ІІ частина

Сталінський наказ №270,

або Про лиху долю захисників Зеленої Брами

Продовження ІІ частина

Хрущов М.С.: Ми з Кирпоносом (командуючий Південно-Західним фрон­том. - Авт.) прийняли правильне рішення - відвести 6-у армію бачучи, що противник _ має намір відрізати ці війська. Генерал Музиченко відвів армію, а ти, товариш Жуков, тоді зателефонував і сказав: навіщо це зробили? Повернути війська, зайняти рубежі і не дати ворогу рухатися. Товариш Жуков, чим закінчилася ця затія?

Жуков Г.К.: Це не моя затія, я отримав вказівку від Сталіна.

Хрущов М.С.Закінчилося це розгро­мом двох армій. Були розгромлені 6-а, 12-а армії, всі штаби і командуючі арміями по­трапили в полон до німців. Хто тоді був на­чальником Генерального штабу? Хто від­давав наказ? Жуковвіддавав. Так чи ні? Ти говориш - це за вказівкою Сталіна. Але ти доповідав Сталіну. Ти б і доповів, а Сталін тебе б послухав у цій справі.

Як не дивно, але Хрущов М.С. таки був правим, і це підтверджується нещодавно віднайденими російськими істориками документами з "Особливої папки ЦК КПРС", які свідчать про спроби Жукова зробити винуватим у поразках будь-кого, лише не себе — полководця, який, як відомо, органічно ненавидів штабну роботу, надаючи перевагу усти­ланню поля бою тілами бійців і команди­рів заради перемоги будь-якою ціною. Так, 19 серпня 1941 року, тобточерез ^ доби після підписання наказу №270, ге­нерал армії Жуков, ніби продовжуючи аналізувати причини невдач Червоної Ар­мії, у листі на ім'я Сталіна підкреслював: Я вважаю, що противник дуже добре знає всю системунашої оборони, все оперативно-стратегічне угруповання наших сил і знає наші найближчі пла­ни. Напевне, у нас серед дуже крупних працівників, що близько контактують з загальною обстановкою, противник має своїх людей." Чи саме не цим він підказував Сталіну, яке рішення необ­хідно прийняти щодо Понєдєліна, Кирилова та інших командирів, які, як уже доведено дослідниками, саме через його впертість потрапили в німецькумишолов­ку. Адже гітлерівські генерали, планую­чи війну з СРСР, думали, що радянські стратеги застосують тактику російського полководця Кутузова, який планомірно відходив в глибину країни, зберігаючи армію. Сталінські жстратеги типу Жукова, незважаючи на розвиток подій не на користь Червоної Армії, вимагали стояти « прикордонних рубежах будь-що, чим І фанатичною упертістю знищили армії у прикордонних боях. Оборонні рубежі рухнули, і знекровлені рештки регуляр­них частин Червоної Армії хаотично відступали під ретельно спланованими ударами німців, втрачаючи території по 20-25 км на день. Ось чому моя рідна Лисянка була захоплена 14-ю танковою дивізією генерала Кюна вже 20 липня 1941 року. Ось чому ця ж дивізія увечері 4 серпня вже була у Кіровограді. Недар­ма начальник німецького генерального штабу Ф. Гальдер у своєму щоденни­ку у ті дні зазначив: "Відхідпротивника перед фронтом групи армій "Південь" проходить не з ініціативи російського командування, а в результаті того, що в ході тривалих боїв сили противника ви­явилися перемолотими і більша частина його з'єднаньрозбита". Мова йде і про кинуті за наказом Жукова проти 1-ї ні­мецької танкової групи фон Клейста (728 танків) сім радянських механізованих корпусів (понад 5 тис. танків, у тому чис­лі 888 новітніх КВ і Т-34), які фактично перестали існувати як бойові з'єднання в перших числах липня 1941 року, а до Зеленої Брами дійшли їхні рештки. Тим, хто сприйме мої слова як замах на полко­водчий геній Жукова, який, до речі, так не любив українців, нагадаю слова того ж Сталіна, сказані 9 лютого 1949 року: "Кажуть, що переможців не судять, що їх не варто критикувати, не варто провіряти. Це неправильно. Переможців можна і необхідно судити, можна і необхідно критикувати і провіряти. Це корисно не тільки для справи, але і для самих пере­можців".

