царів...» (Геродот).

Працюймо самостійно. Завдання 2. На основі історичних джерел доведіть, що скіфи були кочовиками та вірили в потойбічне життя.

Про які подробиці походу персів проти скіфів довідуємося з розповіді Геродота?

Проаналізуйте документи за запитаннями:

1. Про яку подію йдеться у фрагменті джерела? 2. Поміркуйте, чому скіфи не вступали у відкритий бій з персами. 3. У чому цінність фрагмента джерела?

• «Після здобуття Вавилона Дарій вирушив у похід на скіфів... Швидко просуваючись із військом, скоро Дарій прибув до Скіфії, він натрапив там на обидві об’єднані частини скіфського війська і почав їх переслідувати, а вони уникали зустрічі з ним, тримаючись від нього на відстані одного дня шляху.

...Нарешті Дарій опинився у великій скруті. Скіфські царі довідалися про це й послали вісника з дарами до Дарія: птахом, мишею, жабою і п’ятьма стрілами. Перси спитали людину, що принесла ці дари, яке значення вони мають, але той відповів, що він одержав доручення лише передати їх і якнайшвидше повернутися. “Хай самі перси, - сказав він їм, - якщо вони розумні, зрозуміють, що означають ці дари”.

Коли перси про це почули, вони почали міркувати. На думку Дарія, це означало, що скіфи піддаються й приносять землю і воду, і такий висновок він робив із того, що миша народжується із землі й годується тими самими плодами, що й людина, жаба перебуває у воді, птах дуже схожий на коня, а стріли означають, що скіфи складають зброю. Таку думку висловив Дарій, але зовсім протилежна до неї була думка Гобрія... Він зробив висновок про те, що дари означали таке: “Якщо, перси, ви не станете птахами і не полетите високо в небо, або мишами і не сховаєтеся в землю, або жабами і не пострибаєте в болота, то ви не повернетеся до себе, вас загублять оці стріли”. Так перси витлумачили ці дари».

Працюймо самостійно. Завдання 3. Чи мали перси шанс перемогти скіфів у Причорноморських степах? Відповідь обґрунтуйте, спираючись на джерело. Запропонуйте своє тлумачення «дарунків» Дарію.

21.01.2023 - 6А; 6Б; 

21.01.2023 - 6В

Тема уроку:

Велика грецька колонізація. 

Велика грецька колонізація – процес розселення греків за межами Балканського півострова у VIII–VI ст. до н. е. і заснування поселень (колоній) на берегах Середземного та Чорного морів.

Причини, через які греки залишали Елладу і переселялися на нові землі

• Нестача орної землі;

• Зростання кількості населення;

• Загострення соціальних протиріч, боротьба демосу й аристократів;

• Загроза голоду, прагнення звільнитися від боргів;

• Пошук нових ринків збуту ремісничих товарів, вина й маслинової олії в обмін на зерно.

Основні напрями Великої грецької колонізації

• Північ – узбережжя Фракії, землі навколо Чорного моря;

• Захід – Південна Італія, острів Сицилія, узбережжя сучасної Франції та Іспанії;

• Схід – Північне узбережжя Малої Азії, північно-західне узбережжя острова Кіпр;

• Південь – Північно-східне узбережжя Африки.

21.01.2023 - 6А; 6Б; 

21.01.2023 - 6В

Тема уроку:

Давньогрецьке суспільство за поемами Гомера. 

Початок панування дорійців у Греції, що знайшов відображення у творах легендарного давньогрецького поета Гомера, історики називають «гомерівським», або «темними віками». Вважають, що близько 800 р. до н. е. Гомер склав дві поеми — «Іліада» та «Одіссея». В «Іліаді» (назва походить від слова «Іліон» — так греки називали Трою) розповідалося про десятирічну війну між ахейцями та троянцями. Герої поеми діють поруч із богами й міфічними істотами.

Постать в історії

Гомер жив на межі IX—VIII ст. до н. е. Нам невідомі точні біографічні дані про нього, скласти уявлення про його життя ми можемо тільки за переказами. Гомер народився на острові Хіос. Був сліпим мандрівним поетом. Йому приписують об’єднання міфів про Троянську війну та створення поем «Іліада» й «Одіссея». Записані поеми були за наказом афінського правителя Пісістрата в VI ст. до н. е.

В «Іліаді» Гомер описує останній 41 день Троянської війни. Автор захоплено змальовував не лише ахейців Ахілла й Патрокла, але й їхніх ворогів-троянців — царя Пріама та воїна Гектора. Напівбог Ахілл після дев’яти років війни відмовився продовжувати боротьбу та передав свої обладунки найближчому другові Патроклу, який очолив ахейців і повів їх на штурм Трої.

Біля брами міста Патрокл зустрівся у двобої з троянським героєм Гектором, від руки якого й загинув. Це змусило Ахілла знову взятися за зброю. Він помстився за смерть свого друга, убивши Гектора. Але сам недовго прожив після цього: отруйна стріла брата Гектора — Паріса, спрямована самим богом Аполлоном, наздогнала його. Гомер описав ці події, прославляючи не саму війну, а мужність, відвагу, силу, гідність та почуття обов’язку греків і троянців.

Продовженням оповіді про Троянську війну була «Одіссея» — опис казкових пригод царя Ітаки Одіссея. Десять років цей грецький герой воював із Троєю. Після взяття міста він вирішив повернутися додому, до Ітаки, але його мандрівка затяглася ще на десять років. Під час плавання він заблукав і потрапив на острів лотофагів, де, скуштувавши лотоса, втратив пам’ять і забув про батьківщину. Потім Одіссей відвідав острів циклопів. Зі своїми товаришами він прийшов до печери одноокого велетня Поліфема, сина бога морів Посейдона, де й був захоплений чудовиськом. Лише завдяки кмітливості та хитрості Одіссея їм удалося осліпити циклопа та врятуватися. Після цього Одіссей зі своїми товаришами відвідав острів бога вітрів Еола, боровся з племенем велетнів-людожерів, потрапив у володіння чаклунки Кірки, яка перетворила його супутників на свиней, побував у підземному царстві бога Аїда. Дивом стало те, що він лишився живим після зустрічі з потворами Сциллою та Харибдою. Через десять років поневірянь Одіссей під виглядом жебрака повернувся до Ітаки, де на нього чекала вірна дружина Пенелопа.

За казковими пригодами, описаними в поемах, ми бачимо життя, побут, вірування та ідеали давньогрецького суспільства. Тому «Іліада» та «Одіссея» є неоціненним історичним джерелом. У поемах Гомера, крім опису Троянської війни та пригод героїв, містяться цінні відомості про грецьке суспільство в початковий період панування дорійців. Тому в його творах не знайшли відображення досягнення Мінойської й Ахейської цивілізацій, немає опису величних палаців, не згадуються високоосвічені люди.

2. Давньогрецьке суспільство за поемами Гомера

Дорійські племена, що підкорили Грецію, жили невеликими родовими общинами. Життям общини керував обраний її членами правитель — базилевс. Об’єднання кількох родів називалося фратрія. Інколи багато дорійських родів об’єднувалися у філи. Із поем Гомера видно, що на цей час виникла заможна верхівка роду — аристократія (басилеї), яка володіла багатьма землями, що передавалися в спадок. Поступово філи об’єднувалися, і ці об’єднання згодом стали основою для виникнення невеликих міст-держав — полісів.

Центрами полісів були відроджені дорійцями міста, навколо яких розташовувалися невеликі поселення із сільськогосподарськими угіддями.

Багатство роду визначалося кількістю худоби в господарстві та земельними наділами. 

Ремесло ще не відігравало важливої ролі в житті греків, проте, як і мікенські таблички, поеми Гомера згадують багато ремісничих професій: ковалів, столярів, каменярів, мулярів, кораблебудівників. Основу суспільства в гомерівський період становили общинники, основним заняттям яких було землеробство. Вони вирощували сільськогосподарську продукцію на маленьких земельних наділах, що були в їхній власності, а також працювали на багатіїв за мізерну плату. У поемах згадуються общинники, які мали декілька наділів, а також такі, які їх не мали зовсім. Це є свідченням соціального розшарування.

Усі види господарської діяльності — землеробство, ремесла, торгівлю — держава обкладала величезними податками. За словами героя гомерівської поеми Ахілла, життя общинників було не набагато кращим, ніж смерть і пекельні муки.

