І все ж таки - чого від мене хоче Парася?!

 - …Парасю, я чую тебе. Чого ти хочеш від мене?

Орися ледь сама не здригнулась від власного голосу, адже хоч вона і прошепотіла, проте звук гучним шелестом пронісся по печері. Запала на мить тиша. Дівчина стрепенулась, як тільки десь зовсім поряд із вухом прошелестіла і сама Парася:

 - Якщо ти погодишся вислухати мене, то я звільню тебе від того вовчиська.

 - Як? – здивувалась Орися, стривожено озирнувшись. – Ти ж дух! А Тишкевич… чи те, у що він перетворився… я не хочу навіть намагатися випробувати, чи воно дійсно реальне. Ти хочеш обманути мене?

 - Хоч він і володіє могутньою силою, вкраденою у Пекла, йому не впоратись проти простих хитрощів істот, якими населена Ява. Замість тебе вже зробили вибір - послухати мене. Тепер ти мусиш погодитися. Зараз я хочу врятувати тебе – у цьому жодного обману, - на мить нічниця замовкла, немов замислившись. – А там побачимо.

 - Хто? – Дівчина випрямилась, рвучко роззираючись довкола. – Хто за мене зробив вибір?! Ти хочеш… мрієш, аби я збожеволіла, я знаю. Я і так чую ці голоси – вони жваво обговорюють кожний мій порух. Тицяють у мене, що я вбивця і що моє тіло тягне до дівчат! Наче я винна у тому, що народилась такою потворною всередині!.. Наче я…

Орися зірвалась в плач, ледве задавлюючи схлипування.

 - Вибір зроблено, Орисю. Ти не помреш. Принаймні поки що. Історія має продовжуватись, хочеш ти цього, чи ні. Лиш скажи, що згодна. Більше нічого від тебе не потрібно.

Численні голоси сперечались між собою – їй дивно було чути, як цілий вир їх емоцій нуртував прямо у її голові та водночас десь зовні. Орися витерла сльози, прислухаючись, після чого, схиливши підборіддя та нерухомо застигнувши, тихо промовила:

 - Я згодна.

Як тільки її слова поглинуло напружене, наелектризоване холодне повітря печери, щось відразу почало шкряботіти над головою. Орися стримала крик жаху, затуливши рота долонею: щось біле і з цілим сонмом кінцівок пробігло по стелі повз неї, прямуючи у бік віддаленого харчання вовкулаки. Дівчина придивилась і уся всередині захолола: голе жіноче тіло із цілим десятком тонких передпліч та блідих кистей рук зникнуло у темряві, притискаючись спиною до поверхні печери та кинувши зацікавлений позір густо-чорних очниць з-під хаотично збитих чорних, неначе вороняче крило, пасм волосся. Здалеку пролунав приглушений сміх Парасі:

 - Навіть найхоробріший козак лякається, побачивши мою подругу Повітрулю. Не дарма – тільки відбитому дурню не паморочить голову від висоти. Йди за нею, Орисю, і не відставай. Поки власники твоїх голосів не знудились твоєю історією…

Якби нічниця сказала б дівчині втекти подалі, вона б, не роздумуючи та навіть не дослухавши, чкурнула б щосили геть. Проте сказане Парасею змусило Орисю тихенько затремтіти та, пересиливши себе, рушити вперед за білою жвавою фігурою, ледь схиливши спину. Серце калатало, обливаючись кров’ю – хрипке гарчання вовкулаки з кожним кроком ставало все ближче. Сміх і веселощі бриніли у голосі Парасі, що теж поволі гучнішав, наливаючись силою:

 - Мерщій! Мерщій, Орисю! Поки липкі нитки Повітрулі тягнуться високо у небо, тягнуться крізь виміри, відображення та світи… Боїшся, що вовчисько встигне нашкодити тобі, вмочивши зуби у твоїй крові? Чи боїшся, що Повітруля і тебе забере із собою?

Орися нічого не відповіла, переходячи до шаленого ритму бігу. Її втомлені від пітьми очі не встигали відслідкувати рухи моторошної Повітрулі, яка тепер, як помітила дівчина, деколи викидала кисті у повітря та чіплялась за щось невидиме, згинаючи пазуристі пальці. Важкі кроки прогриміли їй назустріч – вона рвучко зупинилась та заволала, закрившись руками. Височезна постать вовкулаки стрімко наблизилась до неї, блиснувши холодним сяйвом пазурів та помаранчево-полум’яними очиськами.

Не встигла відчути на своїй шкірі різкого удару кігтів чудовиська Орися, як раптом воно гучно заверещало, зависнувши десь високо над нею у повітрі. Дівчина відкрила очі, а потім часто закліпала, позадкувавши – білі жіночі руки несамовито общупували колючими доторками волохату тушу, через що хмарка крапель крові падала їй прямо на обличчя. Вовкулака так само стрімко полетів геть по коридору, продовжуючи отримувати порізи від Повітрулі. Тільки тепер, як помітила зчудована Орися, бліді кінцівки робили обертальні рухи, немов щось заплітаючи. Через декілька митей, важко дихаючи від страху, вона рушила за потворами, що, схоже, летіли до виходу з печери.

Глуха ніч зустріла її яскравим місячним світлом, від якого звикла до пітьми Орися примружила очі. Тіла рушили у подорож високо над кронами дерев, під хриплі болісні крики вовка та мовчазне хаотичне заплітання рук Повітрулі. Вона здригнулась – нічним небом раптом прорізався істеричний звіриний зойк впереміш із скавчанням. Орися здивовано вловила у своїй душі жаль до того, що в лічені секунди стало із чудовиськом, що не переставало захлинатись у вереску.