Потрапивши з причин бездарності вищого командування до нацистської неволі, генерали Понєдєлін і Кирилов поводилися там достойно, їх не злама­ли ні знущання, ні обіцянки гітлерівців, які негайно інформували полоненихпро сталінський наказ Ставки № 270 від 16 серпня 1941 року. 29 квітня 1945 року в числі інших полонених Понєдєлін та Ки­рилов були звільнені американськими перестали існувати як бойові з'єднання в перших числах липня 1941 року, а до Зеленої Брами дійшли їхні рештки. Тим, хто сприйме мої слова як замах на полко­водчий геній Жукова, який, до речі, так не любив українців, нагадаю слова того ж Сталіна, сказані 9 лютого 1949 року: "Кажуть, що переможців не судять, що їх не варто критикувати, не варто провіряти. Це неправильно. Переможців можна і необхідно судити, можна і необхідно критикувати і провіряти. Це корисно не тільки для справи, але і для самихпере­можців".

Потрапивши з причин бездарності вищого командування до нацистської неволі, генерали Понєдєлін і Кирилов поводилися там достойно, їх не злама­ли ні знущання, ні обіцянки гітлерівців, які негайно інформували полоненихпро сталінський наказ Ставки № 270 від 16 серпня 1941 року. 29 квітня 1945 року в числі інших полонених Понєдєлін та Ки­рилов були звільнені американськими військами. Понєдєліну як прекрасному штабісту з академічноюосвітою пропо­нували службу в армії США, проте він від­хилив цю пропозицію. З травня 1945 року всіх колишніх військовополонених гене­ралів було доставлено в Париж, де пере­дано радянським представникам. Потім їхвідправили літаком у Москву, де вони жили під оперативним контролем спів­робітників військової контррозвідки, но­сили генеральську форму і нічого не зна­ли про свої сім'ї. З санкції самого Сталіна спецслужбами проводилисящодо кож­ного з них перевірки. Про заочний вирок Військової колегії Верховного Суду від 13 жовтня 1941 року ніби забули. Але ЗО грудня 1945 року за постановою началь­ника слідчого відділу ГУКР "СМЕРШ" генерала Леонова, санкціонованою на­чальником ГУКР "СМЕРШ" сумнозвісним В.С. Абакумовим і головним військовим прокурором генерал-лейтенантом юсти­ції М.П. Афанасьєвим Понєдєліна і Кирилова заарештували. Фактично на підставі наказу Ставки № 270 було порушено нові кримінальні справи, але без посилань на цей наказ і без нагадування про наявність кримінальної справи із заочним вироком про розстріл. Генералів помістили у Суханівську тюрмуособливого режиму. З прийняттям рішення щодо Понєдєліна і Кирилова не поспішали. Для них тягнули­ся страшні роки перебування в тюремних стінах, заповнені допитами, безкінечним продовженням термінів слідства й утри­мання під вартою.

Аж 20 серпня 1950 року "за нови­ми обставинами", котрих фактично не було, за висновком Головної військової прокуратури Військова колегія скасувапа свій заочний вирок від 13 жовтня 1941 року. Понєдєліну і Кирилову за їхніми новими справами оголосили про закінчення слідства (без пред'явлення справи за 1941 рік), а 25 серпня усе тією к колегією обох знову засудили до розстрілу з негайним виконанням вироків, генерал-майор Понєдєлін буввизнаний винним у тому, що, будучи командуючим 12-ю армією Південно-Західного фронту потрапивши в оточення військ противника, не проявив необхідної наполегливості і волі до перемоги, піддався паніці і 7 серпня 1941 року, порушивши військову присягу, зрадив Батьківщині: без опору здався в полон німцям і на допитах повідо­мив їм дані про склад 12-ї і 6-ї радянських армій. Перебуваючи у таборі військовопо­лонених, Понєдєлін вів щоденник, в яко­му зводив наклеп на одного з керівників партії і радянського уряду (ймовірно, на самого Сталіна), піддавав антирадянській критиці політику радянської влади щодо колективізації сільського господарства, вихваляв ворогівнароду і піддавав сумніву боєздатність радянських військ.

