Якщо зустрічати свою смерть, то хоча б з якоюсь зброєю у руках!

…Дівчина затамувала подих, обережно та повільно простягнувши руку до леза. Вона думала, що ціпкі мертві пальці доведеться відшкрібати від руків’я, щоб взяти шаблю. Натомість від одного лиш її доторку вони розсипались, немов сухе листя. Орися здригнулась. Дивне синє світіння, немов водянистий патьок, стрімкою плямою безшумно блиснуло по руків’ю та лезу і відразу зникло, неначе розчинившись у повітрі.

 Незважаючи на вигляд, зброя виявилась напрочуд легкою та зручно лягла у руку. Дівчина примружилась, спохмурнівши: повітря біля гострого краю шаблі чомусь бриніло і переливалось сіруватими піщинками. Орися роздивилась на самому лезі та незначно поржавілому руків’ї химерні символи, дещо схожі на ті, що вона бачила у молитовних текстах у капличці отця Григорія.

Солоні сльози раптом пронеслись її зблідлим обличчям. Як би ж то тато міг бачити її зараз. Змарнілу, перелякану, із грізною шаблею у руках. Що б він сказав їй? Посміхнувся би, похлопавши по плечу та вивіреним рухом виправивши її стійку? Чи ж похмуро насупився б, забравши лезо… та відмовившись від неї, як від проклятого дитяти. Мертвим на тому світі вже давно все відомо – так колись казала матір. Якщо все ж таки потойбіччя існує і батько про все дізнався… чи все ще любить її?

Роздуми обірвало гучне харчання зовсім поряд. Орися повернула голову та скривилась від страху. Вовчисько стояв прямо навпроти неї, скрапуючи слиною із ікластої пащеки. Жовті очиська зблискували у темряві, націлені хижим позіром на її тремтливе та скрючене від холоду тіло.

«Я занадто багато думала. Занадто багато мріяла казна про що, а мала б тікати, - подумала дівчина.»

Вона невпевненим рухом підняла шаблю, зайнявши захисну позицію. Вона на мить уявила, як зуби вовкулаки вгризаються у її шию. Як він сідлає її понівечене тіло, а потім… Різкий стрибок. Щось дивне напружило її руки, спонукаючи до дії. Занімілі руки, що до того, здавалось, не слухали її, виконали широчезний розмашистий рух…

Чудовисько заскавчало від болю і відстрибнуло. Шерстю пробігли іскри, а потім волохатий покрив вкрився плямами сріблястого диму. Воно важко дихало, переступаючи з лапи на лапу – через увесь тулуб виднівся ледь помітний довжелезний кривавий поріз. Орися зчудовано вирячила очі. Шабля у її руках ледве дрижала, немов жива – її тіло вигиналось у химерних позах, всотуючи кожну частинку струму. Зрушувана дивною силою, вона загрозливо рушила вбік вовчиська.

Чудовисько заричало, знову приготувавшись до бою, клацнуло зубами в її бік, проте шабля знову без її на те волі вдарила по вовчій морді. Воно болісно заверещало, задкуючи у пітьму – краплі крові стікали з понівеченого потворного лику, лапа активно втирала їх у шерсть, змочуючи слиною з пащі.

Коли шабля нарешті відпустила її тіло, Орися застигла на мить. Вовкулака переляканим поглядом втупився у неї з кутка, очікуючи нової блискавичної атаки. Натомість дівчина чкурнула геть, продовжуючи міцно тримати свою нову залізну супутницю…

…Вона вибігла на поверхню і з подивом помітила, що щось змінилось. Чи щось кружляло, іскрило у зимовому повітрі, змінюючи довколишній світ. Чи ж невидима сила шаблі змінила свою власницю – Орися до кінця не могла зрозуміти свого відчуття.

Вона почула поряд важкий чоловічий подих, сопіння – до болю знайомі і від того страхітливі. Дівчина повільно повернула голову та скрикнула від несподіванки. Старий чоловік із густо перемішаним із сивиною рудим волоссям розгублено дивився на неї, слідкуючи за кожним її кроком на віддалі. Його кадик сіпнувся, неначе він проковтнув добрячий кавалок слини. Орися не могла відвести погляду від дивини, не помітивши, як синювато заблищало лезо у руці. Її власний батько із сумішшю скорботи та невпевненості дивився на неї – одягнутий у ту ж вишивану сорочку, яку колись вона йому зіткала та подарувала. І в якій вона бачила його останній раз, коли куля прошила голову.

