Історія школи

В першій половині ХІХ століття в селах феодально-кріпосницької Росії існували парафіяльні школи, призначені для «найнижчих станів», та й у цих школах не всі могли вчитися, бо їх було дуже мало.

Дяки влаштовували школи в себе вдома, в яких навчали молоде покоління читати і писати на слов’янській мові. Алфавіт, склади, букви заучувались на пам’ять. Учні читали церковні книги, часослови, молитви, псалтир. Якщо учень вільно читав псалтир і міг писати, вважалось, що він досяг високих знань. На цьому навчання закінчувалось. В останній день навчання учні приносили горщик каші, їли цю кашу, урочисто розбивали горщик і йшли додому.

В школах існували тілесні покарання. Кожної суботи учнів сікли різками. Коли за учнем не було ніякої провини, його били за те, що провиниться в майбутньому.

Така школа була і в Чупахівці. Перша школа, за словами старожилів, знаходилася в корчмі.

Пізніше школа містилася у невеликій селянській хаті з маленькими віконечками, з розваленими східцями.

Ось що розповідає про цю школу вчителька, яка була призначена в неї у 1900 році.

«Піднявшись на сходинку, я відчула, що нога моя загрузла. Поглянула вниз — дошка на сходинці була зірвана й утворилася ущелина. Прочинила двері, зайшла в сіни. Тут було слизько, брудно, повітря сире й затхле. Ступивши крок уперед, я ледь не впала в яму під дверима.

Стукаю.

— Хто там такий?

–– Призначена вчителька.

–– Підождіть, злізу з печі та засвічу лампу.

Двері прочинилися і я побачила перед собою старого з великою, білою бородою.

— Хто ви будете, дідусю? — запитую його.

— Та я тут за одбувку, волость прислала сторожем.

Увійшла, відчинила двері до класу. Велика, брудна, зі зруйнованою стелею, кімната постала перед моїми очима.

На підлозі було стільки бруду, що мої ноги загрузли в ньому. (Треба сказати, що була осінь, дощило, а шосейної дороги в селі не було).

— Чому так брудно в класі?

— А для чого прибирати? Однаково хлопці грязі наносять».

Це було 10 листопада 1900 року. В школі вже була одна вчителька, що працювала тут 8 років.

Перший і другий класи містились в одній кімнаті. Тут налічувалось до 100 чоловік дітей. З цими двома класами працював один учитель.

Третій клас був випускним. Для учнів цього класу була окрема кімната, з ними працювала окрема вчителька. В третьому класі було приблизно 25 учнів. В школу ходили учні з усієї Чупахівки і з Оленінського.

Важко було працювати в напівзруйнованому, тісному приміщенні з такою кількістю учнів.

Постало питання про необхідність будівництва нової школи.

Після скасування кріпосного права царизм був змушений провести інші буржуазні реформи, щоб пристосувати самодержавно-поліцейський лад Росії до потреб буржуазного розвитку. Зокрема в 1864 році були створені земства (повітові й губернські). Земства розпоряджались місцевими справами, що стосувались сільського населення. Вони проводили шляхи, будували лікарні, школи.

В той час село Чупахівка відносилось до Лебединського повіту, отже, перебувало у віданні Лебединського земства.

Сюди звернувся учительський колектив Чупахівської школи з проханням збудувати нову школу.

Але не відразу земство задовольнило прохання вчителів. Земські гласні запропонували звернутись на цукровий завод. Завод був багатий. Та й дітей службовців заводу училось немало. Здавалось немає ніяких перешкод для здійснення прохання. Проте й тут у будівництві школи було відмовлено. Адміністрація заводу зсилалась на те, що вона платить великі податки земству і земство повинно побудувати школу.

Протягом 6 років завод посилав у земство, а земство на завод, поки одній з учительок вдалося зустріти голову Лебединського земства Василя Васильовича Збитнєва. Він допоміг у будівництві школи.

В селі була скликана сходка, на якій поставлено питання про виділення садиби для школи та будівництво школи.

Передбачалось побудувати при школі, крім навчального корпусу, декілька майстерень, в яких учні могли б навчатися столярному, шевському та ковальському ремеслу.

Але сільські куркулі не дали землі, пояснюючи відмову тим, що їм і так мало землі для пасовищ. А тому був побудований лише один навчальний корпус.

