ІІ частина
Сталінський наказ №270,
або Про лиху долю захисників Зеленої Брами
Продовження ІІ частина
Хрущов М.С.: Ми з Кирпоносом (командуючий Південно-Західним фронтом. - Авт.) прийняли правильне рішення - відвести 6-у армію бачучи, що противник _ має намір відрізати ці війська. Генерал Музиченко відвів армію, а ти, товариш Жуков, тоді зателефонував і сказав: навіщо це зробили? Повернути війська, зайняти рубежі і не дати ворогу рухатися. Товариш Жуков, чим закінчилася ця затія?
Жуков Г.К.: Це не моя затія, я отримав вказівку від Сталіна.
Хрущов М.С.Закінчилося це розгромом двох армій. Були розгромлені 6-а, 12-а армії, всі штаби і командуючі арміями потрапили в полон до німців. Хто тоді був начальником Генерального штабу? Хто віддавав наказ? Жуковвіддавав. Так чи ні? Ти говориш - це за вказівкою Сталіна. Але ти доповідав Сталіну. Ти б і доповів, а Сталін тебе б послухав у цій справі.
Як не дивно, але Хрущов М.С. таки був правим, і це підтверджується нещодавно віднайденими російськими істориками документами з "Особливої папки ЦК КПРС", які свідчать про спроби Жукова зробити винуватим у поразках будь-кого, лише не себе — полководця, який, як відомо, органічно ненавидів штабну роботу, надаючи перевагу устиланню поля бою тілами бійців і командирів заради перемоги будь-якою ціною. Так, 19 серпня 1941 року, тобточерез ^ доби після підписання наказу №270, генерал армії Жуков, ніби продовжуючи аналізувати причини невдач Червоної Армії, у листі на ім'я Сталіна підкреслював: Я вважаю, що противник дуже добре знає всю системунашої оборони, все оперативно-стратегічне угруповання наших сил і знає наші найближчі плани. Напевне, у нас серед дуже крупних працівників, що близько контактують з загальною обстановкою, противник має своїх людей." Чи саме не цим він підказував Сталіну, яке рішення необхідно прийняти щодо Понєдєліна, Кирилова та інших командирів, які, як уже доведено дослідниками, саме через його впертість потрапили в німецькумишоловку. Адже гітлерівські генерали, плануючи війну з СРСР, думали, що радянські стратеги застосують тактику російського полководця Кутузова, який планомірно відходив в глибину країни, зберігаючи армію. Сталінські жстратеги типу Жукова, незважаючи на розвиток подій не на користь Червоної Армії, вимагали стояти « прикордонних рубежах будь-що, чим І фанатичною упертістю знищили армії у прикордонних боях. Оборонні рубежі рухнули, і знекровлені рештки регулярних частин Червоної Армії хаотично відступали під ретельно спланованими ударами німців, втрачаючи території по 20-25 км на день. Ось чому моя рідна Лисянка була захоплена 14-ю танковою дивізією генерала Кюна вже 20 липня 1941 року. Ось чому ця ж дивізія увечері 4 серпня вже була у Кіровограді. Недарма начальник німецького генерального штабу Ф. Гальдер у своєму щоденнику у ті дні зазначив: "Відхідпротивника перед фронтом групи армій "Південь" проходить не з ініціативи російського командування, а в результаті того, що в ході тривалих боїв сили противника виявилися перемолотими і більша частина його з'єднаньрозбита". Мова йде і про кинуті за наказом Жукова проти 1-ї німецької танкової групи фон Клейста (728 танків) сім радянських механізованих корпусів (понад 5 тис. танків, у тому числі 888 новітніх КВ і Т-34), які фактично перестали існувати як бойові з'єднання в перших числах липня 1941 року, а до Зеленої Брами дійшли їхні рештки. Тим, хто сприйме мої слова як замах на полководчий геній Жукова, який, до речі, так не любив українців, нагадаю слова того ж Сталіна, сказані 9 лютого 1949 року: "Кажуть, що переможців не судять, що їх не варто критикувати, не варто провіряти. Це неправильно. Переможців можна і необхідно судити, можна і необхідно критикувати і провіряти. Це корисно не тільки для справи, але і для самих переможців".
