Вчитель: Юр'єва Тетяна Миколаївна
Ел. пошта вчителя: utashazp@gmail.com
Посилання на онлайн конференцію: https://us04web.zoom.us/j/73961152861?pwd=WDeVAtkSYWLamf1R7gB7P6cPxF91IO.1
Идентификатор конференции: 739 6115 2861
Код доступа: 9Th1Q2
03.03.2025 ТЕМА: Правовий статус українських земель у складі Польщі.
Тема: Українські землі у складі Польщі
Мета: розкрити становище та розвиток українських земель у складі Польщі; з'ясувати етапи правлячих кіл Польщі щодо українства, схарактеризувати українські політичні сили та перебіг політичної боротьби; з’ясувати причини націоналістичних настроїв в екстримістських формах; розвивати в учнів вміння аналізувати, зіставляти, робити висновки; виховувати їх у дусі поваги до історії свого народу.
Тип уроку: вивчення нового матеріалу
Обладнання: підручник, атлас, карта України, ІКТ.
Основні терміни та поняття: сепаратизм, осадники, асиміляція, пацифікація, національна кооперація.
Основні дати: 1921-1925 рр. – діяльність українського Таємного університету у Львові; 14 березня 1923 р. – рішення Ради послів країн Антанти про входження Східної Галичини до складу Польщі; 31 липня 1924 р. – прийняття закону, за яким польська мова проголошувалась державною та заборонялося вживання української мови в державних установах; 1935-1938 рр. – спроба польсько-українського порозуміння, курс на «нормалізацію».
Очікувані результати:
характеризувати становище політичне і економічне становище українських земель у складі Польщі;
оперувати поняттями;
розповідати про діяльність українських політичних сил та перебіг політичної боротьби;
давати оцінку діяльності політичним партіям, зокрема ОУН, розкривати суть ідеології «інтегрального націоналізму» Д.Донцова.
«… Нерозв'язаність української проблеми під час Першої світової війни та поразка Національно-визвольних змагань 1917-1920-х років ще довго залишалися обертом міжнародного політикуму…»
«… Після Першої світової війни принцип самовизначення націй застосовувався не завжди, внаслідок не всі народи здобули незалежність… Близько 7 млн. українців, підданих габсбурзькій монархії, виявилися єдиною великою нацією, що тоді не завоювала незалежності… ставши об’єктом дискримінаційної політики, в житті західних українців протягом усього міжвоєнного періоду панувала національна конфронтація…»
До складу яких держав увійшли західноукраїнські землі після Першої світової війни? Покажіть ці території на карті.
Поясніть, чому Рада послів Антанти прийняла рішення про підтвердження східних кордонів Польщі та прилучення до неї території Східної Галичини?
Пригадайте наслідки та історичне значення національно-визвольних змагань у Західній Україні.
Чому національно-визвольна боротьба на західноукраїнських землях зазнала поразки?
Отже, при вивченні теми уроку ми маємо з'ясувати, як позначилось на долі українського народу насильне приєднання західноукраїнських земель до складу Польщі.
Українські землі після поразки визвольних змагань увійшли до складу СРСР (Наддніпрянська Україна), Польщі (Східна Галичина, Західна Волинь), Румунії (Північна Буковина, Південна Бессарабія, Хотинщина, Марморощина) та Чехословаччини (Закарпаття).
Сьогодні на уроці ми розпочинаємо вивчати, як складалася доля західноукраїнських земель.
Фронтальне опитування
Коли було проголошено ЗУНР?
Коли було проголошено Акт злуки УНР і ЗУНР?
Чим закінчилася спроба створити державу на західноукраїнських землях?
Які міжнародні договори закріплювали розподіл українських земель?
Вивчення нового матеріалу
План
Правовий статус українських земель у складі Польщі. Національна політика та міжнаціональні відносини.
Економічне та соціальне становище населення.
Діяльність українських політичних організацій. ОУН.
1. Правовий статус українських земель у складі Польщі. Національна політика та міжнаціональні відносини.
Внаслідок збройних інтервенцій, анексій, несправедливих рішень Паризької мирної конференції (1919-1920) і Ризького договору (1921) Західну Україну було поділено між кількома державами. Польщі припало найбільше — 125,7 тис. кв. км українських етнічних територій: Галичина, Західна Волинь, частина Полісся, Холмщина, Підляшшя, Посяння, Лемківщина (їхня площа дорівнювала 1/3 від території тодішньої Польщі). На 1931 р. тут проживало 8,9 млн осіб, з них: 5,6 млн українців, 2,2 млн поляків та 1,1 млн інших етносів.
Ще після поразки ЗУНР у польсько-українській війні територію Східної Галичини було окуповано польськими військами. Однак, згідно з нормами міжнародного права, ця територія не вважалася частиною Польщі й перебувала під протекторатом Антанти. Тому уряд ЗУНР в еміграції робив усе можливе, щоб дипломатичним шляхом відновити її незалежність. Проте 14 березня 1923 р. Рада послів країн Антанти в Парижі, щоб зміцнити «санітарний кордон» проти російських більшовиків, погодилася на приєднання українських територій до Польщі, підтвердивши право Східної Галичини на автономію. Однак польський уряд ліквідував навіть прояви автономії австрійських часів та утворив чотири адміністративно-територіальні одиниці — Львівське, Тернопільське, Станіславівське та Волинське воєводства під назвою Східна Малопольща, або Східні креси.
Східні креси (польськ. Kresy Wschodnie, від kres — кордон, край, кінець) — польська назва західноукраїнських, а також західнобілоруських і литовських територій, що відійшли Польщі за Ризьким мирним договором 1921 р.
Польща була багатонаціональною державою, і тому національні проблеми для неї мали велике значення. Найбільше проживало українців, тому українське питання стояло найгостріше. Польський уряд, маючи стратегічну мету – повне ополячення загарбаних українських земель, залежно від внутрішніх та зовнішніх обставин коригував свій курс.
У 1919-1923 рр. польське керівництво намагалося в очах світової громадськості довести свої права на українській землі, а також те, що Польща нібито забезпечує всі права національних меншин. Польська конституція 1921 р. гарантувала права українців на рідну мову на побутовому рівні й у навчанні в початкових школах. Крім цього, закон від 26 березня 1922 р. надавав самоврядування Східній Галичині (трьом воєводствам – Львівському, Станіславському, Тернопільському). Але щойно 14 березня 1923 р. Рада послів Англії, Франції, Італії та Японії визнала Східну Галичину частиною Польщі, усі ці права залишилися на папері.
Польський уряд у Західній Україні поставив за мету назавжди закріпити українські землі за Польською державою, а її мешканців полонізувати протягом 25 років. Українців не допускали до державних посад, служби в поліції.
Влада взяла курс на ліквідацію чи обмеження діяльності тих закладів, які працювали на зміцнення української самосвідомості, закриваючи школи, гімназії, кафедри у Львівському університеті, філії «Просвіти».
Намагаючись обмежити вплив національно-визвольного руху Східної Галичини на Волинь і Холмщину, польський уряд створив між ними адміністративний т. з. «сокальський кордон». Водночас він підтримував регіоналізм лемків, бойків, гуцулів, поліщуків, стверджуючи, що вони не є українцями взагалі. Волинян переконували, що вони є лише національно невизначеною масою.
Для збільшення кількості польського елементу на українських територіях уряд вирішив скористатися аграрною реформою.
Історичне джерело
Прем’єр-міністр Польщі в 1919 р. пояснював сейму зміст реформи так: «Наша партія виходить із засади: скільки землі — стільки вітчизни. Земельну реформу ми розуміємо не тільки як соціально-економічне питання, а й як велику державну й національну проблему, завданням якої є розширити кордони нашої вітчизни».
У 1923-1926 рр. польські правлячі кола наполегливо проводили політику, спрямовану на асиміляцію поневолених народів. Для здійснення цієї мети уряд Польщі поділив країну на дві господарські території: Польща «А», до якої входили корінні польські землі, і Польща «Б», що складалася переважно із західноукраїнських і білоруських земель. 31 липня 1924 р. був прийнятий закон, за яким польська мова проголошувалася державною. Почалося закриття українських шкіл. Польський уряд намагався витравити самі поняття «Україна», «українець». На українські землі переселялися польські колоністи («осадники»), яким виділялися кращі землі.
Осадництво (від польськ. osadnyk — поселенець) — політика заселення польськими колоністами західноукраїнських і західнобілоруських земель, яку проводив польський уряд у міжвоєнний період з метою активної полонізації територій, що відійшли до Польщі за Ризьким мирним договором 1921 р.
Прагнучи назавжди закріпити українські землі за Польською державою, її уряд намагався збільшити на приєднаних територіях кількість поляків настільки, щоб вони з національної меншини стали панівною більшістю. На інструмент цієї політики польський уряд намагався перетворити й аграрну реформу.
Роль активних колонізаторів західноукраїнських земель, соціальної опори уряду, а за потреби й виконавців каральних акцій мали відіграти ветерани воєн 1918-1921 рр. Відзначені нагородами, люди з інвалідністю та добровольці-фронтовики безкоштовно отримували земельну ділянку площею до 45 га, щоб створити на ній садибу (осаду). Інші ветерани й охочі могли купити землю в кредит на пільгових умовах. Держава створювала осадникам сприятливі умови для придбання будівельних матеріалів і сільськогосподарської техніки.
Історичний факт
Щоб привабити на українські землі більшу кількість осадників, їх звільняли від сплати кредиту на перші п’ять років. Далі вони могли повертати кредит протягом 30 років, сплачуючи щороку за кожен гектар землі суму, що дорівнювала вартості 30-100 кг жита.
Незважаючи на хронічний земельний голод у Західній Україні — головну причину бідувань українського селянства, земельні масиви, що вивільнилися внаслідок деякого скорочення великих поміщицьких маєтків, потрапили до рук осадників. їм також надавали землю за рахунок ущемлення селянських господарств і ліквідації сервітутів (прав громад користуватися лісами, пасовищами та водопоями). Загалом у Східній Галичині та Західній Волині цивільні й воєнізовані осадники отримали більше 600 тис. га землі, заснувавши на них 47 тис. господарств. Зазвичай вони засновували власні хутори. Уздовж стратегічних залізниць та автошляхів осади об’єднувалися у воєнізовані поселення. За отриману землю осадники виконували тут військову повинність із власними амуніцією та конем.
Природно, що, не отримавши землі, українське селянство поставилося до польських осадників вороже. Значна частина з них так і не зуміла налагодити господарство й повернулася на попередні місця проживання. У Західній Україні утвердитися зуміли майже 40 тис. сімей осадників.
Запровадження осадництва призвело до поглиблення соціальних суперечностей та загострення національного протистояння.
Третій період (1926-1937 рр.) пов'язаний з установленням режиму «санації» на чолі з Ю. Пілсудським. Суть нового курсу полягала у державній асиміляції національних меншин (зробити їх патріотами Польської держави, складовою польської політичної нації).
Новий привід до напруження національних відносин у Західній Україні з’явився в роки світової економічної кризи, яка особливо важко позначилася на українських аграрних регіонах, підвела становище селян до соціального вибуху. Улітку 1929 р. селами Галичини прокотилася хвиля підпалів маєтків поміщиків, господарств осадників, пошкоджень ліній зв’язку. У відповідь польські націоналісти створили комітети захисту Східних кресів. З весни 1930 р. виступи селян знову посилилися. Відбулося понад 3 тис. виступів, 160 з яких переросли на сутички з поліцією. Щоб стабілізувати ситуацію, польський уряд ужив силові антиконституційні заходи. На початку вересня 1930 р. до в’язниць було кинуто 5 тис. опозиціонерів, серед них і 130 відомих українських діячів. Саме тоді польська поліція закатувала одного з керівників ОУН Ю. Головинського.
Будь який прояв українського національного життя трактувався як нелояльність до держави, прояв сепаратизму. До того ж на виступи радикальних українських елементів польська сторона здійснювала масові акції пацифікації (умиротворення) 20 вересня – 30 листопада 1930 р., які супроводжувалися погромами, побиттям, руйнуванням українських установ й мала на меті залякати селян і позбавити українські політичні сили їхньої підтримки.
Пацифікація (від латин. pacificatio — умиротворення, заспокоєння) — система заходів польського уряду, спрямована на насильницьке заспокоєння виявів соціального обурення українців; засуджена світовою громадськістю.
Поліцейські частини та кавалерійські ескадрони польських шовіністичних угруповань оточували українські села, проводили обшуки, шукаючи підтвердження участі селян у терористичних актах, а насправді самі тероризували населення: зривали дахи й підлоги, нищили меблі, інвентар, техніку, псували сільськогосподарську продукцію (змішуючи, наприклад, сіль із цукром, масло з піском, брудом, розливаючи гас), улаштовували публічні тілесні екзекуції. Унаслідок кривавих розправ над селянами, учителями, священиками загинуло 7 осіб. Загалом каральна акція охопила 325 сіл, з них — 53 були піддані повторному «умиротворенню», майже 2 тис. осіб було заарештовано та понад тисячу віддано до суду. Одночасно в селах ліквідовували відділення молодіжної організації «Пласт», фізкультурних товариств «Луг», «Сокіл», філії «Просвіт», численні кооперативи, руйнували бібліотеки, громадські центри. У Рогатині, Станіславові, Тернополі були закриті українські гімназії. У Львові польські шовіністи громили українські крамниці, кооперативи та культурні установи. Події отримали міжнародний розголос. Пацифікацію засудила Ліга Націй.
У червні 1935 р. польський уряд провів пацифікацію Волині. Вона охопила 78 сіл і призвела до нових втрат і жертв серед українців. Загалом, за підрахунками українських парламентарів, репресії в тій чи іншій формі охопили більше як 30 повітів (5 млн осіб).
Неправовим виявом пацифікації було застосування принципу колективної відповідальності всієї української громади за дії окремих її представників. Бути українцем означало бути зарахованим до політично неблагонадійних. Передплата українських газет, навчання дітей в українських школах, членство в українських організаціях, заповнення офіційних документів українською мовою, навіть вишивані сорочки — усе витлумачувалося польською владою як вияв нелояльності.
У 1935 р. найбільша українська партія УНДО взяла курс на «нормалізацію» польсько-українських відносин. Її лідер В. Мудрий став віце-маршалом польського сейму. Були амністовані в’язні концтабору в Березі-Картузькій (утворений у 1934 р. для політичних в’язнів).
Але починаючи з 1937 р. польські правлячі кола знову змінюють курс. Прокотилася нова хвиля репресій. У 1938-1939 рр. у прикордонній смузі із СРСР були проведені акції з виселення українців.
Політика пацифікації як прояв національної політики польського уряду ще більше відчужила польську й українську громади.
2. Економічне та соціальне становище населення.
Українські землі в складі Польської держави відігравали роль колоніального додатку, що офіційно було закріплено поділом держави на економічні складові: «Польщу А» і «Польщу Б». До першої входили корінні польські землі, до другої — західноукраїнські. У «Польщі А» було зосереджено 80 % обробної промисловості та 97 % виробництва електрики. У «Польщі Б» переважали видобувні галузі, які давали високі прибутки польським та іноземним власникам без значних капіталовкладень.
На стані економіки Західної України позначилося воєнне лихоліття та світова економічна криза. Як наслідок, за весь міжвоєнний час промислове виробництво функціонувало в обсягах початку XX ст.
Провідною складовою економіки Східної Галичини та Західної Волині було сільське господарство. За воєнні роки село втратило 20 % домівок і майже 40 % коней та корів, 77 % свиней. Головною перешкодою розвитку сільського господарства — основи економіки Галичини та Західної Волині — було велике поміщицьке землеволодіння. У руках поміщиків перебувало понад 50 % усіх орних земель краю. Через це більшість селян жила в умовах «земельного голоду», що надзвичайно звужувало внутрішній ринок Західної України. Щоб його розширити, польська влада провела аграрну реформу. Держава на добровільній основі скуповувала поміщицькі землі, ділила їх на дрібні ділянки й продавала через банк усім охочим, забезпечуючи землею насамперед осадників. Тому аграрна реформа не вирішила проблем українського селянства. 79 % сільських господарів, щоб вижити, мусили кілька місяців на рік шукати додаткову роботу.
Оскільки слабка місцева промисловість не могла забезпечити роботою надлишкову робочу силу, селяни шукали порятунку від злиднів в еміграції. За міжвоєнний період до Канади, Аргентини, США та Франції виїхало майже 200 тис. осіб. Близько 1 млн осіб щороку виїздило до Європи на сезонні роботи.
Українці становили меншість населення міст. Більшість утворювали поляки та євреї. Вони ж становили основну частину робітників промисловості та транспорту. Серед них 4 % українців.
Погіршення становища українського селянства негативно позначилося й на інтелігенції, яка становила лише 1 % від усього українства. Різко скоротилося число українських студентів в університетах Варшави, Берліна, Відня, Праги. Багато з них через економічні труднощі змушені були припинити навчання.
Низький економічний рівень згубно позначався на стані здоров’я. Людей нищили хвороби, особливо туберкульоз. Середній вік становив 36 років.
У складних економічних умовах колоніального визиску частина селян і містян зуміла організувати економічну самооборону, створивши широку мережу споживчих, закупівельних, збутових, кредитних, виробничих кооперативів. Вони об’єднувалися в повітові та крайові товариства, такі як «Народна торгівля», «Сільський господар», «Маслосоюз». Товариства нараховували сотні тисяч членів. Координування й стабільність їхньої роботи забезпечував союз кооперативних спілок «Центросоюз». Від ринкових несподіванок страхувала «Резервна спілка українських кооперативів». Кооперативне товариство «Центробанк» утворило Фонд господарської розбудови, що сприяв будівництву нових господарських потужностей. Кооперативний рух став самодостатнім.
Селянські кооперативні об’єднання налагодили експорт продукції за кордони Польщі. Так, «Маслосоюз» експортував олію до Чехословаччини й Австрії. Значних успіхів на європейському ринку досягнула молочарська кооперація.
Кооперативи орган ізовували курси з різних галузей рослинництва та тваринництва, агрономії й ветеринарії, освоєння нової техніки. Кожна з кооперативних спілок мала власні україномовні видання. При них діяли сільські крамниці, філії «Просвіти», бібліотеки, читальні, дитячі садки. Виникнувши заради економічного самозахисту, кооперативи поступово перетворилися на осередки національно-патріотичного виховання, формували навички громадського самоврядування. Отже, українська кооперація стала національною кооперацією.
Національна кооперація — система економічної самооборони дрібних і середніх господарів-українців, що, поборюючи урядові утиски й обмеження, працювала одночасно й на зміцнення української самосвідомості, набувала національних ознак.
3. Українські політичні партії та організації. У Польщі на 1925 р. існувало 12 українських політичних партій. Найбільшою і наймогутнішою серед українських політичних партій було Українське народно-демократичне об'єднання (УНДО),у 1925 р. Лідерами були Д. Левицький, В. Мудрий, С. Баран, О. Луцький. УНДО виступало за конституційну демократію та незалежність України. Головним практичним завданням УНДО вважала захист економічних, політичних, національно-культурних прав українців. Під впливом УНДО перебувала значна частина українських фінансових, кооперативних та культурних закладів краю, у тому числі й найвпливовіша газета «Діло», яка по суті, стала його неофіційним органом.
Внаслідок об'єднання Русько-української радикальної партії з Українською партією соціалістів-революціонерів в 1926 році утворилася Українська соціал-радикальна партія (УСРП)., яка діяла на Волині. Її підтримували селяни, сільська інтелігенція. Радикали прагнули поєднати принцип демократичного соціалізму з ідеєю незалежності України. Її лідерами були Л. Бачинський і І. Макух. Ще однією соціалістичною партією була Українська соціал-демократична партія. У своїй діяльності вона спиралася на нечисленне українське робітництво. У 1924 р. УСДП була розпущена польською владою на підставі звинувачення в поширенні ідей комунізму; у 1929 р. вона відновила свою діяльність. Лідером партії став М. Ганкевич.
Ще однією впливовою політичною силою була Комуністична партія Східної Галичини (КПЗУ) й увійшла до Компартії Польщі. КПЗУ діяла підпільно; прагнула поєднати національні ідеї з ідеями комунізму. Вона спиралася переважно на найбідніші верстви суспільства. На чолі КПЗУ стояли Й. Клірик, Р. Кузьма.
Українські партії максимально намагалися використати легальні можливості впливу на формування державної внутрішньої політики. Із цією метою вони боролися за місця в польському парламенті: якщо в листопаді 1927 р. представництво українців у сеймі складалося з 25 послів і шести сенаторів, то в липні 1930 р. – із 50 послів і 14 сенаторів.
Поряд із легальними українськими партіями і підпільною діяльністю комуністів зростала ще одна сила, якій судилося стати провідником українського руху в 1930-1950-ті рр., - націоналістичний рух, що неухильно розвивався. Організаційні витоки були пов’язані з діяльністю Української військової організації (УВО), створеної у Празі в 1920 р. групою старшин УСС та УГА на чолі з Є. Коновальцем. Головною метою УВО була Українська самостійна соборна держава, становлення якої мало здійснитися загальнонаціональним повстанням. Основним методом боротьби вважався терор проти представників окупаційної влади, установ. Терористичні акти УВО мали й пропагандистську мету: привернути увагу світової громадськості до тієї несправедливості, яка після Першої світової війни була вчинена щодо українців.
Ідеологічною основою націоналістичного руху стала ідеологія інтегрального націоналізму Д. Донцова.
Ідеї націоналізму, активно пропаговані Д. Донцовим, підтримували багато українців міжвоєнної доби, насамперед молодь. Перше націоналістичне об’єднання сформувалося в 1921 р. в таборі інтернованих бійців УГА в м. Ліберцях. Поступово число організацій збільшувалося. їхні члени висловлювалися за злиття в одне потужне утворення. Лідери УВО також усвідомлювали, що діяльність військових організацій — це лише складова націоналістичного руху. Утворення єдиної організації відбулося на Першому конгресі Організації українських націоналістів (ОУН), що проходив 28 січня — 3 лютого 1929 р. у м. Відні. Для керівництва організації конгрес обрав Провід українських націоналістів (ПУН). Головою Проводу став Євген Коновалець. Офіційним виданням ОУН був часопис «Розбудова нації». Його статті дають вичерпну відповідь про ідеологію ОУН.
За основу діяльності ОУН були взяті ідеї інтегрального, або чинного, націоналізму Д. Донцова. Український націоналізм не мав ознак шовінізму чи расизму. Члени ОУН розуміли поняття «націоналізм» як патріотизм — любов до Батьківщини, захист власного народу від колонізаторської політики загарбників. Інтегральний націоналізм не закликав до поневолення інших народів, а завжди зосереджувався на захисті власного народу, нації від колонізаторської політики загарбників. Програма ОУН головним завданням визначила відновлення незалежної Української держави.
Членами ОУН ставали люди різних поколінь і занять, але насамперед старшокласники, студенти Західної України та зарубіжжя. До їхнього числа належали: відомі поети Є. Маланюк, О. Ольжич, Б. Кравців, поетеса О. Теліга та багато інших. Напередодні Другої світової війни ОУН нараховувала майже 20 тис. членів. За будовою ОУН була централізованою, заснованою на жорсткій дисципліні. Вона не була партією парламентського типу — діяла в умовах глибокої конспірації, застосовувала непарламентські методи боротьби: демонстрації, страйки, бойкоти, саботаж. Використовувала й збройні методи: експропріації, диверсії, терористичні акти. Усього партією було вчинено 63 замахи. Найвідомішою акцією ОУН стало вбивство в червні 1934 р. міністра внутрішніх справ Польщі генерала Б. Перацького на знак помсти за пацифікацію 1930 р. У відповідь польський уряд деяких учасників акції — С. Бандеру, М. Лебедя, Я. Карпинця — засудив до смертної кари, яку пізніше замінив на довічне ув’язнення. Зростання популярності ОУН спонукало радянські спецслужби до вбивства в 1938 р. Є. Коновальця. Новим головою Проводу ОУН став полковник армії УНР А. Мельник.
Що таке пацифікація, осадництво, асиміляція, сепаратизм?
Назвіть провідні українські політичні партії, що діяли на території Польщі.
Яка з них була найчисельнішою та найвпливовішою?
За що ж боролися члени ОУН?
Охарактеризуйте становище українських земель у складі Польщі.
Підсумки уроку
Після поразки визвольних змагань значна частина західноукраїнських земель увійшла до складу Польщі.
Політику польських правлячих кіл щодо українства можна оцінити як антиукраїнську.
Антиукраїнська політика зумовила розгортання потужного українського національно-визвольного руху, який був представлений як легальними, так і нелегальними організаціями. У міру зростання антиукраїнських акцій керівну роль у національно-визвольному русі перебирає потужна підпільна мережа ОУН.