Генерал-майор Кирилов, до речі, ко­лишній депутат Верховної Ради Українсь­кої РСР, був визнаний винним у тому, що, будучи командиром 13-го стрілецького корпусу і потрапивши в оточення, зрадив Батьківщині, здавшись 7 серпня 1941 року без опору в полон німцям, і що при допиті повідомив німецьким офіцерам секретні дані про склад частин корпусу.

У судовому засіданні Понєдєлін і Кирилов винними себе не визнали, намагалися довести, що ними було вжито всіх заходів для виведення військ 12-ї і 6-ї армій з оточення, що з поля бою вони не дезертирували, але незнайшли сили волі, щоб покінчити з собою в момент захоп­лення в полон німцями, що ніяких даних про частини армії німцям не повідомляли. У останньому слові Понєдєлін заявив, що він не був ворогом народу і не може ним бути, антирадянською агітацією не зай­мався. Просив суд повернути його до сус­пільства і надати можливість працювати. На попередньому слідстві й у суді Кирилов також винним себе у зраді Батьківщині не визнав і показав, щоз важкими боями 13-й стрілецький корпус вийшов 2 серпня 1941 року в район Умані, де і був оточений німецькими військами. У результаті трива­лих боїв з переважаючими силами против­ника до 7 серпня 1941 року частини кор­пусу мали 90 відсотків втрат в особовому складі і матеріальній частині. Під сильним кулеметним і мінометним вогнем Кирилов у числі інших офіцерів заліг у канаву на узліссі на околиці села Підвисоке. Коли німецькі солдатипочали прочісувати ліс і виявили їх, він розгубився, втратив силу волі, не вчинив ворогу опору і здався в по­лон, чим і вчинив злочин перед Батьківщи­ною. В останньому слові Кирилов заявив, що ворогом радянської влади він небув і ніколи ним не буде.

