Я можу обманути вовкулаку, і вибігти з іншого кінця печери!..

…На мить їй здалось, що настільки сильний страх своїми пекучими доторками пропалить її нутро, аж утворяться дірки та обвуглені плями. Від однієї лиш думки про те, що треба звестись на ноги та чимдуж кудись бігти, вона відчувала мінливе та гарячкове запаморочення, ледве стримуючись від того, аби не втратити свідомість. Проте цілковито божевільне припущення, немов нав’язливе марення, заволоділо її увагою – а що як з іншого боку печери був ще один вихід на поверхню? Дівчина рвучко зірвалась з місця та побігла. Просторе, затхле приміщення саме собою здавалось дивним, неприроднім, потойбічним – адже Орися ніколи і ні від кого не чула про те, що десь біля Милославичів взагалі були якісь печери. Радісний здогад промайнув у свідомості – вона згадала розповіді православних паломників про підземні келії Печерського монастиря у Києві. Дівчину не абияк втішила думка про світлих духів монахів, які зможуть вберегти її від вовкулачої нечисті. Можливо, колись давно, декілька століть тому, на цьому місці, де тепер росте дрімучий ліс, стояв пишний та великий християнський храм?

Вдоволене гарчання із проковтнутими складами людської мови десь ззаду змусило її здригнутись, затремтіти з ніг до голови, проте вона продовжила свій біг крізь пітьму. Холодне повітря безжально продувало кожну клітинку її тіла, змушуючи цокотіти зуби та корчитись пальці рук.

 Вона врешті зрозуміла, що за солодкавий запах врізався у її ніздрі. Аромат розквітнув, немов потворна бур’яниста квітка… Орися закашлялась від трупного смороду.

Незвична тиша заклала їй вуха – вона стривожено озирнулась, звикаючи до пітьми. Величезний вовчисько, що ось-ось мав їй наздогнати, чомусь затихнув, віддаляючись у незрозумілому, дивному напрямку, неначе розчинився за невидимою стіною. Саме повітря було неначе наелектризоване, від напруги, здавалось, аж гуділо – монотонно, мов лютий, придушений спів. Дівчина струсила головою, намагаючись позбутись химерних відчуттів. Проте невловимі, ефемерні тіні блукали у пітьмі ледь помітними відблисками, оточуючи, по-звіриному винюхуючи, обережно торкаючись примарними кінцівками.

Коли Орися врешті зрозуміла, що потрапила до старезної поховальної зали, її чомусь наздогнала думка про незаспокоєних воїнів, згаданих у розмові вбитих нею моторошних потерчат. Дівчина зашипіла від болю – щось вкололо її затерплу від холоду ступню. І застигла.

Кам’яниста підлога була безладно всіяна справжнісіньким морем людських кісток. Вони вивищувались над її головою, чи то як велетенські кучугури, чи то як заціпенілі хвилі смерті. Орися боялась ступити ще один крок – їй здавалось, що від випадкової необережності уся неоднорідна тверда маса почне рухатись та поховає її під собою. На стінах стриміли важелезні плити, розірвані численними тріщинами, розбиті на нерівні уламки, з-під яких проглядались людські високі постаті, закуті у блискучі металеві обладунки.

«Ні, це все неправда. Це все моя уява, дурна бурхлива уява. Князі, воїни, битви… забуті потерчатами солдати, так і не переведені по той бік Яви… це все нісенітниця, - подумала Орися, обережно задкуючи. – Треба вшиватись звідси.»

Щось раптом захрускотіло, заклацало зубами. Дівчина від несподіванки відчула, як все всередині неї покотилося донизу. Серце, і так перебуваючи у п’ятах, мало не розірвалось від шаленого темпу. Вуста злипались від страху, нездатні промовити ні слова, хоч розум вимагав озватись, аби не сполохати незнайомця. Чи… незнайому істоту?

 - Агов?.. Тут хтось є? – луна напрочуд гучно поширила хрипкуватий наляканий дівочий голос. Орися ще більше зіщулилась, затремтівши підборіддям.