Домашне завдання: параграф 28, "Асиміляція", Польща А, Польща Б - записати, знати. стор.169 питання 7-9
ДОМАШНЕ ЗАВДАННЯ: параграф 28 до кінця, підготувати презентацію :Степан Бандера: очільник ОУН
10.03.2025 ТЕМА: Українські землі у складі Румунії . УНП
На початку вересня 1916 р. після двох років політичних і дипломатичних маневрів та поступового дистанціювання від колишніх союзників - центральних держав - у Бухаресті була підписана угода про приєднання Румунії до Антанти.
Румунія вступила в Першу світову війну з метою приєднання нових територій і створення "Великої Румунії". Чи не найголовнішим об`єктом зазіхань були етнічні українські землі. Засоби масової інформації Румунії того часу чимало зусиль доклали для формування відповідної громадської думки і привертання на свій бік тієї частини політичних діячів і інтелігенції Буковини, яка в роки Першої світової війни орієнтувалась на Габсбурзьку імперію.
Ще у листопаді 1914 р. румунські політичні діячі Буковини вимагали від короля Румунії не вступати у війну проти Австро-Угорщини, бо для румунського народу Росія являє "найбільшу небезпеку", "від якої може захистити тільки сильна Австрія". Вони були вірні Австро-Угорській імперії навіть тоді, коли вона вже розповзалася під тиском визвольних рухів уярмлених нею народів. Так, К. Ісопеску-Ґрекул, оголошуючи 22 липня 1918 р. заяву "румунського парламентського клубу" буковинських депутатів з проханням до віденського уряду захистити "життєві інтереси румунів Австрії", чітко підкреслював, що відмова у захисті могла б привести до катастрофи, бо "пан Вільсон і Антанта приєднали б нас, всупереч нашій волі, до румунського королівства".
Отже, на той час серед румунських політичних діячів Буковини не припускалася й гадка про об’єднання краю з королівською Румунією, а навпаки - висловлювалися побоювання перед можливістю такої небажаної перспективи.
У другій половині жовтня 1918 р. у виступах в австрійському парламенті депутата від Буковини Г. Григоровича підкреслювалося, що "у буковинських румунів немає абсолютно ніякого сумніву в тому, що українська частина (Буковини. - Авт.) повинна належати Україні, а румунська - Румунії". На той час ніхто з політичних діячів румунської громади Буковини не висував претензій на північну частину краю, заселену переважно українцями.
Але у кінці жовтня 1918 р. різко активізувалися прихильники гасла "Великої Румунії". Так, сучавська газета "Вяца ноуе" 27 жовтня 1918 р. виступила із засудом "національної ради" у Відні, яка пропонувала розподіл Буковини за національною ознакою. "Що стосується Буковини, - писала газета, - то нам здається, що наші депутати в парламенті поспішили погодитись на її розчленування... Історично і географічно Буковина єдина. Це суто румунська територія не тільки від Сучави до Прута, але й від Ватра-Дорней до Дністра". Таку ж позицію обстоювала й румунська газета "Гласул Буковіней", яка 25 жовтня 1918 р. писала: "Ми не визнаємо ніякого права українців на жодну частину Буковини як української землі і закликаємо всіх румунів... чинити опір... відчуженню нашої стародавньої землі".
Одночасно з ідеологічною обробкою населення правлячі кола королівської Румунії за допомогою про-бухарестських політичних діячів Буковини на чолі з Я. Флондором намагалися створити хоча б видимість "правових засад" приєднання до Румунії всієї Буковини. На противагу "національній раді" у Відні було вирішено створити нову "національну раду" в Чернівцях. 27 жовтня 1918 р. "конституанта", ініційована Бухарестом, прийняла резолюцію про створення "Румунської національної ради" і "об’єднання всієї Буковини з рештою румунських країв у національну державу".
Поспішність у проведенні "конституанти" були викликані терміновою потребою у рішенні фіктивних "представницьких зборів" як формального приводу для інтервенції Румунії. 11 листопада 1918 р. румунська армія вступила на північну частину Буковини. А на другій день на території краю було запроваджено стан облоги. Н. Йорга пояснював запровадження надзвичайних заходів тим, що тут "справи схилились на користь українців".
Зусилля румунського уряду і флондорівського оточення були спрямовані на юридичне оформлення акта "об’єднання". З цією метою 23 листопада 1918 р. "Комітет буковинських емігрантів" був передислокований румунським урядом з Ясс у Чернівці. На терміновому засіданні 25 листопада до складу "Румунської національної ради" було кооптовано відразу увесь "комітет емігрантів" у складі 54 чоловік на чолі з І. Ністором. Після кооптації "національна рада" ухвалила рішення скликати через три дні "Конгрес буковинського народу", на якому "об’єднання" Буковини з Румунією було б проголошено в такій формі, яка б являла собою правову основу.
Вступ румунської армії у північну частину Буковини віддалив на 22 роки здійснення волі українського населення краю, висловленої 3 листопада 1918 р. на Буковинському народному вічі в Чернівцях.
Уряд ЗУНР заявив протест Румунії у зв’язку з окупацією північної частини Буковини, але не міг допомогти буковинцям, бо Західноукраїнська держава уже вела оборонні бої проти польських військ. Уряд гетьманської України доживав останні дні і теж не мав реальної воєнної сили, щоб стати на захист своєї фактично вже приєднаної території. Водночас румунські анексії не були у подальшому визнанні УСРР ні СРСР.
"Румунія для румунів" та етнічні українські землі
У міжвоєнний період з метою інтеграції окупованих земель було прийнято закон про адміністративну уніфікацію. Представники окупаційних властей намагалися довести, що "Бессарабія і Буковина - штучні утворення австрійського і російського походження... В Румунії вони не мають ніякого права на існування". Замість таких окремих адміністративних територій, як Бессарабія, Буковина, Валахія тощо, було створено 10 цинутів (провінцій).
Основним напрямом етнополітики Румунії того часу була румунізація українців і інших національних меншин. Уже в 1926/27 навчальному році на Буковині не залишилося жодної української початкової школи - вони були румунізовані. Закон про народні школи вимагав, щоб громадяни "румунського походження", що "забули" свою рідну мову, віддавали дітей у державні або приватні школи, де викладання ведеться румунською мовою. Українців змушували змінювати прізвища на румунські. На початку 30-х років була заборонена навіть назва - українці.
Із прискоренням процесу фашизації країни дискримінація українського населення особливо посилилася. На початку 30-х років лідери націонал-цараністської партії висунули гасло "Румунія для румунів". Шалена шовіністична пропаганда поєднувалася з каральними заходами задля насадження всього румунського. Закон "Про захист національної праці" (1938 р.) вимагав витіснення представників корінного населення румунським елементом не лише в установах, а й на підприємствах.
Національна асиміляція корінного населення в румунському середовищі здійснювалася методами економічної, політичної, ідеологічної і культурно-освітньої дискримінації українців та інших національних меншин. Послідовно проводячи політику румунізації національних меншин, правлячі кола Румунії намагалися довести, що належність українських земель північної частини Буковини і південної Бессарабії до Румунії забезпечена.
У 30-х роках наступ реакції і фашизму в Румунії супроводжувався посиленням маневрів її правлячих кіл на світовій арені. Приєднання до фашистського блоку уявлялося румунському урядові гарантією проти претензій хортистів на Трансільванію та надійним засобом закріплення за собою захоплених (1918 р.) українських земель і загарбання нових територій. Так, у промові, виголошеній в кінці листопада 1938 р., прем’єр-міністр Румунії М. Кристя недвозначно зазіхав на за-дністровські землі, тобто на анексію Молдавської автономної радянської республіки, яка входила до складу УРСР.
Політика Румунії, її швидке зближення з фашистською Німеччиною, створювали загрозу для безпеки південно-західних кордонів СРСР. Водночас Москва вишукувала можливості вирішення територіального питання. Радянсько-німецькі договори про ненапад від 23 серпня та про дружбу і кордон від 28 вересня 1939 року фактично ізолювали Румунію і розв’язали руки СРСР.
26 червня 1940 р. Радянський Союз пред’явив уряду Румунії ноту, в якій підкреслювалося, зокрема, що питання про повернення Бессарабії органічно пов’язане з питанням про передачу Радянському Союзові тої частини Буковини, населення якої у своїй переважній більшості пов’язане з Радянською Україною як "спільністю історичної долі, так й спільністю мови і національного складу".
27 червня 1940 р. на засіданні Королівської ради, на якому дебатувалася радянська нота від 26 червня, проти задоволення вимог виступив Карл ІІ та ще три особи, решта членів ради наполягала на прийнятті запропонованих умов, що й було доведено до відома уряду СРСР.
28 червня радянські війська вступили на передану королівською Румунією разом з Бессарабією північну частину Буковини.
Геополітичні проекти Бухареста в Другій світовій війні та Україна
В умовах світової війни, що вже розпочалася, розмежування румунських та українських земель не могло бути остаточним. Плани нової експансії в Бухаресті були вельми популярні і стимулювалися Берліном. Румунія, змушена за Віденським протоколом від 30 серпня 1940 р. віддати хортистській Угорщині частину Трансільванії, одночасно дістала від Гітлера недвозначні обіцянки компенсації за рахунок України.
Встановлення військово-фашистської диктатури І. Антонеску прискорило приєднання Румунії до держав "осі". 23 листопада 1940 р. уряд Румунії підписав Троїстий пакт. До травня 1941 р. між Гітлером і Антонеску були погоджені всі питання спільних дій проти СРСР. Румунії в разі перемоги у війні було обіцяно Бессарабію, Північну Буковину та південні райони України.
Істотну роль у розробці геополітичних концепцій правлячих кіл Румунії напередодні Другої світової війни відіграли праці І. Ністора "Румуни за Дністром", "Трансністрянські румуни", "Давність румунських поселень по той бік Дністра". Вони готували громадську думку до загарбання цих земель.
10 липня 1942 р. І. Ністор виголосив доповідь "Геополітичні і культурні аспекти в Трансністрії", сповнену захоплення від того, що "політичні події останнього часу, в тісному органічному зв’язку з воєнними діями, які відбуваються, створили нову ситуацію по той бік Дністра", що між фашистською Німеччиною і королівською Румунією "досягнуто конкретного територіального розмежування і набуто підтримку для створення нової румунської провінції, названої Трансністрією", а "адміністрація Трансністрії може спиратися на старі етнічні, політичні і культурні основи" цього краю.
Воєнні успіхи першого етапу війни породили й ще масштабніші домагання щодо українських земель. Газета "Уніря" вимагала встановити кордон "на Дніпрі або далі". Коли ж німецькі й румунські війська дійшли до Волги, бухарестська газета "Курентул" писала, що кордон Румунії повинен проходити... по Уралу і таким чином забезпечити створення "румунської імперії до воріт Азії".
У хід були пущені різні псевдонаукові геополітичні і геоісторичні теорії. Г. Бретіану, наприклад, висунув тезу про так званий "простір безпеки" румунської держави, яка фактично повторювала ідеї німецького фашизму про "життєвий простір".
Румунські фашисти розраховували на практичну допомогу гітлерівців у захопленні чужих земель, в тому числі й українських. Військові поразки гітлерівців не тільки перекреслили румунські плани загарбань, а й привели до швидкого падіння фашистського режиму в Румунії.
ДОМАШНЕ ЗАВДАННЯ: параграф 29-30 підручника, стор.173 питання 1-5
10.03.2025 ТЕМА: Українські землі у складі Чехословаччини
15 березня 1939 року Сойм Карпатської Русі проголосив незалежність Республіки Карпатська Україна, на чолі якої став Августин Волошин. Цього ж дня було прийнято перший конституційний закон, яким визначено статус країни. Невдовзі після підписання Мюнхенської угоди 30 вересня 1938 року, за якою Чехословаччина втратила велику частину своєї території (Судетську область) на кордоні з Німеччиною, Словаччина і Підкарпатська Русь заявили про свою автономію. У листопаді цього ж року було змінено назву краю на Підкарпатська Україна.
2 листопада 1938 року арбітраж у Відні, розглянувши територіальні претензії Угорщини до Чехословаччини, зобов'язав уряд у Празі передати мадярам третину території Словаччини (з містом Кошице) і південну частину Карпатської України (з містами Ужгород, Мукачеве і Берегове). На хвилі слабкості Чехословацького уряду зросли націоналістичні настрої в Словаччині та Закарпатті, і 19 листопада парламентом у Празі Словаччині та Карпатській Україні було надано автономію, а назву країни змінено на Чехо-Словаччину.
13 березня 1939 року у Берліні на зустрічі Адольфа Гітлера лідера Словацької народної партії Йозефа Тисо останньому було недвозначно дано зрозуміти, що у випадку відмови від негайного проголошення незалежності Словаччини, Німеччина закриє очі на територіальні претензії Угорщини, яка на той час вже заявила про підтримку нацистської Німеччини. 14 березня Тисо поставив питання про проголошення незалежності на засіданні словацького парламенту, який одностайно схвалив цю ідею.
Після проголошення незалежності Словаччина 14 березня і захоплення нацистами Чехії 15 березня, Сойм Карпатської Русі також проголосив незалежність як Республіка Карпатська Україна і прийняв "Перший конституційний закон Карпатської України", у якому були задекларовані назва нової держави, форма політичного устрою (парламентська республіка), державна мова (українська), прапор (синьо-жовтий), герб (тризуб) і гімн («Ще не вмерла Україна»).
Проголошення незалежності Словаччиною і Карпатською Україною дало привід Угорщині вимагати виведення чехословацьких військ із Закарпаття. Натомість уряд Чехії віддав наказ атакувати угорські гарнізони в районі Мукачева. Чеська атака була відбита, і у ніч на 16 березня угорські війська перейшли у контрнаступ і до кінця 17 березня зайняти всю територію Карпатської України. У ніч на 17 березня останні чехословацькі війська залишили Хуст і відступили до румунського кордону. Разом з ними перебував і президент Волошин, який емігрував до Румунії, а потім до Праги. Останній опір захисників Карпатської України було подолано 18 березня.
У жовтні 1944 року радянські війська вийшли на кордон Чехословаччини зразка 1938 року. Делегація чехословацького уряду у вигнанні на чолі з міністром Франтішеком Немецом, прибула в Хуст для відновлення свого адміністративного управління, відповідно до радянсько-чехословацького договору, підписаного цього ж року. Однак Червона Армія і НКВД почали перешкоджати роботі делегації, а 26 листопада у Мукачеві був сформований маріонетковий прорадянський «національний комітет Закарпатської України», який проголосив "волю українського народу" відокремитися від Чехословаччини і приєднатися до Української Радянської Соціалістичної Республіки. Після двох місяців конфліктів і марних переговорів 1 лютого 1945 року чехословацька урядова делегація залишила Хуст, фактично погодившись з радянським контролем над Карпатською Україною.
29 червня 1945 року під тиском СРСР був підписаний радянсько-чехословацький договір, за яким Чехословаччина офіційно визнавала Закарпаття як складову частину СРСР. У 1946 році Карпатська Україна увійшла до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки як Закарпатська область. У Празі Августин Волошин працював в Українському вільному університеті професором педагогіки, деканом, ректором. У травні 1945 був заарештований радянськими спецслужбами СМЕРШ і вивезений до Москви, де помер 19 липня 1945 року, за офіційною версією — від паралічу серця. 15 березня 2002 року Президент Леонід Кучма підписав указ про надання Авґустинові Волошинові посмертно звання «Герой України» з удостоєнням ордена Держави.
ДОМАШНЕ ЗАВДАННЯ: параграф 31. стор.179 питання питання 7-11
17.03.2025 ТЕМА: КУЛЬТУРНЕ І РЕЛІГІЙНЕ ЖИТТЯ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ТЕРЕНАХ В УМОВАХ ІНОЗЕМНОГО ПАНУВАННЯ.
Провідну роль у культурному житті західноукраїнських земель відігравала українська інтелігенція. У своїй діяльності вона прагнула розвивати «органічний сектор» українського суспільного життя — кооперацію, культурно-освітні товариства, українську школу, а також брати активну участь у національному русі. Особливо плідною була її робота з організації українського шкільництва, позаяк освітня політика держав, до яких належали українські землі, стала одним із засобів асиміляції українців. У Румунії українське шкільництво тривалий час було зовсім заборонене. Польща прийняла закон про утраквістичні школи. Політика Чехословаччини виявилася сприятливішою, проте з 1925 р. діяв закон, за яким українську мову вважали чужою, що спонукало населення до вивчення чеської мови як державної. Задовольнити потребу українців у середніх освітніх закладах спробувало товариство «Рідна школа», що до 1938 р. заснувало близько 40 гімназій, ліцеїв та професійно-технічних шкіл. Велику частину витрат на ці заходи покривали внески його членів, чисельність яких у тому ж 1938 р. перевершила 100 тис., та внески української діаспори у США й Канаді.
Загальнокультурні потреби залишалися цариною діяльності «матері» всіх західноукраїнських організацій — шанованого на всіх рівнях товариства «Просвіта», осередки якого діяли у Галичині, Волині, Закарпатті. Воно видавало книги, журнали і газети, утримувало мережу читалень, публікувало навчальні матеріали, відкривало дитсадки, вело низку спеціалізованих курсів. У 1920-1930 рр. у Західній Україні функціонували молодіжні організації «Сокіл», «Пласт» та ін. Жіночий рух представляв, зокрема, «Союз українок», який упродовж тривалого часу очолювала докторка філософії, депутатка польського сейму Мілена Рудницька.
Певних утисків зазнавали вища школа і наука. Відразу після окупації Галичини були ліквідовані українські кафедри Львівського університету, полонізовані й інші вищі навчальні заклади — Львівська політехніка, Академія ветеринарної медицини, Вища школа закордонної торгівлі, а обіцянка уряду заснувати окремий Український університет ніколи не була виконана. Румунська влада закрила кафедру української мови у Чернівецькому університеті. Проте українці відкрили у Львові Український таємний університет, який діяв упродовж 1921-1925 рр. Першим його ректором став літературознавець і поет Василь Щурат. Навчання було конспіративним, у приміщеннях різних українських установ, іноді у помешканнях викладачів. Закордонні університети визнали Український університет у Львові рівноправним із західними вишами й зараховували студентам роки навчання у ньому. Водночас функціонувала таємна українська політехніка. Проте внаслідок поліційних переслідувань університет і політехніка припинили своє існування. Головним осередком української науки і культури залишалося Наукове товариство імені Шевченка (НТШ) у Львові. Його членами у 1920-1930-х рр. були понад 200 науковців. Серед них — літературознавці Михайло Возняк, Володимир Гнатюк, Кирило Студинський, Василь Щурат, історики Іван Крип’якевич, Степан Томашівський, Мирон Кордуба, археолог Ярослав Пастернак, фольклорист та музикознавець Філарет Колесса, філолог і мистецтвознавець Іларіон Свенціцький, математик та фізик Володимир Левицький, антрополог і зоолог Іван Раковський. Значними були здобутки учених НТШ у розвитку історії, етнографії, археології, літературознавства. Скромнішим виявився доробок представників природничих наук, головно через відсутність відповідної матеріальної бази. НТШ підтримувало зв’язки з ВУАН у Києві. Членами Товариства стали Агатангел Кримський, Дмитро Яворницький та інші вчені з УРСР. Натомість М. Возняк, В. Гнатюк, Ф. Колесса, К. Студинський і В. Щурат були обрані академіками ВУАН. Однак трагічні події 1933 р. перервали ці зв’язки, а західноукраїнські вчені на знак протесту проти більшовицького терору і Голодомору відмовилися від своїх академічних зарплат. У відповідь президія ВУАН виключила їх із Академії.
Плідно розвивалась у цю добу західноукраїнська література, яка збагатилася новими іменами, зокрема творчістю Романа Купчинського, Богдана-Юрія Кравціва, Богдана-Ігоря Антонина. До найпомітніших явищ у прозі належали трилогія Уласа Самчука «Волинь», історичні повісті Богдана Лепкого, проза Ірини Вільде, Наталени Королевої. Тогочасному літературному процесові була властива значна політизація. У письменницькому середовищі виділилося кілька груп. Прихильники націоналістичного напрямку — Євген Маланюк, Олег Ольжич, Олена Теліга — групувалися навколо часопису «Вісник», який редагував Дмитро Донцов. До «пролетарських» письменників, котрі орієнтувалися на СРСР, належали Олександр Гаврилюк, Ярослав Галан, Степан Тудор, об’єднані в літературно-мистецьку групу «Гроно». Вони видавали у Львові журнал «Вікна». Найбільшим був табір письменників ліберальної орієнтації, до якого можна віднести Уласа Самчука, Юрія Клена, Василя Стефаника, Марка Черемшину, Ірину Вільде, Богдана Лепкого, Наталену Королеву.
Плідно працювали українські художники та скульптори, які навчались у мистецьких закладах Польщі, Австрії, Німеччини, Франції. Вони сприйняли нову систему відображення навколишнього світу, зумовлену тенденціями модернізму. Нові художні явища продовжували культивувати Іван Труш, Олекса Новаківський, Олена Кульчицька та чимало інших західноукраїнських митців. Виникали творчі осередки «Гурток діячів українського мистецтва», «Асоціація незалежних українських митців», «Товариство діячів образотворчого мистецтва Підкарпатської Русі», які презентували різні жанри. Мистецьку палітру Львова збагатили емігранти із Наддніпрянщини: художник Петро Холодний, котрий розписував львівські храми вітражними картинами, графік Павло Коржун. З містом пов’язана діяльність талановитих скульпторів Сергія Литвиненка, Антіна Павлося. Театральне життя Західної України продовжував представляти театр товариства «Українська бесіда» під керівництвом Олександра Загарова. Нетривалий час цей колектив працював у Чернівцях. Розвитку музичного мистецтва сприяла творчість композиторів Станіслава Людкевича, автора симфонічних поем «Каменярі», «Веснянка»; основоположника українського етнографічного музикознавства Філарета Колесси, автора дитячих п’єс, фортепіанних збірок колядок і щедрівок Василя Барвінського.
Населення західноукраїнських земель залишалося здебільшого релігійним: у Галичині, на Закарпатті переважали греко-католики; на Волині, Поліссі, Буковині, у Бессарабії — православні. Збереження віри своїх батьків було основою їхнього самозбереження як українців. Церква займалася значною благочинною діяльністю, створювала навчальні заклади різних типів, видавала газети і часописи. Найбільших переслідувань зазнавали православні українці. У 1924 р. православна церква в
Греко-католицька Богословська академія
Польщі проголосила автокефалію. Однак у 1930-х рр. польська влада розгорнула масове навернення православних у католицизм, що супроводжувалося нищенням православних храмів, частину їх передали римо-католикам. Не допомогло заступництво митрополита Андрея Шептицького, котрий звертався до Ватикану з вимогою припинити окатоличення краю. У Бессарабії та Буковині православна церква потерпала від румунізації. Священиків змушували відправляти службу румунською мовою, а за порушення цього розпорядження могли позбавити сану. Позиції Української греко-католицької церкви були значно міцнішими. Її очолював митрополит Андрей Шептицький, один з найвизначніших духовних вождів українців. У 1929 р. греко-католики заснували Богословську академію, якою керував Йосиф Сліпий. Права греко-католиків захищав конкордат (особлива угода) між Польщею і Апостольським престолом, укладений 1925 р. Але цей договір не гарантував від переслідувань священиків та вірян УГКЦ. Підставою для репресій могли бути спілкування українською мовою чи відмова від уживання в полонізованій формі прізвищ своїх парафіян-українців.
3. Політичне та культурне життя української політичної еміграції.
Із початком Першої світової війни тисячі українців опинилися в еміграції на території Австрії і майбутньої Чехословаччини. Для західноукраїнського населення, яке намагалося насамперед врятуватися в умовах воєнного лихоліття, основним фактом стала географічна близькість. Відень був першим центром української політичної еміграції. До австрійської столиці виїхали М. Грушевський, який заснував тут Український Соціологічний інститут, П. Христюк, М. Шраг. Тут розгорнули політичну і видавничу діяльність В. Винниченко, В. Липинський, А. Макаренко, Д. Донцов. Із припиненням існування ЗУНР в Австрії опинилася численна українська еміграція на чолі з урядом Є. Петрушевича. Водночас після поразки визвольних змагань близько 22 тис. української інтелігенції, політичних та громадських діячів знайшли притулок у Чехословаччині. У цей період Прага стала найпотужнішим осередком культурно-національного життя українських емігрантів. Серед основних наукових і навчальних інституцій, які успішно діяли на цих теренах, вирізнялись Український Вільний Університет, (заснований у Відні), Українська Господарська Академія в місті Подєбради, Українська Студія пластичного мистецтва, Український Академічний Комітет, Українське Історико-Філологічне Товариство. Відомий учений Іван Горбачевський започаткував дослідження з біохімії, заснував у Празі Інститут лікарської хімії, а Іван Пулюй створив у Празькій політехніці кафедру електротехніки, якою керував до кінця свого життя. Тут плідно працював світової слави філософ, історик культури й літератури, славіст Дмитро Чижевський. Також у Празі творили знамениті поети Олександр Олесь, Євген Маланюк, Олена Теліга, Олекса Стефанович. Плідно працювали наукові та культурні установи у Польщі. З-поміж них Український Науковий Інститут у Варшаві під головуванням Олександра Лотоцького, який видавав повне зібрання творів Т. Шевченка, друкував архів Михайла Драгоманова, та православний богословський факультет при Варшавському університеті. Іван Огієнко видавав часописи «Наша культура» та «Рідна мова».