Гірше, ніж селяни-общинники, жили раби. Їх використовували для тяжкої праці в хатньому господарстві. Також вони пасли худобу, працювали на полях. Гомер оповідав, що вдома в Одіссея було 50 рабинь. Рабами ставали переважно військовополонені, а також селяни-боржники.

Побут басилеїв, за описами Гомера, був дуже простим. Басилеї, хоча й мали рабів, самі орали землю, збирали врожай. Їхні дружини пряли, прали білизну поряд зі слугами й рабами. Правителі власноруч виготовляли предмети побуту та зброю.

Відмінності в становищі рядових общинників і басилеїв та аристократів чітко простежувалися у військовій організації Стародавньої Греції. Басилеї й аристократи воювали на бойових колісницях. Їх підтримували в бою легкоозброєні піхотинці, якими зазвичай були прості общинники. Зброєю піхотинців були переважно списи з бронзовим або залізним вістрям. Їх опис часто зустрічається в «Іліаді». Списи служили як для метання, так і для ураження супротивника на близькій відстані. Гомер писав, що Ахілл убив Гектора саме за допомогою цієї зброї, а довжина списа Гектора сягала 5,5 м.

Грізною зброєю були мечі, загострені з обох боків. Воїни того часу мали щити двох видів: один високий, який повністю закривав воїна, другий меншого розміру, круглий. Щити робили зі шкіри биків і зміцнювали бронзовими пластинами.

3. Робота з історичними джерелами

ПРО РОДОВИЙ ПОДІЛ СУСПІЛЬСТВА

По племенах і родах поділи, Агамемноне, воїв,

Родові рід, а племені плем’я нехай помагає.

Тільки-но зробиш ти так, і тобі покоряться ахеї.

(«Іліада», VII, 362—364)

ПРО ВЛАДУ

В гніві своєму страшні богородиі бувають державці, —

Їх-бо достойність — од Зевса, і любить їх Зевс-промислитель.

А як з народу натрапив кого, хто голос підносить,

Жезлом його уперіщить і гострим нагримає словом:

От божевільний! Ти б тихо сидів та інших би слухав,

Кращих за тебе, — ти ж, боягуз, воювати нездатний,

Ні на війні, аиі в раді на тебе не зважають ніколи.

Адже не кожному тут поміж нас панувать, між ахеїв.

Блага нема в многовладді, — один хай буде державець.

Владар один, що йому хитромудрого Кроноса сином

Берло* дано і закон, щоб над людом своїм панував.

(«Іліада», VII, 196—206)

ПРО ПОДІЛ СУСПІЛЬСТВА НА БІДНИХ І БАГАТИХ

З ласки Гермеса-посла, що людям у різноманітних

Справах і радість, і успіх, і славу дарує велику,

З смертних зі мною піхто не зрівняється в жодній роботі:

Швидко розкласти вогонь, сухих па те дров нарубати,

Різати й смажити м’ясо, вино розливати по кубках —

Все, що на службі в заможних людина виконує проста.

(«Одіссея», XV, 319—324)

Жезл царя.

ПРО ПРИВАТНУ ВЛАСНІСТЬ

Так наче двоє мужів, зустрівшись на нивах суміжних,

З мірою кожен в руці, про межу сперечаються спільну,

Про щонайменший окраєць, щоб поля однаково мати...

(«Іліада», XII, 421—423)

ПРО ТОРГІВЛЮ Й ОБМІН

Двом Атрея синам, Агамемнону та Менелаю,

Тисячу мірок вина послав Леонід у дарунок.

Там же черпали вино собі довговолосі ахеї,

Хто обмінявши на мідь, а хто за блискуче залізо,

Хто за шкуру волячу, а хто і за цілу корову,

Хто за невільника навіть...

(«Іліада», VII, 4 70—475)

ПРО РАБІВ

В мене й челядників* досить було, і усього багато,

З чим у нас добре живеться і за що нас звуть багачами.

(«Одіссея», XVII, 422—423)

Челядь, яка над собою не чує хазяйської влади,

Зовсім не квапиться те, що належить їй, вчасно робити,

Тож половину від гідності Зевс одбира громовладний

У чоловіка, якому дні рабської долі прирік він.

(«Одіссея», XVII, 320—324)

Скільки за тебе, хтось із міднянозбройних ахеїв

Сльозами умивану десь поведе й дня свободи позбавить.

Будеш для іншої в Аргосі дальньому ткати на кроснах,

Будеш їй воду носить з Мессеїди або з Гіпереї

Проти бажання — могутня примусить тебе неминучість.

(«Іліада», VI, 448, 450, 454—458)

ПРО ЗЕМЛЕРОБСТВО

Він бушував на рівнині, немов та ріка в водопілля,

Що від зимових набухла дощів і всі греблі зриває.

Стримать не зможуть її ні міцно збудовані греблі,

Ні огорожі навкруг виноградників, рясно розквітлих, —

Раптом нахлине вона, обтяжеиа зливою Зевса,

Й гине багато у ній прекрасної праці людської.

Так перед сином Тідея троян захитались фаланги...

(«Іліада», V, 87—93)

* У цьому перекладі «челядник» означає раб.

Так, як вечері жадає ратай, що майстерного плуга

На новині цілий день йому тягнуть воли винно-темні,

Й серцем радіє, коли вже на захід схиляється сонце

Й близько вечеря, і вже він іде, ледве тягнучи ноги,

Так же радів Одіссей...

(«Одіссея», XIII, 31 — 35)

ПРО РЕМЕСЛА

В жвавому танці па звиклих ногах вони легко кружляли,

Наче той круг у руках гончаревих, коли забажає

Він перевірити тільки, як круг обертатися буде...

(«Іліада», XVIII, 599—601)

Так, наче шкуру велику з бика, наповнену жиром,

Людям своїм доручає господар як слід розтягнути,

Ті ж, ухопившись за неї і ставши навкруг, на всі боки

Тягнуть її, і з неї вологість виходить із жиром,

Поки від спільних зусиль поволі розтягнеться шкура.

Так же туди і сюди на малому просторі тягнули Тіло ті й другі...

(«Іліада», XVII, 389—395)

ПРО РОБОТУ В КУЗНІ

Як в коваля, коли він топірець чи велику сокиру

Супе гарячими в воду холодну й сичить те залізо.

Гартом узяте, — стає-бо воно ще міцнішим від того, —

Так від оливного кия і око його засичало...

(«Одіссея», IX, 391 — 394)

Зразу ж міхи скерував на вогонь і звелів працювати.

Всі вони разом — аж двадцять було їх — задихали в горна.

Різноманітним диханням, щоб сильно вогонь роздувало,

Й допомагали то швидше кувати, а то повільніше.

Як того волив Гефест, щоб виконать працю найкраще.

(«Іліада», XVIII, 469—473) ОЗБРОЄННЯ ВОЇНА

Спершу наклав наголінники гарні собі на голінки,

Срібною пряжкою кожен до місця як слід прикріпивши.

Потім і лати міцні прудконогого внука Еака,

Зорями квітчані рясно, на груди свої надягнув він

І через плечі срібпоцвяхований меч перевісив,

Кутий із міді, та щит величезний узяв і незламний.

А на могутнє чоло шолом він добрий насунув

З кінським хвостом, що над гребенем страшно вгорі розвівався.

Взяв ще два списи міцні, що немов приросли до долоні.

(«Іліада», XVI, 131—139)

Щойно на місці однім наступаючі раті зійшлися,

Разом зіткнулися шкіри щитів, і списи, і зусилля

Мідянозбройних мужів. Один об один ударялись

Круглоопуклі щити, аж луною навкруг гуркотіло.

Все тут змішалось — і крики звитяжні, і стогони людські

Тих, що губили і гинули, й кров’ю земля підпливала.

(«Іліада», IV, 446—451)

17.01.2023 - 6А; 6Б; 6В

Тема уроку:

Мінойська та Ахейська палацові цивілізації. 

Перекази про найдавнішу історію Греції. Археологічне відкриття Мінойської та Ахейської палацових цивілізацій, їх основні центри; розквіт і занепад. 

ЕГЕЙСЬКА (МІНОЙСЬКА) ЦИВІЛІЗАЦІЯ — була розташована на островах Егейського моря з центром на о. Крит.

