Дьомін Андрій Анатолійович народився у нашому місті в 1983 році. Навчався в школах № 1 та 2, а в 2004 році закінчив Чернігівський юридичний коледж. 

В листопаді 2019 року підписав контракт і став на захист України. 

За словами рідних, саме на фронті чоловік знайшов сенс свого життя – у боротьбі за свободу рідної землі та у підтримці побратимів. 23 лютого 2022 року Андрій пішов в наряд, і додому вже не повернувся… 

Загинув 18 травня на полі бою, безстрашно захищаючи своїх братів по зброї. 

Народився 9 квітня 1976 року в селі Червоногригорівка Дніпропетровської області. В 1986 році закінчив Шосткинську школу №2. 

Проходив строкову військову службу в аеромобільних військах в Житомирі з 1994 по 1996 роки. З 1997 року працював в органах внутрішніх справ до 2019 року, коли пішов на пенсію з посади начальника карного розшуку Шостки в званні майора. 

В 2020 році вступив до лав Збройних сил України. 

Володимир Рек загинув 26 лютого 2022 року при захисті Батьківщини.

Дружина, дві доньки та онука залишилися без чоловіка, батька, дідуся. 

       Жорстока війна, що лиш руйнує, залишаючи кривавий слід, забрала життя нашого земляка.

       Це так страшно, коли залишаються тільки світлини. А людини вже нема…

       У травні Денису виповнився 41 рік. Всього лише 41 рік…

           Його дитинство було щасливим і безтурботним. Педагогічний колектив Шосткинського ліцею відзначав свого учня, як такого, що дуже ретельно опановував знання. Він так багато читав!!!

          Протягом років навчання у школі Денис впевнено йшов до своєї мрії стати фінансистом.  

            І виконав її, отримавши спеціальну освіту в Сумському державному університеті. Саме там захопився ІТ – технологіями. У них Денис вбачав майбутнє світу.

           А власне майбутнє для Дениса Вікторовича було у родині. До своїх рідних і близьких ставився з величезною теплотою і повагою…

          18 вересня його кров оросила Миколаєвську землю. Він упав… І не піднявся…  

          Денис був солдатом. Але він був і сином. Він так хотів обійняти свою маму… Для неї він був останнім щастям… Щастям, яке вбила ворожа тварюка. 

       Євген ПОДКОВКА народився 11 січня 1990 року в місті Шостка. Тут пройшли його дитячі роки, тут він закінчив школу-ліцей. 

️Здібний, обдарований юнак захоплювався журналістикою, тому вступив до одного з найбільших і найвідоміших вишів країни - Київського політехнічного інституту імені Ігоря Сікорського.  

Після здобуття вищої освіти молодий чоловік заочно закінчив музичну школу з гри на фортепіано та гітарі. На початку війни Євген написав пісню «Україна», яка була виставлена на Ютубі. 

Ще одним захопленням став спорт - боротьба та легка атлетика, а також  швидкісна їзда на мотоциклі, автомобілі або велосипеді. 

Після закінчення інституту Євген Костянтинович працював в одній зі столичних компаній ІТ фахівцем, а з 2017 року вирішив розпочати власну справу (консультації з питань інформації, комп’ютерного програмування). Однією з заповітних мрій було створення міцної та великої родини. «Він мріяв бути найкращим батьком і чоловіком», - згадують близькі. 

Наприкінці березня Євген Костянтинович став на захист рідної землі. 

️Квітень 2022 року приніс в родину чорну звістку – помер батько, який так пишався сином-військовим… 7 грудня не стало самого Євгена. 

Схиляємо голови у пошані та скорботі перед пам’яттю нашого земляка.

 Віталій Прокопенко народився 24 квітня 1976 року у місті Шостка. Тут минули його дитячі та юнацькі роки.

Віталій навчався у міській загальноосвітній школі № 2 (класний керівник – Києвицька Ніна Павлівна). Вчителі та однокласники загадують його, як надійного товариша, який користувався повагою в колективі та завжди підтримував і допомагав однокласникам. З шкільних років і до самої служби в армії займався індорхокеєм, із захопленням відвідував секцію карате в клубі «Патріот».

