ІІІ частина
Сталінський наказ №270,
або Про лиху долю захисників Зеленої Брами
Продовження ІІІ частина
Цифри — понад 1 тисяча машин і надто мала кількість зброї (525 гвинтівок, 15 кулеметів і 2 гармати на 10961 чоловіка) — говорять про те, що з оточення встигли вирватися, головним чином, тили, а основні бойові частинизалишилися в оточенні і не вийшли. Тож не варто сперечатися про те, мав чи не мав генерал Понєдєлін "повну можливість пробитися до своїх". Можливо, що один, без військ, перевдягнувшись у лахміття, він і мав можливістьвибратися з оточення, як це зробив маршал Радянського Союзу Кулик Г.І. у лісовій місцевості в Білорусії у червні 1941 року, або втекти від своїх бійців на зв'язковому літаку, як це зробили у 1942 році керівники Севастопольськоїоборони, у першу чергу командуючий Чорноморським флотом віце-адмірал Октябрський П.С. Не знаю, яку реакцію у читача викличе теза з його доповіді про "героїчну " втечу від своїх бійців: " Разом зі мною в ніч на 1 липня навсіх наявних засобах з Севастополя вивезено близько 600 чоловік керівного складу армії і флоту та цивільних організацій. Відрізані і оточені бійці продовжують запеклу боротьбу з ворогом і, як правило, в полон не здаються". Агенерали Понєдєлін і Кирилов та інші залишалися зі своїми бійцями до кінця. Про те, що вони не мали реальної можливості пробитися до своїх разом з військами, свідчить не тільки той факт, що майже вся 12-а арміязалишилася в оточенні і не вийшла, але і низка фактів, що передували цьому. У короткому нарисі "Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу 1941-1945 р.р." говориться про те, що 6-а і 12-а армії з важкими ар'єргарднимибоями відходили на схід і південний схід і що 1-й танковій групі німців та 17-й німецькій польовій армії вдалося 2 серпня перехопити комунікації їх основних сил та оточити у районі Умані. Далі там же говориться, що оточенівійська вели героїчну боротьбу до 7 серпня, а окремі частини - до 13 серпня. "Багатьох бійців і командирів спіткала важка доля фашистського полону". У "Історії другої світової війни" колишнього генерала вермахтуК.Типпельскирха розповідається про те, як частини 12-ї і 6-ї армій спочатку, зібравши всі сили, намагалися пробитися на схід, відрізавши клин наступаючих німецьких танкових військ; як потім, коли стали вимальовуватисяконтури Уманського кільця , радянські війська були зупинені і 2 серпня остаточно оточені, після чого ще шість днів, до 8 серпня, продовжувалися бої з цим оточеним угрупованням у районі Первомайськ - Новоархангельск - Умань. Безпосередньо після цього Типпельскирх з жалем констатує, що 1-й танковій групі німців, яка лише після цього змогла продовжити свій подальший наступ на південний схід, вже не вдалося цілком здійснити свій план івідрізати інші армії Південного фронту, як було задумано Верховним командуванням вермахту.
