Прозорі намистинки сліз скочувались по підборіддю та шовковистій тканині сукні, осипаючись на іскристі рідкі піщинки. Вона бігла крізь огорнуті жовтогарячою осінньою пожежею лісові хащі, гучно схлипуючи. Оголене від змертвілого листя віття, натягнуте її поривом, болісно ляскало по розпашілому від плачу обличчю. Вона втікала – від самої себе, від свого розпачу, від іншої дівочої постаті, що стрімко наздоганяла її десь здалеку, озиваючись стривоженими вигуками.

Вона – всього лиш сільська дівка. Не панна, не гордовита володарка благородної крові, що текла у жилах зарозумілих шляхтичів, які іноді провідували її рідні Милославичі. Думка про це постійно билася у голові, немов поранена пташка, марно намагаючись вирватись із смертельних обіймів туги та безнадії.

 - Парасю, послухай мене… Просто лиш послухай. Ти не віриш мені, називаєш наївною дурепою, яка ніколи у житті не цілувала жодного парубка. І що мені немає чим із тобою поділитись… чи порадити. Але ти можеш…

 - Він не любить мене. Чуєш, Орисю? Не любить мене! – істерично заревіла дівчина у відповідь, і, врешті відволікшись від роздумів, знову спішно рушила крізь нетрі.

 - Парасю, не треба! Стій!

Орися схлипнула. Ні, їй не здалось. У руках подруги, що стрімко втікала вглиб лісу, дійсно була мотузка. Страх затиснув у крижані обійми нутрощі.

 - Парасю, ну хіба це я – дурепа? Хіба я повірила у щире кохання Лісового Князя?! Я скільки разів тобі казала, але ти жодного разу мене не послухала, знову і знову прямуючи у його обійми…

Рвучкий рух закинув мотузку на випрямлену товсту гілку дерева десь високо над головами дівчат.

 - Парасю, навіть не думай про це! – між дівчатами зав’язалась боротьба. Мотузка неквапливо, а потім все швидше спустилась додолу, покинувши гілку. У хід пішли нігті та зуби. Орися закричала від болю та прикусила губу, відштовхнувши подругу. Вкритий патьоками крові відбиток зубів застиг на її передпліччі – дівчина болісно заплакала, поки розхристана Парася вставала на ноги та знову закидала мотузку на гілку, зав’язуючи вузол.

 - Ти можеш просто тричі погукати пугачем… - продовжувала схлипувати заплакана Орися. – І він прийде на твій поклик, бо він – Лісовий Князь. Ти тільки спробуй – може, він просто увесь цей час не міг тебе розчути… Адже Вовчий Батько змушений постійно прислухатись до виття своїх дітей…

 - Не буду добиватися я його уваги, - зціпила зуби Парася. - Якщо не приходить він на мій поклик… то хай втішатиметься тоді моїм мовчанням.

 - Господи… Зла і жорстокості не йому ти заподіюєш, а сама собі. Парасю, припини це божевілля.

 - А що тобі до того? – байдуже та різко вимовила дівчина у відповідь. – У відьминої дочки багато друзів. Не лиш одна дурна Парася. Чого тобі так не байдуже, як вдавлюся я мотузкою?

 - Бо я кохаю тебе.

Тиша невидимим липким павутинням постала між ними. Парася повільно повернула голову, затягнувши останнім рухом вузол. Орися дивилась прямо їй у вічі, глитаючи сльози.

 - Я люблю тебе, Парасю. Не потрібні усі ці парубоцькі вихваляння, дужі обійми та розпалені жагою погляди. Мені потрібна тільки ти. І твої… - Орися уся затремтіла. - …твої ніжні та солодкі вуста. У які я увесь цей час хочу впитися. Увесь цей час моє серце навіжено калатає тільки поряд з тобою. Лиш… - Орися встала на ноги та попрямувала до враженої подруги. – Лиш дозволь мені віддати тобі усю свою любов. Я знаю, що так не можна. Я знаю, що про це скажуть люди у селі і отець Григорій. Проте мені несила опиратись цьому поклику моєї шаленої крові.

 - Ти – причинна, - задумливо розсміялась про себе Парася, відводячи збентежений погляд. – Збочена, божевільна дурепа. Навіть не смій до мене доторкатись.

Вона, немов давно завченим рухом, закинула мотузку на шию та гарненько затягнула, після чого потягнулась до стовбуру дерева, маючи намір підтягнутись. Орися вибухнула новим схлипуванням та стрімко рушила до дівчини, схопивши за поділ сукні.

 - Відпусти, інакше я відірву тобі руки, - прошипіла Парася, знову важким зусиллям намагаючись піднятись по стовбуру.

 - Відірви! Прошу, відірви! Але не вбивай себе прямо у мене на очах! Парасю!

Вона марно спробувала ще раз схопити сукню, ще раз отримавши декілька болісних стусанів коліном по тімені, від яких у очах роздвоїлось. Вона на мить присіла, намагаючись позбутись запаморочення, поки стривожена думка гострим пазуром болісно дерла нутро – Парасі таки вдалось піднятись.

Довгі босі ноги дригнули прямо над головою Орисі. Вона істерично закричала, вхопившись за гомілки та потягнувши їх донизу. Тіло подруги, немов натягнута пружина, чинило супротив. До наляканої Орисі долинув хрип:

 - Орисю… Орисю, відпусти, боляче. Орисю!

Орися ще раз смикнула тіло за ноги. Як раптом крижана хвиля скотила зверху їй на плечі та голову. Тіло впало на неї, обм’якнувши та безвільно застигнувши.

Орися важко дихала. Металевий сморід вривався у її ніздрі, липка тягуча, рідинна багрова маса терпким присмаком озивалась на губах. Вона знову затремтіла – цього разу несвідомо, не контролюючи свого збуреного тіла. Дівчина підняла голову. Кров яскраво-червоними поривами стікала донизу із відірваної голови. Дорогі серцю вуста застигли у болісній посмертній гримасі. Щось зле, нудотне, божевільне підіймалось із глибин її нутрощів.

Вона вбила її. Здогад циркулював у свідомості, що не могла прийняти цю дивну, химерну реальність. Орися знову вибухнула істерикою. Судоми прокочувались по її тілу, гучний рев волав з її горла, кінцівки біснувато смикались…

…Орися билась в істериці, допоки нова крижана хвиля не огорнула її з ніг до голови. Вона раптом застигла – знайоме обличчя суворо та невдоволено дивилось їй у вічі. Жінка поставила поряд із постіллю відро та захитала головою. Зимовий холод увірвався у хату, кусаючи шкіру колючими доторками. Орися отямилась, повернувшись зі сну до реальності. Розтираючи холодну воду по шиї, обличчі та плечах. Запевняючись, що лиш прозора вода, а не кров, огортала її тіло.

 - Встає.

Дівчина підняла очі, вдивляючись у розлючений позір жінки.

 - Кажу, встає дурепа! – скрипучим приглушеним голосом просичала вона крізь зуби. Рука з розмаху врізалась у зблідлу від холоду щоку, заливши її рум’янцем – Орися зойкнула від болю. – Куди поділась Килина?

 - М-м-м… - Вона затнулась, неначе намагаючись видобути відповідь із самих глибин нутра. – М-м-мамо, я не зн…

Новий ляпас виявився ще дужчим та болючішим. А потім ще один та ще один. Орися не витримала та закричала від болю, простягнувши перед собою руки.

 - Стара відьма Мотря – глуха і дурна! І не розчула тебе, дурна дівко! – до дивної манери мовлення жінки, коли вона називала себе у третій особі, Орися давно звикла, проте ніколи не могла знести тих моментів, коли матір на неї зривалась, тому заскиглила та затремтіла. – Повторює Мотря! Де дочка її – Килина?!

 - Орися не слідкує за Килиною, - спересердя та зневажливо кинула Орися. – Орися слідкує за Орисею.

Зухвалість було нагороджено новою серією стусанів, які боляче озивались на потилиці та тім’ї.

 - Дурна і пропаща дівка тільки й знає, як шаблюкою батьковою розмахувати! Стріха в неї така ж зсунута, як і у покійного впертого Олелька – аби тільки на неї цього бісового спадку батькового вистачило, а не на Микитку! Дивно, як вона собі ще в’язів не скрутила і голову шаблюкою батьковою випадково не знесла! О-о-ох, дурний рід у старого Перемийбіди… Дарма Мотря заміж за Олелька Перемийбіду вийшла, тепер купається у дурному норові дітей, як собака у блохах!

 - Мамо, я дійсно не знаю, де Килина. Вона мені нічого не сказала, - Орися взяла себе в руки та ледь стримала болісні схлипування.

Мотря раптом схилилась, немов вивчаючи свою пасербицю.

 - Килину Орися навчила із парубками гуляти. Якби не Орися, Килина була б слухняною Мотрі дівчиною.

 - Я не бачила, як вона відійшла, коли сама ладналась до сну! – не витримала та зірвалась у крик дівчина.

 - Дурна Мотря все давно знає про Івана і Килину.

Орися завмерла, притиснувшись спиною до холодної стіни.

 - Знає і про те, як мовчала хитра Орися про це… Хоча могла будь-якої миті попередити, аби врятувати бідну Килину.