Естафету науково-культурного і суспільно-громадського життя підхопила українська діаспора Німеччини, де перебували гетьман П. Скоропадський, президент ЗУНР Є. Петрушевич, керівник ОУН Є. Коновалець. У Берліні за доби міжвоєння працював Український науковий інститут, меценатом якого став гетьман П. Скоропадський. Інститут давав стипендії молодшим українським науковцям і студентам, котрі навчались у вищих наукових закладах Німеччини, й утримував студентський дім у Берліні. Під керівництвом Дмитра Дорошенка діяло Центральне представництво української еміграції, яке опікувалося церковними і науковими справами, освітою, дошкільним вихованням, літературою та мистецтвом.
Однак не зовсім сприятливі умови життя у повоєнній Німеччині змусили частину української еміграції залишити її. Дехто з українських інтелектуалів виїхав до США, Канади, Австралії, інші обрали Францію, уряд якої лояльно ставився до емігрантів. Там опинилися голова Директорії УНР Симон Петлюра, якого вбив більшовицький терорист у Парижі в 1926 р., Володимир Винниченко, Нестор Махно. З Парижем пов’язані імена лауреата Нобелівської премії в галузі фізики Жоржа Шарпака, скульптора Олександра Архипенка, художника, перекладача, літературознавця, культуролога Святослава Гординського та інших відомих українців. Парижу віддав увесь свій творчий геній світової слави артист, хореограф, реформатор балету киянин Сергій Лифар. Отже, українська еміграція у добу міжвоєння відіграла значну роль у збереженні історичної пам’яті українського народу. Вона стала національно-політичним і духовно-культурним феноменом, який творив Українську державу поза її географічними межами.
Уряд УНР в екзилі
📜 Історичний контекст Уряд Української Народної Республіки (УНР) в екзилі з'явився в результаті більшовицької окупації України наприкінці 1920 року та діяв до 1992 року, намагаючись зберегти суверенітет та автономію України. source
💼 Структура уряду Державний центр УНР складався з виконавчих та законодавчих органів, які координували дії еміграційних українських структур. Протягом екзилю мали місце різні глави, зокрема Андрій Лівицький і Степан Витвицький. source
🌍 Міжнародна діяльність Уряд УНР в екзилі активно намагався підтримувати міжнародні зв'язки для відновлення незалежності України, протистоячи радянському впливу та пропаганді. [
ДОМАШНЕ ЗАВДАННЯ: ПАРАГРАФ 32, СТОР.188 ПИТАННЯ 7-9
17.03.2025 ТЕМА: УЗАГАЛЬНЕННЯ. ТЕМАТИЧНИЙ КОНТРОЛЬ З РОЗДІЛУ 6.
ДОМАШНЕ ЗАВДАННЯ: ПОВТОРИТИ ПАРАГРАФИ 28-32. . ВИКОНАТИ КОНТРОЛЬНУ РОБОТУ: https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=3136204
31.03.2025 ТЕМА: УКРАЇНА НА ПОЧАТКУ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
Україна в міжнародній політиці напередодні Другої світової війни
Назрівання Другої світової війни загострило всі ті проблемні питання, що не були вирішені після Першої світової. Одним з таких питань було українське. Українці були єдиним великим народом в Європі, котрий, за підсумками Першої світової війни і повоєнного устрою світу, був позбавлений власної державності та був розділений між СРСР (у складі якого існувало формальне державне утворення Українська Радянська Соціалістична Республіка), Польщею, Румунією і Чехословаччиною.
Назрівання Другої світової війни, особливо після приходу нацистів до влади в Німеччині, знову поставило на порядок денний «українське питання»
Найактивніше розігрували «українську карту» нацисти, котрі прагнули оволодіти «життєвим простором на Сході». Вони вважали це запорукою встановлення світового панування. «Українське питання» було зручним для порушення внутрішньої стабільності таких країн, як Чехословаччина, Польща та СРСР.
Коли Гітлер під гаслом об’єднання всіх німців в одній державі («один народ, один рейх, один фюрер!») висунув територіальні претензії до Чехословаччини, знову постало «українське питання». На цей раз воно мало сприяти розвалу Чехословаччини, засобом тиску на Польщу та СРСР, розмінною монетою в грі з Угорщиною. Зрештою, «українська карта» зіграла на користь Німеччини. Карпатська Україна була здана Угорщині, яка стала союзником ІІІ рейху.
«Українське питання» — неврегульованість міжнародним співтовариством права українців на самовизначення.
«Українська карта» — комплекс проблем міжнародних відносин, пов’язаних з невирішеністю «українського питання» у міжвоєнній Європі.
Ще раз «українську карту» намагалась розіграти Німеччина, готуючи агресію проти Польщі. Проробляються плани із організації антипольського повстання на українських землях. Але це могло погіршити відносини з СРСР, які тільки налагоджувалися. І тоді Гітлер вирішує йти на пряму згоду зі Сталіним.
• Яка країна напередодні Другої світової війни активно розігрувала «українську карту»? Які вигоди їй вдалося отримати?
2. Радянсько-німецький договір 1939 р. «Пакт Ріббентропа-Молотова»
Напередодні Другої світової війни СРСР опинився в центрі міжнародної політики. Прихильності СРСР домагалися як Англія з Францією, так і Німеччина. Перед радянським керівництвом постала проблема остаточного вибору орієнтира.
На думку Сталіна, союз з Англією та Францією, у кращому разі, міг принести напружені відносини з Німеччиною (головний торговельний партнер СРСР), а в гіршому — війну з нею. Союз же із ІІІ рейхом залишав би СРСР на певний час осторонь світового конфлікту і давав можливість втрутитись у нього в зручний момент. Гітлер був згоден на це, аби тільки вивести СРСР із гри та розв’язати собі руки для агресії проти Польщі, а згодом і проти країн Заходу.
Після нетривалих переговорів міністра закордонних справ Німеччини Ріббентропа й наркома закордонних справ СРСР Молотова 23 серпня 1939 р. у Кремлі було підписано Пакт про ненапад між двома країнами. Документ передбачав зобов’язання сторін утримуватися від агресивних дій стосовно одна одної чи будь-яких інших дій спільно з третіми державами, котрі б загрожували інтересам однієї зі сторін, що домовлялися.
Укладення Пакту Ріббентропа-Молотова .Окремою частиною радянсько-німецького договору став таємний протокол, який увійшов в історію як «Пакт Ріббентропа-Молотова». Він передбачав розмежування сфер впливу обох держав у Європі. Німеччина визнавала сферою інтересів СРСР Фінляндію, Естонію, Латвію та Бессарабію, а Литву зарахувала до сфери свого впливу. Пакт також передбачав поділ Польщі по лінії річок Нарев, Вісла, Сян. Таким чином, таємний протокол стосувався українських земель, що входили до складу Польщі та Румунії.
Домовленості між СРСР та Німеччиною розв’язали руки останній для агресії проти Польщі і тим самим поклали початок Другій світовій війні.
• Долю яких українських земель вирішував Пакт Ріббентропа-Молотова?
3. Початок Другої світової війни
1 вересня 1939 р. о 4 годині 45 хвилин Німеччина здійснила напад на Польщу. Упродовж першого тижня війни організований опір польської армії було зломлено, незважаючи на всі її зусилля. Давалася взнаки військово-технічна відсталість країни та несприятлива загальна стратегічна обстановка. Польща війну програла.
Після початку бойових дій більшість українського населення залишилося лояльним до Польщі. Ті українці, що служили в польській армії (близько 200 тис. осіб), чесно виконали свій обов’язок, проявляючи чималий героїзм.
3, 5, 8, 12 вересня 1939 р. Гітлер звертався до Сталіна з вимогою розпочати бойові дії проти Польщі. Але радянське керівництво очікувало падіння Польської держави.
Така позиція Москви спонукала німецьке командування до розв’язання «польського питання» без Радянського Союзу. Гітлерівські війська перетнули лінію, вказану в таємному протоколі, і просунулись далі на схід, підійшовши до Львова та Бреста, а також почали більш детально розглядати питання створення в Галичині Української держави, спираючись на ОУН, яка мала організувати антипольське повстання. Також німецька розвідка (абвер) у складі німецької армії створила український легіон під командуванням Романа Сушка, переважно з колишніх вояків «Карпатської Січі» (200-600 осіб).
12 вересня 1939 р. високопоставлені керівники Німеччини Ріббентроп, Канаріс, Кейтель провели засідання, на якому йшлося про можливість створення західноукраїнської держави. Мельник настільки повірив у це повідомлення, що навіть почав готувати список членів майбутнього уряду.
Тим часом структури ОУН, що діяли на території Польщі, організували серію повстань, щоб захопити міста Галичини і проголосити відновлення української держави. 10 вересня у Дрогобичі, Стрию, Бориславі та інших містах відбулися збройні виступи боївок ОУН проти польської адміністрації, однак вони виявилися безуспішними. Наступне повстання було призначене на 18 вересня, але вступ Червоної армії в Галичину зірвав ці плани.
4. Вступ Червоної армії на територію Західної України
14 вересня 1939 р. радянське керівництво повідомило німецькій стороні, що Червона армія готова розпочати бойові дії проти Польщі.
Для нападу на Польщу створили Білоруський та Український фронти із загальною чисельністю 240 тис. солдатів, 2300 танків, 1800 гармат і мінометів. Поляки могли їм протиставити лише 12 тис. осіб.
Плануючи напад на Польщу, радянське керівництво прагнуло знайти пропагандистське обґрунтування цій акції. Таким обґрунтуванням стало пригнічене становище українців і білорусів у Польщі та їхнє беззахисне становище після розпаду Польської держави.
Під час спільного параду Червоної армії та вермахту на честь перемоги над Польщею
17 вересня 1939 р. Червона армія ступила на територію Західної України та Західної Білорусії, розпочавши так званий «визвольний похід». Наступ збігся у часі із від’їздом польського уряду до Румунії.
У полон до Червоної армії потрапило 452 500 польських солдатів та офіцерів. Більшу їх частину відпустили, а 125,4 тис. опинились у таборах (в основному офіцери). Доля їх склалася трагічно. У квітні-травні 1940 р. в катинському лісі під Смоленськом, а ще раніше — в Путивлі, Козельці, Старобільську понад 22 тис. осіб було розстріляно.
Наступ Червоної армії був спрямований на Львів. Такої ж мети дотримувались і німецькі війська, які 18 вересня оточили його з трьох сторін і намагалися захопити. Між радянськими і німецькими військами під с. Винники навіть відбувся бій. Зрештою, після переговорів, німецькі частини відвели від міста, а 22 вересня 1939 р. Львів зайняла радянська армія. Польський гарнізон опору червоноармійцям не чинив. Того ж дня у Бресті, Гродно, Пінську, Перемишлі відбулися спільні паради радянських і німецьких військ на честь перемоги над Польщею.
Для врегулювання питань кордону в Москві розпочались переговори між Німеччиною та СРСР, які завершились підписанням 28 вересня 1939 р. «Договору про дружбу і державні кордони» та двох таємних протоколів до нього. За цим договором було остаточно поділено сфери впливу між двома державами у Східній Європі й встановлено спільний радянсько-німецький кордон. Він проходив по «лінії Керзона». За договором у сферу німецького впливу потрапили частково полонізовані українські етнічні землі — Холмщина, Підляшшя, частина Полісся, Посяння, Лемківщина, на яких проживали майже півмільйона українців. Ця обставина свідчить про те, що у своїх діях Сталін керувався не прагненням врятувати «єдинокровних братів», а суто власними стратегічними інтересами.
Польська держава та її уряд фактично перестали існувати. Таким чином, припинили свою силу договори, укладені між СРСР і Польщею. Надана сама собі й залишена без керівництва, Польща перетворилась на зручне поле для всіляких випадковостей, несподіванок, які можуть створити загрозу для СРСР. Тому... радянський уряд не може... байдуже ставитися до того, що єдинокровні брати — українці та білоруси, які проживають на території Польщі, кинуті напризволяще, залишилися беззахисними. Внаслідок таких обставин радянський уряд дав розпорядження Головному командуванню Червоної Армії віддати наказ перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західної України та Західної Білорусії.
• Які аргументи наводило радянське керівництво, виправдовуючи агресію зі свого боку? Свою думку доведіть.
5. Входження Бессарабії та Північної Буковини до СРСР і УРСР
Радянський Союз ніколи не визнавав приєднання Бессарабії до Румунії. Початок Другої світової війни створив сприятливі умови для розв’язання «бессарабського питання» на користь СРСР. Румунське керівництво намагалося знайти підтримку з боку Німеччини. Та остання, будучи зайнятою війною на Заході, заявила, що «проблема Бессарабії Німеччину не цікавить — це справа самої Румунії».
26 червня 1940 р. румунському послу вручили ноту з ультимативною вимогою передати СРСР Бессарабію та Північну Буковину. Румунія мусила поступитися.
28 червня 1940 р. радянські війська встановили свій контроль над зазначеними територіями.
Але Північна Буковина не згадувалась у жодній домовленості між СРСР і Німеччиною. Також ця територія ніколи не входила до складу Російської імперії, на відміну від Бессарабії. Тому дії Москви у Північній Буковині були сприйняті Берліном дуже негативно, і це прискорило наближення війни з Радянським Союзом. У середині липня 1940 р. німецький генеральний штаб почав розробку плану «Барбаросса» — плану нападу на СРСР.
• Які території були приєднані до СРСР внаслідок агресії проти Румунії?
6. Радянізація нових територій
Першочерговим завданням радянського режиму стало формування нових органів влади та їх узаконення. Попервах у містах і селах, де вступала Червона армія, ліквідовувались польські органи влади і створювалися тимчасові комітети з місцевих комуністів та прорадянськи налаштованих діячів. Заборонялась діяльність партій і громадських рухів. Формувались робітничі й селянські дружини, які разом з оперативними групами НКВС здійснювали масові арешти. Всього заарештували 21 857 осіб (державні чиновники, поліцаї, жандарми, осадники, діячі політичних партій, окремі представники інтелігенції тощо), котрих вважали небезпечними для нової влади. У 1940 р. всі вони були знищені.
22 жовтня 1939 р. під контролем НКВС провели вибори до Народних Зборів Західної України. За офіційними даними, в голосуванні взяло участь 92% виборців. На виборчих дільницях вони отримали вже складені безальтернативні списки кандидатів у депутати. Наприкінці жовтня Народні Збори прийняли Декларацію про входження Західної України до складу СРСР і возз’єднання її з УРСР. 1 листопада 1939 р. сесії Верховної Ради СРСР, а 15 листопада ВР УРСР ухвалили відповідні закони.
На території Західної України, що офіційно увійшла до складу УРСР, в грудні 1939 р. створили шість областей — Львівську, Станіславську, Волинську, Тернопільську, Рівненську, Дрогобицьку.
Менш ніж через рік законодавчо оформили і включили до складу УРСР території Північної Буковини та придунайських земель. 2 серпня 1940 р., за рішенням VII сесії Верховної Ради СРСР, було утворено Молдавську РСР, а на території Північної Буковини та Хотинського повіту Бессарабії — утворено Чернівецьку область й передано до складу УРСР. У грудні 1940 р. утворили Ізмаїльську область. У листопаді 1940 р. між Українською РСР і Молдавською РСР було встановлено новий кордон. Частину колишньої Молдавської автономної РСР у складі УРСР було передано Молдавській РСР. Внаслідок цього від України було відчужено Придністров’я з етнічним українським населенням.
Після включення до складу УРСР Західної України, Північної Буковини й трьох повітів Бессарабії населення України збільшилося на 8,8 млн осіб і на середину 1941 р. становило понад 41,6 млн; її територія розширилася до 565 тис. км2.
Із приєднанням західноукраїнських земель до СРСР розпочався процес радянізації, тобто насадження в усіх сферах життя вироблених за роки радянської влади стратегічних напрямків модернізації життя: націоналізація, колективізація, індустріалізація, культурна революція.
Для зміцнення нової влади у Західну Україну направили 86 тис. партійних, радянських, комсомольських та профспілкових функціонерів. Сюди також послали вчителів, культпрацівників, агрономів, медиків тощо.
Найбільш позитивно українське селянство сприйняло заходи із розподілу поміщицьких земель та земель осадників, реманенту, худоби, посівного матеріалу і майна. Загалом розподілили близько 2 млн га землі. Позитивне ставлення у селян дуже швидко вивітрилося, коли нова влада почала створювати колгоспи. Перші такі господарства з’явилися в 1940 р. На 1 червня 1941 р. у 2,6 тисяч колгоспів було об’єднано 140 тисяч селянських господарств, що становило 13%.
Нова влада почала націоналізацію землі, її надр, промислових підприємств (2200 заводів і фабрик) та закладів торгівлі. Запроваджувався 8-годинний (замість 13-14-годинного) робочий день, влаштовувалися на роботу безробітні, істотно збільшувалася заробітна плата. Щоб завантажити підприємства роботою, їм надавали державні замовлення та забезпечували сировиною. Завдяки таким заходам за декілька місяців було ліквідовано безробіття
Місцеве населення вразило запровадження безоплатних медичного обслуговування та освіти, організація дитячих садків і ясел, шкіл та курсів з ліквідації неписьменності й малописьменності для дорослих. Сенсацією стало повсюдне запровадження української мови, а також українського репертуару в театрах, різке збільшення українських шкіл (до 5-6 тисяч) з одночасним скороченням польських.
Якщо до 1940 р. у Північній Буковині існувало 72 лікувальні заклади зі штатом 112 лікарів, то після включення її до складу СРСР медичне обслуговування населення здійснювали відповідно 200 закладів і понад 500 лікарів.
Львівський університет було перейменовано на честь І. Франка, мовою викладання в ньому і Львівській політехніці стала українська. Кількість українських студентів зросла в 4 рази і становила 50 %.
Пресу перевели на українську мову. Також зі східних областей привезли багато книжок українською мовою. Влаштовувалися гастролі театральних труп, хорових і музичних колективів зі сходу.
Проте чимдалі населення стало помічати, що через такі дії влада намагається нав’язати нові радянські цінності, ліквідуючи стару українську пресу, культурно-освітні організації, «Просвіту», НТШ тощо. Українізація була жорстко обмежена рамками радянської системи.
Депортація — примусове, насильницьке переселення людей за межі місць їх постійного проживання.
Соціальні перетворення супроводжувалися репресіями. Метою репресивних акцій було якнайшвидше вирішити питання про суспільний лад і утвердити радянську владу в регіоні. Переслідування, як вже згадувалося, розпочалися відразу після зайняття краю Червоною армією, але спочатку вони торкнулися переважно поляків. Серед українців раніше за інших зазнали репресій активісти політичних партій.
Широкомасштабні гоніння українців почалися з грудня 1939 р. Репресії здійснювалися без суду і слідства, але з метою залякування населення інколи проводилися показові процеси. Найпоширенішою формою репресій стала депортація. Загалом примусово вивезли 320 тисяч осіб. Смертність серед депортованих становила 16 %.
Єдиною організованою силою опору новій владі була ОУН, яка зберегла свою конспіративну мережу. Підпілля розповсюджувало листівки, гуртувало молодь до майбутньої боротьби, іноді здійснювало збройні акції проти представників нової влади. ОУН налагодила співпрацю з нацистською розвідкою абвером і вела підготовку до дій під час майбутньої війни між СРСР та Німеччиною, про можливість якої мало хто сумнівався.
У січні 1941 р. у Львові відбувся закритий процес над 59 членами ОУН. Частину підсудних стратили, інших засудили до тривалих строків ув’язнення.
Початок Другої світової війни прискорив процес мілітаризації в СРСР. Це знайшло свій відбиток у завданнях третьої п’ятирічки. Так, зросли військові витрати: у 1939 р. вони становили 25,6%, 1940 р. — 32,6%, 1941 р. — 43% державного бюджету. Дедалі більше підприємств переходили на випуск військової продукції. Запускались у виробництво новітні зразки зброї, які за своїми характеристиками перевершували аналогічні зразки інших країн. Так, танк Т-34, створений конструкторами Харківського тракторного заводу ім. Комінтерну, став одним із найкращих у роки Другої світової війни. А танк КВ-1 взагалі не мав рівних на той час. Були створені реактивні міномети — «Катюша», нові зразки літаків: МІГ-3, ЛаГГ-3, Як-1, Пе-2, Іл-2.
Відбувалась реорганізація Червоної армії та збільшувалась її чисельність майже вдвічі — до 5 млн бійців. За два роки було сформовано 125 нових дивізій. На новому кордоні будувалися укріплення «Лінії Молотова». Розроблялися плани ведення бойових дій проти потенційного противника. Всі ці заходи безпосередньо стосувалися України.
Запроваджувалися жорсткі правила для зміцнення трудової дисципліни. Запізнення каралось ув’язненням.
26 червня 1940 р. ВР СРСР ухвалила Указ «Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний тиждень і заборону самовільного виходу робітників і службовців з підприємств та закладів».
Була проведена часткова мобілізація промисловості, більшість якої стала працювати на потреби армії, зокрема — всі хімічні та металургійні заводи.
Перераховані заходи, повідомлення у пресі про бойові дії в Європі та Азії, участь радянських добровольців у подіях в Китаї, Іспанії, агресія СРСР проти Польщі, Фінляндії, країн Балтії, бої Червоної армії з Японією в Монголії створювало у людей відчуття наближення й невідворотності війни. Водночас суспільство було дезорієнтоване радянською пропагандою, що війни не буде, що між Німеччиною та СРСР існує Пакт про ненапад, що якщо і почнеться конфлікт, то він буде вестися «на ворожій території і малою кров’ю», що «Червона армія є могутньою
• Пакт «Ріббентропа-Молотова» відкрив шлях до нацистської агресії проти Польщі і до розв’язання Другої світової війни.
• Скориставшись домовленостями з нацистською Німеччиною і з поразки Польщі, Червона армія здійснила «визвольний похід» на Західну Україну та Західну Білорусію й опанувала цими землями.
• Кінець 1930-х — початок 1940-х років був складним і напруженим для українського суспільства. Фактично його втягнули у Другу світову війну, хоча прямі бойові дії обмежилися лише Західною Україною і були нетривалі.
• На новоприєднаних землях (Східна Галичина, Західна Волинь, Північна Буковина, Південна Бессарабія) розгорнулися заходи з радянізації, які мали забезпечити поширення тих форм життя, котрі вже утвердилися в Наддніпрянській Україні. Як і в попереднє десятиліття в Наддніпрянщині, нова влада встановлювалася жорсткими репресивними діями. А такі заходи налаштували проти радянської влади більшість населення Західної України.
ДОМАШНЕ ЗАВДАННЯ : ПАРАГРАФ 33-34. ПУНКТИ 1-3. СКЛАСТИ ПОВІДОМЛЕННЯ "ПАКТ МОЛОТОВА-РІББЕНТРОПА"
31.03.2025 ТЕМА: УКРАЇНА НА ПОЧАТКУ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
Вступ Червоної армії на територію Західної України
14 вересня 1939 р. радянське керівництво повідомило німецькій стороні, що Червона армія готова розпочати бойові дії проти Польщі.
Для нападу на Польщу створили Білоруський та Український фронти із загальною чисельністю 240 тис. солдатів, 2300 танків, 1800 гармат і мінометів. Поляки могли їм протиставити лише 12 тис. осіб.
Плануючи напад на Польщу, радянське керівництво прагнуло знайти пропагандистське обґрунтування цій акції. Таким обґрунтуванням стало пригнічене становище українців і білорусів у Польщі та їхнє беззахисне становище після розпаду Польської держави.
Під час спільного параду Червоної армії та вермахту на честь перемоги над Польщею
17 вересня 1939 р. Червона армія ступила на територію Західної України та Західної Білорусії, розпочавши так званий «визвольний похід». Наступ збігся у часі із від’їздом польського уряду до Румунії.
У полон до Червоної армії потрапило 452 500 польських солдатів та офіцерів. Більшу їх частину відпустили, а 125,4 тис. опинились у таборах (в основному офіцери). Доля їх склалася трагічно. У квітні-травні 1940 р. в катинському лісі під Смоленськом, а ще раніше — в Путивлі, Козельці, Старобільську понад 22 тис. осіб було розстріляно.