ЛАБІРИНТ (від давньогрец. «лабрис» — сокира з подвійним лезом) — палац із численними кімнатами і заплутаною системою переходів, стіни яких прикрашають зображення лабрису.

МІКЕНСЬКА КУЛЬТУРА — культура, яку створили ахейці під впливом критської цивілізації. 

ВОЄННА ДЕМОКРАТІЯ — стан суспільства, у якому збережені права родових общинників, але набирають силу воєнні вожді. 

У III тис. до н. е. в південній частині Балкан на півострові Пелопоннес і на островах Егейського моря розвинулася дивна цивілізація, яку тепер називають егейською. Мешканці берегів Середземного моря називали її жителів — пелазги. Це був період високого рівня розвитку суспільства, господарства та культури з центром на острові Крит, що на південь від Балканського півострова, тому цю культуру називають також критською. 

Егейці вели жваву торгівлю ремісничими виробами й сільгосппродуктами з країнами Близького Сходу та Єгипту, купуючи там деревину, метал і скляні вироби. Невідомо, до якої народності належали критяни. Учені схиляються до думки, що вони були одним з еллінських племен.

Егейці були землеробами і садівниками, вирощували виноград та оливкові дерева. Жителі Криту володіли високою технікою будівництва. Археологи знайшли рештки царського палацу на Криті (Лабіринт у місті Кнос — колишній столиці Критської держави). Палац мав понад 200 кімнат. Переходи між ними були такими заплутаними, що створювали враження пастки, до якої легко ввійти, але звідти не можна вийти. Відтоді слово «лабіринт» стало означати заплутану мережу переходів.

Наявність могутнього флоту робила Крит володарем над державами Східного Середземномор'я. Ніхто не наважився опиратися Криту. Щорічно його кораблі звозили на острів данину, зібрану з підкорених народів. Царство багатіло, критська знать вела безжурне життя.

Однією з розваг критської знаті було споглядання «танцю з биком». На очах глядачів юнаки й дівчата танцювали на арені перед розлюченим биком, уникаючи його рогів. Під час танцю вони виконували складні стрибки та піруети через спину бика, наче граючись у піжмурки зі смертю. Танцівники часто гинули, розважаючи зманіжену критську знать. Загиблих замінювали іншими юнаками та дівчатами із невільників, яких привозили з підкорених країн.

Історики відкрили егейську цивілізацію в 1900 році. Англійський археолог Артур Еванс розпочав розкопки на о. Крит і знайшов руїни величного палацу, в якому мешкали володарі сильного Критського царства.

Царя на Криті називали Мінос. Може, це було ім'я всіх царів династії (як, наприклад, згодом імена французьких королів: Людовік ХІ, Людовік ХІІ та ін.) або ж то був титул царя (подібно до слова «фараон» у Єгипті чи «лугаль» у Межиріччі). За ім'ям Мінос усю цивілізацію Стародавнього Криту А. Еванс назвав мінойською. Науковці вважають, що вона існувала в 3500-1100 рр. до н. е.

Археологічне відкриття мінойської цивілізації, її основні центри 

Окрім величного палацу в Кносі, згодом були відкриті інші могутні міста мінойської цивілізації: Фест, Малія, Закро, Агіа-Тріада, а також палаци у Лерні, на островах Скірос, Мілос. Могутня цивілізація залишила по собі розкішні палаци, у яких жили мінойські царі. Масивні стіни, мозаїка, кольорові розписи, водопостачання та каналізація — усе це було в давніх спорудах.

А в цей час народи Європи жили ще первісним ладом і не знали ні держави, ні законів, ні писемності. За складністю побудови, красою та витонченістю архітектури палаци на тисячоліття випередили споруди інших народів. Тому мінойську цивілізацію вчені називають «палацовою».

Під час досліджень виявилося, що за свою історію егейці мали дві системи писемності: письмо «А» та письмо «Б». Письмо «Б» вдалося розшифрувати в середині ХХ ст. — це зробив Майкл Вентріс, військовий шифрувальник, який служив на Криті. Як же здивувалися вчені, коли виявилося, що це письмо є алфавітним, і ним записано... грецьку мову! Отже, егейці були народом, який розмовляв давньогрецькою мовою. Напевно, вони були греками за походженням. Письмо «А» досі залишається нерозгаданим. Є припущення, що ця система була ієрогліфічною. Може, хтось із вас колись стане істориком і розкриє цю таємницю)

 Розквіт і занепад мінойської палацової цивілізації

У XVI-XV ст. до н. е. критська цивілізація увійшла в період розквіту. Могутність Криту не знала меж. Мистецтво, наука і техніка досягли найвищого рівня. Критяни мали розвинену систему писемності, що, як уже зазначено, і досі не розгадана до кінця. Критська держава міцніла й багатіла завдяки праці поневолених народів і пригнічених трудящих верств. Цілковито покладаючись на могутність флоту, який надійно захищав прибережні води Криту, острів'яни навіть не будували оборонних споруд навколо міст, а гордовито казали: «Наші стіни стоять не на землі, а на морі!»

У часи найбільшого розквіту, в XV ст. до н. е., Крит зазнав жахливої катастрофи. За 110 км на північ від острова Фера сталося виверження вулкана. Землетрус миттєво зруйнував міста. Загинули тисячі жителів. Країну остаточно знищили племена ахейців, які мешкали тоді на півдні Балкан. Вони змогли без перешкод пристати до узбережжя острова, бо могутній критський флот загинув під час катастрофи. Велетенська припливна хвиля, породжена землетрусом, розбила його на друзки.

Квітуча, своєрідна культура поступово зникла, не залишивши сліду в культурі наступних народів. Вона була забута на десятки століть.

Перекази про ахейців

Близько 2000 р. до н. е. на Балканському півострові з'явились ахейці, які прибули з півночі в пошуках нових земель. Вони залишалися на стадії родового ладу і були кочівниками. У той час на Балканах уже жили народи, які належали до критської (егейської) культури і випереджали прибульців у розвитку. Егейці були добре обізнані із землеробством. Їхні мистецтво та літературна творчість мали глибокий зміст, вони винайшли власну систему письма.

Два народи оселилися поруч, налагодили господарчі й культурні відносини, утворивши ще одну цивілізацію — мікенську; вона відображала критську культуру серед ахейців на Балканах.

На півдні Балкан, на Пелопоннесі, утворилися нові міста — центри мікенської культури: Мікени, Аргос, Тіринф, Фліунт, Спарта й Афіни. Незабаром вони опинилися під владою критських царів і щороку платили їм данину, постачаючи рабів, продукти ремісників, цінні породи дерев, мармур, метали.

Після загибелі критської цивілізації в середині XV ст. до н. е. зміцніли міста-держави мікенської культури. Їхні царі з усіх занять надавали перевагу піратству. Вони зі своїми головорізами бували навіть у дельті Нілу. Попри окремі невдачі, піратство дуже поширилося на Середземномор'ї. Господарства царів і вождів (теменоси) були найбільшими та розвиненими.

Раптово нападаючи на прибережні міста й селища, ахейці захоплювали рабів і здобич. У ХІІ ст. до н. е., приблизно в 1185 р., вони напали на грецьку Трою в Малій Азії. Перебіг подій війни відомий із поем славетного Гомера. Цей напад очолив цар Мікен Агамемнон. Троянська війна виснажила сили ахейців, бо надовго відволікла від господарювання тисячі воїнів. Господарство мікенських міст занепало на тривалий час.

Археологічне відкриття ахейської цивілізації, її основні центри

У середині XIX ст. німецький археолог-аматор Генріх Шліман розпочав дослідження на півночі узбережжя Малої Азії. Після тривалих пошуків Шліман натрапив на місцевість, дуже схожу на ту, що змальована в поемах Гомера. Вона була розташована поблизу пагорба Гіссарлик, на території сучасної Туреччини. Розпочалися розкопки, і в 1870 р. знайшли залишки стародавнього міста. Життя вирувало в ньому понад 3000 років тому. Археологи виявили сліди кількох пожеж, після яких місто раз у раз відновлювали.

Генріх Шліман не був професіоналом. Розкопки проводили необережно, квапливо, тож значну частину знахідок було пошкоджено, навіть знищено. Але хай там як, а Трою було знайдено. Наукове значення цього відкриття величезне, воно увічнило ім'я Генріха Шлімана в пам'яті людства.