Незабаром для майбутнього шкільного будинку був привезений дерев’яний каркас і почалося будівництво. Поруч був збудований будинок для квартир учителів.

В 1907 році почалися заняття в новій школі.

Недалеко від школи була церква. Духовенство вимагало, щоб учні систематично відвідували церкву, щоб учителі приводили їх сюди. Але в церкві було холодно і вогко. Стоячи по 1,5—2 години на одному місці, учні мерзли, а потім хворіли. Вчителі намагались уникати відвідування церкви. Незадоволене цим духовенство писало донесення на вчителів.

Конфлікти духовенства з учителями відмічались і в процесі викладання.

Земці-ліберали, бажаючи, щоб їх синки знали дійсність, придбали для школи таблиці по природознавству, по яких вчителі пояснювали матеріал учням.

Одного разу трапивсь такий випадок. На уроці закону божого піп розповідав про пророка Іова, якого проковтнув кит. При цьому кита він назвав рибою.

Один з учнів намагався заперечити, що кит не риба, а тварина, що людини він не проковтне, маючи надто вузьке горло. Хлопчик показав на таблицю, що висіла на стіні і додав, що так і вчителька говорила.

Піп розгнівався, наказав зняти і викинути таблицю.

В цей самий день піп написав донесення на вчителів школи.

В донесенні можна було зустріти такі фрази: «…і  прошу я вас, ваша високородносте, навіяти учительці земської школи, щоб вона поважала священника, будь він з моральними недоліками, будь вона істинно православна».

Виховання в школі проводилось на релігійній основі. Крім закону божого, в школах навчали учнів співати церковні пісні. Вчителі-дяки застосовували рукоприкладство — били учнів смичком по головах.

Навчання проводились тільки російською мовою. Протидіючи утворенню самостійних націй на окраїнах Росії, царизм насильно затримував культурний розвиток пригноблених народів. На Україні було заборонено говорити і навчати дітей в школі рідною, українською мовою. У циркулярі, виданому царським урядом в 1863 р., було сказано: «Ніякої малоросійської мови не було, немає і бути не може». Циркуляр оголошував, що українська мова — це та сама російська мова, тільки зіпсована впливом на неї польської мови.

Наглядачами над земськими школами в селах були сільські земські начальними, старшини, урядники. Вони слідкували, щоб учителі водили учнів до церкви, щоб відправляли молебні в царські дні.

В 1913-1914 навчальному році в Чупахівській школі відкрився ще один, четвертий клас. Тепер працювати стало легше тому, що для кожного класу був окремий учитель.

Учні сиділи на довгих лавках-партах по 8-10 чоловік на кожній. Уроки починались о 8 годині, закінчувались о 15 годині.

В першому класі учнів навчали звуковим методом. За різні провини карали: ставили на коліна, в куток, залишали без обіду.

При школі існувала бібліотека, де брали книги для читання вчителі й учні.

В 1914 р. ці два воєнно-політичні союзи розв’язали Першу Світову війну за переділ світу. Багато шкіл було перетворено в госпіталі. Госпіталь розмістився і в Чупахівській школі. В шкільній бібліотеці було влаштовано ванну кімнату.

Учні навчалися то у волості, то в церковній школі. Четвертий клас було закрито. Війна затягувалась, гіршало становище трудящих мас. В Росії посилювалась ненависть до наскрізь прогнилого царського режиму, розгортався страйковий рух, на сторону робітників переходили солдати.

27 лютого 1917 року відбулася буржуазно-демократична революція. Царський уряд було повалено, але владу в свої руки захопила буржуазія. Буржуазний Тимчасовий уряд війни не припинив, не задовольнив вимог народу.

Більшовицька партія на чолі з В.І. Леніним готувала пролетаріат до соціалістичної революції, яка відбулась 25 жовтня (7 листопада) 1917 року.

Радянська Росія вийшла з війни. Школи повертались у свої попередні приміщення. Радянська влада приділяла велику увагу освіті. Було видано ряд декретів, що покращували освіту народу. Декретом радянської влади школа відокремлювалась від церкви.

Був запроваджений новий правопис, що полегшувало навчання грамоті багатомільйонного народу. Навчання проводилось рідною мовою.

Держава не мала коштів для виплачування заробітної плати вчителям, а тому в Чупахівці заробітну плату вчителям виплачував завод. Не одержуючи плати літом вчителі йшли на різні роботи, щоб прожити.

