Підсумковий тест з теми:https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=9443733

Практичне заняття. 

Козацькі літописи як історичні джерела. 

17.05.2023

 історія України

Правобережна Україна та західноукраїнські землі

 у другій половині ХVІІІ  

 Причини національно-визвольного руху в Правобережній Україні у XVIII ст.

Війни, що без упину точилися протягом другої половини XVII ст., спустошили Правобережжя. Проте королівська влада не бажала втрачати родючі землі, сподіваючись завдяки їм відродити колишню велич держави. Польський уряд усіляко заохочував переселенців, звільняючи їх на певний час від податків і панщини. Утім, пільги надавали на стислі терміни. Основою господарського життя знову ставала фільварково-панщинна система з примусовою працею та кріпацтвом. Як і колись, до Національно-визвольної війни, зазнавала утисків православна церква. При цьому польські можновладці відмовлялися від найменших поступок у визнанні за українцями їхніх прав.

Рішення сеймів 1717 й 1733 рр. позбавили православних права брати участь у сеймових комісіях і трибуналах. Сейм 1717 р. навіть ухвалив закрити всі православні церкви. Православні єпархії силоміць перетворювали на уніатські. У 60-х роках XVIII ст. у Київському й Подільському воєводствах залишалося всього 20 православних парафій. 

Зазнавала переслідувань й уніатська церква. Так, наприклад, католицьке духовенство вдавалося до спроб наблизити їх обряд до римо-католицького - нав’язувало польську мову богослужіння. На західноукраїнських землях, у Волинському воєводстві, північно-західних частинах Подільського та Київського воєводств панщина сягала, залежно від розмірів земельної ділянки, від 2 до 6 днів на тиждень із волоки.

СЛОВНИК

Гайдамаки (від турецького «гайде» - гнати, нападати) - українські повстанці-месники, провідна сила визвольного руху в Правобережній Україні проти панування Речі Посполитої у XVIII ст. Вперше згадуються під 1715 р. З падіннями й піднесеннями гайдамацький рух тривав до кінця XVIII ст.

Зростало магнатське землеволодіння. Та особливо тяжкі умови життя для українського населення складалися в господарствах, які безпосередні власники передавали в оренду третім особам: розміри всіх повинностей за таких обставин зростали в кілька разів. Становище ускладнювалося й тим, що після ліквідації козацтва в краї не було сили, здатної очолити боротьбу українців за поновлення прав і вольностей. Стихійними борцями за кращу долю стали гайдамаки.

Гайдамацький рух із кожним роком зростав і поширився майже на всю Правобережну Україну, а частково й Лівобережну, то підіймаючись до могутніх повстань, то обмежуючись партизанськими діями в якомусь одному селі чи містечку.

2. Розгортання гайдамацького руху. Коліївщина

Для початкового етапу розгортання руху гайдамаччини характернішими були соціальні вимоги. Вдаючись до стихійних протестів, гайдамаки виступали проти соціальної кривди - зубожіння одних і необмеженого збагачення інших, принизливого кріпацтва та обтяжливих повинностей.

СЛОВНИК

Коліївщина - народно-визвольне гайдамацьке повстання на Правобережній Україні проти панування Речі Посполитої у 1768-1769 рр.

Проте вже перше велике гайдамацьке повстання 1734 р. засвідчило, що гайдамаків спонукало до боротьби дещо інші причини. Період безкоролів’я в Речі Посполитій активізував різні табори всередині країни. У цю боротьбу спробували втрутитися й російські урядовці. Вони підбурювали козаків виступити проти прихильників С. Лещинського. Невдоволені польським режимом об’єднувалися навколо Верлана, який стверджував, що є «виконавцем волі царського уряду». Нова хвиля гайдамацького руху припала на 50-ті роки XVIII ст. Численні загони гайдамаків захопили Умань, Вінницю, Летичів, Корсунь. Повстання сягнуло Галичини, Підляшшя та Білорусі. Зазнаючи невдач, повстанці відходили на територію Запорожжя, у степи й ліси Лівобережжя або до Молдови. Туди ж пролягав шлях утікачів від панської сваволі. Лави повстанців постійно поповнювалися, тому остаточно придушити гайдамаччину поляки ніяк не могли.

У 1768 р. спалахнуло нове повстання, яке силою й розмахом перевершило всі попередні й нагадало польським можновладцям буремні роки Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. То була Коліївщина.

Піднесення гайдамацького руху наприкінці 60-х років XVIII ст. було зумовлене ускладненням ситуації на Правобережжі. Варшавський сейм 1766 р. виніс ухвалу, за якою шляхтича, що обстоював права некатолицького населення, оголошували ворогом. Протистояння католиків і православних загострилося.

У конфлікт втрутилася Російська імперія, яка через свого ставленика-короля домоглася певних поступок дисидентам (так у Польщі називали некатолицьке населення). На початку 1768 р. між Річчю Посполитою й Російською імперією було укладено трактат про зрівняння православних і протестантів у політичних правах із католиками.

Той трактат залишився на папері, бо проголосити рівність було значно легше, ніж домогтися її втілення. Проте частина польської шляхти й магнатів сприйняла польсько-російський трактат як зазіхання на їхні необмежені права. У лютому 1768 р. у м. Барі (нині Вінницька обл.) було утворено конфедерацію - військово-політичне об’єднання польської шляхти й католицького духовенства для протидії будь-яким поступкам некатоликам у церковно-релігійному житті й для збереження необмежених привілеїв шляхетського стану. Барська конфедерація мала зовнішньополітичну підтримку країн, що не бажали посилення впливу Росії у Східній Європі.

Зібравши 10-тисячне військо, Барська конфедерація розпочала похід Правобережжям: переслідувань і репресій зазнавали православні селяни, містяни, священники, з жорстокістю придушувалися найменші прояви протесту чи невдоволення. Окрім того, конфедерати свавільно встановлювали податки, збільшували повинності на свою користь.

Навесні 1768 р. на Правобережжі почалася підготовка великого повстання. У Холоднім Яру біля Чигирина зібралося кілька сотень осіб, з яких почалося формування повстанського війська. За козацьким звичаєм, гайдамаки обрали собі полковника. Ним став Максим Залізняк.

Похід гайдамацьких загонів під проводом М. Залізняка розпочався у травні 1768 р. Порівняно з попередніми виступами рух мав ширшу соціальну базу, вищий рівень організації (наявність єдиного керівного центру, поділ війська на окремі підрозділи тощо) та ідеологічну спрямованість. Невдовзі повстанці визволили з-під польської влади Жаботин, Черкаси, Смілу, Корсунь, Богуслав, Лисянку та багато інших міст, містечок і сіл. Їхні лави невпинно зростали за рахунок покозачених селян і містян. На визволеній території скасовували панські повинності.

ІСТОРИЧНА ПОСТАТЬ

Максим Залізняк (бл. 1740 - після 1769) - один із керівників Коліївщини. Здійснив велику організаторську роботу з підготовки повстання. З його початком на визволених територіях Правобережжя прагнув проводити справедливу соціальну політику, налагоджував нормальне господарське життя. Затриманий загоном російських військ, що перебували на Правобережжі у зв’язку з виступом Барської конфедерації. Засланий до Сибіру на каторжні роботи. М. Залізняк зажив гучної слави завдяки народній творчості, що зберегла про нього десятки дум, історичних пісень, переказів, легенд.

Скрізь запроваджувалося козацьке врядування. З тогочасних джерел відомо, що М. Залізняк мав намір оголосити визволені землі Гетьманщиною, де жителі «відбуватимуть саму лише козацьку службу».

М. Залізняк постійно звертався до мешканців Правобережжя з універсалами. У них ішлося про проект відновлення Гетьманщини і знищення станів, усі мали стати козаками. Це неабияк піднімало повстанський дух, тож створювалися нові й нові загони, які в червні - на початку липня визволили Канів, Ржищів, Фастів, Брусилів. Значною перешкодою на шляху подальшого просування повстанців була Умань - міцна фортеця з добре озброєною залогою. Охорону Умані її власник, граф С. Потоцький, поклав на жовнірський гарнізон та два полки надвірних козаків. Один із полків, очолений сотником Іваном Гонтою, перейшов на бік повстанців. Здобуття Умані повстанцями завершилося страшною різаниною, жертвами якої стали кілька тисяч євреїв, поляків та уніатів. Рада, що відбулася в таборі повстанців, проголосила М. Залізняка гетьманом, а І. Гонту - полковником.

Розмах повстання налякав польський уряд. Він звернувся по допомогу до російських військ, які прибули на Правобережжя, щоб допомогти ставленику Росії - польському королеві - аби придушити виступ конфедератів. Втручання царських військ стало для повстанців згубою: сподіваючись на підтримку в боротьбі проти конфедератів, керівники гайдамаків повірили царським обіцянкам. Тим часом імператриця Катерина ІІ надала таємну інструкцію командувачеві російських військ сприяти війську короля у придушенні повстання. 26 червня 1768 р. М. Залізняка й І. Гонту схопили. 27 червня гайдамацький табір оточили. Ошукані повстанці майже не чинили опору. Тисячі гайдамаків було страчено. І. Гонту закатували. М. Залізняка як підданого Російської імперії засудили до жорстокого тілесного покарання й відправили на каторжні роботи до Сибіру. Незважаючи на страту ватажка й розгром основних сил, Коліївщина тривала до травня 1769 р.

3. Рух опришків. Олекса Довбуш

Не тільки Правобережжя здригалося від проявів народного протесту. Протягом кількох століть тривала боротьба народних месників у Галичині. Там їх називали опришками.

Загони опришків збиралися навесні, переховуючись у малодоступних гірських районах. У Карпатах перетиналися кордони трьох держав - Польщі, Угорщини й Молдови. Це давало змогу повстанцям вільно переходити з однієї країни до іншої та легко уникати переслідування. Найбільший розмах цього руху пов’язаний з іменем Олекси Довбуша. Його виступи тривали протягом 1738-1745 рр.

Своїми успіхами О. Довбуш завдячував передусім умілій організації загонів та міцному зв’язку з місцевим мешканцями. Основу загону становило збідніле українське населення.

Довбуш завжди проводив попередню розмову з новаком, якого докладно розпитував про колишнє життя, а також про причини, що спонукали людину податися в гори. Кількісний склад загону О. Довбуша часто змінювався, коливаючись у межах 10-50 осіб. Нечисленні ватаги опришків відзначалися маневреністю та мобільністю. Такі загони могли легко й надійно переховуватися. Багато залежало й від організації походів. Головними тактичними хитрощами О. Довбуша були несподіваність та блискавичність нападів. Швидка зміна місць розташування створювала враження, ніби діє не кілька десятків опришків, а цілий полк.

ЗАУВАЖТЕ

Слово «опришок» у перекладі з латинської означає «знищувач», «порушник». Історики по-різному трактують діяльність опришків. Одні вважають їх учасниками соціального і національно-визвольного руху. Інші вчені схиляються до думки про відсутність в учасників цього руху будь-яких національних чи релігійних мотивів. Опришками ставали здебільшого селяни, які бралися за зброю, щоб позбутися визиску чужинців. Застосовуючи тактику партизанської війни, вони діяли невеличкими загонами в Галицькому Прикарпатті, Буковині та Закарпатті. Перші свідчення про опришків подають джерела XVI ст.

Для боротьби проти опришків галицька шляхта організовувала каральні загони з найманців. Крім того, опришків розшукували й підрозділи коронного війська. Проте переслідувати їх без підтримки населення було дуже складно. Щоб знешкодити О. Довбуша, по всіх галицьких селах оголосили, що той, хто спіймає чи вб’є О. Довбуша, буде звільнений від усіх повинностей. Загинув лідер опришків від руки заможного селянина, який повірив обіцянкам.

Одночасно із загоном О. Довбуша діяло чимало окремих ватаг у різних місцях Підкарпаття й Закарпаття. Не припинився рух опришків і після смерті О. Довбуша.

4. Поділи Речі Посполитої та українські землі

Унаслідок глибокої соціально-політичної кризи, економічного застою та ослаблення міжнародного впливу Річ Посполиту наприкінці XVIII ст. поділили між собою істотно сильніші сусіди - Королівство Пруссія, Австрійська імперія та Російська імперія. Опору Річ Посполита не чинила, а Сейм затвердив результати поділів. Позначилися вони й на українських землях, що перебували у складі Польщі. За Першим поділом, що відбувся у 1772 р., Руське (без Холмської землі), Белзьке (до Бугу на півночі) та західна частина Подільського воєводства (між лівими притоками Дністра - Збручем і Стрипою), а також південно-західна частина Волинського воєводства відійшли до Австрійської монархії (див. карту на с. 346).

На приєднаних землях австрійський уряд створив провінцію під назвою «Королівство Галіції (Галичини) і Лодомерії (Володимирщини)». Назва провінції мала доводити спадкові права Габсбургів на приєднані землі. Дві третини території королівства становили українські етнічні землі, західну її частину - польські території. У 1786 р. до «Королівства Галіції і Лодомерії» як її 19-ту округу було приєднано Буковину. У 1775 р. ці землі за Константинопольською конвенцією відійшли на «вічні часи» Австрії від Османської імперії. У складі Австрійської імперії перебувала й Закарпатська Україна.

Помітний вплив на долю західноукраїнських земель мали реформи австрійських монархів Марії-Терезії та її сина й наступника Йосифа II, які відбулися в 70-80-х роках XVIII ст. Указами Марії-Терезії з 5-6 до 3 днів на тиждень скорочено панщину.

За державний кошт почали відкривати світські школи, запроваджено обов’язкову шкільну освіту - у містах, містечках і селах на західноукраїнських землях з’явилися однокласні «парафіяльні» школи з навчанням рідною мовою, трикласні «тривіальні» та чотирикласні «нормальні» школи. У 1774 р. у Відні було засновано греко-католицьку семінарію для навчання руського духовенства («Барбареум»), у 1783 р. її було переведено до Львова.

Імператор Йосиф ІІ (1780-1790) запровадив свободу віросповідання та зрівняв у правах греко-католицьке духовенство з римо-католицьким. Після ліквідації ордену єзуїтів 1773 р. було закрито єзуїтську академію у Львові, натомість 1784 р. відкрито Львівський університет. При ньому з 1784 по 1805 р. діяв Руський інститут («Studium Rutenum»), де навчалися студенти-русини. У 1782 р. Йосиф ІІ скасував особисту залежність селян від землевласника, зробив спробу скасувати панщину й замінити її податками, щоправда, невдалу.

Після подій 1772 р. у Польщі розгорнули активну діяльність патріотично налаштовані сили. Було ухвалено конституцію та розпочато реформи з модернізації країни. Проте внутрішні чвари зводили нанівець такі перетворення. У 1793 р. стався Другий поділ Речі Посполитої, унаслідок якого території Київського, Брацлавського й Подільського воєводств та східна частина Волинського воєводства відійшли до Росії. Відповіддю на Другий поділ стало польське національне повстання під проводом Тадеуша Косцюшка, яке охопило й Правобережжя. За остаточним, Третім поділом 1795 р. до Росії було приєднано західну частину Волинського воєводства, східні частини Холмської землі й Белзького воєводства. Уся Правобережна Україна ввійшла до складу Росії. Річ Посполита неодноразово вирішувала долю України без її участі. Так само вчинили сильніші держави і з Річчю Посполитою, яка більше ніж на сто років зникла з карти Європи.

У 1795 р. на Правобережжі було створено Волинське, Брацлавське й Подільське намісництва. За наказом імператора Павла І у 1797 р. замість намісництв постали Київська, Подільська та Волинська губернії.

ПІДСУМОВУЮЧИ ВИВЧЕНЕ

ВИСЛОВІТЬ ВЛАСНУ ДУМКУ ЩОДО ЗАПРОПОНОВАНИХ ТВЕРДЖЕНЬ

• У першій половині XVIII ст. соціально-економічні протиріччя та релігійні утиски на Правобережжі посилювалися. У відповідь на дії польського уряду почали вибухати повстання, які дістали назву гайдамацьких.

• Найвищого розвитку гайдамацький рух досяг у 1768–1769 рр., коли розпочалося повстання, що мало єдиний організаційний центр, а повсталі мали певну програму дій. Повстання дістало назву «Коліївщина».

• На західноукраїнських землях діяли загони народних месників – опришків. Вони не мали цілісної ідеї та конкретної мети окрім боротьби з панами. Специфічна форма опору та підтримка місцевих мешканців забезпечили тривале існування руху опришків.

• У другій половині XVIII ст. Річ Посполита переживала занепад шляхетської демократії. Цим скористалися сильніші сусідні країни, що здійснили три поділи Польщі. Як наслідок, держава припинила існування, а українські землі опинилися у складі двох імперій – Австрійської та Російської.

ПЕРЕВІРТЕ СЕБЕ

1. Прочитайте текст джерела й визначте, ким та за яких умов воно було складено. До кого звертається автор? У чому полягає головний заклик автора? У чому полягає історичне значення подій, які можуть бути проілюстровані цим джерелом?

«Громадяни Корони, численні мешканці шляхетських, королівських і церковних маєтків! Уже настала пора вам визволитися від рабства, скинути ярмо й тягарі, які на вас накинули ваші безжальні пани. Бог лагідно глянув з високого неба на ваші сльози й стогони, які линуть аж на край світу, і послав вам захисників, які відплатять за завдані вам кривди. Надавайте допомогу тим, хто хоче визволити вас – забезпечити вам права й свободи. Нині настала пора пригадати ваші кривди й нечувані здирства, яких ви зазнавали від своїх панів. Ми посилаємо до вас провідників, яким ви повинні вірити. Рушайте за ними, покинувши домівки, дружин і коханих діток своїх без жалю, бо скоро побачите, що Бог дасть нам, правовірним, перемогу».

2. Про що йдеться в тексті джерела?

«...У Львові як столиці Галичини вже існуючі і ті, що будуть відкриті в майбутньому, наукові інститути творитимуть разом університет з такими факультетами: богословським, правничим, філософським і медицини».

3. Установіть хронологічну послідовність подій.

• Утворення Брацлавського, Волинського та Подільського намісництв Російської імперії • остаточна ліквідація гетьманства на Лівобережній Україні • початок Коліївщини, Другий поділ Польщі.

4. За допомогою карти на с. 346 визначте, які території були охоплені гайдамацьким рухом у другій половині XVIII ст. На яких теренах розгорталися події Коліївщини? Які землі перейшли під владу Росії, а які – під владу Австрії внаслідок трьох поділів Речі Посполитої?

5. Дайте відповіді на запитання.

• Чому гайдамацький рух називають формою національно-визвольної боротьби українського народу? Чим він був спричинений? • Чому Коліївщину вважають найяскравішим проявом гайдамацького руху? За яких обставин Коліївщину було придушено? • Що відомо про опришківський рух? • Які держави розділили територію Речі Посполитої наприкінці XVIII ст.? Яке це мало значення для українських земель? • У чому полягала суть реформаторської діяльності Марії-Терезії та Йосифа ІІ?

6. Користуючись додатковою літературою та інтернет-ресурсами, складіть історичний портрет одного з лідерів національного руху в Україні у XVIII ст.

12.05.2023

 історія України

Ліквідація гетьманства і козацького устрою в Україні. Підкорення Кримського ханства. Колонізація півдня України.

ПІДКОРЕННЯ КРИМСЬКОГО ХАНСТВА РОСІЄЮ 

На руку росіянам грало посилення проросійських настроїв (симпатії до Росії) серед верхівки суспільства Кримського ханства. Багато хто навіть вбачав в імперії нового союзника Криму. До всіх проблем додавалася слабкість правителів держави — ханів.

Росіянам вдалося вмовити васалів ханства — Буджацьку та Єдисанську орди ногайців — перейти на бік Росії. Російські дипломати також умовляли й кримського хана Каплана II Гірея проголосити незалежність Кримського ханства та відірватися від Туреччини. Дізнавшись про ці перемовини, турецький султан швидко змінив хана. Селім III Гірей відкинув пропозиції Росії.

У відповідь у 1771 р. Катерина II віддала наказ про окупацію Криму. Скориставшись внутрішніми суперечностями в правлячих колах Кримського ханства та присутністю російських військ, ханський престол посів ставленик Росії Сагіб II Гірей. Саме з ним вдалося домовитися, і Кримське ханство було проголошено незалежною державою. Закріпити успіх у боротьбі за Крим росіянам вдалося після завершення російсько-турецької війни 1768-1774 рр. — за Кючук-Кайнарджійським миром Османська імперія визнавала незалежність Криму. Саме усунення уже послабленої імперії призвело до того, що Крим залишився сам на сам зі своїм загарбником — Росією.

Останній хан Шагін Гірей (1777-1783 рр.) був маріонеткою в руках Росії і виявився ворогом власного народу.

Історичні подробиці

Із книжки «Історія Криму та кримськотатарського народу»

Шагін Гірей... впровадив низку реформ за російським і європейським зразками. Однак через місцеві менталітет і культуру вони виявилися провальними...

Більше того, щоб утримувати ханський палац, Шагін Гірей наказав підвищити податки, що викликало обурення мешканців ханства. Усі ці дії кримського хана вилилися в масові заворушення і загальну непокору народу.

Дайте оцінку діяльності Шагін Гірея. Чи міг він уникнути своєї долі в тих історичних обставинах?

Влада хана Шагін Гірея трималася винятково на багнетах російської армії. Будь-кого могли запідозрити в зраді. Представники верхівки почали звертатися по захист до присутніх у державі росіян, які обіцяли політичній еліті різні блага і привілеї в обмін на лояльність.

Зрештою, розуміючи свою безпорадність, у 1783 р. кримський правитель погодився зректися трону за умови щорічної виплати 200 тис. рублів та обіцянки престолу в Персії, коли Росія її захопить. Треба сказати, що правителем Персії він так і не став. Згодом Шагін Гірей відбув до Османської імперії.

10.05.2023

 історія України

Лівобережна та Слобідська Україна в другій половині ХVІІІ ст. 

Основні терміни та поняття: «Друга Малоросійська колегія», «Генеральний опис Малоросії», «Малоросійське генерал-губернаторство».

Основні дати:

1750 – 1764 рр. – гетьманство К. Розумовського. Відновлення й остаточна ліквідація гетьманства в Україні;

1764 – 1786 рр. – друга Малоросійська колегія;

1765 р. – ліквідація козацького устрою на Слобожанщині;

1765 – 1767 рр. – Генеральний або Рум’янцевський опис;

1782 – 1786 рр. – скасування царським урядом усіх адміністративних і судових установ Гетьманщини. Ліквідація української автономії;

1783 р. – указ Катерини ІІ про закріпачення селян. 

03.05.2023

 історія України

Гетьманщина в 20-40-х роках ХVІІІ ст 

Діяльність Івана Скоропадського та Першої Малоросійської колегії

Іван Ілліч Скоропадський гетьман України 1708-1722рр. За традицією утвердження гетьмана затверджувалось підписанням статей (Решетилівських), які на цей раз ще більш посилювали залежність України від Москви. До того ж цар призначив ще й свого наглядача – міністра Андрія Ізмайлова.

Резиденцію гетьмана було перенесено з Батурина до Глухова.

Москва використовувала Україну по максимуму: українці будували канали і фортифікаційні споруди, відправляли у військові походи, селян відправляли до Петербурга, Астрахані, на Кавказ використовували як дармову робочу силу. 

Також хотіла повністю підпорядкувати собі економіку України. Заборонялось торгувати з іншими країнами, окрім Росії і ввозити товари заборонялось. Також виснажувало утримання в Україні російського війська (10тис.)

Петро перший втрутився й в освіту і книгодрукування. Наприклад: 1709р. наказав вислати всіх правобережних студентів з Києво-Могилянської академії (з 1000 стало 161учень). Києво-Печерській і Чернігівській друкарням заборонялось друкувати книги (окрім церковних).

А остаточного удару Петро І завдав тим що в 1722р. створив Малоросійську колегію – орган контролю за діяльністю гетьмана і Генеральної старшини. Яка згодом перебрала на себе всі функції і стала вищим контролюючим органом Гетьманщини. Скоропадський не витримавши цього невдовзі помер. 

2.Діяльність Павла Полуботка

Хоч Павло Полуботок (1722-1724) і спрямовував свою діяльність на відновлення козацьких порядків, однак Петро І надав Малоросійській колегії занадто високі повноваження. Укр. уряд із Генеральною військовою канцелярією було підпорядковано колегії, а керівництво козацьким військом передано рос. воєначальнику. І зрештою Павла було заарештовано і ув’язнено. Помер він від катувань під час слідства. 

3.Гетьманування Данила Апостола

В той час коли імператор Петро ІІ готувався до війни з Османською імперією, йому потрібні були союзники. Прагнучи залучити на свій бік козаків він ліквідував Малоросійську колегію і дозволив у жовтні 1727 р. обрати гетьманом Данила Апостола (1727-1734) і ухвалення Рішительних пунктів.

Загалом за його правління був відносний спокій і мир.  Зокрема провів ряд реформ: 

Реформи Данила Апостола (записати на дошці, потім закрити і перевірити як учні запам’ятали)

-        В результаті слідства незаконно присвоєні землі були повернуті державі

-        Розгляд бюджету і встановлення державних видатків

-        1730р. видана «Інструкція українським судам» - встановлювала порядок апеляції в судових справах

-        Спроба кодифікації українського права

-        Вимагав скасувати заборону на торгівлю з іншими країнами

-        Відновив більшість прав гетьмана.?

4.Правління Гетьманського уряду

Після смерті Данила Апостола нового гетьмана так і не обрали. Натомість Російський уряд надав повноваження спеціальному органу - Правлінню гетьманського уряду, яке складалось з 3 українців і трьох росіян, а фактична влада належала російському князеві Олексію Шаховському. Цей уряд діяв до 1750р.

Звісно російська влада ігнорувала укр. закони, звичаї, місцеве самоврядування, залучала українців до участі російсько-турецькій війні, де загинуло 34 тис. українців, діяльність «Таємної канцелярії»(шукала зрадників).

-        Хто з історичних діячів цього уроку Іван Скоропадський, Павло Полуботок чи Данило Апостол – для вас особисто більш привабливий? Чому?

5. Гетьманування Кирила Розумовського

- Представлення учнем доповіді про Кирила Розумовського і ілюстрацій його маєтку в Батурині.

6.Створення Другої Малоросійської колегії.

Після того як Катерина ІІ запропонувала добровільно зректися гетьманства Кирилу Розумовському і він погодився, в 1764р. вийшов царський указ про ліквідацію гетьманської влади в Україні. Влада переходила до рук малоросійського генерал-губернатора Петра Рум'янцева, а також до Другої Малоросійської колегії, яка діяла у 1764 – 1786рр. 

Основні заходи Другої Малоросійської колегії:

-        Ліквідовано органи гетьманського управління – Генеральну військову канцелярію, Ген. військовий суд.

-        Проведено перепис населення і господарств

-        Натуральна повинність замінена грошовим податком, введено податок з особи, обмежено селянські переходи

-        Створено поштову службу

-        Замість козацьких судів використовувались норми російського законодавства

-        Виборність нижчої козацької старшини - ліквідовано

-         Козакам було заборонено ставати селянами або міщанами

-        Гетьманські клейноди відправили до Петербурга.

7.Остаточна ліквідація Гетьманського устрою в Україні

З 1781р. на Лівобережжі були сформовані 3 намісництва – Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське, які згодом об’єднались в Малоросійське генерал-губернаторство.

У 1783р.  Катерина ІІ своїм указом заборонила переходи селян на Лівобережжі та Слобожанщині остаточно їх закріпачивши..

03.05.2023

Всесвітня історія

Контрольна робота 

https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=5817647 

28.04.2023

Всесвітня історія

Практичне заняття.

 Повсякденне життя в країнах Західної Європи у ХVІІІ ст.. 

Прочитайте уривки і дайте відповіді на запитання.

«У середині XVIII ст. матеріальний життєвий устрій основної маси населення Європи — селян або ремісників у невеликих містечках — залишався приблизно таким самим, як і за декілька століть до цього. В інтелектуальному житті натомість відбулися надзвичайно серйозні зміни. Поки що вони стосувалися тільки представників освіченої еліти, яка швидко розвивається й дедалі більше задає тон суспільним змінам у цілому» (Кенігсбергер Г. Європа раннього Нового масу. 1500-1789).

1. Чому добробут селян і ремісників не змінювався на краще?

2. Хто був рушійною силою суспільних змін? Чому вони стосувалися лише представників освіченої еліти?

«...У XVIII ст. остаточно сформувалося таке почуття, як батьківська любов, яке не було відоме людям доби Середньовіччя [...] У цей час виникли дитяча мода, ігри, казки (на Заході цей літературний жанр запровадили французи Шарль Перро та Франсуа де Фенелон). Відтак суспільні еліти створювали дитині якомога кращі умови, щоб повністю розвинулися її уява та почуття, виявився інтелектуальний потенціал. Батьки, які усвідомлювали неповторну цінність своєї дитини для себе, намагалися дати їй добре виховання та освіту, планували її майбутнє...» (Ададуров В. Історія Франції. Королівська держава та створення нації (від початків до кінця XVIII ст.). — Львів, 2002).

1. Яким було ставлення до дітей у добу Середньовіччя?

2. Коли сталися зміни в суспільній свідомості щодо погляду на світ дитинства?

3. Які казки Ш. Перро ви читали в дитинстві?

4. Чи пов’язували батьки процес виховання дитини з її майбутнім життям?

«Близько 7-ї години ввечері король пройшов до королеви... Їх Величності, дофін, сестри короля, принцеси крові й придворні кавалери та дами, розкішно вбрані, в одежі, що вражала своїм багатством і смаком не менше, ніж дивовижним блиском коштовностей, вийшли процесією й прибули під супровід усіх інструментів, розпорошених у всіх кімнатах величезних апартаментів» (Французький журнал «Mercure de France»).

1. Як проводили своє дозвілля наближені до королівського двору особи?

2. Хто входив до свити короля?

3. З якою метою представники аристократії намагалися потрапити на королівський бал?

«Характерним явищем тогочасного суспільства була перука. Уведення перуки [...] приписують то Людовікові XIII, то Людовікові XIV, які в такий спосіб хотіли приховати лисину. У другій половині XVII ст. в моду входять пишні, що спадають до плеч кучерями, перуки. Потім їх стали припудрювати, а у XVIII ст. чоловічі перуки носили у вигляді невеликих накладок із косичками, а пані продовжували носити складні каркасні конструкції, заввишки кілька десятків сантиметрів. Популярність такої екстравагантної і шкідливої моди пояснювалася демонстрацією статусу й авторитету...» (Кенігсбергер Г. Європа раннього Нового часу. 1500-1789).

1. З якою метою в середовищі аристократії з’явилися перші перуки?

2. Наскільки зручними були перуки в щоденному побуті знаті?

3. Чи були перуки шкідливими для здоров’я?

4. Чому простолюд не носив перук?

 На початку XVIII ст. в Парижі усталився звичай, коли жінки дворянського походження приймали в домашніх салонах різних приватних осіб для вишуканих розмов на заздалегідь заплановану тему. Так формувалися кола людей з інтелектуальними інтересами. У середині XVIII ст. існувало багато таких салонів. Так, автори «Енциклопедії», починаючи з 1764 р., збиралися в салоні мадемуазель Жюлі де Леспінас.

Прочитайте уривок і дайте відповіді на запитання.

«Мадемуазель де Леспінас удалося згуртувати у своєму домі надзвичайно вишукану, інтелектуальну й найрізноманітнішу публіку. Вона сходилася сюди щоденно від п’ятої до дев’ятої години ввечері. Коло учасників постійно змінюється. Людина завжди може бути певна, що зустріне тут виняткових чоловіків усіх можливих рангів із державних органів, з церковних кіл, з королівського двору або військових кіл. Регулярно сюди приходять визначні іноземці й письменники... Мадемуазель вступною промовою задає тему, підтримує розмову або відходить від неї, залежно від свого бажання. Політика, релігія, філософія, новинки — у цих дебатах не оминають жодних тем».

1. Хто з авторів «Енциклопедії» міг бути присутнім на прийомі в салоні Жюлі де Леспінас? 2. Яка публіка зазвичай збиралася на таких вечірках? 3. Як проходили інтелектуальні дискусії? 4. Чи були на них, на вашу думку, заборонені теми?

26.04.2023

Всесвітня історія

США 

Англійські колонії у Північній Америці. У 1620 р. на кораблі "Мей флауер" до Америки прибули перші англійські поселенці. Вони заснували Вірджинію, а пізніше ще 12 колоній. Вісім колоній були королівськими (Вірджинія, Північна і Південна Кароліни, Джорджия, Массачусетс, Нью-Гемпшир, Нью-Йорк і Нью-Джерсі). Три колонії (Меріленд, Пенсільванія і Делавер) належали приватним особам, а дві (Коннектикут і Род-Айленд) користувались самоуправлінням. Багато переселенців були протестантами, яких вигнали з батьківщини за релігійні переконання. У північних колоніях земля належала дрібним господарям - фермерам. Вони самі обробляли землю, а при необхідності наймали робітників. У південних колоніях (Віргінія, Кароліна, Джорджія) землі отримали англійські аристократи. На них вони створили плантації, щоб вирощувати бавовну, тютюн. Робочою силою були негри, яких завозили з Африки. Кількість рабів сягала 60 % населення.

Спочатку відносини між поселенцями та індіанцями були мирними. Індіанці навіть підгодовували колоністів, коли траплявся неврожай. Але кількість поселенців швидко зростала за рахунок емігрантів з Європи. Колоністи відтісняли індіанців у глиб континенту. Багато племен було знищено. Племена алгонкінів — могікани, мохавки... — зникали дуже швидко. Тим паче що нагорода за скальп индіанця постійно зростала, а скальп дитини коштував стільки ж, скільки скальп дорослого! Європейці принесли з собою горілку, хвороби, вогнепальну зброю. Колоністи нацьковували одні племена на інші. За безцінь скуповували цінне хутро. Щоб купити рушницю, індіанцю потрібно було віддати купу бобрових шкір такої ж висоти, як рушниця.

Французькі колоністи зявилися в Америці раніше англійських. Землі французьких колоній були власністю французького короля і від його імені роздані дворянам і монастирям, а колоністи, обробляли землю, платили ті ж податки, що і у Франції. Франція обзавелася колоніями на півночі Америки заради хутра, а не для виробництва і широкої експлуатації природних ресурсів континента. Англійські колоністи прибували в Америку як вільні підприємці. У них був стимул до діяльності, тому потенціал англійських колоній швидко ріс. Французькі колонії були приречені на загибель. Це було справою часу. У 1759 р. англійцізахопили Квебек, а в 1760 р. Монреаль. В 1763 р. був підписаний Паризький мир,за я Англія отримувала майже всі французькі володіння в Північній Америці. Одночасно Англія забрала Флориду у Іспанії.

Управляли колоніями губернатори, яких назначали у Лондоні. Губернатор керував Колоніальною Асамблеєю. Вона складалася з двох палат: палати ради і палати, яку вибирало населення. Для виборців існівав високий майновий ценз, таким чином бідняки не мали права голосувати. Але платили губернаторам гроші місцеві законодавчі збори. Зайнята європейською політикою Англія не приділяла достатньої уваги Північно-Американським колоніям. Тому життя в колоніях було набагато вільнішим, ніж у метрополії. Воно було ще й заможнішим. У кінці XVIII ст. колонії займали одне з перших місць у світі за виробництвом заліза. Доменних печей було більше, ніж у Англії. Не діяли обмеження на зовнішню торгівлю.

2. Причини війни за незалежність. Коли на престол Англії сів Георг III, він хотів посилити свою владу за рахунок пограбування колоній. Був введений закон про гербовий збір - податок, який повинні платити всі, хто друкував угоди, документи, газети, навіть гральні карти. У 1763 р. король видав указ про заборону переселятись на західні землі. Інтереси купців, що торгували хутром, були захищені, але цей указ обурював фермерів, яким потрібні були землі. Англійський уряд заборонив відкривати мануфактури, а промислові товари ввозились у колонії за завищеними цінами. Наприклад, у 1750 р. в колоніях було дозволено виплавляти чавун і залізо, але залишилася заборона на їх обробку. Судовласникам заборонялось використовувати неанглійське парусне полотно. Доходило до смішного: у 1732 р. було заборонено вивозити з колоній фетрові капелюхи.

