З розвитком людства щодо інформаційно-комунікаційних технологій, зокрема впровадження мережі Інтернет в житті суспільства здавалось, вирішено значну кількість проблем, а саме, миттєвий обмін інформацією різного характеру.

Інтернет – перспективний сектор економіки, який швидко розвивається, що й зумовило його використання злочинними спільнотами та агресивно налаштованими особами у своїй діяльності, зокрема з метою поширення вірусів, торгівлі людьми через Інтернет, розповсюдження фільмів зі сценами насильства та жорстокості, порнографії, зокрема, дитячої, залякувань та принижень. Розвиток інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) відбувається дуже бурхливо, і відповідно до цього має розвиватись культура їх використання. Завдяки різним видам комунікації молоді люди можуть виражати себе більш вільно та комфортно. Вони з цікавістю вивчають різні пропозиції у віртуальному просторі, однак часто виявляються досить незахищеними до негативних аспектів ІКТ.

Основні небезпеки та ризики з якими діти можуть зіштовхнутися в мережі Інтернет. Діти і підлітки можуть наразитися на безліч ризиків: порнографія, порушення авторських прав, пропаганда екстремізму, наркотиків, нецензурні тексти (контентні ризики); віруси, трояни, спам, онлайн шахрайства; незаконні контакти, кіберпереслідування (погрози, сексуальні домагання з використанням інформаційних технологій) тощо. [1].

Всі ці небезпеки та ризики з яким діти можуть зіштовхнутися поділено на чотири групи [6] , а саме:

1. Контентні ризики.
2. Комунікативні ризики.
3. Електронні ризики.
4. Споживчі ризики.

Контентні ризики

"Контентні ризики — це матеріали (тексти, картинки, аудіо і відеофайли, посилання на сторонні ресурси), що містять насильство, агресію, еротику і порнографію, нецензурну лексику, інформацію, що розпалює расову ненависть, пропаганду анорексії і булімії, суїциду, азартних ігор, наркотичних речовин і т.д. [2].

Як допомогти дитині уникнути зіткнення з небажаним контентом?

1. Привчіть дитину радитися з дорослими і негайно повідомляти про появу небажаної інформації подібного роду.

…

Комунікативні ризики

Комунікаційні ризики – це знайомства і спілкування в Інтернеті під час яких на дитину можливий кібербулінг та кібергрумінг.

Кібербулінг — переслідування повідомленнями в Інтернеті, що містять образи, погрози та агресію; це підлітковий віртуальний терор, напад із метою завдати психологічної шкоди. Простіше кажучи — сучасний цифровий аналог дитячого знущання. Останнім часом основною платформою для кібербулінгу стали соціальні мережі.[3]

Кібергрумінг – входження у довіру до дитини з метою використання її у сексуальних цілях. Шахраї дуже добре ознайомлені з особливостями вікової психології дитини і досить легко можуть встановлювати з нею контакт у соціальних мережах, форумах. Починаючи із віртуального спілкування та входячи у довіру до дитини, злочинці пропонують потоваришувати, а потім поступово переходять до розмов про зустріч у реальному житті та переводять тему спілкування у сексуальну площину. Як варіант, виділяють ще один вид кібергрумінгу - наполегливе чіпляння в мережі із сексуальними пропозиціями, розмови на теми сексу, насильства та (або) виготовлення, розповсюдження і використання матеріалів зі сценами насильства над дітьми (у більшості випадків – сексуального). [5]

Електронні ризики.

Викрадання персональної інформації яке відбувається завдяки вірусам, шпигунським програмам, необдуманому висвітленню власної конфіденційної інформації.

Комп'ютерний вірус (англ. computer virus) — комп'ютерна програма, яка має здатність до прихованого саморозмноження. Одночасно зі створенням власних копій віруси можуть завдавати шкоди: знищувати, пошкоджувати, викрадати дані, знижувати або й зовсім унеможливлювати подальшу працездатність операційної системи комп'ютера. Приклади вірусів: Neshta, Staog, Archiveus. [4]

Шпигу?нський програ?мний проду?кт (англ. Spyware) — це програмний продукт особливого виду, що встановлений і вживається без належного сповіщення користувача, його згоди і контролю з боку користувача, тобто несанкціоновано встановлений. [4]

Споживчі ризики.

Дану група ризиків в мережі Інтернет відносять до кіберзлочинів: продаж товарів через мережу де часто вони не відповідають своїм характеристикам, про що порушується Закон України «Про захист прав споживача», перевід грошових потоків через банківські картки де не завжди конфіденційна інформація є незахищеною.