В основу обвинувачення Понєдєліна і Кирилова було покладено показання допитаних на попередньому слідстві свід­ків. Колишній начальник штабу 12-ї армії Арушанян Б. І., колишній командир 99-ї стрілецької дивізії ОпякинП. П. і колишній командир полку 99-ї стрілецької дивізії Жевнер Р. Ф. на попередньому слідстві показали, що наказ Понєдєліна від 1 сер­пня 1941 року про перехід військ армії в районі села Підвисоке до оборони, а потім івказівки про порядок виходу з оточення вони вважали неправильними, а після того, як їм стало відомо про здачу Понєдєліна в полон, зазначені рішення вони оцінили як зрадницькі. Жевнер, крім того, показав, що зі слів іншихосіб йому стало відомо, що в момент оточення групи офіцерів нім­цями хтось з офіцерів хотів стріляти, але Понєдєлін нібито не дозволив стріляти і підняв руки вгору, заявивши: "Ми здає­мося в полон". Допитані в процесі додат­кового розслідування в грудні 1955 року Арушанян Б.І. і Опякин П.П. змінили свої свідчення, дані ними в 1941 -1942 роках, і заявили, що кваліфікацію й оцінку дій Понєдєліна дали слідчі на підставі їхніх показів про те, що вонирозпорядження Понєдєліна вважали неправильними. Крім того, у той час ще був свіжий у пам'яті наказ Ставки №270 від 16 серпня 1941 року про оголошення ворогами народу Понєдєліна, Кирилова й інших колишніхкомандирів, що нібито добровільно здалися в полон німецьким військам. Опякин, крім того, по­казав, що, коли його на слідстві запитали, чи є дії Понєдєліна і Кирилова шкідниць­кими, він відповів позитивно, посилаючись на те, що серед офіцерів його дивізії (пріз­вища яких він не пам'ятає) нібито ходили розмови про те, що Понєдєлін і Кирилов залишили свої війська напризволяще, а самі здалися в полон. Свідчення Арушаняна Б.І., Опякина П.П. іЖевнера Р.Ф., дані ними на попередньому слідстві в 1941 -1942 роках, спростовуються також допитаними в 1955 році в якості свідків: колишнім начальником штабу 6-ї армії гвардії генерал-майором Івановим М. П., колишнімкомандуючим військами 6-ї ар­мії генерал-лейтенантом у відставці Музиченком І.М., колишнім членом військової ради армії генерал-майором Поповим М. К., колишнім членом військової ради 12-ї армії полковником у відставціКуликовим І. П. і колишнім командуючим артилерією 12-ї армії генерал-лейтенантом Гаврилен­ком М. В. Всі вони показали, що Понєдєлін як командуючий групою військ 6-ї і 12-ї армій робив усе можливе, щоб у винятково важ-іобстановці прорватися з оточення; що мишки військ не удалося вивести з оточення внаслідок надзвичайно тяжкої обстановки; що наказ від 1 серпня 1941 року про організацію оборони в районі Підвисокого Понєдєліним буввиданий з відома військоої ради за вказівкою командування фронту, а вказівки про порядок виходу з оточення також були дані Понєдєліним на підставі рішення військової ради; що Понєдєліна вони важають чесним радянськимофіцером.

З показань колишнього начальника особливого відділу 13-го стрілецького корпусу Шишацького Т.К. вбачається, що Понєдєлін і Кирилов були захоплені німцями зненацька для нього й інших офіцерів, котрі знаходилися разомз ними на узліссі в період бойових дій під час оточення.

Інші генерали, що знаходилися в полоні разом з Понєдєліним, дали свідчення, що представники німецько-фашистського командування і зрадники Батьківщини Власов й Інші колишні офіцери Радянської армії) неодноразовонамагалися схилити Понєдєліна до боротьби проти СРСР, проте останній категорично відкинув ці пропозиції. Наведемо витяг з матеріалів допиту колишнього генерал-лейтенанта РККА Власова А.А. від 25 травня 1945 року: Власов: "У грудні 1942 року у відділі пропаганди мені організували зустріч з генерал-лейтенантом Понєдєліним - ко­лишнім командуючим 12-ї армії. У розмові з Понєдєліним на мою пропозицію взяти участь у роботі зі створенняросійської добрвольчої армії останній навідріз від цього відмовився, заявивши, що німці тільки обіцяють формувати російські частини, а насправ­ді їм потрібно тільки ім'я, яке вони могли б використовувати з метою пропаганди. Тоді ж я мав зустрічі з генерал-майором Снєговим - колишнім командиром 8-го стрілецького корпусу Червоної Армії, який також не погодився взяти участь у моїй роботі, моти­вуючи свою відмову страхом за долю своїх родичів, що живуть у Радянському Союзі. Зазнавши невдачі в бесідах з Понєдєліним, Снєговим і Лукіним, я більше ні до кого з вій­ськовополонених генералів Червоної Армії не звертався."

З приводу антирадянських записів у щоденнику в ході слідства Понєдєлін пояс­нив, що його записи, названі щоденником, були написані у полоні. У цих записах він намагався відобразити хід бойових дій 6-ї і 12-ї армій, але, нажаль, їх відібрали німці. У записах він дійсно допустив антирадянські випади щодо колгоспного ладу, але робив це винятково з метою маскування, щоб німці не могли розібратися в дійсному призначен­ні записів і не відібрали їху нього. Особисто він не поширював антирадянських поглядів, але Музиченко І.М., прочитавши його запи­си, став про них говорити в камері, і звідси пішли розмови про нібито антирадянські погляди Понєдєліна П.Г.