3. Війна за незалежність. Хоч гербовий збір у наступному році було відмінено, конфлікт залишився. Почався бойкот англійських товарів. У 1773 р. у Бостоні група американців, переодягнувшись індіанцями вики нула ящики з чаєм у море. З цього “Бостонського чаювання” розпочалась боротьба. В ході війни за незалежність усі колоністи
розділилися на 2 табори: патріотів (прихильників не залежності) і лоялістів (при хильників законної влади англійського короля).
Англійська влада закрила бостонський порт для торгівлі. У відповідь на це у всіх 13 колоніях розпочалося повстання. З метою організації спільної боротьби проти Англії у Філадельфії зібрався І Континентальний конгрес. На ньому пропонувалося надати колоніям право утворити свої законодавчі органи. Після цього розпочалося створення запасів зброї та спорядження, стали формуватися загони добровольців.

У квітні 1775 р. загін англійських військ вирушив до м. Конкорда та Лексингтона, щоб захопити склад зброї. По дорозі вони розігнали загін мініметменів - місцевих добровольців. Повертаючись до Бостона, англійці (за колір мундирів їх називали раками) потрапили під обстріл. Колоністи застосували розсипний стрій, а були ж влучними стрільцями. В результаті втрати англійців - 273 чоловіки, а американців - 95.
Розпочалось створення американської армії на чолі з віргінським плантатором Джорджем Вашингтоном. Йому довелося зіткнутися з великими труднощами. В армії не вистачало зброї. Бувало, що на трьох був один мушкет. Патріоти навіть скинули і переплавили свинцеву статую короля Великобританії,кажучи: “Хай англійці спробують кулі, з їх короля”. Солдати були погано навчені. Адже вона складалася з фермерів, робітників, підприємців, купців, які не були знайомі з тактикою ведення бою. А доводилося воювати з добре неавченою і озброєною, британською армією, якою керували професіонали. Д. Вашингтон писав у Конгрес: “У солдат немає ні одягу, ні взуття, тому шлях помічені кривавими слідами їх ніг”.

Колонії проголошували себе незалежними країнами - штатами. Першою це зробила Віргінія.
У ході війни в 1776 р. було прийнято "Декларацію незалежності США", що підняло бойовий дух американців. До Америки стали прибувати добровольці з Європи - найвідомішими з них були генерал Лафайєт з Франції та Костюшко із Польщі. На 1777 р. англійські війська за рахунок найманців з Німеччини та англійських солдатів зросли до 60 тис. Англійці намагалися захопити Нью-Йорк, розгорнути наступ у долині річки Гудзон з метою відрізати американські війська від Півдня. Однак американцям вдалося перемогти поблизу Трентона та Прістона. 19 жовтня 1777 р. американці здобули перемогу поблизу Саратоги, що стало початком перелому у ході війни на їхню користь. Союзницею США стала Франція, що надала американцям озброєння та солдатів, а пізніше Іспанія та Нідерланди. Хоча у 1780 р. англійці перейшли у наступ на Півдні і здобули ряд перемог, ці перемоги не змогли змінити хід війни. У 1781 р. американці завдали поразки англійцям на Півдні. Влітку 1781 р. основні сили англійців були оточені американськими військами на чолі з Вашингтоном та французами на чолі з Лафайєтом під Йорктауном. 19 жовтня 1781 р. англійці капітулювали.

США, що не бажали виконувати умови своїх союзників, та Англія підписали З вересня 1783 р. Паризький (Версальский) мирний договір, за яким Англія визнала незалежність США, передала їм землі на Заході до річки Міссісіпі, а США обіцяли сплатити англійським купцям довоєнні борги та компенсацію за конфісковану власність.

На 1775 рік сформувався новий народ – американці, які не бажали жити по законам, навязаним їм англійським парламентом. Жителі американських колоній прагнули свободи і незалежності,тому взялись за зброю. Війна за незалежність призвела до створення США.Лідерами у війні були буржуазія і плантатори - рабовласники, рушійною силою її були народні маси.

21.04.2023. 

Всесвітня історія

Міжнародні відносини. 

14.04.2023. 

Всесвітня історія

Тема:

Російська імперія 

Після смерті Олексія Михайловича московський трон посів один з його синів, який увійшов в історію як Петро І (1689-1725). Він мав амбітну ідею — забезпечити Московії вихід до морів — Балтійського та Чорного. Таке дозволило б долучитися до світової торгівлі й багатіти з цього.

Тому в 1695 та 1696 рр. Петро І здійснив два військові походи на Азов — турецьку фортецю у гирлі Дону і зрештою зумів її захопити.

У 1697-1698 рр. Петро І спорядив до західноєвропейських країн так зване «Велике посольство». Його метою було забезпечити підтримку Європи у майбутніх війнах Московії з Османською імперією, залучити на службу іноземних фахівців з кораблебудування, а крім того, цар прагнув особисто ознайомитися з життям на Заході. 

Під час гостювання «Великого посольства» у Нідерландах цар знайшов союзників для майбутніх війн не з османами, а зі Швецією, яка закривала Московії вихід до Балтійського моря. Ними стали курфюрст Саксонії та водночас король Речі Посполитої Август ІІІ і король Данії Фредерік IV Завершити «Велике посольство» Петру І не вдалося — він отримав повідомлення про заколот стрільців і повернувся до Москви. Там він жорстоко розправився із заколотниками і ліквідував стрілецьке військо як таке. 

У 1689-1699 рр. Петро І нашвидкуруч створив регулярну армію за європейським зразком.

У Північній війні проти Швеції на боці Петра І брали участь королі Данії та Речі Посполитої. Кожен з них мав свій напрям для наступу. Московська армія рушила до Нарви — важливої шведської фортеці поблизу узбережжя Балтійського моря. Король Швеції Карл ХІІ (1697-1718) не розгубився і швидко завдав поразки всім трьом своїм ворогам.

Невдача спонукала Петра І до негайного проведення реформи в армії. Він створив регулярне військо, до якого набирали рекрутів: з певної кількості сільських дворів брали по одному рекруту — хлопцю, котрий мав прослужити в армії наступні 25 років. Навчання рекрутів в армії відбувалося за принципом: «Сімох забий, але одного вивчи».

Петро І наказав зняти з церков дзвони і переплавити їх на гармати. Крім того, на гроші купців Демидових біля Уральських гір, багатих на поклади металів, у місті Тула розпочалось будівництво військових мануфактур. На них виготовляли все необхідне для забезпечення армії. Для роботи на мануфактурах приписували цілі села — у такий спосіб селяни відробляли панщину.

На кінець війни Московія мала 15 тис. гармат — більше, ніж у будь-якої європейської держави. Чисельність армії була доведена до 340 тис. осіб (з них 80 тис. регулярної). Вжиті заходи дали потрібний результат — московити заволоділи узбережжям Фінської затоки. 16 травня 1703 р. було завершено спорудження на одному з островів у гирлі Неви Петропавлівської фортеці. Також розпочалося будівництво міста-порту Санкт-Петербург («вікна в Європу»), майбутньої столиці Російської імперії.

Щоб з’єднати центральні райони країни зі столицею, розпочали будівництво каналів. Воно обійшлося дорогою ціною: тут, на болотистих берегах Неви, Онезького озера від холоду, хвороб і каторжної праці загинули десятки тисяч людей, значну частину яких становили українські козаки й селяни. 

Тим часом як Петро І поспіхом збирав нову армію, Карл ХІІ здобував перемоги над його союзниками. Він повів своє військо на Москву. Шведська армія складалася з двох частин — основних загонів, які дуже швидко пересувались, та величезного обозу. 1708 р. у битві біля села Лісного московити розбили шведський обоз. Тому шведи рушили на південь — на територію сучасної України. Тут на їхній бік перейшов гетьман Іван Мазепа разом з 4 тис. козаків. Проте це не допомогло Карлу ХІІ. У битві під Полтавою 1709 р. шведи зазнали нищівної поразки від московської армії.

• Якими методами Петро І організовував свою армію?

Після Полтави докорінно змінився перебіг Північної війни. Бойові дії було перенесено за межі Московської держави. Данія та Річ Посполита знову виступили проти Швеції. У 1710 р. війська Петра І заволоділи Ригою, Ревелем (Таллінном), Виборгом, що відкрило Московії шлях до власне Швеції і Фінляндії.

Петро І, перебуваючи в ейфорії від своїх військових перемог, спробував одразу завдати поразки й Османській імперії. Тому у 1711 р. він організував Прутський похід на території сучасної Молдови, який виявився абсолютно невдалим. Як наслідок, Московія за мирним договором 1712 р. втрачала всі здобутки від попередніх перемог над османами.

Після невдачі на південному напрямі Петро І знову переключився на північний, а саме — на Балтію. Збудований Московією Балтійський флот, керований самим царем, у морській битві 1714 р. біля мису Гангут (Ханко) здобув першу перемогу, а невдовзі вже почав загрожувати шведському узбережжю. В липні 1720 р. біля острова Гренгам відбулася вирішальна битва, в якій московитський флот здобув вирішальну перемогу над шведами. 30 серпня 1721 р. у фінському місті Ніштадті було підписано мирний договір, за яким Московія здобувала східне узбережжя Балтійського моря та низку островів у ньому й частину Карелії. Так Петро І здобув бажаний вихід до Балтійського моря. Перемога у Північній війні дорого коштувала Московії: вона втратила близько чверті населення. Але її правителі, як у минулому, так і в майбутньому, не рахувалися з життям простих підданих для досягнення своїх цілей. 

Після перемоги в Північній війні Петро І 20 жовтня 1721 р. був проголошений імператором, а Московія стала називатися Російською імперією. 

Одночасно з веденням війн Петро І проводив реформи, суттю яких була європеїзація Московського царства:

• У 1700 р. запроваджено літочислення від Різдва Христового і відрахунок початку року з першого січня. До того роки рахувались від створення світу, а новий рік відзначався у вересні.

• Указом про єдиновладдя (1714 р.) Петро І фактично ліквідував різницю між боярством і дворянством — усі повинні були служити царю (государю) і державі. У 1722 р. запроваджено «Табель про ранги» — систему просування на державній службі — військовій і цивільній — усіх чиновників.

• Замість повітів, воєводств і намісництв було засновано 8 (потім 10) губерній на чолі з губернаторами, яких призначав цар (імператор).

• Місце Боярської думи зайняв Сенат — новий вищий орган виконавчої і судової влади. Було ліквідовано прикази. Їх замінили колегії, які підпорядковувалися Сенату.

• У 1721 р. ліквідували посаду Патріарха Московського. Замість цього заснували державний орган — Синод, який був вищим церковним судовим та адміністративним органом на території імперії. Першим очільником Синоду став богослов українського походження Стефан Яворський.

 Російська імперія: правління Єлизавети І та Катерини ІІ

У січні 1725 р. Петро І помер, не залишивши по собі законного спадкоємця. Це призвело до боротьби за владу серед претендентів на трон. Вони усували один одного завдяки палацовим переворотам. Так на російському престолі змінилося декілька правителів: Катерина І (1725-1727), Петро ІІ (1727-1730), Анна Іванівна (1730-1740) Іван VI (1740-1741). На тривалий час владу змогла утримати донька Петра І Єлизавета Петрівна (Єлизавета І) (1741-1761). Вона відновила державні інститути, які занепали від часу смерті батька, а також провела деякі перетворення у дусі Просвітництва. За її наказом скасували внутрішні мита, але збільшилися розміри податків на зовнішню торгівлю, що оживило комерцію всередині країни. Також у країні постали перші банки.

Єлизавета І скасувала обов’язкову дворянську службу і дозволила дворянам володіти селянами та землею. З 1755 р. селян, які працювали на створених ще Петром заводах, пожиттєво було прикріплено до них. У 1760 р. дворянам-землевласникам (поміщики) було дозволено замість того, щоб давати рекрутів до армії, відправляти своїх кріпаків на поселення до Сибіру. Було скасовано смертну кару, але не тортури. Навпаки, солдатів та селян карали дуже жорстоко. 

У 1750 р. Єлизавета І дозволила Гетьманщині вибори гетьмана. Ним став Кирило Розумовський — брат її фаворита Олексія Розумовського

Єлизавета Петрівна любила розкішне життя: розваги, бенкети. Вона витрачала величезні суми на своїх фаворитів.

Мода на ідеї Просвітництва проявилась у спробах Єлизавети І реформувати освіту. З’явився указ про відкриття державних початкових шкіл. Постали дві гімназії, закладено Московський університет та Академію мистецтв.

Свідченням зміцнення Російської імперії за правління Єлизавети І стали її перемоги у Семилітній війні (1756-1763 рр.). Своїм наступником Єлизавета зробила Карла-Петра Ульріха, внука Петра І. Він під іменем Петра ІІІ (17611762) протримався на імператорському троні лише 186 днів, поки його не усунули від влади і не вбили. Замість нього стала правити його дружина, Катерина II (1762-1796). Період її правління називали «золотим віком» Російської імперії.

Катерина ІІ була добре ознайомлена з ідеями Просвітництва, а також непогано розуміла своїх підданих, попри те, що народилася і виросла в німецьких землях.

Катерина ІІ реорганізувала Сенат, наказала скликати «Комісію з Уложення» (1767-1769) — орган, який мав би чітко регламентувати права та обов’язки суспільних станів в імперії. Проте комісія не змогла виконати своє завдання і була розпущена.

У 1763-1764 рр. за наказом Катерини ІІ було проведено секуляризацію: величезні церковні земельні володіння та майно конфіскували на користь держави. Це збагатило державну скарбницю та підірвало самостійність Православної церкви.

У 1773-1775 рр. на Уралі та Поволжі спалахнуло повстання козаків і селян під проводом Ємельяна Пугачова. Його придушення стало приводом до адміністративної реформи, за якою місцева влада передавалась дворянству. Це сприяло його значному посиленню. Крім того, Катерина ІІ підтвердила звільнення дворян від державної служби. У 1785 р. Катерина ІІ видала «Жалувану грамоту дворянству», чим законодавчо оформила права та привілеї російського дворянства і прирівняла до нього українську козацьку старшину.

У ході російсько-турецьких війн 1768-1774 та 1787-1791 рр. Російська імперія захопила Південь України та Крим, а також встановила протекторат над Грузією. Катерина ІІ взяла активну участь у поділах Польщі, завдяки яким здобула Правобережну Україну, Східну Білорусь, Курляндію та інші землі.

Цікаво знати

За модою того часу, Катерина ІІ активно листувалася з відомими просвітниками. При цьому вона досить тверезо оцінювала їхні ідеї. Про Дені Дідро вона писала таке: «Його думка була більш цікавою для мене, аніж корисною. Якби я послухалася його порад, я б перевернула усю імперію догори дном; законодавство, адміністрацію, політику, фінанси — усе це довелося б зламати і замінити теоретичними мріями».

Дедалі розширюючи свою владу, Катерина ІІ ліквідувала автономні права Гетьманщини, Слобожанщини і Запорожжя, всі станові привілеї українського козацтва, у 1783 р. запровадила кріпацтво. Після ліквідації Кримського ханства були засновані або перейменовані міста Катеринослав, Херсон, Павловськ, Севастополь, Сімферополь, Миколаїв, Одеса. Водночас Російська імперія продовжувала колонізацію Далекого Сходу — вела війни з чукчами, заснувала поселення на Алясці.

У 1781-1783 рр. на території Гетьманщини проведено нові адміністративні перетворення: скасовувався полково-сотенний адміністративний устрій і вводився повітовий, замість Гетьманщини утворювалося Малоросійське генерал-губернаторство. Українські землі було перетворено на пересічну частину Російської імперії — Малоросію.

• Як секуляризація, проведена Катериною ІІ, вплинула на становище Православної церкви в Російській імперії?

Висновки

У XVIII ст. Австрією, Пруссією та Російською імперією правили монархи, що з більшим чи меншим успіхом намагалися проводити перетворення, які б зміцнили та розширили їхню владу, сприяли економічному розвиткові їхніх володінь, мали на меті поліпшення добробуту їхніх підданих. Частина цих реформ була підказана популярними на той час ідеями Просвітництва.

14.04.2023. 

Всесвітня історія

Тема:

Королівство Пруссія 

 Як утворилося Прусське королівство?

Упродовж другої половини XVII ст. Священна Римська імперія підупадала. Поразка у Тридцятилітній війні закріпила за нею статус неуспішної. Єдиного управління не існувало. Князівства та «вільні» міста провадили незалежну зовнішню політику. Династія Габсбургів утримувала владу, але цілісно ситуацію не контролювала. Не додавала єдності й релігійна конкуренція між католиками, лютеранами та кальвіністами.

На тлі такого занепаду виокремилася Бранденбурзько-Прусська держава зі столицею в місті Берлін. Місцева правляча родина Гогенцоллернів вчасно приєднала Померанію і здобула вихід до Балтійського моря, що значно вплинуло на становлення господарства. Курфюрст (князь), герцог Фрідріх Вільгельм (1640-1688) уклав угоду зі знаттю. Вона зберігала привілеї, натомість відмовлялася від участі в управлінні й погоджувалася на збільшення податків (але тільки для селян та містян). Це рішення перетворило Бранденбург-Пруссію в абсолютну монархію. Повноваження ландтагу зникли, Фрідріх Вільгельм установив одноосібне правління, створив постійну армію. Водночас подбав про прокладання доріг, будівництво мануфактур, чим заслужив підтримку промисловців. Немає нічого дивного, що його син, відчуваючи впевненість, у 1701 р. коронував себе і прийняв ім’я Фрідріх І (1688-1713). Нову країну називали лише Пруссією. Адже Бранденбург входив до Священної Римської імперії, тому вважався підлеглим імператорові. Натомість герцогство Пруссія «під Габсбургами» ніколи не перебувало, тому й обрало «незалежність» у назві.

Другий король, Фрідріх Вільгельм І (1713-1740), якого прозвали «капралом» (нижче військове звання), спрямував зусилля на підготовку країни до війни. Він удосконалив армію. Уже від 10-літнього віку хлопчиків ставили на військовий облік. Служба тривала до двох років. Після її закінчення рекрута (солдата) приписували до округи, де той жив як звичайний селянин, але два-три місяці на рік відбував муштрування в казармах. Таким чином, дворянин, господар округи, у разі бойових дій отримував підготовлені підрозділи, що складалися з його власних селян. За таким всеохопним мілітаризмом (нарощуванням військової потужності) загубилися «мирні» ініціативи Фрідріха Вільгельма І. Зокрема, в 1717 р. ввели обов’язкову шкільну освіту. Кількома роками раніше чи не першими в Європі запровадили податки «на розкіш», на купівлю ювелірних виробів, що дозволило наповнити державну скарбницю. 

Які реформи впроваджував Фрідріх II?

У Пруссії «освічений абсолютизм» уособлювався із Фрідріхом II (1740-1786). Король був ерудованою людиною: писав французькою мовою, знав філософію, захоплювався ідеями Просвітництва, листувався з Вольтером, грав на флейті. Він скасував деякі «жорсткі» укази батька, відновив діяльність Берлінської академії наук. Також виявляв релігійну терпимість, причому не лише з гуманних міркувань, а й із господарських. Протестанти в сусідній католицькій Австрії тоді ще зазнавали утисків. Тому монарх і розраховував на умілих австрійців, які працювали б на новостворених прусських мануфактурах. Для пожвавлення грошового обігу засновували банки, для облаштування країни втілювали будівельні проекти — зводили мости, прокладали дороги й канали.

Інші заходи Фрідріха II виявилися дещо суперечливими. Він запровадив необхідні закони (які, приміром, забороняли катування), перетворив судову гілку влади на справді незалежну. У 1777 р. селяни отримали право вільно успадковувати та розпоряджатися власним майном. Однак вони залишались особисто залежними. Усі спроби хоч якось змінити їхній статус провалилися. Знать погрожувала ледь не повстанням. Король вимушено поступився: вищі верстви звільнялися від податків, зросла їхня роль при дворі та у війську. Дворяни так і залишилися панівною верствою, чи не єдиною опорою абсолютизму. 

Прусський монарх продовжив також освітні реформи. Сільських дітей мало не примусово навчали грамоти. Засновували реальні (практичного спрямування) школи, де діти набували умінь ведення торгівлі, домашнього господарювання, ремесел або ж їх готували до державної служби (дещо схожі «реальні» заклади існують у Німеччині й сьогодні). Водночас Фрідріх II не відмовився від розбудови війська. Приділяв значну увагу озброєнню, стройовим заняттям, бойовим навчанням. Докладав зусиль для організації розвідувальної служби, зв’язку, постачання, яке поглинало чималі кошти. У другій половині XVIII ст. прусська армія налічувала майже 150 тис. солдат і була чи не найчисельнішою в Європі. 

Яку зовнішню політику провадила Пруссія?

Мілітаризм як визначальна риса Пруссії не тільки не зник, але й укріпився. Ще в період правління Фрідріха Вільгельма І в скарбниці накопичили достатньо грошей для ведення воєн. Якщо «король-солдат» бойових дій уникав, то його наступник воював охоче. Своїм головним ворогом він уважав Австрійську державу, що й собі претендувала на лідерство серед німецьких земель. Позаяк династія Габсбургів усе ще порядкувала Священною Римською імперією, прусський король поставив за мету обмежити їхнє панування. Перше велике протистояння (за «австрійський спадок», про яке ви читали раніше) відбулося в 1740-1748 рр. і завершилося перемогою пруссів. До їхніх володінь перейшла заможна Сілезія.

Проте Семилітня війна, що тривала упродовж 1756-1763 рр., виявилася виснажливою для Фрідріха II. Йому довелось «змагатися» проти Франції, Австрії, Швеції, Саксонії, Росії. Несподіваною союзницею стала Англія. Річ у тім, що незадовго до початку конфлікту австрійці допомагали захищати від французів місто Гановер, звідки походила правляча родина Британії. Оскільки Марія-Терезія вимагала за «охоронні» послуги надто високу плату, англійці опинилися на протиборчій стороні. Союзники діяли неорганізовано, тож прусський король як досвідчений полководець завдав їм кількох відчутних поразок. Так, у 1757 р., в битві поблизу селища Лейтен, він вдало використав густий туман та вишикував свою армію так, щоби «невидимо» ударити проти австрійців. Ті, хоч і мали подвійну перевагу, зазнали неабияких утрат. Щоправда, втрутилися росіяни, наступ яких зупинити не вдалося. Вони захопили Східну Пруссію, а в 1760 р. — місто Берлін. Становище врятувала зміна правителя в Росії. Новий імператор Петро III захоплювався західним «колегою» та його вчинками, тому погодився на почесний мир. Опісля війну припинили інші її учасники.

Хоча семилітнє протистояння не принесло Фрідріху II завоювань, він не полишив намірів розширити території. Свій погляд звернув на Річ Посполиту, яка у XVIII ст. занепадала. У 1772 р. Росія, Австрія і Пруссія здійснили перший поділ польсько-литовської держави. Пруссам дісталися Помор’є, Куявія, Великопольща, що їх одразу взялися примусово германізувати. Шляхтичів позбавили привілеїв, селян обклали високими податками, у школах упроваджували німецьку мову. Виснажуючи, але водночас облаштовуючи підконтрольні польські володіння, «гострячи» зуби на поки ще незалежні, прусський король готував ґрунт для майбутніх другого та третього поділів, що відбулися за його наступників.

Послуговуючись інтернетом, укладіть історичний портрет Фрідріха II. 

12.04.2023. 

Всесвітня історія

Тема:

Австрійські володіння династії Габсбургів. 

Пригадайте:

1.Якими були наслідки Тридцятилітньої війни для імперії Габсбургів?

2.З якими державами межували наприкінці XVII ст. володіння австрійських Габсбургів?

1. Система управління імперії Габсбургів. Економічний розвиток

Після Вестфальського миру австрійські Габсбурги, які, як згадувалось, були й імператорами Священної Римської імперії німецької нації, володіли ерцгерцогствами Австрією, Штірією, Тіролем, Північно-Західною Угорщиною і ще рядом територій. До кінця ХVІІІ ст. володіння Габсбургів значно збільшилися. Габсбурги, хоча й зазнали поразки в Тридцятилітній війні, усе ж залишались одними з наймогутніших володарів Європи. Особливістю володінь австрійських Габсбургів було те, що, крім австрійців, тут жили чехи, словаки, хорвати, угорці, італійці та ін. Всі народи розмовляли на різних мовах, мали самобутню культуру, звичаї. Кожна з земель володінь Габсбургів жила за своїми законами, мала свою казну і свого головного міністра – канцлера, зберігалися станово-представницькі зібрання (чини) з місцевих дворян, духовенства, городян. Чини затверджували податки з населення. Монархію Габсбургів для зручності називають Австрією, хоча на той час Австрія була лише однією з складових держави, яка називалася "спадковими володіннями австрійського дому" Габсбургів.  Католицька церква мала величезний вплив. Протестанти переслідувались.

Цікаво знати

Виникнення Австрії як багатонаціональної держави було пов'язане з агресією турків у Європі. Австрія стала тим бар'єром, що його турецькі війська не змогли подолати, хоча вони неодноразово брали в облогу Відень. Востаннє це сталося 1683 р. Завдяки допомозі польського короля місто було врятовано.

Економічний розвиток окремих володінь був різним. Найбільш розвиненими були власне Австрія та Чехія; найвідсталішими — Тіроль та Угорщина.

В Австрії та Чехії розвивалося цехове ремесло, створювалися мануфактури.  Металургія і обробка металів були провідними галузями. Місто Відень наприкінці XVII ст. налічувало 100 тис. мешканців. Уряд проводив політику меркантилізму, сприяв розвиткові власної промисловості, особливо військової. Заборонялося вивозити за кордон монети, обмежувалося ввезення товарів.

Аграрні відносини вирізнялися неабиякою строкатістю. Так, у Тіролі селяни-горці були особисто вільними; у Чехії, Угорщині, Словаччині селяни були кріпаками; в Австрії –   фактично вільними. Залежно від становища селян визначались і їхні повинності — від грошового оброку до панщини.

2. Війни австрійських Габсбургів

Кінець XVII — початок XVIII ст. Австрія провела у майже безкінечних війнах. Головними противниками були Османська імперія, Франція, а згодом Пруссія.

Поразки й початок занепаду Османської імперії сприяли розширенню і зміцненню володінь австрійських Габсбургів. Так, у 80-ті рр. вони оволоділи майже всією Угорщиною. Занепад іспанських Габсбургів перетворив австрійських на вагомий чинник європейської політики. Австрія вступила в боротьбу проти Франції за гегемонію (панування) в Європі.

У 1701 р. спалахнула війна за іспанську спадщину. Австрія отримала Іспанські Нідерланди (Бельгію), Неаполітанське королівство, острів Сардинію та місто Мілан. Австрійські Габсбурги досягли найвищої могутності. Наступні 30 років були тяжкими для держави. Постійні війни проти Франції, Іспанії, Туреччини виснажили її, вона втратила чимало володінь. Габсбурзька імперія почала слабнути. Новий удар чекав на неї з боку Пруссії.

Поряд із зовнішніми проблемами наростали й внутрішні. Так, у 1679—1680 рр. палахкотіло повстання в Чехії, в 1703—1711 рр. — повстання в Угорщині під керівництвом Ракоці; обидва зазнали поразки.

3. Марія-Терезія та Йосиф ІІ. Освічений абсолютизм

Після смерті Карла VI 1740 р. у Священній Римській імперії не було спадкоємця престолу за чоловічою лінією. Наступником імператора згідно з Прагматичною санкцією стала його 23-річна донька Марія-Терезія. Марії-Терезії одразу довелося вступити в боротьбу проти претендентів на престол (війна за австрійську спадщину). Незважаючи на скрутне становище, вона зуміла захистити своє право.

Марія-Терезія започаткувала в імперії реформи в дусі освіченого абсолютизму.

Слід зауважити, що майже всі реформи, проведені Марією-Терезією, були продиктовані її прагненням відстояти єдність своїх володінь. З метою посилення центральної влади було створено Державну раду і центральний суд, завдяки чому вся повнота влади зосередилася в руках імператриці. Австрія і Чехія були об`єднані під владою одного канцлера.  Для успішного ведення війни проти суперників було здійснено військову реформу. Вербування найманців замінили рекрутськими наборами, що дало можливість збільшити армію зі 108 тис. до 278 тис. вояків. Було уніфіковано систему податків — запроваджено загальний податок на прибуток, що його сплачували всі верстви суспільства. Ліквідовано внутрішні митні кордони. Селянам надали право викуповувати їхні наділи, панщину обмежили трьома днями на тиждень. Було видано цивільний (“Терезіанський кодекс”) і кримінальний (“Терезіанська Немезіда”) кодекси. Здійснювалися заходи з розвитку освіти: було запроваджено загальну шкільну освіту й відокремлено школу від церкви.

Значно більшого у проведенні реформ досяг син Марії-Терезії Йосиф ІІ (1780—1790 рр.). Він був освіченою і розумною людино, вихованою на ідеях просвітництва. Йосип замислив широку програму реформ, які на думку імператора, мали зробити життя підданих більш кращим. Він удався до подальшого посилення центральної влади. Було скасовано права провінційних станових зборів, посилено владу канцлерів, яких призначав імператор, урівнено в правах усі землі, в судах та адміністраціях введено німецьку мову.

Важливими реформами стали церковні. Йосиф прагнув підкорити собі церкву й послабити її вплив на суспільство. Він постановив, щоби папські укази й розпорядження оприлюднювалися лише за згодою уряду, а чернечі ордени були підпорядковані місцевим єпископам; скоротив чисельність монастирів і ченців. Конфісковані землі та майно було продано, частину доходів спрямовано на розвиток освіти. Церковні школи було переорієнтовано на світське навчання і підпорядковано “Вищій навчальній комісії”. Зрештою, він наважився на втручання у внутрішню структуру католицької церкви і навіть змінив деякі обряди. За його правління було видано новий збірник законів (“Йосифів законник”). У 1781 р. було скасовано особисту залежність селян.

Проведені Йосифом ІІ реформи викликали широкий опозиційний рух. Селянською реформою були невдоволені поміщики, особливо угорські. Релігійна — спричинила конфлікт із папою та повстання в Бельгії. Адміністративні — загострили протиріччя між народами імперії. Зрештою, наприкінці свого правління він скасував свої реформи, крім селянської та введеної віротерпимості. “Я мав нещастя бачити, як усі мої плани занепадають”, — сказав перед смертю Йосиф ІІ. Український історик І. Крип'якевич назвав його реформатором-фантастом, який не брав до уваги реальних відносин.

Імператор Йосиф ІІ, як і король Пруссії Фрідріх ІІ та Катерина ІІ у Росії, був одним із найвизначніших представників освіченого абсолютизму. Він намагався втілити в життя ті ідеали, які так припали йому до вподоби, але довести все задумане до кінця не зміг. “У нього тямуща голова, — казав про Йосифа король Пруссії Фрідріх ІІ, — але, на жаль, він часто робить другий крок, не закінчивши першого”.

Документи. Факти. Коментарі

1. З листа принца де Ліня імператриці Катерині ІІ

“Його немає більше, государиня; його немає більше, государя, який робив честь усім людям, і людини, яка ще більше робила честь усім государям. Цей запальний дух загас, наче вогонь, що догорів; і це енергійне тіло затиснуто серед чотирьох дощок, які не дають йому поворухнутися. Я був одним із тих чотирьох, хто проводив його дорогоцінний прах, переніс його до капуцинського монастиря... Йосип ІІ помер стійко, як і жив: методичний дух не залишив його ні на початку, ні наприкінці. Він керував процесією, яка повинна була супроводжувати святе причастя, яка принесла його до смертного одра. Він піднявся, щоб дізнатися, чи все було так, як він розпорядився...

Про решту, государиня, скажу вам, на сором людству, що я бачив смерть чотирьох великих монархів: про них починають шкодувати лише через рік після їхньої смерті; перші шість місяців сподіваються, а решту — критикують. Так само було, коли померла Марія-Терезія. Люди кепсько усвідомлюють, якої втрати вони зазнали. Допитливі, байдужі, невдячні інтригани перейняті новим царюванням. Лише через рік мандрівник скаже: “Яке прекрасне облаштування шкіл, лікарень, в'язниць і освіти!”. Мануфактурист: “Яке заохочення!”. Рільник: “Він сам працював”. Єретик: “Він був нашим захисником”. Голови всіх відомств і начальники всіх установ скажуть: “Він був нашим першим службовцем і водночас нашим керівником”. Міністри: “Він убив себе заради держави, першим підданим якої, за його словами, він був”. Хворі скажуть: “Він постійно відвідував нас”. Мешканці міст: “Він прикрасив наше місто майданами та бульварами”. Селянин і слуга теж скажуть: “Ми розмовляли з ним, коли хотіли”. Батьки родин: “Він давав нам поради”. Його оточення скаже: “Він був відданим, люб'язним, він приємно говорив; його розмови були такі, що запам'ятовувались; із ним можна було правдиво говорити про все”.

Поміркуйте:

1. Яким репрезентував і як оцінював Йосифа ІІ принц де Лінь?

2. Як ви оцінюєте особу Йосифа ІІ та його реформи? Відповідь обґрунтуйте.

Запитання і завдання

1.Назвіть причини виникнення багатонаціональної Австрійської імперії.

2.Яка система управління існувала в імперії?

3.Схарактеризуйте економічний розвиток Австрійської імперії в XVII—XVIII ст.

4.З ким вела війни Австрія протягом XVII—XVIII ст.? Які наслідки мали ці війни для розвитку імперії?

5.Що спонукало до реформаторської діяльності Марію-Терезію? Які основні результати реформ?

6.Які реформи було здійснено Йосифом ІІ?

7.Назвіть особливості австрійського освіченого абсолютизму.

8.Що таке Прагматична санкція, яку роль вона відіграла в історії Австрії?

9.Які причини конфлікту між Австрією та Пруссією?

07.04.2023. 

Всесвітня історія

Тема:

Просвітництво. Індустріальна (промислова) революція

Чому Просвітництво називають «добою розуму»?

Гуманізм і Відродження «помістили» людину в епіцентр життя. Опісля настала «доба розуму», тобто Просвітництва, що тривала впродовж другої половини XVII-XVIII ст. Саме тоді в суспільстві утвердились ідеали віротерпимості, вільнодумства, рівності, свободи, які поширилися з Англії, де шанували освіченість, підприємливість і практичність. У Західній Європі набув популярності новий мистецький напрям (стиль) — класицизм. У своїх витворах його прихильники втілювали здобутки античної цивілізації.

Просвітники вбачали причину несправедливості та поневолення в низькоякісній освіті. За прикладом англійців французи взялися впорядковувати тогочасні наукові знання. Так народилася думка про створення багатотомної «Енциклопедії...», головним редактором якої став Дені Дідро. Цій праці він присвятив понад чверть століття, згуртувавши до написання статей відомих учених. Їх називали енциклопедистами, людьми вельми обізнаними в різних галузях. Так, Шарль-Луї де Монтеск’є уважав, що в країнах із холодним кліматом народжувалися мужні люди, а зі спекотним — малодушні. Саме йому належить теорія поділу влади на три рівносильні гілки: законодавчу, виконавчу, судову. Такий поділ діє в багатьох сучасних державах. Інший відомий просвітник Франсуа-Марі Аруе (Вольтер) критикував церкву, пропагуючи свободу віровизнання і слова, при цьому не відкидаючи віри у вищі сили. Йому приписують поетичну фразу: «Всесвіт дивує мене, й не можу думати я, що годинник цей існує без годинникаря». Він був прихильником конституційної монархії і вважав, що рівність — це відсутність привілеїв. Просвітництво XVIII ст. важко уявити без українця Григорія Сковороди. Він доводив вплив на щастя людини «сродної праці», тобто тієї, яка не обтяжує, а приносить задоволення, бо є покликанням, визначеним Богом. Ці погляди руйнували «старий порядок», тому їх почасти забороняли. Але революція «в головах» уже відбулася.

Ще на межі XVI-XVII ст. постав релігійно-етичний рух, прихильники якого прагнули самовдосконалення й об’єднання людей у світовий братерський союз. Вони виступали проти старого ладу, проти феодалізму, закріпачення, обстоювали свободи, гідність, вважали себе будівничими нового суспільства. Їхня самоназва «масони» в перекладі з французької та англійської мов означала «каменярі». Як ви розумієте, це не випадково, бо вони, як середньовічні ремісники-цеховики, збиралися в гуртки — ложі, що приховували свою діяльність від звичайних людей, практикували містичні й таємничі ритуали. Масонство ширилося в європейських країнах і в Україні. У 9 класі ви вчитимете, що в полтавській ложі «Любов до істини» брав участь Іван Котляревський, «батько» сучасної української літературної мови. 