Отже, для того щоб запобігти всім тим негативним явищам та небезпекам, які очікують дітей в Інтернеті, необхідно їх навчити правильній поведінці та безпечному користуванню сучасними інтернет-технологіями, а саме:

1. Приділяйте увагу захисту устаткування та інформації:

- Регулярно обновляйте операційну систему.

- …

2. Захистіть себе в он-лайні

- З обережністю розголошуйте особисту інформацію.

- …

3. Дотримуйтеся правового поля

- Законів потрібно дотримуватися навіть в Інтернеті.

- …

“Фейкові новини” (“фейки”) є узагальненим терміном, який є продуктом медіапростору та ЗМІ, де існує необхідність надати певному явищу або феномену коротку назву для зручності у використанні. Використання цього словосполучення значно ускладнює роботу над науково-практичним та юридичним формулюванням конкретного визначення для цього феномену.

У науковому та сучасному медійному середовищі такі словосполучення мають назву “мемів”. За визначенням американського еволюційного біолога Річарда Доукінза, “мем” — лінгвістично-культурна одиниця, що описує певне явище та стає загальноприйнятою для широкого вжитку.

У широкому сенсі це словосполучення визначається як сукупність інструментів, що застосовується з метою маніпулювання суспільною свідомістю, і, частіше всього, виражається у інформаційному повідомленні (текст/фото/відео, чи їх комбінація), що містить неправдиву чи частково правдиву інформацію та поширюється традиційними засобами масової інформації, соціальними мережами чи іншими доступними шляхами розповсюдження інформації, і має на меті сформувати у свідомості споживачів (реципієнтів) певне відношення до явища чи об’єкту реального світу. Наприклад, сформувати ксенофобські настрої щодо якоїсь конкретної соціальної групи, через поширення негативної та емоційно зарядженої інформації про цю соціальну групу.

Через невизначеність підходів до розуміння цього явища, під категорію “фейкових новин” зазвичай потрапляють два явища:

- навмисно створені інформаційні повідомлення, які мають на меті здійснення маніпулювання,

- інформаційні повідомлення, що є результатом непрофесійного та неетичного виконання своїх обов’язків співробітниками медіа.

Однак, оскільки в обох випадках на аудиторію споживачів інформації здійснюється шкідливий вплив, що обумовлює важливість протидії обом типам “фейкових новин”.

Особливої уваги заслуговує той факт, що навмисно створені для маніпулювання аудиторією інформаційні повідомлення є різновидом т.зв. “активних заходів”, які є однією з форм роботи спецслужб та розвідувальних органів. Активні заходи (спеціальні заходи впливу, спеціальні інформаційні операції, інформаційно-психологічні спеціальні операції) використовуються спецслужбами з метою цілеспрямованої та спланованої зміни політичного дискурсу певної спільноти або суспільної думки.

Так, наприклад, “фейковою новиною” є інформація про, нібито, заклик Дмитра Яроша до лідера чеченських бойовиків Доку Умарова, яку 1–2 березня 2014 року розповсюдили провідні російські ЗМІ. В подальшому ця новина була використана для легітимізації застосування Російською Федерацією своєї армії на території України. Це свідчить про спланований та підготовлений завчасно характер цієї інформаційної операції.

Крім того, таким же прикладом є створення російськими ЗМІ (зокрема, Russia Today) віртуального образу “диспетчера Карлоса”, який повідомив, що Боїнг малайзійських авіаліній рейсу MH17 збито українським винищувачем.

Практика планування та здійснення “активних заходів” з розповсюдження дезінформації включає в себе використання подій чи фактів, що дійсно відбулися в реальності, однак в інформаційному повідомленні їх подають в неповному або спотвореному вигляді, чи в контексті емоційного забарвлення.

Нерідко поширення фейкових новин пришвидшується завдяки реплікуванню журналістами та редакторами онлайн-платформ гучних та скандальних новинних матеріалів (що є типовим для фейків). Тобто, фейк поширюється без належної перевірки фактів, з метою підвищення рейтингів чи відвідуваності інформаційних ресурсів. В цілому, гонитва окремих ЗМІ за увагою споживачів інформації істотно сприяє успішній реалізації “активних заходів” та здійсненню впливу на широку аудиторію.

Таким чином, ідентифікація та детекція “фейкової новини” за формальними ознаками є дуже ускладненою. Будь-які дії законодавчого, адміністративного чи експертного характеру щодо визначення, атрибуції та описання інформаційного повідомлення в якості “фейкової новини” неминуче призведуть до необхідності чітко регламентувати межі повноважень та компетенції суб’єкта, який здійснює таку діяльність.