Важкі кроки з металевим лязкотом різко та чітко стали стукати у її напрямі. Кістляве море заворушилось, прокочуючи сухі рештки до її босих ніг. Вона боялась підняти очі та важко дихала – схоже, щось повільно наближалось до неї. В останню мить вона не витримала та побігла геть.

Чиясь рука… кінцівка? Щось неймовірно сильне та слизьке схопило її за плече ззаду – дівчина відчула дивний струм, що грозовим виром пронісся її тілом…

…Лезо невтомно і швидко розрізало горлянки, що викрикували нерозбірливою, до болю знайомою та водночас невідомою мовою прокляття та лайку. Десятки очей дивились на ката – лють кипіла, заливаючи невидимі вінця, силкуючись вирватись із пастки погляду та перетворитись на безум насилля. Однак їх руки були міцно зв’язані. Підступний ворожий солдат продовжував нівечити чоловіків…

…Орися судомно видихнула та розвернулась, однак, заточившись, не витримала і впала додолу. Темна фігура у заржавілих, обсипаних пилом обладунках вивищувалась, нависала над нею. Воно раптом швидко нахилилось та вхопило дівчину за горлянку – дівчина знову здригнулась від потужного струму…

…Повний ненависті голос щось пояснював. Закривавлені трупи численні пари рук ставили у заглиблення у стінах печери, а потім, аби втримати у стоячому положенні, приковували лати залізними скобами до кам’янистих виступів. Сміх впереміш із вдоволенням ширяли над головами, звеселяли до ще більших збочень серця переможців.

Хтось закричав – очні яблука одного з мерців почали швидко рухатись, роззираючись довкола, поки скалічене тіло байдуже застигло на місці. Прокльони, лайка, нажахані погуки. Руки підіймали плити, закриваючи від тремтливого світла смолоскипів збезчещені трупи воїнів. З-під плит відразу почулось стукання, приглушені голоси. Серед катів почалась істерія. Вони кидали роботу та свої інструменти напризволяще і тікали геть. Рука одного із неживих прорвалась крізь камінь плити, по якій змійками заскрипіли, загуркотіли тріщини – кров з розірваних грудей, що опинились на шляху мертвої руки, накрила переляканих чоловіків бризками багрового дощику…

…Орися ледве вирвалась і знову впала, після чого рвучко та незграбно підвелася. Закуті у лати постаті заворушились, цікаво озираючи її худу фігуру пустими очницями. Їй більше не було сил стримати крик. А їм – більше не було сил втримати жадоби до живої плоті.

Вовк невдоволено ричав, минаючи ще один поворот лабіринту проходів печер. Запах дівчини – ще живий, ще свіжий, проносився, позначуючи її десь зовсім поряд. І водночас губився у затхлому, до їдкості солодкому смороді мертвої плоті. Звір відчував, як кожне його зусилля немов напружувало невидиму пелену, що стримувала від того, аби врешті настигнути жертву. Чудовисько згуртувало сили, заклекотівши риком, і клацнуло зубами, кусаючи темряву.

Мовчазна пітьма накрила хутро, змушуючи його стати дибки. Загнаний далеко у закапелки свідомості людський дух стривожено забився, неначе сполоханий метелик – голос підказував, що вовкулака наробив щось безмірно жахливе. Звір розтрусив шерсть потужним рухом усього тіла, намагаючись позбутись пекучих незнайомих доторків. Кров увірвалась у фібри та ніздрі, збурюючи єство вовчиська. Він не витримав і побіг назустріч запаху.

Дівоча голова із широко виряченими очима здригнулась, зрушувана з місця порухами вологого вовчого носа. Вовкулака здивовано зрозумів, звідки йшов запах крові… голову було відірвано від тіла. Звір здригнувся, коли зовсім поряд прогриміли закуті у важелезний метал кроки. Проте коли зрозумів, що мав втікати від закривавлених кістлявих рук, які цілились рвати його шкуру заживо, було вже занадто пізно.