Як «освічений абсолютизм» утверджувався в Європі? 

Ідеї Просвітництва знаходили підтримку серед королів і королев, імператорів та імператриць. Так виник «освічений абсолютизм». Його натхненником уважають Вольтера. «Думайте! Тільки ви відповідальні за те, що робите і чого не робите!» — проголошував просвітник, звертаючись до монархів. Упродовж другої половини XVIII ст. в європейських країнах вдосконалювали суспільні порядки, правління, законодавство, господарювання, судочинство, церкву і культуру. Насправді ж правителі, нібито піклуючись про підданих, усе вирішували без їхньої участі.

Започаткував «освічений абсолютизм» прусський король Фрідріх ІІ. За час його перебування при владі впорядкували судове законодавство, заборонили катування в ході судових процесів. Місто Берлін перетворилося в осередок передових ідей. Прусський приклад наслідували Саксонія, Баварія та інші землі Священної Римської імперії. В Австрії Марія-Терезія та її син Иосиф II підтримали протекціонізм, ліквідували особисту залежність селян, секуляризували монастирські землеволодіння, проголосили свободу вірувань, надали підкореним народам право навчатися рідними мовами в початкових школах. Іспанські володарі усунули священників від викладання на світських факультетах, а в 1767 р. вигнали орден єзуїтів із країни. Навіть російська імператриця Катерина II підтримувала «розумне правління», але діяла радше в інтересах дворян, тоді як інші державці поліпшували життя різних верств. Не зазнали «освіченого абсолютизму» Франція, Англія та Річ Посполита.

Зрозуміло, що вінценосці робили відчайдушні спроби пристосувати свою «Богом дану» владу до нового світогляду, нових умов, які вривалися в їхню дійсність. Проте, в підсумку, їхні зусилля виявилися безуспішними. Після появи Просвітництва дні абсолютизму були пораховані. Наближався справжній Новий час — свободи, рівності та гідності.

 Що «перевернув» промисловий переворот?

«Батьківщиною» промислової революції стала Англія. Чому саме вона? Тут чи не найшвидше подолали абсолютизм, що дало поштовх для розвитку ринкових відносин. Нові дворяни, підприємці та купці вкладали кошти в мануфактури. Власники не відчували браку робочої сили: селяни, які в результаті обгороджування втратили засоби для існування, ладні були працювати за будь-яку платню. Однак промисловість наближалася до кризи. Найперше вона зачепила ткачів, яким довелося конкурувати з індійськими ремісниками. Позаяк Індія входила до Британської імперії, відгородитися від поставок із колонії не вдавалося навіть спеціальними законами — індійський ситець потрапляв на ринок контрабандою. Щоб не збанкрутувати, потрібно було продукувати й продавати більше англійських тканин. Але як?

У 1765 р. вихід із ситуації запропонував Джеймс Харгрівз. Він створив машинку «Дженні», що пряла бавовняну нитку без допомоги людини. Відтоді виробники сукна не жалілися на нестачу пряжі. А далі пішло-поїхало... Винахідник Едмунд Картрайт придумав механічний ткацький верстат. У 1769 р. шотландець Джеймс Ватт розробив паровий двигун. Разом із підприємцем Метью Бултоном з міста Бірмінгем вони в 1774 р. налагодили масове виготовлення парових машин. Оскільки ті працювали на кам’яному вугіллі, це «запустило» видобувну галузь, згодом — металургійну. Англія, яка ще донедавна закуповувала залізо, відтепер не тільки ним себе забезпечувала, а й успішно продавала надлишки. Отож із винайденням парового двигуна відбувся перехід від ручної праці до машинної. Впродовж наступного століття саме машини «визначали» ступінь розвитку країн світу.

Промислова революція покращила й без того заможне життя капіталістів. Водночас звичайні працівники на фабриках (підприємствах, де застосовували машини) зазнавали утисків. Діти та жінки трудилися нарівні з чоловіками, але за удвічі меншу платню. Невдоволеного могли одразу ж звільнити, а на його місце найняти іншого. Робітники із сім’ями тулилися в тісних помешканнях серед бруду й комах. З другого боку, нове господарювання, що вривалося в повсякдення європейців, потребувало пізнання та осмислення. Так зародилась економіка — наука, що вивчає відносини між людьми в галузі виробництва та закони, згідно з якими функціонує (працює) підприємництво (бізнес). Її започаткував британець Адам Сміт. Він уважав, що держава в жодному разі не має втручатися в промисловість і торгівлю, які живуть за своїми правилами. Як бачите, індустріальна революція змінила суспільство назавжди. Наймане робітництво перетворювалося в згуртовану верству, яка не лише усвідомлювала природні права людини на добробут, щастя, але й навчалась їх обстоювати. Промисловці ж невдовзі зрівнялися впливовістю навіть із монархами. Людство піднялося на ще одну сходинку...

Мовою історичного джерела

Уривки з книжки Адама Сміта «Багатство народів. Дослідження про природу та причини добробуту націй», 1776 р.: «...Кожна окрема людина постійно намагається знайти найвигідніше застосування капіталу, яким вона може розпоряджатися. Вона має на увазі власну вигоду, а зовсім не вигоди суспільства. Та коли вона бере до уваги власну вигоду, це природно, або, точніше, неминуче приводить її до вибору того заняття, що є найвигіднішим для суспільства».

• 1. Складіть запитання до тексту параграфа, починаючи кожне такими словами: Коли ____? Що ____? Хто ____? Де ____? Звідки ми можемо дізнатися про ____? Чому ____? Як ____? Який результат ____? Запропонуйте свої запитання в класі.

• 2. А. Із запропонованих понять: «індустріальна (промислова) революція», «енциклопедисти», «класицизм», «масонство», «Просвітництво», «освічений абсолютизм» утворіть логічні пари на свій розсуд. 

    Б. Доведіть фактами твердження про те, що «освічений абсолютизм» постав на ідеях Просвітництва.

• 3.  Назвіть найвідоміші події, що відбулися в країнах Європи в період Просвітництва. 

04.04.2023. 

Історія України

Тема:

Узагальнення. Тематичне оцінювання 

22.03.2023. 

Історія України

Тема:

Практичне заняття Конституція Пилипа Орлика 

Прочитайте текст джерела 1 і дайте відповіді на запитання. 1. Яким чином відбувалися вибори гетьмана П. Орлика? 2. Кому гетьман висловлює вдячність за обрання? Про що це свідчить? 3. До яких суспільних верств звертається П. Орлик у промові? З чим пов’язане таке звернення?

1. «Я, Пилип Орлик, новобраний Запорозького війська гетьман, присягаю Господові Богу, славленому в святій Тройці, на тому, що будучи обраний, оголошений та виведений на знаменитий уряд гетьманський вільними голосами, за давніми правами та звичаями військовими, за волевиявленням найяснішої королівської величності шведської, протектора нашого... по всіх пунктах незмінно виконувати, милість, вірність і старатливе дбання до Вітчизни, матері нашої, про добро її посполитим, про публічну цілість, про розширення прав та вольностей військових, скільки сили, розуму та способів стане... А всередині Вітчизни не допускати пошкодження правам та вольностям військовим, шкідливі генеральній старшині, полковникам. Обіцяю і повинність беру зберігати до ... всього старшого і меншого товариства...»

Під час козацької ради 5 квітня 1710 р. було схвалено документ «Пакти і Конституції законів і вольностей Війська Запорозького» (згодом цей документ назвали Конституцією Пилипа Орлика, Бендерською Конституцією). Основу документа становила угода між гетьманом і козацтвом, яке виступало від імені українського народу, про взаємні права та обов’язки. Це й відрізняло ухвалений документ від традиційних гетьманських статей, що базувалися на угодах між гетьманом і монархом-протектором. Уперше новообраний гетьман укладав офіційну угоду зі своїми виборцями, чітко зазначаючи умови, за яких він отримував владу. Крім того, було обґрунтовано державний лад України. Саме тому цей документ вважають першою українською конституцією.

Конституція Пилипа Орлика складалася зі вступу й 16 статей. Збереглися латиномовна та україномовна копії документа. У вступі було подано стислий виклад історії України, публічно оголошено про причини відмови від політичного союзу з Московським царством та вказано на мотиви переходу під протекторат Шведського королівства. Насамперед проголошувалося, що Україна «обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування». В одному документі було об’єднано окремі узаконені на той час норми й норми звичаєвого права, що мали б надалі регулювати діяльність козацької влади, економічний, правовий, судовий та церковний устрій звільненої країни.

СЛОВНИК

Конституція - письмовий документ, що запроваджує або узаконює систему правління. Зазвичай ґрунтується на звичаях та принципах, що обмежують владу певними рамками.

ЗАУВАЖТЕ

Повна назва ухваленого у Бендерах документа звучить так: «Пакти і Конституції законів і вольностей Війська Запорозького між Ясновельможним Паном Пилипом Орликом, новообраним Гетьманом Війська Запорозького, і між Генеральними старшиною, Полковниками, а також названим Військом Запорозьким, прийняті публічною ухвалою обох сторін і підтверджені на вільних виборах встановленою присягою названим ясновельможним гетьманом, року Божого 1710, квітня 5, при Бендерах».

Прочитайте текст джерела 2 й дайте відповіді на запитання. 1. Поміркуйте, чому перший пункт Конституції присвячений православній вірі. 2. Пригадайте, які заходи щодо зміцнення православ’я в Україні здійснювали попередники П. Орлика.

2. «1. Оскільки серед трьох доброчеснот богословських віра є найпершою, то і перший пункт про віру святу православну східного сповідання належить розпочати, про віру, якою народ звитяжний козацький, ще за володарювання каганів козарських, від столиці Апостольської Константинопольської, просвічений був, так і нині, непорушно в ній перебуваючи, жодним іновір’ям ніколи не спокушався. Не є таємницею, що славної пам’яті гетьман Богдан Хмельницький з Військом Запорозьким повстав і розпочав праведну війну проти Речі Посполитої Польської за права та вольності військові, але насамперед за віру святу православну, яка різними тягарями влади польської силувана була до унії з костелом римським. А після викорінення іновір’я з Вітчизни нашої з Військом Запорозьким і народом малоросійським добровільно піддався і перейшов під захист Московської держави з єдиною метою - тільки заради єдиновір’я православного».

Конституція П. Орлика передбачала заходи, які обмежували б владу гетьмана та запобігали утвердженню монархічної форми правління. Владні повноваження було розподілено між різними урядами.

Прочитайте текст джерела 3 й дайте відповіді на запитання. 1. Від якої небезпеки в управлінні державою застерігає Конституція? Поміркуйте, політика якого/яких гетьманів могла стати причиною появи такого застереження. 2. Хто та яким чином обмежував владу гетьмана? Чи можна назвати такий спосіб управління державою демократичним? 3. Які повноваження визначала Конституція для старшинської ради (генеральної старшини, полковників та найзаслуженіших козаків від кожного полку)?

3. «6. У самодержавних державах зберігається такий хвалений і суспільно корисний лад, за якого завжди, і під час війни, і в мирний час, приватно та публічно проводяться ради щодо загального добра Вітчизни, на яких самі самодержці, присутні на них, не забороняють свої рішення міністрам та радникам піддавати обговоренню та ухваленню. У Війську Запорозькому при гетьманах відповідно до давніх прав та вольностей він неодмінно зберігався, але деякі гетьмани Війська Запорозького, привласнивши собі несправедливо та протиправно владу самодержавну, самовладно узаконили таке право - “як хочу, так і велю”. Через таке самодержавство, непритаманне гетьманському уряду, у Вітчизні та у Війську Запорозькому значно зросли порушення прав та вольностей, розорення, народний тягар, насильні та підкупні урядами військовими розпорядження, а відтак зростала зневага до генеральної старшини, полковників та значного товариства.

Тому ми, Генеральна Старшина, кошовий отаман та все Військо Запорозьке, домовились і постановили з Ясновельможним гетьманом при елекції його вельможності таке право, яке має бути вічно у Війську Запорозькому збережено: у Вітчизні нашій першість серед радників належить Генеральній Старшині ... після них ідуть городові полковники, які будуть пошановані за громадських радників. Крім того, до загальної ради треба вибрати по одній визначній, розсудливій та заслуженій особі від кожного полку. Генеральні радники обираються за згодою гетьмана. З усіма цими генеральними особами, полковниками та генеральними радниками теперішній Ясновельможний гетьман та його наступники повинні будуть радитися про цілісність Вітчизни, її добробут та про всі справи публічні і нічого без їхньої волі своєю владою не розпочинати, не встановлювати і рішень не приймати.

Якщо у діях Ясновельможного гетьмана буде помічено щось несумісне з правами та вольностями, шкідливе та некорисне для Вітчизни, тоді Генеральна Старшина, полковники і генеральні радники будуть уповноважені вільними голосами чи приватно або, якщо виникне така необхідність, й публічно на раді висловити Його Вельможності докір щодо порушення прав та вольностей без осудження та найменшої образи високої честі. На ті докори Ясновельможний гетьман не має ображатися та мститися, а навпаки, намагатися виправити недоладності.

Особливо ж генеральні радники, кожен у своєму полку, в якому буде обраний, владні будуть разом з городовим полковником стежити за порядком, а інші мають загальною радою управляти, заступаючись за кривди людські. Як Генеральна Старшина, полковники та генеральні радники мають поважати Ясновельможного гетьмана, виявляти йому належні почесті та вірний послух, так і Ясновельможний гетьман має взаємно шанувати їх за товариство, а не за слуг та робочих помічників і не змушувати навмисно для приниження їхньої гідності вистоювати перед собою, крім випадків, коли в тому буде потреба». 

Конституція П. Орлика не лише проголошувала незалежну Українську державу, а й закріплювала найпрогресивніші для того часу ідеї державного життя. До таких, зокрема, належали обмеження прав гетьмана та створення представницького органу - Генеральної ради. У козацькій державі вони ставали законодавчим, контрольним та розпорядчим вищими владними органами. А запроваджена Конституцією виборність посад і нині залишається принциповою ознакою розвитку демократичних держав. 

Висловіть власне судження, чому Конституція, яка фактично так і не була втілена у життя, мала величезний вплив на подальший розвиток української державності? 

22.03.2023. 

Історія України

Тема:

Релігійно-культурне життя в українських землях у другій половині ХVІІ ст. – на початку ХVІІІ ст 

Особливості тогочасної української архітектури

СЛОВНИК

Бароко - стиль у європейському мистецтві, для якого характерні масштабність, зовнішній блиск, парадність, декоративність, емоційність.

Європейську архітектуру другої половини XVII-XVIII ст. визначають як архітектуру бароко. Бароковим спорудам притаманні нагромадження розкішних оздоб, підкреслена декоративність, грандіозність. Поєднання власних традицій та європейського впливу створило умови для розквіту в другій половині XVII - першій половині XVIII ст. на теренах козацької Гетьманщини та Слобожанщини своєрідного стилю, названого українським, або козацьким, бароко. Цьому мистецькому напрямові притаманне надбання європейського бароко, що поєднувалося зі збереженням традиції народної дерев’яної архітектури: тридільна та п’ятидільна планувальна структура церков, характерні пірамідальні силуети завершень.

Найбільше українських барокових споруд збудовано за правління гетьмана І. Мазепи. Саме тоді барокових рис набули споруджені ще за часів Русі-України собори - Софійський та Михайлівський Золотоверхий, відновлені за сприяння гетьмана.

У Софійському соборі над зовнішніми галереями надбудували другий поверх та кілька нових бань. Майже всім баням надали характерної барокової форми - грушоподібної й покрили їх золотом. Пізніше постала велична 76-метрова дзвіниця, оздоблена густим рослинним орнаментом. Розкішні ліплені оздоби, що ними прикрашено дзвіницю Софії, були характерною рисою козацького бароко.

Перебудовано в стилі бароко й Успенський собор та Троїцьку надбрамну церкву Києво-Печерської лаври. Як і дзвіниця Софії, щедро прикрашені бароковим ліпленням Троїцька надбрамна церква (рослинний орнамент) та церква Всіх Святих (орнамент з геометричних елементів).

Як і раніше, на теренах України більшість церков будували з дерева. Проте у XVII-XVIII ст. дерев’яне будівництво розвивалося в тісному взаємозв’язку з мурованим. І муровані, і дерев’яні храми зводили за тими самими традиціями, в основі яких лежало тридільне планування. Українську традицію барокових мурованих хрещатих п’ятидільних храмів (у плані являв собою рівносторонній хрест) розпочала Миколаївська соборна церква в Ніжині. Видатними взірцями цієї планувальної структури є Троїцька соборна церква Густинського монастиря та Георгіївська церква Видубицького монастиря в Києві. 

Георгіївську церкву Видубицького монастиря в Києві, споруджену коштом стародубського полковника М. Миклашевського, вважають хрестоматійним прикладом пам’яток архітектури українського бароко. Завдяки гармонійним пропорціям та виразному архітектурному опорядженню цей храм виглядає справжнім шедевром.

Типову тридільну трибанну церкву, характерну для української дерев’яної архітектури за пропорціями та силуетом, відтворює харківський Покровський собор. Це перший трибанний кам’яний храм Слобожанщини, який був своєрідним еталоном для інших кам’яних церков регіону аж до кінця XVII ст.

Однією з найкращих архітектурних пам’яток українського бароко є Іллінська церква в Суботові на Черкащині. Вона збудована коштом Б. Хмельницького в родовому маєтку як його замковий храм і майбутня усипальниця.

Останні десятиліття XVII - перша половина XVIII ст. в українській архітектурі прикметні й тим, що зросла увага до цивільних споруд. За тогочасними мистецькими законами будували колегіуми, магістрати, військові канцелярії, житлові будинки. Визначною спорудою, зокрема, став корпус Київської академії. Тоді було зведено перший поверх будівлі. Упродовж 1732-1740 рр. за проектом архітектора Й. Шеделя було надбудовано другий поверх із церквою.

Наприкінці XVII ст. у Чернігові постали будівлі колегіуму та полкової канцелярії. 

Своєрідність образотворчого мистецтва

Історичні події останньої чверті XVII ст. негативно вплинули на деякі види мистецтва. Занепад книговидання уповільнив розвиток гравюри, відродження якої розпочалося лише наприкінці століття. Прикметно, що почала розвиватися гравюра на металі. Засновниками київської школи гравюри є Олександр і Леонтій Тарасевичі та їхній учень Інокентій (Іван) Щирський. Вони не лише започаткували в Україні школу гравюри на металі, а й піднесли її до європейського професійного рівня. Славетні гравери працювали насамперед для друкарень Києва та Чернігова. У гравюрах І. Щирського химерні сплетіння рослинних орнаментів поєднуються з античними, глибоко символічними сюжетами й реалістичними зображеннями. Такі ознаки властиві й іншим графічним пам’яткам доби бароко. У 1702 р. в Києві вийшов друком «Києво-Печерський патерик» із 45 гравюрами Л. Тарасевича.

У малярстві, як і раніше, переважали релігійні сюжети, хоча розвивалося й світське малярство. В іконописі поступово утверджувалися нові мистецькі принципи. У розписах українських церков стали виразніше виявлятися народні мотиви. Іконописні образи набували рис, вихоплених із буденного життя, почасти наближаючись до світських. Так, ікона «Зустріч Марії з Єлизаветою» з церкви Покрову Богородиці в Сулимівці на Київщині подібна до цілком світської сцени в пейзажі.

Своєрідне поєднання іконописних традицій із тогочасними художніми досягненнями властиве творчості західноукраїнських майстрів Івана Рутковича та Йова Кондзелевича.

Діяльність І. Рутковича пов’язана з жовківським малярським осередком. Найвідомішим і найкращим твором майстра (й одним із найкращих іконостасних ансамблів в українському мистецтві загалом) вважають восьмиярусний іконостас церкви Різдва Христового в м. Жовкві (1697-1699), пізніше названий Скварявським, оскільки був перенесений до церкви сусіднього села Скварява Нова. Найдовершенішим твором майстра з цього іконостаса вважають ікону Архангела Михаїла з дияконських дверей.

ЗАУВАЖТЕ

Іван Руткович (? - 1703) - один із найвидатніших українських художників другої половини XVII ст., єдиний тогочасний західноукраїнський іконописець, від якого збереглася чимала достовірна спадщина. У своїй творчості митець талановито поєднав здобутки західноєвропейського малярства з традиційним українським іконописом. Його новаторство виявилося в запровадженні нових сюжетів, залученні до ікон елементів світського та портретного малярства, своєрідному трактуванні зображення постатей.

Тривалим був шлях мистецького становлення Й. Кондзелевича. Митець наполегливо шукав нових виражальних засобів, віддав перевагу розкриттю внутрішнього світу персонажа. Й. Кондзелевич одним із перших українських іконописців наважився надати біблійним персонажам яскраво індивідуалізованих портретних рис. Найбільшим досягненням митця й найдовершенішим зразком українського барокового мистецтва на західноукраїнських землях є п’ятиярусний Богородчанський іконостас, виконаний з групою помічників у 1698-1705 рр. для церкви Воздвижения Чесного Хреста монастиря Скит Манявський на Прикарпатті (нині Івано-Франківська обл.). Складні композиції митець виконував сам, зокрема дві великі ікони «Вознесіння Христове» та «Успіння Богородиці».

Упродовж другої половини XVII-XVIII ст. особливо популярною в Україні стала ікона Покрову Богородиці. У нижній частині таких ікон подавали реалістичні зображення представників козацької старшини, кошових отаманів, гетьманів. Збереглася ікона Покрову Богородиці із зображенням Б. Хмельницького з Покровської церкви с. Дешки (Богуславський р-н Київської обл.). Тогочасних історичних діячів можна побачити й на інших іконах доби. Так, на іконі «Розп’яття» є портрет лубенського полковника Л. Свічки.

Розвивався і світський портретний живопис. Портрети замовляли представники козацької старшини, власне, тому їх і називають козацькими. Чудовим зразком такого портрета є зображення державного й військового діяча другої половини XVII ст. Г. Гамалії та стародубського полковника М. Миклашевського.

3. Освіта та книговидання в Україні. Києво-Могилянська академія

Попри несприятливі соціально-політичні умови розвитку, освіта в українських землях залишалася на доволі високому рівні. Нижчою ланкою в системі освіти були початкові школи. Їхня кількість протягом XVIII ст. невпинно зростала. Так, у Слобідській Україні у 1732 р. було 129 шкіл, а в семи з десяти полків Гетьманщини тоді діяло 866 шкіл. Деякі полки мали школи і в селах. Сільські й міські школи утримували громади - усе доросле населення парафії, а отже, вони були справді народними. Подібні початкові школи існували й на західноукраїнських землях. Там ними опікувалися здебільшого братства.

Здібні та охочі до науки діти мали змогу продовжити освіту в колегіумах, які створювали за зразком Києво-Могилянської академії. До першої половини XVIII ст. на землях Лівобережної Гетьманщини й Слобожанщини діяли колегіуми - Чернігівський (1700), Харківський (1726) та Переяславський (1738). В українських колегіумах навчалися не лише діти священників, козацької старшини й шляхтичів, а й вихідці із селян і міщан. Кількість студентів у колегіумах була значною: приміром, у Чернігові щороку навчалися 700-800 осіб.

Вищим навчальним закладом в Україні, головним осередком науки й мистецтва залишалася Києво-Могилянська академія. Вона була одним із найавторитетніших вищих навчальних закладів у Східній Європі. В академії навчалися студенти з Білорусі, Московії, Молдови, південнослов’янських країн. Після Полтавської битви справи української освіти підпали під контроль царського уряду: за царським указом було скорочено кількість студентів (у 1710 р. з 2 тис. вихованців залишилося тільки 165), від викладання усунули осіб, які, на думку чиновників, були недостатньо відданими цареві.

Розвиток навчальних закладів та підвищення освіченості населення призвели до зростання попиту на книжки. У друкарнях Києва та Чернігова, окрім літургійних книг, видавали збірки проповідей і посібники з риторики, богословські трактати, духовну поезію, житійні твори, букварі, підручники. Найяскравішою рисою тогочасної світської літератури є насиченість античними мотивами, як у сюжетах, так і графічному оздобленні книг. У стінах Києво-Могилянської колегії 1674 р. було створено «Синопсис» - короткий нарис з української та східноєвропейської історії. Це видання тривалий час слугувало підручником з історії.

4. Становище православної церкви

У другій половині XVII - на початку XVIII ст. різко погіршилося становище Київської митрополії. Одразу після смерті Б. Хмельницького царський уряд заходився підпорядковувати Київську митрополію Московському патріархатові. Проте, незважаючи на значний тиск, цього вдалося досягти лише тридцятьма роками пізніше. Нагодою стала поява кандидатури на пост найвищого церковного ієрарха, однаково зручного і для Москви, і для козацької верхівки. У травні 1686 р. Патріарх Константинопольський під тиском турецького уряду та за хабар ціною 200 золотих і 120 соболиних шкурок погодився надати Московському патріархатові право висвячувати митрополита Київського. Про передачу контролю над Київською митрополією не йшлося. Умови, які були прописані в акті 1686 р., Московський патріархат порушив досить швидко. Згадування під час богослужіння Вселенського Патріарха припинилося, привілеї Київського митрополита були скасовані.

У 1710 р. у Київській митрополії було запроваджено церковну цензуру. З українських церковних книжок вилучали слова, які здавалися московським духівникам єретичними. У 1722 р. вперше ієрархові Київської митрополії замість давнього історичного титулу митрополит Київський, Галицький і всієї Руси було надано титул архієпископа Київського та Малої Росії. Призначати його мав церковний синод (орган управління православною церквою в Російській імперії) на чолі з царем у Петербурзі. Отже, Київська митрополія - центр східноєвропейського православ’я - перетворилася на звичайну єпархію Російської православної церкви.

Прочитайте текст джерела й, використовуючи здобуті знання, дайте відповіді на запитання. 1. Коли на землях Русі-України поширилося християнство? На які території поширювалася духовна влада Київського митрополита? 2. На які факти посилається Патріарх Константинопольський як на причину невизнання акта 1686 р.?

«...дослухаючись гучного голосу канонічного обов’язку що накладає на наш Святіший Вселенський Престол піклування про Святі Православні Церкви, які знаходяться у скруті; вбачаючи, що й історія свідчить на користь зазначеного (бо ж написано, що відчуження від нашого Престолу Митрополії Києва й залежних від неї Православних Церков Литви та Польщі, а рівно ж прилучення їх до Святої Церкви Москви, з самого початку були здійснені зовсім не у згоді із законними канонічними приписами); також недотримано того, про що було спільно заявлено щодо повної церковної самодостатності Київського митрополита, який носив титул екзарха Вселенського Престолу...»

Патріарх Константинопольський Григорій VII. «Томос про визнання Православної церкви в Польщі Автокефальною». 1924 р.

Руйнація української культури здійснювалася й іншими заходами: наприклад, чимало українських учених, богословів, письменників і педагогів переїхали з Києва до Москви й Петербурга. Посівши високі посади, вони усним і писаним словом славили царя та його політику, а І. Мазепу й усіх, хто подібно до нього зважувався виступати проти царату, всіляко паплюжили. Така доля спіткала багатьох релігійних діячів, адже найвищі церковні достойники Російської імперії були українцями: єпископ Стефан Яворський став рязанським митрополитом, президентом Синоду; ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович став новгородським архієпископом, заступником президента Синоду.

Феофан Прокопович (1681-1736) - письменник, учений-енциклопедист, культурно-освітній діяч. Навчався в Київському і Римському єзуїтських колегіумах, Київській академії, ректором якої згодом став. Залишив багату та різноманітну наукову й літературну спадщину. Писав вірші латинською, польською, українською мовами, історичні твори, проповіді, філософські й політичні трактати, підручники тощо. Автор першої історичної драми на теми вітчизняної історії «Володимир», яку в 1705 р. поставили студенти Києво-Могилянської академії. У 1716 р. за царським наказом Ф. Прокопович поїхав до Петербурга. Став одним із найближчих радників царя з питань церковної реформи (допоміг, зокрема, ліквідувати патріархію й створити підконтрольний царю Синод) та внутрішньої політики.

Від часів Петра І з України почали вивозити історичні пам’ятки, рідкісні книги тощо. У 1720 р. цар наказав, щоб «у всіх монастирях... оглянути й забрати давні жалувані грамоти та інші оригінальні листи (і також книги історичні, рукописні й друковані)».

ПІДСУМОВУЮЧИ ВИВЧЕНЕ

ВИСЛОВІТЬ ВЛАСНУ ДУМКУ ЩОДО ЗАПРОПОНОВАНИХ ТВЕРДЖЕНЬ

• У другій половині XVII – першій половині XVIII ст. на теренах України витворився архітектурний стиль, що увібрав у себе риси європейської культури та українські народні традиції – українське (козацьке) бароко.

• Наприкінці XVII ст. посилився інтерес до гравюри. Релігійні сюжети залишалися основними в малярстві, проте вони наповнилися світськими рисами. Розвиток світського портретного живопису пов’язаний із замовленнями козацької старшини.

• Початкові школи залишалися основними освітніми закладами для широких верств суспільства. Функціонували також колегіуми та єзуїтські школи. Провідна роль у культурноосвітньому житті належала Києво-Могилянській академії.

• З початком Руїни на теренах України Московський патріархат здійснював спроби підпорядкувати собі Київську митрополію, проте духовенство чинило спротив таким намірам. Патріарх Константинопольський передав Москві право на висвячення Київського митрополита лише за умови збереження існуючого статусу митрополії. Ці умови було швидко порушено.

17.03.2023. 

Історія України

Тема:

Гетьманування Пилипа Орлика 

16 квітня 1710 р. під Бендерами відбулася козацька рада, на якій новим гетьманом було обрано найближчого сподвижника І. Мазепи — генерального писаря його уряду Пилипа Орлика (1672—1742 рр.). Він очолив першу українську політичну еміграцію в Західній Європі й уряд в екзилі (еміграції).

Під час козацької ради 16 квітня було ухвалено складений П. Орликом документ «Пакти й Конституції законів і вольностей Війська Запорозького» (пізніше цей документ стали називати Конституція Пилипа Орлика). Це була угода між старшиною та запорозькими козаками з одного боку та гетьманом — з іншого. Уперше новообраний гетьман укладав зі своїми виборцями офіційну угоду, де чітко зазначалися умови, за яких він отримував владу.

Політична еміграція — вимушена зміна місця проживання або переселення зі своєї батьківщини в інші країни з політичних причин.

Постать в історії

Пилип Орлик походив із давнього чеського роду. Його батько загинув у війні з Туреччиною. Навчався П. Орлик спочатку в єзуїтській колегії у Вільні, а потім у Києво-Могилянському колегіумі. Він був освіченою людиною, знав кілька європейських мов. Обіймав посади в Генеральній військовій канцелярії, згодом став генеральним військовим писарем і найближчим радником гетьмана І. Мазепи.

«Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького», або так звана «Конституція Пилипа Орлика», яку було проголошено у день його виборів гетьманом, є унікальним документом, який дослідники небезпідставно називають однією з перших у світі демократичних конституцій. Головна ідея її - повна незалежність України від Польщі та Росії, причому кордони з Польщею визначалися по річку Случ, як за Богдана Хмельницького. Крім визначення території української держави, цей документ визначав права усіх верств населення України, незалежне становище Запорозької Січі від Польщі та Росії. Гетьман призначався главою держави, поряд з ним мала діяти Генеральна старшинська Рада, що певною мірою обмежувала владу гетьмана й регулювала його відносини з народом. Крім старшини до Ради мали увійти представники від кожного полку. Державний скарб відділявся від гетьманського, на утримання гетьмана виділялися строго визначені окремі землі та кошти. Полковники та сотники повинні були обиратися демократично - вільними голосами козаків чи сотні. Гетьман зобов’язувався стежити за справедливим розподілом і збиранням державних податків, що сплачувалися козацькими підпомічниками, селянами, міщанами, купецтвом. Визначальною рисою Орликової Конституції, яка, власне, робить її однією з найдемократичніших серед усіх тогочасних подібних державних актів, є пункти, котрі обмежували гетьманську владу на користь старшинської ради - своєрідного козацького парламенту, до якого мали увійти не лише генеральна старшина й полковники, а й представники Запорожжя та полків - від кожного по одній заслуженій особі.

Конституцію України одразу по її прийняттю визнали уряди Швеції і Туреччини. Вона й сьогодні вражає своєю актуальністю й високим правовим рівнем. Вчені й політики нині не без підстав вважають, що, втіливши ідеї її натхненника, гетьмана Івана Мазепи, вона як державний акт республіканського спрямування на 80 років випередила ідеї Французької революції.

Після Орлика залишилася літературна спадщина у формі листування, універсалів, промов, панегіриків та «Діаріуша подорожнього», тобто щоденника. Вони свідчать, що Пилип Орлик був вельми освіченою людиною і мав неабиякі публіцистичні здібності. Майже всі його писання вирізняються надзвичайною художністю, бароковим красномовством, вільним володінням кількома мовами, частим звертанням до історичних прикладів та міфології. Такі, наприклад, його листи до Карла XII, запорожців та гетьмана Івана Скоропадського, в яких він описує злигодні народу під час татарських набігів. Особливо цікавий для характеристика Орлика як письменника-публіциста його «Діаріуш», у якому він робив записи від 11 жовтня 1720 року до кінця 1730 року. Писано його добірною польською мовою, рясно оздобленою латинізмами та церковнослов’янізмами. Соковито, емоційно, з цікавими деталями та характеристиками описує він свої відвідини та прийоми у себе багатьох визначних людей Європи: французьких священиків, англійського консула, солунського митрополита, ігуменів афонських монастирів, купців з багатьох країн, дипломатів, політиків та високих державців тих країн, де йому довелося побувати. Як ерудит і книголюб, він пише про враження від прочитаних книжок. Газети є його улюбленою лектурою. Орлик виявляє глибоку пошану до французької мови, вивчивши майже досконало її в літньому віці. Він навіть перекладав без труднощів з французької мови на польську шеститомну історію грецької схизми єзуїта Мембурга. Окремою сторінкою спадщини Орлика є його листування латинською, французькою, польською та тогочасною українською, або руською, мовами.

Поміж особами, з якими гетьман листувався, були відомі люди, зокрема граф Флемінг, перший міністр польського короля Августа II, гольштинський князь, англійський амбасадор, Єрусалимський патріарх, великий візир, кримський хан, гетьман Скоропадський, шведський король, запорозькі козаки на турецьких землях та ін. Та найбільші клопоти Орликові - його Батьківщина, тому в «Діаріуші» знаходимо багато звісток з України, що їх він намагається добути за будь-якої нагоди від купців, дипломатів, з листів та тогочасних газет. Орликів стиль і багатогранна освіченість ставлять його в один ряд з найвидатнішими представниками української вченої еліти кінця ХVII - початку ХVIII століття, яка виховалася в стінах Києво-Могилянської академії і складала той культурний осередок, котрий увійшов в історію культури як Київські Атени, ідеологом і лідером якого був Іван Мазепа.

Тридцять років Пилип Орлик поневірявся по Європі, зазнавав злигоднів, нестатків, переслідувань агентів Петра I та його наступників, однак все-таки неухильно й послідовно, як міг у тяжких умовах еміграції, боровся за визволення України. У своїх листах і в щоденнику він не раз порівнював себе з чоловіком, якому буря розбила корабель: «Як корабельник, котрого застануть в океані противні вітри, змучений ними і виглядає ясної погоди, так і я, змучений безнастанними нещастями, заведений у своїх надіях, очікував і очікую обіцяної втіхи...» Та його надіям судилося здійснитися лише через два з половиною століття... Скінчив своє багатостраждальне життя Пилип Орлик у Яссах, неподалік Бендер, де свого часу знайшов вічний спокій його великий попередник - гетьман Іван Мазепа і де було прийнято Конституцію України. Перед смертю Орлик послав листа до запорожців, нагадуючи їм про високий обов’язок захищати рідну землю. Мудрий державець, дипломат, творець нашої першої Конституції бідності, що молдавський господар мусив поховати його власним коштом.