Після закінчення школи вступив до професійно-технічного училища № 13 за спеціальністю «Електромонтер». Здобувши професійну освіту, з 1994 року проходив строкову військову службу.

По поверненню з армії Віталій почав працювати в Шосткинському водоканалі, де займав посаду бригадира ремонтної бригади.

«Він назавжди залишиться в наших серцях світлою, доброю, щирою людиною. Колектив підприємства висловлює найглибші співчуття рідним та близьким. Пам’ятаємо, сумуємо разом з вами. Слава героям!» – висловлюють глибокі співчуття колеги Віталія.

Віталій завжди був патріотом та стояв на боці правди та справедливості. У 2014 році брав участь в антитерористичній операції на сході України. Нагороджений медаллю «Ветеран Війни-Учасник Бойових Дій”.

З початком повномасштабного вторгнення російських військ в Україну, о 7 годині ранку 24 лютого 2022 року, Віталій не вагаючись пішов до військової частини і став на захист нашого міста. У цей день він сказав своїй дружині – «Не плач, треба всім стати на захист України!».

На початку лютого 2023 року його перевели до Харківської військової частини, а звідти у зону проведення бойових дій в Донецькій області

20 лютого Віталія було важко поранено. 4 доби лікарі намагалися врятувати йому життя, але 24 лютого воїн помер від отриманих важких травм.

Віталій був чесною і порядною людиною, люблячим чоловіком і батьком. Його працелюбність і золоті руки завжди вражали, а його добре серце дозволяло почуватися поруч з ним впевнено і захищено.

Бабич Роман Васильович, позивний «Диск». Гвардії лейтенант медичної служби. Військовослужбовець 1 –го  механізованого батальйону 93 Гвардійської окремої механізованої бригади.

Народився у 1985 році в селищі Вороніж, Шосткинського району, Сумської обл.

Вищу медичну освіту здобув у Національному медичному університеті ім. О.О. Богомольця у 2008 році.  За спеціальністю – лікар загальної практики. На військовій кафедрі отримав звання молодший лейтенант. 

Після навчання займався страхуванням життя, обіймав посаду директора департаменту страхової компанії. 

У 2011 році переїхав на постійне місце проживання у Боярку. Одружився, у подружжя народилося двійко чудових діточок. 

На початку 2014 року, коли в Криму ще тільки з’являлися «зелені чоловічки»,  прийшов до військкомату, аби записатись добровольцем. Тоді  дали відповідь, що наразі у допомозі немає потреби. А вже у вересні того ж року Романа було призвано до лав Української Армії на захист кордонів нашої держави вже на Сході України. 

У зоні проведення антитерористичної операції отримав посаду начальника медичного пункту. 

Побувати довелося в найгарячіших місцях. Чи не щоденно доводилось особисто евакуювати поранених та загиблих бійців з Донецькому аеропорту, Авдіївки, Пісок, Водяного, Опитного, Тоненького, з опорних пунктів шахти Бутівка, РЛС «Зеніт».

Одного разу, під час евакуації поранених з ДАПу через наданий противниками «коридор», довелось слухати усі перемовини ворожої сторони з приводу розстрілу їхньої машини. Водій «Таблетки» тоді зумів уникнути попадання снарядів «Мухи», чим урятував життя екіпажу. 

«13.01.15 року мій другий день народження. Ми одним екіпажем, що залишився на весь батальйон, їхали на евакуацію наших десантників у ДАП, потрапили під обстріл ворожих «градів» (вони «ловили» танк та БМП, що прикривали відхід МТ-ЛБ з пораненими), та лише дивом залишилися неушкоджені. У той день шматком асфальту, що підняло вибухом снаряду, розбило лобове скло в машині з мого боку. Уламок розколовся об мою каску. Ми не зупинилися, доїхали до місця зустрічі з МТЛБ, оперативно надали допомогу та доставили хлопців до найближчої лікарні», - згадує Роман.

Один з поранених згодом таки помер, але побратими мали можливість поховати його як Героя!