Наступ Червоної армії був спрямований на Львів. Такої ж мети дотримувались і німецькі війська, які 18 вересня оточили його з трьох сторін і намагалися захопити. Між радянськими і німецькими військами під с. Винники навіть відбувся бій. Зрештою, після переговорів, німецькі частини відвели від міста, а 22 вересня 1939 р. Львів зайняла радянська армія. Польський гарнізон опору червоноармійцям не чинив. Того ж дня у Бресті, Гродно, Пінську, Перемишлі відбулися спільні паради радянських і німецьких військ на честь перемоги над Польщею.
Для врегулювання питань кордону в Москві розпочались переговори між Німеччиною та СРСР, які завершились підписанням 28 вересня 1939 р. «Договору про дружбу і державні кордони» та двох таємних протоколів до нього. За цим договором було остаточно поділено сфери впливу між двома державами у Східній Європі й встановлено спільний радянсько-німецький кордон. Він проходив по «лінії Керзона». За договором у сферу німецького впливу потрапили частково полонізовані українські етнічні землі — Холмщина, Підляшшя, частина Полісся, Посяння, Лемківщина, на яких проживали майже півмільйона українців. Ця обставина свідчить про те, що у своїх діях Сталін керувався не прагненням врятувати «єдинокровних братів», а суто власними стратегічними інтересами.
Польська держава та її уряд фактично перестали існувати. Таким чином, припинили свою силу договори, укладені між СРСР і Польщею. Надана сама собі й залишена без керівництва, Польща перетворилась на зручне поле для всіляких випадковостей, несподіванок, які можуть створити загрозу для СРСР. Тому... радянський уряд не може... байдуже ставитися до того, що єдинокровні брати — українці та білоруси, які проживають на території Польщі, кинуті напризволяще, залишилися беззахисними. Внаслідок таких обставин радянський уряд дав розпорядження Головному командуванню Червоної Армії віддати наказ перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західної України та Західної Білорусії.
• Які аргументи наводило радянське керівництво, виправдовуючи агресію зі свого боку? Свою думку доведіть.
5. Входження Бессарабії та Північної Буковини до СРСР і УРСР
Радянський Союз ніколи не визнавав приєднання Бессарабії до Румунії. Початок Другої світової війни створив сприятливі умови для розв’язання «бессарабського питання» на користь СРСР. Румунське керівництво намагалося знайти підтримку з боку Німеччини. Та остання, будучи зайнятою війною на Заході, заявила, що «проблема Бессарабії Німеччину не цікавить — це справа самої Румунії».
26 червня 1940 р. румунському послу вручили ноту з ультимативною вимогою передати СРСР Бессарабію та Північну Буковину. Румунія мусила поступитися.
28 червня 1940 р. радянські війська встановили свій контроль над зазначеними територіями.
Але Північна Буковина не згадувалась у жодній домовленості між СРСР і Німеччиною. Також ця територія ніколи не входила до складу Російської імперії, на відміну від Бессарабії. Тому дії Москви у Північній Буковині були сприйняті Берліном дуже негативно, і це прискорило наближення війни з Радянським Союзом. У середині липня 1940 р. німецький генеральний штаб почав розробку плану «Барбаросса» — плану нападу на СРСР.
• Які території були приєднані до СРСР внаслідок агресії проти Румунії?
6. Радянізація нових територій
Першочерговим завданням радянського режиму стало формування нових органів влади та їх узаконення. Попервах у містах і селах, де вступала Червона армія, ліквідовувались польські органи влади і створювалися тимчасові комітети з місцевих комуністів та прорадянськи налаштованих діячів. Заборонялась діяльність партій і громадських рухів. Формувались робітничі й селянські дружини, які разом з оперативними групами НКВС здійснювали масові арешти. Всього заарештували 21 857 осіб (державні чиновники, поліцаї, жандарми, осадники, діячі політичних партій, окремі представники інтелігенції тощо), котрих вважали небезпечними для нової влади. У 1940 р. всі вони були знищені.
22 жовтня 1939 р. під контролем НКВС провели вибори до Народних Зборів Західної України. За офіційними даними, в голосуванні взяло участь 92% виборців. На виборчих дільницях вони отримали вже складені безальтернативні списки кандидатів у депутати. Наприкінці жовтня Народні Збори прийняли Декларацію про входження Західної України до складу СРСР і возз’єднання її з УРСР. 1 листопада 1939 р. сесії Верховної Ради СРСР, а 15 листопада ВР УРСР ухвалили відповідні закони.
На території Західної України, що офіційно увійшла до складу УРСР, в грудні 1939 р. створили шість областей — Львівську, Станіславську, Волинську, Тернопільську, Рівненську, Дрогобицьку.
Менш ніж через рік законодавчо оформили і включили до складу УРСР території Північної Буковини та придунайських земель. 2 серпня 1940 р., за рішенням VII сесії Верховної Ради СРСР, було утворено Молдавську РСР, а на території Північної Буковини та Хотинського повіту Бессарабії — утворено Чернівецьку область й передано до складу УРСР. У грудні 1940 р. утворили Ізмаїльську область. У листопаді 1940 р. між Українською РСР і Молдавською РСР було встановлено новий кордон. Частину колишньої Молдавської автономної РСР у складі УРСР було передано Молдавській РСР. Внаслідок цього від України було відчужено Придністров’я з етнічним українським населенням.
Після включення до складу УРСР Західної України, Північної Буковини й трьох повітів Бессарабії населення України збільшилося на 8,8 млн осіб і на середину 1941 р. становило понад 41,6 млн; її територія розширилася до 565 тис. км2.
Із приєднанням західноукраїнських земель до СРСР розпочався процес радянізації, тобто насадження в усіх сферах життя вироблених за роки радянської влади стратегічних напрямків модернізації життя: націоналізація, колективізація, індустріалізація, культурна революція.
Для зміцнення нової влади у Західну Україну направили 86 тис. партійних, радянських, комсомольських та профспілкових функціонерів. Сюди також послали вчителів, культпрацівників, агрономів, медиків тощо.
Найбільш позитивно українське селянство сприйняло заходи із розподілу поміщицьких земель та земель осадників, реманенту, худоби, посівного матеріалу і майна. Загалом розподілили близько 2 млн га землі. Позитивне ставлення у селян дуже швидко вивітрилося, коли нова влада почала створювати колгоспи. Перші такі господарства з’явилися в 1940 р. На 1 червня 1941 р. у 2,6 тисяч колгоспів було об’єднано 140 тисяч селянських господарств, що становило 13%.
Нова влада почала націоналізацію землі, її надр, промислових підприємств (2200 заводів і фабрик) та закладів торгівлі. Запроваджувався 8-годинний (замість 13-14-годинного) робочий день, влаштовувалися на роботу безробітні, істотно збільшувалася заробітна плата. Щоб завантажити підприємства роботою, їм надавали державні замовлення та забезпечували сировиною. Завдяки таким заходам за декілька місяців було ліквідовано безробіття
Місцеве населення вразило запровадження безоплатних медичного обслуговування та освіти, організація дитячих садків і ясел, шкіл та курсів з ліквідації неписьменності й малописьменності для дорослих. Сенсацією стало повсюдне запровадження української мови, а також українського репертуару в театрах, різке збільшення українських шкіл (до 5-6 тисяч) з одночасним скороченням польських.
Якщо до 1940 р. у Північній Буковині існувало 72 лікувальні заклади зі штатом 112 лікарів, то після включення її до складу СРСР медичне обслуговування населення здійснювали відповідно 200 закладів і понад 500 лікарів.
Львівський університет було перейменовано на честь І. Франка, мовою викладання в ньому і Львівській політехніці стала українська. Кількість українських студентів зросла в 4 рази і становила 50 %.
Пресу перевели на українську мову. Також зі східних областей привезли багато книжок українською мовою. Влаштовувалися гастролі театральних труп, хорових і музичних колективів зі сходу.
Проте чимдалі населення стало помічати, що через такі дії влада намагається нав’язати нові радянські цінності, ліквідуючи стару українську пресу, культурно-освітні організації, «Просвіту», НТШ тощо. Українізація була жорстко обмежена рамками радянської системи.
Депортація — примусове, насильницьке переселення людей за межі місць їх постійного проживання.
Соціальні перетворення супроводжувалися репресіями. Метою репресивних акцій було якнайшвидше вирішити питання про суспільний лад і утвердити радянську владу в регіоні. Переслідування, як вже згадувалося, розпочалися відразу після зайняття краю Червоною армією, але спочатку вони торкнулися переважно поляків. Серед українців раніше за інших зазнали репресій активісти політичних партій.
Широкомасштабні гоніння українців почалися з грудня 1939 р. Репресії здійснювалися без суду і слідства, але з метою залякування населення інколи проводилися показові процеси. Найпоширенішою формою репресій стала депортація. Загалом примусово вивезли 320 тисяч осіб. Смертність серед депортованих становила 16 %.
Єдиною організованою силою опору новій владі була ОУН, яка зберегла свою конспіративну мережу. Підпілля розповсюджувало листівки, гуртувало молодь до майбутньої боротьби, іноді здійснювало збройні акції проти представників нової влади. ОУН налагодила співпрацю з нацистською розвідкою абвером і вела підготовку до дій під час майбутньої війни між СРСР та Німеччиною, про можливість якої мало хто сумнівався.
У січні 1941 р. у Львові відбувся закритий процес над 59 членами ОУН. Частину підсудних стратили, інших засудили до тривалих строків ув’язнення.
Початок Другої світової війни прискорив процес мілітаризації в СРСР. Це знайшло свій відбиток у завданнях третьої п’ятирічки. Так, зросли військові витрати: у 1939 р. вони становили 25,6%, 1940 р. — 32,6%, 1941 р. — 43% державного бюджету. Дедалі більше підприємств переходили на випуск військової продукції. Запускались у виробництво новітні зразки зброї, які за своїми характеристиками перевершували аналогічні зразки інших країн. Так, танк Т-34, створений конструкторами Харківського тракторного заводу ім. Комінтерну, став одним із найкращих у роки Другої світової війни. А танк КВ-1 взагалі не мав рівних на той час. Були створені реактивні міномети — «Катюша», нові зразки літаків: МІГ-3, ЛаГГ-3, Як-1, Пе-2, Іл-2.
Відбувалась реорганізація Червоної армії та збільшувалась її чисельність майже вдвічі — до 5 млн бійців. За два роки було сформовано 125 нових дивізій. На новому кордоні будувалися укріплення «Лінії Молотова». Розроблялися плани ведення бойових дій проти потенційного противника. Всі ці заходи безпосередньо стосувалися України.
Запроваджувалися жорсткі правила для зміцнення трудової дисципліни. Запізнення каралось ув’язненням.
26 червня 1940 р. ВР СРСР ухвалила Указ «Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний тиждень і заборону самовільного виходу робітників і службовців з підприємств та закладів».
Була проведена часткова мобілізація промисловості, більшість якої стала працювати на потреби армії, зокрема — всі хімічні та металургійні заводи.
Перераховані заходи, повідомлення у пресі про бойові дії в Європі та Азії, участь радянських добровольців у подіях в Китаї, Іспанії, агресія СРСР проти Польщі, Фінляндії, країн Балтії, бої Червоної армії з Японією в Монголії створювало у людей відчуття наближення й невідворотності війни. Водночас суспільство було дезорієнтоване радянською пропагандою, що війни не буде, що між Німеччиною та СРСР існує Пакт про ненапад, що якщо і почнеться конфлікт, то він буде вестися «на ворожій території і малою кров’ю», що «Червона армія є могутньою
• Пакт «Ріббентропа-Молотова» відкрив шлях до нацистської агресії проти Польщі і до розв’язання Другої світової війни.
• Скориставшись домовленостями з нацистською Німеччиною і з поразки Польщі, Червона армія здійснила «визвольний похід» на Західну Україну та Західну Білорусію й опанувала цими землями.
• Кінець 1930-х — початок 1940-х років був складним і напруженим для українського суспільства. Фактично його втягнули у Другу світову війну, хоча прямі бойові дії обмежилися лише Західною Україною і були нетривалі.
• На новоприєднаних землях (Східна Галичина, Західна Волинь, Північна Буковина, Південна Бессарабія) розгорнулися заходи з радянізації, які мали забезпечити поширення тих форм життя, котрі вже утвердилися в Наддніпрянській Україні. Як і в попереднє десятиліття в Наддніпрянщині, нова влада встановлювалася жорсткими репресивними діями. А такі заходи налаштували проти радянської влади більшість населення Західної України.
ДОМАШНЕ ЗАВДАННЯ: ПАРАГРАФ 33-34. ПУНКТИ 4.5.6. СТОР.196 ПИТАННЯ 1-7
07.04.2025 ТЕМА:"Радянізація/совєтізація" західних областей України у 1939-1940 роках.
1939—1941 рр. — перша спроба радянізації Західної України
Радянізація — насильницьке насадження норм економічного, суспільно-політичного та культурного життя, що було характерним для СРСР. За першим періодом радянізації 1939—1941 рр. закріпилася народна назва «перші совєти».
Для узаконення радянського режиму в Західній Україні 22 жовтня 1939 р. під контролем НКВС було проведено вибори до Народних зборів. За офіційними даними, у голосуванні взяли участь 92 % виборців. На виборчих дільницях вони отримали вже складені безальтернативні списки кандидатів у депутати. Наприкінці жовтня Народні збори прийняли Декларацію про входження Західної України до складу СРСР і возз’єднання її з УРСР. 1 листопада 1939 р. сесія Верховної Ради СРСР, а 15 листопада сесія Верховної Ради УРСР ухвалили відповідні закони. На території Західної України, що офіційно увійшла до складу УРСР, у грудні 1939 р. було створено шість областей — Львівську, Станіславську, Волинську, Тернопільську, Рівненську, Дрогобицьку.
Фактичному включенню до складу СРСР було надано зовнішню форму «вільних виборів» до Народних зборів, офіційного прохання про включення до складу Радянського Союзу та прийняття до «країни совєтів».
Менш ніж через рік було законодавчо оформлено й включено до складу УРСР території Північної Буковини та придунайських земель.
Кількість населення України збільшилася на 8,8 млн осіб і на середину 1941 р. становила понад 41,6 млн осіб; її територія розширилася до 565 тис. км2. Після приєднання західноукраїнських земель до СРСР розпочався процес радянізації.
Для зміцнення нової влади в Західну Україну було направлено 86 тис. партійних, комсомольських, профспілкових діячів. Сюди також направляли вчителів, культпрацівників, агрономів, лікарів тощо. Більшість із них становили молоді люди без освіти й відповідного досвіду роботи, що спричиняло чимало конфліктів із місцевим населенням.
Найбільш позитивно селянство сприйняло заходи з розподілу поміщицьких земель і земель «осадників», сільськогосподарського інвентаря, худоби, посівного матеріалу та майна. Загалом було розподілено близько 2 млн га землі. Третина найбідніших селянських господарств була звільнена від податків. Проте прихильне ставлення селян швидко змінилося, коли нова влада почала створювати колгоспи. Перші колгоспи з’явилися в 1940 р. На 1 червня 1941 р. було створено 2,6 тис. колгоспів, що об’єднували 140 тис. господарств (13 %). вересня 1939 р. відбулася зустріч української делегації (Допомоговий комітет) під проводом доктора К. Левицького з радянським комендантом Львова генералом Івановим та уповноваженим Міщенком. К. Левицький виголосив промову, у якій назначив, що західні українці не знають нової влади, але просять, щоб не було репресій за минуле, дозволялося й далі організовувати культурне й економічне життя, щоб було збережено газету «Діло», не переслідувалося духовенство тощо. У відповідь радянські представники сказали, що все, що було дотепер, іде в забуття, а радянська влада вимагає від своїх громадян лише лояльності й разом із визволенням надає західним українцям багато благ. Однак уже за декілька днів було закрито газету «Діло», у приміщенні її редакції розміщено редакцію газети «Радянська Україна», К. Левицький та інші діячі українського руху кінця XIX ст. — 1930-х рр. були заарештовані й відправлені до Москви.
Із газети від 23 серпня 1941 р.
...Агітація була шаленою, неперебірливою в засобах. Усупереч Конституції, за якою колгоспна справа — це річ добровільна, страшили людей виселенням, арештами... кликали щоразу до сільради (навіть серед ночі) та намовляли підписувати членську заяву.
Де не вдавалося заложити колгоспи, там [накладали]... непосильні обов'язки — ...вивозити каміння, дерево і тому подібне в часи найгарячішої роботи в полі. За невиконання карали ув'язненням.
1. Якими заходами радянська влада примушувала селян вступати до колгоспів? 2. Чи відрізнялися ці заходи від тих, що застосовували під час створення колгоспів у Наддніпрянській Україні?
Нова влада здійснювала заходи, спрямовані на ліквідацію приватної власності. Були націоналізовані земля та її надра, промислові підприємства (2,2 тис.) та заклади торгівлі, на яких за радянським зразком створювали профспілки. На підприємствах запроваджувався 8-годинний робочий день (замість 13—14-годинного), суттєво збільшувалася заробітна плата. Щоб завантажити підприємства роботою, їм надавали державні замовлення й забезпечували сировиною. Завдяки цим заходам за кілька місяців було ліквідовано безробіття. Тих, хто не знайшов роботу на місці, відправляли на підприємства Донбасу. Так, із Галичини виїхало 17 тис., із Буковини — 14 тис. осіб.
Одним із заходів радянізації був розподіл націоналізованого житла колишніх польських чиновників, власників підприємств, поміщиків тощо. Значну кількість квартир отримали переселенці з Наддніпрянщини. Лише у Львові «трудящим» було передано 11 869 квартир.
Із Декларації Українських Народних зборів про прийняття Західної України до складу СРСР і включення її до складу Української РСР (жовтень 1939 р.)
Український народ у колишній польській державі був приречений на вимирання. Його долею було пригноблення, знищення та пограбування. Польські пани зробили все, щоб полонізувати українське населення, навіть слово «українець» замінили словами «бидло» і «холоп».
Українських селян позбавляли землі. Робітникам і службовцям, українцям не давали працювати на фабриках, заводах і в установах. Українців не приймали в навчальні заклади. Викорінювали рідну українську мову. Прагнули знищити українську культуру. Усе це не раз викликало хвилю протесту, відбувалися селянські повстання проти колоніального режиму правлячих кіл панської Польщі.
Але скінчився час пригноблення і безправ'я. Волею всього багатонаціонального радянського народу, за указом радянського уряду Червона армія визволила навіки народ Західної України від влади польських поміщиків і капіталістів.
...Українські Народні збори як виразник непохитної волі й сподівань народу Західної України постановляють:
Просити Верховну Раду Союзу РСР прийняти Західну Україну до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік, включити Західну Україну до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки з тим, щоб з'єднати український народ у єдиній державі, покласти край віковому роз'єднанню українського народу.
1. Якими історичними обставинами в документі аргументовано необхідність входження Західної України до складу СРСР? 2. Чому сьогодні історики по-різному оцінюють цю історичну подію?
Зі спогадів селянина із села Вишенька Мала Городецького району Львівської області
Агітація вступати до колгоспів не мала результатів. Тоді уряд вдався до насильства. До Сибіру почали вивозити заможних селян. Депортація проводилася грубо й жорстоко: під'їжджали до селянина, дозволяли взяти із собою необхідні в дорогу речі й дещо з продуктів харчування, вантажили на автомашини або фури й вивозили на залізничну станцію. Зазвичай це відбувалося вночі. На станціях люди мерзли по кілька днів у товарних вагонах, доступ до рідних і близьких був заборонений.
• Розподіл поміщицької землі серед селян. Початок 1940-х рр.
Проте це не вирішило житлової проблеми в місті. Тому влада вдалася до традиційних для СРСР методів ущільнення. Це призвело до руйнування комунікацій газу, води, каналізації, електрики.
На щойно приєднаних землях були запроваджені безкоштовне медичне обслуговування та освіта, організовано дитячі садки і ясла, школи та курси з ліквідації неписьменності та малописьменності для дорослих. Повсюдно запроваджувалася українська мова, а також український репертуар у театрах, різко збільшилася кількість українських шкіл (до 5,6 тис.) з одночасним скороченням польських. Було підвищено заробітну плату працівникам освіти та охорони здоров’я. Львівський університет було перейменовано на честь І. Франка, мовою викладання в ньому, а також у Львівській політехніці стала українська. Кількість українських студентів зросла в чотири рази та становила 50 %. У Львові було засновано філіал Академії наук УРСР. Періодичні видання переводили на українську мову. Зі східних областей було привезено багато книжок українською мовою. Влаштовували гастролі театральних, хорових і музичних колективів зі сходу.
Проте із часом населення почало помічати, що через такі дії влада намагається нав’язати нові радянські цінності. Було ліквідовано стару українську пресу, культурно-просвітні організації, «Просвіти», Наукове товариство ім. Т. Шевченка тощо. Українізацію проводили в жорстких межах радянської системи.
Соціальні перетворення супроводжувалися репресіями. Спочатку вони стосувалися переважно поляків. Серед представників українського народу раніше за інших репресій зазнали активні діячі політичних партій.
Широкомасштабні репресії проти українства почалися із грудня 1939 р. Вироки виносили без суду й слідства, але з метою залякування населення інколи проводилися показові процеси. Найпоширенішою формою репресій стала депортація. Перших жителів було депортовано до Сибіру й Казахстану в лютому 1940 р. разом із родинами польських військових «осадників». Друга хвиля депортації відбулася у квітні 1940 р. та охопила родини репресованих. Третя (червень 1940 р.) і четверта (травень-червень 1941 р.) хвилі торкнулися переважно тих, хто тікав із нацистської зони окупації Польщі. Загалом із західних областей України було депортовано 320 тис. осіб. Смертність серед депортованих становила 16 %.
Єдиною організованою силою опору новій владі була ОУН, яка зберегла свою підпільну мережу. Учасники підпілля поширювали листівки, готували молодь до майбутньої боротьби, іноді здійснювали збройні акції проти представників нової влади. ОУН налагодила співпрацю з абвером і вела підготовку до дій під час майбутньої війни між СРСР та Німеччиною. Органи державної безпеки докладали значних зусиль для боротьби з оунівським підпіллям. У січні у Львові відбувся закритий процес над 59 членами ОУН. Найпомітнішою фігурою на процесі був уніатський священик Р. Берест. Суд засудив 42 молодих людей, серед них 11 дівчат, до смертної кари. 17 осіб було ув’язнено на десять років. Таке судове рішення судді пояснювали тим, що «майже всі підсудні заявили, що не хочуть зупинити ворожої діяльності проти радянської влади». Однак Колегія Верховного суду СРСР «пом’якшила» вирок львівського суду: 19 засуджених розстріляли, інші отримали термін від чотирьох до десяти років позбавлення волі. Одну студентку депортували за кордон.
ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ
1. Коли розпочали здійснюватися заходи щодо радянізації Західної України? 2. Які заходи передбачала радянізація за «перших совєтів»? 3. Чому ставлення до радянізації різних верств суспільства було різним? 4. Обговоріть у групах: для яких українських земель цей процес був найболючішим? 5. Яку мету мали масові репресії в регіоні? 6. Яку частку населення було депортовано на схід? 7. Якою була мета «проц
ДОМАШНЕ ЗАВДАННЯ:ПАРАГРАФ 33-34. повністю. СТОР.196 ПИТАННЯ 6, 7
07.04.2025 ТЕМА: Передумови, початок німецько-радянської війни. Тактика "випаленої землі".
Напад Німеччини на СРСР
Як діяло радянське керівництво в перші години війни?
Складовою частиною Другої світової війни стала німецько-радянська війна, що почалася 22 червня 1941 р. нападом Німеччини на СРСР. У наказі А. Гітлера наголошувалося на загрозі з боку СРСР й необхідності превентивної війни, тобто війни, мета якої — попередити напад суперника.
Удар німців був несподіваним для Червоної армії, хоча розвідка інформувала про підготовку воєнних дій. Але Й. Сталін слухати про це не хотів, уважаючи Німеччину надійним союзником. Тільки під впливом беззаперечних доказів він погодився відправити у війська директиву про необхідність «протягом ночі на 22. 06. 41 р. зайняти вогневі точки укріплених районів на державному кордоні, зосередити на польових аеродромах авіацію, усі частини привести в бойову готовність». Однак цей наказ уже не міг вплинути на ситуацію. До штабу Київського особливого округу він надійшов за годину до нападу німців.
Якими подіями розпочалася війна? У якому стані була Червона армія? Чому керівництво СРСР не відразу сповістило населення про напад Німеччини?
З інформації Київського особливого військового округу начальнику Головного управління політпропаганди Червоної армії
22 червня 1941 о 4-й годині німецька авіація здійснила наліт на ряд наших аеродромів і міст та піддала їх бомбардуванню. Одночасно в різних місцях німецькі війська відкрили артилерійський вогонь і перейшли кордон. У районі Устилуг діють диверсійні групи противника, перевдягнуті в нашу форму. В цьому ж районі горять склади.