15.03.2023. 

Історія України

Тема:

Військово-політичний виступ Івана Мазепи. 

У 1687 році гетьманом Лівобережної України став І.Мазепа. Своє правління  розпочав як політик проросійської орієнтації. Про це свідчать підписані ним Коломацькі статті, які регламентували українсько – російські відносини. Наприкінці 1687 року на річці Коломак ( учні знаходять це місце на карті) отаборилося українське і російське військо після невдалого Кримського походу, де й  були підписані дані статті 

Коломацькі статті 1687 р.

1.    Значно розширювалась російська присутність в Україні та обмежувалася козацька автономія.

2.    Гетьман не мав права без царського указу зміщувати з посад козацьку старшину.

3.    У Батурині при гетьмані розташовувався московський стрілецький полк.

4.    Війську Запорізькому заборонялося зноситися з чужоземними державами, вести торгівлю з Кримом.

5.    Козацька верхівка мала сприяти українсько – російським шлюбам.

6.    Стверджувалося, що « Малоросійський край» є частиною «их царського Пресветлого Величества».

  Отже, Коломацькі статті закріплювали автономію України у значно обмеженому вигляді та розширювали російську присутність.

Прийнявши булаву І.Мазепа гетьманував в Україні 22 роки до 1709 р. Він був улюбленцем Петра І, який нагородив його орденом Андрія Первозванного, найвищою нагородою Московської держави. Але той же цар наказав служити йому анафему-релігійне прокляття. Уже майже 320 років історики сперечаються, хто ж він І.Мазепа – патріот чи зрадник?

Приймати булаву у ті часи було надзвичайно складно. Жоден гетьман не помер з булавою у руках за ціле століття, окрім Б.Хмельницького. Тому Мазепа обрав політичний принцип діяльності:  «Вміти змінювати шкуру лева, що примушує тремтіти вовка».

Мазепа йшов до «вчинка лева», хитруючи і прислужуючи царю, як лис. Він чекав нагоди здійснити свою мрію – зняти ярмо московського царя. Але гетьман припустився помилки, зробивши ставку на козацьку старшину, яка заздрила його славі, таланту, прихильності Петра І. За спиною гетьмана на нього писалися доноси і у вирішальний момент козацька верхівка не підтримала його.

       У 1708 році Карл ХІІ розбив московське військо під Лісною і Мазепа з 4 тис. козаків перейшов на бік шведів. Розлючений Петро наказав знищити Батурин, перебивши його населення. У червні 1709 року під Полтавою відбулася вирішальна битва між російськими і шведськими військами. У кровопролитному бою переміг Петро І. Мазепа намагався через старшину підняти українських селян проти Москви, але його не підтримали.

   Разом із шведським військом і залишками козаків він відступив до Туреччини. Гетьман був хворий, вбитий морально. У вересні 1709 року він помер у Бендерах.

10.03.2023. 

Історія України

Тема:

Заселення і розвиток Слобідської України. Запорозьке козацтво. 

Іван Сірко 

Слобідська Україна (Слобожанщина) - регіон, що утворився на теренах Дикого Поля між кордонами трьох держав - Московського царства, Речі Посполитої та Кримського ханства - протягом XVII-XVIII ст. Назва походить від найпоширеніших населених пунктів - слобід - і «вільного» становища населення - свобод.

Займанщина - елемент звичаєвого права, що давав змогу на підставі першого «займу» володіти чи користуватися землею, як правило, нічийною.

• Заселення українцями Слобідської України розпочалося у 30-х роках XVII ст. та особливо активізувалося після Національно-визвольної війни. Царський уряд заохочував до переселення, адже залюднення цих земель створювало бар’єр татарським набігам на Московію.

• Переселенцям, крім економічних привілеїв, було надано право здійснювати самоврядування за козацькими традиціями. Так на Слобожанщині сформувався полково-сотенний устрій.

• У Слобідській Україні козацтво не лише стало військовою силою, а й стимулювало економічний та господарський розвиток краю. Значного розвитку набуло сільське господарство, різноманітні промисли та ремесла.

• Важливу роль у тогочасних суспільно-політичних та воєнних подіях відігравала Запорозька Січ. Формально вона була підпорядкована гетьманові, проте фактично мала широку самостійність, що часто призводило до дестабілізації внутрішнього становища Гетьманщини.

08.03.2023. 

Історія України

Тема:

Лівобережна та Правобережна Гетьманщини 

у другій половині 60-70-х роках ХVІІ ст. 

1668 р., червень - похід козаків на Лівобережжя. Проголошення Петра Дорошенка гетьманом усієї України.

1669 р., березень - старшинська рада в Корсуні ухвалила рішення прийняти турецький протекторат над Правобережною Україною.

1672 р., травень-жовтень - похід султана Мегмеда IV на Поділля, підписання між Османською імперією та Річчю Посполитою Бучацького мирного договору. 1669 р., беpезень - обрання гетьманом Лівобережної України Дем'яна Многогрішного. Укладення Глухівських статей.

1672 р., чеpвень - обрання гетьманом Лівобережної України Івана Самойловича. Підписання Конотопських статей.

Навіщо І. Брюховецький розсилає листи до міщан і козаків, повідомляючи про розрив із Росією в лютому 1668 р. ? Як гетьман пояснює свою прихильність до пропозиції П. Дорошенка розпочати підготовку повстання проти московських залог, щоб розірвати Московський договір 1665 р. й об’єднати дві Гзтьманщини?

З листа гетьмана Лівобережної Гетьманщини Івана Брюховецького до новгород-сіверського сотника та місцевої людності (лютий 1668 р.): «...Не з нашої єдиної, а із загальної, всієї старшини Запорозького війська, ради те учинилося, що ми від руки і приязні московської відлучилися. Цьому повім слушні такі причини. Коли московські посли з польськими комісарами мир поміж себе, домовившись, постановляли й присягою потвердили, щоб з обох боків... церкви обертати в уніатські або костьоли... Але хай Україну, вітчизну нашу милу, розоряти, пустошити і в ніщо, всіх великих і малих на ній жителів вигубивши, обернути, від отієї умисленої на нас погибелі ми, із Запорозьким військом відходячи, захотіли давню любов відновити із своєю братією, від якої ми, за неприятельською війною, були розлучені, і в братолюбний союз знову прийти, аніж із Москвою... Їх ми, однак, не захотіли вигнати із українських міст шаблею, але без кровопролиття замислили до московського рубежу в цілості провести, але вони, москалі... не пішли мирно дозволеною собі дорогою, а почали були війну. Тоді через повстання й хвилювання народу пізнали щодо себе таку, якої нам бажали, шкоду, що й мало їх живих змогло відійти.».

Гетьманство Петра Дорошенка (1665-1676) на Правобережжі розпочалося за надзвичайно складних умов. Козацьку Україну було поділено на дві Гетьманщини. Значного спустошення зазнало Правобережжя, де внаслідок воєнних дій і громадянської війни було знищено 65-70 % населення.

Тому П. Дорошенко насамперед удався до заходів, спрямованих на поліпшення внутрішнього становища. Він усіляко заохочував заселення південних районів Правобережжя, захищав інтереси козацького стану. Щоб позбутися залежності гетьмана від старшини, він прагнув запровадити довічну гетьманську владу. Створив постійне наймане військо, яке налічувало близько 20 тис. сердюків (козаки найманих піхотних полків). Великою духовною підтримкою став для гетьмана приїзд до Чигирина православного київського митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського, палкого поборника самостійності України, який влаштував свою митрополичу резиденцію в столиці гетьманської держави.

Головну мету власної діяльності П. Дорошенко вбачав у зміцненні своєї влади на Правобережжі та поступовому об’єднанні всіх українських земель у межах однієї держави. У лютому 1666 р. старшинська рада підтримала політичну програму, висунуту гетьманом. Було ухвалено рішення вигнати поляків з України, укласти союз з кримським ханом, об’єднати українські землі під владою П. Дорошенка. У грудні 1666 р. козаки разом із загонами татар знищили 6-тисячний польський загін на Брацлавщині, проте цей виступ не поклав край розбрату в Україні.

Звістка про підписання Московією та Польщею Андрусівського договору боляче вразила правобережного гетьмана і спонукала його до відновлення воєнних дій проти Польщі.

На початку 1668 р. на старшинській раді в Чигирині П. Дорошенко знову порушив питання про об’єднання Гетьманщини, цього разу під протекторатом Туреччини. Таке саме рішення ухвалила й рада на Лівобережжі.

• Сердюки - наймані піхотні козацькі полки, утримувані гетьманським коштом. Створені гетьманом П. Дорошенком. Виконували функції особистої гвардії гетьмана, охороняли його резиденцію, військове спорядження та артилерію тощо.

Лівобережну Україну, а також Слобожанщину, охопило антимосковське повстання. Цікаво, що очолив його І. Брюховецький. На початку березня 1668 р. московські залоги було вигнано з більшості міст Лівобережжя. І. Сірко звільнив від московитів усю Слобідську Україну, крім Харкова. Це спонукало П. Дорошенка виступити в похід із надією на об’єднання українських земель. У червні 1668 р. він переправився через Дніпро й вирушив назустріч І. Брюховецькому. 8 червня в таборі під Опішнею, що на Полтавщині, козаки зчинили бунт, убили І. Брюховецького, а П. Дорошенка обрали гетьманом обох берегів Дніпра.

Щоб контролювати ситуацію на Лівобережжі, П. Дорошенко розташував у найбільших містах свої залоги. Уся Україна опинилася в його руках. Та закріпити владу новообраному гетьманові на Лівобережжі не поталанило. З півночі загрожувала Московія, на заході пішли в наступ війська Речі Посполитої. До того ж запорожці висунули свого претендента на булаву - племінника І. Брюховецького - Петра Суховія. Усе це змусило П. Дорошенка повернутися на Правобережжя. На лівому березі Дніпра наказним гетьманом залишився чернігівський полковник Дем’ян Многогрішний.

• Компанійці - наймані кіннотні козацькі полки по 500-600 осіб у кожному, які виконували функції нагляду за порядком. Уперше створені Д. Многогрішним у 1668 р.

2. Яким було гетьманування Дем’яна Многогрішного?

У березні 1669 р. на Генеральній раді в Глухові гетьманом Лівобережжя було обрано Дем’яна Многогрішного. Там з московським урядом було укладено нові Глухівські статті:

• московські воєводи лишалися тільки в п’яти містах, причому вони не мали права втручатись у справи місцевого управління та судочинства;

• податки мала збирати тільки старшина;

• гетьман мав право утримувати наймане військо - 1 тис. компанійців.

• гетьманові було заборонено вступати в зносини з іншими державами.

Д. Многогрішний намагався захищати державні інтереси України та прагнув об’єднати українські землі під однією гетьманською булавою. Одним із напрямів діяльності Д. Многогрішного було зміцнення своєї влади, гетьман намагався подолати промосковські настрої серед козацької старшини, вдався до заміни ненадійних полковників вірними собі людьми. Однак оточення обурювало прагнення гетьмана до особистого збагачення, а також те, що він не зважав на старшинську раду - сам вів переговори з московськими послами, без військового суду карав навіть полковників, роздавав урядові посади своїм родичам.

У березні 1672 р. генеральна старшина таємно схопила Дем’яна Многогрішного з братом Василем у Батуринському замку, звинуватила їх у дружніх стосунках із Дорошенком і в зраді царя та відправила до Москви. Там їх піддали жорстоким тортурам і засудили до страти. Коли кат узявся до виконання вироку, кару скасували, замінивши довічним засланням. Дем’ян Многогрішний став першим з гетьманів, якого після зміщення з посади було заслано до Сибіру.

3. Які обставини спонукали Петра Дорошенка до укладення військово-політичного союзу з Туреччиною?

Втративши гетьманство на Лівобережжі, П. Дорошенко вдався до рішучих дій, які були спричинені послабленням його впливу на Правобережній Україні та боротьбою за гетьманську булаву з П. Суховієм. Загроза з боку Польщі й Криму підштовхнули гетьмана до налагодження тісніших зв’язків з Туреччиною. Саме за допомогою Туреччини він сподівався скасувати умови Андрусівського договору й подолати зазіхання Речі Посполитої, а потім об’єднати Правобережжя з Лівобережжям в одну державу.

У березні 1669 р. гетьман скликав під Корсунем старшинську раду. Окрім представників правобережних полків, у ній взяли участь козаки Лівобережжя й Запоріжжя. Рада ухвалила прийняти турецький протекторат, але присягнути відмовилася.

Проте не все козацтво й не всі селяни Правобережжя підтримали таку угоду. Рішення ради засудили й запорізькі козаки. Противники П. Дорошенка поширювали чутки, що він «запродав Україну в турецьке ярмо».

За таких умов П. Дорошенко спромігся утримати гетьманство на Правобережжі. Гетьманську булаву він мусив виборювати, долаючи, з одного боку, зазіхання П. Суховія, а з другого - «новообраного гетьмана», уманського полковника Михайла Ханенка, владу якого визнали кілька правобережних полків і Січ.

Обрання М. Ханенка загострило ситуацію на Правобережжі. Розпочалася війна між прихильниками М. Ханенка й П. Дорошенка. На початку серпня 1671 р. польська армія на чолі з коронним гетьманом Я. Собеським розгорнула воєнні дії в Україні. На середину жовтня Річ Посполита встановила своє панування майже над усією територією Брацлавщини, а наприкінці жовтня король Михайло Вишневецький офіційно затвердив правобережним гетьманом Михайла Ханенка.

Похід турецького війська в Україну. Наприкінці травня 1672 р. 100-120-тисячна армія, очолювана султаном Мегмедом IV, рушила в похід на Брацлавщину. Так на Правобережжі розпочалася ще одна війна. Українці брали участь у складі обох армій: П. Дорошенко зі своїми військами воював на боці Туреччини, М. Ханенко - на боці Польщі.

П. Дорошенко, дочекавшись татар, перейшов у наступ і 8 липня під Четвертинівкою на Поділлі розбив підрозділи польського війська та загони М. Ханенка. У серпні 1672 р. об’єднані українсько-турецько-татарські сили здобули потужну Кам’янець-Подільську фортецю і рушили на Галичину. На початку вересня було взято в облогу Львів. Не маючи засобів для продовження війни, польський уряд 18 жовтня 1672 р. уклав у Бучачі мирний договір:

• Польща віддавала Туреччині все Подільське воєводство з Кам’янцем;

• Брацлавщиною й Південною Київщиною мав опікуватися П. Дорошенко під протекторатом Османської імперії.

Цікаво, що, відмовляючись від правобережних земель, Польща визнала незалежність «Української держави» П. Дорошенка (таку назву вперше вжито в офіційних міжнародних документах).

На теренах Подільського воєводства, що відійшли до складу Османській імперії за Бучацьким договором, утворено турецьку провінцію - Кам’янецький ейялет.

У складі Польщі залишалися Галичина, Волинь та Північна Київщина. Бучацький договір не приніс Правобережжю бажаного миру, оскільки Польща не збиралася відмовлятися від українських земель і шукала приводу для їх повернення.

4. До яких заходів для захисту державних інтересів Лівобережної Гетьманщини вдавався гетьман Іван Самойлович?

16-17 червня 1672 р. в Козацькій Діброві, між Конотопом і Путивлем, відбулася Генеральна військова рада, де гетьманом було обрано Івана Самойловича. Крім виборів гетьмана, на раді провели переговори гетьманський та московський уряди, уклавши угоду, відому під назвою Конотопські статті. 10 пунктів нової угоди доповнювали Глухівські статті й порівняно з ними ще більше обмежували владу гетьмана.

За Конотопськими статтями:

• гетьманові заборонялося без царського погодження та старшинської ради висилати посольства до інших держав, а також підтримувати відносини з П. Дорошенком;

• нова угода не дозволяла гетьманові позбавляти старшину посад, карати без згоди ради або вироку військового суду.

• Єдиний син султана Ібрагіма від дружини-українки. За спогадами очевидців, був схожий лицем «на козака». 

• Початок будівництва Троїцького собору Густинського монастиря в 1674 р. зафіксовано на пергамені, закладеному з першим каменем у фундамент. Фундатором цієї церкви був Іван Самойлович. Храм прикрашали фрески, від яких залишилися тільки ледве помітні сліди. Чільне місце з-поміж фресок належало портретові гетьмана.

Гетьман І. Самойлович прагнув створити аристократичну державу з міцною гетьманською владою. Шлях до здійснення своєї мети він убачав в обмеженні права козацьких низів втручатися в державні справи. Гетьман обстоював старшинські інтереси, сприяв розширенню їхнього землеволодіння. Як і деякі його попередники, прагнув закріпити спадковість гетьманської влади, тому своїм синам надавав найвпливовіші посади в уряді та великі маєтності. І. Самойлович рішуче протидіяв спробам запорожців здобути політичну самостійність, намагався прилучити під свою булаву Правобережну Україну, домагався від Москви переходу під свою владу слобідських полків, не випускав з-під уваги й західноукраїнські землі.

Яскравою рисою гетьманування І. Самойловича, в умовах відносної стабілізації життя на Лівобережній Україні, стало пожвавлення культурного життя. Найбільші зрушення цього періоду сталися в архітектурі та будівництві. Фундаторами соборів і церков були гетьман, старшини, заможні міщани. Зокрема, І. Самойлович фундував Троїцький собор Густинського монастиря під Прилуками, збудований у 1674-1676 рр. Визначними пам’ятками тих часів стала мурована церква Іоанна Предтечі в Стародубі, трапезна Троїцького монастиря в Чернігові (1677-1679). У 1679 р. розпочалося будівництво Троїцького собору в Чернігові, а 1682 р. - Преображенського собору Мгарського монастиря біля Лубен (обидва собори остаточно добудовані за гетьманування І. Мазепи).

• Наведіть кілька аргументів на підтвердження або спростування думки: «Істотні зміни після смерті Б. Хмельницького відбулись у формі державного устрою Гетьманщини. У першій половині 1660-х рр. козацька держава з унітарної стала конфедеративною: складалася з трьох державних утворень - Правобережного та Лівобережного гетьманств і Запоріжжя».

03.03.2023. 

Історія України

Тема:

Правління Івана Брюховецького. Андрусівське перемир’я 

 Чорна рада. Правління Івана Брюховецького на Лівобережжі

На Лівобережній Україні у квітні 1662 р. переяславський полковник Я. Сомко скликав у Козельці старшинську раду, яка обрала його гетьманом. Водночас ніжинський полковник Василь Золотаренко висловив власні претензії на гетьманську булаву, звинувативши Я. Сомка у зраді.

Доки обидва претенденти змагалися у своїй вірності цареві, на арену політичного життя Лівобережної Гетьманщини виринула постать Івана Брюховецького.

У середовищі козацької старшини про І. Брюховецького говорили як про людину «нікчемну». По смерті Б. Хмельницького він супроводжував неповнолітнього Юрія до Києво-Могилянської колегії, а згодом подався на Січ. Маючи хист оратора й уміючи впливати на людей, І. Брюховецький швидко завоював авторитет серед запорожців, низовиків і містян, гнівно засуджуючи політику козацької старшини, яка прагнула багатства. І. Брюховецький обіцяв, що ставши гетьманом, відновить справедливість - поліпшить становище козацьких низів і селянства, а містянам надасть право самоврядування. Упевнившись, що має підтримку в Україні, він звернувся до царя з проханням дозволити скликати козацьку раду.

17-18 червня 1663 р. в Ніжині зібралася Чорна рада, в якій разом із козаками узяли участь селяни та жителі міст. Спираючись на підтримку запорожців, козацьких низів, селян, а також під тиском московських військ І. Брюховецький здобув перемогу над Я. Сомком та В. Золотаренком. Останніх за наказом Брюховецького було ув’язнено в Ніжинській фортеці, а згодом страчено як зрадників царя.

Іван Брюховецький (бл. 1623-1668) - український військовий діяч, гетьман Лівобережної України (1663-1668). Народився, ймовірно, у шляхетській родині. З початком Національно-визвольної війни перебував при дворі Б. Хмельницького, виконуючи обов’язки «старшого слуги» гетьмана. Восени обраний кошовим отаманом Запорозької Січі. Вдало проведена підготовка дала змогу І. Брюховецькому на Чорній раді 1663 р. заволодіти гетьманською булавою. Намагався також підпорядкувати своєму впливові Правобережну Гетьманщину.

Отримавши гетьманську булаву, І. Брюховецький заходився змінювати державний апарат Гетьманщини. Він оточив себе «новими генеральними старшинами» - на їхню роль часто потрапляли невідомі широкому загалу люди, які раніше перебували на другорядних посадах і не мали досвіду державного управління. Чимало колишніх старшин та полковників зазнали утисків, вигнання, подекуди розправи. Причому фізичне винищення козацької знаті відбувалося не лише з особистої ініціативи новообраного гетьмана, а й безкарними учасниками Чорної ради, підтримуваними московською владою.

Оточивши себе вірними кадрами, І. Брюховецький узявся здійснювати адміністративну реформу, спрямовану на зміцнення своєї влади. Ніжинський полк, який тривалий час перебував в опозиції до І. Брюховецького, було розподілено на три частини (Ніжинський, Стародубський, Глухівський) та передано в порядкування прибічникам гетьмана. Для матеріального заохочення своїх прихильників і встановлення контролю над полковою старшиною І. Брюховецький наказав розквартирувати запорожців у полкових містах Лівобережжя. Утвердившись при владі, гетьман швидко забув про обіцянки щодо козацького невтручання в міське самоврядування та збереження компетенції магістрату.

Поміркуйте, чому козацьку раду 1663 р. в Ніжині називають «Чорною». Простежте на прикладі цієї події, як відбувалася зміна лексичного значення слова: від конкретного («чорна» рада від участі в ній рядових козаків - черні) до символічного («чорна» в сенсі «нещаслива», «лиховісна»). Поміркуйте, чи виправдана така символіка щодо названої події.

 Московські статті

Новообраний гетьман І. Брюховецький спирався на підтримку Москви, роблячи чималі поступки цареві. У листопаді 1663 р. в Батурині було підписано договір між І. Брюховецьким та представниками царського уряду. Угода, укладена на основі Березневих та Переяславських статей, містила кілька нових пунктів, за якими гетьманський уряд зобов’язували постачати продукти харчування московським залогам в Україні; купцям заборонялося вивозити з України до Московії на продаж вино і тютюн, а на Правобережжя - хліб.

У 1665 р. І. Брюховецький - перший з українських гетьманів разом із генеральними старшинами, полковниками і почтом у 500 чоловік - поїхав до Москви «побачити пресвітлі очі государя». У Москві гетьмана зустріли «ласкаво» та обдарували щедро, ба навіть одружили з родичкою князя Долгорукого і пожалували титул боярина. Водночас візит І. Брюховецького супроводжувався підписанням нового міждержавного українсько-російського договору, відомого в історії як Московські статті.

Московські статті істотно обмежували автономію Лівобережної Гетьманщини, посилювали її залежність від Московії. Передача влади на місцях московським воєводам свідчила про хитке становище І. Брюховецького в Україні і його прагнення знайти захист у царя. Навесні 1666 р. на території лівобережних полків з’явилися царські дяки для проведення перепису населення та його прибутків. Це породило конфлікт І. Брюховецького з українським духовенством. Розчарувалися в політиці гетьмана навіть запорожці, дізнавшись про прибуття царських ратних людей до фортеці Кодак. 

 Андрусівське перемир’я 1667 р.

Знесилені війною Московія та Річ Посполита розпочали переговори про припинення війни і взаємні територіальні поступки, які закінчилися підписанням 30 січня 1667 р. в с. Андрусові (поблизу Смоленська) перемир’я.

Андрусівський договір, який здебільшого стосувався України, був укладений таємно, без погодження з українською стороною. Він перекреслював більшість здобутків українського народу, завойованих майже 20-літньою боротьбою за національне визволення, узаконював і закріплював насильницький поділ українських земель між Річчю Посполитою та Московією.

Умови Андрусівського перемир’я 1667 р.

• Припинення воєнних дій між Річчю Посполитою та Московією.

• Встановлення перемир’я на 13,5 року.

• Під владою Московської держави залишалася Лівобережна Україна, поверталися Сіверщина, Смоленщина та на два роки Київ.

• За Річчю Посполитою закріплено землі Правобережної України й Білорусі.

• Запорозька Січ переходила під контроль обох держав.

Закріплений Андрусівським договором поділ українських земель надзвичайно ускладнював визвольні змагання українців - адже тепер для побудови незалежної держави необхідно було долати опір двох ворожих одна одній держав.

Поміркуйте, чому Андрусівське перемир’я український літописець С. Величко назвав «Андрусівським торгом». Наведіть конкретні приклади політики московського уряду, спрямованої проти незалежності козацької України.

01.03.2023. 

Історія України

Тема:

Правління Павла Тетері 

кликана після зречення Ю. Хмельницького рада правобережних полків у Чигирині (січень 1663) обрала гетьманом Павла Тетерю. Як і його оточення, П. Тетеря пов’язував майбутнє козацької держави з Варшавою та Бахчисараєм.

Тим часом лівобережні козаки дедалі більше підпадали під вплив Москви, яка прагнула поставити на гетьманство вигідного для себе претендента. Восени 1663 р. московсько-польська війна за українські землі спалахнула знову. Спираючись на підтримку Польщі, П. Тетеря прагнув відновити контроль над Лівобережжям, тож під час влаштованого королем походу виступив на боці Яна ІІ Казимира. За кілька днів жовтня 1663 р. коронні війська разом із десятьма полками П. Тетері під командуванням наказного гетьмана І. Богуна й кінною армією татар переправилися через Дніпро, швидким темпом пройшлися до Глухова і на кордоні з Московією з’єдналися з литовським військом. Однак ні здобути штурмом Глухів, ні утриматися на позиціях їм не вдалося. Під час облоги міста, за спогадами сучасників, дивну пасивність демонстрували правобережні козаки під керівництвом І. Богуна. Причиною згасання войовничого запалу правобережців було те, що похід поляків на Лівий берег набув яскравого карального характеру. Сучасник подій В. Каховський писав: «козаки лише кричали і в повітря стріляли». Їхня поведінка дала підставу звинуватити І. Богуна у зраді. У лютому 1664 р. його було заарештовано і без суду, нібито за наказом короля розстріляно.

Тим часом проти П. Тетері піднявся антигетьманський рух на Правобережжі. Упродовж літа 1664 - весни 1665 р. ці території перетворилися на арену жорсткої і хаотичної війни, у якій з одного боку брали участь війська лівобережного гетьмана І. Брюховецького, московські ратні люди, запорозькі козаки на чолі з І. Сірком, а з іншого - полки П. Тетері, татарська кіннота й коронне військо на чолі зі сумнозвісним С. Чернецьким, який кривавим походом пройшовся містами і селами Правобережжя.

ЗАУВАЖТЕ

Протягом 1660-1664 рр. колишній гетьман І. Виговський відстоював інтереси козацької України у польському сеймі, виступаючи за відновлення Гадяцької угоди. На початку 1664 р. на Правобережжі вибухнуло антипольське повстання, очолене І. Сірком та Д. Сулимою. Ініціатором та одним із організаторів цього постання був І. Виговський. Після того, як польська влада дізналася про причетність ексгетьмана до повстання, П. Тетеря вирішив вислужитися перед королем, самостійно розправившись із Виговським. Запросивши до Корсуня, нібито для участі у воєнній раді, колишнього гетьмана взяли під варту, а згодом розстріляли без суду. Не врятувало І. Виговського й те, що як сенатор Речі Посполитої він не підлягав військовому трибуналу.

Такий перебіг подій ускладнив становище П. Тетері. Насильницька смерть славетного полковника І. Богуна лише започаткувала ряд трагічних випадків, що сталися на Правобережжі упродовж 1664-1665 рр. Зокрема, за участь у змові було заарештовано київського митрополита Й. Нелюбовича-Тукальського, архімандрита Свято-Онуфріївського монастиря Гедеона (Юрія) Хмельницького та полковника Г. Гуляницького, яких незабаром ув’язнили в колишній столиці Тевтонського ордену - Мальборку (Марієнбурзі). І. Виговського було засуджено до страти. Такі каральні заходи не додали популярності П. Тетері. Втративши будь-яку підтримку в Україні, наприкінці червня 1665 р. він утік до Польщі. Булаву отримав Петро Дорошенко, остаточне затвердження якого на гетьманській посаді відбулося на Генеральній раді в Чигирині (січень 1666).

Початок гетьманування Юрія Хмельницького. Переяславський договір 1659 р.

Наступним після І. Виговського гетьманом став Ю. Хмельницький. З його утвердженням при владі історики пов’язують початок в Україні доби Руїни. Ю. Хмельницького обрали 28 вересня 1659 р. на Білоцерківській раді.

СЛОВНИК

Руїна - громадянські війни в Україні другої половини 50-х - 80-х років XVII ст., що супроводжувалися міжусобною збройною боротьбою в українському суспільстві через загострення соціальних, політичних та регіональних суперечностей. У боротьбу за владу активно вручалися інші держави. Усі ці події призвели до розколу Гетьманщини.

Українські землі в 1657-1687 рр.

Гетьманування Ю. Хмельницький розпочав укладенням нового договору з Московською державою. Московський воєвода О. Трубецькой, який перебував в Україні з часів Московсько-української війни, запросив Ю. Хмельницького на особисті переговори до Переяслава. Той у супроводі нечисленної старшини вирушив на перемовини. О. Трубецькой за підтримки промосковськи налаштованої лівобережної старшини 27 жовтня скликав раду. Після того, як рада, оточена 40-тисячним московським військом, затвердила Ю. Хмельницького гетьманом, О. Трубецькой запропонував йому на підписання Переяславські статті - фальсифікований варіант Березневих статей 1654 р.

Умови Переяславських статей 1659 р.

• Московські залоги мали бути розміщені не лише в Києві, а й у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані.

• Гетьманському урядові заборонялося вести самостійну зовнішню політику: укладати міжнародні договори, приймати іноземних послів тощо.

• Київський митрополит повинен був визнати зверхність Патріарха Московського (Українська православна церква відкинула цю статтю як неправомірну).

• Гетьман втрачав право призначати і звільняти генеральну старшину та полковників.

ІСТОРИЧНА ПОСТАТЬ

Юрій Хмельницький (близько 1641-1685) - молодший син Б. Хмельницького, гетьман України (1659-1663). Здобув непогану домашню освіту. У 1657 р. шістнадцятирічний Юрій уперше був проголошений гетьманом України. За його гетьманування у 1659 р. було підписано Переяславський договір з Московією та у 1660 р. - Слободищенський трактат з Річчю Посполитою. Ці угоди спричинили громадянську війну в Гетьманщині й зумовили її поділ на Правобережну і Лівобережну. Зрікся гетьманства у 1663 р. і постригся в ченці під іменем Гедеона. Захоплений у полон татарами, у 1677-1678 рр. проголошений гетьманом удруге, уже як підданий турецького султана.

Українська держава втрачала самостійність, перетворюючись на автономну частину Московії. І хоча автономія була тоді ще доволі широкою, дії царату однозначно свідчили, що наступ на незалежність України триватиме.

Прочитайте уривок із праці М. Грушевського й дайте відповіді на запитання. 1. Чи погоджуєтеся ви з думкою українського історика про роль козацької старшини у Переяславській раді, чи вважаєте її хибною? 2. Що автор мав на увазі, написавши «...але не глянули в справу глубше, не поміркували, в чім причини їх слабости...»?

СЛОВНИК

Автономія (від грец. - самостійність, незалежність) - право на самоврядування певної території у складі іншої держави.

«Москва помішала всіх їх рахунки, і вони покорилися, присягли - і затаїли гнів і злість, що Москва так їх обдурила. Але не глянули в справу глубше, не поміркували, в чім причини їх слабости, а московської побіди - в їх відчуженню від народу, в тім, що свою політику вони будували... не на свідомій помочі і участі свого народу».

М. Грушевський. «Ілюстрована історія України»

6. Чуднівська кампанія та її наслідки

Наступним зовнішньополітичним заходом гетьмана став ініційований Москвою похід українсько-московських військ на Західну Україну з метою «визволити» ці землі з-під влади Речі Посполитої. Щоправда, влітку 1660 р. міжнародне становище Речі Посполитої поліпшилося завдяки укладенню миру зі Швецією: це дало змогу полякам вигнати московські війська з Литви й Білорусі та сконцентрувати сили на Волині. Назустріч полякам мали вирушити двома окремими військами московські сили й гетьман Ю. Хмельницький. Очолив кампанію царський вельможа В. Шереметєв, призначений напередодні «головним воєводою» в Гетьманщині.

Основні події кампанії відбулися в районі Чуднова (нині Житомирська обл.). 40-тисячне московське військо і 30-тисячний козацький загін під командуванням наказного гетьмана Т. Цицюри були оточені польсько-татарською армією. Ю. Хмельницький, що прямував на допомогу оточеним українсько-московським військам, вислав до польського командування полковника Петра Дорошенка з повідомленням про готовність Гетьманщини розпочати мирні переговори. Вони завершилися підписанням 17 жовтня 1660 р. біля с. Слободища мирної угоди, яку ще називали трактатом. Її було розроблено на основі Гадяцького договору. Щоправда, текст останнього зазнав істотних змін.

Прочитайте умови Слободищенського трактату й дайте відповідь на запитання. Порівняйте умови Слободищенського трактату й Гадяцького договору 1658 р. (с. 148). Яка з угод була вигіднішою для української сторони?

Умови Слободищенського трактату 1660 р.

• Усунуто статтю про Велике князівство Руське.

• Польській шляхті й магнатам обіцяно повернення усіх маетностей в Україні.

• Гетьмана позбавлено права зовнішньополітичних зносин і зобов’язано надавати військову допомогу Польщі у війнах з іншими державами.

• Гетьманщина ставала тільки автономною частиною Речі Посполитої.

Після підписання Слободищенського трактату В. Шереметєв від імені царя підписав акт про капітуляцію царських військ. Москва відмовлялася від територіальних претензій на Україну. Московські військові залоги мали вийти з усіх українських міст, залишивши при цьому усю артилерію та воєнні припаси. Кримське ханство мало отримати грошовий викуп від царя, утримуючи на знак гарантій В. Шереметєва та ще кілька десятків бояр у заручниках. Утім на практиці все вийшло зовсім не так, як планувалося. Татари, незважаючи на домовленості з поляками, накинулися на беззбройних козаків. Ті намагалися шукати захисту в таборі Шереметєва, котрий замість надання захисту видав їх нападникам.

7. Розкол Гетьманщини

Козацька рада в Корсуні схвалила Слободищенський трактат із поляками, проте це не поклало край внутрішнім усобицям у Гетьманщині. Рух проти Ю. Хмельницького очолив його рідний дядько, Яким Сомко. Він від імені Переяславського, Чернігівського та Ніжинського полків склав присягу на вірність цареві перед московськими залогами. Попри домовленість із польсько-татарською стороною, московити відмовилися покидати терени України. Сомка було затверджено наказним гетьманом.

22.02.2023. 

Історія України

Тема:

Гетьманщина за правління Івана Виговського

1657 р., 26 серпня - старшинська рада в Чигирині ухвалила передати гетьманську булаву до повноліття Юрія Хмельницького Іванові Виговському.

1657 р., жовтень - Генеральна рада в Корсуні обрала гетьманом Івана Виговського.

1658 р., тpавень - розгром військом гетьмана загонів опозиції Мартина Пушкаря та Якова Барабаша під Полтавою.

1658 р., веpесень - укладення Гадяцького договору.

1658-1659 рр. - московсько-українська війна.

1659 р., червень - Конотопська битва.

Ще за життя Б. Хмельницького старшинська рада (5—11 квітня 1657 р.) винесла ухвалу про передачу влади після смерті гетьмана його 16-річному синові Юрію. Втілення тієї ухвали в життя означало б запровадження спадкоємності гетьманської влади, тобто встановлення в Україні монархічної форми правління. Однак після смерті Б. Хмельницького ситуація змінилася. 26 серпня в Чигирині відбулася рада, на якій гетьманом до повноліття Юрія Хмельницького було обрано генерального писаря Івана Виговського. 

Зовнішня політика Івана Виговського

• У зовнішньополітичній діяльності новообраний гетьман прагнув продовжувати політику Богдана Хмельницького, спрямовану на досягнення цілковитої незалежності Української держави та зміцнення її міжнародного авторитету.

