Я вірю Парасі. Будь що буде. Мені дійсно немає їй сил завадити…

…Орися мовчала у відповідь, не спроможна вичавити із себе жодного слова. Безпорадні гіркі сльози стікали з її підборіддя, вона закрила обличчя руками та присіла. Здавлений сміх Парасі увірвався у її думки:

 - Всі ви, хто не за невидимим виднокраєм, Смерті боїтеся.

 - Я згодна, - Орися рішуче підвелася, витерши сльози. – Я згодна на… - Болісний щем знову змусив її схлипнути, прикривши рота рукою. Вона відвернула очі від Микити, що зраджено, вражено дивився їй у вічі почервонілими від плачу оченятами.

 - Гідний вибір, Орисю, - проворкотіла вдоволено нічниця. – Не кожен може зізнатися у власній слабкості. Власній безпорадності. Простягнути обійми безчестю та злу. Прийняти себе такою, якою ти є – такою, як є і я сама. Жалюгідною, нікчемною, паскудною душею, що має силу зізнатись у власній потворності.

 - Роби швидше, що хотіла… - прошепотіла дівчина у відповідь. – І відпусти мене.

 - Орисю, пам’ятай – якщо від Кістлявої Пані ти втекла, то від мене не втечеш! – зареготала Парася. - Смерть бере один раз… а я – завжди голодна під нічним небом.

Не встигла опам’ятатись від сказаного Орися, як прямо на її очах пащека, повна забруднених чимось чорним та рідким гострих зубів вкрила кривавими патьоками ніжну дитячу шкіру. Болісні крики братика лунали глибоко всередині у душі Орисі – вона не витримала та впала навколішки, затулившись руками та притиснувшись заплаканим обличчям до теплої землі. Коли все було скінчено, крізь напружену дзвінку тишу проносились плямкання, клацання та вдоволений стогін.

Дівчина повільно підняла очі. Нічниця жагуче облизувала закривавлені пальці, глибоко глитаючи масні від крові фаланги. Парася хитнула грайливо головою у відповідь, переводячи на нажахану подругу замріяний погляд, після чого обережними та повільними кроками попрямувала до неї. Орися смикнулась, спробувавши звестись на ноги, проте почорнілі від згорнутого багрянцю крові руки швидко перепинили її, вхопившись за талію. Солодкаво-м’ясний аромат подиху нічниці обвіяв зблідле дівоче обличчя, що навсібіч відводило вічі, пручаючись хтивому позіру почвари.

 - Поцілуй мене, Орисю, - прошепотіла Парася, піднявши кутики скривавленого рота у хижому посміху. – Я хочу тебе…

Рвучке зусилля обірвало сукню, оголивши тонке дівоче плече. Орися знітилась та зашарілась, знову спробувавши вивільнитись:

 - Ти обіцяла мені, Парасю… Обіцяла звільнити. Прошу тебе, не треба…

 - Але ж ти хочеш цього, правда?

 - Відпусти мене! Я більше не хочу знаходитись ні тут, ні у клятих Милославичах, ні на цьому проклятому білому світі!!

Почвара повалила її на спину та остаточно розірвала тканину на грудях. Голоси у голові дівчини зірвались у какафонію, повну обурення, прокльонів, божевільного сміху та відчайдушного плачу. Орися закричала, намагаючись опиратись, натомість нічниця із риком вхопилась за оголені ребра над животом дівчини та розірвала грудну клітку. Дівчина не мала сил закричати… і не знала, чому досі її свідомість трималась на краєчку, аби продовжувати сприймати жахіття, що не припинялось, змушуючи крижаніти дух. Дівочі тонкі вуста торкнулись шорсткої гладіні серця, що обливалось кров’ю, яка захльостувала із розірваних великих судин. Зуби впились у м’язисту плоть – кров вибухнула ще більшим потоком, холодною бризкою накривши її зблідле, вологе від сліз обличчя Орисі. Щасливої, що від нестерпного болю нарешті втратила свідомість.

Дівчина кволо здригнулась, коли щось напрочуд холодне та колюче накинулось на її обличчя. Вона застогнала, знесилено та химерно скручуючи кінцівки у безнадійному опорі, а потім прокинулась. Стривожені, похмурі чоловічі обличчя. Декілька пістолів, націлені на її груди, які щойно жагуче розривала Парася. Орися на мить вражено застигла, повільно обмацуючи поглядом напівтемне приміщення без вікон.

 - …Ти точно зарядив срібні кулі? – один з чоловіків скривив брови, обдивляючись оцінювально свій пістоль.