В 1918 році знову відкрився четвертий клас, а потім школа почала прогресувати. В 1922 році відбувся перший випуск семикласників.

Відгриміли роки громадянської війни, закінчилась відбудова зруйнованого господарства. Країні були потрібні кадри. В цей час багато семирічних шкіл стають середніми.

У 1935-1936 навчальному році організувався восьмий клас при Чупахівській школі. Учні цього класу в 1938 році закінчили школу, їх було 16 чоловік.

Директором школи в 1937-1938 навчальному році був Романенко А.П., завучем — Сидоренко В.Т., читав фізику Овденко Г.О., біологію та хімію — Рибальченко і Прісіч, українську літературу — Юхименко Є.О., російську літературу — Баумер І.Я., фізичне виховання — Кононенко, піонервожатим був Юхименко Г.В.

Наступного року кількість учнів у школі збільшилась, зросла матеріальна навчальна база. Виникло питання про будівництво нового приміщення. І ось в 1939 році почалося будівництво нового, двоповерхового будинку школи. Воно повинно було закінчитись в 1941 році.

До червня місяця будинок був закінчений, залишилося обладнати його: встановити печі, послати підлоги, пофарбувати вікна і двері.

Та 22 червня 1941 року мирна праця радянських людей була перервана нападом фашистської Німеччини. Почалася Велика Вітчизняна війна. Обладнання школи припинилося. Радянський народ піднявся на захист Батьківщини. В рядах воїнів доблесних Збройних Сил Союзу РСР було немало учнів Чупахівської середньої школи. Деякі з них загинули на фронтах Вітчизняної війни. Серед них випускники 1937-1938 навчального року: Мартишко Сергій, Баранов Григорій. Крім того, загинули учні Чупахівської середньої школи: Король Олександр, Грибов Василь, Сухина Григорій, Гриценко Іван, Сидоренко Борис.

В тяжкі роки окупації фашистські варвари знищували історичні пам’ятки, влаштовували вогнища з книг, намагалися знищити всі надбання культури.

Старий будинок Чупахівської середньої школи фашисти перетворили на місце ув’язнення людей, яких насильно відправляли в Німеччину, в новому приміщенні тримали коней. Вони спалили всі книги шкільної бібліотеки, знищили всі прилади з фізичного і хімічного кабінетів, всі географічні карти.

Під час відступу в 1943 році гітлерівські бандити намагалися знищити і саме приміщення школи. Вони полили гасом підлоги і підпалили з середини. Спалахнув вогонь. Це помітив директор школи Незабитовський С. і організував населення для врятування приміщення. Злочинний задум не здійснився, пожежу загасили.

Після звільнення Чупахівки, у вересні 1943 року школа відновила свою роботу. Заняття відбувалися у трьох корпусах: в старому приміщенні школи, будинку церковної школи та будинку агропункту, якого тепер не існує. В новому, недобудованому приміщенні школи, містилося заготзерно.

Важко було вчитися в роки війни: навчальних посібників не було, майже не було підручників. У першому класі доводилося один буквар ділити по листочках на всіх учнів, щоб вони навчились читати; не було зошитів, писали на газетному папері, на різних клаптиках, лініюючи їх за встановленим зразком, відповідно до вимог каліграфії. В першому та другому класах не вистачало парт, столів та інших меблів. Вибиті в роки війни вікна були закладені цеглою, забиті дошками.

Минали роки. Радянський народ-переможець, що в 1945 році добив фашистського звіра в його власному лігві і врятував світову цивілізацію та прогрес в усьому світі, успішно заліковував рани, нанесені війною, відбудовував народне господарство. Відбудовувались та будувалися нові школи.

У 1948 році Чупахівська середня школа порушила клопотання про повернення їй нового двоповерхового будинку. Почалося його освоєння. Вже в 1949 році три класні кімнати і частина коридору були відновлені. Тут почалися заняття.

Відбудова продовжувалась кожного року. До 1951 року було завершено обладнання двох третин нового навчального корпусу. У 1952-1953 навчальному році новий навчальний корпус повністю став до ладу.