• Уже на Генеральну козацьку раду в Корсуні 25 жовтня 1657 р. прибули посли Швеції, Польщі, Австрії, Туреччини, Криму, Трансильванії, Молдавії, Валахії.

• Там було остаточно оформлено договір зі Швецією. Він передбачав створення українсько-шведського військово-політичного союзу, який мав забезпечити незалежність і територіальну цілісність України.

• Рада ухвалила також відновити союзи з Туреччиною і Кримським ханством та укласти перемир'я з Польщею.

• Водночас гетьман Виговський намагався уникнути ускладнень у відносинах із Москвою.

• До царя було відправлено посольство з повідомленням про обрання нового гетьмана.

• У Москві довго зволікали з визнанням Виговського гетьманом, вимагаючи від нього багатьох поступок, насамперед введення до найбільших міст - Переяслава, Ніжина й Чернігова московських залог на чолі з воєводами.

• Це дало б змогу Москві втручатися у внутрішні справи України та обмежило б її не залежність. Вимагалося також проведення повторних виборів за участю царських представників.

• Виговський мусив погодитися з царськими вимогами, сподіваючись, що на тому зазіхання Москви припиняться.

• Після лютневої ради 1658 р. у Переяславі, яка підтвердила обрання Виговського гетьманом, воєводи отримали дозвіл прибути в Україну.

Внутрішня політика Івана Виговського

• Своєю внутрішньою політикою Іван Виговський прагнув задовольнити передусім інтереси старшинської верхівки та української покозаченої шляхти, тобто діяв, як більшість володарів західних держав.

• Щедрі дарунки земельних наділів і привілеїв можновладцям спричинили невдоволення незаможного козацтва й селянства. Зростанням внутрішнього напруження скористалися полтавський полковник Мартин Пушкар, який сам прагнув гетьманської булави, та запорозький отаман Яків Барабаш.

• За підтримки Москви вони організували заколот, розбили під Полтавою загони полковників Івана Богуна та Івана Сербина й оволоділи територією Полтавського та Лубенського полків.

• Заклики гетьмана покласти край громадянській війні не діяли, тож Виговський мусив ужити рішучих заходів. У травні 1658 р. гетьманське військо розбило під Полтавою загони заколотників. Пушкар загинув у бою, а Барабаша взяли в полон і стратили.

• Після придушення заколоту московський уряд відверто втручався в українські справи, надаючи противникам гетьмана матеріальну підтримку.

ГАДЯЦЬКИЙ ДОГОВІР

Подвійна гра Москви, яка задля власних інтересів розпалювала заколот Пушкаря, продемонструвала прагнення московського уряду підкорити Україну.

Це змусило Виговського вкотре замислитися над пошуком іншого союзника. Після довгих вагань він вирішив звернутися до Речі Посполитої.

У м. Гадячі 6 вересня 1658 р. між Гетьманською Україною та Польщею було укладено договір, що дістав назву Гадяцького.

• Україна, Польща і Литва утворювали федерацію трьох самостійних держав, об’єднаних лише спільно обраним королем.

• Україна в межах Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств ставала незалежною державою під назвою Великого князівства Руського.

• Найвища законодавча влада у Великому князівстві Руському належала депутатам від усіх земель князівства, а виконавча - зосереджуватися в руках гетьмана, який обирався б довічно й затверджувався королем.

• Передбачалося, що Велике князівство Руське матиме власні судову й фінансову системи, йшлося про створення власної монетарні.

• Українське військо мало налічувати 30 тис. козаків і 10 тис. найманого війська.

• Церковну унію належало скасувати в усіх трьох державах.

• Православна церква мусила мати такі самі права, як і римо-католицька.

• Передбачалося створення двох університетів, причому один із них отримував статус академії (Києво-Могилянська академія), а також колегіумів, гімназій, різних шкіл і друкарень.

• Запроваджувалася цілковита свобода слова і друку.

Гадяцький договір був більш виваженим і чітким, ніж договір 1654 р. Та, на жаль, не судилося втілити в життя, тим паче, що Польща не збиралася дотримуватися його умов.

МОСКОВСЬКО-УКРАЇНСЬКА ВІЙНА 1658-1659 рр.

Основною причиною українсько-російської війни 1658-1659 рр. була несумісність підходів гетьманського та царського урядів щодо подальшого розвитку двосторонніх відносин:

• Росія, прагнучи стати наймогутнішою потугою на сході Європи та у православному світі в цілому, бажала загарбати Україну, а Україна - навпаки, прагнула зміцнити свою власну державність під захистом Москви, але без реального включення в російський владний простір.

• Основні події московсько-української війни 1658-1659 рр. розгортались навесні-влітку 1659 р.

• Наприкінці березня 1659 р. понад 100-тисячна російська армія на чолі з князем О.Трубецьким рушила на Україну.

• 20 квітня її було зупинено під Конотопом, який боронили козаки Чернігівського і Ніжинського полку під командуванням ніжинського полковника Григорія Гуляницького. Майже два місяці козаки тримали облогу.

• Виговський протягом цього часу готувався до вирішального бою. Гетьман домовився з кримським ханом про допомогу 40-тисячної орди і загалом мав близько 60 тис. вояків. Незабаром союзницьке військо виступило на допомогу оточеним.

• Головна битва відбулася 28 червня 1659 р. в районі с. Соснівки під Конотопом. Вона закінчилася нищівною поразкою московського війська.

Кінець гетьманування Виговського

• Гучна перемога під Конотопом не поклала край розбратові в Україні. Поміж українців не було єдності щодо подальшої долі Батьківщини. Незалежну Україну кожне угрупування розуміло по-своєму, обстоюючи передусім власні інтереси.

• Отож одразу після Конотопської битви вибухнуло нове антиурядове повстання, на чолі якого було поставлено Юрія Хмельницького.

Причини повстання

• Рядові козаки й селяни підтримали його, боячись, що разом із запровадженням Гадяцького трактату повернуться національно-релігійні утиски і панщина.

• Лави повстанців збільшували й ті, хто не хотів послаблення Москви як ймовірного союзника в боротьбі проти Польщі.

• До повстанців прилучалися мешканці Лівобережжя, бо їх лякала можлива війна проти Московії, яка розгорталася б на їхній землі.

• У вересні 1659 р. під Германівкою на Київщині зібралася козацька рада.

• Козаки відмовилися визнати Гадяцький трактат, виступили проти союзу з польським королем і висловили недовіру гетьманові Виговському.

• Після ради Виговський, не бажаючи Україні нового лиха, що заподіяла б громадянська війна, зрікся булави й подався на рідну Волинь, яка тоді перебувала під владою польського короля, а гетьманом було обрано Юрія Хмельницького.

17.02.2023. 

Всесвітня історія

Тема:

Узагальнення. Тематичне оцінювання 

1. Річ Посполита https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=9392952 

2. Московське царство https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=2542632 

3. Османська імперія https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=2703086 

15.02.2023. 

Всесвітня історія

Тема:

Річ Посполита у другій половині XVII – наприкінці XVIIІ ст.). 

Доба воєн. Із середини XVII до кінця XVIII ст. Річ Посполита перебувала у кризовому стані. Історія цього періоду - це фактично суцільна історія збройних конфліктів і війн. Країну виснажувала постійна боротьба з Московським царством, яка, утім, принесла Речі Посполитій територіальні здобутки, зокрема міста Смоленськ, Чернігів, Новгород-Сіверський.

Однак початок занепаду колись могутньої Речі Посполитої пов’язано з подіями всередині країни. У 1648 р. вибухнула Національно-визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького.

Під час війни Б. Хмельницький вимушений був шукати сильного союзника, яким могла стати Московська держава. Царський уряд вагався: скарбниця ледве зводила кінці з кінцями, одне за одним державу стрясали народні повстання. До того ж Польща була не тільки ворогом, а й можливим союзником у боротьбі з Кримським ханством, за яким стояла могутня Османська імперія. Час рішучих дій настав для Московії в кінці 1653 р. З Москви до міста Переяслава вирушило посольство на чолі з боярином Василієм Бутурліним. У 1654 р. було укладено українсько-московську міждержавну угоду. Ключовою ідеєю договору було відокремлення Української козацької держави від Польщі зі збереженням незалежності, форми державного устрою та правління. Невдовзі Московська держава розв’язала проти Речі Посполитої війну, яка тривала з перемінним успіхом, виснажуючи сили обох сторін і посилюючи їхнє прагнення до миру.

Скориставшись скрутними для Речі Посполитої обставинами, Швеція в 1655 р. вдарила по ній. Під час так званого Шведського потопу майже всі польські землі опинилися в руках загарбників. Проти ворога піднявся народ. Ополчення очолив Стефан Чарнецький. Він став справжнім національним героєм Польщі, чиє ім’я навіть увічнене в гімні. У запеклій боротьбі військо Речі Посполитої через чотири роки очистило країну від шведських окупантів.

Спокій виявився недовгим: почалася тривала війна з Московією. Вона продовжувалася до 1667 p., коли було укладено Андрусівське перемир’я. За його умовами Московська держава отримала Смоленські та Сіверські землі, Лівобережну Україну й Київ. Запорозька Січ підпадала під спільне управління обох держав. Білорусь, частина Литви й Правобережна Україна знову відходили Речі Посполитій. Отже, до Московії було приєднано частину східнослов’янських територій Речі Посполитої.

Наприкінці XVII ст. Річ Посполита вела оборонні війни проти Османської імперії та Кримського ханства. Королю Яну Собеському доводилося шукати союзників. «Вічний мир» з Московією змусив його відмовитися від територіальних претензій до московитів, однак і допоміг повернути українські землі, раніше відібрані османами.

• 2. Внутрішньополітична криза та занепад економіки. Під час кровопролитних тривалих війн польські землі спустошили, а частину території та вихід до моря держава втратила. У країні розпалювали релігійну ворожнечу, культура її численних народів зазнала катастрофи. Кількість населення стрімко скоротилася.

Воєнні невдачі Речі Посполитої певною мірою випливали з її економічного становища та кризи всередині країни. Дрібна шляхта втрачала позиції на користь заможних магнатів. Так, наприклад, статки лише одного Августа Чарторийського дорівнювали скарбниці всієї Речі Посполитої. Багато хто з магнатів мав озброєне військо та власні погляди на зовнішню політику. До того ж принцип виборності короля призводив до політичного хаосу. Влада дедалі більше переходила до окремих сеймиків, де також всім заправляли магнати.

Здійснити потрібні країні реформи намагався останній король Станіслав Август Понятовський. За його правління влада:

• ліквідувала окремі повинності для населення;

• скерувала надходження генерального мита до державної скарбниці;

• спростила процедуру проведення сеймів;

• заснувала дипломатичну службу;

• сприяла культурному й просвітницькому піднесенню Речі Посполитої;

• здійснила переозброєння армії;

• ухвалила Конституцію 1791 р.

Реформи мали стати добрим підґрунтям відновлення колишньої могутності держави, однак наразилися на рішучий опір Росії. Річ Посполита стояла на порозі чи не найбільшої катастрофи у своїй історії - трьох поділів країни.

• 1. З якими державами вела війни Річ Посполита в XVII - на початку XVIII ст.?

• 2. Якого героя Польщі увічнено в національному гімні? Що він зробив для своєї країни?

• 3. Визначте роль магнатів у внутрішньополітичному та економічному житті Речі Посполитої у другій половині XVII - XVIII ст.

• 4. У чому полягали реформи останнього польського короля?

10.02.2023. 

Всесвітня історія

Тема:

Московське царство у XVI- XVIIІ cт. 

Пригадайте:

1. Як утворилася Московська держава?

2. Що вам відомо про державницьку діяльність Івана III?

1. Початок правління Івана IV

У той час. коли в країнах Західної Європи закладалися підвалини нової європейської цивілізації, на сході Європи постала велика політична сила — Московське царство. З цієї невеликої держави, що на початку нових часів не справляла відчутного впливу на європейські події, виникла Російська імперія, з якою у XVIII ст. вже не можна було не рахуватись у європейських справах. В історії Московського царства XVI ст. це, насамперед, доба Івана IV Грозного. У цей період відбувався процес становлення абсолютної монархії у вигляді самодержавства — нічим не обмеженої влади царя.

Самодержавство утверджувалось у запеклій боротьбі проти боярства. Царі спиралися у ній на дворянство, яке отримувало землі лише за умови служіння царю. Важливою опорою царської влади була Православна церква, яка утверджувала ідею божественного походження царської влади.

У роки правління Василія ПІ (1505-1533 рр.) було завершено об’єднання Московського царства. Воно стало найбільшою за розмірами державою в світі.

Його наступником став Іван IV (1533-1584 рр.). До вінчання на царство в 1547 р. влада в країні фактично належала конкуруючим боярським угрупованням.

Для приборкання ситуації в країні необхідні були нагальні заходи для встановлення миру між боярською аристократією та дворянами, Іван IV створив «Вибрану раду», до якої входили представники дворян, церкви, бояр. Вона розробляла проекти реформ, які мали зміцнити державу та посилити владу царя.

Думний дяк Іван Пересчетов, за пропозицією царя, подав проект цих реформ. Зразком для здійснення змін він вважав Османську імперію, в якій султан користувався необмеженою владою, а всі піддані були його рабами. Він передбачав обмежити у Московії владу і силу бояр, спираючись на дворян. Цих останніх, на думку Пересвєтова, треба було всіляко підтримувати, висувати на державні посади. Основою армії теж мало стати дворянське військо. За свою службу цареві дворяни повинні були отримувати платню.

► Коли Іван IV був вінчаний на царство?

2. Реформи Івана IV

Реформи започаткували рішення новоствореного земського собору 1550 р. Було затверджено новий Судебник, який посилив централізацію державного управління. Він обмежував владу намісників, звільняв дворян від їхнього суду. Судебник підтвердив право переходу селян від одного до іншого володаря один раз на рік — у Юріїв день, але збільшив суму, яку селяни мали сплачувати попередньому власникові.

Земський собор — дорадчий орган при царі, до якого входили представники всіх станів, окрім селянства.

Судебник — збірник законів.

Кормління — утримання місцевим населенням представника влади.

Стрільці — піше постійне військо царя, озброєне вогнепальною зброєю.

Виникли нові органи центрального державного управління — прикази. У них зосереджувалось управління окремими галузями економіки й політики. Керівників приказів призначав цар. Найважливішими серед цих нових органів були Посольський приказ (зовнішня політика), Розрядний (формування дворянського війська), Помісний (боярське землеволодіння), Стрілецький (організація стрілецького війська). 

У 1556 р. «Вибрана рада» ліквідувала систему «кормлінь», за якою місцеві жителі утримували намісника, і створила місцеве самоврядування з «виборних людей», які призначалися з дворян.

Було здійснено військову реформу. Створювалися піше стрілецьке військо й «вибрана тисяча» — особиста царська гвардія із дворян. Вони стати особистою охороною царя. Відтоді цар не залежав від боярського ополчення. Стрілецькі загони мешкали в окремій слободі, отримували регулярну платню, поділялися на 6 полків по 500 вояків. Були озброєні пищалями та бердишами.

У 1556 р. було видано «Уложення про службу». Згідно з ним і для дворян-поміщиків, і для бояр-вотчинників запроваджувалась обов'язкова військова служба терміном 15 років. Із кожних 150 десятин землевласник повинен був виставляти одного кіннотника.

Загалом реформи 50-х рр. XVI ст. зміцнили владу царя, ослабили боярство й посилили значення дворянства у Московському царстві. У той же час здійснення реформ спричинило появу в житті Московської держави рис, притаманних східним цивілізаціям.

► Що таке Юріїв день?

3. Опричнина

У 1558 р. цар Іван IV розпочав Лівонську війну за вихід до Балтійського моря. Одначе після перших перемог московські війська почали відступати, а полководець князь А. Курбський перейшов на бік ворога. Розлючений цар Іван IV, якого називали Грозним, усюди вбачав зраду, карав винних і невинних.

Опричнина — система заходів (репресії, страти, конфіскація земель), що здійснювались у Московській державі в XVI ст. царем Іваном IV з метою зміцнення царської влади, для боротьби з опозицією, залишками удільного сепаратизму.

З 1564 р. у Московському царстві встановилася опричнина (від давньорус. «опріч» — «крім», що в XIV-XV ст. позначало особливі володіння, виділені в користування членам великокнязівського роду) — система заходів, спрямована на зміцнення царської влади. Сутність опричнини полягала в тому, що Іван IV Грозний, налякавши мешканців Москви своїм раптовим відбуттям до Александровської слободи, удався до масових репресій, страт, земельних конфіскацій, придушуючи опір тих, хто заважав його необмеженій владі.

Сучасники-іноземці вважали, що понад 10 тис. осіб стали жертвами опричнини. Цікавим свідченням про страти тих часів стали «синодики» (списки на поминання), що їх розсилав на поминання душ страчених Іван IV до монастирів. За підрахунками істориків, кількість осіб, згаданих у тих «синодиках» побожним Іваном ІV, перевищувала 4 тис. Ці списки стали справжньою книгою пам’яті тих лихоліть.

Цар отримував у володіння частину земель — опричнину, решта земель — земщина належала боярам. Опричнина постійно зростала за рахунок земель земщини. Опричне військо вбивало тисячі людей по всій країні. Лише в Москві Іван Грозний стратив, буцімто за зраду, 120 бояр і навіть митрополита. Така ж доля спіткала й міста — Новгород, Клин, Твер. Дуже багато людей в роки опричнини у поведінці царя помічали ознаки психічної хвороби.

У 1577 р. цар заборонив опричнину, стратив багатьох опричників і навіть заборонив про неї згадувати. Завдяки опричнині Іван Грозний посилив свою владу та остаточно знищив боярську опозицію.

► Що таке опричнина? Які її наслідки?

4. Зовнішня політика Івана IV

За Івана IV зовнішня політика Московської держави набула експансіоністського характеру. Війни, що велися майже безперервно, мали на меті збільшити територію Московської держави за рахунок земель сусідів. Така риса була характерною для зовнішньої політики багатьох тогочасних держав. Але в XVI ст. західноєвропейські країни свою експансію спрямовували в Новий Світ: завойовували там землі та перетворювали їх на свої колонії. Для Московської держави об'єктом колонізації стали сусідні території. Завоювання відповідали інтересам Московії, сприяли її економічному посиленню і територіальному зростанню, але мали негативні наслідки для її сусідів. Завойовані народи опинилися, власне, в колоніальній залежності від Московії, втративши перспективи розвитку власної державності.

Особливістю Московської держави було те, що ядро її державної території, яке сформувалося до XVI ст., знаходилося осторонь світових торговельних шляхів. На заході такі шляхи контролювали Швеція, Литва і Польща; на сході та півдні — Кримське, Астраханське й Казанське ханства.

У результаті війни 1548-1552 рр. було підкорено Казанське ханство. За наказом Івана IV жителів ханства, котрі не хотіли коритися, винищували або відправляли у Московію, де їх насильно навертали у православ’я або страчували.

У 1556 р. Іван IV без бою здобув Астраханське ханство. Внаслідок завоювання цар отримав можливість контролювати багатий Волзький торговельний шлях і додав до свого титулу звання «царя астраханського».

Потому Іван IV розпочав війну проти Кримського ханства, але вона виявилась безуспішною. За спиною кримського хана стояв могутній турецький султан, перед яким тремтіла Європа. Зрозумівши безперспективність війни проти Криму, Іван IV спрямував свою експансію на захід.

Якраз тоді з’явилася можливість налагодити торговельні відносини із Західною Європою. У серпні 1553 р. на узбережжі Білого моря, північній околиці Московії, висадились англійці. Це були учасники експедиції мандрівника Г’ю Віллоубі, які намагалися знайти «північний шлях» до Індії.

Коли Івану IV доповіли про прибуття мандрівників, він одразу збагнув, що для його держави відкривалася можливість підтримувати зв’язки із Західною Європою через Біле море. Цар надав англійським купцям право безмитної торгівлі на території своєї держави.

Одначе цього шляху для підтримки зв’язків із Західною Європою Іванові IV було замало. Тривалі та суворі зими заважали розвитку морської торгівлі через Біле море, яке було скуте кригою.

Територіальні зазіхання Московії поширювалися на землі Балтії, що перебували під владою Лівонського ордену. Метою Лівонської війни 1558-1583 рр. і стала боротьба Івана IV за загарбання Балтії і вихід до Балтійського моря. Агресія Московії занепокоїла Європу. На захист Лівонії виступили Литва, Польща, Швеція і Данія. Тривала 25-річна війна закінчилася для Московської держави цілковитою поразкою.

Основні напрями зовнішньої політики Івана IV

Іншим об’єктом експансії став Сибір. У 1582 р. почалося завоювання Сибірського ханства. Зацікавлені в підкоренні цих земель купці Строганови з дозволу Івана IV найняли загін волзьких козаків отамана Єрмака. Дії озброєних вогнепальною зброєю козаків нагадувати винищення іспанськими конкістадорами індіанців у Новому Світі. За козаками на завойовані землі рушили купці, ремісники, селяни-втікачі, всілякі шукачі пригод, а вже за ними — царські війська й чиновники, які перетворювали сибірські землі в колоніальні володіння Московської держави. Колонізація Сибіру тривала протягом століття і завершилася наприкінці XVII ст.

Результатами експансіоністської зовнішньої політики Московської держави в XVI ст. стало значне збільшення її території за рахунок земель на сході, поразка в боротьбі за вихід до Балтійського моря і виснаження сил держави у майже безперервних війнах.

► Які території були приєднані до Московії за Івана IV Грозного?

6. Смутні часи

На початку XVI ст. Московську державу охопила криза, що увійшла в історію як Смутні часи (1598-1613 рр.). Тоді Московська держава перебувала на межі загибелі.

Після смерті Івана IV престол посів його слабоумний син Федір (1584- 1598 рр.). Уся влада зосередилася в руках боярина Бориса Годунова, із сестрою якого цар Федір був одружений. Продовжуючи політику Івана IV, Годунов суворо розправився з ворожими йому представниками боярської знаті, спираючись при цьому на широкі кола дворянства.

Значним досягненням Годунова стало проголошення Московської митрополії патріархатом. У 1589 р. до Москви приїздить Вселенський Патріарх Єремія II. Правитель Борис Годунов запросив його на перемовини про можливий переїзд із захопленого турками міста, але з’ясувалося, що патріарху пропонують «стародавню столицю» — Володимир-на-Клязьмі, а в Москві залишать власного митрополита. Коли Єремія відмовився, світська влада тиском змусила його визнати московського митрополита незалежним патріархом.

У 1591 р. за нез’ясованих обставин в Угличі помер спадкоємець московського престолу, останній син Івана IV Дмитрій. За офіційним повідомленням царевич під час гри впав на ніж і заколовся. Одначе ширилися чутки, що його було вбито за наказом Бориса Годунова. У 1598 р. помер і цар Федір. Він не мав нащадків, і з його смертю припинилася давня династія Рюриковичів у Московській державі. Почався перший період Смутних часів — доба династичної кризи (1598-1605 рр.).

Борис Годунов

Завдяки підтримці дворянства новим царем на земському соборі було обрано Бориса Годунова (1598-1605 рр ). Він опікувався розвитком ремесла і торгівлі, розгорнув будівництво нових міст у Поволжі. Проте його плідна діяльність зійшла нанівець, коли під час голоду 1601-1603 рр, влада не спромоглася змінити ситуацію на краще, хоча й організувала роздавання хліба голодним. Зусібіч лунали звинувачення на адресу Годунова, який, зрештою, несподівано помер.

Тоді Московію охопив другий етан кризи — соціальний (1605-1609 рр.). Напруженість у суспільстві переростала в громадянську війну між силами, що прагнули захопити владу в державі. Нараз з'явилася людина, яка оголосила себе врятованим від смерті сином Івана IV Дмитрієм. Оскільки, на думку більшості, він був самозванцем, за ним закріпилося ім'я Лжедмитрія І.

Неврожаї і голод початку XVIII ст. у свідомості більшості населення Московії пов’язувалися з династичними проблемами країни, вважалися Божою карою за вбивство «законного царя». Все це допомагало Лжедмитрію І. Його підтримали незадоволені своїм становищем селяни, козаки, міщани і знать, яку не влаштовувало правління Годунова.

Лжедмитрій І спирався на допомогу польських магнатів, які сподівалися завдяки йому поширити свій вплив на Московію. Зібравши в Україні 4-тисячну армію, більшу частину якої становили козаки, він рушив на Москву. Саме завдяки підтримці запорозьких козаків Лжедмитрію І поталанило захопити Москву і сісти на престолі під ім’ям царя Дмитрія Івановича.

Постать в історії

Лжедмитрій І правив майже рік (червень 1605 р. — травень 1606 р.). Перші кроки діяльності нового царя свідчили про те, що він мав намір перетворити Московію на країну європейського штибу. Під страхом смерті він заборонив брати хабарі, а водночас підвищив платню державним службовцям. Щоденно, дивуючи всіх, брав участь у роботі Боярської думи. Лжедмитрій І дбав про те, щоб дати народові освіту, переконував бояр у необхідності відвідувати європейські країни і відсилати їхніх дітей вчитися за кордон. Він казав, що в Москві слід відкрити університет, влаштовував диспути між католицьким і православним духовенством. Справді, то була незвична для Московської держави людина. Ким же він був насправді? Відомо, що напередодні свого вінчання на царство Лжедмитрій І зустрівся з матір’ю царевича Дмитрія, і вона визнала в ньому свого сина. Можливо, тим, хто скинув царя Дмитрія, було вигідно зображати його звичайнісіньким самозванцем, який захопив царський престол.

Невдоволені правлінням нового царя бояри на чолі з Василієм Шуйським склали змову. Внаслідок бунту Лжедмитрія І було вбито.

На земському соборі новим царем обрали боярина Василія Шуйського (1601-1610 рр.). Проте він не тільки не зумів припинити громадянську війну, а й ще погіршив ситуацію. Невдоволені політикою Шуйського козаки, дворяни та селяни об'єдналися навколо «воєводи царевича Дмитрія» Івана Болотникова, який рушив із загонами на Москву Повстанці спробували захопити місто, але зазнали поразки. Шуйський жорстоко розправився з бунтівниками.

Ще не закінчилася боротьба останнього проти повстанців, як на Брянщині з'явився молодик, котрий заявив, що він є царем Дмитрієм і дивом урятувався від змовників у Москві. Ким був новий самозванець, невідомо.

У січні 1608 р. Лжедмитрій II рушив на Москву. Московська держава виявилася розколотою: одні території визнавали Василія Шуйського, інші — самозванця. Громадянська війна розгорілася з новою силою. Взяти Москву Лжедмитрій II не зміг і влаштував у московському селі Тушино щось на зразок другої столиці держави. Цар Василій Шуйський, зрозумівши, що сам самозванця не подолає, прикликав до Московії шведів. Польський король Сигізмунд III, який у той час воював проти Швеції, побачив у цьому посилення свого ворога і сам вторгся в Московію. У складі війська Сигізмунда III було 40 тис. запорозьких козаків. Сигізмунд III розгромив московитів біля села Клушино і рушив на Москву.

Тим часом група бояр склала змову проти Василія Шуйського і примусила його зректися влади. До часу обрання нового царя країною повинна була правити Боярська дума з семи осіб, яку народ назвав «Семибоярщиною». А втім, через певний час бояри вирішили, що краще «...государичу (Владиславу, сину Сигізмунда III. — Авт.) служити, ніж від своїх холопів битими бути». Вони підписали про це угоду з поляками і відчинили їм брами Москви. Одночасно із захопленням Москви поляками північ країни окупували шведи. Перед Московською державою постала загроза втрати незалежності.

На боротьбу проти інтервентів піднявся народ, розпочався третій період кризи — національно-визвольний (1610-1613 рр.).

Створювалися загони народного ополчення, які йшли визволяти Москву від поляків і відновити православну монархію. До першого ополчення приєдналася більшість дворян і козаків, які підтримували раніше Лжедмитрія II. Сталося це внаслідок убивства другого самозванця у 1610 р. і розпаду тушинського війська. Проте перше ополчення зазнало поразки. Восени 1611 р. за ініціативою земського старости К. Мініна і князя Д. Пожарського у Нижньому Новгороді було створено друге ополчення, яке у жовтні 1612 р. звільнило Москву.

Отже, за Смутних часів долю Московської держави вирішив своїми рішучими діями її народ.

► Який період в історії Московської держави називають Смутними часами?

6. Початок правління династії Романових. Формування абсолютизму царя Олексія

У січні 1613 р. в Москві зібрався земський собор, який обрав нового царя — 16-річного Михайла Федоровича Романова (1613-1645 рр.), сина митрополита Філарета Романова. Він започаткував правління в Московській державі династії Романових, що тривало більш як 300 років.

Новий цар першочерговим завданням вважав припинення війн з сусідами і відновлення розореної країни. Він уклав Столбовський мир 1617 р., за яким Московській державі повертався Новгород, але Швеція залишила за собою все узбережжя Фінської затоки.

У 1618 р. королевич Владислав знову спробував розпочати війну проти Московії. У селі Деуліні (біля Троїцько-Сергіївського монастиря під Москвою), де його зупинили, було підписано перемир’я на 14,5 років. Московська держава віддавала Польщі Смоленськ і Чернігово-Сіверщину.

У другій половині XVII ст. в різних сферах політичного життя Московської держави відбувалися зміни, що остаточно засвідчили про завершення формування абсолютної монархії у формі самодержавства. Вже сам титул царя «Божою Милістю Великий Государ, Цар і Великий Князь всея Великої і Малої Русі Самодержець» підкреслював походження царської влади від Бога та її необмежений характер. Цим титулом користувався цар Олексій Михайлович (1645-1676 рр.).

Засади абсолютизму було юридично закріплено у прийнятому 1649 р. Соборному уложенні — збірнику законів, дві глави якого спеціально присвятили захистові царської влади та покаранням за образу царя.

Свідченням становлення абсолютизму було і зменшення значення земських соборів. Земський собор 1653 р., що ухвалив рішення про приєднання України до Московії, став останнім собором, скликаним у повному складі за роки правління Олексія Михайловича. Земські собори почали поступатися Боярській думі, в якій дедалі більшу роль відігравали дворяни.

Уложення остаточно перетворило селян на кріпаків, дозволило безстроково шукати селян-утікачів і повертати їх господарям.

Одначе спокою нові закони не принесли. У другій половині XVII ст. в Московській державі сталася найбільша за її історію кількість повстань селян і міщан.

Перетворені на кріпаків селяни втікали на Дон, до козаків.

Донські козаки були вільними людьми, несли прикордонну службу. Уряд Московської держави намагався не конфліктувати з ними. За звичаєм тих часів із Дону втікачів не видавали.

Саме там розпочалося найбільше в історії Московської держави XVII ст. повстання (1667-1671 рр.), яке назвали «бунт Стеньки Разіна» за ім'ям його керівника Степана Разіна.

Повстання охопило велику територію на півдні Московської держави.

► Коли у Московській державі почала правити династія Романових?

7. Московська держава та Україна

Найважливішою історичною подією правління царя Олексія Михайловича стало рішення про приєднання України до Московської держави. У середині XVII ст. в Україні запалало полум’я Національно-визвольної війни проти Речі Посполитої. Під час неї було створено Українську козацьку державу — Військо Запорозьке. Гетьман Богдан Хмельницький налагоджував під час війни відносини з сусідніми державами, шукав допомоги у боротьбі з Річчю Посполитою. Неодноразово він звертався за допомогою до Московії, проте у державі московського царя було багато своїх проблем. Її стрясали народні повстання, не вистачало грошей на розпочату царем реорганізацію війська. Олексій Михайлович розумів, що допомога Україні означатиме війну з Річчю Посполитою, з якою у 1634 р. Москва підписала договір про «вічний мир». Але поступово ідея приєднання ставала дедалі реальнішою. Земський собор, який відбувся 1 жовтня 1653 р. у Москві, постановив розпочати війну проти Польщі та ухвалив рішення: «Військо Запорозьке з містами і землями прийняти під свою государеву високу руку». Через кілька днів для підписання договору з Москви в Україну виїхало посольство на чолі з боярином Василієм Бутурліним.

8 січня 1654 р. у місті Переяславі відбулася рада, на якій більшість учасників своє ставлення до союзу з Московією висловило так: «Воліємо під царя східного, православного». Після цього Бутурлін передав Хмельницькому царську грамоту про взяття України під «монаршу» руку з обіцянкою захищати її від ворогів. Українці йшли на цю угоду зі щирою вірою в те, що Україна збереже завойовану у визвольній війні державність.

Проте, як засвідчили подальші події, підписуючи договір, кожна зі сторін вкладала в нього свій зміст: московський цар вважав, що Україна стає залежною від нього, українці ж розраховували на широку державну автономію, близьку до незалежності. Основною метою війни з Польщею, яку розпочала після цих подій Московська держава, було повернення земель, утрачених у Смутні часи. В Україну було надіслано лише допоміжні сили, тоді як головна армія на чолі з царем влітку 1654 р. розпочала облогу Смоленська; його здобули через два місяці.

Унаслідок війни з Польщею Московська держава повернула землі, захоплені поляками у період Смути. Проте для України Андрусівське перемир’я 1667 р. стало катастрофою: її було розчленовано Річчю Посполитою і Московією. Війна, розпочата московським царем начебто в ім’я визволення православного українського народу, завершилася розділом України.

► Коли відбулася Переяславська рада?

8. Реформа Никона. Церковний розкол

За Смутних часів авторитет церкви значно зменшився. Більшість духовенства розуміла необхідність реформи церковного життя.

У 1652 р. новим патріархом було обрано Никона, особистого друга царя. Він розпочав реформування московської церкви. Необхідність цієї реформи була пов’язана з тим, що, приєднавши Україну, московський цар у майбутньому розраховував об’єднати під своєю владою всі інші православні народи Східної Європи та Балкан. Для створення такої Імперії необхідна була релігійна єдність. Проте московські обряди значно відрізнялися від тих, котрими тоді користувалися в усьому православному світі. Никон дійшов висновку, що московській церкві слід повчитись у більш освічених київських і грецьких ченців.

За наказом патріарха розпочали виправляти богослужебні книги за грецькими оригіналами, а перегодом внесли зміни і в обряди. З’ясувавши розбіжності московського обряду з грецьким, Никон рішуче став на бік греків і своїм одноосібним рішенням наказав усім віруючим хреститися трьома перстами (а не двома, як було в Московії), бо так хрестилися греки. Було також скорочено обряди хрещення й покути, заборонено ікони, написані не у візантійському, а в західноєвропейському стилі.

Никон здійснював зміни поспіхом, самовладно, вимагав від усіх негайно відмовитися від старих обрядів. Старомосковські обряди патріарх брав на глум, забуваючи про тактовність і повагу, а це ще більше ображало прихильників старих традицій.

Чимало московських духовних осіб виступило проти нововведень. Тих, хто підтримував старі обряди, очолив протопіп Авакум. Його прихильники утворили «старообрядський» напрям у православній церкві. За закликами протопопа Авакума тисячі людей тікали до лісів, утворювали там старообрядські громади, щоби жити у старій своїй вірі.

Тим часом у розпалі боротьби патріарх Никон став робити те, що викликало дедалі більше невдоволення царя: висував претензії на вищу духовну владу, якій світська мала коритися, наказав називати себе «великим государем», а в рішеннях Боярської думи стало з’являтися таке: «Патріарх указав, а бояри присудили». Погодитись із цим владолюбний Олексій Михайлович не міг.

Розпочалася виснажлива боротьба царя з патріархом. Вісім років знадобилось Олексію Михайловичу для того, щоб позбавити Никона сану патріарха. У 1666 р. за рішенням церковного собору, в якому взяли участь і східні патріархи, Никона відправили простим ченцем до Ферапонтового монастиря. Головним захисником церковної реформи було проголошено царя, а всіх супротивників реформи піддано анафемі й віддано під суд. У 1682 р., після довгих років страждань, лідера «старообрядців» протопопа Авакума спалили на багатті.

Внаслідок боротьби, що розгорнулася між світською та духовною владою у другій половині XVII ст. в Московській державі, царська влада зберегла й підтвердила свій абсолютний характер.

► Реформи якого московського патріарха призвели до розколу у церкві?

9. Культура Московської держави

У XVI ст. в культурі Московської держави завершився період Середньовіччя і почалося становлення нової культури.