Потрапивши з причин бездарності вищого командування до нацистської неволі, генерали Понєдєлін і Кирилов поводилися там достойно, їх не зламали ні знущання, ні обіцянки гітлерівців, які негайно інформували полоненихпро сталінський наказ Ставки № 270 від 16 серпня 1941 року. 29 квітня 1945 року в числі інших полонених Понєдєлін та Кирилов були звільнені американськими перестали існувати як бойові з'єднання в перших числах липня 1941 року, а до Зеленої Брами дійшли їхні рештки. Тим, хто сприйме мої слова як замах на полководчий геній Жукова, який, до речі, так не любив українців, нагадаю слова того ж Сталіна, сказані 9 лютого 1949 року: "Кажуть, що переможців не судять, що їх не варто критикувати, не варто провіряти. Це неправильно. Переможців можна і необхідно судити, можна і необхідно критикувати і провіряти. Це корисно не тільки для справи, але і для самихпереможців".
Потрапивши з причин бездарності вищого командування до нацистської неволі, генерали Понєдєлін і Кирилов поводилися там достойно, їх не зламали ні знущання, ні обіцянки гітлерівців, які негайно інформували полоненихпро сталінський наказ Ставки № 270 від 16 серпня 1941 року. 29 квітня 1945 року в числі інших полонених Понєдєлін та Кирилов були звільнені американськими військами. Понєдєліну як прекрасному штабісту з академічноюосвітою пропонували службу в армії США, проте він відхилив цю пропозицію. З травня 1945 року всіх колишніх військовополонених генералів було доставлено в Париж, де передано радянським представникам. Потім їхвідправили літаком у Москву, де вони жили під оперативним контролем співробітників військової контррозвідки, носили генеральську форму і нічого не знали про свої сім'ї. З санкції самого Сталіна спецслужбами проводилисящодо кожного з них перевірки. Про заочний вирок Військової колегії Верховного Суду від 13 жовтня 1941 року ніби забули. Але ЗО грудня 1945 року за постановою начальника слідчого відділу ГУКР "СМЕРШ" генерала Леонова, санкціонованою начальником ГУКР "СМЕРШ" сумнозвісним В.С. Абакумовим і головним військовим прокурором генерал-лейтенантом юстиції М.П. Афанасьєвим Понєдєліна і Кирилова заарештували. Фактично на підставі наказу Ставки № 270 було порушено нові кримінальні справи, але без посилань на цей наказ і без нагадування про наявність кримінальної справи із заочним вироком про розстріл. Генералів помістили у Суханівську тюрмуособливого режиму. З прийняттям рішення щодо Понєдєліна і Кирилова не поспішали. Для них тягнулися страшні роки перебування в тюремних стінах, заповнені допитами, безкінечним продовженням термінів слідства й утримання під вартою.
Аж 20 серпня 1950 року "за новими обставинами", котрих фактично не було, за висновком Головної військової прокуратури Військова колегія скасувапа свій заочний вирок від 13 жовтня 1941 року. Понєдєліну і Кирилову за їхніми новими справами оголосили про закінчення слідства (без пред'явлення справи за 1941 рік), а 25 серпня усе тією к колегією обох знову засудили до розстрілу з негайним виконанням вироків, генерал-майор Понєдєлін буввизнаний винним у тому, що, будучи командуючим 12-ю армією Південно-Західного фронту потрапивши в оточення військ противника, не проявив необхідної наполегливості і волі до перемоги, піддався паніці і 7 серпня 1941 року, порушивши військову присягу, зрадив Батьківщині: без опору здався в полон німцям і на допитах повідомив їм дані про склад 12-ї і 6-ї радянських армій. Перебуваючи у таборі військовополонених, Понєдєлін вів щоденник, в якому зводив наклеп на одного з керівників партії і радянського уряду (ймовірно, на самого Сталіна), піддавав антирадянській критиці політику радянської влади щодо колективізації сільського господарства, вихваляв ворогівнароду і піддавав сумніву боєздатність радянських військ.
Генерал-майор Кирилов, до речі, колишній депутат Верховної Ради Української РСР, був визнаний винним у тому, що, будучи командиром 13-го стрілецького корпусу і потрапивши в оточення, зрадив Батьківщині, здавшись 7 серпня 1941 року без опору в полон німцям, і що при допиті повідомив німецьким офіцерам секретні дані про склад частин корпусу.