 - Донечко, не бійся, - заспокійливо опустивши руки та зіхтнувши, промовив козак Олелько Перемийбіда. – Я б з радістю втік у засвіти, аби не лякати тебе. Але, на жаль, ти не відпускаєш мене. Бачиш ланцюг? Схоже, клятвою моїм іменем чи її подобою ти прикувала мене до себе.

Орися здивовано помітила залізне кільце на власній гомілці – воно було напрочуд легким та ледь відчутним на дотик. Ланцюг пробурював сніг, тягнувся до іншого кінця, де таке ж кільце було прикуте до ноги старого чоловіка. Олелько витягнув з-за спини шаблю – пощерблену знайому, яку дівчина марно шукала у хаті.

 - Орисенько, сюди наближається дуже небезпечна людина. Справжнісінький характерник. Ти вже знайома із ним, тому він і захоче спочатку розговорити тебе, а потім вимагатиме віддати шаблю, яку ти знайшла у печері. Приготуйся! Невдовзі і вовчисько, оклигавши, сюди вистрибне!

 - Батьку, звідки вона в тебе? Я думала, вона пропала.

 - Е-е-т, - всміхнувся старий козак. – Мотря себе з могили вигнала, а потім і шаблюку, розлючена, кинула у потойбіччя. Мені пощастило вхопити мою давню кохану, - Олелько підняв догори лезо, любовно пригладивши його поверхню. - Щоб ні ти, ні Килина, ні Микитка її дарма не згубили. Так, чогось ми розтеревенькались! Пам’ятаєш, як вчив?! Мерщій у стійку! Я відволічу на себе характерника, а ти поки доб’єш вовкулаку! А потім встромиш чаклунові у серце це чарівне лезо – і з безсмертного він стане смертним.

Розмова урвалась, як тільки поряд пролунали кроки. Висока м’язиста фігура вирівнялась, нависнувши над Орисею та пригладивши оселедця. Дем’ян хижо всміхнувся:

 - Бачу, дівчино, від самоти ти вже почала сама із собою говорити. І не дивно – у цьому треклятому лісі легко поїхати стріхою.

 - Я називала Вам своє ім’я, Дем’яне, - вона зціпила зуби. – Я Вам не дівчина. Я Вам Орися. А як будете знущатись – то доведеться називати пані Перемийбіда. До речі, а звідки ж Ви такі взялись?!

 - О-хо-хо, та у звіренятка нарешті виросли зуби! – розреготався характерник. – Вірніше сказати один, але який! – козак занюшив повітря, посмикуючи ніздрями. – У собаки гарний нюх на здобич, а у характерника – на магію… Скажи мені відверто, Орисю – що ти думаєш робити з цим шматком заліза у твоїх руках?

 - Вбивати таких чудовиськ, як Ви.

Орися була впевнена, що Дем’ян хотів розсміятись над нею ще якимось докірливим дотепом. Натомість він раптом замовк, спохмурнівши, і повільним рухом оголив лезо власної шаблі.

 - Я не хочу просто так тебе вбивати, Орисенько. Я б із задоволенням порішив тебе за одну мить одним лиш закляттям, аби не мучити. Але оскільки у твоїх руках… він… - палець козака задрижав, вказуючи на шаблю, якою володіли чіпкі пальці дівчини. – Це не буде веселою грою, у яку ти грала дерев’яними палками зі своїм батьком. Це буде бездушна, жорстока, кривава боротьба, у якій я нівечитиму тебе, відрізаючи по шматочку, допоки твої руки не опустяться і не подарують мені… Живо-Промінь.

Скрадливу, проте погрозливу промову Дем’яна супроводжувало вовче ричання, що із сопінням поволі наблизилось до її спини. Орися затремтіла усім тілом. Проте варто було їй лиш поглянути в усміхнені очі батька – невідома їй сила знову заволоділа нею. І вона почала розмашистим рухом серію ударів, що блискавично опустились… на голову вовкулаки.