Дівчина і забула, як звикала до цього запаху. До смороду, який лоскотав ніздрі солодкаво-нудотним відчуттям – цей аромат долинав від тіла матері тоді, коли старенька занадто довго перебувала у теплій хаті чи ж перегрівалась на сонці влітку. Бліде, неначе крейда, обличчя, вкрите зморшками та густим павутинням напружених до чорноти синіх вен, було викривлене у невдоволеній гримасі та повернуте у бік Орисі – через косоокість затуманених білуватою плівкою зіниць дівчина не могла визначити, куди саме спрямувала свій погляд стара жінка. Вона облизнула чорним, напівзогнилим язиком сухі білі губи – сірувата піна слини капнула цівкою на підборіддя. Кімнатою пронеслось нав’язливе дзижчання. Муха, вирвавшись із пастки ледь зімкнених вуст, стурбовано загуділа, стрімко віддаляючись та кидаючись на стіни, стелю, підлогу і постіль… на якій лежав труп старого чоловіка із закривавленим обрубком руки. У розірваному животі вирувало море ніжок, крилець та липких тіл комах, що безмовно вгризались у зогнилі рештки нутрощів.

Щось гучно стукнуло по шибці. Орися здригнулась від несподіванки. Постать матері повільно наблизилась до вікна і неспішно роззирнулась:

 - Хай Мотрі тільки на очі потраплять дурні хлопчиська, - спокійно прошепотіла жінка таким голосом, від якого мурашки пронеслись по тілу дівчини. - Кривава розвага, яку влаштує із ними Мотря, буде їх батькам не по душі…

 - Я пам’ятаю, мамо, як ми з тобою і Килиною ліпили вареники одного зимового вечора. Якою красивою була твоя посмішка, яким теплим і ніжним був доторк твоїх обіймів, - дівчина розчулено схлипнула, несвідомим рухом заплітаючи пучок волосся та вдивляючись у своє заплакане обличчя у старому запиленому дзеркалі навпроти. Орися схилила голову, здалеку запримітивши на рамі дзеркала квітчастий візерунок. – До того, як ти розсварилась із оскаженілими Вигурами. До того, як вони вбили батька, коли він намагався захистити мою честь. Тата вже декілька місяців немає поряд, як ми поховали його. І замість рідної, люблячої мами… у моїй хаті живе справжнє чудовисько.

Уважно слухаючи дочку, жінка затягнула вузол на хустинці криваво-червоного кольору, що огортала її блідо-синюшний лик та, недбало відмахнувшись, відійшла до постілі. Жовтуваті зуби врізались у мертву плоть, висмоктуючи із прожилок судин кров.

 - Вигури вбили батька, бо були захоплені у полон, одержимі нечистими силами, - прохрипіла відьма, плямкаючи ротом. – Мотря не має вибору – Мотря має голод, вситимий лиш плоттю. Мотря має помститись. Проте Мотря має знати, де знайти Килину та Івана.

 - Може, пан Вигура вже вбив її? – захитала головою Орися, сівши на краєчок ліжка та скривившись у болісній посмішці. – Ця суперечка, ця бійня, ця нещадна та дурна боротьба має припинитись. Хоч… дійсно, тобі байдуже щодо цього, правда, мамо? – дівчина видала з вуст погук, схожий на схлипування. – Я досі називаю тебе мамою… пересилюючи огиду і запевняючи себе, що я не збожеволіла і маю право тебе так називати.

 - Орися повинна мати шану до матері. Мотря не зробила їй нічого лихого.

 - Ти могла, воскресивши ганебним ритуалом себе, воскресити і батька… - у рівному, напруженому голосі дівчини забриніла натягнута нитка ненависті. – Зрештою, якщо тепер ти не боїшся смерті, навіщо тобі переживати щодо Килини? Якщо із нею щось сталось, ти можеш будь-коли її знову оживити. Аби разом із нею вдвох пожирати нову невинну жертву на постілі… на якій колись сиділа, співаючи мені колискові та лікуючи мою гарячку.

Жінка… точніше сказати, те, що Орися вважала подобою власної матері, раптом зупинило бурхливий процес поїдання мертвої плоті, після чого повільно повернулось до дівчини. Тремтлива кістлява рука мерця витерла закривавлені, заслинені губи:

 - Орися не має жодного поняття про те, що говорить. Жертва, яку мешканці Милославичів в честь кожного Різдва приводять у цю хату – єдине, що тримає докупи мертву плоть відьми Мотрі. Життя поза Смертю потребує жертв. Орися не має зневажливо говорити про Кістляву Пані і обряди, які відвертають Її погляд. Якщо тіло Килини не знайдеться, то як Мотря…

Дитячий плач перервав скрипуче бурмотіння старої жінки. Худорляві ноги повільно та невпевнено наблизились до колиски. Крючкуваті пальці обережно та ніжно торкнулись чубчика на розпашілому від плачу обличчі маленького хлопчика. Він раптом замовк, зацікавлено втупившись поглядом у мерця та потягнувши пальця до рота. Неначе старезна поржавіла петля дверей, напівмертва істота замурмотіла мелодію, схилившись над колискою. Чорні від засохлої крові вуста торкнулись теплого лоба – хлопчик засміявся, відчувши, як хустка мерця залоскотала його вухо.

 - Сувора та жорстока доля Мотрі – не знайти спокою доти, доки не буде виконано клятву. Мотря – все ще матір. Мотря все ще несе відповідальність, хоч як Орися і ненавидить Мотрю.

Орися не могла повірити очам – рідина, схожа на іскристий іній, стікала з кута ока матері, поки та повільно повертала голову до дівчини. Понівечені нігті вкрай обережно торкнулись задубілої шкіри та витерли сльози, і скрипучий голос зазвучав знову:

 - Якщо справді Вигури вбили Килину, то Мотря має із ними врешті покінчити. Сила, що тримає Мотрю у світі живих, може підняти не один десяток… не одну сотню неживих до боротьби із силами Пекла. Мотря має піти до кладовища, аби почати збирати сили, що зможуть провчити солдатів Вигури. Орися має сидіти у хаті та чекати приходу Мотрі. Мотря принесе пшона, аби Орися змогла собі та Микиті зварити каші.

 - Я не буду тут сидіти. Я теж можу піти пошукати Килину.

 - Сусіди будуть шукати можливості, аби нашкодити Мотрі за те, що Мотря була змушена повісити отця Григорія, який вчора намагався окропити хату святою водою. Обурені сусіди можуть спробувати нашкодити Орисі.

 - Хай тільки посміють! Я візьму із собою батьківську шаблю і…

Орися застигла на місці, схвильовано вдивляючись у розмальовану крижаним візерунком шибку. Здалеку дорогою повз хутір проходила група важко озброєних чоловіків у шубах – леза та рушниці зблискували, погрозливо наближаючись до хати. Хаотичними хвилями на манівці збирався натовп, безладним потоком прямуючи до вхідних дверей. Дівчина відчула, як усередині усе заніміло – поряд із озброєними чоловіками виднілись знайомі обличчя та розбурхані люттю лиця, що, активно жестикулюючи, вказували на її оселю.

 - Мамо, вони йдуть сюди. Мамо, ми маємо щось із цим робити…

 - Поспіх засліплює, - проскрипіла стара жінка, відкривши рота та повернувшись у бік шибки. – Орися має сидіти та чекати. Мотря усе залагодить.

 - Мамо, у них рушниці і шаблі! Вони… Господи, мамо, вони зараз будуть виганяти нас із хати… а то й повісять!

Селяни сперечались між собою, скупчуючись довкола високого незнайомця у шкіряному камзолі. Із непокритою головою та заплетеним у пучок ззаду довгим темним волоссям, у якому танули грона сніжинок, він наближався рішучим кроком. У його погляді ховалось щось жорстоке та хиже. Час від часу він скривлював носа, принюхуючись, немов вовк. Загострені риси раптом розгладились – він втупився великими зеленими очима прямо у стурбовані вічі Орисі, що схвильовано та істерично залопотіла:

 - Мамо, це не люди Вигури! Треба ховатись… чи, може, кудись втікати, і негайно. Мамо, ти не зможеш із ними домовитись!

 - Сусіди та незнайомці не повинні знати про те, що Орися і Микита у хаті, - спокійно пробурмотіла у відповідь Мотря, неспішно закриваючи фіранки на вікнах.

 - Але мамо…

 - Орися має мовчати і сидіти тихо! – прошипіла мати, поправляючи вузол хустинки. – Хтось благородний, хтось із шляхти наближається до хати – Мотря це відчуває. Мотря має вияснити, друг він чи ворог. А Орися має сидіти у хаті! Бродять чутки, як шляхтичі із сільськими дівчатами вчиняють. Як хоче Орися бути ціла та незаймана – не посміє навіть ворушитись! Бо зганьбить честь Мотрі!

Дівчина стрімко загорнулась у ковдру і накрилась із головою. Двері хати загриміли – відьма рвучко їх зачинила. Знадвору почулись прокльони та обурені гучні вигуки. Орися скрутилась калачиком у теплій пітьмі і тихенько заскиглила від страху. У гаморі, що піднявся біля хати, почувся брязкіт шабель та клацання затворів…

…Важелезні, тверді, немов змертвілі вуста спрагло втискались у дівочі губи. Дівчина стогнала, заколисана довгими, дерев’янистими кінцівками, що жагуче переплітались на її талії, плечах, стегнах.