 - Ти мене зовсім маєш за дурня?

 - Якщо вона зараз зірветься на ноги та пошматує мене, як почвара із запустілого маєтку Вигур, я перетворюсь на дуже злісного упиря, розірву твою сраку по шву і відфайдолю те, що від неї залишиться.

 - Мироне, трясця твоїй матері, замовкни врешті! Як скажеш щось такеє… Аби тебе дристало!

Орися не змогла стримати сміху. Світ довкола викривлювався у потворних відображеннях, неначе тисячі скалок тисяч розбитих дзеркал, безладно розкиданих на підлозі.

 - Чого сміхом заливаєшся, Причинно? – не витримав один із зблідлих незнайомців, клацнувши пістолем біля скроні дівчині. – Зараз гупну тобі по голові – і макітра на шмарклі розлетиться. Тихо! Тихо тобі кажу!

Слина тягучою цівкою вирвалась із випнутої губи здивованої Орисі. Вона заворушила язиком та губами, сподіваючись відповісти щось розбірливе, натомість загугнявила, чудернацьки перебираючи склади та приголосні, немов із повним ротом пір’я.

 - Господи, ми дійсно мучимо божевільну. Якого біса ми це робимо?

 - Це не просто сільська божевільна. Хіба не бачив, що сталося цієї ночі у Милославичах? Справжнє пекло! Вогонь, покалічені тіла, замордовані діти… Вона викликала з потойбіччя якісь невідомі сили, кажу тобі, аби помститись своїм односельчанам. Ті, хто залишились у живих, теж тепер не можуть промовити ні слова, теж згубили свій розум – але усі вони, почувши її ім’я, гарячково сіпаються та кривлять від люті пики! Думаєш, дарма?!

 - Думаю, ми маємо виконати наказ полковника, - холодно та байдуже прозвучав голос чоловіка, що увесь цей час слухав суперечку інших. – Десь далеко на Заході люди влаштовують справжнісінькі видовища, коли розправляються над такими, як ця дівчина. Київський народ надовго не забуде цю історію – наш полковник дійсно придумав гарний привід, аби відволікти простий люд від ненависті до нового воєводи Жолкевича.

Інші нічого не відповіли. Вони схопили Орисю за руки та ноги і почали зв’язувати її численними мотузками, прискіпливо перевіряючи кожен вузол. Дівчина мовчки, немов слухняна лялька, підкорялась їм, із скляними очима вперіщившись кудись у далечінь…

…Обдерті постійним тертям об вкриту снігом землю, почорнілі та закривавлені ступні смикались, безладно опираючись дужим чоловічим рукам. Блювотиння вибухнуло стрімким потоком, зливаючись з помосту – заскреготівши від невдоволення, незнайомці перевернули худу дівочу фігуру. Захлинаючись від сіро-зеленкуватої маси та слини із дурнуватою посмішкою на губах, Орися зі стогоном опиралась, поки численні пальці боляче впивались нігтями у її шкіру, намагаючись знерухомити. Груба, шерехата поверхня мотузки торкнулась її шиї, поки тіло витягувалось у повний зріст.

Голоси роздирали її голову невпинним гуркітливим гамором, не даючи змоги почути вироку, який виголошував підстаркуватий чоловік у мантії, вражено зиркаючи з-під густих сивих брів на неї. Часом вона намагалась змусити затихнути їх шал, викрикуючи прокльони та найбруднішу лайку, яку коли-небудь чула із власних вуст.

Проте найгіршим, найбільш нестерпнішим було інше. Коли шия її із хрускотом зламалась під вагою тіла, вона продовжувала чути голоси, і, перебуваючи у мертвому тілі, нічого не могла із ними владнати. Вона відчувала кожний дотик, кожний укол, кожне страждання, яке намагались вчинити тілу. Невдовзі полум’я обдало її з ніг до голови, вгризаючись у шкіру, сухожилля та нерви.

Вона відчула полегшення, коли занімілі від нестерпного вогню, обвуглені рештки тіла занурили у воду, спробувавши втопити. Її дух оскаженіло, люто реготав, поки розгублені чоловіки намагались добити її плоть. Допоки щось чорне прямісінько із гарячих просторів Пекла не обхопило її слизькими мацаками та не потягнуло у невидиму безодню. Де її болісне волання тануло, нескінченно відлунюючи разом із шаленим галасом голосів всередині розтрощеного черепу…

Жовтень-грудень 2023 р.

Обраний фінал: «ТЕМНИЙ АНГЕЛ».