У 50-ті рр. XVI ст. у Москві в будинку одного з керівників «Вибраної ради» було створено першу друкарню. Ім’я друкаря цих книг невідоме, але доведено, що книги семи назв вийшли там друком із 1553 р. по 1565 р. Звісно, їх не вистачало. Тому на початку 60-х рр. було створено нову державну друкарню, яку очолили Іван Федоров (Федорович) і Петро Мстиславець. 11 вересня 1564 р. вони випустили першу точно датовану московську друковану книгу «Апостол». Через рік вийшла книга «Часовник». Обидва видання мали церковно-релігійний зміст, але, незважаючи на це, діяльність друкарів викликала незадоволення, й насамперед у церкви, яка вважала книговидання бісівською справою. І. Федоров і П. Мстиславець змушені були залишити Москву. Книгодрукування після від’їзду першодрукарів неприпинилося, і за першу половину XVII ст. у Московській державі було видано понад 200 назв книжок, переважно церковного змісту. Поява друкованих видань сприяла поширенню освіти і наукових знань,

У XVII ст. робилися спроби створити в Московській державі постійно діючий вищий навчальний заклад, У 1687 р. в Москві було відкрито училище, в якому вчені-греки — брати Ліхуди, випускники Падуанського університету в Італії, викладали деякі світські науки (арифметику, риторику та ін.). Згодом на основі цього училища було створено Слов’яно-греко-латинську академію. У трьох її класах близько 200 осіб вивчали грецьку та латинську мови, граматику, геометрію, астрономію, арифметику, богослов’я, готуючись до духовної та державної служби.

У Московії в XVI-XVII ст. ідеали європейського Відродження поширення не набули. У мистецтві розвивалися традиційні стилі, хоч у них з’явились і деякі нові риси.

До початку XVI ст. Московський Кремль утратив значення військової фортеці й перетворився на символ царського самодержавства, центр Московської держави. Московський архітектор Важен Огурцов разом з англійським майстром звели Спаську вежу Кремля в її сучасному вигляді. Вона стала парадним в'їздом, на ній встановили годинник із курантами, що відбивали кожну годину.

Вершиною архітектурного мистецтва, що повинна була, за задумом Івана IV, уславити могутність Московії, став Покровський собор у Москві на Красній площі, споруджений на честь перемоги над Казанським ханством. Він, відомий під назвою храму Василія Блаженного, складався з дев’яти окремих храмів, зв'язаних внутрішніми переходами.

Жодна вежа цих храмів не повторює одна одну, але водночас утворює єдине ціле з іншими. Іван IV, за легендою, «віддячив» майстрам тим, що осліпив їх, аби не збудували храму ще кращого...

Милував зір тоді, милує й нині храм Вознесіння в селі Коломенському під Москвою, збудований у «шатровому» стилі. 60-метрове кам’яне шатро храму наче злітає білими вежами над високим берегом Москви-ріки, потверджуючи своєю неперевершеною красою велич Божої благодаті.

У живопису домінував іконопис у традиціях минулих віків.

А втім, святим ликам почали надавати рис живих людей — співчуття, скорботи.

Новим явищем стало писання «парсун» — портретів. Найвідомішим автором портретів того часу був художник Симон Ушаков.

Головною тенденцією розвитку живопису в Московській державі XVII ст. стало його «обмирщеніє» — набуття світського характеру, хоча церковний вплив залишався панівним.

Висновки

XVI-XVII ст. стали важливими в історії Московської держави. Правління царя Івана IV Грозного заклало підвалини самодержавства.

Зміна династії, яка супроводжувалася Смутними часами, дещо загальмувала розвиток Московської держави.

Утвердження династії Романових сприяло й утвердженню самодержавної форми правління.

У XVI-XVII ст. відбулось значне територіальне зростання Московії. Завдяки приєднанню українських земель Московія долучилась до складної європейської дипломатичної боротьби і стала активно запозичувати елементи західної культури і технічних досягнень.

Закріпимо знання

1. Чому Іван IV мав прізвисько Грозний?

2. Чим було зумовлене посилення дворянства за часів Івана IV та його наступників?

3. Чому Московія зазнала поразки у Лівонській війні?

4. У чому полягає сутність церковної реформи Никона та розколу в середині XVII ст.?

• Запам'ятайте дати:

1552 р. — приєднання Казанського ханства.

1556 р. — приєднання Астраханського ханства.

1558-1583 рр. — Лівонська війна.

1582 р. — приєднання Західного Сибіру.

1589 р. — проголошення Московського патріархату.

1598-1613 рр. — Смутні часи.

1613 р. — обрання царем Михайла Романова; початок династії Романових у Московській державі.

1667-1671 рр. — повстання під проводом С. Разіна.

08.02.2023. 

Всесвітня історія

Тема:

Кримське ханство 

Територія Кримського ханства складалася передусім зі степової і передгірської частин Криму. Натомість майже вся гірсько-лісова частина півострова до складу Кримського ханства не входила, або, точніше, входила менше дев’яти років, між 1774-м і 1783-м роками. А Керч ніколи і не перебувала під ханською владою, тому що до 1475 р. належала Генуї, потім Туреччині, а в 1774 р. перейшла від Туреччини відразу до Росії.

Але кордони ханства не обмежувалися Кримом. Частина татар постійно кочувала за Перекоп, владу хана також визнавали ногайські племена Приазов’я. До складу ханства входили Кубань, простір між Дніпром і Доном, пізніше — землі від Дніпра до Дністра.

Пригадайте з курсу історії України, як складалися відносини кримських татар і козацтва.

ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ І ВНУТРІШНЯ ПОЛІТИКА

Кримське ханство зберегло деякі риси, властиві степовим державам кочовиків. У Кримському ханстві влада належала хану. Він управляв нею на власний розсуд, адже належав до династії Гіреїв — нащадків Чингісхана. За весь час існування держави змінилося 44 хани, всі вони належали до династії Гіреїв.

Фактично Кримське ханство було обмеженою становою монархією. Правлячий хан делегував частину своїх повноважень заступникам — калга-султану й нуреддін-султану. При хані діяв диван, що виконував функції центрального уряду. Він же був найвищою судовою інстанцією.

Хана обирали з роду Гіреїв на символічних виборах. Беї і мурзи, хоча й вважалися васалами хана, фактично обмежували його владу. 

Обмежувалася влада кримських ханів також їхнім васальним статусом щодо султанів Османської імперії. Утім, Гіреї були саме васалами, а не підлеглими султана. їх поважали, як нащадків Чингіс-хана, вони отримували виняткові матеріальні пожалування і ритуальні почесті, карбували монету й мали право на самостійні дипломатичні відносини з іншими державами. Османські купці сплачували мито за право торгувати в Кримському ханстві. 

Кримська держава мала військовий характер. Основу її війська становило родове ополчення, яке складалося з кінноти — швидкої, маневрової і досвідченої.

Недоліком була відсутність вогнепальної зброї й артилерії, через що татарське військо не вміло здійснювати облогу міст і фортець і було вразливим у відкритому бою. Тому перевагами татар були раптовість нападів і швидкість дій.

ГОСПОДАРСТВО КРИМСЬКОГО ХАНСТВА

Пригадайте з уроків географії, для яких господарських занять сприятливі природно-кліматичні умови Криму.

Господарство Кримського ханства визначалося природними умовами півострова. Татари зустрілися тут з народами, чий господарський уклад мав багатостолітнє минуле.

Греки, караїми, генуезці стали частиною населення ханства. Спільне життя вплинуло на господарство кочовиків-татар, які опинилися на землях із давніми традиціями землеробства.

Більшість населення держави становили вільні селяни. Земля належала селянським громадам, знаті й хану. Пасовища, ліси й водні джерела вважалися спільною власністю. Селяни мали відпрацьовувати тиждень-два на рік і сплачувати податок на користь держави. Навіть невільники мали право звернутися до суду в ролі позивачів і могли бути свідками.

У степовій частині Криму вирощували ячмінь, просо й пшеницю. У передгірських і гірських районах займалися садівництвом. Під впливом греків поширилося виноградарство, вирощували велику кількість тютюну. Предметом особливої турботи були джерела води, їх охороняли й боронили від забруднення.

Збереглося і традиційне скотарство. Провідними його галузями було конярство й вівчарство. Скотарство було частково кочовим.

Водночас почали зростати міста. Найбільшим з них був Бахчисарай, що з 1532 р. став столицею ханства. Міста були центрами ремесла й торгівлі. За кордон вивозили килими, вишукані шкіряні вироби. В Європі славилися кримські сідла для коней і ножі — «пичаки».

Довго побутувала думка, яка значною мірою штучно нав’язувалася, що головним джерелом прибутку Кримського ханства була торгівля «живим товаром» — невільниками. Однак із цією статтею доходів варто детальніше розібратися. Засновник Кримського ханства Хаджі Гірей (1427-1456 рр.) хотів перетворити Крим на великий центр міжнародної торгівлі, він почав будувати власний торговельний флот. Про жодні набіги для здобування рабів при ньому не йшлося, тому цього хана поляки й прозвали «стражем українських земель».

Проте високий попит на рабів на європейських і османських ринках стимулював ханів і їхніх підданців до спустошливих набігів на сусідні землі з метою здобуття ясиру. Джерелом постачання невільників були руські, польські й північнокавказькі землі. Захоплення в полон немусульман вважалося воєнним подвигом.

Варто запам’ятати!

Ясир — військова здобич, невільники для подальшого продажу.

1478-1774 рр. — Перебування Кримського ханства у васальній залежності від Османської імперії 

Для обслуговування торговельних відносин кримські хани карбували монети. Цю справу започаткував Хаджі Гірей. На одній з його перших монет було викарбовано: «Ас-султан, Хаджі Гірей хан. Хай продовжить його правління (Аллах)». За часів існування Кримського ханства монети карбувалися в п’яти містах: Солхаті, Кирк-Єрі, Бахчисараї, Гьозлеві й Кефе (Кафі). Після того, як Крим потрапив у васальну залежність від Османської імперії, на півострові почали паралельно ходити дві грошові одиниці. При цьому, якщо гроші Османської імперії поступово знецінювалися за рахунок зменшення срібла в монетах, то кримський уряд не допускав девальвації (знецінення) своєї грошової одиниці.

Останні кримські монети були викарбувані в 1782 р., а вже в наступному 1783 р. Кримське ханство припинило своє існування. Його володіння захопила Російська імперія, політика якої порушила традиційний уклад життя краю.

КУЛЬТУРА КРИМСЬКОГО ХАНСТВА

Піддані кримського хана сповідували різні релігії, тому населення поділялося на чотири мілети — релігійні громади: мусульманську, грецьку (православну), юдейську й вірменську. Громади селилися відокремлено одна від одної, в окремих селищах або кварталах і мали внутрішню автономію. У державі здебільшого панувала віротерпимість. 

Кримські татари створили своєрідну і яскраву культуру, в основі якої лежить мусульманська релігія та діалог з культурами інших народів.

Визначне місце в архітектурі займають мечеті: унікальними пам’ятками є мечеть Хан-Джамі в Гьозлеві (Євпаторія) та Велика ханська мечеть у Бахчисараї.

Споруди прикрашали оригінальним орнаментом, унікальним різьбленням по дереву й каменю.

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА КРИМСЬКИХ ХАНІВ

Свою зовнішню політику хани узгоджували із султаном. Як васал Османської імперії Кримське ханство було учасником воєн султанів, зокрема в 1593-1606 рр. проти Угорщини.

Найнебезпечнішим противником для Кримського ханства в XVI ст. було Московське царство. Задля послаблення Москви кримські хани регулярно здійснювали напади на її південні окраїни, прикордонні війни велися майже неперервно протягом XVI — першої половини XVII ст. Тільки за першу половину XVI ст. було здійснено 43 походи на московські землі. Московські царі були змушені регулярно платити данину кримським ханам до початку XVIII ст.

Воєнні походи татари здійснювали й на землі Речі Посполитої.

Завдавали клопоту татари й українським землям, які безпосередньо межували з ханством. Інтенсивність татарських нападів залежала від міжнародної політичної ситуації. Велика хвиля набігів припала на кінець XV — початок XVI ст., коли було зруйновано Київ і спустошено значні території аж до північних меж України. Ще одна хвиля припала на 1620-1630-ті роки. А наймасштабнішими були татарські напади під час Руїни (1663-1687 рр.), коли була спустошена вся Правобережна Україна. Останній похід на ці території відбувся в 1768-1769 рр.

Українські козаки не лише воювали з кримськими татарами, а й досить часто укладали з ними мирні угоди. У 1621 р. було укладено перший союз між козаками й Кримом. Під час Національно-визвольної війни з 1648 р. діяв українсько-татарський союз, що передбачав надання взаємної військової допомоги. Добре вишколена та загартована в боях татарська кіннота стала вирішальним чинником у багатьох успіхах українського війська. Хоча наприкінці війни цей союз було розірвано, українсько-татарська військова співпраця істотно вплинула на перебіг історичних подій.

Таким чином, Кримське ханство в XV-XVIII ст. було визначним чинником міжнародної політики й потужною ранньомодерною державою Східної Європи.

03.02.2023. 

Всесвітня історія

Тема:

Османська імперія у XVI- XVII cт. 

XVI ст. було часом найбільшої військової та політичної могутності Османської імперії. У першій половині XVI ст. вона приєднала до своїх володінь значні території на Близькому Сході та в Північній Африці. Здійснено це було султаном Селімом І Грізним (1512-1520).

У переможній війні проти Ірану Селім І завоював країни Закавказзя — Азербайджан, частину Вірменії, Грузії, Дагестан і Курдистан. Після цього розпочав завоювання Сирії та Єгипту. Приєднавши їхні землі до своєї імперії, проголосив себе халіфом — головою всіх мусульман. Своєму синові Сулейману І він заповідав об'єднати завойовані землі та зробити їх невід'ємною частиною імперії.

Періодом найвищого розквіту Османської імперії вважають правління Сулеймана І Пишного (1520-1566). Він був, мабуть, наймогутнішим із турецьких султанів за весь час існування Османської імперії.

Сулейман І багато уваги приділяв розвиткові своєї держави. При ньому було упорядковано законодавство імперії. Головною особливістю законів Османської імперії залишався поділ громадян держави на дві групи з різними правами та обов'язками — мусульман і немусульман. Поважаючи законотворчу діяльність султана, народ називав його шанобливо «кануні» («законодавець»). Величезним був внесок Сулеймана І і в розвиток культури, яка при ньому досягла рівня набагато вищого, ніж у більшості країн тогочасної Європи.

Величезний вплив на Сулеймана І, за свідченнями сучасників, мала його дружина Роксолана, — українка, захоплена в полон татарами.

Сулейман І загинув 1566 р. під час облоги фортеці в Угорщині. Після цього в Османській імперії розпочався тривалий період занепаду. 

а часів правління Сулеймана І Пишного турки-османи проникли до Центральної Європи. Однією з перших його перемог стало взяття Белграда — міста, яке протягом тривалого часу стримувало просування турків у Європу. Після цього турецькі війська рушили в Угорщину, де в битві під Могачем (1526) розгромили чесько-угорське військо. У цій битві загинув молодий угорський король. Після перемоги турецьке військо спустошило країну. Угорщину було поділено між Австрійською та Османською імперіями.

У 1529 р. Сулейман І оточив столицю Австрії Відень. Над Європою нависла загроза нашестя, якого вона не знала від часів гуннів. Проте Відень вистояв завдяки допомозі польського короля, у війську якого були й українські козаки. Зима, що наближалася, змусила турків зняти облогу.

Після поразки під Віднем османи почали вважати Австрію своїм головним ворогом і в боротьбі проти неї використовували будь-які засоби — від дипломатичних до воєнних. Так, Османська імперія уклала союз із Францією проти австрійських Габсбургів. Цей союз показав, що османи стали інструментом у європейській боротьбі, а не загрозою для Європи. Зрештою, про те, що вони вже не становили реальної загрози, свідчили поразка турецького флоту в битві біля Лепанто (1571) і невдачі у війнах проти Венеції, Австрії та Польщі.

Втім, турецькі султани продовжували вести виснажливі війни. Безпосереднім наслідком воєн, які потребували великих коштів, було погіршення внутрішнього становища імперії. У результаті воєнних поразок зменшилися надходження здобичі, данини із загарбаних земель, рабів. Турецький уряд збільшив податки з населення імперії. У відповідь на це в 1591-1628 pp. країною прокотилася хвиля селянських повстань.

Криза імперії стала всеохопною — скоротилася навіть чисельність турецької армії. За правління Сулеймана І Пишного вона становила 200 тис. вояків, а наприкінці XVII ст. — лише 20 тис. Туреччина значно ослабла й порівняно з її головними супротивниками —державами Східної та Центральної Європи. У більшості цих країн формувалися ринкові відносини, складалися нові суспільні верстви. У Туреччині передумов для цього не було, і вона опинилася на окраїні нової Європи.

Найбільшою поразкою османів у XVII ст. став похід султана Мохаммеда IV зі 100-тисячною армією в Австрію. Спроба захопити Відень після двомісячної облоги закінчилася повною катастрофою: 12 вересня 1683 р. турецьку армію вщент розбили об'єднані сили поляків та українських козаків під командуванням польського короля Яна Собеського. Наприкінці XVII ст. Османська імперія ще зберігала величезні володіння на трьох континентах, але втрата їх була для ослабленої імперії лише справою часу.

Під час вторгнення турки чинили страшні спустошення. Для утримання загарбаних територій великі міста вони перетворювали в добре укріплені фортеці, а на кращі землі переселяли турків. Усіх чоловіків-немусульман обкладали подушним податком. Крім того, немусульмани виконували повинності на будівництві шляхів, фортець, мостів, їм заборонялося їздити верхи, носити зброю, споруджувати будинки вищі, ніж у турків. Османська імперія лише силою зброї тримала в покорі завойовані народи, які вели проти неї збройну боротьбу.

У Болгарії та Сербії поширився гайдуцький рух. Гайдуки нападали на турецьких чиновників, солдатів, спалювали й вирізували мусульманські поселення. Переховувались гайдуки в горах, лісах і сусідніх країнах; їхні дії не мали б успіху без підтримки християнського населення, яке вважало їх народними героями.

Християнська церква підтримувала та освячувала народні повстання проти турецького поневолення, але без підтримки європейських держав вони зазнавали поразок.

Попри тяжке гноблення, слов'янські народи зберегли свої культуру, звичаї, мову. Боротьба поневолених народів підривала міць Османської імперії та послаблювала її натиск на Європу.

Османська імперія, як вважають історики, була «єдиною військовою державою середньовіччя». її войовничий характер відбивався на державному устрої та адміністративній структурі, закріплених у збірнику законів султана Сулеймана І. Провінції (їх було 21) поділялися на округи; їхні правителі виконували як цивільні, так і військові функції, очолювали ополчення сипахів і місцеві гарнізони яничар.

Кожен ополченець (сипах) отримував у користування землю і за це зобов'язувався брати участь у воєнних походах. У мирний час він мав проживати лише у своєму окрузі, де виконував поліцейські функції та обов'язки збирача податків. Сипахи отримували матеріальне забезпечення за рахунок державного податку з населення, розмір ІКОГО було чітко регламентовано.

Чиновники центрального апарату також отримували за службу землю — великі володіння, що їх заборонялося передавати у спадок. Щоб якось зберегти майно, вони передавали свою землю у володіння мусульманським релігійним установам (у вакф). Ця практика негативно позначилася на володіннях султана і відповідно — на його скарбниці. Такі володіння складали третину всіх земель імперії.

Наприкінці XVI ст. до Османської імперії докотилася хвиля «революції цін», яка спровокувала фінансову кризу. Ця криза найсильніше вдарила по сипахах, які становили основу військово-адміністративної системи. Із занепадом ополчення зросла роль яничар. Але таке військо потребувало значних коштів, яких уже не було. Єдиним, що рятувало Османську імперію від великої кризи, лишалися завойовницькі війни. З припиненням завоювань неминучим став і занепад імперії, який розпочався із середини XVII ст.

Турецька культура в XVI-XVII ст. розвивалася під впливом ісламу. Релігійні норми забороняли світську освіту (всі школи в Османській імперії існували тільки при мечетях). Коран не дозволяв митцям зображувати людей і тварин, бо намальований образ начебто міг відібрати душу. Але, попри ці та інші заборони, в Османській імперії з'явились і цікаві наукові праці та літературні твори, і чудові пам'ятки архітектури та образотворчого мистецтва.

У тогочасній турецькій культурі можна вирізнити два періоди: від другої половини XV ст. до кінця XVI ст. — піднесення, а починаючи із XVII ст., — занепад.

Піднесення турецької культури знайшло відображення насамперед у розвиткові літератури та образотворчого мистецтва. Другу половину XVI і XVII ст. вважали «золотим віком» турецької поезії. Чудовим поетом тієї доби був Мояла Махмуд, відомий під псевдонімом Абдуль Баки. Поширеним лейтмотивом тогочасної поезії стало уславлення радощів життя. Поет Ільяс Ревані у своїх творах вихваляв переваги легкого та безтурботного життя, побут і звичаї мешканців Стамбула, радощі кохання. У часи занепаду Османської імперії набув поширення сатиричний жанр. Представники цього напряму висміювали життя панівних верств імперії, що бездумно сприяли її занепаду. У творах поетів, які писали для султана та його наближених, більше уваги приділялося вишуканості форми, ніж змістові віршів.

У турецькій прозі часів розквіту імперії набули поширення невеликі оповіді, анекдоти, усмішки, складені письменником Лямі. У своїх збірках він вперше помістив розповіді про ходжу Насреддина. Цей сільський імам з його гострими жартами, поєднаними з добрим народним гумором, став у майбутньому відомим в усьому світі.

Наукових досягнень було набагато менше. Це пояснювалося, передусім, низьким рівнем розвитку освіти та домінуванням ісламу в усіх сферах науки і культури. В XVI ст. найбільш відомими вченими були Євлія Челебі та Хаджі Халіф. Учений і мандрівник Євлія Челебі написав «Книгу мандрів», в якій виклав власні враження від багатьох країн Європи, Азії та Африки. Хаджі Халіф створив працю «Дзеркало світу», в якій, спираючись на арабські та європейські джерела, описав будову Всесвіту.

Значного розквіту досягла в XVI ст. турецька архітектура. Султан Сулейман І приділяв особливу увагу зведенню у столиці своєї імперії нових мечетей, лікарень, фортець, мостів, караван-сараїв та інших будівель. Він намагався, як казали сучасники, перетворити візантійський Константинополь у Стамбул — справжнє серце Османської імперії. Розвиток турецької архітектури в той час був пов'язаний з діяльністю Коджа Симана — грецького архітектора, який перебував на службі в турецького султана. За своє напрочуд довге життя (1490-1588) він збудував 360 споруд. Найвідомішими серед них стали мечеті Шахзаде і Сулейманів у Стамбулі, мечеть Селіма в Едірне та ін.

Особлива увага приділялася зовнішньому вигляду будівель. Палаци, мечеті, лазні та інші громадські будівлі прикрашалися складним орнаментом, вирізьбленим по дереву та каменю. Заборона зображувати тварин і людей змушувала митців створювати складні орнаменти з геометричних фігур і рослин.

За часів занепаду імперії турецька культура значними досягненнями не вирізнялася.

Османська держава була типовою східною деспотією. Імперія виникла в результаті загарбницьких війн. У XVI столітті Велика Порта досягла вершини своєї могутності. Її володіння лежали у 3 частинах світу – Азії, Європі, Африці. Турецьке панування стримувало розвиток підкорених народів. Туреччина активно впливала на європейську політику. Культура країни була ісламською. 

Назвіть причин ни й ознаки могутності Османської імперії, а тако причини послаблення імперії після смерті Сулеймана І.

01.02.2023. 

історія України

Тема:

Узагальнення. Тематичне оцінювання 

виконайте тест: https://vseosvita.ua/test/start/ekw400   

27.01.2023. 

історія України

Тема:

Українсько-московський договір 1654 р. 

Воєнно-політичні події 1654–1655 рр 

СЛОВНИК

Протекторат - форма міждержавних відносин, особливі взаємні зобов’язання та права, що передбачають захист сильнішою державою слабшої, а також певні послуги слабшої сильнішій, хоча при цьому слабша сторона не втрачає суверенітету. Оскільки послуги мали обопільний характер, то в разі, якщо одна зі сторін не виконувала взятих на себе зобов’язань, друга могла вважати себе вільною від виконання своїх.

 Оформлення українсько-московського союзу. Переяславська рада 1654 р.

Від літа 1648 р. між Гетьманщиною і Московською державою розпочалося регулярне листування та обмін посольствами. Б. Хмельницький схиляв царя до рішення розпочати боротьбу за польський престол. Обіцяючи допомогу московському самодержцю, він прагнув убезпечити себе від угоди між Варшавою та Москвою. У пошуках союзників гетьман розглядав різні варіанти, проте договірне підданство Москві видавалося йому найбільш реальним. На підтримку цієї думки виступали й православні ієрархи - противники зближення з мусульманською Портою.

Щоби підштовхнути царський уряд до союзу з Військом Запорозьким, Б. Хмельницький у червні 1653 р. дав зрозуміти цареві: якщо той і надалі зволікатиме з розв’язанням українського питання, Україна укладе союз із Османською імперією. До того ж гетьман наголосив на вельми неприємних наслідках такого союзу для Московії. 1 жовтня 1653 р. московський Земський собор вирішив «гетьмана Богдана Хмельницького і все Військо Запорозьке з містами і землями прийняти» й розпочати війну проти Польщі.

До України було відряджене велике посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним. Зустріч і переговори, вручення царської грамоти і клейнодів мали відбутися в Переяславі - старому козацькому центрі, звичному до проведення великих рад.

Уранці 8 січня 1654 р. Б. Хмельницький скликав закриту старшинську раду, яка мала схвалити прийняття протекторату московського царя. Під час цієї ради старшина запропонувала скликати ще одну раду - Генеральну, яка відбулася на міському майдані Переяслава вже пополудні 8 січня. 

Боярин В. Бутурлін урочисто передав гетьманові царську грамоту про згоду прийняти під свою протекцію гетьмана і все Військо Запорозьке. Старшина й посли рушили до Успенського собору, де мала бути складена присяга на вірність цареві. У церкві Б. Хмельницький зажадав, щоб московські посли першими присягли від імені царя захищати гетьманську державу від поляків та шанувати козацькі права й привілеї: адже, за європейською традицією, передбачалася присяга обох сторін.

В. Бутурлін категорично відмовився від цього: мовляв, цар є самодержцем і своїм підданим не присягає, крім того, «царське слово, раз дане, не міняється». На старшинській раді було вирішено скласти присягу. Б. Хмельницький усвідомлював, що без допомоги довести війну проти Речі Посполитої до переможного кінця і досягнути самостійності Української держави власними силами навряд чи вдасться. Тому слова В. Бутурліна витлумачили як рівнозначні присязі царя.

Протягом січня-лютого 1654 р. на території Війська Запорозького присягнуло понад 127 тис. осіб, зокрема 64 тис. козаків. Від присяги відмовилось українське православне духовенство, посилаючись на відсутність дозволу Константинопольського патріархату. Частина містян Переяслава, Києва та Чорнобиля склали присягу лише під тиском козаків. Категорично відмовилися присягати Уманський, Брацлавський, Полтавський і Кропивнянський полки, зволікала з присягою аж до травня і Запорозька Січ.

2. Умови українсько-московського міждержавного договору

ЗАУВАЖТЕ

Документ - Березневі статті - мав бути виготовлений у двох примірниках, але безслідно зник як в українському, так і в російському варіантах. Нині в архіві Посольського приказу в Москві зберігається чернетка, що її публікували як текст українсько-московського договору 1654 р. Відсутність оригіналу документа дала історикам можливість висловлювати власні припущення щодо змісту документа і його наслідків.

Переяславська рада лише започаткувала оформлення українсько-московських відносин. Кожна зі сторін оцінювала союз двох держав по-своєму. Український уряд виступав за рівність прав учасників союзу. У Москві дивилися на українців разом із гетьманом як на підданих, хоча представники московського уряду обіцяли не порушувати «прав і вольностей» України.

По від’їзді Бутурліна до Москви козацька старшина з гетьманом узялася за вироблення умов угоди, відбулися наради в Корсуні та Чигирині. Результатом цих нарад став проєкт українсько-московського договору, який містив 23 статті. У лютому 1654 р. делегація Війська Запорозького на чолі з генеральним суддею Самійлом Зарудним та переяславським полковником Павлом Тетерею повезла проєкт до Москви на затвердження. Посли перебували в Москві понад місяць. За цей час український текст договору було відредаговано за наказом царя і скорочено до 11 статей. За часом його затвердження документ дістав назву Березневих статей, які було покладено в основу майбутнього українсько-московського союзу.

Зміст Березневих статей 1654 р.

• Гетьмана й старшину козаки мали обирати на раді.

• Українська адміністрація та суд лишалися самостійними й не підпорядковувалися Москві.

• Збирання податків покладалося на український Військовий скарб.

• Кількість козацького війська встановлювалася у 60 тис. осіб.

• Козацька держава погоджувалася виплачувати грошовий податок на користь царя.

• Дозволялося встановлення дипломатичних відносин Війська Запорозького з іншими державами, окрім Туреччини та Речі Посполитої, за умови повідомлення про це цареві.

• Підтверджувалося право Київського митрополита та усього духовенства на маєтності, якими вони володіли.

• Передбачалось утримування московських військ на кордонах Війська Запорозького з Річчю Посполитою.

• Московський уряд зобов’язувався вступити у війну проти Речі Посполитої навесні 1654 р.

Умови українсько-московського договору 1654 р. загалом (у разі дотримання) були взаємовигідними. За формально-правовими ознаками договір передбачав установлення поширених у тогочасній Європі відносин протекторату. Гетьман не розглядав умови угоди як щось постійне: радше вона була інструментом у досягненні кінцевої мети. 

3. Воєнно-політичні події 1654-1655 рр.

Навесні 1654 р. розпочалася московсько-польська війна. Основні воєнні дії розгорнулися на території Білорусі й Смоленщини. Проти війська литовського гетьмана Я. Радзивілла виступила армія московського царя, у складі якої воював загін козаків на чолі з ніжинським полковником Іваном Золотаренком.

У результаті вдалих воєнних дій улітку 1655 р. було відвойовано Білорусь і частину Литви.

Восени 1654 р. активізувалися воєнні дії на території України, польсько-татарська армія вдерлася на Брацлавщину. Населення краю й козацькі полки чинили героїчний опір противникові. 

ЗАУВАЖТЕ

Початок спустошенню Брацлавщини поклало здобуття невеликого містечка Буші (нині Вінницька обл.), взятого в облогу наприкінці листопада військами С. Чернецького. Після того, як більшість захисників міста полягла, вдова сотника Мар’яна (за іншими відомостями - Олена) Зависна підпалила діжку з порохом і висадила в повітря себе, решту оборонців замку й нападників. М. Старицький описав її подвиг в історичній повісті «Облога Буші» та драмі «Оборона Буші». Місто палало усю ніч. Розлючені великими втратами поляки почали винищувати усіх. Близько 70 уцілілих мешканців заховалися в печері неподалік міста, відмовляючись здатися. Тоді до схованки поляки спрямували воду із струмка. Усі, хто був у печері, загинули. Поляки винищили десятки міст і сіл Брацлавщини, край перетворився на пустку.

У другій половині січня 1655 р. в Україну підійшли полки московського воєводи В. Шереметєва. З’єднавшись із козацькими загонами біля м. Охматова (нині Чернігівська обл.), вони вступили в бій із польсько-татарським військом. Джерела свідчать, що з обох боків полягло до 30 тис. вояків, багато хто замерз через люті морози (у козацькій традиції це місце називають Дрижиполем, адже поле «дрижало» від холоду й вогню). І хоча жодна зі сторін не перемогла в битві, наступ польсько-татарської армії було зупинено.

Навесні 1655 р. Б. Хмельницький на чолі українсько-московських військ вирушив через Поділля на Галичину, аби визволити з-під польського панування західноукраїнські землі та об’єднати Україну в її етнічних кордонах.

У вересні 1655 р. українсько-московські полки вщент розбили польське військо коронного гетьмана С. Потоцького під Городком неподалік Львова. Ця перемога засвідчила визволення західноукраїнських територій, адже саме там Польща втратила свої останні боєздатні підрозділи. Того самого дня українсько-московське військо взяло в облогу Львів. Б. Хмельницький, дізнавшись про наближення татарських орд, вирішив штурмом місто не брати, а провівши перемовини з магістром Львова, отримав викуп і відступив. 

4. Віденське перемир’я 1656 р. Зовнішня політика Війська Запорозького в 1656-1657 рр.

Скориставшись поразкою Польщі у війні проти козацько-московських військ, шведська армія навесні 1655 р. захопила більшу частину земель Польської Корони і всю Західну Литву. Царський уряд, занепокоєний успіхами Швеції - потенційного претендента на володіння всім Балтійським узбережжям, кардинально змінив зовнішню політику. Навесні 1656 р. Московія оголосила війну Карлові Х і розпочала мирні переговори з Річчю Посполитою. Переговори завершились у Вільно 24 жовтня 1656 р. Було досягнуто домовленостей про спільні воєнні дії проти Швеції. Московсько-польський договір отримав назву Віленського перемир’я.

Умови Віленського перемир’я 1656 р.

• Припинення воєнних дій між Московією та Річчю Посполитою.

• Обидві країни зобов’язувалися не розпочинати мирних переговорів зі Швецією.

• Спільні воєнні дії проти Швеції та Бранденбургу.

• Обговорення питання про встановлення державних кордонів.

• Обрання царя Олексія Михайловича королем Речі Посполитої по смерті Яна ІІ Казимира.

На московсько-польські перемовини у Вільні Б. Хмельницький надіслав козацьку делегацію, яка мала б обстоювати інтереси Війська Запорозького. Однак козацьких послів не було допущено до переговорів. Віленське московсько-польське перемир’я в гетьманській столиці було сприйняте як порушення договору 1654 р., зрада з боку царя. Гетьман вирішив шукати нових союзників у боротьбі проти Польщі.

Реальними претендентами були Швеція і Трансильванія. 8 жовтня 1656 р. між Військом Запорозьким і Трансильванією було укладено угоду про військовий союз проти Речі Посполитої. Трансильванський князь Дьордь ІІ Ракоці обіцяв допомогти Б. Хмельницькому відвоювати Галичину й частину Білорусі, визнавав за гетьманом титул князя та підтримав його намір передати цей титул синові Юрію.

У грудні 1656 р. Дьордь ІІ Ракоці підписав зі шведським королем трактат «вічного союзу». За умови спільних воєнних дій України й Трансильванії можна було сподіватися на допомогу Швеції, яка, не маючи договірних відносин з гетьманським урядом, підтримувала б трансильванців. 

У 1656 р. зв’язки України зі Швецією стали регулярними. У червні 1657 р. шведське посольство повідомило, що король Карл Х Густав погоджується віддати гетьману українські землі, що перебувають під Польщею, частину Білорусі та Смоленськ.

5. Похід українського війська в Галичину та Польщу 1656-1657 рр.

Коли в грудні 1656 р. почався наступ трансильванського князя Дьордя II Ракоці на Польщу, Б. Хмельницький надіслав йому на допомогу козацькі полки на чолі з київським полковником А. Ждановичем.

Спочатку українсько-шведсько-трансильванське військо діяло успішно: здобули Перемишль, Краків, Люблін, Берестя. На заклик шведського короля козаки на чолі з А. Ждановичем попрямували на Варшаву.

Однак згодом становище Швеції погіршилося, на неї напала Данія. Відтак шведський король залишив Дьордя II Ракоці неподалік Варшави. 7 червня було взято Варшаву, проте через вторгнення польського війська до Трансильванії Дьордь ІІ Ракоці розпочав мирні переговори з поляками. У липні 1657 р. трансильванський князь капітулював. Козаки дізналися про наміри Дьордя II Ракоці напередодні капітуляції та, остерігаючись, що той видасть їх полякам, відійшли від нього.

Похід проти Польщі не приніс остаточної перемоги. Звістка про самовільне повернення А. Ждановича в Україну дійшла до гетьмана. А вже 27 липня 1657 р. Б. Хмельницький помер. Поховали його на рідному хуторі Суботові в Іллінській церкві. 