Орися рюмсала, глитала солоні сльози, неспроможна відвести погляд.

Потвора міцно тримала у обіймах її подругу. Поки та закохано вдивлялась у моторошний лик височезної фігури. Парася гучно застогнала від задоволення…

…Все зненацька вщухло.

Вона важко дихала – кров частим дріботінням стугоніла у скронях, заповнюючи своїм приглушеним тоном раптову навколишню тишу. Серце стискалось їй у грудях – невже вони дійсно всі замовкли, увірвавшись до хати, і тепер нависли над нею? Думки урвав сильний теплий порив повітря, від якого Орися стрепенулась. Дівчина тремтливими пальцями обережно відгорнула простирадло, розширеними від болю та страху зіницями стривожено озираючись навкруги.

Від дивовижі Орисі перехопило подих: постіль стояла посеред жовтогарячих полум’янистих хвиль осіннього поля. Море спілих колосків сягало ген за виднокрай, зникаючи у невидимих, недоступних оку вимірах. Гігантське сухе дерево із численними мертвими гілками, вкритими численними кульчиками, перснями, браслетами та брязкальцями, височезним велетнем нависало над переляканою дівчиною. Із новим подихом вітру вона почула, як крізь тишу ледве прорізались шепіт та тихі голоси, що лунали звідусіль із невпинного у русі тла поля та крізь тихий лязкіт металевих прикрас на відмерлому гіллі. Орися спробувала прислухатись, однак від почутого, а потім і побаченого усе всередині неї заніміло. Довкола дерева лежали довгасті темні мішки у людській зріст, вкриті покривалами, що дрижали від порухів вітру. Голоси сплітались у химерній мелодії, що спліталась, немов візерунок, у голові та холодила єство:

Воля закута у крові твоїй,

Поки серце поцілунку мого чекає.

Імені дай моєму голос свій,

Мовчазним ти небом станеш безкраїм.

Орися встала з постілі, підштовхувана незбагненним покликом. Вона відгорнула простирадло на одному із мішків… і заціпеніла. Перед нею із застиглим, немов у ляльки, поглядом розплющених очей лежав чоловік у шкіряному камзолі, неймовірно схожий на того, кого обурені селяни вели до хати. Низький, протяжний рик, супроводжуваний звірячим вищиром обличчя незнайомця, змусив Орисю відсахнутись. Дівчина намагалась побороти шалений тиск тривоги, який вселяв у неї спів, однак вуста самі шепотіли знов і знов слова, неначе ниткою вишиваючи на невидимому полотні:

Воля закута у крові твоїй,

Поки серце поцілунку мого чекає.

Імені дай моєму голос свій,

Мовчазним ти небом станеш безкраїм.

 - Орися хай не слухає голосів Смерті! – дівчина скрикнула від несподіванки та впала додолу на сідниці.

Темний овал із квітчастим візерунком скраю постав нізвідки та застиг прямо у повітрі за сажень від неї. Поряд стояла незнайома жінка, одягнута у чорний плащ, щільно загортаючись у нього, тримаючи на руках сонного маленького хлопчика у сорочці та ховаючи риси обличчя у розпливчастих, немов розріджене повітря, обрисах каптура. Голос прозвучав знову, і Орися із подивом впізнала свою матір:

 - Пісня Смерті бринить на невидимих струнах, смакує солодкавим трунком, заплітає душу у своє мереживо. Аби могутній шляхтич не нашкодив, Орися має залишатись із Микиткою тут, поки Мотря вирушить на пошуки Килини… і армії, аби помститись підступному Пеклу та оскаженілому Вигурі. І не вступати ні в розмову, ні в боротьбу із жодною істотою, яку тут зустріне. Мотря повернеться і забере Орисю та Микиту, коли усе закінчиться.

Неначе із невимовно далеких просторів, із гладіні дзеркала пролунали гуркіт, обурені вигуки, голоси невдоволених сусідів. Прорізався крик жаху із приглушеною реплікою щодо понівеченого мерця на постілі. Орися здригнулась від знайомого прілого та солодкого запаху – Мотря простягнула їй Микитку, який, неначе справжнє звіреня, згорнувся у неї на руках.

 - Де ми?

 - Дзеркальний Морок – нескінченне павутиння, що охоплює міріади реальностей можливого та неможливого, - від сказаного матір’ю Орися відчула, як у неї заболіла голова – неосяжні простори увірвались у її уяву, роздираючи невідомістю.  

 - Мамо… - власний тихий голос болісно озвався дівчині чомусь у серці. – Навіщо так боятись Смерті? Цей спів… я ніколи не чула нічого ніжнішого та лагіднішого. Вона… така ж самотня, як і я. Я думала, у засвітах мерці потрапляють у Рай та Пекло, але Смерть… чомусь відділена від усіх тих світів, про які розказував… - Орися здригнулась - …покійний батечко Григорій.

 - Дзеркальний Морок – не мерців потойбіччя. Орися – жива і здорова у ньому. Смерть очищає і звільняє дух, однак, відрізавши від нього крила мрій та надій, нівечить усе людське. Смерть дарує власну волю, здатність вчинити власний вибір, не підкорений чужому, проте у своєму милосерді дає можливість насолодитись згубностями та солодощами життя лише однісінький раз, аби бажання та сподівання не спотворювали прекрасного у людській душі. Але Орися ще молода, ще юна – лиш тільки відштовхнулась від берегу бурхливої ріки життя, ще не захоплена у полон високою метою та вічним, невситимим почуттям. Орися не готова насправді зустрітись зі Смертю.

 - Можливо, і так, - замислено проказала дівчина, пригорнувши до себе Микиту та вдивляючись у далечінь. – Хоча щось глибоко всередині… чомусь зрадливо та розпачливо відповідає Її поклику.

Орися рвучко озирнулась – постать жінки зникла так само раптово, як і з’явилась. Дзеркало поволі почало танути, вкриваючись невидимими хвилями, що тремтливими колами прокочувались по повітрю. У напівтемряві відображення виднілись обриси чоловіка із пучком темного волосся за плечима, що уважно придивлявся по той бік дзеркала, доки усе не зникло, поглинене порожнечею.

Щось зблиснуло звисока – дівчина підняла голову, примружившись. Двоє непостійних вогників спускались по стовбуру дерева, перестрибуючи крізь заплутане мереживо нескінченності гілок – метал дзвенів, поширюючи пискляві та низько вібруючі тони. Здалеку лунала приглушена розмова двох хрипких дитячих голосів, що поволі наближалась:

 - …Спрагле і голодне місце, брате, цей Пісочний Городок! Кістлява не заспокоїться, поки ми не витиснемо усіх соків із нього… Нелегко пожинати душі, яким пощастило проживати свій вік у Яві.

 - Яв – непостійне і тривке місце. Тут усі місця цікаві для Кістлявої, бо Туші… гм, мешканці Яву повинні завжди помирати.

 - Але погодься, яка все-таки особлива місцина!

 - Еге ж, тільки не Городок вже давно тут… а Милославичі. Туш тут народжується все більше – і все більше та частіше вони одне одного вбивають.

 - Брате, ти постійно сваришся, що я намарне слідкую за мілкими життями Туш, а сам ще краще на них знаєшся!..

 - Все б нічого, але дивні речі із цим… як його Туші називають… селищем? Туші чомусь доводиться по декілька разів вплітати – по декілька разів вони знову повертаються на цей лан…

Дві невеликі голі, вкриті сіруватим слизом істоти спускались донизу, чіпляючись покрученими пальцями та тонкими закрученими хвостами – їм залишалось лиш декілька десятків саженів, аби опинитись на землі. Налякана Орися, низько схилившись, прошмигнула за постіль, сховавши себе і Микитку від позіру моторошних створінь. От тільки з їх ще більшим наближенням вона, придивляючись, із жахом помітила, що верхня лиса частина їх голови була зовсім позбавлена очей, немов вони ніколи не існували. Схожі на червонясті пелюстки риб’ячих зябер, потворні носи активно і безмовно смикались у повітрі, немов під водою, пускаючи догори ледь помітні червонясті бульбашки, поки з-під акуратно перев’язаних грубими нитками ротів долинали ледь розбірливі приглушені голоси:

 - …Кістлява не має нічого знати про той день. Забув? Ми домовлялись із тобою…

 - Який такий день?

 - Десь тисяча сто тридцять п’ятий рік від народження Спасителя Туш. Розбиті рештки війська, кинутого напризволяще київським князем Ярополком. Тисяча нагло вбитих душ, з яких частину ми з тобою так і не… От і добре, що ти забув.

 - Я згадав! Згадав! А ти впевнений, що про нашу недбалість Кістлява ніколи не дізнається?

 - Трупи Туш були втоптані у Яві у багнюку. Вороги на чолі із князем Всеволодом чинно поховали їх у кургані, загорнуті у непробивну пелену Пітьми… Кістлява любить почесті померлим. Тим паче, ось вже майже п’ять сотень років Вона мовчить – а значить, не знає, а то б давно покарала.