Зі щоденника начальника генерального штабу сухопутних військ Вермахту генерал-полковника Франца Гальдера
22 червня 1941 р. перший день війни. Наступ наших військ — несподіванка для противника. Прикордонні мости захоплені без бою, літаки на аеродромах покриті брезентом, а частини противника, атаковані нашими військами, запитували командування, що їм робити.
Зі спогадів киянина Дмитра Малакова про початок війни
Радіо безтурботно давало недільну програму. Дійшли чутки — на світанку бомбили київські заводи. Від початку війни країна вісім годин нічого не знала, що сталося. Лише ополудні по радіо виступив Молотов. Війна...
2. Відступ Червоної армії
Яким було співвідношення сил? Які причини відступу Червоної армії?
Німецькі моторизовані дивізії за підтримки авіації діяли швидко й завдавали непоправних поразок Червоній армії. З 23 по 29 червня точилися бої на лінії Луцьк — Броди — Рівне — Дубно. З обох сторін у них брало участь близько 3,7 тис. танків. Радянські танкісти, які воювали на застарілих бойових машинах, що не мали навіть радіозв’язку, втративши 2,5 тис. танків, змушені були відступити. Німецькі війська окупували Дрогобич, Здолбунів, Ковель, Львів, Луцьк, Рівне і за три тижні боїв просунулися вглиб радянської території на 300-600 км. За півмісяця війни в полон потрапило 329 тис. червоноармійців, захоплено велику кількість радянської військової техніки та зброї.
На території України було розгорнуто групу німецьких армій «Південь», проти якої діяли радянські війська Київського особливого та Одеського військового округів. Згодом на їх основі створили Південно-Західний і Південний фронти.
Проаналізуйте й прокоментуйте наведені дані. До яких наслідків таке співвідношення сил могло призвести?
Німці мали перевагу в людях, але поступалися в кількості техніки. Проте технічна перевага Червоної армії була умовною, 80 % її озброєння становили застарілі зразки. Ускладнила оборону радянських кордонів незавершеність будівництва фортифікаційних споруд, дзотів (було побудовано 25 % від запланованого), менше половини з них мали артилерію, решта — тільки кулемети. Окрім того, німці мали досвід ведення сучасної війни.
До середини липня фронт наступу німецьких військ досяг 3000 км, а глибина вторгнення 400-600 км. За три тижні війни 28 радянських дивізій було повністю розгромлено, а ще 72 дивізії втратили понад 50 % особового складу — це 3/5 військ, що перебували в західних округах.
3. Мобілізаційні заходи та евакуація
Як вплинули на життя населення мобілізаційні та евакуаційні заходи?
За умов війни влада розгорнула заходи з мобілізації людських ресурсів і матеріально-технічних засобів.
Мобілізація — комплекс заходів, спрямованих на переведення державної інфраструктури та військових сил країни у військовий стан.
Серед мобілізаційних заходів були:
• призови до армії (за липень-серпень 1941 р. з України було призвано 2,5 млн осіб, чимало з них — добровольці);
• створення ополчення з громадян, котрі не підлягали призову за віком або станом здоров’я (за перші місяці війни до ополчення в Україні вступило понад 1,3 млн осіб, які допомагали війську в будівництві оборонних рубежів, охороні об’єктів і брали участь у бойових діях);
• створення з населення винищувальних батальйонів для боротьби з диверсантами (у липні в цих формуваннях було 374 тис. осіб);
• формування мережі навчання цивільного населення військовій справі (заняття були обов’язковими для чоловіків у позаробочий час; до кінця 1941 р. 50 тис. жінок пройшли курси сандружинниць).
Як пов’язані ці два фото? Чому такі явища були масовими? Як ви думаєте, чи примушували чоловіків і жінок до таких дій? Поясніть свою думку.
Одночасно з мобілізаційними заходами перебудовували господарство на воєнний лад. Промислові підприємства форсували виробництво оборонної продукції. Більшість машинобудівних заводів України перейшли на випуск зброї. У сільському господарстві швидко збирали хліб на територіях, що опинились під загрозою окупації, військами Вермахту та їх союзників.
Відповідно до вказівок керівництва СРСР в Україні здійснювали тактику «випаленої землі».
Тактика «випаленої землі» — знищення всього, що слугуватиме життєзабезпеченню військ противника й цивільного населення на території, яку може захопити ворог.
Як здійснювали тактику «випаленої землі»? Чи була вона доцільною? Чому?
Зі спогадів Леонтія Форостівського, київського міського голови під час німецької окупації
Перед втечею з Києва більшовики знищували харчові запаси: у Дніпро кинули тисячі мішків з борошном, цукром; олію виливали на вулицю. Вони висадили в повітря чотири мости на Дніпрі, зруйнували електростанцію, водогін. Трамвайний рух завмер. Життя міста було паралізовано.
Червона армія, відступаючи, знищувала підприємства, були зірвані всі домни, затоплені шахти Донбасу, зруйновано залізниці, лінії зв’язку.
Водночас із мобілізаційними заходами в Україні проводили евакуацію до східних районів СРСР.
Евакуація — виведення населення й ресурсів з території, яку може захопити ворог.
Евакуації підлягали:
промислове майно, сировина, продовольство
кваліфіковані робітники, інженери, радянські та партійні працівники
З України вивезли близько тисячі заводів, 30 тис. тракторів, 125 млн пудів зерна, 6 млн голів худоби.
Які процеси ілюструють фотодокументи? Яких масштабів набула евакуація? Які транспортні засоби використовувалися?
1. Евакуація колгоспної худоби та майна (Харківська область, вересень 1941 р.)
2. Евакуація заводського обладнання до східних районів СРСР (1941 р.)
З УРСР виїхало понад 4 млн осіб. Серед них не тільки ті, хто підлягав евакуації за рішенням влади, а й люди, які боялися приходу ворожих військ.
Чи підлягала офіційній евакуації родина автора спогадів? Чому? Як відбувалася евакуація простих громадян?
Зі спогадів киянки Зінаїди Зернецької про евакуацію
Ми мали евакуюватися, батько дістав квитки на баржу, чекаємо посадки. Підійшла моторка і військовий оголосив: «Баржа необхідна для військових потреб, ідіть на залізницю, там вас посадять на поїзд». На вокзалі щось страшне. Саджали по особливих квитках. Маму навіть не стали слухати: «Ваші квитки не годяться». А люди лізли, брали вагони штурмом. Крик, плач...
4. Оборонні бої (літо - осінь 1941 р.)
Як здійснювалась оборона Києва? Якими були причини поразки Червоної армії в боях за Україну?
На початку липня німці прорвали фронт під Новоград-Волинським і просувалися на Київ. Столицю прикривало три лінії оборони, і взяти їх відразу німці не змогли. Вони втратили тут 100 тис. солдатів й офіцерів.
Які заходи проводились для захисту Києва, Одеси та інших міст? Хто брав участь у цих заходах? Які засоби використовувались? Чому мирне населення брало участь у таких діях?
Німці провели перегрупування своїх сил, прорвали радянський фронт і переправилися на лівий берег Дніпра. Згодом вони почали наступ з півночі та півдня, намагаючись взяти захисників Києва в кільце. Щоб уникнути оточення, командування Південно-Західного фронту звернулося до Й. Сталіна з пропозицією вивести війська з Києва.
Якою була реакція Й. Сталіна на пропозицію вивести війська з Києва? Чи було таке його рішення обґрунтованим? Чому?
З телеграми Державного комітету оборони від 11 липня 1941 р.
Київ, т. Хрущову. Одержано дані, що ви всі, від командувача фронту до членів Військової ради, налаштовані панічно і маєте намір відвести війська на лівий берег Дніпра. Попереджаю, якщо ви зробите хоча б один крок до відведення військ, вас спіткає жорстока кара як дезертирів.
Голова Державного комітету Оборони Й. Сталін
12 вересня 1941 р. Й. Сталін видав директиву про боротьбу з панікерством. Відповідно до неї при кожній дивізії створювали загороджувальні батальйони, яким належало кулеметним вогнем припиняти втечу охоплених панікою військ. Загороджувальні батальйони розстріляли або повісили перед строєм 10 тис. осіб.
Тим часом ситуація під Києвом ускладнювалася. Німці нарощували наступ і 15 вересня замкнули кільце в районі Лохвиці на Полтавщині. 17 вересня Й. Сталін дозволив радянським військам залишити Київ. Але в оточенні опинилися 663 тис. червоноармійців. Проти них німці кинули авіацію та артилерію й били, не даючи перепочинку. Радянське командування віддало наказ розосередити оточені частини на окремі групи, які мали вириватися з німецьких «кліщів» самостійно.
Ціною неймовірних зусиль вдалося відновити Південно-Західний фронт, але стримати просування німців червоноармійці не могли. 25 жовтня війська Вермахту захопили Харків.
Складною була ситуація на півдні України. Захисники Одеси боронили місто з 5 серпня по 16 жовтня 1941 р. Зрештою війська Одеського оборонного району евакуювали до Криму. Але й тут радянські війська не втримали наступ німців. Наприкінці жовтня їх частини наблизились до Севастополя. Оборона міста тривала з 30 жовтня 1941 р. до 4 липня 1942 р. Вона стала прикладом масового героїзму радянських воїнів, 46 із яких були вдостоєні звання Героя Радянського Союзу. Під Севастополем німці втратили близько 300 тис. вояків.
Німецькі війська, досягнувши успіхів в Україні, перегрупували сили й розгорнули наступ на Москву. Проте Червоній армії вдалося не тільки зупинити ворога, а й перейти в грудні 1941 р. в контрнаступ та відкинути його від столиці. Поразка німців під Москвою зірвала їхні плани «бліцкригу».
Радянське керівництво оцінило перемогу під Москвою як початок перелому у війні й наполягало на наступальних операціях. їх намітили в Криму, під Харковом, Ленінградом і ще в декількох напрямках. Спочатку війська Кримського фронту досягли успіху й навіть звільнили Керч, але згодом через прорахунки командування ініціатива перейшла до німців. Протягом травня 1942 р. радянські війська зазнали поразки, втративши близько 200 тис. бійців і майже всю військову техніку.
Бліцкриг (нім. Blitzkrieg — блискавична війна) — теорія ведення швидкоплинної війни, відповідно до якої перемога досягається в короткі терміни, перш ніж противник розгорне свої військові сили.
Одночасно з боями в Криму Червона армія розпочала наступ під Харковом, хоча командувачі попереджали Й. Сталіна про нераціональність цієї операції у зв’язку з виснаженістю військ. 12 травня 1942 р. частини Червоної армії прорвали оборону німців і просунулися вглиб на 25-30 км. Противник ужив заходів, аби відрізати наступаючі радянські війська. Проте Й. Сталін вважав за недоцільне зупинятися, і тільки 19 травня, коли загроза оточення стала реальністю, Ставка Верховного Головнокомандування наказала припинити наступ. Але було вже пізно, в оточенні опинилося 240 тис. червоноармійців.
Поразка під Харковом погіршила становище Червоної армії. Ініціатива знову перейшла до німецького командування. 22 липня 1942 р. війська Вермахту захопили останнє українське місто Свердловськ Ворошиловградської (тепер Луганської) області. Уся територія України опинилася під окупацією Німеччини та її союзників.
ДОМАШНЕ ЗАВДАННЯ: параграф 35-36 пункти 1-2, виписати поняття,
14.04.2025 ТЕМА: Окупація України військами Німеччини та її союзників.
На світанку 22 червня 1941 р. фашистські війська напали на СРСР. Радянське керівництво оголосило війну з Німеччиною Великою Вітчизняною.
Ідея здобуття життєвого простору на Сході, остаточно оформилася наприкінці XIX ст., коли об'єднана Німеччина, котра інтенсивно розвивалася, опинилася без ринків збуту, джерел сировини, без колоній. Втім, пожадливе око на Україну германські експансіоністи поклали ще раніше - у XVIII ст., коли король Пруссії Фрідріх II писав, що Україна як найбагатша частина імперії Романових повинна стати предметом особливого зацікавлення для будівничих імперії німецької нації.
З появою на політичній арені нацистської партії та, особливо, з приходом до влади А. Гітлера мрія про захоплення й колонізацію України, що могла б відігравати роль зручної та географічно близької німецької "Індії", стала набувати реальних обрисів. Невипадково саме в цей час ідеолог нацистської партії А. Розенберг надрукував працю "Україна - вузол світової політики".
Зрозуміло, що нацистські верховоди розглядали Україну як важіль передусім "світової політики" Німеччини: ця найродючіша частина Центрально-Східної Європи покликана була, на їхню думку, забезпечувати рейх та його військо продуктами харчування, а промисловість - сировиною й дешевою робочою силою і, зрештою, оплатити війну Третього рейху за визволення від більшовизму та світове панування. Україна, за планами Гітлера, повинна була перетворитися на "лебенсраум" (життєвий простір) для німців. На її територію повинні були переселитися німецькі бауери (фермери), а українці повинні були слугувати для них рабами.
Німецьке командування націлило на територію України групу армій "Південь" на чолі з фельдмаршалом Г. фон Рундштедтом. Напад розпочався з масованого бомбардування літаками люфтваффе (німецький військово-повітряний флот) міст Києва, Львова, Житомира, Одеси. Німецька група армій включала 57 дивізій загальною чисельністю 300 тис. чоловік (три німецькі польові армії, одна танкова група, дві румунські армії, один угорський корпус).
Берлінське радіо повідомляло: "Німецькі війська на всій протяжності східного фронту ведуть успішні воєнні операції проти переважаючих за чисельністю радянських військ. Наш наступ почався з ураганного вогню важкої артилерії. Потім наша доблесна піхота перейшла у наступ і швидко, відповідно до планів нашого командування, просувається у глиб території Радянської Роси, змітаючи все на своєму шляху... Російські війська у більшості знищені або розсіяні і безладно відступають".
На території України на базі Київського особливого військового округу (командувач - генерал-полковник М. Кирпонос) були створені Південний та Південно-Західний фронти. Хоча у смузі округу радянські війська переважали противника у живій силі в 1,2 рази, у кількості танків - у 5, літаків - в 2,5 рази, вони через непідготовленість до оборонної війни і внаслідок некваліфікованого керівництва не змогли відбити ворожого удару. Раптовими і влучними ударами німецької авіації були виведені з ладу Радянські військово-повітряні сили (ВПС). Тільки в перший день війни противник знищив майже 1200 літаків.
Один із ветеранів радянських ВПС так пригадував перші години війни: "Дістався аеродрому, коли його ще бомбили фашисти. На бриючому польоті вони запалили наші літаки, які стояли "під лінійочку", як на параді. А пілоти в цей час були у Львові, відпочивали. Згоріли всі машини до одної". І таке відбулося на всіх аеродромах. Причому найбільших втрат зазнали ті частини, де були новітні літаки.
У перші дні війни (23-29 червня 1941 р.) розгорнулася запекла танкова битва у смузі Південно-Західного фронту, в районі Луцьк - Броди - Рівне - Дубно. Виконуючи директиву Сталіна, що вимагала "оточити й знищити" ворожі війська, контрнаступ проти першої німецької танкової групи повели вісім радянських механізованих корпусів. Хоча ворог і зазнав певних втрат, війська фронту вже на початку липня, по суті, залишилися без танків. Вже 30 червня нацисти захопили Львів, 9 липня - Житомир. Повністю були розгромлені 30 дивізій Червоної армії, наполовину - 70 дивізій, втрачено 850 тис. бійців і командирів, 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків, 10 тис. гармат.
Під час відступу з території Західної України співробітниками НКВС УРСР, охоронниками та конвоїрами в'язниць було розстріляно понад 8 тис. в'язнів, яких було заарештовано за "контрреволюційні злочини".
Вирішальні бої на території України розгорнулися на житомирсько-київському, уманському та одеському напрямах. 11 липня 1941 p., коли німецьким військам вдалося прорвати рубіж у центрі Ново-град-Волинського району і вийти на підступи до Києва, почалася оборона столиці України. 17 німецьких дивізій поновили наступ але зустрівши сильний опір захисників Києва, припинили штурм. Оборона Києва (липень-вересень 1941 p.), відволікаючи великі сили противника, сприяла стабілізації становища Червоної армії на московському напрямі.
Наприкінці серпня воєнна ситуація в Україні стала катастрофічною. Німецькі війська, форсувавши Дніпро, створили загрозу оточення київського угруповання радянських військ. В районі Умані-Первомайська-Новоархангельська у полон потрапили 103 тис. військових (6-та і 12-та радянські армії на чолі з командармами). Захисники Києва опинилися перед загрозою оточення. Штаб Південно-Західного фронту й особисто командувач, генерал-полковник Кирпонос, звернулися до Ставки Верховного Головнокомандування за дозволом негайно відвести війська з напівоточеного Києва. Але Сталін, виходячи з принципу "триматися до кінця", категорично заборонив залишати столицю України.
Вплинуло на таке рішення Верховного Головнокомандуючого й запевнення на початку серпня 1941 р. того ж Кирпоноса й першого секретаря ЦК КП (б) У М. С. Хрущова, що вони в жодному разі не дадуть противнику як "перейти на лівий берег Дніпра, так і взяти Київ". Як бачимо, в оцінці ситуації суттєво помилилися і партійний керівник республіки, і командувач фронтом, і особисто "геніальний полководець" Й. Сталін.
17 вересня, коли кільце оточення навколо Києва зімкнулося, Сталін нарешті дав дозвіл відступити. Але вже було пізно. У полон потрапив фактично весь Південно-Західний фронт (665 тисяч) на чолі з генерал-полковником Кирпоносом (загинув при спробі вирватися з оточення). 19 вересня 1941 p. фашисти увійшли в Київ.
Водночас із наступом на Київ 300-тисячна ворожа армія з серпня 1941 р. повела широкий наступ на південний схід і південь України, метою якого було захоплення Одеси. Місто опинилося у важкому стані після того, як ворог прорвав фронт і відрізав Приморську армію від основних сил Південного фронту. Оточені з усіх боків, захисники міста з серпня по жовтень 1941 р. обороняли Одесу, відволікаючи на себе значні сили німців. На початку жовтня радянські війська з-під Одеси були евакуйовані у Крим.
Восени 1941 р. обстановка на радянсько-німецькому фронті була вкрай напруженою. За 5 місяців гітлерівці просунулися на вирішальних його ділянках, зокрема на південно-західній, на 900 - 1200 км.
Несприятливо для Червоної армії розгорталися події в Криму. З жовтня 1941 р. до липня 1942 р. йшла героїчна оборона Севастополя - бази Чорноморського флоту. Лише 4 липня 1942 р. Севастополь було взято німцями. А на серпень 1942 р. вся територія України була окупована.
ДОМАШНЕ ЗАВДАННЯ: параграф 35-36, п. 3, 4. Пункти 1, 2 повторити Стор.205 питання 9-12
14.04.2025 ТЕМА: Остарбайтери. Військовополонені. Концтабори.
ДОМАШНЕ ЗАВДАННЯ: параграф 37, ПОВТОРИТИ ПАРАГРАФ 36 стор.212 питання 8-11
21.04.2025 ТЕМА: АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ. ОПІР НАЦИСТСЬКИМ ЗАГАРБНИКАМ. УКРАЇНСЬКИЙ ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ.
Після нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз величезні території були окуповані. Загарбникам уже в 1941 році відійшла територія України з населенням понад 40 млн. осіб. Гітлерівці рвалися до Москви, намагаючись водночас закріпитися на завойованих землях. Проте війна набула затяжного характеру. У взаєминах з новою німецькою владою перед українським населенням постала дилема: підкоритися окупації або чинити опір. Населення більшості окупованих нацистами країн Європи вирішило підкоритися загарбникам.
Однак становище українців на початку Другої світової війни було особливим і зумовили його такі фактори:
• у спогадах старшого покоління німецька влада в Україні 1918 року супроводжувалася масовим пограбуванням, але меншими репресіями, ніж у сталінські роки;
• здавалося, що праця в умовах німецького порядку була цікавішою й давала можливість жити краще, ніж у радянські часи. До того ж праця на німців була єдиним шансом вижити на окупованій території;
• стрімкий наступ німецької армії переконував у непереможності вермахту, тому чинити опір німцям здавалося марним;
• сталінський режим приніс стільки страждань і горя населенню України, що значна його частина не хотіла підтримувати радянську владу в будь-якій формі;
• на настроях українців, безумовно, відбилася відсутність власної держави, що певною мірою визначало їхню пасивність.
Тотальний німецький терор на теренах України принципово змінив суспільний настрій. За словами відомого українського історика М. Коваля, там, де німців 1941 року зустріли з хлібом та сіллю, у 1942 році вже ставили міни.
Особливістю українського руху Опору стала наявність двох напрямків боротьби. У цей час в Україні діяли:
• прибічники Радянського Союзу, які боролися проти вермахту;
• українські націоналісти, що намагалися воювати на два фронти — як проти нацистів, так і проти радянської влади.
У лісистій північній частині України були сприятливі умови для партизанського руху, який на Волині й Поліссі набув організованого характеру 1942 року, коли був створений Український штаб партизанського руху, який очолив Тимофій Строкач. У Русі Опору брали участь партійні й безпартійні, дорослі й діти.
Радянський рух Опору
Директива радянського уряду від 29 червня 1941 року закликала до всенародного руху Опору нацистам, створення партизанських загонів та підпільної діяльності.
7 липня 1941 року у зверненні Президії Верховної Ради УРСР, РНК УРСР і ЦК КП(б)У «До українського народу» підкреслювалося, що треба відродити «славні традиції українських партизанів, які нещадно знищували в роки громадянської війни німецьких окупантів. «На зайнятій ворогом території, — говорилося в цьому документі, — створюйте кінні й піші партизанські загони, диверсійні групи для боротьби з частинами ворожої армії, висаджуйте в повітря в тилу ворога мости, дороги, знищуйте телеграфний і телефонний зв’язок, підпалюйте ліси й склади, громіть обози противника. Створюйте ворогові та його посібникам нестерпні умови, нещадно переслідуйте і знищуйте їх, усіма способами зривайте всі заходи ворога». Основне ядро партизанського руху повинні були скласти комуністи, комсомольці та ветерани громадянської війни.
Від самого початку організація радянського руху Опору зазнавала чималих труднощів:
• у роки сталінських репресій загинув командувач Київського військового округу (КВО) Й. Якір, який добре розумівся у справах ведення лісової війни. За його часів на тодішніх кордонах УРСР на випадок війни були підготовлені партизанські бази й спеціалісти партизанської війни. Після страти командувача репресовано всі кадри, яких готували до боротьби у ворожому тилу, а партизанські бази знищено;
• у ворожому тилу опинилися десятки тисяч військовослужбовців радянської армії, частина з яких намагалася прорватися до своїх. Комусь це вдавалося. Проте часто, розбившись на невеличкі групи, вояки намагалися прорватися самостійно, але до мети не доходили: гинули в сутичках чи потрапляли в полон до німців. Перед початком війни тактика партизанського опору навіть не була розроблена. Бійців і командирів переконували: «Будемо бити ворога на його території»;
• частина партійних і радянських керівників не мала ніякого досвіду в організації партизанської боротьби й не розуміла призначення партизанських загонів. На початку війни партизанські загони були погано озброєні і навчені, а окремі військові начальники висували партизанські загони не в тил ворогові, а на передову, де вони звичайно поступалися піхотним та моторизованим частинам вермахту, і тому зазнавали важких утрат;
• Москва втратила зв’язок з багатьма партизанськими загонами. З 3,5 тис. партизанських формацій, які залишилися в тилу ворога на окупованих територіях, улітку 1942 року Центр мав зв’язок тільки з 22 загонами; інші групи розпалися чи були знищені німцями;
• дуже часто спроби радянських і партійних органів налагодити зв’язки з партизанами чи започаткувати партизанський рух закінчувалися трагічно. Радянських парашутистів перехоплювали німецькі спецслужби чи місцеве населення, яке передавало їх до рук гестапо.
З відданих радянській владі людей у населених пунктах створювалися підпільні групи. Для розвідувальної й підпільної роботи в німецькому тилу залишалося чимало співробітників НКВС. Восени 1941 року в Україні формувалися підпільні обкоми, райкоми, первинні організації й групи ВКП(б). У лісах з’явилися партизанські загони, на чолі яких стояли здебільшого ті, хто був здатним здійснювати бойові операції.
Москві довелося терміново переглянути довоєнну теорію війни, згідно з якою, у разі нападу противника на СРСР, бойові дії мали перенестися на ворожу територію. Тепер радянське командування покладало великі надії на організований партизанський рух та підпільну роботу на окупованих територіях. Однак проти недосвідчених підпільників і партизанів діяли фашистські каральні органи.
Реально ситуація з партизанським рухом змінилася, коли 30 травня 1942 року при ставці Верхового головнокомандувача був створений Центральний штаб партизанського руху, який очолив перший секретар ЦК КП(б) Білорусі П. Пономаренко. У цей же час виник Український штаб партизанського руху (УШПР), який очолив Т. Строкач. Український партизанський штаб розгорнув велику роботу з об’єднання та організації партизанського руху в Україні. У партизанські райони літаками перекидалися зброя, боєприпаси, медикаменти, підготовлені люди, поліграфічна техніка, пропагандистські матеріали.