На допиті 13 грудня 1955 року свідок Музиченко І.М., колишній командуючий 6-ю армією, підтвердив лише те, що він особисто бачив щоденник, у якому Понєдєлін, викла­даючи причини невдач Радянської Армії в 1941 році, наклепницьки відзивався про кол­госпи. Якби слідчий "СМЕРШу" знав, які показання давав німцям після свого полонення сам Музиченко, він би швидко перекваліфі­кував статус колишнього командуючого 6-ї армії зі свідка наобвинуваченого. Адже від­криті для широкого доступу німецькі архіви свідчать, що 9 серпня 1941 року Музиченко І.М. на запитання німецьких офіцерів щодо ставлення радянського генералітету до ка­ральних органів заявив, що "НКВД — страш­ний орган , який може знищити кожного з нас у будь-який момент".

Таким чином, у кримінальній справі не­має ніяких доказів того, що Понєдєлін і Ки­рилов здалися в полон німцям добровільно і навмисно.

Обвинувачення Кирилова у видачі ні­мецькому командуванню військової таємни­ці базувалися тільки на його показаннях про те, що, коли його німці запитували про части­ни, що входили до складу 13-го корпусу, їхні нумераціюта дислокацію в мирний час, він довго мовчав, а німецький офіцер, що його допитував, вийняв карту і назвав усі части­ни корпусу, їхні номери та місця дислокації в мирний час, він, Кирилов, змушений був лише підтвердититочність німецьких даних. Можливо, фатальну роль у долі Кирилова та й Понєдєліна відіграло і те, що спеціалісти з німецької 691-ї роти пропаганди групи армій "Південь", котрі супроводжували 1-шу тан­кову групу фон Клейста, сфотографували момент полонення саме цих генералів. Ці фотографії після 9 серпня 1941 року були поміщені в нацистській "Фелькішер бео-бахтер", примірники якої німці розкидали з літаків над позиціями Червоної Армії наусь­ому німецько-радянському фронті.

Після смерті Сталіна, додатковим розслі­дуванням були встановлені нові обставини, які свідчать про необгрунтоване засуджен­ня Понєдєліна та Кирилова. Смертні вироки стосовно них були скасовані, а самих гене­ралів 1956 року посмертно реабілітовано.

На підставі доступних нині докумен­тальних матеріалів можна проаналізувати, чи дійсно генерали Понєдєлін П.Г. і Кири­лов М.К. не виконали свій обов'язок перед Батьківщиною і чи дійсно вони заслужили смертної кари ажчерез п'ять років після Пе­ремоги.

