Я знаю, як це все можу зупинити. Вона повинна нарешті зустрітись із ним. Нарешті почути Лісового Князя.

 …Орися схвильовано сіпнула розширеними очима від здогаду. Вона загнала подалі у закапелки підсвідомості дивне відчуття того, якою незвичною та чужою їй була ця думка. Промовлена одним з голосів у її голові, і невдовзі приглушена гучним виттям, плачем, сміхом, шкряботінням інших незнайомих істот у її свідомості. Дівчина склала руки у давно знайомому з дитинства жесті, закривши заплакану нижню половину обличчя. Глухо з-під її долонь тричі пролунав настійливий пташиний вигук.

Нічниця спохмурніла, струсивши головою, після чого щиро зареготала:

 - Не дарма у Милославичах тебе люблять називати Причинною. Що ж за птицю ти таким скигленням, скавчанням викликаєш?

Орися промовчала у відповідь, віднявши руки від обличчя та опустивши їх. Усмішка поволі спала з вуст Парасі, яка повільно повернула голову.

Щось загуркотіло, змусивши землю здригнутись. Микитка раптом засміявся на руках у нічниці, притуливши рученята так само, як щойно Орися, до личка та почав пугукати, немов пугач. Широчезні стовбури, несучи на заламаних кінцях хвоїсті верхівки, гриміли, вириваючись із землі, хаотично оточуючи зусібіч занімілу Парасю та здивовану Орисю. Пшеничне поле застугоніло, немов живе. Крижаний вітер стрімко вдарив у спини дівчат, засипаючи море зірваних та переламаних колосків бурхливою навалою сніжинок.

Орися скрикнула, заточившись та впавши на долівку. Кліпнувши очима, вона з подивом помітила – знайомий їй зимовий ліс загорнув їх у свої напівтемні обійми. Парася чи то від холоду, чи то від страху сильно затремтіла, міцно притискаючи Микитку, який, кусаючись та заливаючись криком, марно намагався виборсатись з її чіпких рук. Над головою у нічниці постали роги величезного оленя із червоними очима. Не встигла Парася обернутись, як гігантська тварина лунко подріботіла геть, сховавшись десь у хащах.

 - Що ти… Що ти зробила, Орисю?

Конуси крон ялинок та сосен здригались, розтрушуючи на голови дівчат кавалки снігу та хвоїнок. Височезна фігура застилала собою місяць, із важкими гуркітливими кроками поволі наближаючись. Довгі кінцівки, схожі на довжелезні дерев’янисті гілки, обережно розсовували стовбури, викликаючи гучний скрегіт та скрип. Істота викривила, немов вигадливий візерунок кори, у похмурому подиві численні старечі зморшки тієї частини тіла, що нагадувало обличчя із підперезаним зацвілими білими листками, неначе сивою бородою, ротом та єдиною пустою очницею, за яку слугувало біляче дупло. Лик нічниці перекосило від ненависті, шипіння вирвалось із рвучко посинілих від морозу до чорноти вуст:

 - Навіщо ти викликала його? Щоб він знову вмовляв мене своїми чарами? Як ти тоді не зрозуміла – не любив він мене, а всіма тими довгими вечорами просто зводив мене з розуму, аби завести глибоко у свої володіння та залоскотати до смерті! Я була всього лиш забавкою у його руках, бо він – поважний Лісовий Князь, а я – всього лиш відчайдушна дурепа!

Не встигла Орися щось відповісти, як відкрила рота, зчудовано спостерігаючи за Князем. Той із гуркотом впав навколішки біля вкритої хутром маси м’язів, в яку перетворилось тіло вовкулаки після падіння – чи то десятки гілок, чи то розплетені у гілля пальці торкнулись мертвого чудовиська, поки Князь гучно засопів, важко дихаючи від люті.

 - О-о-о, так-так, Князю! – закричала Парася. – Вовчисько, що загинув посеред лісу. Як соромно тепер називатись Вовчим Батьком, правда?

 - Я любив тебе, дівчино. Але ти посміла кривдити моїх дітей. Не бог я вовків та лісу, якщо не вчиню помсту за пролиту кров.

 - Я навіть кігтиком не торкнулась цієї почвари! – істерично зарепетувала нічниця, помітивши, як Князь встає та виструнчується над нею, немов височезний стовбур дерева. – Це все Повітруля! Підкинула вовкулаку із висоти, аби врятувати мою подругу! Все ще живу подругу, яку ти не захотів вберегти від хтивості та кровожерливості чоловіка, що завдяки пекельним чарам перетворив себе на вовка.