Тут, на обох поверхах, розмістилися 12 класних кімнат, два коридори, актовий зал. Залишились неосвоєними ще дві кімнати: одна на першому і одна на другому поверсі, що були освоєні в 1955 році. В одній з них розмістивсь кабінет завуча, в другій — шкільний буфет. У 1955 році були побудовані другі сходи. Навчальна база школи постійно зростала.

В новому корпусі почали обладнувати навчальні кабінети. У 1954 році тут був обладнаний фізичний кабінет, в 1955-1956 навчальному році — електротехнічний кабінет.

В 1955-1956 навчальному році при Чупахівській середній школі було відкрито клас з виробничим навчанням на базі Чупахівської МТС по спеціальності трактористів-комбайнерів, а в слідуючому 1956-1957 навчальному році класів з виробничим навчанням було вже три: 8-А по спеціальності електриків, що працює на базі Чупахівського цукрозаводу, 8-Б і 9-А класи по спеціальності трактористів-комбайнерів, що працюють на базі МТС.

При школі був інтернат на 50 місць. Якщо в 1951 році було одне приміщення інтернату, то в 1956-1957 навчальному році вже два приміщення.

В 1956 році було проведено капітальний ремонт другого корпусу (колишнього приміщення школи). В ньому розмістилися тепер хімічний і біологічний кабінети, кабінет машинознавства, спортивний зал, обладнаний необхідним спортивним інвентарем, столярна майстерня, в якій був універсальний деревообробний і токарний станки.

Електротехнічний кабінет, обладнаний за останніми вимогами політехнічного навчання, фізичний, історико-географічний та бібліотека, що налічувала 12100 екземплярів книг, з яких художньої 4000, розміщені в головному навчальному корпусі.

Школа придбала кіноапарат «Україна» для демонстрування фільмів, фільмоскоп, автомобіль, вітродвигун, радіолу, баян, телевізор, обладнали радіовузол.

Щороку красивішала, поповнювалась новими навчальними кабінетами і наочними приладами школа; вкривалася зеленими насадженнями садиба.

В 1950 році посаджено бузкову алею, що з’єднує перший корпус із другим,  дерева вздовж алеї та біля входу в школу.

У 1952 році почато обгородження подвір’я школи парканом. В 1954 році на подвір’ї школи збудовано спортивний майданчик, був обладнаний тир для стрільби.

В 1954-1955 навчальному році біля головного входу прокладено цементну доріжку. Влітку 1957 року розпочато будівництво географічного майданчика.

При школі створені навчально-дослідні ділянки площею 1,5 га, біля будинків розбиті квітники.

Якщо до Жовтневої соціалістичної революції в школі навчалося 80-100 учнів (це були діти не тільки з Чупахівки, але й з Оленінського, Всадок та інших навколишніх хуторів, де початкових шкіл зовсім не було), то тепер, коли в кожному з хуторів є початкові школи і в самій Чупахівці, крім середньої, є ще й семирічна школа, кількість учнів становить 616 чоловік.

У школі працювали 37 вчителів, 5 спеціалістів МТС і цукрозаводу у класах з виробничим навчанням, 17 чоловік техперсоналу.

Комсомольська організація школи в 1956-1957 навчальному році налічувала 212 комсомольців, піонерська дружина ім. Олега Кошового — 182 піонери. З 1952 року при школі створена вчительська комсомольська організація, з 1957 — партійна група.

Методичну роботу в школі проводили методоб’єднання вчителів 1-4 класів та предметні методичні комісії вчителів: української, російської мов та літератур, біології й хімії, фізики та математики, історії та географії, іноземної мови, фізичного виховання.

На засіданнях методоб’єднання та методкомісій розглядалися питання про обмін досвідом роботи, стан викладання того чи іншого предмета, вивчення матеріалів з педагогічних газет та журналів.

Учні школи за бажанням та здібностями брали участь у предметних, технічних гуртках та гуртках художньої самодіяльності.

У 1956-1957 навчальному році при школі працювали такі гуртки: кіногурток, радіотехнічний, хімічний, математичний, юннатів, літературний (український), літературний (російський), драматичний, співочий, фізкультурний.

Випускники школи, що закінчували 10 класів з відмінними оцінками і зразковою поведінкою, нагороджувалися золотими і срібними медалями.