 - Таку вже непробивну? Брате, ти надто впевнений. Поводишся, точно немов молода Туша, що щойно почала бігати по Яву. До того ж, Кістлява любить відтягнуту розплату. І завжди уважна та прискіплива до помилок…

Перекручені із клешнями, пазурами та мацаками пальці безцеремонно почали нишпорити по «тушам», відгортаючи простирадла – зябра носів ще завзятіше зарухались, випускаючи цілі грона кривавих бульбашок у білосніжне, неначе сніг, небо. Клац. Лязкіт ножиць. Потвори раптом зупинились, випустивши почергово кожна вдоволений низький звірячий погук, і відгорнули простирадло – Орися із подивом впізнала тіло найбільш скандального та неприємного ворога матері у Милославичах, що усе життя присвячував пліткам і пересудам. Баби Яринки.

Клац-клац. Істоти міцно вхопили тіло старої жінки за плечі та пасма сивого волосся, після чого напрочуд моторно почали тягнути його у бік дерева. Спотворені кінцівки відкушували та обрізали прикраси, розривали тканини одежі, безсоромно оголюючи обвислі обриси старечої фігури. Збуджені порухами створінь гілки, немов живі, смикались у такт їх активним намаганням прив’язати, прищепити, почепити, загорнути знятий із тіла баби Яринки матеріал. Тіло із дивним шипінням розчинялось у повітрі, перетворюючись на безформну пелену рожево-чорного диму, який зябра потвор екстатично вдихали.

Покінчивши із своєю першою жертвою, вони знову порушили мовчання, розшукуючи наступну:

 - …Він має бути десь тут. Впертість цього чоловіка – привід для Пекла та усього кривавого божевілля, яким, впевнений, збирається скоро смакувати Кістлява!

 - Може, брате, не чіпати нам його? – одна з істот сперлась на передні кінцівки, неначе горила, сіпнувши зябрами ніздрів. – Це не наш бенкет. Це бенкет Кістлявої.

 - От побачиш – їй байдуже! Коли ми пожнемо цю вовчу душу, то Кістлява вже буде гуляти далеко на півночі від Милославичів, коли між двома великими народами Туш почнеться війна.

 - Милославичів? Точно, так тепер називається це місце… Постійно забуваю. Брате, ось він! – створіння радісно застрибало.

Орися обережно перехилилась через дерев’яне узголів’я постілі, придивляючись – потвори вхопились за тіло чоловіка у шкіряному камзолі… аж раптом деревина підлокітника під нею зрадницьки рипнула. Вони швидко обернулись у її бік – всередині дівчини все заніміло.

 - Жива Туша? – переляк чувся у нелюдському дитячому вереску однієї з істот. – Справжня жива Туша у Дзеркальному Мороці?!

 - Жінка, - тихо відповіла інша. – Точніше… дівчина.

Орися з подивом помітила, як металеві химерні ножиці у кінцівці одного зі створінь спрямувались у її бік – воно, гарячково розріджуючи повітря кривавими бульбашками, перестрибом рвонуло до неї.

 - Ні хрестів, ні пупів… Чортяки, - прошепотіла дівчина, притиснувши до себе Микитку, який, відчувши сморід тіл потвор, почав гучно рюмсати. – Нехрещені діти…

 - Вірно сказано – нехрещені, - спокійно відповіла здалеку одна з істот, поки інша стрімко наближалась. – Таких, як ми, твій народ ще любить називати потерчатами. Дівчино, як ти тут опинилась?

 - Я… Я не чую вас. Ви не існуєте! – Орися хитала головою, неначе намагаючись позбутись марення, та задкувала. – Це все просто сон. Дурний, кепський сон!

 - Вона ще із дитиною! Гм, маленькою! Хлопчиком!

 - Живих Туш ми ще ніколи не куштували, брате. Цікаво… як вони пахнуть… коли їх вплітаєш у Першодерево?..

Все відбулось у лічені миті. Крики, плач, сльози, удари. Потерча цупко вхопилось за Микиту та недбало потягнуло за собою, шалено відбиваючись від несамовитих ударів нажаханої Орисі. Клац-клац. Інше потерча швидко підбігло ззаду дівчини та одним махом вклало її на спину, запустивши свою химерну кінцівку у волосся. Ножиці лязнули десь зовсім поряд із вухом.

 - Брате… А що ж саме відрізати живій Туші, аби скуштувати? Я не можу знайти нитки…

 - Вона точно десь має бути.

 - Та де ж… Клята дівка! Допоможи! Тримай її!

Це здалось Орисі не інакше, як дивом, однак після декількох відчайдушних спроб їй вдалось вирвати із лапи потерчати ножиці. Вона повернулась до власника колючого виробу – той по-звірячому здригнувся від страху та відійшов на декілька кроків, закрившись лапою. Дівчина не витримала і кинулась на потвору, стрімко наносячи колючі удари кінцем ножиць. Потерча заскавчало від болю, спробувало втекти, однак у декілька ударів було безжально вбите – чорне слизьке місиво, на яке воно перетворилось, безладно смикалось на траві. Оскаженівши, інше потерча відкинуло заплаканого Микитку та рушило на Орисю. Ще більше перелякана, вона кинулась йому навздогін і ще більш рішучою атакою прикінчила іншу потвору.

Дівчина важко дихала, зводячись на ноги. Каплі чудернацької в’язкої темної рідини стікали додолу із розведених браншів ножиць у її руці. Вона озирнулась довкола і зупинила вражений погляд на братику – хлопчик був цілий та неушкоджений, обливався сльозами, витираючи їх незграбними порухами ручок із розпашілого личка. Однак як тільки вона ступила крок у напрямку дитини, як відчула, що нога провалилась у щось розсипчасте.

Гомілка та стопа заніміли від дивного болісного відчуття – коли Орися опустила очі, то закричала від жаху. Її тіло стрімко тануло у повітрі, розчиняючись і трансформуючись у міріади закривавлених піщинок…

…Біль від незбагненного моторошного відчуття поволі відпускала тіло, збурене ним з ніг до голови. Їй навіть було важко зробити перший подих – він дався навдивовижу важелезним, незрозумілим відчуттям. Холод огорнув її тендітні плечі, у які увірвались колючі вістря голок ялівцю. Вона була… надворі?

Орися втомлено опустила погляд та заціпеніла. Закривавлені трупи двох хлопчиків, викривлені у неприродніх позах, лежали біля неї на снігу – вона була у хащах десь біля власної домівки. Чувся невдоволений гамір, вигуки, приглушені репліки. Чиясь рука із криком, у якому пролунало її ім’я, вхопилась за її кисть – знесилена дівчина не пручалась. Вкриті густою темною кров’ю ножиці випали з її пальців, глухо стукнувшись об сніг.

 - Матінко рідна… Господи, спаси і помилуй… Ми думали, матір її у всьому винна, що повернулась із того світу… А вона…

 - А вона її повернула з того світу! Бо відьма! Бачите?! Людоїдка! Вона вбиває наших дітей!!

 - Та бути не може. Моя Маруся гралась із нею, як була мала – пристойна, роботяща, гарна була дівчинка. Бути такого не може! Господи, яке горе…

 - Задивлялась на дівок і гарбуза підсунула моєму Михасику – як думаєте, чому?! Причинна! Причи-и-инна-а-а! Яке безчестя… Зарізала усю свою сім’ю! У кайдани цю вар’ятку!

Вона байдуже зносила усі нажахані, розлючені та вражені погляди, доторки та навіть стусани. Дівчина відчула, як відлягло від душі – хтось десь поряд у нетрях знайшов і заплаканого Микитку, та ніс до хати. Погук, повний жаху. Братика тримали на віддалі простягнутими руками – похнюплений, заплаканий хлопчик дивився перед собою засліплими повністю чорними білками оченят.

 - Прокляте… Господи, це дитя збезчещене нечистою силою!

 - Стійте! Обережно! – чоловік із безладним, неначе схарапудженим волоссям та подібною на жмутки хмизу борідкою вихопив Микиту і обережно взяв на руки. – Яке не яке, але це дитя!

 - Якубе, що з тобою? – Орися почула знайомий голос – того самого чоловіка, одягнутого у шкіряний камзол. – Поклади дитину до колиски. Не займай її. І ви теж – не чіпайте.

 - Слухаюсь, пане Тишкевичу.

 Її ж саму вели, супроводжуючи ганебне повернення до власної оселі зневажливими позірами, обуреними криками та болісними ударами. Залізо врізалось у зап’ястя – кайдани міцними ланцюгами закували до печі. Орися відчула, як холодна сльоза струмочком пробігла по щоці та застигла, піднявши очі. Незнайомець пильно дивився на неї, поки молода жінка поряд, активно жестикулюючи, гукала до нього:

 - …Це чаклунка! Справжня відьма! Дивіться, пане Тишкевичу! Моя бідна мати, царство їй небесне… - боковим зором Орися помітила покладений поряд із старечим розпанаханим тілом свіжий труп баби Яринки. - …Богу душу віддала. У мами було слабке серце, але клянуся Вам – відьма її порішила! І відьма має за це понести розплату! Ми маємо повісити це бісове поріддя… І втопити! А потім спалити до бісової матері і окропити попіл святою водою!

 - Допоки я не повернусь після вирішення суперечки з Вигурою… - прозвучав тихий голос Тишкевича. - …хай ніхто не посміє навіть пальцем чіпати дівчину.