Згодом Шліман вирушив на Пелопоннес і в 1876 р. розпочав розкопки головного міста ахейців, яке називалося Мікени. Довго розшукувати це місто не довелося: місце, де воно стояло, було добре відоме.

Мікенська культура — це культура ахейського народу, що склалася під впливом критської цивілізації. Вона значно поступалася культурі Криту в розвитку техніки та мистецтва. Держави мікенської культури досягли значного рівня в ремеслах і землеробстві. Численні завоювання збагатили царські скарбниці. Під час розкопок міст Мікени, Аргос і Пілос було знайдено безліч виробів і прикрас із золота. Майстерність ювелірів досі вражає художнім стилем і витонченістю роботи.

Розквіт і занепад ахейської палацової цивілізації

Гомер у своїх поемах охарактеризував Мікени як «багаті на золото». Держава багатіла не тільки на грабунку сусідніх народів, слабших за неї, а й на праці численних рабів. В ахейських містах залишилися сліди могутніх укріплень. Архітектура ахейців, на відміну від егейської, була не витонченою, а навпаки — масивною, важкою. Стіни ахейських палаців складені з важких кам'яних брил. Ахейську цивілізацію так само, як і мінойську, називають палацовою.

Ахейська цивілізація була могутньою, однак постійні війни виснажували сили мікенців та їхніх союзників — Аргоса, Тіринфа, Фліунта. Знесилені грабіжницькими походами в чужі землі, мікенці виявилися неспроможними захистити свою територію від навали дорійців, які прийшли на Балкани наприкінці ХІІ ст. до н. е.

Це були войовничі племена грецької народності, котрі переживали розклад первіснообщинного ладу й утворення нерівності. Деякі історики називають такий ступінь розвитку воєнною демократією. Значно поступаючись ахейцям у суспільному та господарському розвиткові, дорійці перевершували їх в одному — вони вже вміли обробляти залізо, тоді як ахейці володіли тільки технікою виплавляння бронзи, що поступається залізу твердістю й міцністю. Бронзова зброя крихкіша, і, певно, ця обставина відіграла значну роль у боротьбі між ахейцями та дорійцями.

Археологічні джерела свідчать, що могутні фортеці ахейських міст були захоплені ворогом і загинули від пожеж. Дорійські народи бурхливим потоком посунули на Пелопоннес, підкоривши ахейців.

Афіни ж відстояли свою незалежність, і Аттика залишилась ахейською державою, хоча зазнала в битвах великих втрат, насамперед серед родової знаті. Ахейська знать билася в перших лавах, тому й часто гинула.

Отже, у ХІІ ст. до н. е. на всіх Балканах відновилися первіснообщинні відносини. Еллада у своєму суспільному розвиткові відкотилася назад на 800-1000 років.

• 1. Як природні умови Греції впливали на заняття населення?

• 2. Хто такі пелазги? Чому їх називають також егейцями?

• 3. Коли на Балканському півострові з'явилися племена ахейців? Хто там жив у ті часи? До якої цивілізації належав цей народ?

• 4. Чому егейці — представники критської культури — стояли на вищому ступені розвитку, ніж ахейці?

• 5. Яке значення для ахейського народу мало ознайомлення з критською культурою?

• 6. Які види писемності створили мінойці? Що вам відомо про них?

• 7. Чи побутували нерівність та експлуатація серед жителів Критської держави? Чому?

• 8. Охарактеризуйте племена дорійців. Чи були в них нерівність та експлуатація під час появи на Балканах? Чому відсталіші дорійці змогли подолати Мікенське та інші ахейські царства.

• 9. Позначте на стрічці часу періоди існування мінойської й ахейської палацових цивілізацій.

• 10. Давньогрецьким палацовим цивілізаціям учені дали по дві назви. Визначте, які пари з поданих слів позначають ту саму цивілізацію: критська, мікенська, мінойська, ахейська.

13.01.2023 - 6А; 6Б; 6В

Тема уроку:

Практичне заняття № 5. 

Давньогрецька міфологія і релігія як спосіб світосприйняття людей. 

10.01.2023 - 6А; 6Б; 6В

Тема уроку:

Природа і населення Давньої Греції. Вплив природно­-географічних умов на розвиток античної грецької цивілізації. 

Населення Давньої Греції.

 У давнину вона називалася Елладою, а її жителі називали себе еллінами. Термін Греція та греки використовували першими римляни. Майже з усіх боків материкову Грецію омивають хвилі Середземного моря. Узбережжя Греції порізане морськими затоками, зручними для стоянки кораблів. Велика морська затока між  Грецією та   Малою Азією називається Егейським морем, а затока між Грецією та Італією – Іонічним морем. Егейське море усіяне безліччю островів. Вони лежать так близько один від одного, що майже кожного з них видно сусідні острови. Греція – гірська країна. Її гори скелясті й стрімкі. На кам'янистих схилах гір ростуть чагарник і рідка трава; тут були пасовища придатні тільки для кіз і овець. Лише на рівнинах, що простяглися серед гір, були родючі землі – Фессалійська долина на півночі, що простяглася вздовж річки Пеней, і Лаконська долина на півдні вздовж річки Ерот. Гори на Балканському півострові середньої висоти. Вони найвищі в Македонії  і Фракії. Найвища гора – Олімп – заввишки 2917метри.

         У горах є родовища залізної руди, міді, срібла і навіть золота. У Греції багато мармуру – красивого каменю, який легко піддається обробці. Особливо гарний мармур добували на острові Парос, він відзначався надзвичайною білістю. Також добували мармур чорного, сірого, голубого і рожевого кольорів. Він здавна був матеріалом грецьких будівель, з нього робили статуї і прикраси.

     У Греції субтропічний сухий клімат. Літо не дуже жарке, бо близько море. Зима м'яка, тепла, дощова. Вона триває 2-3місяці.

    Річки в Греції невеликі, та й ті майже пересихають улітку. Найбільші з них – Алфей, Пент. Проводжаючи друзів, греки бажали їм "щасливої дороги і свіжої води".

     За своїми природними умовами материкову Грецію поділяють на три частини: Північну, Середню або Центральну, Південну.

Північна Греція – сувора гірська країна. Тут не рідко бувають снігові заметілі. Вершина найвищої гори Олімп завжди покрита снігом. За легендою, на олімпі жили грецькі боги.

    З Північної в Середню Грецію можна пройти лише вузькою гірською ущелиною – Фермопільським проходом. Середня Греція має широкі долини й гарні пасовиська для худоби. Тут греки вирощували ячмінь, жито, пшеницю, виноград, оливу. Та найбільше уславилася область Аттика, саме вона подарувала світові неперевершені зразки мистецтва, літератури наукової думки.

   Середню з Південною Грецією з’єднує Коринфський перешийок. Південною Грецією називають півострів Пелопоннес. Там розташована грецька держава Спарта, відома своїми добрими воїнами.

А ще є Острівна Греція ,яка налічує кілька тисяч великих і маленьких островів. Найбільшими з них є Крит, Евбея, Родос, Саламін.

Про найдавніше населення півдня Балканського півострова і поблизьких островів поки що нема досить точних даних. За давньогрецькими переказами і в творах грецьких істориків, найбільш значними племенами серед найдавнішого населення цих районів були пелаги. Хоча і їх походження не з’ясовано. Серед найдавніших острівних племен – критяни. У кінці ІІІ тис. до н.е., згідно з археологічними пам’ятками, ми зустрічаємося на півдні Балканського півострова з найдавнішими грецькими племенами ахейців, у яких протягом другого тисячоліття до н.е. відбувся процес класоутворення.

    У І тис. до н. е. давньогрецькі племена остаточно склалися і розселилися. На півночі Греції – у Фессалії і в Середній Греції – в Беотії жили еолійці, вони також населяли острови в північній частині егейського моря. Східну частину Середньої Греції – Аттіку, о. Евбея, острови центральної частини Егейського моря заселяли іонійці. Ахейці затримались на півночі і в центрі Пелопоннесу –в Ахайї і Аркардії.В іншій частині Пелопоннесу –в Лаконії, Мессенії, Арголіді, Еліді – жили дорійці. Вони також розселилися на островах півдня Егейського моря, на Родосі, Кріті, в південній частині малоазійського узбережжя.

     Дуже довгий час греки не мали загальновживаної мови і розмовляли на численних діалектах, що були однаково зрозумілі для всіх. Основні діалекти: іонійський, еолійський, дорійський. Загальногрецька мова койне (загальна) склалася в період еллінізму.