На середину 1943 року в Україні діяли 46 великих партизанських з’єднань, близько 2 тис. загонів і диверсійних груп чисельністю понад 100 тис. осіб.
Джерелами формування радянського партизанського руху Опору стали:
• комуністи й комсомольці, яких залишили в тилу ворога для підпільної діяльності;
• солдати й офіцери радянської армії, які опинилися в оточенні;
• утікачі з німецьких гетто й концтаборів;
• фахівці партизанської війни, вишколені в спеціальних підрозділах;
• патріотично налаштоване місцеве населення.
Форми боротьби народних месників:
• напади на німецькі гарнізони, військові об’єкти, комунікації тощо;
• диверсії в тилу ворога;
• створення радянських районів у німецькому тилу;
• пропагандистська робота серед місцевого населення.
За підрахунками істориків, у роки війни партизани України знищили 500 тис. німецьких окупантів та їхніх пособників, 407 німецьких гарнізонів, комендатур, поліцейських установ, 5 тис. ешелонів, 1,5 тис. танків, 200 літаків, 600 мостів тощо.
У середині 1943 року партизанські з’єднання України взяли активну участь у бойових діях на комунікаціях проти німецьких військ, які просувалися в район Курської дуги. Восени цього ж року українські партизани взяли участь в операції «Концерт», унаслідок здійснення якої німці зазнали великих утрат. Серед видатних партизанських діячів України найвідомішими стали С. Ковпак, О. Федоров, С. Руднев, О. Сабуров, М. Наумов, П. Вершигора, Я. Мельник, П. Куманюк та інші. Партизанські загони С. Ковпака пройшли бойовий шлях від Путивля до Карпат. Героїзм учасників рейду блискуче змалював у своїй книзі «Люди з чистою совістю» один з партизанських командирів Петро Вершигора.
У ворожому тилу безстрашно боролися з ворогом члени підпільної організації «Партизанська іскра» із с. Кримки на Миколаївщині, яку очолювали В. Моргуненко, П. Гречаний і Д. Дячен-ко, «Народна гвардія» ім. І. Франка. В українських містах і селах діяли молодіжні підпільні організації. У вересні 1942-1943 pp. в м. Краснодоні діяла підпільна молодіжна організація «Молода гвардія», до складу якої входили І. Туркенич, О. Кошовий, І. Земнухов, В. Третякевич, С. Тюленін, Л. Шевцова. Молодогвардійці, крім антигітлерівської пропаганди, організували низку диверсій і бойових операцій.
За різними оцінками істориків, у радянському Русі Опору в Україні взяли участь від 100 тис. до 500 тис. партизанів. 95 з них нагороджені званнями Героїв Радянського Союзу (С. Ковпак, О. Федоров — двічі), а 183 тис. нагороджені орденами та медалями.
Довідка.
Гестапо (німецькою Gestapo, скорочення від Geheime Staatspolizei — таємна державна поліція) — державний репресивний орган у гітлерівській Німеччині 1933—1945 pp., який здійснював масовий терор і каральні операції в Німеччині й на окупованих нею країнах Європи. Один з основних терористичних органів німецького фашизму.
Джерела
Відомості про діяльність підпільної комсомольської організації м. Полтави
(жовтень 1941 — травень 1942 pp.) ...За час існування підпільної організації написано й розповсюджено понад 2 тисячі листівок... Через Убийвовк організація підтримувала зв’язок з партизанським загоном Жарова.
Члени організації, керованої Убийвовк, зривали мобілізацію молоді до Німеччини, звільняли радянських військовополонених. Готуючись до збройного опору, за допомогою робітників заводу «Метал» ремонтували та виготовляли зброю...
Сидір Ковпак (1887-1967)
Один з організаторів партизанського руху в Україні. Учасник Першої та Другої світових війн. У роки громадянської війни очолив у с. Котельва партизанський загін, який боровся проти австро-німецьких окупантів та денікінців, воював на Східному фронті. У роки війни з фашистськими загарбниками партизанське з’єднання під командуванням С Ковпака провело 5 рейдів по тилах ворога. Автор книги спогадів «Від Путивля до Карпат».
Український національний рух Опору
Організація українських націоналістів розглядала війну між Німеччиною та СРСР як можливість відновлення незалежності Української дер-жави. Водночас різні фракції ОУН — під проводом С. Бандери ОУН(Б) та під проводом А. Мельника ОУН(М)— бажали використати для цієї мети співробітництво з фашистською Німеччиною, але ці спроби виявлялися марними. Ще до нападу на СРСР за домовленістю з німецькими спецслужбами з оунівців були створені два батальйони «Нахтігаль» та «Роланд». ОУН намагалася використати ці формування для зміцнення української влади, німці — для каральних акцій проти поляків та євреїв.
Бойові підрозділи «Роланд» («Ролянд») і «Нахтігаль». На початку 1941 року між керівництвом ОУН(Б) і командуванням німецького абверу, який представляли адмірал В. Канаріс і генерал В. фон Браухіч, була досягнута домовленість про створення українського військового відділу під політичним проводом Організації українських націоналістів.
У квітні - травні 1941 року був сформований батальйон «Роланд», один з двох бойових підрозділів «Дружини українських націоналістів».
Організацією цієї частини керував полковник Р. Ярий. У цілому відповідальність за створення цього військового формування лягала на бюро ОУН(Б), що перебувало у Відні. Особовий склад батальйону (близько 350 осіб) пройшов військову підготовку в Зауберсдорфі поблизу Відня. Командиром «Роланда» був призначений полковник Є. Побігущий, старшинами — М. Бригідер, Л. Ортинський та ін.
На початку червня 1941 року батальйон «Роланд» переправили в район Кимпулунга на Південній Буковині, де він увійшов до складу 11-ї німецької армії групи «Південь».
Перед українським підрозділом були поставлені завдання:
• забезпечувати охорону шляхів, якими просувалися німецькі війська;
• створити відділи українського самозахисту в містах і селах;
• здійснювати охорону шляхів постачання продовольства;
• організовувати допомогу в евакуації військовополонених, охорону промислових і транспортних об’єктів тощо.
У кінці липня 1941 року батальйон, що складався з 9 офіцерів і 260 солдатів, був підпорядкований командуванню 54 армійського корпусу. Загальне командування частиною, що складалася з чотирьох рот по 65 осіб кожна, здійснював лейтенант Зіберт. Двома ротами командували німецькі офіцери, іншими двома — українські. Солдати «Роланда» були одягнені в чеську військову уніформу, але мали жовто-сині нарукавні пов’язки з написом «Німецький вермахт».
У кінці липня 1941 року український підрозділ отримав наказ просуватися в напрямку Одеси, а в серпні 1941 року він був переправлений до Фокушан (тепер Молдова), роззброєний і перевезений до Маєрлінга біля Відня.
У жовтні 1941 року особовий склад обох розформованих батальйонів «Дружини українських націоналістів» був повернений до Франкфурта-на-Одері, де вояки «Роланда» й «Нахтігаля» увійшли до складу нового відділу «Шутцман-шафтс батальйон №201». Командиром батальйону став Є. Побігущии. Загальна чисельність цього підрозділу становила понад 600 осіб, при цьому 22 офіцери були українцями.
У березні 1942 року батальйон «Роланд» перевели в Білорусь для охорони ліній комунікацій і боротьби з радянськими партизанами в районі Могильов — Вітебськ — Лепель.
Командування «Дружини українських націоналістів» постійно висловлювало незадоволення гітлерівською політикою в Україні. Тому наприкінці листопада 1942 року (за деякими даними — 1 грудня 1942 року) батальйон «Роланд» роззброєно в Могильові й розформовано. Українських офіцерів перевезли до Львова, де 8 січня 1943 року ув’язнили в тюрму гестапо, але згодом деякі з них, зокрема Р. Шухевич, зуміли втекти й приєднатися до Української повстанської армії. Акт відновлення Української держави. 30 червня 1941 року в зайнятому німцями Львові спеціальна група ОУН(Б) на чолі з Я. Стецьком проголосила Акт відновлення Української держави.
Проголошення цього документа не можна оцінити однозначно. З одного боку, позитивна сама спроба відновлення української державності та піднесення національно-державної свідомості українців. Проте, з другого боку, викликає несприйняття заява про співробітництво з нацистською Німеччиною та прогітлерівська риторика.
Після проголошення Акта відновлення гітлерівська влада вдалася до репресій. Бандера та Стецько були заарештовані. Тому наприкінці 1941 року ОУН(Б) взяла курс на боротьбу проти гітлерівців, тоді як ОУН(М) виявила більше лояльності до німецької влади.
Певний час ОУН(М) висловлювалася тільки за співробітництво та спільну українсько-німецьку боротьбу проти СРСР. Члени спеціальних похідних груп ОУН(М) у той час намагалися таємно від німців закріплюватися на українській території.
У жовтні 1941 року в Києві почала діяти Українська національна рада, яку очолив професор М. Величківський. О. Телізі вдалося створити Спілку українських письменників і налагодити вихід газети «Українське слово» та часопису «Литаври».
Такі дії ОУН(М) не влаштовували гітлерівців, О. Теліга, І. Рогач та інші представники інтелігенції були репресовані.
Після арештів і розстрілів мельниківців ставлення цього крила ОУН до німців змінилося. Наказом проводу ОУН(М) створено мережу підпільних організацій, які носили антинімецький характер.
«Поліська Січ». Перше українське національне збройне формування — «Поліська Січ» Тараса Бульби (Боровця) — з’явилося на Волині.
Цей повстанський підрозділ, що діяв на Рівненщині та Житомирщині, був створений за ініціативою уряду Української Народної Республіки в еміграції. 20 червня 1940 року рада старшин армії У HP, до якої входили полковники А. Валійський, І. Литвиненко та інші, уповноважила Т. Боровця організувати збройні партизанські загони для боротьби з радянською владою та очищення української території від частин Червоної армії, що відступали.
Тарас Боровець розпочав активну діяльність на Поліссі. На початку радянсько-німецької війни 1941-1945 pp. новостворене формування нараховувало понад 1 тис. осіб. У червні - серпні 1941 року «Поліська Січ» здійснювала операції з очищення волинських та поліських лісів від окремих груп бійців Червоної армії.
Проте вже в серпні 1941 року Т. Боровець зробив спробу об’єднати розрізнені політичні сили для створення єдиної української армії. Результативними виявилися переговори з ОУН(М), монархістами на чолі з полковником І. Трейком, загонами отамана Волошина-Берчака; були налагоджені тісні контакти з Білоруською національною самообороною. Однак Т. Боровцю не вдалося дійти згоди з представниками ОУН - сд (самостійників-державників) під проводом С. Бандери, оскільки керівник «Поліської Січі» не визнав Акта створення Української держави, проголошеного ОУН(Б) ЗО червня 1941 року.
Політичні групи, що пішли на контакт з командуванням «Поліської Січі», восени 1941 року створили спільний штаб, начальником якого став полковник П. Смородський, а командувачем Т. Боровець.
У жовтні 1941 року це військове формування отримало нову назву — Українська повстанська армія - «Поліська Січ» (УПА - ПС). Формація діяла в районі міст Олевськ, Людвипіль та Сарни. У листопаді 1941 року «Поліська Січ» була оточена німцями й роззброєна, але навесні 1942 року знову відновила діяльність, яка тепер, щоправда, носила антинімецький характер. Чисельність загону нараховувала 5-8 тис. осіб.
У цей час «Поліську Січ» намагалися використати у своїх стратегічних цілях як німецьке командування, так і радянські партизани. У липні-серпні 1942 року відбулися переговори між Т. Боровцем та німецькою стороною, яку представляли доктор П’юц та доктор Беєр. У вересні - листопаді 1942 року з аналогічною місією в район дислокації «Поліської Січі» прибув капітан Червоної армії М. Брежньов. Ці переговори завершилися безрезультатно.
Після того, як німці забажали розпустити Січ і використати українських вояків для каральних акцій, за наказом Т. Боровця його бійці перейшли на нелегальне становище й почали збройну боротьбу з німцями та більшовиками. Це стало початком зародження Української повстанської армії.
Улітку 1942 року на Волині й Поділлі почали формуватися збройні загони бандерівського проводу. Спочатку вони виконували функції оборони місцевого населення від німецької влади та радянських партизанів, а з осені стали концентрувати сили для боротьби проти Гітлера й Сталіна. 14 жовтня 1942 року вважається днем утворення Української повстанської армії проводу ОУН - сд. 1943 року на Волині до складу цієї формації перейшло, як свідчить український історик Ю. Зайцев, 5 тис. українських поліцейських, які перебували на німецькій службі.
Представники ОУН - сд активно критикували Т. Боровця, оскільки вважали, що переговори з ворогом лише послаблюють бойовий дух повстанців. На початку 1943 року командування «Поліської Січі» розпочало переговори з військовими відділами ОУН - сд. Під час переговорів група націоналістів-самостійників під проводом І. Мітринги, що в 1941 році відкололася від ОУН - сд, приєдналася до «Поліської Січі». У травні 1943 року переговори між цими формаціями були завершені. Військові відділи ОУН - сд об’єднувалися з «Поліською Січчю» в одну формацію — ОУН - УПА. її головнокомандувачем став член проводу Організації українських націоналістів (бандерівців) Роман Шухевич.
Українська повстанська армія.
Ідея створення військових загонів, які виконували б роль національної армії, обговорювалася українськими політичними силами протягом усього періоду між двома світовими війнами. Організація українських націоналістів більше, ніж будь-яка інша партія чи політичне об’єднання, приділяла увагу військовому вишколові своїх кадрів, розробці військових доктрин і концепцій.
Після початку німецько-радянської війни в 1941 році ОУН-сд проголосила у Львові відновлення Української держави і в умовах окупаційного режиму розпочала роботу зі створення збройних сил. Однак німецька окупаційна адміністрація вдалася до жорстоких репресій проти українських самостійницьких течій і ліквідувала всі спроби легального творення військових структур.
До кінця 1942 року в ОУН переважала доктрина, згідно з якою треба було створювати регулярну армію, але при цьому прояви партизанських дій засуджувалися як провокаційні. Наприкінці 1942 року поблизу Львова відбулася конференція військових референтів вищих проводів ОУН, під час якої переглянуто наявні концепції й досягнуто згоди в питанні про доцільність створення партизанських і регулярних структур під назвою військові відділи ОУН - сд. Для розробки військових статутів та інструкцій була створена робоча група в складі Василя Івахіва, відомого також під псевдонімом «Сонар», Михайла Медвідя («Карповича») і Луки Павлишина.
Формування перших військових відділів ОУН - сд почалося на Волині під керівництвом Сергія Качинського («Остапа») у середині жовтня 1942 року. 7 лютого 1943 року сотня Григорія Перегійняка («Коробки») напала на німецькі поліційні бараки в містечку Володимирець на Рівненщині. Ця подія поклала початок антинацистської боротьби ОУН.
Третя конференція ОУН - сд, яка відбулася 17-21 лютого 1943 року, схвалила прийнятий курс на збройну боротьбу з окупаційним режимом. Перші підрозділи УПА - сд створювалися на Волині та Поліссі для оборони населення від німецького терору й захисту від радянських партизанів, які діяли в цьому регіоні з зими 1942-1943 pp. і своїми акціями провокували каральні заходи гітлерівців щодо українського цивільного населення. Наприкінці 1942 - у першій половині 1943 pp. військові відділи налічували кілька тисяч осіб. Загальне керівництво відділами здійснював командир Роман-Дмитро Клячківський, на чолі штабу стояв В. Івахів, після загибелі якого Крайовий військовий штаб очолив В. Сидор.
Однак дії військових відділів ОУН - сд не переносилися з Волині та Полісся до Галичини. У Галичині нацисти робили спроби загравати з українським населенням, намагаючись протиставити українців полякам. У 1942-1943 pp. саме польський визвольний рух становив головну небезпеку для німецького режиму, тому українцям дозволили створити Український центральний комітет у Кракові та Український крайовий комітет у Львові, мережу Українських допомогових комітетів, а згодом навіть оголошено набір до дивізії «Галичина», а в планах було створення дивізії «Карпати». Окрім того, культивувався міф про споконвічне германофіль-ство галичан і про їхній німецький ультралоялізм, що знижувало активність місцевого населення. Тому в Галичині ОУН - сд могла розраховувати лише на створення нечисленних груп, які навіть не декларували (з тактичних міркувань) своєї належності до організації, а виступали під назвою Українська народна самооборона (УНС) чи Самооборонні кущові відділи (СКВ).
Вояки військових відділів ОУН - сд робили спроби поширити свій вплив на Білорусь та Наддніпрянську Україну. Це пояснювалося тим, що німецький окупаційний режим у «рейхскомісаріаті Україна» був значно жорстокішим, ніж у «дистрикті Галичина», східній частині генеральної губернії. Відповідно були й передумови для стрімкого росту чисельності УПА та поширення антинімецьких настроїв серед населення.
Загальне командування військовими відділами здійснював поручник Олександр Луцький («Андрієнко»). Навесні 1943 року військові відділи ОУН - сд провели консолідаційну акцію, спрямовану на об’єднання зусиль усіх розрізнених груп, що існували на Поліссі та Волині.
У травні 1943 року УПА - сд і УПА - ПС об’єдналися в єдину УПА. Представники військових відділів ОУН - сд мали ввійти в штаб УПА, однак відмінність доктрин і статутів, а також особисті амбіції лідерів призвели до наростання суперечностей між Т. Боровцем і ОУН - сд. Сторони стали звинувачувати одна одну в деструкції та розпалюванні отаманщини. Окрім того, Т. Боровець не наважувався вступати в конфлікт з польською Армією крайовою (АК), яка активно діяла на Волині, а Р.-Д. Клячківський, як і вся ОУН - сд, розглядав поляків як окупантів, тому вважав антипольські акції необхідними.
Намагаючись відмежуватися від Р.-Д. Клячківського, Т. Боровець у липні 1943 року від’єднався від УПА й оголосив про створення Української народної революційної армії (УНРА). На базі цієї формації була створена Українська національно-демократична партія. 18 серпня 1943 року, підтримуючи консолідаційну акцію, спрямовану на створення єдиної потужної військової структури, загони служби безпеки УПА на чолі з курінним М. Скорупським («Максом») оточили штаб УНРА в районі Степаня й, заарештувавши цілий ряд старшин, роззброїли УПА - ПС. За таких обставин в УПА влилося чимало колишніх прихильників Т. Боровця. Після вступу наприкінці 1943 року радянських військ на Житомирщину Т. Боровець розпочав переговори з німцями про передачу його загонам зброї та військового спорядження для ведення партизанської боротьби з більшовиками. Однак у ході переговорів Т. Боровця заарештувало гестапо й ув’язнило в концтаборі Саксенгаузен. Командування УНРА деякий час здійснював отаман Л. Щербатюк-Зубатий. Окремі загони УНРА діяли до 1945 року, частково поширюючи свої дії й на Галичину.
7-8 серпня 1943 року відділи УПА - Південь на чолі з Іваном Клими-шиним («Круком») провели на Кременеччині роззброєння та структурну ліквідацію військових відділів ОУН(М), якими командував Микола Недзведзький («Хрон»). Більша частина мельниківців влилася в УПА, а деякі діячі ОУН(М) — Федір Польовий («Поль»), Василь Штуль («Чорнота»), Максим Скорупський («Макс») та Олександр Яценюк («Волинець») — обійняли керівні посади в УПА.
Восени 1943 року на Волині була ліквідована група Тимофія Басюка («Яворенка») «Фронт української революції», яка займала антибандерівську позицію. У листопаді 1943 року завершилися переговори між ОУН - сд та ОУН(М), під час яких були досягнуті домовленості про:
• утворення єдиної УПА;
• допустимість поєднання легальної участі в українських збройних формуваннях у складі німецької армії (їх планувалося використати як підготовчо-вишкільну базу) та підпільної роботи;
• припинення міжфракційної ворожнечі на час боротьби за визволення України;
• участь мельниківських представників у єдиному штабі.
Однак після загадкової загибелі Р. Сушка в січні 1944 року в нетривкому мельниківсько-бандерівському альянсі стався новий розкол.
У серпні 1943 року відбувся III Надзвичайний великий збір ОУН. Своїми постановами він засудив процеси деморалізації, які відбувалися в таборі націоналістів. Збір закликав не тільки українців, а й представників усіх інших народів боротися проти німецького та сталінського тоталітарних режимів. У лавах УПА з’явилися вчорашні бійці й командири Червоної армії; крім українців, сюди також вступали росіяни, білоруси, узбеки, грузини, вірмени, азербайджанці, євреї та ін. У прийнятій згодом політичній декларації зазначалося: «Ми за повне визволення українського народу від московсько-більшовицького та німецького ярма, за побудову самостійної Соборної Держави без панів, поміщиків, капіталістів, без більшовицьких комісарів, енкаведешників та партійних паразитів».
У лавах ОУН - УПА за різними підрахунками було 20-40 тис. осіб. Крім двох фронтів (радянського та німецького), які тримала УПА, повстанцям довелося розгорнути й третій фронт проти польських партизанів АК, що діяли в західних регіонах України. Поляки намагалися взяти під свій контроль території України, які, на їхню думку, історично належали Польщі. Період протистояння ОУН - УПА та АК український історик О. Субтельний назвав «українсько-польською різаниною».
Упродовж 1943-1944 pp., за підрахунками українських істориків, тільки на Холмщині вояки АК знищили 5 тис. українців та спалили десятки сіл. За наказом Р. Шухевича ОУН - УПА провела відплатні акції. Як стверджує О. Субтельний, «вирізано 60-80 тис. польських чоловіків, жінок і дітей». Унаслідок трагічних подій обидва народи переживали криваву драму, яка тривала до 1947 року.
Серед найбільших військових операцій можна вважати напад УПА 19 серпня 1942 року на станцію Шепетівка, унаслідок якого німецький гарнізон зазнав важких утрат.
Бойові дії УПА в 1943 році на Волині та Поліссі призвели до того, що в ряді районів була повністю ліквідована німецька окупаційна адміністрація й проголошена тимчасова українська військова влада. Через низку продуманих та вдало проведених бойових операцій значно зріс авторитет УПА як військової структури.
21 березня 1943 року здійснено напад на Горохів, під час якого курінь С. Качинського («Остапа») здобув численні трофеї та кілька стратегічних об’єктів. 2 травня 1943 року на трасі Брест — Ковель убито командувача «Штурмабтайлюнга» генерала В. Лютце. У середині травня 1943 року неподалік від Дубно обстріляно автомобіль, у якому їхали німецькі офіцери та митрополит Української автономної церкви Олексій (Громадський), відомий своїми антинаціоналістичними виступами, вірністю московському патріархові та відвертою колаборацією з німцями.
У серпні 1943 року відбувся бій у Загорові роти Андрія Марцинюка («Берези»), під час якого німецька сторона застосовувала важку авіацію. У бою загинули 31 повстанець із 42 та понад 100 німців (з-понад 500).
Підрозділи УПА здійснювали рейди на Правобережжя, Буковину, Закарпаття, Підляшшя, Посяння; більша частина з них мала бойовий характер (боротьба проти польських боївок і радянських партизанів), а інша — переважно пропагандистський.
У відповідь на розгортання повстанського руху німецька адміністрація вдалася до масового терору (деякий час відповідальним за каральні анти-партизанські акції був генерал Еріх фон дем Бах). У регіоні відбувалися постійні каральні акції, під час яких гітлерівці знищили велику кількість заручників з-поміж мирного населення. Керівники ОУН та УПА були поставлені поза законом. За голову провідника ОУН - сд М. Лебедя («Максима Рубана») гестапо призначило нагороду 50 тис. німецьких марок. 10 жовтня 1943року нацистська влада проголосила військовий стан у Галичині.
У грудні 1943 року УНС узяла назву «УПА - Захід». Це означало завершення періоду становлення УПА й початок розширення її діяльності на регіони, опанування яких перед тим було проблематичним. Передусім утілювався в життя план опанування Карпатських гір та налагодження дипломатичної служби. У 1943-1944 pp. представники УПА налагодили контакти з угорськими, румунськими, словацькими військовими чинниками, а також з представниками союзників. Восени 1943-1944 pp. командування УПА досягло домовленості про дотримання нейтралітету з командуванням угорських і румунських частин, що перебували на українських землях; у лютому 1944 року була укладена угода з польською Армією крайовою про взаємовизнання боротьби обох народів за незалежність.
На чолі УПА стояли Головна команда та Головний військовий штаб. Армія поділялася на три Генеральні воєнні округи:
• УПА - Північ, до складу якого входила територія Волині й Полісся;
• УПА - Захід, яка охоплювала території Галичини й українських земель, що перебували в складі Польщі;
• УПА - Схід (УПА - Південь), до якої входили Кам’янець-Подільська, Вінницька області та Крем’янеччина.