 - Кожна вовча істота – дитя Вовчому Батьку, - засичав невдоволено Князь. Орися здригнулась від його моторошного позіру – ні ока, ні зіниці не виднілось у чорному проваллі, яке уважно за нею спостерігало, коли він повернув до неї голову. – Хочеш, аби твоя подруга потрапила під мій захист? Я влаштую це тобі. Ти паморочила їй голову, сподіваючись покуштувати нею… Тепер… Орися пізнає вовчу справедливість. Вовчий голод. Вовчу правду…

Тоненький хмиз гілок розростався прямо у повітрі від однієї з розпластаних кистей Князя – Орися підірвалась з місця і з нажаханим криком кинулась геть. Тверде та напрочуд сильне віття встромилось у шкіру, розірвавши тканину плаття на спині та животі. Вона опиралась, відчуваючи, як колючі пазурі вливають у її нутрощі щось тепле та їдке. Передпліччя засудомило – Орися нажахано вирячила очі від того, як помітила на ліктях жмутки липкої рудої шерсті. Її свідомість провалилась у невидиме провалля, розбурхана болем, страхом та огидою. Поки щелепу розривало, вкриваючи заслиненими кинджалами ікл. Поки нігті болісно втискались у пальці, надрізаючи шкіру гострими пазурами до крові. Останнім, що вона почула, було щемливе волання Парасі. Останнім, що вона відчула, була чорна тягуча рідина на вустах.

Сніг сліпуче іскрився, ніжачись у теплому ранковому сонячному промінні. Орися прокинулась від його колючого доторку до вуст та язика. Дівчина смикнулась, випльовуючи розчинені у слині кавалки сніжинок… заціпеніла, побачивши чорно-багрові бризки від власних плювків. Вона озирнулась довкола, торкаючись вуст – щось в’язке, бридке із металевим присмаком ніяк не хотіло відліпитись від губ. Дівчина зашарілась, а потім ледве не виблювала вміст шлунку – її голе тіло зусібіч оточували розпанахані рештки із блискучими від крові шматками м’яса, на яких виднілись сліди звіриних зубів.

 - Ні-ні-ні… Господи, прошу, ні! – прошепотіла Орися, болісно заквиливши. Обережно торкнулась, а потім відсахнулась від маленької блідої кінцівки незнайомої їй тварини. – Я… не могла…

Вона стрепенулась, почувши металевий лязкіт. Почувши подихи чоловіка позаду, схопилась за шматок тканини, що залишився після її плаття, закривши ним груди. Вона здивовано зустрілась поглядом вічі у вічі із знайомим обличчям, що похмуро та стривожено озирнуло її з ніг з до голови, а також криваве місиво довкола. Кінчик оселедця затріпотів від того, як рвучко захиталась голова знайомця. Козак клацнув пістолем, націливши його на перелякану Орисю, що відразу почала белькотіти, зриваючись у плач:

 - Це… не дитина, це якась тварина. Я… Я знаю, я перекидалась у вовчицю, але нікому невинному не нашкодила. Микитка… лежить десь у безпечному місці, Лісовий Князь не допустив би…

 - Орисю, - Дем’ян неначе смакував слово, а потім скривився, немов гидуючи власним приязним тоном. – Дівчино. Я й подумати про таке не міг. Ти з’їла… вбила дитину. Свого власного брата.

 - Як ти можеш судити про це? Це всього лиш кров та кістки – ти… - Орися захлинулась власними слізьми. - …ти не повинен… не мав мене бачити звіром! Я нікого не вбивала… окрім своєї подруги. Присягаюся, я не…

Дем’ян навіть не здригнувся, коли постріл озвався бризками крові на обличчі. Козак, байдуже оцінюючи те, що залишилось після пострілу, мовчки засунув пістоль за пояс і рушив у напрямку до туші величезного вовчиська. Не встигло лезо ножа торкнутись хутра, як вібруючий стогін пролунав деревами та долівкою – мурашки поповзли по тілу враженого характерника, і той відступив від тіла вовкулаки. Вкривши масним плювком ділянку тіла, у обрисах якої вгадувалась морда із скляними очиськами, козак рішуче покрокував геть.

Гуркіт наростав за його плечима, поволі наближаючись. Дем’ян побіг, засапуючись. Тоді, коли на виднокраї промайнули білосніжні сліпуче-яскраві простори поля, він відчув, як щось схопило його за гомілку і смикнуло, спричинивши втрату рівноваги та падіння.

Дем’ян із лютими прокльонами та лайкою кинувся із ножем на дерев’янистий мацак, що обплів його ногу. Натомість кущисте віття колючими пазурами вгрузло у шкіру його гарячих грудей та шиї, потягнувши вглиб лісу. Болісний чоловічий погук розтанув у тиші, порушуваній дзвінким цвірінчанням синиць.

Жовтень-грудень 2023 р.

Обраний фінал: «ВОВЧИЙ ГОЛОД».