Євген Максимович Григорук(6 січня 1899, Троянка — 24 жовтня 1922, Ялта) — український поет, журналіст, один з організаторів видавничої справи в Україні та в РРФСР.
Народився 25 грудня 1898 (6 січня 1899 за григоріанським календарем) року в селі Троянці, Балтського повіту, Подільської губернії (тепер Голованівського району Кіровоградської області) в родині сільського писаря. Початкову освіту опанував з допомогою батька. В 1916 році закінчив вищепочаткове училища в селі Полянецькому, потім навчався в учительському інституті в Феодосії.
В 1918 році вступив до РСДРП (б). Брав активну участь у громадянській війні в Україні. Після закінчення громадянської війни працював завідувачем наросвітою в Умані, секретарем Київського губному КП(б)У, головою крайової філії Державного видавництва України. У 1920 році в Києві організував видання першої підпільної газети українською мовою «Червона правда» (попередниця «Київської правди»). В травні 1921 року був переведений до Харкова на посаду члена колегії Всеукрвидаву. У 1921–1922 роках був на керівній видавничій роботі в Москві.
В 1922 році, будучи важко хворим на туберкульоз, переїхав до Ялти, де і помер 24 жовтня 1922 року. Похований на Полікурівському меморіалі.
Творчість
Друкуватися почав 1919 року. Літературна спадщина складається з трохи більше двадцяти українських поезій і півтора десятка творів російською мовою. Перша книга віршів «Звідкіль пішли бандити» вийшла у 1921 році.
Був першим перекладачем «Інтернаціоналу» на українську мову.
Джерело: http://uk.wikipedia.org/wiki/Григорук_Євген_Максимович
З сайту "Крымский виртуальный некрополь"
Известный украинский поэт, активный участник гражданской войны, организатор печатного дела в Украине. На надгробном памятнике выбиты слова: "Евгений Максимович Григорук. Скончался 21 октября 1922 г. 24 лет. Другу книги. Государственное издательство".
Родился в семье сельского писаря. Оставшись круглым сиротой, был вынужден рано начать работать. В 1919 экстерном сдал экзамены и получил диплом Феодосийского учительского института. Во время оккупации Киева польскими войсками Григорук являлся руководителем подпольной организации большевиков. После освобождения Киева от польских войск, а затем и деникинцев служил в губернском отделе народного образования, занимал должность начальника редакционного отдела политического управления Киевского военного округа.
Организовывал агитационное издательство, которое впоследствии было преобразовано в Киевский филиал государственного издательства Украины, где вёл большую организационную и редакционную работу, переводил произведения многих прогрессивных зарубежных писателей на украинский язык. В 1921 г. выехал в Москву, где работал членом правления государственного издательства Российской Федерации, заведует технико-издательским отделом - уже будучи тяжело больным туберкулезом легких. Несколько месяцев он лечился в Москве, затем выехал в Крым, где и скончался от туберкулёза 21 октября 1922 года.
Дополнительно - Евгений Григорук, возможно, первым перевёл "Интернационал" на украинский язык.
Джерело: http://www.memento.sebastopol.ua/grave.php?code=61
СПРАВА ЗДАВАЛАСЬ ПРОСТОЮ
Справа здавалась простою:
побачив, оддавсь увесь,
і хотілось кричать Укростою
про таємне, що в серці десь.
Мов свято сталось на вулицях,
великий спільний концерт...
А кров все більше бунтується
і хвилею б’є в лице.
Так серце з душею куцою,
мабуть, переповнене вщерть...
Дві фази: любов, революція,
а третьою буде — смерть.
Харків, 1921
СУЧАСНЕ
Загнуті вії, бліді лиця,
волосся, як червона мідь,
і голос, що од сліз міниться:
«Товариш, вазочку купіть!»
Кругом юрба, що котить хвилі,
шалений гомін, зойк і гул,
і ці, голодні і безсилі —
то революції намул!
Тірольських Альп верхів’я дальні,
а в Ніцці, мабуть, вже пече...
і хтось недбало і брутально
вагою стусонув в плече.
А вітер над усім вихриться
і кида пилом раз у раз
на бліді, виснажені лиця,
на фарфор копенгазьких ваз.
НЕ-АВТОБІОГРАФІЧНЕ
(П’ЯТЬ ВІРШІВ)
І
У повсякденній суєті
загинули бажання мрійні,
і пестить душу в самоті
короткозора безнадійність.
Чорнила, бланки, папери,
рахунки, гори асигновок,
як сон промають прапори
в душі, і все звичайне знову.
І деколи душа рвоне
в старі, безкрайні небосхили,
та небо вже не спалахне,
і полетіть немає сили...
Лиш залишилося — заснуть
або часами вить в розпуці...
І через голову пливуть
ліниво хвилі революцій.
II
Неначе сон... Було колись...
В бою стискали міцно зброю,
а потім — прапори вились
і дружно в ногу йшли юрбою...
Неначе сон... Повітревком...
Палкі промови і дебати...
А потім — вороги кругом —
і довелося утікати...
На мітингу... Хвилює люд,
мов не завод це, а окопи.
О, ці безштанники візьмуть
твердині найміцні Європи...
Матер’ялізм... Верхарн... Расін...
Кант... Гегель... Моцарт...
Бах... Спіноза...
А потім — втома... кокаїн
і божевільності загроза...
Жінок... без ліку... Гидко як!..
І скрізь — ні крихточки кохання...
Фантомом — дійсність дасть коньяк
і мрії розквітча зарання...
............................................................
Всякчасно — тихий, темний сплін,
Життя без радості й надії...
І лиш на хвилю кокаїн
колише різнобарвні мрії.
III
Тріщить у голові зі вчора,
і, не вгаваючи й на мить,
немов шматок якийсь прапора
перед очима мигкотить.
І знову чув погану звістку —
бандити зайняли Конград;
облаяв з серцем машиністку
за перекручений наряд.
Під арешт посадив завхоза;
махнув суворий циркуляр...
А голова тріщить, як кобза,
і душить горілчаний пар...
Втупивши очі, нерухомо
і мовчки слухає доклад,
і заставляє клята втома
відповідати невпопад.
Чотири скоро... Ну, доволі!
Йде, підпираючись ціпком...
Ну, і насипле всім він солі
вночі за ломберним столом.
IV
Декрет, і другий; потім нота
та листування цілий том...
І там, де нидіє робота,
на дверях чітке: «Замнарком».
Короткозоро-тихий погляд;
піджак заповзаний блищить...
О — на хвилину лісу, поля б,
собою бути хоч на мить!
А так — між днів підсліпуватих
(яке б негайне не робив);
один рятунок є — шахмати
і край Чурлянісових див...
Часами встане: кіс дрібушки
і поцілунків звиклих жар,
де стереже мідяний Пушкін
сухий асфальтовий бульвар...
V
Коса обтята світить салом,
і шорсткий комір шию тре...
Перед очима вперто й стало
встає гогенівський портрет.
Веснянкувато-темні лиця,
над вухом пасма завились.
Чи було в дійсності, чи сниться,
що ми здибалися колись?
— Сьогодні мітинг в автороті,
а завтра — лекція в «ІНО»...
— А од нудьги посохло в роті
і — жить не жить — усе одно!
І досить через тоскну втому
увагу попустить на мент, —
почуєш нудне і знайоме
крізь зуби злі: «Інтелігент!»
Харків, 1921
Із книги "У маминому саду. Література Голованівщини"