Лиховісним був сталінський наказ №270 і для начальника штабу 15-ї Сиваської моторизованої дивізії Ласкіна І.О. Будучи захопленим німцями в Зеленій Брамі в полон, він зумів втекти і у вересні вийшов до своїх. Пройшов фільтрацію і був призначений начальником штабу 172-ї стрілецької дивізії у Криму. Воював успішно, незабаром став командиром дивізії, отримав звання генерала. При обороні Севастополя був поранений. Під часСталінградської битви начальник штабу 64-ї армії генерал Ласкін І.О. з групою офіцерів особисто взяв у полон командуючого 6-ю німецькою армією генерал-фельдмаршала Паулюса. На посаді начальника штабу Північно-Кавказького фронту після невдалого проведення Керченсько-Ельтингенської операції генерал-лейтенанта Ласкіна 1.0. було зарештовано, оскільки хтось "стукнув" про його нетривале перебування у німецькому полоні. Цьоговистачило для того, щоб з 1943 по 1953 рік генерал-лейтенант Ласкін ,0., якого спочатку звинуватили у "зв'язках І німецькими розвідорганами", а потім у порушенні військової присяги, перебував усталінських таборах на підставінаказу №270, який оголошував кожного, хто потрапив до полону, зрадником Батьківщини. В оточенні у Зеленій Брамі загинули або, як записано у їх архівних особових справах, "пропали безвісти" начальник артилерії 6-ї арміїгенерал-майор Федоров '.І., начальник артилерії 12-ї армії Владимиров В.В., командир 37-го стрілецького корпусу комбриг. Зибін ,С.П„ начальник штабу 2 механізованого корпусу полковник Сучков М.П., начальник штабу 24 механізованого корпусу полковник Данилов О.І., командири дивізій генерал-майор Турунов І.Є. (169-а стрілецька), генерал-майор Бєлов М.Н. (15-а моторизована дивізія ), полковник Фотченков П.І. (10-а танкова дивізія), полковник Саркисян А.С. (216-а моторизована дивізія). При спробі вирватися з оточення на танку у селі Легедзине Тальнівського району німцями було розстріляно командира 16-ї танкової дивізії 2-го механізованого корпусу полковника Миндро І.М. Там же потрапив у полон і був розстріляний комісар дивізії Руденко. Командир 173-ї стрілецької дивізії генерал-майор Верзін С.В., йдучи 9 серпня з групою бійців у багнетну атаку на прорив, пустив собікулю в серце, щоб не потрапити до рук ворога. У такій же безвихідній ситуації застрелився 6 серпня начальник особливого відділу 44-ої танкової дивізії 18-го мехкорпусу лейтенант держбезпеки Богданов. Тяжкопораненого убою на прорив командуючого 16-м механізованим корпусом комдива Соколова А.Д. було схоплено німцями, перевезено до Новоукраїнки, де він і помер під час допиту. Також тяжкопораненим під час прориву було захоплено вполон командира 44-ї стрілецької дивізії полковника Кримова В.П., який помер у Голованівському таборі військовополонених. В оточенні залишився командир 189-ї стрілецької дивізії комбриг Чичканов О.С., який відсидівся наокупованій території і 1944 року після визволення місцевості Червоною Армією був заново мобілізований польовим військкоматом рядовим бійцем на передову.
Вийшли з оточення з групами бійців начальники штабів 6-ї та 12-ї армій генерал-майори Арушанян Б.І. та Іванов М.П., після втечі з Уманської "ями" перейшов лінію фронту командир 99-ї стрілецької дивізії полковник Опякін П.П.
Окремо слід би зазначити дії командира 2-го механізованого корпусу генерал-лейтенанта Новосельського Ю.В., про якого Понєдєлін (на знімку в центрі) у бойовому зведенні за 1 серпня начальнику штабу Південногофронту повідомляв: "Війська Новосельського розбігаються"
7 серпня Новосельський і комісар корпусу бригадний комісар Семенов С.П. зібрали командирів і комісарів частин. Було прийнято рішення: опівночі з 7 на 8 серпня прорвати кільце оточення і рухатися на з'єднання з радянськими військами. Проте нічна атака не вдалася. За півгодини до неї противник відкрив сильний артилерійсько-мінометний і кулеметний вогонь, внаслідок чого бойові порядки з'єднань зруйнувалися, зазнали великихвтрат. Саме тоді загинув від розриву снаряда командир 15-ї моторизованої дивізії генерал-майор Бєлов М.Н. Проте генералу Новосельському Ю.В., бригадному комісару Семенову С.П., заступнику командира корпусуПолікарпову А.Г. з групою бійців вдалося перейти лінію фронту, і вже до ранку 10 серпня вони зосередилися в лісі біля села Булахівки Павлоградського району Дніпропетровської області. Як їм вдалося за якихось два дніпрорватися крізь щільні ряди ворога ілодолати тилами противника неблизьку відстань біля 300 кілометрів, відомо тільки генералу Новосельському та його комісару, які описали все це у детальному звіті. Жодного документального підтвердження прямої втечі генералів з оточення в районі Зеленої Брами немає