Директивою №33 німецького Верхов­ного командування (ОКВ) від 19 липня 1941 року в контексті розвитку операції "Барбароса" ставилося завдання "концентрованим наступом західніше Дніпра знищити 12-у і 6-у арміїпротивника, не допускаючи відходу за ріку". Зважаючи на значний розрив між частинами 6-ї та 12-ї армій та лівим крилом Південно-Західного фронту, 23 липня нака­зом командуючого військами Південно-За­хідного фронтугенерал-полковника Кирпо­носа М.П. 6-а і 12-а армії були об'єднані під загальним командуванням генерал-майора П.Г. Понєдєліна. А вже 25 липня вони ввійшли до складу Південного фронту, і ввечері того ж дня була отриманадиректива командую­чого військами Південного фронту генерала армії Тюленева І.В. про відхід 6-ї і 12-ї армій на рубіж Звенигородка — Христинівка - Теплик. З 26 по ЗО липня війська цих армій, ото­чені з трьох боків, вели важкіоборонні бої з переважаючими силами ворога і відійшли на рубіж Новоархангельск — Краснополка- Перегонівка, маючи в центрі своєї оперативної побудови місто Умань. Бої носили запеклий характер. Багато пунктівпереходили з рук у руки по декілька разів. Проте обстановка на Південно-Західному фронті різко заго­стрилася, і 31 липня німецько-фашистським військам удалося замкнути кільце оточення. Зважаючи на це, у ніч на 1 серпняза нака­зом командуючого фронтом війська групи Понєдєліна залишили Умань і відійшли на рубіж ріки Синюхи. З урахуванням реальної ситуації військова рада двох армій направ­ляє на світанку 1 серпня радіограму в штаб Південного фронту і до ДКО: "Становище стало критичним. Оточення 6-ї і 12-ї армій завершено повністю. Існує пряма загроза розпаду загального бойового порядку 6-ї і 12-ї армій на два ізольованих осередки з центрами вБабанці і Текліївці. Резервів не­має. Просимо очистити зосередженням но­вих сил ділянку Тернівка - Новоархангельск. Боєприпасів немає. Пальне закінчується". У відповідь по радіо надійшло бойове роз­порядження: "Міцноутримувати займаний рубіж".

Отримавши категоричний наказ про пе­рехід до жорсткої кругової оборони, війсь­ка групи Понєдєліна глибоко заривалися в землю, зміцнювали і маскували свої позиції, ставили протитанкові загородження. Німці намагалисярозчленувати оборону групи. 4 серпня в групу по радіо надійшло зовсім інше бойове розпорядження командуючого військами Південного фронту І.В. Тюленева: "Самотужки організувати вихід з оточення". Понєдєлін вирішивздійснити прорив у пів­денному напрямку з наступним поворотом на Кіровоград, який на цей час уже був за­хоплений ворогом. Ось текст останньої те­леграми керівництва оточеної групи військ командуванню Південно-Західногофронту: "Боротьба йде в радіусі трьох кілометрів. Центр - Підвисоке. В бою всі. П'ятачок про­стрілюється з усіх боків. Противник безпе­рервно бомбить. Б'ють артилерія і міномети. Очікуємо атаки танків. Протримаємося до вечора. Вночі йдемо на останній штурм. Вій­ська ведуть себе героїчно. Прошу допомогти — ударити нам назустріч." Проте через від­сутність боєприпасів оточені пішли на нічний прорив без артилерійської підготовки. Час­тинасил вийшла з оточення, але противник сильними контрударами закрив прохід, що утворився, а вже до середини дня 5 серпня значно звузив кільце оточення. Команду­вання групи вирішило рештками сил знову спробувати вийтиз оточення, цього разу в північному напрямку з подальшим поворо­том на схід. У випадку невдачі організова­ного прориву було наказано знищити важку матеріальну частину, автомашини і пробира­тися до своїх дрібнимигрупами.

У сталінському наказі №270 сказано, що Понєдєлін, "потрапивши в оточення про­тивника, мав повну можливість пробитися до своїх, як це зробила переважна більшість частин його армії". Об'єктивну картину того, чимнасправді була ця "переважна більшість частин" армії Понєдєліна, дає повідомлення командуючого Південним фронтом генера­ла Тюленева, направлене 11 серпня началь­нику Генерального штабу Шапошникову і командуючому Південно-Західним напрям­ком Будьонному: "Для доповіді товаришу Сталіну. Передаю попередню довідку про кількість людей і майна зі складу 6-ї і 12-ї армій у межах фронту, які вийшли з оточен­ня... Вийшло 10961 чоловік, 1015 машин, 525 гвинтівок, 15 кулеметів, 2 гармати. Вихід людей групами й поодинці продовжується. Скільки вийшло перед Південно-Західним фронтом не враховано”. Крім того, з 28 по ЗО липня з 6-ї і 12-ї армійбуло евакуйовано близько 4000 поранених бійців.

Повернутися на початок

Продовження ІІІ частина