 - Але як же так?! Чого тут ще людоїдку судити! Смерть – і без всякого суду!

 - Не відволікай пана Тишкевича, Соломіє! Незнайомі солдати за наказом Вигури зірвали із каплички покійного отця Григорія дзвона, коли той калатав ним, кличучи на недільну службу. Я бачив на власні очі, як вони, перемовляючись між собою якоюсь бусурманською мовою, аж тремтіли від страху, коли закопували дзвона! Із відьмою ми і самі розберемось, але от із такими нехристями, як Вигура… Відьма не змогла б начарувати тої бісівщини, що у нас твориться – пам’ятаєте, як дід Данило із бабцею Ліною з того світу повернулись?! Потім померли від старості… і знову повернулись!

 - Вона оскверняла трупи, вона їла наших покійників, орудувала, неначе лялькою, тілом власної матінки, залякуючи і виймаючи душу зі всього села! Та ще й прокляла малу дитину, прости Господи!

Шляхтич пильно придивився до дівчини. Темно-зелені овали райдужок втомлених і водночас широко розплющених очей, полум’яна змія рудої коси, частково розплетена – пасма стирчали навсібіч, неначе окремі бризки вогняного моря. Тонкі бліді губи нервово стискались, неглибокі симпатичні ямочки западали у замислено-стривоженому виразі, хоч посмішка і не блукала обрисами обличчя.   

 - Я… - Тишкевич заколивався, відводячи очі. Ликом заблукали стривожені лінії. – Я візьму її за свою дружину.

Німа тиша аж задзвеніла у хаті. Хтось видихнув, виливши цілу вервечку прокльонів впереміш із лайкою.

 - Але, пане… Як же…

 - Я не буду ні з ким із вас цього обговорювати.

 - Вельмишановний пане… Ми непевні, що бідна Орисенька зможе стати Вам гідною дружиною. З неї навіть служка Вам буде небезпечна, божевільна! Її давня подруга дитинства повісилась… а потім втопилась рік тому, і з того часу почались із душевним здоров’ям у Орисенькі біди та напасті. Вона шкодить власному здоров’ю, зашкодила життю своїх близьких… і точно може зашкодити і Вам.

Тишкевич обережно та ніжно доторкнувся пальцями щоки Орисі, пригладивши її, після чого провів великим пальцем по відкритим від подиву вустам. Знічена дівчина опанувала себе, відвернувшись. Шляхтич відсмикнув руку.

 - Я заберу її до себе, до Логойська. Там є у мене добрий знайомий відун та знахар, полікує її. Обвінчаюсь, оженюсь – бо як побачив, то не втримати мені шалу свого серця! Якщо Ви не хочете, аби пропала моя душа… - молодий чоловік відвернувся, кивнувши декільком грізним постатям озброєних мечами та пістолями воїнів. – Хай залишається тут, разом із братиком. Ну ж бо хай хто навіть не подумає зачіпати її!

 - Я клянусь душею батька, що не вбивала тих дітей, - усі від несподіванки стрепенулись, раптом почувши тихий голос Орисі. – І так само його душею я клянусь, що ніколи не піду під вінець ні з ким до кінця свого життя. А тим паче – з Вами, пане Тишкевичу.

Стривожені, спантеличені, розбурхані селяни озирнулись між собою, поки шляхтич, високо піднявши підборіддя та виструнчившись, вийшов із хати. Кинувши озлоблені погляди вбік Орисі, вони вийшли. Молодий хлопець обдарував її плювком, стрімко вибігаючи надвір. Дівчина не стрималась та гірко заплакала, смикнувши із лязкотом одним із кайданів…

Декілька місяців тому

…Річкова затхла вода бурхливим натиском перепиняла подих, закладала вуха, застилала очі. Дівчина марно борсалась, намагаючись вивільнитись, проте їй це не вдавалось. Наскрізь промоклі чоботи бились об річкове дно, руки дряпали невблаганного, жорстокого нападника.

 - Ти – моя… Ти моя і завжди будеш моєю, - шепотів голос.

Крізь хлюпання чувся болісний перерваний крик. Нападник раптом облишив зусилля… Парася вирвалась, голосно закричала. Пальці сковзнули по розірваним вогким залишкам мотузки, що все ще міцно стискала шию. Що раптом, немов гадюка, стиснула горло. Дівчина захрипіла, опускаючись під воду, ще декілька разів її тілом прокочувались потужні хвилі боротьби. Рука перекрила ніс Парасі та занурила її голову глибоко під воду.

Хлюпотіння. Приглушений крик. Безсила боротьба, пальці, що впиваються у руки нападника.

Тіло дівчини, не витримавши несамовитої напруги, раптом обм’якло. Руки відпустили його – течія, похитуючись, вхопила у невидимі обійми худу дівочу статуру, намагаючись вирвати її із рук.

Руді вологі кучері впали на мертве обличчя. Дівочі вуста зімкнулись довкола мертвих губів. Орися схлипнула – грона сліз впали, змішавшись із закривавленою каламуттю води. Вона торкнулась вустами лоба і, немов відриваючи від себе власне серце, відпустила труп на поталу течії. Тіло віддалялось і віддалялось, то відкочуючись назад, то стрімко прямуючи вперед. Орися витерла сльози із щік, проте не витримала та знову болісно заридала.

 - Прощавай, Парасю. Тепер ти вільна… Тепер він не зможе тебе потривожити… серденько моє…

…Прохолодне від крапель дощу дуло пістоля притискалось до лоба, вкритого промоклими пасмами рудого волосся. Дівчина стояла на колінах та здригалась від схлипувань – в її зеленкуватих очах стояли водянисті сльози, поки вона із поглядом, повним болю, спокути та щирого каяття дивилась у похмурі оченята повновидого шляхтича. Станіслав Вигура захитав головою:

 - Якби не випадковість… якби я не шукав свою собаку посеред цього клятого дощу… я не став би свідком цього несамовитого божевілля. Дівчино, ти хоч розумієш, що наробила?

 Орися, судомно затремтівши, ствердно закивала.

 - Бідну сирітку… Чорт забирай, оце так історія. Судилося мені стати городничим, отримати у подарунок від Його Величності маєток, аби зараз тицяти пістолем у лоба причинній. Що ж зробила тобі сирітка? Кажуть, наче вона була твоєю подругою… - пістоль глухо клацнув у руці Вигури, змусивши серце дівчини болісно тьохнути. – Я не буду терпіти такого у своїх нових володіннях, чуєш? Хлопці, де ви там? Готуйте яму.

Здалеку пронеслися чоловічий та жіночий голоси. Вони гучно та стривожено гукали Орисю на ім’я, поволі наближаючись.

 - Трясця… - прошипів про себе Вигура, закусивши губу.

Сивина губилась у рудавому полум’ї густого та короткого волосся кремезного чоловіка, що повільно наблизився до них, вражено охнувши. Орися, впізнавши знайомий голос, тихенько заскімлила. Батько нервово почухав підборіддя, випрямивши змочені дощем руді вуса, і після недовгої паузи промовив за спиною суворим голосом, повним чужості та холоднечі:

 - Кажуть, нова мітла мете по-новому. Новий господар мав би принести новий лад. І тільки Вигура зумів принести безлад та сваволю на голову власних нових людей. Якщо ти відпустиш мою доньку, то обіцяю, що після того, як я гарненько натовчу тобі пику, тобі не доведеться складати її докупи.

 - Як це простий козак розмовляє із людиною із шляхетного роду?!

 - Я прийшов із Січі, шляхетний дурнику, де справедливість вища за титули здурілих шляхтичів.

 - Що ж, тепер точно знаю, що дарма мій брат свого сина до Січі відправив, - лукаво усміхнувся Вигура. – Бо там низових козаків навчають холоднокровно вбивати собі подібних, а не вести гідну та чесну війну, - шляхтич кивнув на дівчину. - А потім, навчені такими батьками дівчата вбивають власних подруг заради розваги.

 - Ваша… ясновельможносте, - надзвичайно тихо прозвучав голос матері. – Не личить такими словами розмовляти навіть із простими людьми. Відпустіть дівчину. Орися ні в чому не винна.

 - Я бачив на власні очі, як вона душила… топила власну подругу!

 - Ще одне гірке слово впаде з Ваших вуст на неї, пане, - підвищив тон рудий козак. – І я покажу Вам, що таке справжня… холоднокровність.

 - Моя бідна донька рятувала свою подругу, - Орися відчула лагідний та обережний доторк матері до власних плечей, після чого підвелася. – Краще б Ви не дивились, а допомогли їй. І з’ясували б, що ж відбувалось на ріці. Вам байдужа бідна сирота Парася, інакше би зараз Ви не приставляли до голови Орисі пістоля, а розшукували по ріці тіло.

 - …Ви ще будете повчати, як я мав поводитись? – невдоволено, знавісніло захитав головою Вигура. – Навіть не задумавшись гарненько, Ви захищаєте свою доньку. Городите брехню… суцільну неправду, забираючи тяжкий тягар вини з її плечей. Думаєте, я допущу, аби вона навшпиньки, радісно стрибаючи, повернулась до вашого селища і познайомила б зі Смертю ще декілька невинних душ? Вина тоді буде не ній… а на мені! – Шляхтич зітхнув. - Нічого іншого не очікував почути… від відьми. Де моя собака?! Ви вбили бідну тварину, а потім заховали десь! Тепер я точно в цьому певний.