прочитайте уважно уривки, 

запишіть у зошити заняття греків, про які сказано в творі. 

«ОДІССЕЯ».- ОПИС ГОСПОДАРСТВА СТАРОДАВНІХ ГРЕКІВ

Аж п’ятдесят служебник жінок було в домі у нього;

Зерно на жорнах ручних мололи одні золотаве,

Інші ткали на кроснах ретельно чи прядиво пряли…

Як перевищують всіх мужі фракійські уміння

Бистрі на морі водить кораблі, так само й жінки їх –

Ткацькою вмілістю…

А за подвір’ям - од брами вхідної – був сад плодоносний,

В оранку денну завбільшки, обведений тином навколо.

Віттям розкішним великі дерева там скрізь зеленіли –

Груші дорідні, гранати і яблуні ряди рясно плідні,

В фігах солодких смоковниці й пишно-зелені оливи…

Далі – в розкішних плодах виноградник розкинувся рясно…

Тут же й давили його…

За виноградником рядом останнім оброблені грядки,

Повні городини всякої, очі весь рік веселили.

Два джерела там було – одне ручаєм кучерявим

Сад орошало, а з другого струмінь двором до порога

Дому високо біг…

Разом дванадцять овець Алкіной для учти зарізав,

Вісім свиней біло іклах і пару волів круторогих.

«ОДІССЕЯ».- РОЗВИТОК РЕМЕСЕЛ

… Майстер з’явився

З мідним приладдям в руках, потрібним у справі ковальській:

Кліщі міцні, і ковадло, і молот приніс він, якими

Золото звик оброблять…

Все-бо, як сонце яскраве, як місячне сяйво, блищало

В високоверхнім стрункім Алкіноя відважного домі.

Стіни міддю оббиті, тягнулися вправо і вліво,

Вглиб від порога, з карнизом вгорі з темно-синьої сталі.

З золота двері зсередини в домі міцнім зачинялись.

Срібні одвірки над мідним порогом підносились струнко,

Срібний одвірок – вгорі й золотеє на дверях окільце.

З золота й срібла обабіч при вході собаки стояли,

Виробив їх надзвичайно майстерно Гефест кривоногий,

Щоб Алкіноєві, серцем відважному, дім пильнували…

                                                                                               Гомер.

20.12.2022 - 6А; 6Б; 

20.12.2022 - 6В. 

Тема уроку:

Суспільне та культурне життя давніх китайців. 

13.12.2022 - 6А; 6Б; 

13.12.2022 - 6В. 

Тема уроку:

Давня Індія. 

09.12.2022 - 6А; 6Б; 

08.12.2022 - 6В. 

Тема уроку:

Перська держава. Організація влади й суспільства. Дарій І. 

Перевірка домашнього завдання:

Виконайте тест:

https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=1996672 до 13.12!!!

06.12.2022 - 6А; 6Б; 

06.12.2022 - 6В. 

Тема уроку:

Біблія як історичне джерело 

Бі́блія (з грец. βιβλία – книги) – священна книга християн, яка поділяється на дві частини (Старий Заповіт та Новий Заповіт) і складається з окремих книг, написаних різними авторами.

Найдавнішою частиною Біблії є Старий Заповіт. Він містить перекази стародавніх євреїв, роздуми мудреців, давні закони та звичаї. У ньому розповідається про історію стародавніх народів Близького Сходу, передусім євреїв. Дані археологічних розкопок свідчать, що багато описаних у Старому Заповіті подій відбувалися в дійсності. Та слід пам’ятати, що в його тексті зустрічається чимало суперечностей. Тому вчені ставляться до історичної інформації у Біблії (як і в інших давніх текстах) критично.

Старий Заповіт став священною книгою не тільки у євреїв, а й у тих народів, серед яких поширилася християнська релігія. Про цю релігію та Новий Заповіт ви довідаєтеся, коли будете вивчати історію Стародавнього Риму.

Біблія є не тільки релігійною святинею для багатьох людей, а й великою пам’яткою наставницької художньої літератури та одним з найдавніших історичних джерел.

02.12.2022 - 6А; 6Б; 

01.12.2022 - 6В. 

Тема уроку:

Ізраїльсько-Юдейське царство. 

Організація влади й суспільства. Єрусалим 

Виникнення Ізраїлю та Іудеї

Понад 3 тис. років тому в Палестину прийшли кочові племена ібрі — «зарічні люди». Так називали давніх євреїв, що належали до групи семітських народів. Вони витіснили звідти філистимлян. Із часом євреїв підкорили єгиптяни й насильно переселили в свою країну, перетворивши на рабів. Там вони займалися будівництвом, ремеслом, були слугами у заможних єгиптян. У XII ст. до н.е. єгипетський фараон відпустив євреїв на батьківщину. Вихід 600 тис. євреїв з Єгипту до Палестини, за переказом, очолив пророк Мойсей. Він був для них і вождем, і священиком, і суддею. Згідно з Біблією, вів Мойсей свій народ у Палестину 40 років. За цей час змінилося три покоління — мудрий провідник чекав, доки помруть ті, хто був народжений рабом.

На межі ХІ-Х ст. до. н.е. на півночі Палестини євреї утворили державу Ізраїль. За легендою, засновником і першим царем її був Саул (1020-1000 рр. до н.е.). У цей час на півдні Палестини виникла ще одна держава євреїв — Іудея.

Царство Давида й Соломона. Пророки

Після кривавих братовбивчих воєн Ізраїль та Іудея об’єдналися — утворилася держава, відома в історії як Давньоєврейське царство. Вважають, що правителем новоствореної держави був Давид (1000-965 рр. до н.е.).

Наприкінці свого життя він писав релігійні гімни-псалми та готувався до побудови найважливішого для євреїв храму — Єрусалимського, який став символом стійкості та єдності єврейського народу. Храм цей було побудовано за правління царя Соломона.

Правління Давидового сина — Соломона (965-928 рр. до н.е.) називають «Золотим віком» Давньоєврейської держави. Його вважали мудрим правителем.

Соломон розширив територію держави, захопивши сусідні землі, та поділив країну на 12 частин, кожна з яких упродовж місяця утримувала царя і його найближче оточення. Цар збільшив податки та запровадив обов’язкові чотиримісячні роботи на будівництві, яке розгорнулося в країні. Навколо Єрусалима, Мегіддо та інших міст були споруджені могутні захисні мури. У столиці збудували величний царський палац і храм бога Ягве. За правління Соломона Єрусалим став політичною та релігійною столицею євреїв.

Особлива роль у Давньоєврейському царстві відводилася пророкам. Євреї часто потерпали від нападів ворогів, їхні землі захоплювали сильніші сусіди. У такі моменти дуже цінною була порада мудрої та досвідченої людини. Жили пророки, переважно вихідці з низів суспільства, при царському дворі та храмах. Вони виконували роль ясновидців і проповідників, пропагували покірність цареві, але іноді були активними учасниками двірцевих інтриг.

Пророк Мойсей написав п’ять перших книг Біблії. В іудаїзмі вони мають назву «Тора». Історія зберегла згадку про те, що в XI ст. до н.е. пророк Самуїл благословив на царювання Саула. У VI ст. до н.е. пророк Єремія закликав євреїв, які вже не мали власної держави, підкоритися волі вавилонян, щоб зберегти свої звичаї і традиції. Саме завдяки пророкам та їхній діяльності єврейський народ, який протягом багатьох століть зазнавав переслідувань з боку володарів Єгипту та держав Дворіччя, не був знищений.

Після смерті царя Соломона Давньоєврейська держава розпалася. У 722 р. до н.е. цар Саргон II установив владу Ассирії над землями євреїв і змусив їх платити данину. На початку VI ст. до н.е. місто Єрусалим підкорив володар Нововавилонського царства Навуходоносор II, який забрав євреїв у «вавилонський полон». Після завоювання Вавилона персами останні дозволили євреям повернутися на свої землі. Але землі євреїв, що так і не об’єднались у єдину державу, пізніше, у 332 р. до н.е., захопив Александр Македонський. Згодом вони увійшли до складу Єгипетської держави. У 63 р. до н.е. ці землі стали римською провінцією, а після повстання євреїв проти римського панування римляни знищили Єрусалимський храм і розпорошили цей народ по всій території імперії.