Наприклад, чіткий та сталий перелік ознак “фейку” і жорстко регламентований підхід до визначення “фейкових новин” не дасть змогу ефективно протидіяти гнучким та поліморфним гібридним загрозам інформаційного простору, що будуть підлаштовуватися спецслужбами для обходу встановлених процедур. Характерною ознакою “фейкових новин” є постійне вдосконалення механізмів маніпуляції та її поширення, що нівелює спроби уніфікації їх визначення в рамках формальних ознак.

І навпаки, надто широке коло повноважень інституції, яка буде визначати “фейкові новини” на підставі суб’єктивних суджень (без жорсткої регламентації меж та чітких критеріїв і ознак) може призвести до виникнення ризиків для свободи слова.

Таким чином, реагування на “фейкові новини” шляхом їх ідентифікації і описання розцінюється як малоефективна з точки зору розвитку стратегічних комунікацій.

Крім вищеописаних труднощів адміністративно-правового підходу до протидії “фейковим новинам”, питання щодо ефективності викликає практика “розвінчування фейків”.

Процес “розвінчування фейків” полягає у наступній послідовності дій:

1) викладення недостовірної чи маніпулятивної інформації та її джерела (що, доречі, мимоволі сприяє його додатковому поширенню);

2) опис інструментів та підходів перевірки такої інформації;

3) обґрунтування недостовірності чи маніпулятивності інформації за допомогою аргументів та фактів;

4) висновок про те, що поширена інформація є недостовірною чи маніпулятивною.

З точки зору практики комунікації, така конструкція є досить складною для сприйняття широкими аудиторіями і позитивно оцінюється тільки експертами або зацікавленими саме в такому контенті споживачами.

Враховуючи це, а також очевидний факт невідповідності ресурсів, які витрачаються Російською Федерацією на створення та поширення “фейкових новин” у величезних масштабах, та ресурсів компетентних державних інституцій і недержавних організацій, що покликані протидіяти “фейковим новинам”, реактивна протидія розповсюдженню “фейків” розцінюється багатьма експертами галузі як неефективна.

В той же час, представники державних інституцій різних країн Європейського Союзу (наприклад, країн Балтії) наголошують на тому, що вони “не боряться з фейками, а просувають свій наратив”. Тобто провідні державні і недержавні експерти відмовляються від реактивної протидії розповсюдженню “фейкових новин” на користь формуванню свого порядку денного в конкурентному інформаційному середовищі. Такий підхід дозволяє уникнути порядку денного, нав’язаному ззовні завдяки зовнішнім маніпуляціям. Натомість, дозволяє працювати над просуванням своїх меседжів в інформаційний простір.

Одним з перших суб’єктів, хто почав просувати таку методику боротьби з “фейковими новинами”, є Міністерство інформаційної політики України. Цей підхід не виключає необхідності реагування на “фейкові новини” шляхом перевірки, спростування брехливої інформації і надання об’єктивної інформації щодо конкретних питань. Однак проактивна діяльність державних інституцій стосовно конкурентного представлення своєї комунікаційної позиції в інформаційному середовищі була визначена пріоритетною.

Законодавче врегулювання

Визнання проблематики “фейкових новин” та дезінформації на законодавчому рівні є необхідним кроком для організації подальшої системної протидії інформаційному впливу на суспільство.

Для цього необхідно:

- визнати факт існування “фейкових новин” та реальної загрози, що становить дезінформація для безпеки держави;

- усвідомити необхідність відповідальності етичного та правового характеру за розповсюдження такої інформації;

- закріпити у якості пріоритету державної політики проактивний характер державних стратегічних комунікацій як форми боротьби з дезінформацією;

- визначити просування власного наративу та побудову ефективної і стійкої системи державних стратегічних комунікацій як пріоритетний напрям протидії фейкам.

За відсутності законодавчого визнання проблеми інформаційної агресії, боротьба з дезінформацією залишатиметься неузгодженою системою локальних ініціатив неурядових інституцій та окремих дій органів державної влади, без створення системи превентивної протидії.

Україна, опинившись з 2014 року в умовах широкомасштабної дезінформаційної кампанії з боку РФ, більш двох років вибудовувала власне нормативно-правове забезпечення протидії фейкам. При цьому, в контексті європейської та євроатлантичної інтеграції України, така діяльність ретельно узгоджувалась з точкою зору закордонних партнерів, які постійно наголошували на необхідності пріоритету питань свободи слова над питаннями національної безпеки.

Водночас, саме завдяки ухваленню на початку 2017 року Доктрини інформаційної безпеки в Україні був чітко визначений механізм протидії інформаційній агресії, передбачено компетенції відповідальних органів влади у цій сфері та запроваджено підхід, який враховував пріоритети громадського суспільства та закордонних партнерів України.

Таким чином, інституціоналізація системи захисту інформаційного простору держави є пріоритетним кроком у напрямку протидії дезінформації та фейковим новинам.