 - Звідки мені знати, де Ви загубили пса? Він – не моя відповідальність, а Ваша. І безвідповідальний господар ще вирішує над кимось вчиняти самосуд?! Не Вам вирішувати, пане, - відповіла Мотря, обійнявши доньку. – Її провина – це наша відповідальність. Хочете справедливості? Лаштуйте справжній суд, кличте справжнього суддю. Ми не відступимося від Орисі – ми її народжували, ми її виховували, ми за неї відповідаємо, а не Ви.

 - І справді, - рвучко всміхнувся Вигура.

Постріл прогримів раптово. Орися відчула, як їй заклало вуха. Батько, ним вражений, без жодного погуку болю впав додолу. Вона відчула на потилиці судомний вдих матері, чиї обійми стали ще сильніші та більш чіпкі. Від іншого пострілу дівчина захиталась та впала. Щось гаряче розтікалось по її щоці – вона торкнулась пальцями маслянистих патьоків крові та важко задихала. Однак, повернувши голову, заклякла. Матір теж лежала поруч мертва.

Без жодних вагань дівчина побігла геть. Вигура вже починав свою повчальну промову про відповідальність та спокуту. Його слова важким камінням западали у її зболілу душу, і їй несила було чути. Бо перелякані очі Парасі у воді знову і знову проносились перед її позіром. Супроводжувані холодною та бездушною думкою, що з вечорниць її більше не зустрічатиме веселий баритон батька та невдоволене буркотіння матері. Що їй ніколи не відчути материний поцілунок і не розтанути у теплих міцних обіймах тата. Що оскаженілий шляхтич… був правий.

Декілька місяців потому

Спочатку сутінки, а потім і темна та похмура ніч заповзали у хату, немов примарний, потойбічний дим. Темрява згущувалась у кутках, поволі глитаючи, неначе ненажерливе провалля, стіни та стелю, безмовною тінню нависаючи над безутішною Орисею.

Вона втратила лік годинам, відколи час від часу схлипування, а подекуди і невдоволене ревіння лунало від колиски Микити – втомленим голосом вона заспокоювала малюка, співаючи йому всіх тих пісень, яких колись її навчив батько. Братик замовкав на якийсь час, проте потім все одно давав про себе знати – закута дівчина марно смикала кайдани, намагалась їх перепилити тупими зубчиками ножівки, захованої та давно забутої за піччю. Вона розуміла, як мучить дитину голод, і що її тихі розради та ніжні співи марні, допоки хлопчик не отримає бажане.

Коли знову його плач переріс у істеричний крик, вона, випірнувши із дрімоти, у яку впала, згорнувшись калачиком, повернулась, гарячково придумуючи новий спосіб втихомирити малого… як раптом заціпеніла, здригнувшись.

Чорна постать стояла над колискою, змушуючи хлопчика несвідомо кричати від жаху, розриваючись схлипуваннями. Гостра подоба чи то пальців, чи то пазурів обережно торкалась деревини поруччя дитячої постілі, деколи невмілим рухом легенько штовхаючи колиску. Однак від таких поштовхів Микита ще гучніше та несамовитіше огортав усе навколо оглушливим галасом.

Звиклі до напівтемряви очі Орисі, на її здивування, не змогли нічого розпізнати у обрисах таємничої фігури. Побоюючись навіть озватись до неї, дівчина тремтливими рухами пошукала кресало, а потім, затримавши подих, запалила свічку, яка, на щастя, опинилась поряд на підлозі після розгардіяшу, вчиненого недоброзичливими сусідами. Вогник стрімко розчинив провалля пітьми – Орися відчула, як їй боляче вкололо серце.

Блискучі очі давно мертвої подруги уважно дивились на неї: примарна постать не пройшла – пролетіла декілька кроків у її бік, зацікавлено, лукаво, моторошно всміхаючись. У тремтливому світлі свічки Орися помітила, як привид повернувся до неї спиною. Голос хрипко вирвався із вуст, допоки дівчина примружувалась, засапавшись від страху, намагаючись розгледіти обриси:

 - Парасю… це ти?

Худі плечі, такі до болю знайомі Орисі, раптом задрижали у відповідь. У дівчини всередині все похолоділо – щось схоже чи то на частий нервовий скрип дверей, чи то на хрипкий сміх високого жіночого голосу, пролунало похолоділими просторами приміщення.

 - Що ж ти, Орисю… не зустрічаєш подругу, запускаєш до холодної, неприбраної хати? – Микитка тихесенько заскиглив. – Спокушаєш… доторкнутись, обійняти свого маленького… смачненького братика.

 - Не т-т-т… Парасю, я прошу тебе, не треба, - Орися випалила скоромовкою та сіпнула кайданом, що боляче врізався у кисть. – Парасю… чи що б не прикидалось її личиною… Прошу, не смій зачіпати його. Чуєш?

 - У твоїй хаті завжди було затишніше, тепліше, приємніше… ніж у моїй коморі, - прохрипіла у відповідь Парася. – А тепер… твій батько лежить у могилі. Заскочена прокляттям упиряцтва, окраса Милославичів та потаємна мрія його парубків – твоя сестра Килина гасає, ламаючи горлянки та гублячи грішні і негрішні душі. Піднята із мертвих матір - невпокоєна, зла, підступна відьма підіймає до кровожерливого бою десятки мерців… Холод, пустка та самотність тепер проживають у донедавна щасливій оселі – і ти навіть не можеш собі уявити… як рада, як щаслива я це побачити на власні очі.

 - Тобі теж, очевидно, не дарував Господь вічного спокою, - промовила задумливо Орися. – Що сталось із тобою, Парасю? Що сталось із усміхненою бешкетницею… моєю найближчою та найвірнішою подругою?

 - Ти смієш мене це спокійно запитувати? Байдужа до того, що сама вчинила зі мною?! Ніч закувала мене у свої обійми! – прошипіла злісна, злютіла сутність голосом Парасі, від чого Орисі стало не по собі. – Тепер я проклята бути невситимою її слугою, вічно голодною до дитячого плачу нічницею… - пазурі торкнулись заплаканої почервонілої щічки Микити. Хлопчик раптом замовк, уважно дивлячись у вічі потворі. – І вбити дитину, у якій завжди марила свого власного братика. Чи ж… свого власного сина від Вовчого Батька.

Чорні маслянисті краплі ляпнули на підлогу поряд із наполовину безтілесними босими ступнями. Орися почула щось схоже на невдоволене бурчання кишок, а потім і хрипкий голодний рик, і не втрималась від крику:

 - Парасю, не треба! Я прошу тебе, Парасю! Не зачіпай його! Будь ласочка, Парасю, мила моя… Не треба!!

Чорна рідина тепер крапала і на лоб та підборіддя здивованого, заціпенілого Микитку. Він вдивлявся у викривлені, немов шаблі, приховані у розпливчастому тумані зуби – щелепи неспішно розмикались, цілячись у його застиглий позір. Метал кайданів гримів від відчайдушних спроб Орисі його зламати. У хаті стояв страшний лемент – дівчина мало не голосила, пориваючись безсило зупинити нічницю. Вона розревілась і впала на коліна, затуляючи заплакане обличчя, як раптом у хаті протупотіли ще чиїсь важкі кроки. Орися поволі підняла очі.

Висока чоловіча фігура із м’язами, немов збитими із заліза, нависла над нею – прохолодні блакитні очі зблиснули у напівтемряві, примружившись. Оселедець русявою смужкою спускався із тім’я склепінчастого масивного лисого черепа, що похилився набік, поки незнайомець уважно огледів її з голови до ніг, а потім роззирнувся довкола.

Не встигла щось промовити Орися, як шабля рвучко вирвалась із піхов – краєчок леза опинився зовсім поряд із її заплаканим розпашілим обличчям, і вона перелякано втупилась у нього поглядом. Чоловік зітхнув, хрипко вилаявшись про себе, потім таким само різким рухом вклав шаблю у піхви і впевнено став походжати по хаті, час від часу нахиляючись та щось вишукуючи. Коли невдовзі у його грубих пальцях завидніли коштовності із перекинутої маминої скарбнички із прикрасами, дівчина не витримала:

 - Якщо не помітив, козаче, то грабуєш хату прямо на очах живої та здорової господині.

Незнайомець стрімко обернувся, зводячись на ноги. У місячному світлі дівчина помітила, як він, ледь смикнувши ніздрями, наче щось рознюхуючи, потягнувся до люльки та запалив її, вставивши між зціплених зубів та шовковистих світлих смужок довгих вусів. Він байдуже вільною рукою поклав до кишені підняті коштовності, попахкуючи тютюном – вона скривилась від його терпкого запаху.

 - Як звати тебе, дівчино?

 - Орисею, - беземоційно промовила вона у відповідь. – Ага, врешті, перед тим як зґвалтувати і вбити, вирішив познайомитись?

У напівпітьмі дівчина помітила щось схоже на викривлений усміх на обличчі незнайомця.

 - А як звати хлопчика у колисці?

 - Я думала, пане, Ви хоч представитесь, перед тим як розпитувати наші імена.

