Психологи

Агнеса фон Куровскі, перше кохання1918.

Хемінгуей- любитель ризику...

Зиму 1949 року Хемінгуей проводив на курорті Кортина-д'Амеццо. Під час полювання він знову зазнав травм — пиж від кулі влучив йому в око. Хоча письменнику було надано найкваліфікованішу медичну допомогу, його зорові деякий час загрожувала неабияка небезпека. Переживання, пов'язані з цією травмою, описано в оповіданні «Потрібен собака-поводир».

У серпні 1953 року подружжя Хемінгуеїв виїхало на фієсту до Іспанії, а під кінець року здійснило африканське турне. Новий, 1954 рік учасники сафарі вирішили відзначити повітряною прогулянкою, аби оглянути найцікавіші місця Африки — вулкани, озера, снігові вершини Кіліманджаро,— і потрапили в авіакатастрофу. Хемінгуей та його дружина Мері отримали тяжкі травми. Постраждалих врятували раніше, ніж прибув рятувальний літак, який не знайшов нікого із «загиблих». Дуже швидко поширилися чутки про загибель відомого письменника, і у пресі з'явилися некрологи на Хемінгуея^, котрі йому самому довелося читати. Здоров'я потерпілих поступово поліпшувалось, але в цей час у таборі Шимони, де вони перебували, трапилася пожежа. Хемінгуей, ще не зовсім здоровий, негайно включився в рятувальні заходи і здобув серйозні опіки, що посилило його страждання від попередніх травм.

Численні травми та хвороби позначилися на загальному стані здоров'я Ернеста Хемінгуея, поступово він втратив можливість активно жити і працювати. Усвідомлення власної непрацездатності викликало у письменника тяжку депресію. У квітні 1961 року Мері Хемінгуей ледь встигла відібрати у чоловіка рушницю, з якої той хотів застрелитися, але 2 липня цього ж року Ернест Хемінгуей під час зборів на полювання спустився у підвальне приміщення, де зберігалася колекція зброї, вибрав двоствольну рушницю і вистрілив собі в голову...

За своє життя Хемінгуей спостерігав чимало смертей, адже він побував на п'яти війнах. Його завжди цікавив психологічний стан тих, хто готується вбивати, і тих, хто готується вмирати. Мотив смерті — один з провідних у його творах. Умирають Кетрін Берклі («Прощавай, зброє!»), Френсіс Макомбер («Коротке щастя Френсіса Макомбера»), письменник Гаррі («Сніги Кіліманджаро»), контрабандист Гаррі Морган («Мати чи не мати?»), Роберт Джордан («По кому подзвін») та багато інших героїв Хемінгуея. На сторінках його творів не так вже багато тих, кому пощастило вижити.

.Письменник постійно наражав себе на небезпеку, так живуть і його герої, що виявляють мужність, силу волі і стійкість як єдиний можливий варіант поведінки в екстремальних ситуаціях.

Хемінгуей був надзвичайно популярний серед своїх сучасників, які бачили в ньому гармонійне поєднання фізичної сили та інтелекту, мужності й честі, високих духовних устремлінь і справедливості. До письменників, котрі справили такий вплив на формування моральних ідеалів свого покоління, можна віднести хіба що Джорджа Байрона, Джека Лондона, Антуана де Сент-Екзюпері.

ЖІНКИ В ЖИТТІ ХЕМІНГУЕЯ

Доля не обділила Ернеста Хемінгуея увагою жінок та до жінок. Він був переконаний, що почуття кохання допомагає бути на злеті творчих сил, працювати окрилено, талановито.

Перше кохання прийшло до нього, коли йому виповнилося 15 і йому дозволили носити довгі штани. Ернест записався у танцювальний клас і познайомився з Дороті Девіс, що стала його першим серйозним захопленням.

Агнес фон Куровскі була наступним захопленням Ернеста. Перебуваючи в госпіталі Червоного Хреста у Мілані, поранений Хемінгуей вподобав медичну сестру, яка доглядала за ним. І хоча з боку дівчини особливих почуттів не було, юнак, молодший від неї на кілька років, палав справжнім коханням.