Тіло, приземлившись на вкриту кучугурами снігу та сухим гіллям долівку лісу, одномоментно хруснуло та заціпеніло, труснувши головою. Дівчина обережно підійшла до чудовиська, подолавши декілька добрячих саженів. Крізь неприродно викривлену позу проглядався безформний мішок з кісток, крові та шерсті. Воно не рухалось – навіть смертні корчі не проносились величезним тілом. Не встигла Орися опам’ятатись, як щось липке вп’ялось їй у спину та потягнуло догори. Вона навіть не закричала, вирячивши очі та засапавшись повітрям. Засніжена пласка поверхня швидко віддалялась, а дівчина через мить втратила свідомість.

Духмяний запах стиглої пшениці лоскотав ніздрі, змусивши Орисю прокинутись від важкого сну. Дрімоти? Чи ж… Вона втратила свідомість – ось що вона згадала. Холод, що вгризався у тіло до кісток, раптом кудись зник – дівчина обережно підвелася, озираючись та намагаючись зрозуміти, що сталось.

Посеред осіннього пшеничного поля стояла давно знайома постать. Біла фігура із хаотичним плетивом кінцівок віддалялась кудись далеко в небо, допоки не розчинилась у ньому. Вітер зрушив хвилю колосків, теплим доторком бабиного літа озвавшись на шкірі. Постать навпроти Орисі стояла уся змокріла – вологі кучері прилипали до посинілих плечей та шиї. До болю знайоме обличчя, вкрите густими патьоками трупних синців, поволі підвело підборіддя, слабко всміхнувшись. Орися захитала головою, скрикнувши від жаху. Микитка сидів на руках Парасі, зацікавлено роззираючись довкола та гризучи нігтика. Зволожена мертва рука залишала ледь помітний лагідний слід на його лобі та тім’ї, пригладжуючи.

 - Відпусти його! Парасю, не смій!

 - Ти обіцяла вислухати мене, - манірно простягнула нічниця. – Отож заткни свою схвильовану пельку. І уважно мене послухай.

 - Тільки коли ти віддаси мені Микиту.

 - Ти прекрасно знаєш, що я не зроблю цього добровільно. Принаймні, поки ти не вислухаєш моєї пропозиції.

Орися стиснула кулаки та спохмурніла.

 - Мертвим все стає відомо. І що на гадці живих, і що має бути… і чого бути не має. Я знаю, як сильно ти хотіла втекти з Милославичів, - Парася тихо розсміялась. – Дивно, звичайно, що ти хотіла і мене прихопити із собою. Надіялась, що зможеш примусити до своєї збоченої любові… Але, як би там не було, тепер я дійсно можу вдовольнити одне з твоїх бажань. Ти можеш покинути селище – і ніхто не буде ніколи тебе розшукувати, вважаючи загиблою.

  - Я знаходжусь на невідомій мені землі, на якій, схоже, ти хочеш мене після цього оселити, - процідила крізь зуби Орися. – І навіть на цій землі зараз – глуха ніч.

 - На одному з тисяч Відображень Дзеркального Мороку рідко бувають відвідувачі, - усміхнулась у відповідь нічниця. - Тут мені вдалось сховатись навіть від Кістлявої Пані, і залишити собі розвагу приходити, коли заманеться, аби жерти дурненьких людських дітей. Але твоя правда – тут я надзвичайно самотня.

 - Ти перестала бути такою, якою я тебе знала, Парасю. Хоч… насправді… - Орися зітхнула. – Ти завжди ненавиділа. Завжди заздрила усьому світу, ниділа мені розмовами про свою ненависть до оточуючих тебе людей. Я слухала тебе… змушена була слухати. Бо щиро кохала твою паскудну душу.

 - А чим ти готова пожертвувати заради своєї любові? – лукаво вищирилась Парася. Хлопчик на її руках раптом завертівся, намагаючись вирватись. – Тільки моїм життям? Чи і Микиткою ти теж могла б пожертвувати? – Братик гірко заплакав, опираючись рученятами від задушливих обіймів нічниці.

 - Відпусти його – і тільки тоді я справді, щиро зможу з тобою обговорити.

 - А я думаю інакше! Хіба ти щиро говорила б, якби я не загрожувала твоєму братику? Послухай… ти віддаси братика, і, можливо, навіть отримаєш, що хотіла, - на очах у здивованої Орисі благенька сукня Парасі не втрималась на плечах, впавши до ніг. Натомість дівчина ще більше спохмурніла, затаївши сором, та гнівно закричала:

 - Відпусти, чортице, мого братика!! Що б це не була за мара… відображення, бісів морок чи будь-що, я вб’ю тебе, чуєш? Якщо ти тільки подумаєш навіть йому зашкодити!

 - Ти – проста смертна дівчина, що сміє щось вказувати потойбічним силам?! – від шиплячого голосу Орися раптово не втрималась та впала на сідниці. Голос і шипів, і водночас гримів десь над головою, збурюючи підсвідомим жахом єство. - Та без мене лежала б ти закривавлена і зґвалтована у склепі! Погоджуйся на мої умови… і я стану твоїм темним ангелом, охоронцем твоєї долі та сну.

Гола постать, все ще тримаючи заплаканого хлопчика, пройшла декілька кроків у напрямку Орисі.

 - То як? – всміхнулась нічниця, знизавши плечима. – Все ще хочеш вбити? Тепер – вирішуй. Дослухатимешся до голосів чи ні, але від тебе тепер усе залежить. Власна доля. Життя брата. І те, чим закінчиться ця історія.