Питання відповідальності

Окрім вже зазначених вище нормативно-правових та адміністративних аспектів протидії “фейковим новинам”, потребує визначення механізм притягнення до відповідальності суб’єктів поширення дезінформації.

Бурхливий розвиток технологій надає кожному індивіду широкі можливості для вираження своїх думок, поглядів і переконань. Одним із таких засобів є мережа Інтернет. Однак, нові можливості створють передумови для порушення особистих немайнових прав інших осіб.

Конституція України передбачає, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Кожен має право на повагу до його гідності. Життя і здоров'я людини, її честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та Основний закон держави, гарантують кожному право на захист честі, гідності, ділової репутації та спростування недостовірної інформації особою, яка поширила таку інформацію.

Найпоширенішим і водночас найдієвішим способом захисту честі, гідності та ділової репутації є судовий. Все частіше трапляються випадки поширення недостовірної інфомарції саме в мережі Інтернет, що зумовлено бажанням журналістів поширити віднайдену «сенсацію», не первіривши достовірність самої інформації

Отже, що необіхідно знати про захист честі, гідності, ділової репутації та спростування і заборону розповсюдження недостовірної інформації в мережі Інтернет.

Всі справи зазначеної категорії підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, за винятком справ про захист ділової репутації між юридичними особами та іншими суб’єктами підприємницької діяльності у сфері господарювання та іншої підприємницької діяльності, що розглядаються в порядку господарського судочинства.

Для вимог щодо спростування і заборони розповсюдження недостовірної інформації в мережі Інтернет встановлюється спеціальна позовна давність.

Так, згідно п. 2 ч. 2 ст. 258 ЦК України позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової інформації. У цьому разі позовна давність обчислюється від дня поміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довідалася чи могла довідатися про ці відомості.

Сплив позовної давності без поважних причин, про застосування якої заявлено стороною у спорі до винесення судом рішення, є підставою для відмови в позові.

Відповідно до ст. 297, 299 ЦК України кожен має право на повагу до його гідності, честі та недоторканність своєї ділової репутації. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності, честі та ділової репутації.

Таким чином, позов про захист честі, гідності, ділової репутації та спростування і заборону розповсюдження недостовірної інформації вправі пред'явити фізична особа відносно якої поширена недостовірна інформації, що порушує її особисті немайнові права, а також інші заінтересовані особи (члени її сім'ї, родичі), якщо така інформація прямо чи опосередковано порушує їхні особисті немайнові права

Якщо недостовірну інформацію поширено відносно малолітніх, неповнолітніх чи недієздатних осіб, за захистом їх прав до суду ввправі звернутися законні представники.

У разі поширення недостовірної інформації про особу, яка померла, позов вправі подати члени її сім'ї, близькі родичі та інші заінтересовані особи, навівши у позовній заяві такі обставини: характер свого зв'язку з особою, щодо якої поширено недостовірну інформацію, а також у який саме спосіб це порушило особисті немайнові права особи, яка звертається до суду.

Згідно п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України № 1 від 27.02.2009 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» визначено, що належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайту, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві.

Якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайта - вільним, належним відповідачем є власник веб-сайта, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації.

Дані про власника веб-сайта можуть бути витребувані відповідно до положень ЦПК України в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв та адреси українського сегмента мережі Інтернет.

Якщо недостовірна інформація, що порочить гідність, честь чи ділову репутацію, розміщена в мережі Інтернет на інформаційному ресурсі, зареєстрованому в установленому законом порядку як засіб масової інформації, то при розгляді відповідних позовів судам слід керуватися нормами, що регулюють діяльність засобів масової інформації.

Відповідно до ч. 1, 4, 6, 7 ст. 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім’ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.

Спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію.

Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено у друкованих або інших засобах масової інформації, має право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації у тому ж засобі масової інформації в порядку, встановленому законом.

Спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила, та у такий же спосіб, у який вона була поширена.

Юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин:

а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб;

б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача;

в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності;

г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

Під поширенням інформації слід розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв'язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.

Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).

Згідно з положеннями ст. 277 ЦК України і ст. 10 ЦПК України обов'язок довести, що поширена інформація є достовірною, покладається на відповідача, проте позивач має право подати докази недостовірності поширеної інформації. Позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права.

Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, необхідно визначити характер такої інформації та з’ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.

Типовими помилками, яких припускаються позивачі є: недоведення того факту, що поширена недостовірна інформація завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право; посилання на повідомлення, які містять оціночні судження, стверджуючи, що це фактичні дані, які підлягають спростуванню; вибір неналежного способу захисту, а саме зобов’язання відповідача публічно вибачитися; непідтвердження заподіяння моральної шкоди.