1920 року, через рік після повернення з війни, він познайомився з Хедлі Річардсон, яка через півроку стала його першою дружиною. Молодята поїхали до Парижа, де на них чекало не завжди сите, але таке інтенсивне життя! Ернест працював тоді європейським/кореспондентом двох канадських газет, у службових справах йому доводилось знайомитися з багатьма видатними людьми свого часу. Разом із Хедлі Ернеот виїздив до Германії, Іспанії, деякий час вони жили в Канаді. У них народився син, якого назвали Джон Хедлі Никанор Хемінгуей — друге ім'я дали на честь матері, а третє — на честь відомого іспанського матадора, мужністю якого захоплювалися Ернест і Хедлі.

1925 року Ернест познайомився з Полін Пфейфер, яка через два роки стала його офіційною дружиною. Разом із Полін Ернест відвідував Швейцарію, Париж, Іспанію. Згодом подружжя придбало у власність будинок в Кі-Уест, де Полін створила чудовий затишний інтер'єр. Зміни в житті, нові знайомства, величезний фруктовий сад навколо будинка — усе це збагатило письменника багатьма свіжими враженнями. Хемінгуей в цей час пише легко й талановито.

Події в Іспанії негативно відбилися на подружніх стосунках. Ернест, гаряче співчуваючи іспанському народу, збирає кошти для поїздки до Іспанії двох добровольців-інтербригадівців. Він підтримує республіканців, його дружина, як католичка,— на боці Франко. На тлі цих розходжень подружжя дедалі гірше розуміють один одного.

У цей час Хемінгуей знайомиться з молодою письменницею і журналісткою Мартою Хеллгорн, разом з нею буває в Іспанії, відвідує Мадридський фронт. Письменник багато пише, він говорить, що «найкраще пишеться, коли закоханий». 1941 року Ернест Хемінгуей остаточно пориває з Полін і одружується з Мартою. Проте їхні подружні" стосунки не витримали випробування часом — через два роки шлюб розпався. Марта була вольовою натурою, активною журналісткою, вона «витягала» Ернеста на різні військові об'єкти, вважаючи, що ніхто краще за нього не зможе висвітлити події. Одного разу, виїхавши за домовленістю з Мартою на чергове репортерське завдання, Ернест познайомився в Лондоні з американською журналісткою Мері Уелш і захопився нею. їхній шлюб тривав найдовше — 15 років. Попри складний характер чоловіка, Мері зуміла завдяки властивим їх якостям терпимості, делікатності і тактовності налагодити гарні родинні стосунки і стати вірною супутницею Хемінгуея до кінця його днів.

Останнім захопленням письменника була Адріана Іванчич. Зустріч з нею надихнула його на створення повісті «Старий і море». Знайомство відбулося 1948 року, коли Хемінгуей відвідував Італію. Його приймав барон Нануккі Франчетті, спортсмен, аристократ, який запросив знаменитого письменника порибалити на березі ріки

Тальяменте. Єдиною жінкою серед мисливців була красива 18-літня італійка Адріана. Ця високоосвічена дівчина, аристократка, писала вірші, малювала. Між нею і Хемінгуеєм склалися романтичні дружні стосунки, які протягом п'яти років їхніх зустрічей не виходили за рамки платонічних. Письменник відразу став називати її Донькою (Адріана рано втратила батька), він ніби намагався замінити їй батька, до того ж сам мріяв про дочку, а в нього були тільки сини. Пізніше, в романі «За рікою, в затінку дерев», письменник змалював юну італійку в образі графині Ренати і подарував їй цю книгу з написом: «Адріані, натхненниці усього того, що є прекрасного у цій книзі, за виключенням того, що в ній є поганого». Завдяки Адріані Хемінгуей, за словами одного з його біографів, отримав «точку опори, і життя здавалося чудовим, здавалось, що воно ще не прожите, і усі рідні відчували, як душа його співала, як ішли на лад справи, за які він тоді брався».