Тиждень потому

Зимовий Київ весело зблискував золотавими банями монастирів. На площі вирував гамір. Спохмурнілі обличчя роззирались між собою, поки обтягнуті шкірою рукавичок руки шкребли потилиці та натягували щільніше на голови шапки, смикаючи оселедця. Сполохані великі жіночі очі заглядали у чоловічі, стривожено перепитуючи, зчудовано кліпаючи. Тонкі пальці цирульника щупали пульс на посинілій руці незнайомця, а потім їх власник, зосереджено примружившись, приклав вухо до грудей потерпілого. Здогади, жарти, вигуки розсипались у напруженні, поки всі чекали щонайменшого поруху одягнутого у благеньку сорочку м’язистого козака. Дехто не втримався та й собі поторсав його плечі, намагаючись привести до тями – вуста іншого прошипіли, відганяючи зацікавленого зіваку.

 - Хто це такий?

 - Здається, пам’ятаю я цю мармизу. Характерник, якого ми так довго багато днів тому шукали, коли розчинився, наче ложка дьогтю в діжці меду… Самійле, не твій часом січовий побратим?

 - Аби мене задристало… Це ж Дем’ян Чорноротий! А що з ним?!

Характерника підняли за плечі над бруківкою та поляскали по щокам. Зблідлий лик із зіщуленими застиглими очима навіть не здригнувся.

 - Все, скінчились гуляння козака. А я ж тобі казала, аби ти до таких чортиків не напивався! Бачиш, що стається!

 - Тихо! – прохрипів сивий цирульник, захитавши головою. Всі відразу стихнули, уважно прислухавшись. – Схоже… він ще живий. Дивно, як повільно серце б’ється… Чортівня якась.

Козак раптом рвучко зіп’явся на ноги, відштовхнувши свого рятівника. Цирульник не втримався та бухнувся на сідниці, розлючено вилаявшись – численні руки допомогли йому підвестись. Характерник мовчки, із повільним, неначе заціпенілим поглядом озирався довкола – цівка слини витекла з його рота, загуснувши у русявому вусі.

 - Я думав, доведеться бідолахи труп скидати у Дніпро… - озвався один із вартових, після чого крекнув, отримавши ляпаса по потилиці. – Ну, себто, поховати. А це ще й в карцер доведеться його пхати. Що це з ним? О-о-о, головою, схоже, дядька добряче вдарило.

 - Та хапайте козака, чого баляндраси точите!

Не встиг підійти молодий парубок, маючи намір заламати руки, як сильний удар, супроводжуваний гучним хрускотом, змусив його застигнути на місці. Тонкі парубоцькі вуста вкрились пінистою кров’ю, поки він здивованими розширеними зіницями дивився у вічі Дем’яну. Вулицею пронісся розпачливий вереск, повний жаху. Рука характерника, відірвавши ще один кривавий шмат плоті від розпанаханої ударом шиї юнака, під неприроднім кутом викручувала сухожилля, поки заслинені вуста плямкали, а посклянілі очі – роззирались.

 - Трясця твоїй…

Вони почали наштовхуватись одне на одного, намагаючись, немов стадо рибин, виборсатись із обіймів натовпу. Моторошний хрускіт, удари, хлюпотіння крові, постріл, лязкіт меча, знову хрускіт. Юрба тепер не скиглила і не ридала – суцільне крещендо криків наростало, закладало вуха. Плечі, стегна та спини штовхали, задавлюючи дітей та ліктями позначуючи синці на обличчях. Сонмище тіл поволі розтікалось, порушуване внутрішніми поштовхами безміру жорстокого насильства та кривавого божевілля.

Софійський монастир озвався болісним гуркотом дзвонів. Постріли множились, як і удари та хрускіт. Мерці поволі підіймались, вгризались у тіла живих, вкриваючи посинілі вуста масним багрянцем крові.

Пітьма заполонила місто – хоч денне проміння заливало переповнені кров’ю і насиллям вулиці тремтливими сонячними зайчиками. Немов згубний жар, що клекотів у невидимій силі, підіймаючи її з мертвих. Немов доторк величезної кістлявої долоні Смерті, що накривала перелякані фігурки людей у своїй безмежній і нездоланній пастці.

Жовтень-грудень 2023 р.

Обраний фінал: «ВТІХА МЕРЦІВ»