•  Коли виникла перша єврейська держава? Хто був її першим правителем?

•  Ким була заснована єдина держава євреїв?

•  За якого правителя було зведено Єрусалимський храм?

. ***Як ви гадаєте, чому єврейському народові вдалося зберегти власні релігію і культуру під владою завойовників? 

29 листопада 2022 - 6А; 6Б; 

29 листопада 2022 - 6В. 

Тема уроку:

Фінікія. Фінікійські міста-держави. Фінікійська колонізація. 

 Географічне положення та природні умови Фінікії. Заняття жителів країни 

Уже в глибоку давнину на східному узбережжі Середземного моря виникли поселення фінікійців. Країна, яку вони населяли, називалася Фінікією. Нині на місці стародавньої Фінікії розташована держава Ліван.

У Фінікії не було великих річок і долин із родючими ґрунтами. Мало було також місця для полів і пасовищ. Проте було поширене садівництво. Фінікійці вирощували виноград та оливкові дерева. Із оливок вони вичавлювали духмяну олію, з винограду робили вино. Олію та вино обмінювали на пшеницю. Ліванські гори славилися кедровими та дубовими лісами.

У Фінікії сходилися караванні й морські торгові шляхи з Дворіччя, Єгипту, Греції та інших країн. З часом фінікійські поселення перетворилися на багаті торгові міста. На півночі розкинулося місто, яке греки іменували Бібл. Найбільше фінікійське місто греки називали Тир. Третє найбільше місто називалося Сидон, що означало «місто риболовлі».

Кожне фінікійське місто мало свого правителя — царя. Він був залежним від ради вельмож і від народних зборів.

Далеко за межами країни славилися вироби фінікійських ремісників: ювелірів, ливарників, будівельників, ткачів, різьбярів по дереву та слоновій кістці. У Фінікії стали виготовляти скло різноманітних сортів: від темного і непрозорого до прозорого.

Фінікійці вважалися в стародавні часи найкращими кораблебудівниками. З кедра та дуба майстри будували швидкохідні кораблі.

Фінікійські мореплавці для налагодження постійних торговельних зв’язків з віддаленими землями стали засновувати свої поселення — колонії.

Таким чином у XII-VI ст. до н.е. на узбережжі й островах Середземного моря поступово з’являються фінікійські колонії. Спочатку вони були на Кіпрі, у Північній Африці та на Піренейському півострові, а трохи згодом — в далекій Англії (Британії) та західноафриканському узбережжі.

Колонії фінікійських міст, як правило, ставали незалежними від Фінікії, лише підтримували з нею дружні зв’язки. Найбільшою колонією міста Тир у Північній Африці стає Карфаген. З часом він стане багатим і головним містом могутньої держави, яка встановила своє панування у Західному Середземномор’ї.

2. Фінікійський алфавіт

Фінікійські купці вели жваву торгівлю. Торгові записи слід було вести швидко. Ієрогліфи і клинопис були для цього надто складними. Фінікійці використали досвід єгиптян та вавилонян, у яких були знаки не тільки для слів, а й для окремих приголосних звуків. Наприкінці II тис. до н.е. у Фінікії винайдено алфавіт. Він мав 22 знаки. Літери нагадували зображення предметів, назви яких починалися з цих літер. Алфавіт був простішим і зручнішим, ніж клинопис, тому він швидко поширився серед народів Близького Сходу, а згодом й інших країн.

Фінікійський алфавіт перейняли греки. Деяким знакам вони надали значення голосних. Від фінікійського та грецького абеток походять майже всі алфавіти світу, в тому числі й українська абетка. 

Перевірте, як ви запам’ятали

• 1. Де розташована Фінікія?

• 2. Назвіть головні міста Фінікії.

• 3. Які головні заняття мешканців Фінікії?

• 4. З якою метою фінікійці засновували колонії?

• 5. У чому переваги фінікійського алфавіту перед писемністю Стародавнього Єгипту чи Дворіччя? У чому його недоліки?

25 листопада 2022 - 6А; 6Б; 

24 листопада 2022 - 6В. 

Тема уроку:

Урок контролю (і корекції) навчальних досягнень учнів із тем: « Цивілізація долини Нілу», «Цивілізації Дворіччя» 

Виконайте тест: https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=1144783 

до 29.11!!!!!

22 листопада 2022 - 6А; 6Б; 

22 листопада 2022 - 6В. 

Тема уроку:

Ассирія. Ново-Вавилонська держава 

Ассирія. У III тис. до н. е. в регіоні Аккад на березі Тигру виникло місто Ашшур. Спочатку воно не було самостійним, а підкорювалося іншим містам-державам Дворіччя. Згодом Ашшур збагатився завдяки торгівлі та незаконному вивезенню металів. Разом із тим зросла й могутність міста, яке тепер прагнуло контролювати всю торгівлю в регіоні. Це стало причиною частих війн із сусідами, у результаті яких постало Ассирійське царство, або Ассирія.

Ассирія неодноразово то завойовувала великі території, то знову втрачала свій вплив. Зрештою у IX ст. до н. е. розпочався період тривалого піднесення Ассирії. У цей час вона перетворилася на могутню імперію, яка за свого найбільшого розширення контролювала всю територію Дворіччя, східне узбережжя Середземного моря та Єгипет.

Нові землі ассирійці підкорювали силою. Це стало можливим завдяки військовій реформі, яку провів ассирійський цар Тіглатпаласар III, що жив у VIII ст. до н. е. Ця реформа передбачала:

• створення організованої професійної армії, яку повністю утримувала держава (інші держави Месопотамії не мали такої армії — під час війни там скликали ополчення із селян);

• масове використання зброї з нового металу — заліза;

• організацію військ (чітко розділено роди військ: кіннота, розвідувальні та інженерні війська);

• новий спосіб ведення війни: не тільки заради пограбування, а і з метою підкорення нових народів.

Для того щоб утримати владу на нових землях, ассирійські правителі жорстоко поводилися з місцевими жителями. Вони прагнули перетворити їх на слухняних підданих єдиної Ассирійської імперії:

• завойовані народи з усім майном насильно переселяли на нові території;

• для управління землями призначали намісників;

• ремісників і майстрів із завойованих земель звозили до столиці Ассирії;

• частину підкореного населення перетворювали на рабів, яких забирали до війська;

·   повстання, що виникали, жорстоко придушували. У 689 р. до н. е. Ассирія перемогла Вавилон. Місто було зруйноване.

Жорстокість ассирійців налаштувала проти них підкорені народи. Постійні війни дуже ослабили Ассирію. Її східний сусід — Мідія — разом із союзниками розгромили ассирійське військо та в 612 р. до н. е. зруйнували столицю держави Ніневію. Землі Ассирії вони поділили між собою.

Проблемне запитання  - Що, крім війни, було основним джерелом прибутку для Ассирії?

2. Нововавилонське царство. Нововавилонське, або Халдейське царство проіснувало порівняно недовго. Проте його багатство та слава вражали сучасників.

В останні десятиліття існування в Ассирії точилися громадянські війни. Цим скористався намісник Вавилона Набопаласар, який походив із племені халдеїв. У 626 р. до н. е. він зумів не лише відокремити ці землі від Ассирії, але й підкорити землі колишнього Вавилонського царства. Пізніше він доклав зусиль до знищення Ассирії.

Його наступник — Навуходоносор II — правив протягом 40 років. Він завоював нові території, збільшивши свої володіння майже вдвічі. За його правління Халдейське царство переживало розквіт. Навуходоносор повністю перебудував Вавилон, який став одним із найбільших на той час міст і центром торгівлі з іншими країнами. Тепер замість цегли-сирцю в будівництві використовували більш міцну обпалену цеглу. Було зведено новий царський палац, кам’яний міст через Євфрат, а також стіни навколо міста.

Особливою красою вирізнялися ворота богині Іштар — одні з восьми головних воріт зовнішньої стіни міста. Вони були збудовані із цегли і вкриті глазур’ю. Від воріт до храму головного вавилонського бога Мардука було прокладено широку Вулицю Процесій, якою рухалася хода під час святкування Нового року. Він у царстві припадав на весняне рівнодення.

Наступники Навуходоносора II були менш успішними. Зрештою в 539 р. до н. е. Нововавилонське царство завоювали перси.