 - Твоя правда, дівчино, - недбало відмахнувся він у відповідь, відвернувшись та спершись на підвіконня. – Мене звати Дем’яном.

 - Приємно познайомитись, - після невеликої паузи відповіла Орися. – А братика звати Микитою. Розстібнута навстіж сорочка, черес, шабля та ще й оселедець на додачу. Що ж ти… - вона осіклась від незручності. – Що ж Ви шукаєте у чужій хаті, козаче? Замість того, аби воювати із побратимами у Війську Запорізькому? Чи ж, мабуть, реєстрові козаки тепер обчищають будинки, де не на своєму місці лежать речі?

Він знову повернувся до неї – у його погляді виднілось дивне мерехтіння. Неначе щось магнетизуюче, гіпнотизуюче. Якому зчудована Орися ледве не піддавалась, до останнього втримуючи набурмосений, невдоволений вираз.

 - Не всі дівчата втримують силу мого характерницького гіпнозу, - розсміявся Дем’ян.

 - Так Ви… Ось чим, добродію, Ви дівок обробляєте перед тим, як збезчестити.

 - Найкраща вигадка – та, у правдивості якої запевняєш інших, - розреготався у відповідь козак. – Ти права – у мене немає дару зачаклувати дівочу душу. Однак все ж таки… певна дрібка магії мені підвладна.

 - Напевне, тому і нічниця, що провідувала мою хатину, так стрімко зникла… неначе злякалась, - замислено пробурмотіла Орися.

 - І така тендітна дівчина – та і не злякалась справжньої нічниці? – лукаво усміхнувся Дем’ян.

 - Як будете лукавити, познайомлю із батьковою шаблею. Вона хоч і пощерблена та дещо поржавіла, але досі гостра.

 - Ти впевнена у тому, що зумієш впоратись зі мною у двобої? – реготнув козак.

Дівчина промовчала у відповідь, гордовито піднявши підборіддя та опустивши очі.

 - Напевне, ти уявила мене жадібним злодієм… грабіжником та крадієм, - раптом розгубився козак. – Я такий же найманець, як і всі інші солдати загону пана Тишкевича.

 - …І поки інші готуються до бою із охороною Вигури, ти, козаче, вирішив втекти та приділити час більш… грошовитій справі?

 - Дівчині із занедбаної околиці Києва ніколи не зрозуміти, як недобрий лик війни вгризається в печінку простому чоловікові, - похмуро відповів Дем’ян.

 - Мій батько – ось вже два роки, як покійний – теж ходив у походах козаком, - незворушно відповіла Орися. - Однак після цього він ніколи не смів навіть подивитись на чуже добро. І навчав своїх дітей його захищати. І досвід володіння зброєю передав мені, хоч робити це для дочки не був зобов’язаний.

 - Твій таланистий батько, впевнений, помер за найщасливіших обставин. Дружина, діти, заможна хата… і навіть власний син, - Дем’ян кинув погляд на Микитку, що раптово замовчав, забувши, як плакати, та уважно слухав розмову дорослих. – Поки татари забирали у ясир, вбивали, катували моїх рідних… я воював із ляхами шість років тому проти шведів у невблаганно холодній, колючій пустці Півночі. Навчений деяким витівкам чаклунського ремесла козак – завжди чи дурна потіха, чи моторошна потвора серед воїнства. Завжди самотній, обділений узятим із побитого лівонського краю добром чужинець, якого бояться та ненавидять, ладні позбутись… вбити за першої нагоди.

Орися задумалась – промова козака неначе хилиталась від правди до неправди, граційно балансуючи. Щирість розчинялась у нещирості та й так, що разом із співчуттям у дівчини виникало дивне відчуття неприязності, скутості, яке вона намагалась не виказати. Натомість проказала:

 - Тому обділений чаклун вирішує брати своє – аби якщо не у звитязі та хоробрості, то хоча б у наполегливості та нахабстві стати кращим за інших.

 - Наївна… Тобі ніколи не зрозуміти шалу, крізь який проходить дорослий чоловік, опинившись у вирі війни, - відказав невдоволено Дем’ян. – Він хапається за будь-яку можливість. Навіть таку, яка здається примарною. Чи чула ти про чарівний меч – Живо-Промінь? Древнє лезо, за переказами, викуване старими язичницькими богами. Здатне воскрешати мертвих та надсилати у самісіньку Порожнечу душі ворогів його власника… Я марив цією шаблею, піддавав своє тіло безчесним та проклятим ритуалам, аби зазирнути за пелену потойбіччя та невідомості. Які досі і не відгукнулись на мій погук. Змусивши мене втратити будь-яку надію, що я колись той меч знайду…

 - Звучить ще гірше. Приречений мрійник, змушений заради чарівної цяцьки паплюжити самого себе. Що ж, якщо дійсно так обділила тебе доля, козаче… - кивнула Орися. - …то й грабуй. Я все одно не зможу тобі завадити – бо, як бачиш, прикута до печі. Тільки от прошу – краще не муч мене, якщо захочеться зламати мені калину. Я буду дуже сильно опиратись… тому буду доступна лиш із перерізаною горлянкою.

Між співбесідниками постала напружена тиша. Дівчина, не подаючи виду, всередині ж вся аж тремтіла, очікуючи наступного кроку характерника. Натомість, схоже, збентежений козак підійшов до неї і неймовірною, нелюдською силою розірвав спочатку ланцюг, а потім і кайдани, обережно знявши із кистей. Вона уважно подивилась на його мозолисті долоні – бездоганно чисті, немов у шляхтича, вони міцно тримали уламки заліза, допоки звільняли її від пут.

 - У мене немає нічого спільного із тими, кого б я мав називати своїми товаришами. Найманці Тишкевича вчора вночі зґвалтували якусь дівчину, вбивши її хлопця… і отримали гідну розплату, коли вона перевтілилась у голодну упирицю. Не всі ми – святі, дівчино, і кожного пронизують наскрізь гріхи та слабкості, сковуючи, немов ті кайдани… від яких ти тепер вільна.

Орися потерла занімілі зап’ястки, спершись на стіну навпроти козака та опустивши очі. Вона боялась кожного його руху – проте він стояв спокійно, продовжуючи свій замислений монолог. Від здогаду про сестру їй боляче кольнуло під ребром… але вона стримала сльози.

 - …Певне, щось є і добре у людях. Мабуть, щось є добре і в таких, як я. Ти шукаєш злобу, ненависть, черствість, не даючи жодного шансу будь-кому, хто від тебе відрізняється. Чим легше знайти зло, тим важче самому – створити добро.

 - Ти добре стелиш словом, козаче. Сподіваюсь, твоїм ворогам варто боятись того, як ти так само стелиш смерть і шаблею. Бо якими б ми примарними замками з мрій та благочестя себе не оточували, їх рано чи пізно відсікають лезо меча чи поцілунок кулі. Все, що залишається від людини у нашому справжньому світі – кістяк із нахабного себелюбства та кров, просякнута ненавистю до інших.

Він нічого не відповів у відповідь, похмуро опустивши голову та попрямувавши до дверей. Раптом зупинився, кудись вдивляючись. Орися у декілька кроків опинилась поряд із Микитою, схопившись за його ручку… і крізь шибку помітила знайомий небайдужий погляд. Тишкевич стояв прямо посеред поля, посеред лютої хуртовини із розхристаною з-під шкіряного камзолу сорочкою – його позір невидимим хижим пазуром немов прощупував хату, допоки не зупинився на зляканій Орисі. Вона здригнулась, врешті почувши відповідь Дем’яна:

 - Тебе не дарма називають причинною – ти говориш, як розумна людина, проте нутром відчуваю, що із душею твоєю щось не так. Хоча… Все, що ти сказала - цілковита правда, дівчино. Твоя гірка і невблаганна правда. Мої побратими… вже давно зачекались на мене, - він промовив це без жодної тіні усміху і розчинився у слабкому місячному світлі, рипнувши дверима.

Орися кинулась під постіль: рука блукала у пітьмі, щупаючи лиш порожнечу. Болісні, гіркі прокльони вирвались з уст дівчини – вона стрімко встала і перекидала хатнє начиння, марно намагаючись знайти шукану зброю.

 - Чорт забирай, мамо! – прошипіла про себе вона. – Куди ж ти тоді діла батькову шаблю?!

Виявилось, що гості сьогоднішнього неблагополучного дня забрали з помешкання усі гострі предмети, включаючи ножі з кухонного обладнання, на які Орися покладала свої останні надії. Серце калатало, немов навіжене, поки вона стримувала себе від того, аби кинути погляд крізь шибку, аби відслідкувати, наскільки близько опинився шляхтич. Миті тягнулись нескінченно довго, схлипування то виривались із грудей, то різко стихали, коли Орися придумувала інше місце, де могла знайти засіб для оборони.

Важке дихання чоловіка пронеслось кімнатою, крижаним холодом спускаючись по спині дівчини. Вона ледь стрималась від того, аби не закричати – лиш заціпеніла, зчудовано спостерігаючи за Тишкевичем. В той час як він, облизуючи губи, із хтивим полиском очей знімав із себе камзол та шапку, відкидаючи геть від себе.