Ривок потягнув її гомілку, проте дівчина втрималась на ногах та продовжила нещадно юшити чудовисько. Виявилось, скалічений вовчисько зовсім не очікував такого натиску, і розлючене його хрипіння після декількох нищівних ударів по морді перетворилось на жалібне скавчання. Схоже, інший супротивник так само не очікував атаки привида – Орися здалеку почула болісний крик та лайку характерника.

 - Орисю, обережно!

Дівчина відстрибнула – поряд прогримів постріл. Незабаром пістоль вискочив з руки характерника, впавши біля її ніг.

Вона кинулась до шерстистого чудовиська. Гаряча кров бризками вкрила її обличчя. Вовкулака ледве міг підвестись та продовжував скавуліти, вимагаючи пощади. Орися вже хотіла пожаліти його, як раптом відчула здивований зойк батька, та стрімко обернулась.

Дем’ян розрізав зап’ястя лезом шаблі і почав спрагло висотувати кров із утвореної рани. Нарешті наситившись та вкривши густим багрянцем свої вуста, він моторошно захрипів:

 - Думала, зможеш обманути мене?! Відволікти привидом свого батька?! Я зараз дурного Олелька і сам відправлю у Порожнечу! – Характерник повернув голову до старого Перемийбіди, на що той знову перелякано зойкнув, проте тепер виструнчився, готуючись до бою. – А Порожнеча – це навіть гірше, ніж Пекло, Орисю… Ага, тепер я бачу, кого маю туди відправити! Віддай мені меч, якщо хочеш гідно закінчити батькові страждання!

Щось глибинне, підсвідоме вирвалось назовні. Її свідомість не встигла зрозуміти, що саме вона зробить наступної миті. Миті, якій судилося бути вирішальною. Різкий удар шаблі закінчив муки чудовиська – відрізана вовча голова покотилась по снігу, вкриваючи його білу гладь іржавими слідами. Вона зробила декілька швидких рішучих років назустріч характернику, перш ніж почула болісний крик з вуст батька.

Вона зупинилась, застигнувши на місці. Її серце болісно затьохкало – старий впав навколішки перед вдоволеним Дем’яном.

 - Ні благати, ні просити, ні вмовляти я більше не буду, - процідив крізь зуби хижого усміху козак. – Пощади власного батька… і віддай мені Живо-Промінь.

 - Доньку, добивай його!

Тепер і розум увімкнувся у Орисі. Вона зчудовано зрозуміла красу маневру, яким хотів перемогти характерника батько. Вона кинулась на здивованого Дем’яна та встромила по саме руків’я шаблю, що загуділа у руках, переливаючись усіма кольорами веселки. Характерник заверещав, вражено випустивши з однієї з рук шаблю та уважно оглядаючи іншу. Його тіло стало розсипатись на нескінченну безліч кривавих піщинок, що розчинялись у повітрі так само швидко, як і новий болісний погук…

Привид старого козака всміхнувся, наче не вражений до того потужним ударом характерника, і звівся на ноги:

 - Може, він і страшний чаклун, - Олелько озирнувся довкола. – Був. Проте дещо довірливий та забудькуватий.

 - Батьку! – Орися кинулась обіймати батька… і раптом зрозуміла, що марно ворушить перед собою повітря. Старий козак у відповідь відсторонився у бік, поки його тілом проходили незначні хвилі, та дещо похнюпився. – Я і забула, що ми вже з тобою ніколи справді не обіймемось…

 - На жаль, доню, тепер не тільки зі мною, - тихо промовив Олелько та відвернувся, ховаючи сльози. – Врятував хоч одну свою дитину… безнадійно загубивши інших. Ходімо додому.

Орися не змогла стримати сліз. Врешті, підбурювана численними гіркотами цієї божевільної ночі, впала навколішки та гучно заридала. Шабля вирвалася із рук та впала на сніг. На місці її рідної хати диміло поруйноване згарище. Тихо та безмовно. Без жодних голосів, без жодних криків та стогону. Вона боялась підійти до розпластаного чорного неживого страховища, у яке перетворилась домівка. Думала, що у попелі навіть марно тепер шукати рештки бідного братика. Жертви її дурощів та безнадійності.