Узагальнення  вивченного матеріалу

• 1. Який метал почали обробляти ассирійці? Які це мало наслідки?

• 2. Назвіть видатних царів Ассирії та Халдейського царства. Чим вони уславилися?

• 3. Які ви знаєте міфи та легенди про Вавилон? Чому, на вашу думку, саме це місто так часто в них згадується?

18 листопада 2022 - 6А; 6Б; 

17 листопада 2022 - 6В. 

Тема уроку:

Вавилон за часів Хамурапі. 

Вавилон був розташований у дуже зручному місці - у самому центрі Дворіччя, де найближче сходяться річки Євфрат і Тигр. Тому саме тут було зосереджено водні та караванні шляхи Передньої Азії. В усьому світі Вавилон уславився як велике й багате місто, значний торговельний центр і столиця самостійного царства.

Найбільшої могутності в II тис. до н. е. досягає Вавилон за царювання Хаммурапі (1792-1750 рр. до н. е.). Прийшовши до влади, він поступово підкорив Південне та частину Північного Дворіччя. Таким чином, він контролював величезну територію з важливими торговими шляхами.

Чим уславився Хаммурапі?

Цей правитель піклувався про свою державу, її господарський розвиток. За його наказом упорядковували старі та будували нові зрошувальні канали. «Хаммурапі - Благословення народів» - це назва найбільшого каналу Вавилонії. Проте найбільшої слави зажив Хаммурапі завдяки першим писаним законам. За цими законами судили тих, хто порушував установлені в державі порядки та правила. У вступі до законів цар Хаммурапі проголошує мету: «Дати сяяти справедливості в країні, щоб знищити беззаконня і зло, аби сильний не гнобив слабшого».

Під час царювання Хаммурапі покарання були дуже жорстокими. Злочинці зазвичай мали витримати те ж саме, що вони заподіяли своїй жертві. Хаммурапі бачив справедливість у тому, аби відплатити, як кажуть, «око за око, зуб за зуб» («не спричиняй іншому такої образи чи шкоди, якої сам не хочеш зазнати»). Жорстокість вавилонських законів учені пояснюють по-різному. Одні вважають, що в стародавні часи діяв принцип залякування, а насправді суворі покарання застосовували тільки в окремих випадках. Інші вважають, що в цих законах, як у дзеркалі, відбилися суворі звичаї епохи. 

Помер Хаммурапі в 1750 р. до н. е. Правління його наступників - це роки поступового ослаблення і падіння Вавилонського царства. Знесилена внутрішніми чварами Вавилонія розпалася на дрібні держави. Близько 1600 р. до н. е. під ударами завойовників припиняє своє існування могутня держава Хаммурапі.

Усно дайте відповідь на звпитання:

• На основі аналізу законів зробіть висновок про ставлення царя Хаммурапі до своїх підданих.

• Чому, на вашу думку, в законах Хаммурапі передбачалися суворі покарання? Що в них здається вам справедливим і що - несправедливим?

Чи згодні ви з твердженням, що найважливішою ознакою держави є наявність писаних законів? Свою відповідь обґрунтуйте. Яку роль відіграють закони в сучасному суспільстві? 

14 листопада 2022 - 6А; 6Б; 6В 

Тема уроку:

Найдавніші держави Дворіччя. Вавилон 

Дайте відповідь на запитання:

• 1. Чому можна стверджувати, що Тигр і Євфрат були для жителів Дворіччя дарунком долі так само, як Ніл для єгиптян?

• Назвіть держави Дворіччя. Коли вони існували? 

• Згадайте (з уроків літератури) міф про всесвітній потоп і перекажіть його. Чи погоджуєтеся ви з твердженням, що він виник у Дворіччі? 

11 листопада 2022 - 6А; 6Б; 6В 

Тема уроку:

Практичне заняття № 3. Міфи та релігія Стародавнього Єгипту

Віра в різних богів називається політеїзмом 

Служіння та поклоніння цим богам становить основу релігійного культу  ( від лат. cultus – шанування ). 

Розповіді про життя богів, створення світу, пригоди героїв єгиптяни вклали в міфи ( з грецької – «переказ»

Ра ( Амон-Ра ) – бог Сонця. Зображували в людській подобі з головою

                          сокола. На голові – осяйно виблискує сонячний диск.   Символ – жук-скарабей. ( Щоранку Ра на золотому човні випливає з-за східних гір і           рухається по небу на захід, даруючи світу тепло і світло. Вечоріє коли човен Ра на заході неба спускається з небес і запливає у ворота підземного царства.)

-     Тот – бог Місяця, мудрості та письма, справедливого суду. Уявляли з

головою птаха ібіса з довгим дзьобом. Навчив людей читати  й писати.

-     Маат – богиня правосуддя. Судила душі померлих.

-     Анубіс – бог мертвих. Зображували з головою шакала.  Приводить душі

                          померлих в потайбічний світ.  

- Озіріс – бог потайбічного світу, рослинності та природи. Уявляли з короною

 на голові, бо існував міф, що колись він правив у Єгипті,  після смерті воскрес і став богом у царстві мертвих.

- Сет – бог зла, насильства та руйнування. Уявляли рудим, як гарячий суховій.

- Ізіда – дружина Озіріса.

- Гор – син Озіріса, покровитель влади фараона. Уявляли з головою сокола.

- Нут – богиня неба. Уявляли то жінкою, то небесною коровою із зірками на

                          тілі.

- Сохмет – богиня війни. Жінка з головою левиці.

- Хатор – богиня краси та кохання. Жінка з головою корови.

- Хапі – бог Нілу. Ллє з глека воду. Від нього залежить наскільки  

                          повноводним  буде  Ніл.

- Бастет – богиня-кішка. Знищувала мишей і берегла врожай.

Собк – бог-крокодил. Якщо необережну людину з’їдав крокодил – бог виявив велику ласку.

Єгиптяни не вбивали тварин, бо вважали їх за живих богів. Коли вони помирали, з них робили мумії і ховали з великими почестями на спеціальних кладовищах.

8 листопада 2022 - 6А; 6Б; 6В 

Тема уроку:

Архітектура і мистецтво, писемність і освіта 

Культура – це сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людиною 

Писемність в Єгипті виникла 5 тис. років назад. Єгипетське письмо називають ієрогліфи. Єгиптяни вірили, що письмо подарував їм Тот, бог мудрості.

Але пройшли роки і тисячоліття, і писемність була забута, і ніхто не міг прочитати її.

В XIX ст. розпочалися археологічні розкопки. Археологи знайшли залишки розкішних палаців, величних храмів, квартали ремісників, знайшли письмена на каміннях, кістках, глині, папірусі. Великими зусиллями учені розшифрували писемність більшості народів Давнього Сходу. Але ні один учений не міг прочитати єгипетські письмена.

В 1821 г. французький учений Жан Шампольон розшифрував ієрогліфи. Це сталось випадково. В дитинстві Франсуа сам навчився читати, в 11 років він знав латинську та грецьку мови. 

Одного разу в школі на юного Шампольона звернув увагу Фурье. Знаменитий фізик та математик Жозеф Фурье, який брав участь в єгипетськім поході Наполеона . Він запросив Франсуа до себе додому — показати свою єгипетську колекцію.

Таємничі ієрогліфи на кам’яних плитах вразили хлопчика. « Чи можна це прочитати?» — запитав він. Фурье відповів, що ні. «Я прочитаю, — впевнено сказав Франсуа. Все життя він намагався досягти цієї мети. В тринадцять років він почав вивчати арабську, сирійську, халдейську, а потім давньоперську. Але його метою був Єгипет. 

В Парижі, за сприяння Фурье, Франсуа вивчає знахідки, привезені з єгипетської експедиції Наполеона. Його увагу привернув камінь, знайдений, коли вели розкопки в Розетті. Вивчивши цей таємничий камінь, Шампольон приходить до висновку, що камінь є ключем до розгадки письменності давнього Єгипту. На камені написи — на трьох різних мовах. Зверху єгипетські ієрогліфи. Знизу грецький текст. Мова посередині - невідома.

Перший успіх прийшов в 1808 році, Франсуа вдалося розгадати декілька знаків. Шампольон помітив, що деякі ієрогліфи обведені овалом. Він подумав, що це, царські імена Птолемея і Клеопатри. Під єгипетські ієрогліфи учений підставив грецькі букви і зрозумів, як по - єгипетськи пишуться імена Птолемей і Клеопатра. Так поступово були розшифровані ієрогліфи. Овальні рамки, в які обведені імена фараонів, називались «картушшю». Картуш – кольцо царя, що символізує «космос», «вічність» івоно повинно було охороняти власника. 