Кожна Генеральна воєнна округа (ГВО) поділялася на воєнні округи (ВО).
Головну команду становили головний командир та члени Головного військового штабу. Штаб ділився на сім управлінь:
• оперативне;
• розвідувальне;
• управління постачання;
• персональне;
• вишкільне;
• управління політичного виховання;
• управління військових інспекторів.
У 1943 році, коли радянські війська вступили на територію України, УПА опинилася перед загрозою війни на два фронти. З літа 1943 року почастішали сутички УПА з радянськими партизанами. Спроби переговорів з представниками з’єднань О. Сабурова, С. Ковпака, Д. Медведева, А. Бегми та П. Вершигори не дали реальних наслідків. Радянська сторона та гітлерівці трактували УПА як бандитів, «ворогів народу». Український націоналізм, у свою чергу, був послідовно антирадянським.
У листопаді 1943року на Житомирщині відбувся Конгрес антибільшовицького блоку народів, який намітив проект створення спільного антирадянського фронту всіх поневолених націй. У цей час у складі УПА воювали представники інших національностей, робилися спроби створення в її складі національних формувань узбеків, грузинів тощо. Однак ці формування, як і сама участь неукраїнців в УПА, носили більше пропагандистський, аніж практичний характер.
Навесні 1944 року відбулися перші збройні сутички УПА з регулярними радянськими частинами. 12 лютого 1944 року перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов підписав офіційне звернення до УПА з пропозицією добровільно скласти зброю, однак УПА не відступила від боротьби. У квітні 1944 року неподалік від с. Гурби Мізоцького району Рівненської області відбулася велика битва між відділами НКВС (ЗО тис. осіб під командуванням генерала Марченка) та УПА - Південь (5 тис. осіб під командуванням Миколи Свистуна — «Ясеня»). Радянські війська завдали відчутної поразки УПА, яка втратила в цьому бою 3 588 вояків.
В умовах появи другого фронту була проведена реорганізація командування УПА та змінена тактика дій у нових обставинах. Насамперед вирішено об’єднати пости провідника ОУН та головного командира УПА. 27 січня 1944 року Р.-Д. Клячківський передав свої повноваження Р. Шухевичу («Тарасові Чупринці»), а сам залишився командувачем УПА - Північ (після загибелі Р.-Д. Клячківського 12 лютого 1945 року цей пост обійняв майор Іван Литвинчук — «Дубовий»), Головна команда УПА розпочала переговори з німецькими військами про припинення конфронтації. Представник УПА Іван Гриньох («Герасимовський») 5 березня 1944 року зустрівся в Тернополі з представником командування охоронної поліції (шуцманншафт) та СД кримінал-комісаром Паппе, а 28 березня — з оберштурмбанфюрером СС Вітиском. Під час розмов ішлося про можливість українсько-німецької співпраці в спільній боротьбі проти Червоної армії, забезпечення УПА зброєю з німецьких складів, обмін інформацією, яка становить тактичний інтерес для обох сторін, звільнення німцями українських повстанців, що потрапили в полон. Щоправда, співпраця, яка намітилася на рівні охоронної поліції та УПА, не принесла реальних наслідків, насамперед через брак часу, погану поінформованість низових структур, а також через неможливість досягти згоди з такими німецькими структурами, як гестапо тощо. Гітлерівці й далі проводили репресивні акції щодо повстанців, а повстанці протягом першої половини 1944 року неодноразово вели бої з нацистами.
Улітку 1944 року особовий склад УПА значно поповнився за рахунок розбитої в бою під Бродами дивізії СС «Галичина». Наприкінці 1944 року Р. Шухевич, перегрупувавши війська, відмовився від тактики широкомасштабних бойових операцій.
З 1945 року основний тягар боротьби УПА припав на УПА - Захід, а бойові дії перенеслися з Волині та Полісся до Галичини й Буковини, де діяла Буковинська українська самооборонна армія. Не припинився повстанський рух і на Волині. Більшість політичних і збройних акцій УПА була спрямована проти дій радянських адміністративно-каральних органів, зокрема проти проведення масової мобілізації, переслідування Української греко-католицької церкви, депортації місцевого цивільного населення. Командування УПА розробляло плани зі створення загону особливого призначення УПА - Схід під командуванням Костянтина Гіммельрайха, який мав пробитися в околиці Києва для організації масових антирадянських виступів.
У 1944 році в Карпатах представники довоєнних політичних партій Західної України та східних українців створили Українську головну визвольну раду (УГВР), яка закликала неросійські народи СРСР об’єднатися проти Москви.
На території західних областей України також діяли й польські партизанські з’єднання, які ворогували як із загонами УПА, так і з радянськими партизанами.
Партизанський рух відіграв важливу роль під час Курської битви влітку 1943 року, коли партизани провели скоординовану операцію на залізницях для зриву перегрупування частин ворога.
Таким чином, рух Опору в Україні в роки Другої світової війни увібрав боротьбу як проти фашистських окупантів, так і за створення Української держави. Комуністичний та націоналістичний партизанський і підпільні рухи наближали час перемоги. Однак вони залишалися на різних політичних позиціях, тому радянські війська й УПА перебували в стані відкритої війни.
Довідка.
Абвер (від німецького Abwehr, буквально — оборона) — орган військової розвідки та контррозвідки Німеччини в 1919— 1944 рр.
Джерела
Акт відновлення Української держави
1. Волею Українського народу Організація українських націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України...
2. На західних землях України твориться Українська Влада, яка підпорядковується Українському національному Урядові, що створиться в столиці України — Києві з волі Українського народу.
3. Відновлена Українська держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Великонімеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає Українському народові визволитися з-під московської окупації.
Українська національна революційна армія, що творитиметься на українській землі, боротиметься далі спільно з союзною німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську державу і новий справедливий лад у цілому світі...
Ярослав Стецько, в.р.
Голова Національних Зборів.
Олена Теліга (дівоче прізвище — Шовгенів)
(1907-1942) Видатна українська поетеса( політичний діяч. Народилася в Санкт-Петербурзі. 1917 року разом з батьками переїхала до Києва. 1925 року вступила на історико-філологічний відділ Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова в Празі. У 1926 році вийшла заміж за сотника армії УНР М. Телігу. 1932 року вступила до Організації українських націоналістів. Після розколу 1940 року залишилася в ОУН(М). 1941 року разом з чоловіком переїхала до Львова. Того ж року разом з похідними групами ОУН вирушила до Києва, де організувала Спілку українських письменників, редагувала літературно-мистецький додаток до газети «Українське слово» — часопис «Литаври». Після початку масових репресій гітлерівців проти українських націоналістів відмовилася залишити місто й далі провадила літературну та політичну діяльність. 7 лютого 1942 року заарештована й разом з чоловіком розстріляна в Бабиному Яру. (За «Довідником з історії України»)
Персоналії
Тарас Боровець (псевдоніми: Тарас Бульба, Чуб, Ґонта) (1908-1981)
Український військовий і політичний діяч. Народився на Волині. У 1930 р. заснував організацію «Українське національне відродження». Кілька разів Т. Боровця заарештовували польські служби. У 1939—1941 pp. брав участь в організації націоналістичного підпілля на Поліссі та Волині. На початку радянсько-німецької війни організував та очолив партизанські підрозділи «Поліської Січі». За деякими даними в листопаді 1943 р. був заарештований гестапо у Варшаві й ув’язнений до концтабору Саксенгаузен. Звільнений у вересні 1944 р. З 1948 р. жив в еміграції в Канаді. Видавав журнал «Меч і воля». Помер у Торонто. Автор спогадів «Армія без держави».
(За «Довідником з історії України»)
Роман Шухевич (псевдонім Тарас Чупринка) (1907-1950)
Український військовий та політичний діяч. Генерал-хорунжий. Входив до галицького крайового проводу ОУН (Б). Дотримувався тактики революційних дій. Один з організаторів «Карпатської Січі». З 1942 р. — головнокомандувач УПА. З березня 1943 р. — військовий референт проводу ОУН. У березні 1950 р. загинув у бою зі співробітниками радянських органів безпеки біля с. Білогорща, поблизу Львова.
(За «Довідником з історії України»)
Праведники світу
Однією з форм українського опору гітлерівському геноцидові було рятування євреїв, які за планами нацистів підлягали цілковитому знищенню. Людей, які рятували чуже життя, наражаючи себе на смертельну небезпеку, історик М. Коваль назвав тими, «хто зберіг честь нації». За біблійними традиціями їх ще називають праведниками.
Переважна більшість українців негативно ставилася до Голокосту, а найсміливіші надавали допомогу євреям. Так, митрополит А. Шептицький особисто врятував 15 рабинів та 150 єврейських дітей. У посланні до вірних «Не вбий» він відкрито виступив на захист євреїв і через це дивом уникнув репресій з боку німецької влади. Активну допомогу євреям надавав його брат Климентій та багато інших мешканців України.
Тільки на Львівщині від нацистського геноциду врятовано кілька тисяч єврейських чоловіків, жінок, дітей. Біля 100 українців Галичини німці закатували за допомогу євреям. Євреїв переховували, допомагали з одягом та харчами, часто священики видавали їм довідки з православними іменами. На Поділлі ціле українське село Яруга стало праведником світу, врятувавши від катів усіх своїх єврейських мешканців. За підрахунками істориків, сьогодні відомо близько 2 тис. українців, які одержали високе ім’я Праведника світу. Більше має тільки Польща (понад 5 тис.) та Голландія (понад 4 тис). На честь українців, які рятували євреїв від винищення, у Єрусалимі висаджено дерева, а самі герої нагороджені ізраїльськими медалями «Праведник народів світу».
ДОМАШНЕ ЗАВДАННЯ: ПАРАГРАФ 38, СТОР. 217 ПИТАННЯ 7-10
28.04.2025 ТЕМА: БОЙОВІ ДІЇ ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ У 1942 - 1944 РОКАХ В УКРАЇНІ
• Наведіть приклади героїчної оборони українських міст.
• Як Німеччина та її союзники поділили українські землі?
• Як відбувалося приєднання Криму до Росії у 1783 р.?
1. Початок звільнення України від німецьких окупантів. Битва за Дніпро.
Невдовзі після контрнаступу радянських військ під Сталінградом (листопад 1942 р. - лютий 1943 р.) розпочалося визволення території України. Першим населеним пунктом, звільненим від окупантів, стало с. Півнівка Ворошиловградської (нині Луганської) області. 18 грудня 1942 р. сюди увійшли війська Південно-Західного фронту. Корінний перелом у німецько-радянській війні настав після битви на Курській дузі (5 липня-23 серпня 1943 р.), що забезпечило сприятливі умови для розгортання загального стратегічного наступу Червоної армії. І хоча бої за Донбас тривали ще у січні-березні, його остаточне визволення відбулося саме після Курської битви. 22 вересня 1943 р. Донбас було звільнено. Протягом серпня-вересня того ж року від німців також було очищено усю Лівобережну Україну. Радянські війська підійшли до Києва 700-кілометровою смугою від Лоєва до Запоріжжя.
Передбачаючи криваву сутичку не на життя, а на смерть, у серпні 1943 р. гітлерівці розпочали будівництво «Східного валу» — лінії укріплень уздовж річок Дніпро та Молочна. Натомість Червона армія до кінця вересня підготувала понад 20 плацдармів на західному березі Дніпра, тобто територій, де радянська влада зосередила війська та бойову техніку для визволення Києва і Правобережної України. Форсування Дніпра розпочали майже одночасно у кількох місцях: біля Києва — війська 1-го Українського (колишнього Воронезького) фронту, біля Черкас — війська 2-го Українського (колишнього Степового) фронту, біля Дніпропетровська (нині Дніпро) — війська 3-го Українського (колишнього Південно-Західного) фронту, в напрямку Кримського півострова — війська 4-го Українського (колишнього Південного) фронту.
Наступ на Київ розпочався з Букринського плацдарму, за 80 км південніше від Києва. Проте Вермахт тримав міцну оборону, зосередивши тут 10 дивізій, 5 з яких — танкові. Тоді радянське командування вдалося до хитрого маневру. Вночі, потайки від німців, кілька дивізій повернулися на лівий берег Дніпра, піднялися за 110 км на північ від Києва, а звідти знову перейшли на правий берег Дніпра на Лютізький плацдарм. 1 листопада 1943 р. радянські війська розпочали одночасний наступ з Букринського та Лютізького плацдармів, а 6 листопада 1943 р. увійшли до Києва. Під час форсування Дніпра та Київської наступальної операції загинуло 417 тис. радянських воїнів, а з урахуванням чорносвитників — не менше 800 тис. осіб. Відтак, «битва за Київ» стала однією з найкривавіших воєнних операцій Другої світової війни. Чорносвитниками називали піхотні підрозділи Червоної армії, сформовані з місцевого населення окупованих територій відразу після їхнього звільнення. Такі піхотинці не мали ні належної амуніції, ні зброї. По суті, вони були «гарматним м’ясом» при наступі Червоної армії. Політруки і командири виправдовували цей злочин так: «Поки ми кров проливали у боротьбі з ворогом, ви відсиджувалися, тож тепер змийте власною кров’ю провину окупації». Навіть німці так не ставилися до слов’ян, які воювали в підрозділах Третього Рейху і яких вони вважали нижчою расою. Отже, на зміну німецьким окупантам приходили радянські — ще жорстокіші.
Провина окупації, змита кров’ю
1. Коли й завдяки чому розпочалося визволення України?
2. Чому німці будували «східний вал», а Червона армія створювала плацдарми?
3. Коли і якою ціною було звільнено Київ?
Мовою джерела. Запис у «Щоденнику» Олександра Довженка від 28 листопада 1943 р.:
«Сьогодні В. Шкловський розказав мені, що в боях загибає множество мобілізованих на Україні звільнених громадян. їх звуть, здається, чорносвитками. Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться як на винуватих. «Один генерал дивився на них у бою і плакав», — розповідав мені Віктор».
1. Які емоції у вас викликають спогади та фото поруч?
2. Узагальніть одним словом витяг зі «Щоденника» та фото.
2. Вигнання німецьких військ та їхніх союзників з території України.
У той час як війська 1-го Українського фронту визволяли Київ, війська 2-го, 3-го і 4-го Українських фронтів форсували Дніпро на півдні. У ході тримісячних боїв було визволено Запоріжжя та Дніпропетровськ (нині Дніпро), очищено від гітлерівців пониззя Дніпра. Переможна «битва за Дніпро» відкрила для Червоної армії шлях на Правобережжя та Південну Україну. Із грудня 1943 р. розпочався загальний наступ радянських військ на Правобережній Україні 1400-кілометровою смугою від Полісся до Криму.
До середини січня 1944 р. в результаті Житомирсько-Бердичівської наступальної операції Житомирська, частково Київська, Вінницька і Рівненська області були майже повністю очищені від німецьких військ.
Перемога під Корсунь-Шевченківським у наступальній операції січня-лютого 1944 р. увійшла в історію під назвою «Сталінград на Дніпрі», адже в оточенні опинилося 10 гітлерівських дивізій. Одночасно з Корсунь-Шевченківською було проведено Рівненсько-Луцьку операцію. 26 березня 1944 р. під час Проскурівсько-Чернівецької наступальної операції війська 2-го Українського фронту вийшли на кордон з Румунією біля Чернівців, а 8 квітня 1944 р. війська 1-го Українського фронту - на кордон із Чехословаччиною.
Від початку квітня до середини травня 1944 р. війська 4-го Українського фронту провели Кримську наступальну операцію, звільнивши від окупантів Кримський півострів. Під час Львівсько-Сандомирської наступальної операції (липень-серпень 1944 р.) Червона армія зайняла західні області України й увійшла на територію Польщі. Наприкінці серпня 1944 р. лише за десять днів війська 2-го і 3-го Українських фронтів звільнили Ізмаїльську область України та Молдавію в результаті Яссько-Кишинівської наступальної операції. 8 жовтня 1944 р. від ворога було звільнено останній населений пункт УРСР у її довоєнних кордонах - село Лавочне Дрогобицької (нині Львівської) області. Завершила визволення України Карпатсько-Ужгородська наступальна операція, коли війська 4-го Українського фронту 28 жовтня 1944 р. повністю взяли під свій контроль Закарпатську Україну. Згідно з Указом Президента В. Ющенка, з 2009 р. 28 жовтня проголошено Днем визволення України від німецьких загарбників, коли вшановують ветеранів і пам’ять про загиблих воїнів.
1. Коли й завдяки чому радянські війська розпочали наступ на Правобережжі?
2. Яку битву називають «Сталінградом на Дніпрі»?
3. Перерахуйте наступальні операції Червоної армії 1944 р. у хронологічній послідовності.
Карикатура
1. Поміркуйте, якій наступальній операції присвячена карикатура?
3. Депортація кримських татар та інших народів Криму.
12 травня 1944 р. завершилася Кримська наступальна операція. Місцеве населення радо вітало Червону армію. Здавалося б, починається нове вільне життя. Проте біда не забарилася. Ще 11 травня 1944 р. Державний комітет оборони у таємній постанові звинуватив увесь кримськотатарський народ у співпраці з окупантами й масовому дезертирстві та прийняв рішення виселити його з історичної батьківщини. 18 травня 1944 р. на світанку війська НКВС розпочали спецоперацію з виселення кримських татар за межі півострова, яка завершилася до вечора 20 травня 1944 р. Кримських татар, які залишилися, депортували разом з представниками інших національностей упродовж 27-28 червня 1944 р. Людей поміщали в товарні вагони і вивозили передовсім у Середню Азію й Казахстан. Час перебування ешелонів у дорозі становив два, а то й три тижні.
Депортація кримських татар 18-20 травня 1944 р.
Жертвами цієї насильницької акції стали понад 200 тис. кримських татар та понад 40 тис. греків, болгар, вірменів, турків, іранців. Після завершення війни родичі депортованих, а це вчорашні солдати й офіцери, були також насильно відправлені у спеціальні поселення і проголошені зрадниками. Їхнє майно згодом передали переселенцям з Росії та України. Крим було перетворено з Автономної Радянської Соціалістичної Республіки на Кримську область СРСР. На півострові нищили все, що зберігало історичну пам’ять: книги, газети, журнали кримськотатарською мовою, зрівнювали з землею могили, кримськотатарські топоніми замінювали на радянські.
Примусове переселення було злочином керівництва Радянського Союзу, вчиненим проти людяності. Порушувалася стаття 50 чинної Гаазької конвенції 1907 р. «Про закони і звичаї сухопутної війни». Згідно з Постановою Верховної Ради України від 12 листопада 2015 р., депортація кримських татар 1944 р. визнана геноцидом, а 18 травня відзначено як День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Це трагедія не лише Криму, а й усієї України.
1. Коли відбулася депортація мешканців Криму? Куди їх вивозили?
2. Хто став жертвою депортацій 1944 р. у Криму?
3. Коли в Україні вшановують пам’ять жертв геноциду кримськотатарського народу?
Крим, 1944 р. Дерево, вирване з корінням
Мовою джерела. Зі спогадів кримської татарки Айше Читак із села Ай-Васил (нині — частина Ялти):
«18 травня, годині о 4 ранку, нас розбудили озброєні солдати. На збори дали п'ятнадцять хвилин, сказали, що можемо взяти найцінніше, але навіть подушку не дали забрати, мовляв, це вам не знадобиться. Мама одягла пальто брата й взяла тільки лампу. ... Потім разом із сестрами, племінниками (нас
було 14 осіб) та односельцями повели туди, де зібралося все село. ... І всіх пішки погнали в Дерекой (сусіднє село). Коли проходили повз наш будинок, було видно, що там уже хтось хазяйнував, шукали цінні речі. У Дерекої ... повантажили на машини й відвезли до Бахчисарая, де завантажили у вагони для худоби та відіслали в невідомому напрямку».
1. Які емоції викликають у вас спогади Айше Читак та світлина поруч?
2. Яким було ставлення солдатів до кримських татар?
Коли в Україні майже вся територія була звільнена від німецьких загарбників та їх союзників, ...
у Тихому океані поблизу Філіппін завершилася найбільша із авіа-морських битв у історії людства між США та Японією.
Депортація кримських татар у травні 1944 р.: http://territoryterror.org.ua/uk/publications/details/?newsid=405
Битва за Київ. 1943 рік. Чорна піхота — знищення українців: https://www.youtube.com/watch?v=uNZ4U_CPngk
Підсумуйте свої знання
1. Запам’ятайте дати і події, пов’язані з ними:
- 18 грудня 1942 р. — звільнення першого українського населеного пункту — с. Півнівка Ворошиловградської (нині Луганської) області;
- 6 листопада 1943 р. — звільнення Києва;
- 18-20 травня 1944 р., 27-28 червня 1944 р. — депортація кримських татар та представників національних меншин з Кримського півострова;
- 8 жовтня 1944 р. - звільнено с. Лавочне Дрогобицької області — останній населений пункт УРСР у її довоєнних кордонах;
- 28 жовтня 1944 р. — остаточне визволення України від німецьких загарбників та їхніх союзників.
2. Поясніть значення понять: «Східний вал», плацдарм, чорносвитники.
3. Назвіть наступальні операції Червоної армії, в результаті яких було визволено Україну.
4. Поміркуйте. Які воєнні злочини вчинила радянська влада під час визволення України? Відповідь обґрунтуйте.
28.04.2025 ТЕМА: "ЧОРНОСВИТНИКИ" . РАДЯНСЬКИЙ ПАРТИЗАНСЬКИЙ РУХ. ВИГНАННЯ НАЦИСТСЬКИХ ЗАГАРБНИКІВ З УКРАЇНИ
Депортація кримських татар та інших народів Криму.
12 травня 1944 р. завершилася Кримська наступальна операція. Місцеве населення радо вітало Червону армію. Здавалося б, починається нове вільне життя. Проте біда не забарилася. Ще 11 травня 1944 р. Державний комітет оборони у таємній постанові звинуватив увесь кримськотатарський народ у співпраці з окупантами й масовому дезертирстві та прийняв рішення виселити його з історичної батьківщини. 18 травня 1944 р. на світанку війська НКВС розпочали спецоперацію з виселення кримських татар за межі півострова, яка завершилася до вечора 20 травня 1944 р. Кримських татар, які залишилися, депортували разом з представниками інших національностей упродовж 27-28 червня 1944 р. Людей поміщали в товарні вагони і вивозили передовсім у Середню Азію й Казахстан. Час перебування ешелонів у дорозі становив два, а то й три тижні.
Жертвами цієї насильницької акції стали понад 200 тис. кримських татар та понад 40 тис. греків, болгар, вірменів, турків, іранців. Після завершення війни родичі депортованих, а це вчорашні солдати й офіцери, були також насильно відправлені у спеціальні поселення і проголошені зрадниками. Їхнє майно згодом передали переселенцям з Росії та України. Крим було перетворено з Автономної Радянської Соціалістичної Республіки на Кримську область СРСР. На півострові нищили все, що зберігало історичну пам’ять: книги, газети, журнали кримськотатарською мовою, зрівнювали з землею могили, кримськотатарські топоніми замінювали на радянські.
Примусове переселення було злочином керівництва Радянського Союзу, вчиненим проти людяності. Порушувалася стаття 50 чинної Гаазької конвенції 1907 р. «Про закони і звичаї сухопутної війни». Згідно з Постановою Верховної Ради України від 12 листопада 2015 р., депортація кримських татар 1944 р. визнана геноцидом, а 18 травня відзначено як День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Це трагедія не лише Криму, а й усієї України.
1. Коли відбулася депортація мешканців Криму? Куди їх вивозили?
2. Хто став жертвою депортацій 1944 р. у Криму?
3. Коли в Україні вшановують пам’ять жертв геноциду кримськотатарського народу?
ДОМАШНЕ ЗАВДАННЯ: ПАРАГРАФ 39, ПОВТОРИТИ 38. СТОР.225 ПИТАННЯ 1-6
05.05.2025 ТЕМА: КУЛЬТУРА В РОКИ ВІЙНИ. ПРОПАГАНДА В УМОВАХ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ.
Вже влітку 1941 року починається евакуація науково-дослідних центрів України. У складі Академії наук УРСР було евакуйовано майже 400 академіків, членів-кореспондентів та інших наукових працівників до столиці Башкирії Уфи. У червні 1943 року Академію наук та інші науково установи України було переведено до Москви[2]. 130 докторів і кандидатів наук, 170 співробітників академії воювало на фронтах війни у лавах Радянської армії.
