2-га сесія ПТ-групи "Вірити та жити"

Діточки посідали мамам на коліна та й задивлялися на нас увесь час роботи групи. Одна дівчинка (діагноз - гострий лімфобластний лейкоз) зі слів її матусі розпитувалась про психологів, мовляв, де, мамо, можна навчитися на психолога. Та, тямуща у цій справі, відповіла та й, схоже, сама зраділа, що дитина "хоче в науку йти". Нові учасники долучились та одразу ж познайомилися - в групі потеплішало, - новачки "у хворобі" розпитували, а знавці радо й щиро відповідали. Я зловив себе на думці, що радію. Так, у цьому відділені, де смерть і муки - я радію. Бо побачив як люди перед жахливою загрозою не знітились (хоча й дуже хочеться), а встали разом, попід руки одне з одним. Проговорив про свою радість, очікуючи нерозуміння, здивування та опір - те де там - люди щиро відповіли радісними слозами й вдячними посмішками. Всі хором говорили, як і хто комусь колись допоміг. Всі раділи й посміхались. Це, напевно, найбільше вразило. Мені хотілося закріпити цей (для деяких учасників корисний соціальний ресурс у бою із хворобою), запитав: "Що ж вам найбільше дошкуляло на початку хвороби?" Хором відповіли: невизначеність, невідомість, незнання медичних привил та настанов, прогнозу та перебігу хвороби у власної дитини. відсутність грошей навіть ніхто не згадував. Виявилось, що дружня взаємодопомога поміж мамами у відділені допомагає зменшити рівень токсичної тривоги за хвору дитину. Розставалися - за 10 хвилин 18 година. На дворі лив дощ, а в душі було спокійно та тепло. Ось така вийшла психотерапевтична сесія.