 - Орися все-таки стала тінню впертого Олелька. Орися дісталась свого. Орися занапастила хлопчика, - Орися стрепенулась та підвелась на ноги, відвертаючись, не здатна подивитись у вицвілі очі напівмертвої матері. Та нервовим рухом смикнула свою криваву хустинку. – Бачить Орися? Її гріхи навіть повернули із потойбіччя невпокоєну душу батька!

 - Навіть коли я знайду спосіб, аби відпустити його, його смерть стане раною на моєму серці, яка ніколи не зможе загоїтись, - прошепотіла дівчина у відповідь. - Яку б долю не було прописано мені провидінням та Господом Богом, я завжди його пам’ятатиму. Мамо, відпустіть, я маю піти.

Пальці Мотрі вкрило чорним струпом. З запалих грудей захарчала сама злоба, сама ненависть. Вона кинулась на заплакану дівчину, аби напасти, проте відразу спинилась, відчувши доторк пощербленого леза до своєї мертвої щоки. Олелько стояв навпроти дружини, закривши собою доньку, та міцно стискав руків’я шаблі.

 - Я думав, що ніколи не зустрінусь із тобою… кохана. Але доля вирішила інакше. До якої ж потворності ти опустилась, аби помстою викривлювати свою душу. Ти вже нічого не зможеш зробити із тим, що сталось. Маєш змиритись. Як це зробив і я. Її шабля цієї ночі розірвала досить нечисті, аби бути забрудненою вбивством матері. А свою плямувати вбивством коханої мені людини, яку я заприсягався вічно любити, ніколи не буду.

Знавісніло скривившись, Олелько жбурнув шаблю під ноги покійниці, поки та задумливо підвела голову.

 - Орисенько, ти маєш дати останню клятву. І цим відпустити нас, аби ми більше не мучились на цій грішній землі.

 - Батьку, прошу…

 - Ні, донечко. Це я тебе прошу. Благаю. Бути щасливою – не з причини, що того хоче несамовитий вир життя, - козак повільно повернувся до дівчини. Вона з подивом помітила, як у нього від сліз почервоніли очі. – А з причини, що ти сама вирішила щасливою стати. Зброя у твоїх руках – вона жива, і уважно слухає кожну твою клятву, кожну твою обіцянку. Тому ти не зможеш нас обдурити, аби продовжувати порушувати наш спокій. Дай нам того вічного спокою – проголоси і виконай останню обіцянку, після якої ми навіки розпрощаємось.

Вона не могла підібрати слова, поки щем стискав їй горло.

 - Яку ж, батьку?

 - Вигура отримав своє, - зітхнула Мотря. – Вигура чи той з Пекла, що захопив його душу, ніколи більше нікого не потривожить. Килина нагородила його смертю.

 - Але моя остання невпокоєна донечка – Килина – все ще бродить по землі, маючи невідомі, звірині наміри заподіяти шкоди ще дуже великій кількості людей… - Олелько підійшов впритул та взяв тонкі пальці дівчини у свої ручиська. Орися аж оніміла від несподіванки – доторк відчувався, як справжній! – Не заради ненависті до почвари, у яку вона перетворилась. Заради любові, у якій ми намагались тебе плекати. І любові, яку ти сама, того не знаючи, віддавала і нам.

Орися промовляла слова клятви, поки батькові добрі очі уважно спостерігали за нею, поки батькові теплі руки продовжували стискати її зап’ястя. Кожне слово давалось їй із болем. Від усвідомлення того, що кожне слово наближало невідворотну мить, коли вона ніколи вже не побачить батьків.

Вони зникли, розчинившись у повітрі, залишивши її у безмірній самоті. Вона охопила себе руками, намагаючись захиститись від подиху невблаганної хуртовини. Ранок поволі розріджував пітьму, розфарбовуючи небо у м’яко-рожеві сутінки.

Орися витерла сльози, опустившись навколішки та міцно схопила шаблю. Дещо похитуючись, вона вирушила крізь поле у напрямку до маєтку Вигур. Підживлена неймовірною силою чарівного предмету, який стискувала у пальцях і який не давав їй змерзнути. Підживлена вірою і любов’ю.

Упириця низько загула у хащах, а потім моторошно заверещала, готова до двобою. Орися підняла шаблю, ледь всміхнувшись у відповідь.

Жовтень-грудень 2023 р.

Обраний фінал: «ХАРАКТЕРНИЦЯ»