У судовому засіданні Понєдєлін і Кирилов винними себе не визнали, намагалися довести, що ними було вжито всіх заходів для виведення військ 12-ї і 6-ї армій з оточення, що з поля бою вони не дезертирували, але незнайшли сили волі, щоб покінчити з собою в момент захоплення в полон німцями, що ніяких даних про частини армії німцям не повідомляли. У останньому слові Понєдєлін заявив, що він не був ворогом народу і не може ним бути, антирадянською агітацією не займався. Просив суд повернути його до суспільства і надати можливість працювати. На попередньому слідстві й у суді Кирилов також винним себе у зраді Батьківщині не визнав і показав, щоз важкими боями 13-й стрілецький корпус вийшов 2 серпня 1941 року в район Умані, де і був оточений німецькими військами. У результаті тривалих боїв з переважаючими силами противника до 7 серпня 1941 року частини корпусу мали 90 відсотків втрат в особовому складі і матеріальній частині. Під сильним кулеметним і мінометним вогнем Кирилов у числі інших офіцерів заліг у канаву на узліссі на околиці села Підвисоке. Коли німецькі солдатипочали прочісувати ліс і виявили їх, він розгубився, втратив силу волі, не вчинив ворогу опору і здався в полон, чим і вчинив злочин перед Батьківщиною. В останньому слові Кирилов заявив, що ворогом радянської влади він небув і ніколи ним не буде.
В основу обвинувачення Понєдєліна і Кирилова було покладено показання допитаних на попередньому слідстві свідків. Колишній начальник штабу 12-ї армії Арушанян Б. І., колишній командир 99-ї стрілецької дивізії ОпякинП. П. і колишній командир полку 99-ї стрілецької дивізії Жевнер Р. Ф. на попередньому слідстві показали, що наказ Понєдєліна від 1 серпня 1941 року про перехід військ армії в районі села Підвисоке до оборони, а потім івказівки про порядок виходу з оточення вони вважали неправильними, а після того, як їм стало відомо про здачу Понєдєліна в полон, зазначені рішення вони оцінили як зрадницькі. Жевнер, крім того, показав, що зі слів іншихосіб йому стало відомо, що в момент оточення групи офіцерів німцями хтось з офіцерів хотів стріляти, але Понєдєлін нібито не дозволив стріляти і підняв руки вгору, заявивши: "Ми здаємося в полон". Допитані в процесі додаткового розслідування в грудні 1955 року Арушанян Б.І. і Опякин П.П. змінили свої свідчення, дані ними в 1941 -1942 роках, і заявили, що кваліфікацію й оцінку дій Понєдєліна дали слідчі на підставі їхніх показів про те, що вонирозпорядження Понєдєліна вважали неправильними. Крім того, у той час ще був свіжий у пам'яті наказ Ставки №270 від 16 серпня 1941 року про оголошення ворогами народу Понєдєліна, Кирилова й інших колишніхкомандирів, що нібито добровільно здалися в полон німецьким військам. Опякин, крім того, показав, що, коли його на слідстві запитали, чи є дії Понєдєліна і Кирилова шкідницькими, він відповів позитивно, посилаючись на те, що серед офіцерів його дивізії (прізвища яких він не пам'ятає) нібито ходили розмови про те, що Понєдєлін і Кирилов залишили свої війська напризволяще, а самі здалися в полон. Свідчення Арушаняна Б.І., Опякина П.П. іЖевнера Р.Ф., дані ними на попередньому слідстві в 1941 -1942 роках, спростовуються також допитаними в 1955 році в якості свідків: колишнім начальником штабу 6-ї армії гвардії генерал-майором Івановим М. П., колишнімкомандуючим військами 6-ї армії генерал-лейтенантом у відставці Музиченком І.М., колишнім членом військової ради армії генерал-майором Поповим М. К., колишнім членом військової ради 12-ї армії полковником у відставціКуликовим І. П. і колишнім командуючим артилерією 12-ї армії генерал-лейтенантом Гавриленком М. В. Всі вони показали, що Понєдєлін як командуючий групою військ 6-ї і 12-ї армій робив усе можливе, щоб у винятково важ-іобстановці прорватися з оточення; що мишки військ не удалося вивести з оточення внаслідок надзвичайно тяжкої обстановки; що наказ від 1 серпня 1941 року про організацію оборони в районі Підвисокого Понєдєліним буввиданий з відома військоої ради за вказівкою командування фронту, а вказівки про порядок виходу з оточення також були дані Понєдєліним на підставі рішення військової ради; що Понєдєліна вони важають чесним радянськимофіцером.
З показань колишнього начальника особливого відділу 13-го стрілецького корпусу Шишацького Т.К. вбачається, що Понєдєлін і Кирилов були захоплені німцями зненацька для нього й інших офіцерів, котрі знаходилися разомз ними на узліссі в період бойових дій під час оточення.