 - Ти чекала мене, Орисенько? – від його шепоту дівчині насувалась на очі пелена страху та розпачу. Вона притиснулась до протилежної стіни спиною, хитаючи головою – сльози скрапували з її щік та підборіддя. – Я знаю, що чекала. Як ти робиш це? Примушуєш мене хотіти. Я чесний, порядний шляхтянин, проте твоя шия, твої груди, твоя…

 - Я прошу Вас, не чіпайте мене, - Орися закрила голову руками та присіла. – Будь ласка, не треба! Ви обіцяли, що візьмете мене дружиною, а не… а не… Пане Тишкевичу, не треба!

 - Трясця твоїй матері, - пристрасно прохрипів чоловік, розірвавши на волохатих грудях сорочку та приспускаючи штани. – Я хочу тебе! Я хочу тебе зараз, Орисенько!

Вона не знала, як знову знайшла у собі сили не закричати. Однак те, що відбувалось далі, не піддавалось жодному поясненню – це було химерним маренням, напевне. І найгіршим жахіттям, що досі ніколи не зазирало до її снів. Щось всередині чоловіка заскавчало, гучно завило. Кості, суглоби, шкіра – усе затріщало, вкриваючись густим ворсом темної шерсті. Розчепірений рот тріснув, розводячи ікла, і перетворився на довгасту вовчу пащеку, повну білосніжних гострих зубів, які негайно облизав слизький від слини язик. Спотворені чи то лапи, чи то руки, чи то інші кінцівки роздирали залишки одягу, розкидаючи розірване пазурами лахміття. Ніс величезного звіра декілька разів смикнувся, обнюхуючи навколо – височезний вовкулака, опираючись на передні лапи із довгими розчепіреними пазурами, рушив прямо на вражену дійством Орисю.

Микитка гучно заплакав, стрясаючись у болісних риданнях та намарне простягаючи перед собою ручки. Дівчина кинулась до дитини, як раптом істота стрибнула прямо перед її носом та загородила дорогу. Звірині великі очиська втупились у неї – потвора була кожної миті готова стрибнути на дівчину, відтягуючи момент, коли зможе насолодитись кривавим безчестям над дівочим тілом. Краї рожевуватої смужки вовчої посмішки розвелись у боки у лиховісному усміху, поки висолоплений язик виплескував пінисту слину із пащі.

Ідея здавалась їй безглуздою, проте розшалілий розум поривався її негайно втілити. Орися схопила дерев’яну мітлу поряд із піччю однією рукою, після чого, схопивши свічку, запалила сухий пучок її кінця. Вогонь відразу ласо вгрузнув у хмизі, спалахнувши прямо перед спраглими очиськами звіра. Розгублений вовкулака позадкував – Орися із погрозливими вигуками зробила декілька випадів у його бік. Проте невдовзі глухе гарчання забриніло у горлянці чудовиська, що схилилось, зігнувши кінцівки. Дівчина в останній момент зрозуміла, що воно готується до стрибку.

Вони декілька напружених хвилин кружляли захололим від відчинених дверей простором хати, неспроможні одне одному нашкодити. Дівчина у своїй марній боротьбі намагалась наблизитись до колиски, у якій все ще мало не розривався від плачу Микита. Проте вовчисько не підпускав Орисю, із риком вишкірюючи зуби. Аж раптом врешті стрибнув прямо на неї.

Вона ледь врятувалась від небезпечних обіймів, кинувшись вбік. Охоплена все більш інтенсивнішим вогнем мітла вилетіла з її рук, закотившись під постіль. Ще декілька хвилин, поки вона підводилась та гарячково проводила поглядом широчезну постать вовкулаки – і вогонь розпочав ласе бенкетування. Полум’я стрімко пронеслось долівкою, надкусило постіль, рушило догори по рубленій поверхні стіни.

Орися закашлялась від ядучого смороду. Спантеличене чудовисько геть людським поглядом озирнулось, стривожено примружившись та підібгавши хвоста. Микита гучно, судомно закашлявся – серце дівчини болісно тіпнулось у грудях.

 - Пусти… Пусти мене до нього! – створіння, схоже, не розуміло людської мови, натомість із розлюченим ричанням сунувши в напрямку Орисі. – Дай врятувати маленьку дитину, паскудо!

Вовкулака спробував вкусити її, однак зуби клацнули у повітрі – вона прудко відповзла, позадкувавши до дверей. Охоплена синіми язиками полум’я балка раптом впала на спину вовчиська – той перелякано заверещав і кинувся прямо на Орисю, прямуючи до виходу.

Миті застигали, немов чудернацькі комахи у бурштині. Страх, глибоко збурений у нутрі інстинкт змусив її із несамовитим криком схопитись із місця та кинутись геть. Геть із королівства задушливого чорного диму, що обпікав заплакані очі. Геть із моторошного виміру горя, в якому болісно та хрипко кричав її рідний братик. Геть від потвори, що ринула їй навздогін, із відкритою заслиненою пащекою приміряючись скуштувати її плоті.

Розхристана, у самій сорочці, дівчина продиралась крізь снігові замети поля, охоплена колючим невидимим полум’ям холоду. Чорні фігури дерев нависали над нею, поки вона оббігала їх, все далі і далі занурюючись у заражене мороком ночі єство лісу. Босі ноги, вкриті порізами і синцями, плутали сліди, у гарячому шалі виборюючи їй безцінні миті життя. Хоч її серце підганяло, змушуючи продовжувати безтямну втечу – розум пульсував, врізаючись у скроні гострим лезом безжальної думки. Думки про те, що вона виборювала свої останні миті життя…

…Тук-тук. Серце обливається кров’ю, ледь не розриваючись від темпу. Руки і коліна затерпають, погрожують не послухатись гарячкових команд своєї господині. Мерщій!..

…Тук-тук-тук-тук-тук. Подих зриває ритм, хуртовина заганяє пекучі сніжинки до широко відкритого рота. Позаду чутно гарчання, приглушений біг. Лапи зісковзують по снігу, зблискуючи пазурами…

…Тук-… тук-тук… Тук-тук-тук-тук… Тук… Гілля з розмаху б’є по стегнам, шиї, обличчю, очам. Відчайдушний крик. Падіння. Вдоволене ричання, виття...

…Тук-тук-тук-тук-тук-тук-тук-тук… Орися стрімко піднімається на ноги, вкриті кривавими порізами і кидається до чорної прірви, що простирається перед її затуманеним поглядом…

Тук-тук. Тук… Тук-тук. Тук-тук. Тук… Тук-тук.

Темрява проковтнула її з ніг до голови. Пітьма, чомусь аж гаряча, немов подих живої істоти, обволокла її невидимою плівкою, крізь яку дівчина придушено намагалась стишити своє важке дихання.

Десь на поверхні проносилось гучне вовче виття, гарчання, кроки та шерхіт. Колючі сніжинки обсипались по схилу коридору, вгризаючись у потемнілі від бруду пальці ніг.

Орися не гадала, не думала і не сподівалась. Темна яма просто вигулькнула прямо перед нею – вона без жодних сумнівів рушила у беззубу пащу пітьми, вкриту пощербленою кам’яною кладкою. Вона не хотіла думати про те, куди саме її завела бездумна втеча. Чи вдасться їй вирватись із полону темряви та врятувати із пожежі братика. Чи залишить її у спокої хворобливе, моторошне переродження Тишкевича, що час від часу давало про себе знати страхітливим клацанням зубів та частими подихами.

Дівчина через силу змусила себе озирнутись, коли очі нарешті звикли до темряви. Довкола неї дивна печера, стіни якої були вкриті вогкістю та розмитими візерунками кам’янистого тла, змикалась, неначе величезна клітка. Поряд чорним прямокутником перед поглядом знесиленої Орисі постала важелезна плита, вмурована у підлогу. Вона спробувала набути більш зручної пози, як раптом плита із низькою вібрацією задвиготіла, немов жива. Орися здригнулась і смикнулась у бік світла, що слабко доходило з поверхні.

Нерозбірливий низький вигук моторошної суміші вовчого рику та людської мови застав її зненацька. Він озвався десь біля самого входу, лунко пронісся затхлим простором. Орися зчудовано помітила, як під плитою щось блиснуло. Металеве лезо? Меч? Ні! Справжнісінька шабля, вкрита химерним візерунком, відбивала доторки місячного сяйва – почорнілий згусток гнилої кістлявої кисті тримав її руків’я.

 - Хр-р-р… Ор-р-р-р… Хр-р-ро-р-ис… О-о-орис-с-с-с…

Холодний потік повітря вдарив їй у потилицю – вона гарячково озирнулась, відчувши незнайомий солодкавий запах. Орися здригнулась від протягу: печера, схоже, тяжіла кудись ще далі, вглиб землі.

Голос перервав її думки. Вона злякано стримала вигук від несподіванки. Він був до болю знайомим, шепотів безладну мішанину складів, голосних та звуків. Немов запрошуючи прислухатись. Дрижаки вхопили Орисю – вона знову впізнала голос подруги. Чого ж хотів від неї жорстокий і божевільний дух Парасі?!

Вовкулака наближався. Серце шалено калатало – здогади щодо правильного рішення сипались та розсипались у голові, страх перед смертельною помилкою перехоплював подих. Як їй врятуватись? Як же їй вчинити?!