Я не вірю Парасі. Я втомилась підкорятись невидимим силам – хочу волі, хочу свободи вибору!

…Орися втомлено закрила очі. Притишений спів зірвався крізь зціплені вуста дівчини. Мелодія бриніла у її душі – голоси у голові замовкли, припиняючи суперечки, неначе зачудовано прислухаючись. Тоді, коли розчинились усі її страхи, коли розтанули тремтливі колючі пазурі розпачу та горя, вона почула металевий брязкіт. Тисячі намистин, кульчиків, браслетів та інших прикрас дзвеніли позаду, широчезною ледь відчутною громадою звуку немов лягаючи їй на плечі, притискаючи до землі. Це був Її доторк – невидиме гілля обплітало її серце, гарячим теплом розростаючись всередині тіла. Доторк не жаскої Кістлявої Пані, якою Її всі бачили. А лагідної, немов віддана матір, терплячої, немов найсумлінніший вихователь, і криштально правдивої – Смерті.

Врешті, Орися припинила співати та рвучко замовкла. Мелодія продовжувала вібрувати всередині, розповсюджуючись по жилам, нервам, гіллям, залізним персням… Дівчина ледь помітно здригнулась – Вона охопила її повністю, з голови до ніг, проникнувши глибоко у груди. Орися підняла підборіддя та повільно відкрила очі.

Нічниця із широко виряченими від жаху очима перелякано задкувала, міцно притискаючи до себе хлопчика. Височезна постать у чорному стриміла над головою Орисі, загостреними кінцівками та краями тіла впираючись у небокрай і довколишній простір, немов готичний католицький собор. Парася заквилила, відвертаючись від темряви, що приховувала очі та обличчя Смерті під складчастим каптуром. Худорляве ручисько Кістлявої Пані піднялось синхронно із рукою Орисі, втримуючи довжелезну косу із гострим блискучим лезом.

 - Орисю, що ти наробила?! Навіщо ти викликала Її сюди?!

 - Я нікого не викликала, - тихо промовила у відповідь дівчина. – Мені не потрібно було нікого викликати. Бо ти сама мене сюди притягнула.

 - Це не можливо! – відчайдушно запротестувала Парася. – Мене ніхто не мав знайти тут!.. Я все ще хочу жити – не забирайте у мене те, що я тільки здобула у своїх гоніннях потойбіччям Дзеркального Мороку! Це все несправедливо, це все обман! Кістлява Пані завжди оминає підступи, а не створює їх, завжди шукає і завжди знаходить істину!

Посмішка Орисі була беземоційною – вона була схожою на позбавлену забарвлення ілюстрацію, вицвілий посміх голого від плоті черепа.

- Нічого тобі боятися, бо правду кажеш, Парасю. Смертна я. Як і всі, хто ще не поринув у потойбіччя за виднокраєм та ходить ногами по цій землі – я наївне дитя Смерті. Та і врешті-решт, хто я, якщо не мішок з кров'ю і кістками? Наділений духом, що поривається до безтілесної волі.

Земля стала розсипатись під босими ногами нічниці, перетворюючись на прах та попіл. Колоски плавились, ламали та падали, скочуючись жовто-сірими потічками у тріщини, що кожної миті все розширювались та розширювались.

 - Я – лиш одне з нескінченності Її облич. Я – лиш голос, подарований Її древньому та невимовному імені.

Парася закричала та побігла геть, продовжуючи тримати на руках ридаючого хлопчика. Величезна тонка рука розмахнулась косою, цілячись у її невелику постать, яка стрімко віддалялась. Голос Орисі гуркотів, виковуючи фрази, неначе сталь.

 - Я – лиш знаряддя, покликане бути використаним один раз і бути зламаним навіки. Я – мовчазне безкрає небо… що розтане у твоїх очах, коли останній відчайдушний подих зірветься з вуст.