Інші генерали, що знаходилися в полоні разом з Понєдєліним, дали свідчення, що представники німецько-фашистського командування і зрадники Батьківщини Власов й Інші колишні офіцери Радянської армії) неодноразовонамагалися схилити Понєдєліна до боротьби проти СРСР, проте останній категорично відкинув ці пропозиції. Наведемо витяг з матеріалів допиту колишнього генерал-лейтенанта РККА Власова А.А. від 25 травня 1945 року: Власов: "У грудні 1942 року у відділі пропаганди мені організували зустріч з генерал-лейтенантом Понєдєліним - колишнім командуючим 12-ї армії. У розмові з Понєдєліним на мою пропозицію взяти участь у роботі зі створенняросійської добрвольчої армії останній навідріз від цього відмовився, заявивши, що німці тільки обіцяють формувати російські частини, а насправді їм потрібно тільки ім'я, яке вони могли б використовувати з метою пропаганди. Тоді ж я мав зустрічі з генерал-майором Снєговим - колишнім командиром 8-го стрілецького корпусу Червоної Армії, який також не погодився взяти участь у моїй роботі, мотивуючи свою відмову страхом за долю своїх родичів, що живуть у Радянському Союзі. Зазнавши невдачі в бесідах з Понєдєліним, Снєговим і Лукіним, я більше ні до кого з військовополонених генералів Червоної Армії не звертався."
З приводу антирадянських записів у щоденнику в ході слідства Понєдєлін пояснив, що його записи, названі щоденником, були написані у полоні. У цих записах він намагався відобразити хід бойових дій 6-ї і 12-ї армій, але, нажаль, їх відібрали німці. У записах він дійсно допустив антирадянські випади щодо колгоспного ладу, але робив це винятково з метою маскування, щоб німці не могли розібратися в дійсному призначенні записів і не відібрали їху нього. Особисто він не поширював антирадянських поглядів, але Музиченко І.М., прочитавши його записи, став про них говорити в камері, і звідси пішли розмови про нібито антирадянські погляди Понєдєліна П.Г.
На допиті 13 грудня 1955 року свідок Музиченко І.М., колишній командуючий 6-ю армією, підтвердив лише те, що він особисто бачив щоденник, у якому Понєдєлін, викладаючи причини невдач Радянської Армії в 1941 році, наклепницьки відзивався про колгоспи. Якби слідчий "СМЕРШу" знав, які показання давав німцям після свого полонення сам Музиченко, він би швидко перекваліфікував статус колишнього командуючого 6-ї армії зі свідка наобвинуваченого. Адже відкриті для широкого доступу німецькі архіви свідчать, що 9 серпня 1941 року Музиченко І.М. на запитання німецьких офіцерів щодо ставлення радянського генералітету до каральних органів заявив, що "НКВД — страшний орган , який може знищити кожного з нас у будь-який момент".
Таким чином, у кримінальній справі немає ніяких доказів того, що Понєдєлін і Кирилов здалися в полон німцям добровільно і навмисно.
Обвинувачення Кирилова у видачі німецькому командуванню військової таємниці базувалися тільки на його показаннях про те, що, коли його німці запитували про частини, що входили до складу 13-го корпусу, їхні нумераціюта дислокацію в мирний час, він довго мовчав, а німецький офіцер, що його допитував, вийняв карту і назвав усі частини корпусу, їхні номери та місця дислокації в мирний час, він, Кирилов, змушений був лише підтвердититочність німецьких даних. Можливо, фатальну роль у долі Кирилова та й Понєдєліна відіграло і те, що спеціалісти з німецької 691-ї роти пропаганди групи армій "Південь", котрі супроводжували 1-шу танкову групу фон Клейста, сфотографували момент полонення саме цих генералів. Ці фотографії після 9 серпня 1941 року були поміщені в нацистській "Фелькішер бео-бахтер", примірники якої німці розкидали з літаків над позиціями Червоної Армії наусьому німецько-радянському фронті.
Після смерті Сталіна, додатковим розслідуванням були встановлені нові обставини, які свідчать про необгрунтоване засудження Понєдєліна та Кирилова. Смертні вироки стосовно них були скасовані, а самих генералів 1956 року посмертно реабілітовано.
На підставі доступних нині документальних матеріалів можна проаналізувати, чи дійсно генерали Понєдєлін П.Г. і Кирилов М.К. не виконали свій обов'язок перед Батьківщиною і чи дійсно вони заслужили смертної кари ажчерез п'ять років після Перемоги.