Над невідкладними завданнями оборони країни в сфері авіоніки, радіолокації та пеленгування працювали 8 лабораторій Фізико-технічного інституту АН УРСР в Алма-Аті. Інститут чорної металургії АН УРСР (Свердловськ) працював над вдосконаленням артилерійських установок. Інститут будівельної механіки АН УРСР працював на потребу військово-повітряних сил СРСР. Інститут електрозварювання АН УРСР (Нижній Тагіл) Євгена Патона застосував метод автоматичного дугового зварювання під флюсом для поліпшення якості і міцності корпусів легендарних танків Т-34, впроваджено швидкісне електрозварювання на танкових і авіабомбових заводах[2]. У березні 1944 року Академія наук повертається до Києва. Через рік було створено ряд нових лабораторій: швидкісних машин і механізмів (пізніше лабораторія гідравлічних машин), металофізики, машинознавства і проблем сільськогосподарської механіки.
Вчені-суспільствознавці зміцнювали моральний стан армії, розповідаючи їй про героїчне минуле українського народу, національно-визвольну боротьбу Богдана Хмельницького. Перед українською історичною наукою радянською владою була поставлена задача роз'яснити цілі визвольної війни, розкрити широким масам їхнє героїчне минуле. Задля вирішення цього завдання було видано перший том «Історії України» для вузів, науково-популярний «Нарис історії України», перший том «Наукових записок» Інституту історії і археології України АН УРСР. Фахівці гуманітарних наук входили до бригад лекторів, які виступали з лекціями із військово-історичної тематики на передовій, у гарнізонах міст, винищувальних батальйонах[2].
Під час німецької окупації у Києві у 1941 році зусиллями ректора Київського університету та члена Київської міської управи К. Т. Штеппи було створено паралельну Українську академію наук, яку очолив В. О. Плотніков. Втім, вже у 1942 діяльність академії було практично паралізовано.
Дослідження велися в університетах Львова, Одеси, Чернівців.
Упродовж 1943—1944 років мовознавець Юрій Шевельов написав у Львові працю «Внесок Галичини у формування української літературної мови», де вперше дав загальну оцінку історії та тодішньому стану взаємного впливу мовних традицій Галичини та «Великої України».
Радянська територія[ред. | ред. код]
Українські вчені розробили нові ефективні методи лікування поранених. Інститут клінічної фізіології АН УРСР на чолі з академіком Олександром Богомольцем створив препарати для лікування ран та переломів кісток. Під час війни Академія наук УРСР була евакуйована до Уфи (Башкирія). Там її президент Олександр Богомолець провів масову реорганізацію української науки для потреб воєнного часу, разом з академіком Миколою Бурденком створив Академію медичних наук СРСР. Разом із колективом Інституту клінічної фізіології АН УРСР винайшов сироватку для лікування ран. Тільки за 1943 рік для потреб військових шпиталів було виготовлено 3 млн доз цієї сироватки[1][2].
Співробітники Харківського інституту переливання крові організували пункти заготівлі та консервування крові, підготували спеціалістів для роботи в них та відправили пораненим бійцям кілька тонн консервованої крові. Інститут біохімії АН УРСР на чолі з академіком Олександром Палладіним створив препарат, що прискорював згортання крові.
Відомий хірург-офтальмолог, академік Академії наук УРСР Володимир Філатов в Українському інституті хвороб ока в Ташкенті удосконалив методи лікування хвороб ока та розробив ефективну пересадку рогівки пораненим.
Микола Стражеско інтенсивно працював над вивченням ранової інфекції і ранового сепсису. У подальшому Микола Дмитрович продовжив власні дослідження в Центральному шпиталі Радянської армії в Москві[1]</[2]. Інститут-шпиталь з діагностики і терапії проникаючих поранень грудної клітки у Новосибірську знизив смертність серед поранених з 30 % до 7 %.
Відомий хірург Коломійченко Михайло Сидорович, керівник Київського інституту вдосконалення лікарів з перших днів війни разом із колективом перебував на фронті, став головним хірургом 62 армії[2].
Під час війни в Радянському Союзі 52 медики, серед них 16 жінок, були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Санітарку М. С. Нечипорук було нагороджено орденом Слави трьох ступенів. Марія Сердюк була удостоєна вищої нагороди Міжнародного комітету Червоного Хреста — медалі імені Флоренс Найтінгейл. За участь у партизанському русі страчено професора Петра Михайловича Буйка, лікаря І. І. Сосніна разом із дочкою-партизанкою Ніною, Олену Убийвовк, доньку лікаря, підпільницю, керівника комсомольської молодіжної організації «Нескорена полтавчанка».
Воєнний досвід медицини було вивчено і узагальнено в 45 томах «Досвіду радянської медицини у Великій Вітчизняній війні», 6 томах Енциклопедичного словника воєнної медицини.
У зв'язку з потребами фронту окупанти активно підтримували медичну освіту на окупованих територіях (на відміну від багатьох інших фахів, які в окупації занепали). Мали місце спроби створити місцеві відділення українського Червоного Хреста у Києві (Федір Богатирчук), Полтаві (Галина В'юн) та інших містах, але невдовзі ці установи були зачинені нацистами.
Радянська територія[ред. | ред. код]
У роки війни понад 45 українських вузів працювали в евакуації. Київський і Харківський університети були об'єднані в один, який поновив свою роботу в лютому 1942 року в Кизил-Орді (Казахстан), Одеський університет перебував на той час у Байрам-Алі (Туркменістан), Київський індустріальний — у Ташкенті, Харківський хіміко-технологічний — у Чугчику (Узбекистан), Миколаївський кораблебудівний — у Пржевальську. Окремі вузи влились як факультети до місцевих навчальних закладів[1].
У тилу для евакуйованих дітей було сформовано школи й класи з українською мовою навчання, зокрема в Саратовській області — 30 українських шкіл і класів, у Свердловській — 18, у Новосибірській — 11, школи створено також у Куйбишевській, Сталінградські, Пермській, Омській областях, в Середній Азії. Там же розміщувались евакуйовані дитячі будинки, ремісничі училища та інші освітні заклади[1][2]. Загалом 5,5 тис. евакуйованих українських педагогів працювали в 100 українських навчальних закладів. Учнів інформували про розвиток подій на фронтах, випускались бойові листки, активно велося листування з фронтовиками, вистави і концерти самодіяльності у шпиталях для поранених бійців і командирів[2].
Під час відбудови інфраструктури на зруйнованих війною землях України швидко зростала кількість шкіл. У 1943—1944 навчальному році працювало 12 802 шкіл, навчалось 1,77 млн учнів. У 1944—1945 навчальному році працювало 24 тис. шкіл, де навчалося 4,13 млн учнів, працювало 145 тис. учителів. На Західній Україні до 1945 року було відновлено 5,7 тис. шкіл, в яких навчалось 840 тис. учнів, на поповнення навчальних кадрів прибуло 10 тис. вчителів зі Східної і Південної України[2].
На території Рейхскомісаріату Україна діяли лише початкові школи, шкільна освіта переведена на українську мову, вводилось обов'язкове вивчення німецької мови. Влада з осторогою дивилася на будь-яких представників національної інтелігенції, як на потенційних зрадників і заколотників, очільників національно-визвольного руху. Було страчено у Києві — більше 200 вчителів, 3 тис. харківських освітян[2]. Замість вищої освіти в Райхскомісаріаті Україна існувала професійна освіта (переважно медична, технічна та культурна).
Вища освіта існувала у дистрикту Галичина, який належав до Генерал-губернаторства, а також в Трансністрії (румунська зона окупації). Професійна освіта існувала в анексованому мадярами Закарпатті (училища у Хусті, Мукачеві, Ужгороді). Студенти з цих регіонів мали можливість навчатися також в Німеччині, Румунії та Угорщині, відповідно. Водночас велися репресії проти місцевої інтелігенції. Жертвами репресій в Галичині були спочатку поляки (було страчено 42 професори Львівського університету), а надалі також українці.
Радянська територія[ред. | ред. код]
Преса
Засоби масової інформації, що вже наприкінці 1941 року були евакуйовані на схід Росії, виконували функцію мобілізації українського народу на боротьбу, а не співробітництво з німецькою владою. Українські видавництва об'єдналися в єдине Українське державне видавництво, що випускало українську політичну і художню літературу, листівки, газети і журнали для бійців в Саратові, пізніше в Москві. За роки війни ним було видано 850 книг, брошур, журналів, плакатів та іншої агітпродукції тиражем понад 15 млн примірників[1].
22 червня 1941 року в Києві була створена редакція газети Південно-Західного фронту «Красная Армия» у складі Миколи Бажана, Сави Голованівського, Віктора Кондратенка, Івана Ле, Андрія Малишка, Леоніда Первомайського. Військовим кореспондентом газети став Олександр Довженко, який отримав орден Червоного Прапора. Під час війни у тилу видавалися українські республіканські газети, в першу чергу партійних і радянських органів, «Комуніст» (з січня 1943 року — «Радянська Україна») та «Советская Украина» (з січня 1944 року — «Правда Украины»), Двічі на місяць виходила газета «Література і мистецтво» — спільний друкований орган Спілок письменників, художників і композиторів УРСР. «Радянську Україну» і «Літературу і мистецтво» переправляли через лінію фронту й розповсюджували на окупованих територіях. Громадсько-політичні журнали «Українська література» і «Україна» друкували твори патріотичної тематики українських літераторів[2].
Крім центральних свої газети видавали підпільні організації, партизанські об'єднання і загони. Так, у Вінницькій області виходила газета «Партизанська правда», у Київській — «Народний месник», а в партизанському загоні імені Боженка — «Вільна Україна»[1]. Вже 31 липня 1941 року вийшов перший номер газети для окупованих територій «За Радянську Україну!», редколегію якого склали Микола Бажан, Ванда Василевська, Олександр Корнійчук[2].
Радіо
У листопаді 1941 року розпочали роботу українські радіостанції «імені Тараса Шевченка» в Саратові (Ярослав Галан, Кость Гордієнко, Володимир Владко), що стала осередком популяризації української культури на Поволжі, та «Радянська Україна» у Москві (Петро Панч, Олександр Копиленко, Дмитро Білоус). На радіо створили 4 редакції: новин, політпропаганди, літературну, музичну. Щоденний обсяг мовлення становив 10 годин 5 хвилин, або 12 годин 35 хвилин з урахуванням різних програм мовлення. Набуло актуальності читання художніх творів по радіо[1][2].
Радіостанція «Партизанка» в 1942 році вела спеціальні передачі для партизанів. З 1943 року в прифронтовій смузі почала діяти пересувна радіостанція «Дніпро». У районі Броварів діяла радіоредакція Південно-Західного фронту «Фронт в ефірі». Диктори читали фронтові нариси, оперативні кореспонденції, постійно виступали письменники: Іван Ле, Леонід Первомайський, Юхим Мартич, Яків Качура, Олександр Довженко, Андрій Малишко, Олександр Корнійчук, Ванда Василевська, Анатолій Шиян. Німецька комендатура в Житомирі погрожувала повішенням за прослуховування її передач[2].
Після 1943 року швидко відновлювалась і розширювалась радіофікація України. Наприкінці 1943 року розпочато будівництво радіостанцій в Дніпропетровську, Києві й Харкові. На початку 1944 року у звільненому Києві відновив роботу Український республіканський радіокомітет. На червень 1945 року радіомережа України становила 70 % довоєнної (450 трансляційних радіовузлів і 485 тис. радіоточок)[1].
Преса
Перебуваючи на території України в 1941—1944 рр., німецька влада створила відповідну адміністративну мережу, яка в різний спосіб контактувала з місцевим населенням, передусім через пресу. Легальні періодичні видання регулярно публікували документи офіційної влади, що стосувалися регламентації громадського життя, часто подаючи його у двох варіантах — німецько- та українськомовному[3]. У період німецької окупації виходило 362 періодичні видання українською мовою[4], які географічно охоплювали практично всі українські землі. Більшість західноукраїнських часописів того періоду відновила своє існування після перерви 1939—1941 рр.
У 1941—1943 роках у Харкові виходила щоденна газета «Нова Україна», де публікували статті, зокрема Іван Багряний і Юрій Шевельов. До березня 1942 року на першій шпальті кожного числа був зображений тризуб[5]. Головною міською газетою Луганська стало україномовне «Нове життя», редактор Максим Бернацький, до війни — професора Ворошиловградського педінституту[6]. Він був завербований Євгеном Стаховим та очолив Луганський обласний провід ОУН, мережу якої було розгорнуто по всій області. 1943 року його було засуджено до страти за націоналізм і колабораціонізм[7].
Окупаційна адміністрація випускала в Миколаєві дві газети: «Українська думка» — українською мовою двічі на тиждень і «Новая мысль» — тижневик, що видавався російською мовою. З «Українською думкою» активно співпрацював Орест Васильович Горобець, який щотижня видавав по сім-вісім шпальт різних статей, блоків військових новин і кримінальної хроніки. Писав антисемітські матеріали з української історії та редакторські передовиці. Після війни переховувався у Румунії та був виданий місцевою владою 1950 до рук НКВС і 1951 був розстріляний.
Німецька цензура жорстко контролювала зміст українських газет, яким було заборонено, між іншим, торкатися теми майбутнього України. Хто з редакторів цього не виконував, того карали: ув'язнили редактора газети «Волинь» Уласа Самчука, розстріляли в Бабиному Яру редакторку київського часопису «Літаври» Олену Телігу, там само знищили публіцистів Петра Олійника та Івана Рогача[8].
Видання досить активно взаємодіяли через спільну автуру, вміщення оглядів і анотацій на окремі випуски, публікацію списків періодики, прізвищ редакторів і працівників, аналіз перебігу літературного процесу. Існувало близько ста видань радянських партизанів і підпільників, а також приблизно така ж кількість видань ОУН-УПА, які діяли на ту ж аудиторію — населення окупованих Німеччиною та її сателітами українських земель. На окуповану територію України в роки війни закидалися також випуски періодичних видань, підготовлених політуправліннями радянських фронтів, іншими політичними структурами.
Переважна більшість періодичних видань була українськомовною, менша частина — російськомовною чи німецькомовною. Також виходили часописи румунською, угорською, польською та кримськотатарською мовами[9].
Радіо
Радіомовлення на окупованих територіях знаходилося під повним та безпосереднім контролем окупаційної влади. Власного радіомовлення не мала жодна з підконтрольних окупантам українських організацій та установ.
Дерев'яний хрест у Бабиному Яру (Київ), встановлений на пам'ять розстріляних гестапо членів ОУН.
Радянська територія[ред. | ред. код]
У літературі українські письменники, поети і публіцисти перейшли від побіжних зарисовок і нарисів перших днів війни до широкого висвітлення подій, поглиблення героїчного елементу в творах. Набирає силу сатира, що успішно слугували викриттю ворога. Поезія стає покликом до боротьби з ворогом. Павло Тичина у поемі «Похорон друга» змалював житейські будні війни. Широкої популяризації зазнали його вірші «Ми йдемо на бій» і «Перемагать і жить!» Визначною подією в літературному житті стала публікація поеми Миколи Бажана «Данило Галицький». За 1942—1943 роки Володимир Сосюра видав збірки віршів «В годину гніву» та «Під гул кривавий». За 1942—1943 роки Максим Рильський видав збірки патріотичних віршів «Слово про рідну матір», «Світова зоря», поему «Жага». Прикладом громадянської лірики став цикл віршів «Україно моя» Андрія Малишка.
Були опубліковані патріотичні твори Степана Олійника, Івана Неходи, Миколи Шпака, Миколи Нагнибіди, Сергія Воскрекасенка, В. Бичка[10].
Прозових творів публікувалось менше: збірка оповідань та нарисів Юрія Яновського «Земля батьків», твори Івана Ле «Люба»,«Тут були німці», «Шевченко» та ін. У повісті «Райдуга» Ванди Василевської змальовано героїчний опір українських селян окупантам. Важливі твори Олександра Довженка «Перед боєм», «Мати» (1943), «Україна в огні» (1943). Андрій Головко, Натан Рибак, Юрій Смолич, Семен Скляренко, Олександр Ільченко, Анатолій Шиян, Олександр Копиленко присвятили власні твори змалюванню теми геройства на війні. Роман «Прапороносці» прославив ім'я Олеся Гончара.
Під час війни Спілка письменників України, деякі редакції знаходились в Уфі. Там видавався тижневик «Література і мистецтво», з 1943 року відновився випуск журналів «Україна» і «Перець». Великими тиражами вийшли твори українських класиків — у 1943 році було перевидано «Кобзаря» Тараса Шевченка накладом 20 тис. примірників.
Приблизно третина членів Спілки письменників України (250 членів), пішли в діючу армію, серед них: Микола Бажан, Сава Голованівський, Іван Гончаренко, Любомир Дмитерко, Андрій Малишко, Ігор Муратов, І. Нехода, Леонід Первомайський, Микола Рудь, Михайло Стельмах, Микола Упеник, Павло Усенко. 25 із 80 загинули на фронтах: Олекса Десняк, Яків Качура, Кость Герасименко, Микола Трублаїні, Давид Каневський, М. Шпак, Ю. Черкаський та ін. Посмертно прийняті до Спілки письменників молоді поети В. Булаєнко, Л. Левицький, М. Шуть.
Письменники, що залишились на окупованих німцями землях, вважали, що співпраця з новою владою ослабить тиск на національну культуру, намагалися налагодити видавничу діяльність, оживити літературне життя. Однак ці надії не виправдалися. Так, у Києві були закриті «Українське слово» і «Литаври», а їх організатори, члени ОУН, поетеса Олена Теліга і поет Іван Ірлявський страчені гестапо.
Свої твори в окупації публікували Улас Самчук, Аркадій Любченко та ряд інших письменників, серед яких був Віктор Петров (Домонтович), який виявився радянським агентом.
Образотворче мистецтво[ред. | ред. код]
Воєнний плакат «Слава героям партизанам». Горілий Павло Петрович (1908—1941).
Радянська територія[ред. | ред. код]
З усіх жанрів образотворчого мистецтва в цей період найінтенсивніше розвивалася графіка — агітаційний плакат і сатиричний малюнок. У сатиричних жанрах працювали художники Казимир Агніт-Скледзевський, Володимир Гливенко, Олександр Козюренко, Валентин Литвиненко. Під час війни бригади художників виїжджали на фронт, в села до колгоспників, на фабрики до робітників, вели активну художню пропаганду і збирали матеріали для майбутніх творів. Олександр Будников, Микола Огнівцев, Петро Пархет ставали авторами бойових листків, кореспондентами газет. Багато художників працювали безпосередньо у військових частинах, у редакціях фронтових газет: Іван Макогон, Сергій Григор'єв, Сергій Єржиковський, Олександр Любимський. На фронтах воювали майбутні майстри українського образотворчого мистецтва: Василь Бородай, В. Задорожний, І. Гуторов. В боях загинули відомі скульптори Борис Іванов та Григорій Пивоваров, живописці Ф. Кличко, П. Сударик, О. Нестеренко, графіки В. Нерубенко, Л. Вербицький, Павло Горілий[11][11]
На початку війни в агітаційних плакатах переважає образ священної війни із загарбниками — плакат О. Олександрова «Розчавимо фашистську гадину!» (1941). Серія плакатів В. Касіяна «Гнів Шевченка — зброя перемоги» (1942—1943) використовував образ Великого Кобзаря, що кличе український народ на боротьбу, плакат «У бій слов'яни!» апелює до національної спорідненості українців і росіян й протиставляє слов'ян германській нації. Популярні графічні роботи «У фашистській неволі» (1942), «Україна бореться», «Відомсти!» 3 1943 року на плакатах українських художників з'являється тема наступу радянських військ, звільнення України, образ воїна-визволителя — плакат «Україна вільна!» В. Литвиненка (1944)[11][2].
Окупанти активно вивозили мистецькі твори. Водночас, у Києві, Львові, Одесі та інших містах функціонували художні об'єднання, свої твори виставляли такі художники, як Федір Кричевський та ін.
Радянська територія[ред. | ред. код]
З території України під час війни було евакуйовано 50 театрів та театральних колективів. Багато акторів у перші місяці війни записались до лав Червоної армії. Випускний курс Київського театрального інституту майже в повному складі записався на фронт.
За роки війни було створено десятки фронтових театральних колективів, ансамблів, артистичних бригад. Перед солдатами в перервах між боями виступали заслужені майстри театрального мистецтва І. Гойдай, Іван Паторжинський, Михайло Гришко. Київський театр опери та балету імені Т. Шевченка послав на фронт 22 бригади, які дали 920 концертів, Київський драматичний театр імені Івана Франка здійснив на фронті 206 вистав і концертів, Запорізький театр імені М. Заньковецької створив 3 фронтові бригади, які показали 214 вистав і концертів. Під час оборони Донбаса у Ворошиловграді 1941 року новостворений фронтовий музично-драматичний колектив дав близько 300 спектаклів і концертів для військових частин і шпиталів. Відзначився гумористичний дует молодих виконавців Тарапуньки та Штепселя (Юрія Тимошенка та Юхима Березіна). Усього театри України послали на фронт 108 концертних бригад, виступи яких побачили сотні тисяч бійців[1].
Концертний фронтовий ансамбль української пісні і танцю під керівництвом Л. Чернишової, дав 2850 концертів на 7 фронтах. Виступаючи в 383-й стрілецькій дивізії Південного фронту, ансамбль втратив кількох артистів[2]. Під час війни 68 українських артистів були нагороджені орденами й медалями.
Театральне мистецтво на окупованих землях було досить активним. В одному лише Києві у 1943 р. існувало 9 театрів: ставилися драми, комедії, опери[12] як українською, так і німецькою мовою. Також існували театри у Львові, Одесі, Вінниці та інших містах.
Довженко О. П. на фронті, 1943 рік.
Радянська територія[ред. | ред. код]
Українські кіномитці працювали в роки війни над агітаційними патріотичними художніми фільмами, а також над створенням бойових фронтових документальних кіножурналів, кінохронік. Київська кіностудія, під час війни евакуйована до Ашгабада, поставила художні фільми «Олександр Пархоменко» (режисер Леонід Луков); «Райдуга», «Як гартувалася сталь» (режисер М. Донський); «Партизани в степах України» (режисер Ігор Савченко). Кінокартина «Райдуга» одержала «Оскара», премію Академії кіномистецтва США та Сталінську премію у 1946 році[13]. Одеська кіностудія під час війни була евакуйована до Ташкента.
Працівники хронікально-документального кіно створювали своєрідний літопис боротьби з німецькими військами. Спеціально створені кіногрупи при усіх штабах фронтів створили більше 500 номерів кіножурналів та близько 100 воєнних фільмів, зокрема «День війни», «Народні месники», «Чорноморці», «Битва за Кавказ» та ін[1]. Першою воєнною кінохронікою був кінорепортаж «З фронтів Вітчизняної війни» зафільмований Українською студією хронікального фільму у вересні 1941 року. Найкращі кінодокументальні твори Олександра Довженка «Битва за нашу Радянську Україну» (1943) та «Перемога на Правобережній Україні» (1945).
Кінооператор-киянин Валентин Орлянкін пройшов бойовий шлях від Волги до Дунаю, був поранений, залишив для воєнної історії фотопортрети командира чехословацького батальйону полковника Людвіка Свободи, командувача 62 армії генерала Василя Чуйкова, Олександра Покришкіна. Фронтовий кінооператор Яків Давидзон пройшов 3 тис. км у рейдах партизанських загонів.
На відміну від театра, кіномистецтво на окупованих землях практично не розвивалося. В кінотеатрах демонструвалися переважно німецькі фільми, а також деякі радянські (розважальні, без ідеологічного змісту). У 1944 р. були спроби зняти принаймні один художній фільм за участю українських акторів.
Водночас, окуповані території часто фігурували у кінохрониці (Німеччина, Словаччина, Угорщина, Італія, Румунія тощо), а також в деяких художніх фільмах, знятих окупантами, серед яких найвідомішою була італійсько-румунська кінострічка «Одеса у вогні», яка отримала премію Венеціанського фестивалю.
Радянська територія[ред. | ред. код]
Під час війни провідними темами творчості для композиторів став патріотизм, геройство, звитяга і віра в перемогу. Головний запит того часу був на масову бойову пісню. На цю вимогу лише за два перших місяці війни київські композитори створили понад 40 пісень і кілька похідних маршів. За роки війни було написано близько 365 музичних творів різних жанрів, зокрема 4 симфонії, 6 опер, 11 квартетів, квінтетів і тріо, 9 камерних творів, 7 творів для фортепіано, 6 маршів, 7 кантат і великих вокальних творів, понад 130 пісень, романсів[11].
Під час оборони Києва в 1941 році поет Павло Усенко створив «Пісню київських ополченців».
Під час окупації німецька влада поблажливо ставилась до відновлення місцевих музичних колективів, створення нових, національного спрямування. Так в Луганську була створена капела бандуристі
05.05.2025 ТЕМА: ПОВСЯКДЕННЯ В ЧАСИ ВІЙНИ.
ДОМАШНЕ ЗАВДАННЯ: ПРАКТИЧНЕ ЗАВДАННЯ: ВІЙНА В ПАМ'ЯТНИКАХ РІДНОГО КРАЮ.