Вперше золотою медаллю були нагороджені випускники 1951-1952 навчального року: Козюба Валерій і Гордієнко Людмила. У 1952-1953 навчальному році срібні медалі одержали Юхименко Анатолій і Банков Анатолій. 1953-1954 навчальному році золота медаль була вручена Коваленку Юрію, а срібні медалі — Сіваку Анатолію і Козюбі Людмилі. В 1955-1956 навчальному році срібною медаллю була нагороджена Шинкаренко Галина.

Зі спогадів Завгородньої Ніни Іванівни

(дівоче прізвище Лідакова), випускниці Чупахівської середньої школи

1955 р.

В Чупахівську середню школу я прийшла в 1949 р. після закінчення Духівничанської початкової школи, в перший клас якої я пішла в 1945 році.

…Майже кожен рік я ходжу в свою рідну школу на перший дзвінок. Цю школу закінчили мої діти, цю школу закінчила моя онука.

Завжди дивлюсь на діток і радію за них. Радію, що вони такі щасливі, усміхнені, добре вдягнені, з квітами, мов метелики.

І кожного разу згадую свій перший клас. Це був 1945 рік, перший повоєнний рік. Кругом розруха, голод. В школі ні підручників, ні зошитів, лише два стареньких букварі на весь клас. Вчителька Надія Михайлівна пройшла по дворах, попросила, в кого були старі довоєнні газети, розрізала їх і дала кожному по декілька аркушів. На них і писали. Ні ручок, ні чорнила, одні огризки простих олівців.

На цьому знімку наш перший клас, за винятком трьох учнів, що були босі і не вийшли, адже це був уже листопад. І в 1949 році в Чупахівську школу в п’ятий клас ходили до самих морозів босі, несучи в руках старенькі черевики, щоб взути  їх  у класі.

Нас троє: Гончар Таня, Лідакова Ніна та Вініченко Ніна потрапили до 5-Д класу. В ньому було 12 учнів з с. Оленінського, двоє з Перелуга, троє з Духівничого, двоє з Всадок, 12 з Чупахівки. Наш клас був на другому поверсі і навчалося в  ньому 32 учні.

Отож, того року тільки п’ятикласників було майже 160 чоловік. Сходи тоді на другий поверх були одні, частина коридору забита дошками, частина школи була ще не відбудована.

5-А і 5-Б класи були, де зараз приміщення нової школи, а 5-В та 5-Г були в приміщенні нинішньої бібліотеки. Його ми називали «Камчаткою».

Навчались тоді в дві зміни: до 7-го класу в першу, а старші класи — в другу. В першу зміну ходити було важко тим, що треба було долати пішки 8 км лісом, яром, полем.

Треба було виходити о 6 год. ранку, а оскільки годинників в селі не було жодного — запізнитися боялися, тому взимку часто приходили набагато раніше. Та школа також відкривалася дуже рано, адже техпрацівницям треба було розпалити та натопити груби в кожному класі.

Тільки одного разу, коли була велика хуртовина і навіть півні не співали, у нас перший урок була контрольна по математиці. Так, боячись запізнитися на урок, ми прийшли до школи о 2 годині ночі. Ледь не замерзли під школою, доки прийшли техпрацівники.

А друга зміна була погана тим, що виходячи зі школи о 20 год. вечора, ми додому добиралися лише о 22. Це вже глибока ніч. Було важко, коли була грязь. Ніч темна, поворот на Духівниче знайти важко, тому часто блудили, не знаходячи дороги.

На той час у школі вже діяв шкільний буфет, знаходився він на першому поверсі, де зараз кабінет завуча. Але ми в нього не заходили, бо в той час не те, що не мали грошей, а навіть не бачили, які вони.

Але країна щороку потроху піднімалася з руїн і життя, хоч і повільно, та все ж з кожним роком кращало.

Ось на цьому знімку наш сьомий клас, це вже червень 1952 року.

І ми, хоч і в простенькому вбранні, а такі щасливі.

Директором школи з 1946 року був Сараєв Григорій Павлович, офіцер-фронтовик, який пройшов всю війну з липня 1941 року по квітень 1946 року. Починав комісаром розвідувальної роти, а закінчив війну замкомбата 4-ї гвардійської мотострілкової бригади, 2-го Гвардійського танкового корпусу Тацинського. Це під Сталінградом. Був декілька разів поранений. Двічі орденоносець «Червоної Зірки», мав медалі «За відвагу», «За перемогу в Сталінграді» і багато інших. Там і Орша і Білорусія.