Коса безмовно змахнула, зблиснувши гладким, дзеркальним металом. Відрізана напрочуд тонким і точним порізом голова скотилась з плечей, продовжуючи верещати. Чорна кров застигла у спорожнілій шиї поміж плечей, жодною краплиною не пориваючись у просякнуте холодом Смерті повітря. Труп без жодного опору впав, випустивши розпашілого Микиту з рук. Голова захлиналась, хрипіла та болісно волала, повернута до байдужого лику Орисі. Величезна кістлява кисть закрила її собою – місиво чорно-синьо-сірих піщинок вирвалось з-під пальців, віднесене безладним вітром у далечінь кам’янистої пустелі…

…Дівочі руки міцно тримали Микитку, що гучно ридав, червоними від плачу та прогірклого диму оченятами роззираючись довкола. Дівоча постать пробилась крізь яскраві язики полум’я – хоч плоть почорніла, обвуглилась, захурчала, запалала, з дівочих вуст не прозвучало жодного болісного звуку. Полум’я згризало шкіру та руде волосся, чорним тягучим солодкавим димом ширяючи довкола дівочої фігури. Фігури, яка, пройшовши на віддалік від охопленої пожежею хати достатню відстань, втомлено і непоспішно завалилась на долівку…

…Ніздрі потерчат активно смикались, поки вони перелякано обмацували свої тіла. Химерні кінцівки гарячково шукали місця порізів на нових тілах, обліплених чорним слизом та кров’ю.

 - Пані, ми дуже перепрошуємо, що не впізнали і накинулись на Вас… Але і Ви були до нас надміру жорстокі. І дуже дякуємо, що повернули… чи ми увесь цей час були живі та не знали цього? Ми мали б здогадатись, що дівча, яке повертало мертвих до Яви, насправді було Вашою подобою…

Худе обличчя, обрамоване рудими пасмами, повільно обернулось до однієї з моторошних істот, ледь піднявши брову.

 - Добре, ну якщо не подобою, не ликом… З Вашими загадками буває напрочуд складно впоратись! Принаймні, ми понесли справедливу розплату за невпокоєних воїнів. Ой! Я таки про них згадав! Послухайте, пані, це все була наша прикра пом…

Вона нічого не відповіла, не звертаючи увагу на белькотіння дитячих голосів, замислено простягнула руку до гладкої кори стовбуру. Тонкі дівочі пальці розчинялись, розпадаючись на безладні грона піщинок. Орися? Смерть? Хто б це не був, вона – власниця тонкого стану та рудого, неначе полум’я, волосся – в екстазі закрила очі та підняла підборіддя, поки досі невідоме відчуття поглинало її тіло. Чудовий, різнобарвний довколишній світ розчинявся у зеленкуватих очах, неначе незліченне море частинок у збуреній хвилями воді, обростав сухим безкінечним гіллям, стихав аж до безбарвної космічної тиші…

…Соломія схлипувала, повільно крокуючи крізь жорстокі подихи хуртовини. Глитаючи сльози, вона здригнулась від несподіванки – дім, у якому сьогодні вона втратила рідну стареньку матір, яскраво палав, а недалеко від нього болісно озивався дитячий плач.

Вона підбігла до джерела звуку та замислено застигла. Дива зазирали у її просте та неспішне життя, спочатку під час гіркого від утрати дня, а тепер – і протягом повної жахіть ночі. Обвуглений труп міцно тримав у обіймах цілого та неушкодженого хлопчика – Соломія перехрестилась. У заплаканих оченятах не виднілось бісівської чорноти, монстрів або примар потойбіччя. Жінка з подивом запримітила, як заціпеніле, затверділе чорне тіло напрочуд легко піддалось її зусиллям та, немов живе, віддало їй Микитку на руки. Очниці пропаленого черепу зазирали, здавалось, у саму душу, поки кістлява подоба лиця шкірила зуби у навдивовижу легкому та радісному усміху. По щоці Соломії пронеслась тонка кришталева сльозинка – міцно притиснувши до себе хлопчика, вона задумливо промовила, кивнувши головою:

 - Ось воно – провидіння Боже. Біснуватою Орися почала цей день. І щасливою – закінчила.

Жовтень-грудень 2023

Обраний фінал: «ВОЛЯ».