 Дайте відповіді на запитання.

► Як розгорталися події в Переяславі 8 січня 1654 р.? ► У чому полягало значення українсько-московського договору 1654 р.? ► Чим була зумовлена зміна зовнішньополітичної орієнтації Б. Хмельницького в останні роки його гетьманування? ► Які причини укладання українсько-шведсько-трансильванського союзу? ► Якими були відносини гетьманського уряду з Трансильванією та Швецією?

25.01.2023. 

історія України

Тема:

Практичне заняття.

Історичні джерела про Богдана Хмельницького як політика й людину. 

 Історичні джерела про Богдана Хмельницького як політика й людину. Практичне заняття

Гетьман Богдан Зиновій Хмельницький народився 27 грудня 1595 р. в українській шляхетській сім’ї в родовому маєтку - на хуторі Суботові на Чигиринщині. Його батько - чигиринський підстароста Михайло Хмельницький. Навчався в школі при одному з монастирів Києва та в єзуїтському колегіумі у Львові. Здобув традиційну українську освіту й водночас прилучився до західноєвропейських ідей. Ґрунтовно знав кілька мов: літературну староукраїнську, польську, латину. Повернувшись зі Львова, Б. Хмельницький записався до Чигиринської сотні реєстровців і вже 1620 р. вирушив у похід проти турків до Молдови. У битві на Цецорських полях потрапив у полон. За два роки турецького полону вивчив турецьку й татарську мови. Звільнившись, повернувся на службу до Чигиринського полку. Брав участь у Смоленській війні 1632-1634 рр. на боці Польщі, у морських походах проти Туреччини, козацькому повстанні 1637-1638 рр. Виконував різноманітні дипломатичні доручення. Зокрема, в грудні 1638 р. у складі посольства, що мало домогтися пом’якшення умов «Ординації...», зустрівся з польським королем Владиславом IV. Протягом 1646-1647 рр. під час зустрічей із королем обговорював участь козаків у воєнних діях Речі Посполитої проти Османської імперії. Як свідчать факти, Б. Хмельницький уже тоді готував антипольське повстання і прагнув використати плани уряду, зокрема морський похід козаків у складі польського війська, в своїх цілях.

1. Історичні джерела про зовнішність і вдачу Богдана Хмельницького 

Прочитайте тексти джерел 1-3, дайте відповіді на запитання і виконайте завдання. 1. Порівняйте зображення на гравюрі та словесний портрет Б. Хмельницького. Чи суперечать вони одне одному? 2. Які риси вдачі гетьмана, що на них наголошував дипломат, утілено на гравюрі? 3. Що вразило чужинців в особистості українського гетьмана? Які чесноти були йому притаманні?

1. «Зросту він [Богдан Хмельницький] скоріше високого, ніж середнього, широкої кості й міцної будови. Його мова й спосіб правління показують, що він наділений зрілим судженням і проникливим розумом... У поводженні він м’який і простий, чим викликає до себе любов вояків, але, з іншого боку, підтримує серед них дисципліну суворими стягненнями».

2. «Усім, хто входить у його кімнату, він тисне руку і всіх просить сідати, якщо вони козаки. У цій кімнаті немає ніякої розкоші, стіни без всяких прикрас, крім місць для сидіння. У кімнаті містяться тільки грубі дерев’яні лави, вкриті шкіряними подушками...; в головах його висять лук і шабля - єдина зброя, яку він звичайно носить. Стіл вирізняється не більшою розкішшю, ніж інше сервірування й начиння, бо їдять без серветок і не видно іншого срібла, крім ложок і бокалів. Гетьман передбачливо прикрасив так своє житло, щоб пам’ятати про своє становище і не впасти в надмірну гордість. Проте гетьманський стіл не бідний на добрі та смачні страви і на звичні в країні напої - горілку, пиво, мед».

А. Віміна. «Реляція про походження та звичаї козаків». 1650 р.

3. «Щодо гетьмана Хмеля, то він зі своїми полками стояв поза цим містом [Богуславом]. Йому повідомили про наше прибуття. У середу пізно вранці прийшла звістка, що гетьман їде вітати нашого владику патріарха... Він під’їхав до міських воріт з великим почтом, серед якого ніхто не міг би його впізнати. Всі були гарно вбрані і з дорогою зброєю, а він був одягнений у простий короткий одяг і мав недорогу зброю. Побачивши нашого патріарха здаля, він зійшов з коня (це зробили й інші, що були з ним), підійшов до нього, уклонився і, двічі поцілувавши край його одежі, приложився до хреста, поцілував його праву руку, а наш владика патріарх поцілував його в голову...

Цей Хмель - літня людина, але щедро наділений дарами щастя: нелукавий, спокійний, мовчазний, не цурається людей; всіма справами займається сам особисто... Якщо траплялось, що хтось приходив до нього із скаргою під час обіду або звертався до нього з промовою, то він, звичайно, говорив пошепки, щоб ніхто не чув: такий у них звичай. Щодо того як він сидів за столом, то він сів нижче, а нашого владику патріарха посадив на першому місці відповідно до пошани.

Перед заходом сонця гетьман попрощався з нашим владикою патріархом, провівши його за браму фортеці, й сів у свій екіпаж, запряжений одним тільки конем. Не було царських карет, оздоблених коштовними тканинами і запряжених великою кількістю прекрасних коней, хоч у гетьмана таких тисячі. Він одразу виїхав під велику зливу, прямуючи до свого війська. На ньому був білий дощовий плащ».

Із записів Павла Алеппського. 1654 р.

2. Богдан Хмельницький - керманич Української козацької держави

Прочитайте тексти джерел 4-6 і дайте відповіді на запитання. 1. Урочистий в’їзд Б. Хмельницького до Києва порівнювали з подвигом пророка Мойсея - біблійного героя, який вивів єврейський народ з єгипетської неволі. За пізніших часів європейські мислителі витлумачували подвиг Мойсея як символ боротьби підкорених народів за свободу. Як таке порівняння характеризує тогочасне українське суспільство? 2. Як на картині відтворено в’їзд Б. Хмельницького до Києва після переможних битв 1648 р.? Які суперечності між картиною та джерелом ви помітили? 3. У чому Б. Хмельницький вбачав остаточну мету війни з поляками? Як це втілено в проголошеній на початку 1649 р. промові під час зустрічі з королівськими послами? Якими засобами гетьман сподівався досягти мети? 4. На якому становищі жінок та дітей у козацькій державі Хмельницького наголошує автор джерела 6? Пригадайте становище жінки за литовськими статутами. Чи змінилося щось відтоді? Про які заслуги гетьмана говорить автор? Що у джерелі свідчить про позитивне ставлення автора до особи Б. Хмельницького?

4. «Сам патріарх [єрусалимський, Паїсій] із тисячею вершників виїжджав до нього [Б. Хмельницького] назустріч з міста, і тутешній митрополит [С. Косів] дав йому коло себе місце в санях з правого боку. Весь народ, вийшовши з міста, вся чернь вітали його. Академія вітала його промовами й вигуками, як Мойсея, спасителя й визволителя народу від польського рабства, вбачаючи в імені його добрий знак і називаючи його Богом даним. Патріарх надав йому титул найсвітлішого князя. З усіх гармат та іншої зброї в замку і в місті лунала стрілянина».

Зі щоденника В. М’ясковського, члена посольства від польського уряду до Б. Хмельницького. 1649 р.

5. «Правда те, що я мала й незначна людина, але Бог дав мені, що я є одновладцем і самодержцем руським... Виб’ю з лядської неволі ввесь руський народ, а що перше я воював за шкоду і кривду свою, тепер буду воювати за нашу православну віру... За кордон на війну не піду, на турків і татар шаблі не підніму, досить маю на Україні, на Поділлі й Волині, досить вигоди, достатку й пожитку в землі та князівстві своєму, по Львів, Холм і Галич. А ставши над Віслою, скажу дальшим ляхам: сидіть, мовчіть, ляхи! А будуть і за Віслою кричати, знайду я їх там напевно. Не залишиться нога жодного князя і шляхетки тут, на Україні; а схоче котрий з нами хліб їсти, хай буде послушний Запорозькому Війську».

Зі щоденника В. М’ясковського. Промова Б. Хмельницького до польських послів у Переяславі. Лютий 1649 р.

6. «Починаючи з Рашкова й по всій землі русів, тобто козаків, ми помітили пречудову рису, що збудила у нас подив: усі вони, за винятком небагатьох, навіть більшина їхніх дружин і доньок, уміють читати і знають порядок церковних служб та церковні піснеспіви; крім того, панотці не залишають сиріт напризволяще, аби ті невігласами вешталися вулицями, навчають грамоти.

Як ми завважили, у цій країні, тобто у козаків, безліч удів та сиріт, бо, відколи появився гетьман Хміль, і досі не припинялися страшні війни. Упродовж усього року, вечорами, як зайде сонце, ці сироти ходять попід хати просити милостиню, співаючи хором гімни Пресвятій Діві, й так пречудово, що той спів полонить душу навіть на великій відстані. За свій спів вони отримують з кожної хати милостиню грішми, хлібом, іншим харчем або чимсь таким, що придатне для прожиття, поки не закінчать навчання. Ось чому більшина з них письменна. Число освічених особливо зросло, відколи появився Хміль, котрий звільнив ці краї й визволив ці мільйони незліченні православних з-під ярма ворогів православної віри - проклятих ляхів...»

Із записів Павла Алеппського. 1654 р.

3. Богдан Хмельницький - військовий діяч

Прочитайте тексти джерел 7, 8 і дайте відповіді на запитання. 1. Які риси, притаманні полководцеві, виділяє у Б. Хмельницького автор джерела 7? Поміркуйте, чи ці риси були перевагою гетьмана, чи недоліком? 2. Висловіть припущення: як автор джерела ставився до особи гетьмана? Знайдіть підтвердження у тексті джерела. 3. Про які риси гетьмана як полководця свідчить джерело 8? Якими рисами, на вашу думку, має бути наділений ідеальний полководець? Чи підпадає Б. Хмельницький під цей образ? Чому?

7. «Це була людина воістину варта звання гетьмана. Він не боявся біди, у найтяжчому становищі не втрачав голови, не боявся найтяжчої роботи, був міцний духом; з однаковою мужністю зносив мороз і спеку, їв і пив не скільки хотів, а скільки можна було, ні вдень ні вночі не знемагав від безсоння, а коли справи і труд воїна зморювали його, то він спав невеличку крихту часу і спав не на коштовних ліжках, а в постелі, що до лиця воїну. Лягаючи спати, не думав, як би знайти тихий куточок, а вкладався посеред військового гамору; одягався він так, як і всі інші, мав коней та зброю не набагато кращу, ніж в інших. Не раз його бачили, як, укрившись військовим плащем, знеможений, він спав посеред сторожі. Він завжди першим кидався в бій і останнім повертався з битви. Маючи ці та до цих подібні достоїнства, зовсім не дивно, що він став переможцем та пострахом для ляхів, а мирянам припав до душі, бо, відійшовши від військових справ та ученій, повністю зайнявся собою. У його воїнства все так було злагоджено, що коли б він не пощадив, то зовсім міг би знищити Польщу».

«Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки». 1710 р.

8. «... 16 травня, у середу, на сьомому тижні після Великодня, тільки-но світле сонце розсипало ясне проміння з небесного океану на світ, прогнавши в країну мороку нічну темряву, поляки побачили збиті кінськими копитами дим і куряву. Здавалося, що то йде стотисячне козацьке військо, але насправді йшло його тільки п’ятнадцять тисяч. Але полякам тоді страх затемнив очі млою - вони вже почали додумуватися до такого, чого й насправді не було. Хмельницький того ранку мужньо пішов і вдарив зі своїм та ординським військом на поляків».

20.01.2023. 

історія України

Тема:

Українська козацька держава – Військо Запорозьке.

Любі учні! Під час уроку ви дізнаєтеся:про політичний та адміністративно-територіальний устрій, територію, військо, фінанси та судочинство козацької України; якими були основні зміни в соціально-економічному житті українського народу внаслідок утворення Гетьманщини; що таке «Гетьманщина», «Генеральна військова рада», «генеральна старшина», «універсал», «гетьманські універсали», «полк», «сотня». 

Центральним органом виконавчої влади став уряд Гетьманщини. Він вирішував усі поточні справи внутрішнього управління та відносин Війська Запорозького з іншими державами. Уряд складався з генеральної старшини, яку спочатку обирали, а з часом почав призначати гетьман. До генеральної старшини входили: писар (очолював Генеральну військову канцелярію, займався закордонною політикою та вів усі справи Генерального уряду), суддя (один або двоє; здійснював керівництво вищим судом при Генеральному уряді), обозний (забезпечував матеріальне постачання армії та артилерії), підскарбій (завідував державною скарбницею і фінансами; до 1654 р. ці функції виконував гетьман). До генеральної старшини належали також два осавули (військові ад’ютанти гетьмана), хорунжий (охоронець військової корогви), бунчужний (охоронець гетьманського бунчука) і наказний гетьман (тимчасовий керівник збройних сил для проведення воєнних операцій).

У полках існували власні уряди, що складалися з полковників і полкової старшини (писар, суддя, обозний, осавул, хорунжий). Полковник був головним представником центральної влади на території полку. Полковника обирали на полковій раді, але часто його призначав уряд.

Адміністративно-територіальний устрій. За умовами Зборівського договору Українська козацька держава охоплювала територію колишніх Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств загальною площею понад 200 тис. км2. Держава поділялася на полки, що були одночасно адміністративно-територіальними одиницями й підрозділами козацького війська. У 1649 р. на Лівобережжі існувало сім полків (Полтавський, Ніжинський, Чернігівський, Миргородський, Прилуцький, Переяславський і Кропивнянський), а на Правобережжі — дев’ять (Київський, Канівський, Білоцерківський, Уманський, Чигиринський, Черкаський, Кальницький, Корсунський і Брацлавський). Кількість полків не була сталою, а змінювалася відповідно до військово-політичної ситуації в Гетьманщині. Так, у 1649 р. налічувалося 16, а в 1654 р. — 18 полків. У кожному полку залежно від території та кількості населення було 10—20 і більше сотень, у кожній із яких був сотенний уряд із сотника, писаря, отамана, осавула та хорунжого. У сотні могло бути від кількох десятків до 200—300 козаків.

Територія Запорозької Січі разом із її володіннями становила окрему адміністративну одиницю, якою управляла Січова рада на чолі з кошовим отаманом. Функції столиці держави виконував Чигирин, що був резиденцією гетьмана.

Українське військо. Фінанси та судочинство. Після битви під Корсунем Б. Хмельницький розпочав створення українського козацького війська. Його ядром стали реєстрові та запорозькі козаки, до яких приєдналися повсталі «покозачені» селяни та міщани. Для подальшого формування й організації українських збройних сил Б. Хмельницький використовував територіальну полково-сотенну систему: певна територія виставляла декілька сотень вояків, які об’єднувалися в полк. Основу армії становила оснащена вогнепальною зброєю піхота. Нестача власної кінноти компенсувалася за рахунок союзної кримськотатарської кінноти. Військо Б. Хмельницького мало значну артилерію. Вона складалася з полкової артилерії та окремої артилерії головного командування (гетьмана). У ній використовувалися гармати, захоплені повстанцями у визволених містах та замках, а також власні, виготовлені в майстерні Ніжина. Керівні посади в українському війську обіймали представники реєстрової козацької старшини, русинської шляхти й найбільш шановані козаки.

Полк — у Гетьманщині: 1) адміністративно-територіальна одиниця; 2) підрозділ козацького війська.

Сотня — у Гетьманщині: 1) адміністративна одиниця у складі полку; 2) підрозділ козацького війська.

У містах і містечках козацькі громади обирали «городових отаманів», а міщанами керував війт, якого затверджував гетьман.

У селах владу над селянами здійснював староста, а над козаками — сільський отаман. 

Новий адміністративно-територіальний поділ, запроваджений в Українській козацькій державі, відрізнявся від старого поділу на воєводства й повіти тим, що полки й сотні були відносно невеликими військово-адміністративними одиницями. Унаслідок цього влада ставала ближчою до потреб людей, а керівництво на місцях здійснювалося простіше та ефективніше.

Генеральний військовий суд став найвищою судовою установою в Гетьманщині. Він розглядав скарги на рішення нижчих судів, а також виняткові справи, із якими зверталися безпосередньо до гетьмана.

Фінансову систему Гетьманщини до 1654 р. контролював особисто Б. Хмельницький. На звільненій території ліквідовувалися всі старі державні податки та вводилися нові. Основними джерелами поповнення державної скарбниці стали податки, прикордонні торгові мита, доходи від промислів та із земельного фонду. Селяни, які жили на колишніх державних і приватних землях, відтепер сплачували «чинші на Хмельницького». Лише останні забезпечували надходження до скарбниці Гетьманщини 100 тис. злотих щорічно.

В Українській козацькій державі існувала власна система судочинства. Замість станових (гродських, земських і підкоморських) судів було створено Генеральний військовий суд, полкові та сотенні суди. Козацьким судам підлягали не лише козаки, але й шляхтичі, міщани та селяни, особливо за тяжкі злочини (убивства, розбій тощо). У містах із магдебурзьким правом, як і раніше, існували суди магістратів. Справи духовенства розглядалися в церковних судах.

Зміни в соціально-економічному житті. Складовою Національно-визвольної війни стала боротьба селян за право бути вільними господарями на власній землі. Після укладення Зборівського договору за селянами, які жили на колишніх державних землях на території Гетьманщини, закріпили особисту свободу та право володіти землею, фактично здобуті ними попередньою боротьбою. Їхні маєтки вважалися вільними військовими селами, підпорядкованими Військовому скарбу. За володіння землею вони сплачували державі податок.

Набагато складнішою була ситуація із селянами, які жили на приватних землях. За Зборівським договором шляхта отримала право повернутися до своїх маєтків, а селянство зобов’язали виконувати всі ті повинності, що й до початку війни. Селяни з обуренням сприйняли спроби шляхти відновити своє панування та відмовлялися виконувати це.

Б. Хмельницький за скаргами окремих шляхтичів видавав їм універсали, де вимагав від селян, щоб вони своєму панові «всіляку покору й підданство, як раніше, так і зараз віддавали...». Однак, незважаючи на це, спрямовані Б. Хмельницьким проти повстанців каральні загони не могли приборкати протести селян. При цьому він розумів, що боротьбу не завершено і без участі в ній селянства марно сподіватися на перемогу.

• Чи можна стверджувати, що Національно-визвольна війна призвела до значних змін у соціально-економічному житті тогочасної України? Поясніть свою думку.

Права і привілеї козацтва, скасовані владою за участь у повстаннях кінця XVI — 30-х рр. XVII ст., у ході війни було відновлено. Отримавши можливість для політичної діяльності завдяки наявності власної адміністративної влади, судочинства, військової служби й землеволодіння, козаки остаточно затвердилися як повноправний соціальний стан Української козацької держави.

Уряд Гетьманщини у своїй внутрішньополітичній діяльності всіляко підтримував інтереси козацтва. Особи, вписані до реєстру, разом зі своїми родинами звільнялися від будь-якої залежності, отримували право вільно жити в містах і селах, володіти землею, мати власне самоврядування й судочинство. Провідне місце серед козаків посідала старшина, яка поступово зосереджувала у своїх руках владу й багатства.

Чи погоджуєтесь ви з тим, що... Чому?

• Після Національно-визвольної війни сформувалася Українська козацька держава — Військо Запорозьке. Історичні обставини її виникнення обумовили напіввійськовий характер тогочасної української державності.

• Запорукою успішної розбудови Української козацької держави стала її армія, створена на організаційних засадах Запорозької Січі.

• Наявність власних фінансів та судочинства свідчила про те, що Військо Запорозьке мало всі ознаки повноцінної держави.

• Значні зміни відбулися в соціально-економічному житті населення Гетьманщини.

Назвіть особливості політичного устрою Української козацької держави

 Як в адміністративно-територіальному устрої Гетьманщини втілювалися традиції козацького самоврядування? 

 Що було притаманно організації українського війська доби Б. Хмельницького? 

 Укажіть нові явища в соціально-економічному житті українського суспільства, спричинені Національно-визвольною війною. 

18.01.2023. 

історія України

Тема:

Події 1650–1653 рр. 

 Відновлення воєнних дій. Битва під Берестечком. Із листопада 1650 р. польський уряд активно готувався до воєнних дій проти України. 8 лютого 1651 р. командувачі польських військ польний гетьман М. Калиновський і брацлавський воєвода Станіслав Лянцкоронський за наказом короля розгорнули наступ на Східному Поділлі.

10—12 лютого 40-тисячне військо М. Калиновського несподіваним нападом після жорстокої битви захопило містечко Красне. У бою загинув один із найближчих соратників Б. Хмельницького, брацлавський полковник Данило Нечай.

1—10 березня розгорнулися бої за Вінницю. Незважаючи на значну кількісну перевагу польського війська, козаки на чолі з полковником Іваном Богуном протрималися до приходу підмоги. Уманський полк Йосипа Глуха завдав удару польським частинам, які в паніці відступили. Розвиваючи наступ, козаки захопили Бар, Хмільник, Шаргород, Меджибіж та інші міста. Спроба польських військ оволодіти Східним Поділлям завершилася провалом. Вони втратили 8 тис. убитими і всю артилерію.

Вирішальна битва воєнної кампанії 1651 р. відбулася на Волині, неподалік міста Берестечко. Польське військо, очолюване королем Яном ІІ Казимиром, налічувало 100—120 тис. осіб, а зі слугами — близько 220—240 тис. осіб. 15 червня 1651 р. з-під Тернополя до Берестечка рушило військо Б. Хмельницького, яке налічувало близько 100 тис. осіб. До нього приєдналося 30—40-тисячне татарське військо на чолі з ханом Іслямом ІІІ Гераєм.

Битва під Берестечком розпочалася 18 червня 1651 р. і тривала з перемінним успіхом. Сторони зазнавали значних втрат, особливо татари. Переламним днем стало 20 червня. Польське військо вийшло зі свого табору та приготувалося до вирішального бою.

Однак Б. Хмельницький хотів уникнути його. Це було зумовлено тим, що напередодні хан повідомив гетьмана, що наступного дня буде мусульманське свято, під час якого татари не можуть воювати, а також попередив про пригніченість його воїнів через поразки.

Під час битви польські частини відчули негаразди в козацько-татарському війську й перейшли в наступ на позиції татар. Серед татар зчинилася паніка, і вони почали тікати. Іслям ІІІ Герай не зміг їх зупинити та приєднався до свого війська.

Усвідомлюючи, що битва програна, Б. Хмельницький відвів козаків до укріпленого табору, влаштованого в долині річки Пляшівка. Залишивши наказним гетьманом Ф. Джеджалія, він рушив за ханом. Наздогнавши Ісляма ІІІ Герая, Б. Хмельницький був змушений визнати, що повернути на поле битви виснажене втечею і зневірене татарське військо неможливо.

Щоб уникнути остаточної поразки, Б. Хмельницький почав збирати армію біля Білої Церкви для нової вирішальної битви. 

У той час укріплений козацький табір під Берестечком перебував в облозі та відбивав атаки польських частин. Визволити війська з оточення мав І. Богун. За його наказом через болото та Пляшівку збудували переправу, якою й було виведено основні сили української армії та всю полкову артилерію. Проте значна частина селянських загонів була розгромлена.

Укладення Білоцерківського договору. На кінець серпня 1651 р. Б. Хмельницькому вдалося зібрати 60-тисячну армію, до якої приєдналося 40-тисячне військо ногайських татар. Козацько-татарська армія розмістилася на добре укріплених позиціях під містом Біла Церква. Сюди з-під Берестечка прибуло 35-тисячне польське військо, очолюване М. Потоцьким. Проте постійні напади селянських загонів, нестача продовольства, епідемії хвороб обмежували можливості польської сторони. Так, від хвороби помер противник Б. Хмельницького князь Я. Вишневецький.

Бої 13—15 вересня були невдалими для польського війська та змусили М. Потоцького відмовитися від намірів провести вирішальну битву й поставити табір. Не допомогли полякам й успіхи литовського гетьмана Я. Радзивілла, який захопив Київ (незабаром йому довелося залишити місто, щоб не опинитися в пастці). Поширювалися чутки, що з Криму на допомогу Б. Хмельницькому днями прибуде Іслям ІІІ Герай із великим військом. Зважаючи на це, польська сторона погодилася на пропозицію Б. Хмельницького розпочати переговори, однак висунула умови, які перекреслювали більшість здобутків Національно-визвольної війни середини ХVΠ ст. Це викликало бунт у козацькому війську, який підтримала частина татар. Жорстоко придушивши його, гетьман погодився підписати договір на досить важких для Гетьманщини умовах. Імовірно, він р озумів слабкість свого війська, краща частина якого загинула під Берестечком, і величезні втрати татар.

Важка ситуація, що склалася для Української козацької держави після поразки під Берестечком, посилювалася становищем на північному кордоні.

Розуміючи небезпеку цього напрямку, Б. Хмельницький із весни 1651 р. різними дипломатичними заходами намагався стримати можливий удар литовського гетьмана Я. Радзивілла в тил козацького війська. Проте це зробити не вдалося.

Уже за кілька днів після битви під Берестечком литовське військо почало наступ. Вирішальна битва відбулася під Ріпками 26 червня 1651 р. Перебіг битви виявився невдалим для козаків.

Литовські війська оточили Чернігів та захопили Київ. Однак дії козацьких сил у тилу литовської армії не дали можливості Я. Радзивіллу об’єднатися з основними силами Корони Польської.

У бою загинув полковник Мартин Небаба, який здивував усіх неймовірною мужністю: втративши під час бою праву руку, він перехопив шаблю лівою й боровся, поки не поліг. Віддаючи йому належну шану, Я. Радзивілл наказав насипати високу могилу над місцем поховання полковника.

За Білоцерківським договором територія Гетьманщини обмежувалася Київським воєводством, а козацький реєстр скорочувався до 20 тис. осіб. Козаки мали право селитися тільки на державних землях Київського воєводства, а ті, хто залишився поза реєстром, поверталися до своїх панів. Шляхта знову отримувала свої маєтки, а до Брацлавського й Чернігівського воєводств поверталася польська влада. Гетьман мав підпорядковуватися королю й коронному гетьману, був позбавлений права дипломатичних відносин з іншими державами й мусив розірвати союз із Кримським ханством. Пани не мали права притягувати своїх підданих до суду за участь у війні. Права і привілеї православної церкви зберігалися. Польським військам заборонялося розміщуватися на території Київського воєводства. Гетьман мав призначати генеральну старшину й полковників за згодою короля. Б. Хмельницький зберігав посаду гетьмана, але після його смерті право призначати та звільняти гетьмана переходило до короля.

Польська сторона вважала, що Білоцерківським договором вона остаточно приборкала Україну. Однак під час затвердження його умов сеймом Речі Посполитої один із литовських шляхтичів своїм вето наклав заборону на прийняття рішення. Оскільки це дорівнювало розірванню договору, Б. Хмельницький перестав вважати його чинним.

Основним здобутком Білоцерківського договору було збереження Української козацької держави.

Молдавські походи козацького війська. Битва під Батогом (1652 р.). У роки Національно-визвольної війни Б. Хмельницький та його син Тиміш Хмельницький у 1650, 1652 і 1653 рр. здійснили чотири походи до Молдавського князівства.

Метою походів було позбавити польське командування можливості використати територію Молдавії як плацдарм для наступу на українські землі та домогтися якомога більшої політичної ізоляції Речі Посполитої. При цьому Б. Хмельницький намагався схилити Молдавію до укладення династичного союзу шляхом одруження Т. Хмельницького з донькою молдавського господаря Василя Лупу Розандою. До того ж друга донька В. Лупу була одружена з литовським князем Я. Радзивіллом. Завдяки шлюбу свого сина гетьман також розраховував принаймні забезпечити нейтралітет Литви в його подальшій боротьбі з Польщею.

У серпні-вересні 1650 р. відбувся перший молдавський похід, очолюваний Б. Хмельницьким і кримським калга-султаном Киримом Гераєм. Козацько-татарське військо (60 тис. козаків і 30 тис. татар) заволоділо столицею Молдавії — містом Ясси. В. Лупу уклав договір, за яким вступав у союз із Б. Хмельницьким і відмовлявся допомагати Речі Посполитій.

Однак після поразки українського війська в битві під Берестечком В. Лупу розірвав угоду. У липні-серпні 1652 р. Б. Хмельницький і Т. Хмельницький на чолі 35-тисячного козацько-татарського війська вирушили до Ясс, щоб примусити молдавського господаря виконувати умови договору. Оскільки це не відповідало інтересам Речі Посполитої, польний гетьман М. Калиновський вирішив перешкодити цьому походу. Біля гори Батіг поблизу Ладижина на шляху українського війська він розташував укріплений табір із військами (35 тис. осіб разом зі слугами).

Уранці 22 травня 1652 р., прибувши під Батіг та оцінивши ситуацію, Б. Хмельницький з’ясував, що кількість війська М. Калиновського значно менша за розміри польського табору. Він наказав атакувати його з усіх боків, оскільки у противника не було можливості захищати весь табір одночасно. Атаки козаків і татар на табір тривали впродовж 22—23 травня й завершилися повним розгромом польської армії. У битві загинуло близько 10 тис. польських воїнів і сам М. Калиновський.

Українсько-молдавський союз було поновлено, відбулося вінчання Т. Хмельницького та Розанди Лупу.

У квітні 1653 р. В. Лупу внаслідок державного перевороту втратив престол і звернувся по допомогу до Б. Хмельницького. До Молдавії гетьман направив 8-тисячний загін козаків на чолі з Т. Хмельницьким. Після повернення влади В. Лупу вмовив його на похід проти Волощини, який завершився поразкою та став приводом до створення антиукраїнської коаліції Речі Посполитої, Волощини і Трансільванії.

У липні 1653 р. В. Лупу знову втратив владу, і до союзу проти Української козацької держави приєдналося Молдавське князівство. Останній молдавський похід відбувся в серпні-вересні 1653 р. За наказом гетьмана Т. Хмельницький повів 6-тисячний козацький загін на допомогу В. Лупу. Однак похід завершився поразкою. Козаки опинилися в облозі в Сучавській фортеці. Т. Хмельницький був важко поранений і через кілька днів помер. За умовами почесної капітуляції козаки припинили опір, залишили Сучаву й повернулися додому.

Облога Жванця. Внутрішньо- і зовнішньополітичне становище Гетьманщини наприкінці 1653 р. Після поразки під Батогом польське військо під командуванням Стефана Чарнецького в лютому 1653 р. вторглося на Брацлавщину, знищуючи міста й села. Однак під Уманню воно було розгромлене козаками під проводом полковника І. Богуна.

У травні 1653 р. Б. Хмельницький із 30 тис. козаків та 12—15 тис. татар вирушив з Умані в новий похід проти Речі Посполитої. Однак гостра нестача продовольства, наростання невдоволення козаків грабунками татар, звістка про провал четвертого молдавського походу спричинили виступ козаків проти гетьмана в червні 1653 р. Як наслідок, уперше за роки війни похід Б. Хмельницького було зірвано.

У той самий час польська армія, очолювана королем Яном ІІ Казимиром, просуваючись українськими землями, восени 1653 р. дісталася Жванецького замку, що розташовувався поряд із Хотином, і зупинилася там в укріпленому таборі. Її кількість разом зі слугами становила 60 тис. осіб.

У середині жовтня 1653 р. сюди прибули війська Б. Хмельницького та хана Ісляма ІІІ Герая. Розпочалася облога козацько-татарською армією польського табору. У підпорядкуванні гетьмана було близько 30—40 тис. козаків, приблизно такою ж була кількість татарської кінноти. На початок грудня в кільці облоги від голоду, холоду і хвороб загинуло близько 10 тис. осіб. Під тиском цих обставин поляки розпочали переговори про мир.

Посередником у переговорах між козацтвом і Річчю Посполитою знову виступив кримський хан. 5 грудня 1653 р. поблизу міста Кам’янець хан Іслям ІІІ Герай та король Ян ІІ Казимир уклали в усній формі кримсько-польський договір. Умови Кам’янецької угоди передбачали припинення воєнних дій та згоду польської сторони виплатити кримському хану викуп (так звані «упоминки»). Щодо визначення в договорі правового статусу Гетьманщини однозначної інформації немає. Одні джерела стверджують, що відновлювалися умови Зборівського договору, інші — що козаки залишалися лише зі своїми давніми правами і привілеями (які вони мали до початку війни).

Б. Хмельницький, який не брав участі в укладенні договору, дізнавшись про його зміст, скликав Старшинську раду, де заявив про необхідність повного розриву відносин із Річчю Посполитою.

Проте Українська козацька держава перебувала не в найкращому становищі. У лавах козаків піднесення перших років війни поступалося місцем зневірі й розчаруванню.

Помітно погіршилося також зовнішньополітичне становище Гетьманщини. Воно ускладнилося через помилки, яких гетьман припустився, оцінюючи співвідношення сил у Південно-Східній Європі. Спроби Б. Хмельницького встановити династичні зв’язки з Молдавським князівством урешті-решт призвели до появи антиукраїнської коаліції Речі Посполитої, Волощини, Трансільванії та Молдавії.

Уряд Речі Посполитої не вважав війну з Гетьманщиною завершеною й готувався до її продовження. Внутрішньополітичні проблеми робили очевидним той факт, що перемогти в ній Українська козацька держава зможе лише за допомогою сильних союзників. При цьому турецький султан і московський цар висловлювали згоду надати захист і покровительство Гетьманщині.

Чи погоджуєтесь ви з тим, що... Чому?

• Битва під Берестечком стала гірким, але повчальним уроком для Б. Хмельницького.

• Подальші успіхи гетьмана (зокрема, блискуча перемога в битві під Батогом) продемонстрували велику волю й неабиякі організаторські здібності Б. Хмельницького.

• Завдяки молдавським походам Б. Хмельницький прагнув зміцнити становище Української козацької держави в тогочасній Європі, домогтися визнання своєї влади.

• На кінець 1653 р. в Гетьманщині загострилися кризові явища, спричинені тривалою війною. Вони ставили під сумнів можливість подальшої успішної боротьби з Річчю Посполитою та примушували Б. Хмельницького шукати нових могутніх союзників.

13.01.2023. 

історія України

Тема:

Події 1648–1649 рр. Зборівський договір.

Події 1648-1649 рр. Зборівський договір.

Перший період війни (1648-1649) знаменувався перемогами під Жовтими Водами і Корсунем; битвою під Пилявцями; облогою Львова і Зборівським договором.

Великою заслугою Хмельницького є те, що протягом року війни він зумів створити з розрізнених селянських і козацьких загонів народно-визвольну армію. Із Запорозької Січі гетьман вийшов із тритисячним загоном, а під Зборовом зібрав уже 360 тис. повстанців.

Битва під Жовтими Водами є яскравою сторінкою в історії військового мистецтва запорожців. Загони Хмельницького налічували приблизно 8-10 тис. козаків, мали 4 гармати. До запорожців приєдналися татарський загін і 4-5 тис. реєстрових козаків. Після першої сутички з козаками польське військо зібралося в укріпленому таборі. У ніч на 6 травня 1648 року воно зробило спробу відійти і з'єднатися з іншою частиною своїх військ, але біля урочища Княжі Байраки натрапило на засідку і було вщент розгромлене. Майже 3 тис. поляків (серед них був і смертельно поранений С. Потоцький) потрапили в полон. .

У битві під Корсунем Хмельницький на чолі 15-тисячного загону змусив 20-тисячну армію Речі Посполитої залишити вигідні позиції та прийняти бій на незручній для польської кавалерії пересіченій місцевості - Гороховій Діброві. 6-тисячний резервний загін М. Кривоноса, вдаривши із засідки, завершив розгром поляків. Польські гетьмани М. Потоцький і М. Калиновський потрапили в полон, було захоплено весь обоз і прапори.. 

Таку саму тактику застосував Хмельницький і в битві під Пилявцями, що відбулася 21-23 вересня 1648 року на берегах р. Пиляви (Ікви). Сили сторін були майже рівними: до 100 тис. козаків і 5 тис. татар проти 80-90 тис. поляків. Центральним пунктом бою була гребля через річку. В перший день вона двічі переходила з рук у руки, потім нею оволоділи поляки. Однак 23 вересня Хмельницький захопив греблю й розпочав наступна ворожі позиції, що посіяло паніку серед поляків і змусило частину їх до втечі. При цьому Б. Хмельницький вдався до психологічного маневру: зробив вигляд, що вітає татарські загони, які насправді прибули 25 вересня і одразу вирушили на Львів. 