Записи робились на папірусі – єгипетськім очереті, що росте на берегах Нілу.

Папірус був дорогим матеріалом, і єгиптяни його берегли. Часто вони використовували старі папіруси для нових записів, попередньо змивши з нього фарбу.

Навчались письменності в школах, де учились хлопчики, а деколи і дівчатка. Писати учились зразу на черепках розбитого глиняного посуду, а потім — на старих папірусах. 

Якщо учень успішно засвоював письмо, йому давали чистий папірус. Діти переписували різні тексти, вірші, казки. Учитися в єгипетській школі було важко, адже ієрогліфів було декілька тисяч (з них використовувались 750). Учнів, які погано навчались, били. Так виникла приказка: «Вухо хлопчика на його спині».

Єгипетські писарі писали загостреними тростинками. Вони завжди носили з собою дерев’яний пенал з двома чашечками для чорної та червоної фарб. Приступаючи до роботи, писар сідав на підлогу, схрестивши ноги. Згорток папірусу він клав собі на коліна. Писали чорною фарбою, зробленою з сажі. Першу букву нової стрічки чи дату виводили червоною фарбою. 

Багато папірусів містять цінну інформацію про культуру давнього Єгипту. Цеісторичніписемні джерела.

Єгиптяни були землеробами. Вони мали землеробський календар, що складався з дванадцяти місяців. Календар був пов’язаний з розливами Нілу. З давніх-давен жерці у храмах вели спостере­ження за зоряним небом. Вони помітили, що вода в Нілі прибуває тоді, коли на небі з’являється зоря Сіріус. Це й прийняли за початок нового року.

Щодня піднімалися на високу храмову вежу жерці в бі­лому одязі. Вони несли згортки папірусу з малюнками зоряного неба. Один жрець сідав на визначене місце, а інший спостерігав, як розташовуються зорі відносно його голови і плечей.

Єгиптяни об’єднували зорі в сузір’я, які нагадували їм обриси тварин. Наприклад, сузір’я Великий Віз єгиптяни називали Ногою Бика і малювали його у вигляді бичачої ноги.

Для того, щоб спостерігати за зорями, астрономам потрі­бен був годинник. Єгиптяни винайшли спочатку со­нячний, а потім водяний годинник.

Єгипетські лікарі славилися в усьому світі. При царських дворах інших країн були єгипетсь­кі лікарі. Бальзамуючи померлих, єгиптяни вивчили будову людського тіла. Грецький історик Геродот пи­сав, що в єгиптян багато різних лікарів: одні лікують очі, другі — голову, треті — зуби, четверті — шлунок, п’яті — внутрішні хвороби. Винуватцями хвороб вважали злих духів, тому хворого «лікували» не тільки ліками, а й молитвами та заклинаннями.

Ліки виготовляли з рослин, мінералів, тварин. В одному медичному папірусі перелічено лікарські рослини, з яких ро­били ліки. Тут часник і цибуля, що їх видавали робітникам на будівництві пірамід, щоб запобігти епідеміям, а також кріп, салат, огірки, папірус, лотос та багато інших рослин. З міне­ральних речовин згадуються залізо, сода, алебастр, глина, свинець.

Під час розкопок учені знайшли в Єгипті багато бронзо­вих хірургічних інструментів і десять медичних папірусів з описами хвороб та рецептами, серед них — папірус зав­довжки 20,5 м.

Завдяки праці людей виникла математика. Ремісник, наприклад, мусив знати, скільки частин олова потрібно добавити до міді, щоб отримати бронзу; скляр — скільки потрібно взяти соди й піску, щоб зварити скло. Цар­ські писарі підраховували, яких розмірів у селянина поле і який урожай з нього він може зібрати. Архітектори обчис­лювали, скільки робітників і скільки каміння потрібно для будівництва піраміди чи храму.

Визначаючи площі земельних ділянок, копаючи канали, споруджуючи храми, палаци, піраміди, єгиптяни постійно мусили вимірювати довжину, ширину й висоту, площу, кути. Так виникла наука геометрія .

Єгиптяни сприймали свого царя як живого бога. Для них він був наділений надприрод­ною силою, що допомагала виявляти мудрість у державних справах, здобувати перемоги у війнах, підтримувати непо­рушність світового порядку. Царя вважали сином бога сонця Ра. Згодом, коли головним богом став Амон, царя почали на­зивати сином Амона-Ра.

Фараон турбувався про своє потойбічне життя ще на землі. Він починав будувати собі гробницю, як тільки сходив на трон. Величина усипальниці символізувала велич царя-бога.

На лівому березі Нілу, край пустелі Сахари, височать знамениті єгипетські піраміди — кам’яні гробниці фараонів. Піраміди здавна вважалися одним із семи чудес світу. Араби склали приказку: «Усе на світі боїться ча­су, а час боїться пірамід». До нашого часу збереглося близько ста пірамід. Колись їх було більше, але частина з них зруйнована, а деякі засипав пісок, що постійно насувається з пустелі.

Найвищі піраміди — фараонів Хеопса, Хефрена і Мікеріна — збудовані майже 5 тис. років тому. Біля них здіймається

Велетенська кам’яна статуя Сфінкса — фанта­стичної істоти з тулубом лева і головою фараона. Висота Великого Сфінкса становить 20 м «Батьком жаху» називають араби-кочівники цю статую. Людей ще в давнину вражали велетенськірозміри пірамід. Висота найбільшої з них — піраміди Хеопса — 137 м. Учені стверджують, що колись вона була ще вищою. Щоб обійти пі­раміду довкола, треба пройти по піску цілий кілометр. Відомо, що піраміду будували впродовж 20 років, а дорогу до неї — 10 років. Усю споруду складено з 2 300 000 кам’яних блоків, з яких найменший важив дві з половиною тонни.

Ще в давнину піраміда вважалася кам’яною математичною загадкою. Її чотири грані орієнтовано за чотирма сторонами світу, а висота становить одну мільярдну частину відстані від Землі до Сонця. Поверхню піраміди облицьовано добревідшліфованими й припасованими одна до одної кам’яними плитами. Між ними не можна просунути навіть лезо ножа. Зала, де стояла труна з мумією фараона, була влаштована всередині піраміди. До неї вів довгий кори­дор з пастками для грабіжників. Ніхто не смів порушити вічний спокій царя.

Давньогрецький історик Геродот у V ст. до н. е. відвідав Єгипет і записав цікаві відомості про піраміди.

На західному березі Нілу, біля пірамід та Великого Сфінкса було стародавнє єгипетське кладовище, яке називали «Містом мертвих». 

Знатним і багатим людям будували гробниці у вигляді підземних кімнат, вирубаних у скелях на західному березі Нілу. Бідняків ховали просто в піску.

Стіни гробниць були потинько­вані і вкрито кольоровими малюнками - розписами. На них зображено, як боги ведуть померлого на той світ і сцени потойбічного життя, котре єгиптяни уявляли як продовження земного, тільки щасливішого.Ось ми бачимо, як знатний єгиптянин полює на птахів у заростях папірусу на Нілі. У другій гробниці намальовано бенкет у домі знатного єгиптянина. Вродливі жінки в чорних перуках сидять перед низенькими столиками з наїдками і на­поями. У руках у них квіти лотоса. Їх розважають музиканти та акробати. У третій гробниці на стіні намальовано жнива. Засмаглі на сонці селяни збирають урожай. Потім погоничі проганяють биків по колосках, щоб їх обмолотити.Художники малювали за встановленими правилами. Го­лову людини та її тіло малювали в профіль (збоку), а плечі були розвернуті прямо. Око малювали завжди прямо.Розписи робили також у палацах і будинках багатих лю­дей. Але вони не скрізь збереглися.

Отже:

Що зображували на малюнках у гробницях? Як малювали людину? Ким єгиптяни вважали свого царя? Як готувалися фараони до вічного життя? Чому піраміди в давнину відносили до чудес світу? Яка піраміда найвища? Як єгиптяни спостерігали за небом? Чим прославилися єгипетські лікарі? Чому в Єгипті розвивалася математика? Чому в Єгипті славилися писарі?