Директивою №33 німецького Верховного командування (ОКВ) від 19 липня 1941 року в контексті розвитку операції "Барбароса" ставилося завдання "концентрованим наступом західніше Дніпра знищити 12-у і 6-у арміїпротивника, не допускаючи відходу за ріку". Зважаючи на значний розрив між частинами 6-ї та 12-ї армій та лівим крилом Південно-Західного фронту, 23 липня наказом командуючого військами Південно-Західного фронтугенерал-полковника Кирпоноса М.П. 6-а і 12-а армії були об'єднані під загальним командуванням генерал-майора П.Г. Понєдєліна. А вже 25 липня вони ввійшли до складу Південного фронту, і ввечері того ж дня була отриманадиректива командуючого військами Південного фронту генерала армії Тюленева І.В. про відхід 6-ї і 12-ї армій на рубіж Звенигородка — Христинівка - Теплик. З 26 по ЗО липня війська цих армій, оточені з трьох боків, вели важкіоборонні бої з переважаючими силами ворога і відійшли на рубіж Новоархангельск — Краснополка- Перегонівка, маючи в центрі своєї оперативної побудови місто Умань. Бої носили запеклий характер. Багато пунктівпереходили з рук у руки по декілька разів. Проте обстановка на Південно-Західному фронті різко загострилася, і 31 липня німецько-фашистським військам удалося замкнути кільце оточення. Зважаючи на це, у ніч на 1 серпняза наказом командуючого фронтом війська групи Понєдєліна залишили Умань і відійшли на рубіж ріки Синюхи. З урахуванням реальної ситуації військова рада двох армій направляє на світанку 1 серпня радіограму в штаб Південного фронту і до ДКО: "Становище стало критичним. Оточення 6-ї і 12-ї армій завершено повністю. Існує пряма загроза розпаду загального бойового порядку 6-ї і 12-ї армій на два ізольованих осередки з центрами вБабанці і Текліївці. Резервів немає. Просимо очистити зосередженням нових сил ділянку Тернівка - Новоархангельск. Боєприпасів немає. Пальне закінчується". У відповідь по радіо надійшло бойове розпорядження: "Міцноутримувати займаний рубіж".
Отримавши категоричний наказ про перехід до жорсткої кругової оборони, війська групи Понєдєліна глибоко заривалися в землю, зміцнювали і маскували свої позиції, ставили протитанкові загородження. Німці намагалисярозчленувати оборону групи. 4 серпня в групу по радіо надійшло зовсім інше бойове розпорядження командуючого військами Південного фронту І.В. Тюленева: "Самотужки організувати вихід з оточення". Понєдєлін вирішивздійснити прорив у південному напрямку з наступним поворотом на Кіровоград, який на цей час уже був захоплений ворогом. Ось текст останньої телеграми керівництва оточеної групи військ командуванню Південно-Західногофронту: "Боротьба йде в радіусі трьох кілометрів. Центр - Підвисоке. В бою всі. П'ятачок прострілюється з усіх боків. Противник безперервно бомбить. Б'ють артилерія і міномети. Очікуємо атаки танків. Протримаємося до вечора. Вночі йдемо на останній штурм. Війська ведуть себе героїчно. Прошу допомогти — ударити нам назустріч." Проте через відсутність боєприпасів оточені пішли на нічний прорив без артилерійської підготовки. Частинасил вийшла з оточення, але противник сильними контрударами закрив прохід, що утворився, а вже до середини дня 5 серпня значно звузив кільце оточення. Командування групи вирішило рештками сил знову спробувати вийтиз оточення, цього разу в північному напрямку з подальшим поворотом на схід. У випадку невдачі організованого прориву було наказано знищити важку матеріальну частину, автомашини і пробиратися до своїх дрібнимигрупами.
У сталінському наказі №270 сказано, що Понєдєлін, "потрапивши в оточення противника, мав повну можливість пробитися до своїх, як це зробила переважна більшість частин його армії". Об'єктивну картину того, чимнасправді була ця "переважна більшість частин" армії Понєдєліна, дає повідомлення командуючого Південним фронтом генерала Тюленева, направлене 11 серпня начальнику Генерального штабу Шапошникову і командуючому Південно-Західним напрямком Будьонному: "Для доповіді товаришу Сталіну. Передаю попередню довідку про кількість людей і майна зі складу 6-ї і 12-ї армій у межах фронту, які вийшли з оточення... Вийшло 10961 чоловік, 1015 машин, 525 гвинтівок, 15 кулеметів, 2 гармати. Вихід людей групами й поодинці продовжується. Скільки вийшло перед Південно-Західним фронтом не враховано”. Крім того, з 28 по ЗО липня з 6-ї і 12-ї армійбуло евакуйовано близько 4000 поранених бійців.