Про жорстокість боїв на кіровоградській землі у серпні 1941 року свідчать німецькі та радянські архівні матеріали. Ось як описує артилерійський обстріл оточених у Зеленій Брамі вже згадуваний командир німецькогорозвідбатальйону К.Мейєр:"Росіяни явно мали намір із настанням темноти зробити спробу прориву на схід. Російські офіцери вели своїх солдат і самих себе на смерть. Не можна було допустити, щоб зібрана там силаперейшла в атаку, потрібно було знищити її. Ми були не в змозі зупинити ці маси людей, вони відтіснили б нас і вирвалися б назовні, як вода зі шлюзів. Уманський "котел" став би дірявим. Всі види тяжкої зброї батальйону, мінометний дивізіон і батарея 210-мм мортир отримали завдання розпочати винищуючий обстріл переліску. І ось тут пекло і розкрило свою пельку. Вогняні ракети зі свистом
безперервно летіли в бік ворога І вибухали, сіючи вогонь, і руйнування. Гаубичні снаряди крупного калібру летіли повітрям, як вантажні поїзди, доповнюючи дії ракет. Ліс вибухнув, як мурашник під ударом ноги зубра. Люди ітварини, борючись за своє життя, бігли назустріч вірній загибелі. Коні, що .металися, вози і вантажівки, що неслися, зникали під кулеметним обстрілом. Люди гинули або ставали каліками. Тисячі людей здавалися у полон..." Інший очевидець подій командир артилерійського дивізіону 257-німецької піхотної дивізії майор Віс-нер наводив такі цифри: чотири гармати за чотири дні бойні у Зеленій Брамі витратили 1150 снарядів, тобто більше, ніжза усю французьку кампанію 1940 року.
Чи могло щось залишатися живим у такому пеклі? Тож поля Кіровоградщини з 1941 року рясно зрошені людською кров’ю, родюча земля стала останнім пристанком для багатьох воїнів 6-ї, 12-ї, деяких частин 18-ї радянських армій. Так, за даними Міністерства оборони СРСР, у м.Новоукраїнці поховано понад 3 тисячі чоловік, с.Копенковатому – 650, у Новоархангельську — 208, у с. Підвисокому — близько 700, на хуторі Шевченка —'150, у с. Мар'янівці — 150. На північному березі річки Ятрань знаходиться багато невеликих братських могил, де вічний покій знайшли по 10-15 чоловік, А ще скільки останків полеглих воїнів не віднайдено, так вони безіменними захисниками Вітчизни і залишаються.
За німецькими даними, 6-а і 12-а радянські армії скували двадцять дві повнокровні дивізії з доданими їм усіма засобами посилення та ескадрами бомбардувальників і винищувачів загальною чисельністю понад 700 літаків. Доречно відзначити, що в ході боїв за Новоархангельськ радянськими військами було завдано відчутних втрат відбірному лейбштандарту СС дивізії "Адольф Гітлер".
Запеклі бої, які вели залишки 6-ї і 12-ї радянських армій з кінця липня майже до середини серпня 1941 року, стали внеском у крах гітлерівської стратегії бліцкригу. В першу чергу було зірване раптове захоплення німцямиКиєва. Та й Кіровоград німецька 14-а танкова дивізія з 1-ї танкової групи фон Клейста могла б захопити ще до 1 серпня 1941 року, якби не стійкість захисників Зеленої Брами, на чолі яких були генерали Понєдєлін та Кирилов.
Проте цього не було враховано керівництвом СРСР при аналізі причин поразок у перші місяці війни з Німеччиною. Сталін та його оточення забули просту істину, що війни без втрат та полонених не буває. Свої стратегічніпомилки та злочини проти свого народу в передвоєнні роки вони переклали на плечі своїх підлеглих, надавши їм роль цапів-відбувайлів (козлов отпущения). Отака суть сталінського наказу №270 від 16 серпня 1941 року, який став сокирою, що опустилася на голови тих, хто грудьми став на захист Вітчизни, але в силу різних причин потрапив до ворожого полону. Генерали Понєдєлін П.Г. та Кирилов М.К. були звичайними гвинтиками радянськоговійськового механізму, орієнтованого на, як співалося у популярній пісні, «войну малой кровью, могучим ударом». Такої легкої і переможної війни не сталося, і комусь довелося відповідати за поразки. Ними і стали генерали —командири із Зеленої Брами.
За матеріалами газети Народне слово.-2007.-№87, №89, №91, №92, №95