 Перемога у цій битві була першим етапом визвольного походу в західноукраїнські землі.

Згадані перемоги активізували розгортання народної війни по всій Україні. У жовтні козацько-селянське військо дійшло до Львова й оточило його. Проте брак продовольства, смерть від чуми Кривоноса, бездоріжжя, епідемії змусили Хмельницького зняти облогу, задовольнившись викупом. Почавши переговори з посланцями польського короля Яна Казимира, гетьман припинив бойові дії, хоча міг іти на Варшаву.

Наприкінці червня 1649 року гетьман разом із ханом Іслам-Гіреєм оточив польські війська під Збаражем. Потім з головною частиною військ вирушив на Зборів, де взяв у облогу 30-тисячну польську армію Яна Казимира, яка наприкінці липня йшла на допомогу під Збараж. Коли перемога козацького війська була близькою, підкуплений поляками татарський хан зрадив Хмельницького і змусив його піти на переговори з Яном Казимиром. У серпні 1649 року було укладено Зборівську угоду. Згідно з нею встановлювався реєстр із 40 тис. козаків на Київщині, Чернігівщині та Брацлавщині. Урядові посади мали право обіймати лише козацька старшина та православна шляхта. Повстанцям було даровано амністію. Умови Зборівського договору влаштовували не всі верстви українського населення. На Запорожжі навіть відбувся виступ проти гетьманської адміністрації, але його придушив сам Хмельницький.  

Запитання

1. Як відбувалася Збаразько-Зборівська кампанія і чим вона скінчилася?

2. Складіть розповідь про Зборівську битву, використовуючи фрагменти відео.

3. Як ви вважаєте, що примусило Б. Хмельницького піти на переговори з Польщею і підписати мирний договір?

11.01.2023. 

історія України

Тема:

Передумови та причиини Національно-визвольної війни. Богдан Хмельницький. Козацько-кримський союз.  

Передумови і причини Національно-визвольної війни

Національно-визвольна війна — це війна проти іноземного панування, за створення власної незалежної держави.

Передумови

1. Перебування українських земель під владою Речі Посполитої.

2. Відсутність власної державності.

3. Засилля в Україні польських магнатів і шляхти.

4. Національно-релігійне гноблення українського населення з боку польської влади.

5. Виникнення козацтва і перетворення його на провідну політичну силу українського суспільства.

6. Великі козацько-селянські повстання 90-х років XVI ст. та 20-30-х років XVIІ ст.

Причини

1. Політичні;

• Долучення українських земель до складу Речі Посполитої, політика якої відносно України мала яскраво виражений колоніальний характер.

• Колонізація загрожувала винищенню української народності, що було великою національною небезпекою.

• Відсутність власної державності (Запорозька Січ не охоплювала значних територій, заселених українцями).

2. Соціально-економічні:

• Посилення феодально-кріпосницького гніту, погіршення становища народних мас.

Польські та українські магнати, захоплюючи родючі землі, експлуатували населення. Посилювався процес закріпачення селян.

Зростала панщина, яка в деяких місцевостях сягала 4-5 днів на тиждень.

Збільшувалися різноманітні побори селян.

• Тяжке становище нереєстрових козаків.

Польський уряд постійно намагався позбавити їх козацьких вільностей і повернути під панське ярмо.

• Невдоволеними були і реєстрові козаки.

Польський уряд постійно обмежував реєстр, позбавляв їх самоврядування — всі вищі посади їхнього війська посідали за призначенням (часто польські шляхтичі).

• Невдоволеним було і міське населення.

Більшість міст і містечок України на початку XVII ст. потрапило до рук шляхти й магнатів, які обмежували їхні привілеї, належні їм за магдебурзьким правом.

3. Національні:

• Не припинялося ополячення українського населення.

• Відбувалося обмеження українців у правах.

4. Релігійні:

• Утиски православної церкви.

• Насильницьке покатоличення українського населення.

• Конфіскація православного церковного майна і земель.

• Невдоволення православної шляхти, яка користувалася значно меншими політичними правами, ніж польська.

Релігійні утиски, за словами М. Грушевського, "дали заклик, який об’єднав у боротьбі проти польських порядків усіх незадоволених ними, без відмінності становища та економічних інтересів".

Характер війни

Національно-визвольна, антифеодальна.

Справедлива війна українського народу за своє соціальне і національне визволення.

Рушійні сили Національно-визвольної війни:

селянство, козацтво, міщанство, частина українського духовенства, дрібна та середня православна українська шляхта. Провідною силою в Національно-визвольній війні виступало козацтво.

Завдання Національно-визвольної війни

1. Визволити Україну з-під влади шляхетської Польщі, знизити польське панування, стати на шлях самостійного розвитку.

2. Скинути гноблення польських феодалів і польсько-шляхетської адміністрації.

3. Ліквідувати велику феодальну власність на землю, скасував ти кріпацтво та утвердити козацький тип господарювання.

4. Створити в етнічних межах України власну державу.

5. Обстоювати і захищати національну незалежність.

Об'єктивні умови, що склалися на початку національно-визвольної боротьби українського народу

1. Послаблення королівської влади в Речі Посполиті внаслідок зростання і зміцнення великого феодального землеволодіння.

2. Існування Запорозької Січі, яка поширила свій вплив ні значну територію, що створювало необхідні сприятливі умови й основу для розбудови Української держави.

3. Річ Посполита втратила свій контроль над Запорозькою Січчю.

4. Селянсько-козацькі повстання наприкінці XVI — на початку XVII ст. значно збагатили народні маси військовим досвідом.

5. Зросла національна самосвідомість українського народу.

Періоди Національно-визвольної війни

Перший — 1648—1649 pp. — час перших великих успіхів повсталих, найбільшого розмаху Національно-визвольної війни, початок формування Української козацької республіки — Гетьманщини.

Другий — 1650-1653 pp. — період кровопролитних боїв і значних втрат, який, проте, жодній зі сторін успіху не приніс.

Третій — 1654-1655 pp. — період ведення перемовин і укладення договору з Росією та її допомога в боротьбі проти Речі Посполитої.

Четвертий — 1656-1657 pp. — період пошуку нових союзників у війні, укладення союзу України з Семигородським князівством, а також спільні дії козацтва і шведської армії проти Польщі.

23.12.2022. 

історія України

Тема:

Походи козаків першої чверті XVII століття

Перевірка домашнього завдання:

https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=4958191 

Опрацюйте параграф 16, дайте відповідь на запитання:

• 1. Чому постанова сейму 1597 року про винищення козаків не була втілена в життя?

• 2. У яких воєнних кампаніях Речі Посполитої початку XVII століття брали участь козаки?

• 3. Що стало наслідком залучення запорожців до воєнних дій польським королем?

• 4. Визначте, які райони найчастіше зазнавали козацьких нападів.

• 5. Назвіть міста, здобуті в результаті походів козаків.

• 6. Віднайдіть місця битв козацького та османського флотів, назвіть роки цих битв.

• 7. Чому 1614 рік став особливим для запорожців?

• 8. Як відбувалося здобуття запорожцями Кафи в 1616 році?

• 9. Які наслідки морських походів козаків першої чверті XVII століття

16.12.2022. 

історія України

Тема:

Становлення козацького стану. Козацькі повстання кінця ХVІ ст. 

16.12.2022. 

історія України

Тема:

Козацько-селянські повстання 20–30-х років ХVІІ ст. «Ординація Війська Запорозького». 

 ПРИЧИНИ ПОРАЗОК КОЗАЦЬКИХ ПОВСТАНЬ

• 1. Козацьке середовище не мало єдиного бачення свого місця в Речі Посполитій. Адже козаки були підданими цієї держави, з нею був пов’язаний весь їхній соціально-економічний устрій.

• 2. Українська спільнота в цілому була не готова до розриву з Річчю Посполитою. Адже існував спільний монарх, зберігалася міцна пам’ять про спільні перемоги над ворогами, і тому панувало сподівання на мирне вирішення всіх конфліктів з Річчю Посполитою. Шляхта ж українських земель сприймала Річ Посполиту як свою політичну Вітчизну.

• 3. Частина професійних вояків із числа реєстровців воювала проти повстанців, особливо це далося взнаки в 1637 і 1638 рр.

• 4. Річ Посполита перебувала на піку своєї потужності, і її військовий потенціал був величезним.

 «ОРДИНАЦІЯ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО»

Поразки повстанців призвели до істотних обмежень козацьких прав. У грудні 1638 р. на Вальному сеймі було затверджено «Ординацію Війська Запорозького».

Ординація — (від лат. ordinantia) — законодавчий акт, що видавався королем або станово-представницьким органом.

Цим актом уряд вирішив перетворити козаків у невелике, повністю контрольоване військо з мінімальними правами.

1. Обговоріть і спробуйте визначити основні передумови козацьких повстань 20-30-х років XVII ст.

2. Висловте припущення, чому повстання 20-30-х років XVII ст. дістали назву «козацькі».

3. Обговоріть і визначте, у чому полягає історичне значення козацьких повстань 20-30-х років XVII ст. (Письмово!!!!)

14.12.2022. 

історія України

Тема:

Запорозька Січ – козацька республіка. Реєстрове козацтво. 

Широка демократія Запорозької Січі дає історикам підстави вважати її християнською козацькою республікою.

Хоча в руках козацької старшини були зосереджені влада й багатство, у Запорозькій Січі не було кріпацтва. Існувала формальна рівність між козаками, які могли користуватися землею, угіддями, брати участь у загальновійськових радах, обирати старшину.

В адміністративно-територіальному відношенні Запорозька Січ поділялася на паланки (округи) на чолі з полковниками. Умови прийому до Січі передбачали вірність православ'ю, уміння володіти зброєю, дотримання традицій товариства, відсутність родини. Жінок у Січ не допускали. Одружені козаки жили в прикордонних із Січчю районах — зимівниках. Символом влади військової старшини були прапор, булава, печатка, бунчук, литаври, пірнач. Усі разом вони складали клейноди, тобто військові відзнаки та символи влади. До прапора козаки ставилися як до святині. Козацький стяг був червоного (малинового) кольору, на одному боці якого було зображено Святого Архангела Михаїла (білим кольором), на іншому — хрест. Символом влади була військова печатка з гербом Січі — козак з рушницею на плечі, із шаблею та списом, устромленим у землю.

Запорозька Січ посіла гідне місце в історії України XVII—XVIII ст. «Славне Запорожжя» стало місцем, де селяни та бідні городяни знаходили притулок від феодального та національного гніту. Січ залишалася оплотом волелюбності українців, звідси розходилися хвилі народних повстань проти панування шляхетської Польщі, проти ненависного кріпацтва. Запорозька Січ була політичним центром українського народу. її місце в суспільно-політичному житті України було ключовим, що давало підставу називати українців «нацією козаків», а Січ — за демократичні порядки — козацькою республікою.

Реєстрове козацтво – частина українського козацтва, яка перебувала на державній військовій службі. Козаки записувалися до спеціальних списків-реєстрів, що було основою для визначення державою їхніх прав і привілеїв. Реєстрове козацтво не вимагало великих видатків і відзначалося високою боєздатністю.

Уперше проект створення реєстрового козацтва був висунутий 1524 року, за правління великого князя литовського й короля польського Сигізмунда I. Реалізовано його 1572 року, за Сигізмунда II Августа, коли Україна входила до складу Речі Посполитої. До реєстру було записано 300 козаків. Проте українські козаки використовувались урядом у війнах і раніше, підтвердженням тому є згадки про існування більш ранніх козацьких реєстрів. Реєстрові козаки були незалежними від місцевої адміністрації, звільнялися від сплати податків, отримували привілеї, й одним із них було право на володіння містечком Трахтемирів (з монастирем і землями до Чигирина для зимових квартир, арсеналу, шпиталю). Реєстровим козакам також були надані клейноди.

Найбільш видатною постаттю в історії українського реєстрового козацтва був гетьман України й засновник Української гетьманської держави Богдан-Зіновій Михайлович Хмельницький (бл. 1595 – 1657). Свою політичну й військову кар'єру він розпочав після вступу 1618 року до Чигиринської сотні реєстрового козацького війська. Був учасником багатьох військових подій і козацьких повстань 20 - 30-х років XVII століття, перебував на дипломатичній службі. На початку 1646 р. відбулася таємна зустріч Б. Хмельницького з Владиславом IV Вазою, під час якої польський король обіцяв збільшити козацький реєстр до 12 тис. чоловік і відновити права і вольності козацтва. З початком Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького кількість реєстрового козацтва, яке було ударною силою українських Збройних сил, визначалася необхідністю та сягала 100 тис. чоловік. У ході цієї війни намагання польського уряду обмежити реєстрове козацтво 40 тисячами (за Зборівським договором 1649 р.) і 20 тисячами (за Білоцерківським договором 1651 р.) не мали успіху. Затверджені московським царем Березневі статті 1654 р. передбачали 60-тисячний реєстр. Згодом відносини України і Росії були основним фактором, що впливав на розвиток реєстрового козацтва. Передача Росією Правобережної України Польщі в 1667 р. призвела до знищення правобережного козацтва. У 1735 році козацький реєстр на Лівобережній Україні був обмежений 20 тисячами виборних козаків, а на Слобідській Україні в 1700 році збереглось лише 4200 козаків. Після ліквідації в Україні в 1782 році полково-сотенного устрою реєстрове козацтво було скасоване остаточно.

Реєстрові козаки завжди були елітою українського народу й відрізнялись своєю освіченістю. Вони завжди були рушійною силою в боротьбі за волю та незалежність України. Реєстрові козаки часто брали участь у козацько-селянських повстаннях, національно-визвольній боротьбі українського народу.

Видатні козацькі полководці починали свій шлях у реєстровому козацтві. Це – Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Северин Наливайко, Іван Виговський, Іван Мазепа, Михайло Дорошенко й інші.

2002 року вперше в незалежній Україні установча Велика Рада відродила своїм рішенням Українське Реєстрове Козацтво й затвердила посаду Гетьмана. На цю посаду козаки одностайно обрали спадкового козака, відомого вченого, члена-кореспондента Національної академії наук України, доктора технічних наук, доктора богослов'я, ректора Державного університету інформатики і штучного інтелекту МОН України Анатолія Івановича Шевченка. Сучасне Українське Реєстрове Козацтво успадкувало військові традиції, традиції честі, відваги, відданості Уряду, обраному народом, дисципліни й порядку.

Саме ці традиції були закладені при формуванні військових частин Уряду Української Народної Республіки в 1918 – 1921 роках. Ми успадковуємо від них український національний дух, віру, почуття патріотизму, любові до нашої славної Батьківщини.

Девізом колишніх реєстровців було: "Збережемо честь – збудуємо славу!"

• 1. Що стало передумовою нового етапу визнання козацтва як окремого соціального стану?

• 2. Скільки козаків включав реєстр 1578 року? Які права отримували реєстровці?

• 3. Яке значення козацької реформи, проведеної Стефаном Баторієм?

09.12.2022. 

історія України

Тема:

Походження українського козацтва. 

Причини виникнення українського козацтва 

Грабіжницькі походи кримських орд та султанських військ, нездатність влади організувати надійний захист українських земель.

Поширення панщини, запровадження кріпацтва.

Посилення соціального і національно-релігійного гноблення українського населення.

У першій половині XVI ст.. головним джерелом формування козацтва було уходництво. Спочатку уходництвом займалися а основному мешканці Придніпров'я. Однак із посиленням феодального визиску та національно-релігійного переслідування до них почали приєднуватися втікачі від панської неволі й з інших українських земель. 

Щоб боронитися від татар, уходники в Дикому Полі почали будувати дерев’яні укріплення – «городки» або «січі». Перша писемна згадка про Запорізьку Січ з’явилася у 1551р. у хроніці польського історика М. Бєльського «… здавна на Томаківському острові низові козаки мешкають, яко ж їм стоїть за найміцніший замок». 

Першою відомою  Січчю традиційно вважається фортеця зведена 1556 р. на острові Мала Хортиця українським православним князем Дмитром Вишневецьким.

Дмитро Вишневецький (1516 – 1563 рр.) походив з давнього українського князівського роду, нащадок великого литовського князя Ольгерда, один з перших відомих в історії ватажків українського козацтва. На початку 1550 р., коли  король Сигізмунд ІІ Август призначив його старостою черкаським і канівським, він почав організовувати відсіч турецьким нападникам.

29 червня 1556 р. Д. Вишневецький із загоном у 600 кіннотників із командою на 18 чайках узяв приступом Очаків, а восени того ж року фортецю Ісламкермень.

На початку 1563 р. під час походу до Молдавії Д. Вишневецький потрапив у полон і був відправлений до Стамбула.

Запорізьке військо формувалося на добровільних засадах. Умовами прийняття на Січ були: знання української мови, сповідування православної віри, володіння зброєю. Січовий козак мусив: дотримуватися традицій товариства й клятви на вірність йому, бути неодруженим. 

Сімейні козаки на Січ не допускалися. Жили вони за територією Січі на хуторах. Прийнятий у запорізькі козаки часто отримував якесь прізвисько, що свідчило про його характер, зовнішність або нагадувало про певні обставини життя. 

За порушення звичаїв Запорізької Січі козаків судили і жорстоко карали. Козацькі звичаї були надзвичайно суворими: використовувалися тілесні покарання та тортури. Найтяжчим злочином на Запоріжжі вважалося вбивство козака іншим козаком (якщо хтось убивав товариша, то його живцем разом із убитим закопували в землю).

Не було місця в січовому товаристві зраді, боягузтву, підлості та шахрайству. Найтяжчою карою для запорожців було ганебне вигнання з Січі.

Козаки були безстрашними вояками, які з презирством ставилися до смерті, не знали страху в битвах з ворогом, героїчно захищали рідну землю.

На Січі дбали про фізичну загартованість і військову майстерність. Щоранку вони купалися, незалежно від пори року; дбали по господарству; займалися бойовим вишколом.

02.12.2022. 

історія України

Тема:

Узагальнення. Тематичне оцінювання

https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=9732134 

до 10.12.2022!!!!!

02.12.2022. 

історія України

Тема:

Містобудування, архітектура,

образотворче мистецтво XVІ – першої половини XVІІ ст.

Виконайте тест: https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=7962319 

Фасад - передній бік будинку або споруди в архітектурі.

Портал - архітектурно оформлений вхід до споруди.

Каплиця - невеличка споруда без вівтаря для відправ і молитов 

Скульптура - вид образотворчого мистецтва, твори якого мають об’ємність, тривимірність і виконуються з твердих або пластичних матеріалів. Має два основні різновиди - круглу (статуя, бюст тощо) та рельєф (об’ємне зображення на площині). 

Іконостас - стіна з ікон у храмі східного (візантійського) обряду, яка відокремлює вівтар від центральної частини церкви. 

Гравюра - вид мистецтва графіки, що охоплює різноманітні способи ручного оброблення дощок чи металевих пластин і друкування з них відбитків. 

Думи - ліро-епічні твори українського фольклору на історико-героїчну та побутову тематику. 

Вертеп - старовинний пересувний ляльковий театр, де виконували п’єси на релігійні та світські теми. 

30.11.2022. 

історія України

Тема:

Культурно-освітнє життя в українських землях у другій половині  XVІ  - на початку XVІІ ст. 

Умови розвитку української культури в XVI ст.:

• об’єднання українських земель у межах однієї держави внаслідок укладення Люблінської унії;

• втрата провідних позицій православної церкви через Берестейську унію й утворення греко-католицької церкви;

• поступова полонізація та активне поширення католицизму завдяки діяльності єзуїтів;

• вплив західноєвропейський процесів Відродження, Реформації та Контрреформації;

• становлення і формування української мови

українська (руська) мова перебувала в статусі державної (за нормами Литовських статутів)

літературна староукраїнська мова («проста мова») використовувалася при написанні творів різних літературних жанрів та при укладенні нормативних документів (законів, указів тощо)

церковнослов’янська мова використовувалася під час релігійних служб та при написанні церковних книг

більшість населення спілкувалася у побуті народною мовою

Пересопницьке Євангеліє (1556-1561 рр.) – написаний на староукраїнській мові; висока майстерність художнього оформлення; укладачі: Михайло Василевич із міста Сянок та архімандрит Пересопницького монастиря Григорій

Іван Федоров (Федорович) – заснував у Львові друкарню; у 1574 р. видав «Апостол» та «Буквар»; у 1578 р. надрукував церковнослов’янською мовою «Острозьку Біблію» у друкарні Острозької академії

1596 р. – Лаврентій Зизаній видав у місті Вільно «Граматику словенську», а також словник «Лексика», який містив переклад церковнослов’янських слів на староукраїнську мову

основні навчальні заклади – школи при церквах та монастирях

з’являються єзуїтські колегіуми та протестантські школи

1578 р. – за ініціативи В.-К. Острозького та княжни Гальшки Острозької відкрито перший православний колегіум (згодом перший вищий навчальний заклад західноєвропейського типу – Острозька академія (слов’яно-греко-латинська школа); перший ректор – Герасим Смотрицький; викладалися предмети «тривіуму» (граматика, діалектика, риторика) та «квадріуму» (арифметика, геометрія, музика, астрономія) + вивчали грецьку, латинську, старослов’янську мови, а також вищі науки: філософію, богослов'я, медицину

при православних братствах також відкривалися навчальні заклади, зокрема при Львівському Успенському братстві в 1585 році відкрилася школа слов’яно-греко-латинського типу

25.11.2022. 

історія України

Тема:

Берестейська церковна унія 1596 р. 

Виконайте тест за посилнням: https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=9442618 

22.11.2022. 

історія України

Тема:

Православна церква у XVІ ст. Реформація та контрреформація 

18.11.2022. 

історія України

Тема:

Економічне життя українського села і міста в другій половині XVІ  

СЛОВНИК

Цех - самоврядна громада вільних ремісників одного чи кількох фахів, сформована на основі взаємної допомоги та опіки для підтримки їхніх професійних інтересів.

Фільварок - велике багатогалузеве господарство, у якому сировину не тільки виробляли, а й перероблювали, зокрема на винокурнях, у чинбарнях і млинах. Вироблена продукція призначалася переважно для продажу.

Винокурня (гуральня) - господарство, де виготовляли горілчані вироби.

Чинбарня - господарство, де вичиняли, обробляли шкіру.

Оренда - наймання, тимчасове користування будівлями, земельною ділянкою, обладнанням, виробничими площами, машинами тощо на договірних засадах.

Земельна рента - дохід від власності, який сплачують орендатори власникам землі за право її використання протягом певного періоду.

Розвиток міст у XVI-XVII ст.

Залежно від підпорядкування міста на українських землях Речі Посполитої поділялися на: 1) королівські (Польща) або великокнязівські (Литва) - до цієї групи належали здебільшого найдавніші міста; 2) приватновласницькі (найчисленніша група міст); 3) церковні.

XVI - перша половина XVII ст. - час появи та бурхливого розвитку міст. На території Руського й Белзького воєводств до кінця XVI ст. існувало понад 200 міст і містечок. Окрім українців, значну частину мешканців Руського, Волзького та Подільського воєводств, що перебували в підпорядкуванні Королівства Польського, становили німецькі, вірменські та єврейські громади, які виборювали в короля право на самоврядування, перетворюючи міста на міжнаціональні й міжконфесійні центри торгівлі.

Міста на українських теренах Великого князівства Литовського не зазнали таких активних іноземних впливів, як на Галичині чи Поділлі. Поява нових міст була зумовлена утвердженням великої земельної власності князів-магнатів. Князь отримував привілей на спорудження замку та осадження міста з дозволом на торгівлю в ньому в певні дні. Новостворені міста й містечка, на відміну від галицьких, тривалий час зберігали напіваграрний характер, а їхні мешканці були тісно пов’язані з сільською округою та сільськогосподарськими заняттями. Позаяк заняття ремеслами часто не задовольняло матеріальних потреб містян, ремісники мусили обробляти ще й орні землі.

Після постанови сейму 1590 р., що передбачала роздавання нібито «пустель, що лежать за Білою Церквою», завдяки активній будівничій діяльності магнатів і шляхти на середину XVII ст. у Київському воєводстві з’явилося близько 200 міст та містечок, у Врацлавському - близько 100. Ця розбудовча діяльність має економічне пояснення: містечко приносило власникам у 5-10 разів більший прибуток, ніж село, з якого воно виникало. Містечка були переважно невеликими за кількістю населення (половина з таких поселень на Київщині налічувала до 100 дворів).

Оскільки Київщина та Врацлавщина жили під постійною загрозою татарських набігів, місто зобов’язане було мати укріплення, куди стікалися мешканці довколишніх сіл у разі наближення татарських загонів. Оборонні потреби накладали відбиток на спосіб життя містян. Тож, окрім занять ремеслом і торгівлею, мешканці таких міст мусили відбувати військову службу. 

Особливості розвитку торгівлі 

У містах і містечках, окрім щоденної торгівлі, кілька разів на тиждень відбувалися торги, на яких продавали сільськогосподарську продукцію й ремісничі вироби. У великих містах по кілька разів на рік проходили ярмарки. На них приїздили купці з різних міст і країн. Деякі ярмарки спеціалізувалися на реалізації певних товарів - зерна, худоби, шкіри тощо. Особливе значення мали ярмарки у Львові, Луцьку, Кам’янці-Подільському, Києві.

Найважливішим торговим центром тих часів був Львів. Це було найбільше на українських землях місто за чисельністю населення.

Львів мав право складу: всі товари, привезені з інших країн, слід було продавати спочатку у Львові, а вже те, що залишалося, розвозили по інших містах. Це приносило неабиякі прибутки місцевому купецтву. Зі східних українських районів до Львова приганяли великі гурти волів, привозили шкури, хутро, віск, мед, рибу, різні промислові вироби. Зі Сходу привозили прянощі, прикраси, шовк тощо. Із Криму, Балкан та Угорщини постачали вина, із Західної та Центральної Європи - сукно, металеві вироби, одяг. У торгівлі східними товарами основну роль відігравали вірменські та грецькі купці.

Складське право діяло і в Києві, котрий стояв на шляху, що поєднував Крим і Північне Причорномор’я з Московією, обслуговуючи так звану московсько-ординську торгівлю. Купецькі каравани йшли суходолом чи Дніпром до Києва; тут відкривалися річковий та сухопутний шляхи на Чернігів і далі до Москви. Цим торговельним шляхом через Подніпров’я курсували різноманітні східні товари: тканини, одяг, килими, шовк-сирець, прянощі, фарби, коштовності, ладан, мило, зброя. Щоправда, московсько-литовські та Лівонська війни негативно позначилися на торговельних відносинах між Московією та Литвою, тож із середини XVI ст. більшість торговельних шляхів зі Сходу пролягали через Поділля та Галичину на Західну Європу.

Вид Подолу та старого Київського замку. Художник А. ван Вестерфельд. 1651 р.

Прочитайте текст джерела, дайте відповіді на запитання й обговоріть їх у парах. 1. Що вражало чужинців у повсякденному житті Києва? 2. Які товари продавали на базарах? 3. Як, на вашу думку, розвиток торгівлі позначався на добробуті мешканців міст? 4. Які фактори впливали на особливий розвиток Києва?

«Київ наповнений чужоземними товарами, бо немає відомішого, коротшого й надійнішого шляху, ніж стародавня й загальновідома в усіх своїх звивинах дорога, що веде з чорноморського порту, тобто з міста Кафи, через Таврійські ворота (Перекоп) до Києва; по ній з Азії, Персії, Індії, Аравії, Сирії везуть на північ у Москву, Швецію й Данію коштовне каміння, шовк і золоте ткання, ладан, фіміам, шафран, перець та інші пахощі. Чужоземні купці, які часто мандрують цією дорогою, збираються у валки до тисячі душ, звані караванами, із багатьма навантаженими візками й нав’юченими верблюдами. Від проходу каравану значні прибутки отримують київські жителі: воєводи, митники, купці, міняйли, човнярі, візники, трактирники й шинкарі... У непоказних київських хатах трапляється не лише достаток, але навіть ряснота плодів, овочів, меду, м’яса, риби; окрім того, вони до такої міри переповнені дорогим шовковим одягом, коштовностями, соболями та іншим хутром і прянощами, що мені самому випадало бачити шовк, який обходився дешевше, ніж у Вільні льон, і перець, дешевший від солі...»

М. Литвин. «Про звичаї татар, литовців і москвитян».

Середина XVI ст.

Роль магдебурзького права в розвитку міст

Ви пам’ятаєте, що надання містам королем або великим князем литовським (згодом і власниками-магнатами) привілею на магдебурзьке право сприяло помітному пожвавленню міського господарства й активному формуванню містян як стану.

Міське самоврядування здійснював виборний магістрат, який складався з ради (райці на чолі з бурмистром) і лави, або лавничого суду. Райці відали адміністративно-господарськими справами.

Лаву, яка чинила суд, очолював війт. У ролі присяжних виступали виборні містяни - лавники. Саме на підставі рішень лавників війт ухвалював вирок.

Попри отримання українськими містами права на самоврядування, українців, а також вірмен і євреїв часто не допускали до міських урядових посад.

Поширення цехової системи в українських містах 

Діяльність цехів була спрямована насамперед на усунення конкуренції в ремісничому виробництві. Кожен цех мав письмовий статут, що його затверджував король чи власник міста, який визначав як особливості виробництва, так і спосіб життя ремісників. Цехові статути передбачали суворе покарання за розголошення того, що діялося всередині цеху. Члени цеху були зобов’язані здійснювати спільні обряди, зокрема брати участь у похоронних процесіях, зібраннях у шинку, у церковних святах та церемонії піднесення підмайстра до рангу майстра.

Закритість цехової системи ставала джерелом міжетнічних зіткнень на українських землях Галичини і Поділля. Оскільки цехова система на українські терени була занесена з Німеччини та Польщі, членами цехів могли ставати лише католики.

Протягом XVI ст. цехи активно розвивалися в українських містах Київщини, Східної Волині та Брацлавщини, досягнувши найвищого рівня розвитку тоді, коли цехова організація західноєвропейських міст уже занепадала. В українських містах налічувалося понад 100 основних і допоміжних ремісничих спеціальностей, представлених переважно професіями ковалів, слюсарів, кравців, кушнірів, гончарів, котлярів, пекарів. Характерною рисою тутешнього цехового життя був його зв’язок з оборонними функціями міст, у яких вони виникали. Тому частина міських цехів підпорядковувалася безпосередньо урядникам замку.

Сільське самоврядування

Як і раніше, селяни жили громадами. Члени сільської громади спільно користувалися пасовиськами, лісами, озерами, річками. Орні землі розподіляли між частинами громади - дворищами, які об’єднували по кілька дворів - димів, тобто господарств окремих сімей. Різноманітні податки й повинності на користь держави та землевласника сільська громада також розподіляла поміж дворищами. Сільську громаду очолював обраний на сільському сході представниками дворищ отаман.

Сільська громада обирала також власний суд. Його називали копним (від «копа» - зібрання громади), і складався він із «суддів копних» - «мужів». Копний суд скликали просто неба на заздалегідь призначеному місці. Суд розглядав цивільні й кримінальні справи, зокрема й суперечки за землю та вбивства. Поступово, із переходом землі громад у власність землевласників, копний суд було замінено на суд вотчинний.

6. Господарство селян, розвиток фільварків

Вирішальну роль у поширенні фільваркових господарств на землях Речі Посполитої відіграла економічна ситуація, за якої у Європі упродовж XV ст. стрімко зростали ціни на сільськогосподарську продукцію.

У країнах Західної Європи внаслідок активної торгівлі невпинно зростала кількість міського населення і водночас зменшувалася кількість сільськогосподарських виробників. Усе це спонукало шляхту Речі Посполитої до активнішого розвитку власного фільваркового господарства. У фільварках вирощували здебільшого пшеницю, жито та ячмінь. Використовували трипільну систему обробітку землі, проте збільшення прибутковості господарства досягалося не шляхом удосконалення виробництва і знарядь праці, а переважно завдяки посиленню соціального тиску на селян, які працювали у фільварку. Тож зацікавлені в зростанні прибутків землевласники розширювали площі фільваркових земель, захоплюючи наділи сільських громад, примушуючи селян працювати на себе з власним реманентом, тобто впроваджували панщину.

Швидкому зростанню кількості фільварків на українських теренах у середині XVI ст. сприяла поява закону, затвердженого Сигізмундом II Августом у 1557 р. Документ, який дістав назву «Устава на волоки», передбачав поділ усіх земельних володінь короля на рівні ділянки - волоки, які можна було купувати. Найродючіші чорноземи відводили під князівські чи шляхетські фільварки, менш родючі землі розподіляли між селянами. Усі дорослі селяни з категорії тяглових за користування волокою мусили відпрацьовувати два дні панщини на тиждень у фільварку. Деякі селяни орендували землю в сусідніх селах, бідніші родини брали волоку на 2 або 3 дворища, щоб спільними зусиллями сплачувати ренту.

18.11.2022. 

історія України

Тема:

Практичне заняття.

 Повсякденне життя представників основних верств українського суспільства XVІ – першої половини XVІІ ст.; 

1. Вчимося узагальнювати інформацію

Користуючись теоретичними відомостями й матеріалом підручника, дайте відповіді на запитання.

1) Хто входив до так званого вищого класу суспільства?

2) Які верстви населення проживали в містах і селах? ____________ .

3) На які категорії поділялося міське населення? ____________ .

4) Назвіть категорії залежних селян. ____________ .

2. Формуємо поняття

Соціальна структура — це ____________ .

Стани — це ____________ .

Соціальна верства — це ____________ .

3. Вчимося аналізувати інформацію

1) Складіть розповідь на тему «Життя українських міст у XVI ст.». ____________ .

2) Доведіть, що протягом XVI ст. становище українського селянства погіршилося. ____________ .

3) Складіть схему (на вибір): «Привілейовані верстви населення у XVI ст.», «Соціальна структура українського селянства у XVI ст.» ____________ .

4. Вчимося аналізувати писемні джерела

Уривок із «Історії України» О. Д. Бойка

Наступ феодалів на селянську общину, що розгорнувся в XIV-XVI ст., виявлявся в привласненні общинних земель, закабаленні селян, призначенні на виборні посади своїх старост і намісників та ліквідації копних (громадських) судів тощо. Внаслідок цього наступу всередині XVI ст. вільних общинних земель в Україні не лишилося.

1) У чому проявляється наступ феодалів на селянську общину? ____________ .

2) Який висновок із цього можна зробити? ____________ .

Уривок із «Історії України» О. Д. Бойка

Незважаючи на те, що розвиток міст гальмувався як державною владою, так і феодальною аристократією, все ж міщани перебували у привілейованому становищі, порівняно з селянством. По-перше, міські мури робили їхнє життя більш захищеними.

По-друге, ремесло та торгівля забезпечували вищий, ніж у селян, рівень життя.

По-третє, запровадження магдебурзького права створювало юридичне підґрунтя для відносно незалежного розвитку міст. По-четверте, існування міського самоуправління формувало і фіксувало у ментальності міщан риси, необхідні для поступального розвитку — незалежність поглядів, відповідальність, самостійність у прийнятті рішень та діях. По-п’яте, процес обміну інформацією завдяки більшій концентрації населення та активним контактам із зовнішнім світом відбувався швидшими темпами, ніж у сільській місцевості.

Поясніть, чому міщани перебували у більш привілейованому становищі порівняно із селянами. ____________ .

Уривок із «Опису України» французького інженера Гійома де Боплана

Селяни там надзвичайно бідні: вони мусять працювати по три дні на тиждень із своїми кіньми на користь панові і давати йому, відповідно до належної їм землі, багато мірок збіжжя, багато курей, гусей і курчат на Великдень, Трійцю і Різдво; крім того возити дрова їхнім панам і відбувати тисячу інших повинностей... Поміщики їх мають необмежену владу не тільки над їхнім майном, а навіть над їхнім життям.

Яким було становище українських селян у XVI ст.? ____________ .

5. Вчимося працювати з додатковими джерелами інформації

Підготуйте повідомлення за однією з тем (на вибір).

1) Повсякденне життя великих магнатів XVI ст.