Музе́й — культурно-освітній та науково-дослідний заклад, призначений для вивчення, збереження та використання пам'яток природи, матеральної і духовної культури, прилучення громадян до надбань національної і світової історико-культурної спадщини.
Серед основних напрямів музейної діяльності є і культурно-освітня та інформаційна діяльність. Тож редакція сайту буде повідомляти читачів про деякі значущі події з історії України та історії рідного краю.
22 січня 2025 р.
Рада Віськово- історичного музею вітає усіх з Днем Соборності України!
Цей день -це нагадування про те, наскільки важлива наша єдність, сила духу та віра у майбутнє України. Разом ми можемо подолати будь-які труднощі та створити міцну і незалежну державу.
Хай у цей день кожен із нас відчує гордість за нашу країну, натхнення для добрих справ і впевненість у тому, що разом ми здатні на більше.
Бажаємо кожному миру, злагоди та віри в найкраще!
Щороку 28 жовтня українці відзначають День вигнання нацистських окупантів з України і вшановують пам'ять тих, хто загинув у Другій світовій війні. Цьогоріч, у 2024 році, цим подіям виповнюється 80 років. Восени 1943 року розпочалося остаточне вигнання нацистських окупантів з України. У СРСР склалася традиція відзначати визволення України 28 жовтня, оскільки саме цього дня 1944 року радянські війська вибили німців з території Радянської України в її тодішніх кордонах. Влітку 1945 року, згідно з міждержавним договором, Чехословаччина передала Радянському Союзу Закарпаття, яке увійшло до складу УРСР. Зважаючи на це, згодом вирішили перенести день пам’ятних урочистостей на дату, коли німецькі війська залишили останні населені пункти сучасної Закарпатської області. Але варто зазначити що 28 жовтня 1944 року радянські війська лише розпочали бої за місто Чоп. Боротьба на цій ділянці розтягнулася аж до 25—26 листопада — саме тоді нацистські окупанти були вигнані з України остаточно.
У вигнанні окупантів брала участь уся Україна: регулярні радянські війська та червоні партизани (разом понад 3 млн солдатів-українців), національне підпілля на чолі з Українською повстанською армією та українські бійці на усіх інших фронтах світу, що наближали спільну перемогу над Гітлером.
21 жовтня 1056 р. диякон Григорій вивів першу літеру "Остромирового Євангелія". Робота над рукописом тривала більше 6 місяців – до 12 травня 1057 р.
«Остромирове Євангеліє» - найдавніша точно датована велика за обсягом рукописна пам'ятка старослов'янського письменства, створена у часи Русі.
У стародавньому Києві на ту пору розміщувалася великокняжа майстерня рукописних книжок, де талановиті переписувачі й перекладачі книг, які були монахами, працювали над своїми творами. Диякон Григорій, що жив у Києві, імовірно, належав до кліру митрополичого Софійського собору і робив на замовлення церковні книги для князя Ізяслава Ярославича, який вважав своїм обов'язком час від часу поповнювати бібліотеку, засновану його батьком Ярославом Мудрим. Але, за даними дослідників, "Остромирове Євангеліє" замовив не князь, а новгородський воєвода і посадник Остромира, який був родичем Ізяслава і недавно прийняв хрещення. «Остромирове Євангеліє» містить євангельські читання для неділі та свят.
Євангеліє-написане великим красивим уставним письмом, причому розмір літер поступово зростає до кінця книги. Деякі рядки написані розчиненим золотом. Частину літер виведено кіноваром. Розмір памятки дуже великий: аркуш 35х30 см. 294 пергаментні аркуші Євангелія прикрашені заставками та трьома великими зображеннями євангелістів Іоана, Луки і Марка. Перші букви на сторінці яскраві, оригінально оформлені з використанням зображень облич людей, голів хижих птахів та фантастичних химер. На кожній сторінці у дві колонки поміщалося по 18 рядків тексту.
За підрахунками дослідників, на такий пергаментний шедевр потрібно було використати шкури 175 телят.
Ініціали, які яскраво розфарбовані зеленою, червоною, блакитною і білою фарбами та обведені накладним золотом – найпомітніша особливість художнього оформлення книги.
У 2011 р. за рішенням ЮНЕСКО Остромирове Євангеліє (1056-1057) було включено до реєстру „Пам’ять світу“ як шедевр києворуського мистецтва.
Тисячолітнє Остромирове Євангеліє належить до величної спадщини України та українського народу і є унікальною пам’яткою української мови, письменності та культури.
60 років тому, в ніч з 13 на 14.12.1963 – у м. Черкаси в обласній лікарні помер Василь Симоненко, поет, журналіст, шістдесятник, один з чільних діячів руху опору в царині української ідентичности.Середню школу закінчив із золотою медаллю. Вищу освіту здобув на факультеті журналістики Київського університету. Працював в обласних газетах Черкащини. Навесні 1960 долучився до діяльности створеного у Києві Клубу творчої молоді, багато їздив Україною, виступав на літературних вечорах і диспутах. Разом з однодумцями розпочав збір свідчень про масові розстріли та пошук місць захоронень жертв комуністичних репресій. Наслідком такої активної та незручної для режиму діяльности стало стеження за поетом радянських спецслужб.
В студентські роки почав писати вірші, проте через цензурні перепони друкувався мало. Поезія Симоненка поширювалася переважно методом приватного переписування та самвидаву. Масштаб цього нелегального поширення був настільки значний, а саме поетичне слово настільки довершене, влучне та щире, що твори Василя Симоненка значною мірою формували ідеологію українського руху опору 1960-1070-х.
Шановні читачі, прочитайте вірші В. Симоненка і вони обовязково залишать глибокий емоційний слід у вашій душі, а то й, можливо, перевернуть вашу свідомість. Актуальність рядків вражає.
...Тремтіть, убивці, думайте, лакузи,
Життя не наліза на ваш копил.
Ви чуєте? – На цвинтарі ілюзій
Уже немає місця для могил.
Уже народ – одна суцільна рана,
Уже від крови хижіє земля,
І кожного катюгу і тирана
Уже чекає зсукана петля.
Розтерзані, зацьковані, убиті
Підводяться і йдуть чинити суд.
І їх прокльони, злі й несамовиті,
Впадуть на душі плісняві і ситі,
І загойдають дерева на вітті
Апостолів злочинства і облуд.
...
Маленьке — не смішне,
Адже мале і зерно,
Що силу велетням і геніям несе.
Мале тоді смішне,
Коли воно мізерне,
Коли себе поставить над усе.
Але, скажіть, хіба такого мало,
Хіба такі випадки не були,
Коли мале, як прапор, піднімали
І йшли за ним народи, мов осли?
І чи тоді мізерне та смішне
Не оберталось раптом у страшне?
