Як вже зазначалося в статті про походження села Запитів в 15 столітті належав князям Яричівським. Очевидно, що цим князям польський король надав це поселення після завоювання Галичини Польщею в 14 столітті. В 1484 році через борги князь Яричівський втрачає Запитів і той переходить князеві Печигойському з Печихвостів, а в 1515 році при описі земель Запитів записаний за панами Гологірськими. Надалі аж до 1939 року землі села значилися за різними власниками, які їх продавали, дарували, давали в оренду тощо, а селяни відробляли їм панщиною та платили оброк - ці повинності з часом зростали аж до повного закріпачення. Село не могло ніяк розвинутися, бо напади татар часто мали львівський напрям, і якщо львів'яни ховалися за мурами свого міста, то навколишні села нерідко спалювалися цілком, а багато селян виводилися в полон або гинули. Зокрема, в 1626 році вкотре татари спалили Запитів, багатьох забрали як ясир, а частина сховалася в лісі та довколишніх болотах і потім відновили село. В 1648 році Богдан Хмельницький знову приводить татар на ці землі й доля села повторилася. В 1679 році король Ян Собеський перетворив село у церковну громаду, а тому на відміну від сусідніх сіл Запитів не мав панського двору. В 1740 році до громади прибуває єпископ, роблять опис парафії і записано 100 родин.
В 1772 році Галичина забрана від Речі Посполитої до Австрії й вже наступного року нові володарі тих земель зробили опис захопленого. Запитів мав 30 дворів і серед прізвищ його жителів записані Кулик, Бойко, Бочій, Пилявка та інші. Їхні нащадки живуть тут досі, але багато прізвищ зникли, бо їхні роди припинилися або покинули село. Частина сільської землі була записана за панами і селяни мусіли відробляти панщину, яку скасовано тільки в 1848 році під час революції у Австрійській імперії, про що у Запитові поставлено пам'ятний хрест із словами "Молися-учися-трудися-трезвися!" при дорозі зі Львова до Києва, де поряд в 1941 році постала мурована церква, яка стоїть і досі.
До 1700 року запитівці були вірянами православної Церкви Київської митрополії Константинопольського патріархату - такої віри місцеві жителі Галичини мусіли дотримуватися після хрещення Русі київським князем Володимиром І Великим та завоювання ним цього краю ще в кінці 10 століття. Та після того як турецький султан в кінці 17 століття продав Київську митрополію патріарху Москви, то стали українські єпископи на Правобережжі та в Галичині, що залишалися під контролем польської корони, переходити до греко-католицької віри. Ця віра майже нічим не відрізняється від давнішого православія (або грецької чи точніше візантійської віри), а тільки її духовенство та віряни підлягають католицькому Риму. Вона була сформована як унія (союз) Церков в 1596 році на соборі (церковних зборах) в місті Бересті (суч. білоруський Брест) і з часом уніати (греко-католики) поширилися на теренах Білорусі та України. Невідомо як запитівці прийняли перехід (чи тоді взагалі його зрозуміли, зважаючи на пригноблення і затуркання простого люду) та згідно писемних джерел про той час (в 1705 році) парохом Запитова був отець Іван Левицький, перший відомий в історії місцевий священик, який міг тут правити ще від указу Собеського. Після Левицького записані Кацюба, Лютичевський, Василь Заревич. Після Заревича настоятелем храму, який запитівці присвятили архангелу Михаїлу, став в квітні 1855 року отець Михаїл де Бачинський, що був шляхетного роду і схилив багатьох запитівців до москофільства - сподівань приєднання Галичини до Російської імперії як наступниці Київської Русі. В 1895 році після нього парохом Запитова став отець Лев Курманович. Власне за нього поставлено муровану церкву, хоч часи були непрості, бо в 1914 році розпочалася перша світова війна, австрійці при відступі стратили місцевих москофілів (багатьох, напевне, через наклеп), а потім були російська окупація, повернення австрійців, відновлення Польщі, перший прихід Радянської влади в 1939 році, нацисти з 1941 року. В 1943 році по смерті отця Курмановича парохом Запитова став отець Куницький. В 1944 році Радянська влада повернулася і вже 4 червня 1946 року отця Куницького вбито як один з актів загальної ліквідації УГКЦ в СРСР. В 1953 році вже не парохом, а попом Російської Православної Церкви для Запитова став отець Йосип Будзан, за якого церкву у час атеїстичної пропаганди все-таки прикрасили, й в селі зберегли принципи церковної громади хоча надалі вона підлягала вже не сусідським панам, а ременівському колгоспу. Біля села засновані підприємства переважно будівельного спрямування, які обслуговували "будівництво комунізму" й посприяли розбудові села в селище міського типу та припливі населення до нього. Як наслідок в 1987 році сформовано селищну раду. Першим селищним головою був Василь Михайлович Паньків, що потім кілька раз переобирався на цю посаду за незалежної України. Щодо Церкви, то коли відновлено УГКЦ, отець Роман Отчич (правив служби з 1980 року) повернув громаду до греко-католицької віри, а тому в Запитові не сталося розколу подібного в сусідніх громадах на греко-католиків та православних. Така консолідація є заслугою отця Отчича, який проте в 1999 році підняв суперечку про використання григоріанського календаря в УГКЦ на рівні громади й мусів покинути її, щоб уникнути розбрату та суперечок в ній. Як відомо, Українська Греко-Католицька Церква святкує за юліанським календарем, признаним в більшості православних країн, бо сама греко-католицька (уніатська, союзна) Церква є православною, тільки підлягає Папі Римському. Від 12 березня 2000 року парохом Запитова є отець Василь Бесага, який спрямовує громаду на створення тут катехитичного центру, поправив церкву, що її колись в тяжкі атеїстичні часи ледве довів до пуття отець Будзан, організував місцевий фонд "Карітаса", заохочує вірян до прощ як в межах України, так і поза нею, щоб зберегти в них християнський дух у час захоплення людей матеріалізмом та споживацтвом.
31 березня 2002 року селищним головою обрано Юрія Федоровича Федейка, що змінив В. Панькова (був селищним головою від 1987 року з перервою в 1994-1998 рр., коли селищним головою була Марія Михайлівна Кіндрат). В 2006 та 2010 роках Ю. Федейко переобраний. Перед ним стоїть непросте завдання перетворення села в селище, яке розпочалося 25 років тому і триває досі. Сьогодні тут проживає біля 3000 жителів, більшість з них немісцевого походження і попри демографічну кризу в Україні Запитів зростає за рахунок добудови котеджів й подальшого припливу населення в це місце при дорозі зі Львова до Києва.