Життя близько 600 військовослужбовців було врятовано завдяки професіоналізму Романа та своєчасному наданню кваліфікованої медичної допомоги. А медичний пункт, яким він керував, був одним із найкращих бойових медпунктів у зоні проведення АТО.

Ім’я Романа прозвучало і в телевізійних новинах: народний депутат, лідер Правого Сектору Дмитро Ярош особисто подякував йому за надану першу медичну допомогу і врятоване життя! 

Демобілізований у вересні 2015 року.

Після демобілізації Роман повернувся на попереднє місце роботи. Додатково займався інструктажем - проводив навчання військових, а також цивільних щодо надання першої медичної та домедичної допомоги в різних умовах. Займався  громадською діяльністю в ГО «Білі берети»

У липні 2015 року Роман Бабич нагороджений орденом «Народний Герой України».

25 січня 2023 року Народний герой України , бойовий медик та інструктор Роман Бабич загинув.

Андрій Олегович Московка народився 6 травня 1972 року у місті Шостці, навчався у школі № 2. За словами знайомих, він був прекрасним радіоаматором, мав власну радіостанцію, охоче брав участь у багатьох радіотурнірах. Був уважним і турботливим братом і сином, чуйним другом і доброю людиною. У 2019 році чоловік одружився і став для дружини та доньки найкращим у світі чоловіком і татом. «Поряд з Андрієм всі проблеми вирішувалися дуже швидко, а для своєї родини він був цілим Всесвітом», – згадують рідні. Тривалий час чоловік працював на одному з провідних місцевих підприємств, спеціалістом з монтажу та експлуатації систем сигналізації.
З перших днів Майдану у 2013 році він був у самому вирі подій, виборюючи гідне майбутнє для своєї країни, виносив на руках поранених героїв Небесної сотні. У 2015 році став до лав ЗСУ, перебуваючи у найгарячіших місцях Донецької та Луганської областей. Завжди з шаною та вдячністю згадував свого командира – Віталія Гуляєва, під головуванням якого отримав військові навички.
Повномасшатбне вторгнення рашистів Андрій Олегович зустрів на відомій трасі Кіпті-Бачівськ, де одним з перших зійшовся з ворогом у боротьбі. Фронтові побратими згадують Андрія Московку як відповідального військовослужбовця, надійного друга, який завжди був готовий підставити плече, протягнути руку допомоги, підтримати добрим словом.
Нагороджений численними грамотами, подяками та військовими відзнаками:
– відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції».
– почесним нагрудним знаком начальника Генерального штабу – Головнокомандувача збройних Сил України «За взірцевість у військовій службі».
– відзнакою Начальника Генерального штабу Збройних сил України «Учасник АТО».
– медаллю «За оборону рідної держави».
– пам’ятною медаллю «За відданість Україні. Герой України Кульчицький».

У короткі часи відпочинку чоловік мріяв про перемогу та власний заміський будинок… Але війна зруйнувала долю ще однієї сім’ї.
Справжній патріот і воїн народився напередодні 6 травня, коли українці відзначають День мотопіхотних військ України, а помер наш земляк у День вишиванки… 

Ігор Власов народився 26 січня 1978 року у Шостці. Тут минула більша частина його життя. У рідному місті Ігор здобув освіту у школі № 2, знайшов багато друзів.

Професійне навчання проходив на базі Глухівського ПТУ-31 Сумської області, де отримав спеціальність «електромонтер по ремонту та експлуатації електрообладнання». З юних років він був безстрашним, рішучим, завжди готовим прийти на допомогу.

У 1998 році Ігор Миколайович вступив на строкову службу в армії, а у 2000 році створив родину. У шлюбі з коханою Світланою народилась донечка Оксана, а через кілька років – син Владислав. Ігор був добрим і люблячим батьком і чоловіком. Все життя він працював задля того, щоб його родина була забезпечена всім необхідним.

У вільний час чоловік дуже захоплювався риболовлею, це була його щира пристрасть. «На рибалці я відпочиваю душею», – говорив він. Друзі та родичі згадують Ігоря Миколайовича як вірного друга, порядного сім’янина, відкриту та працьовиту людину.

24 лютого 2022 року, у чорний день вторгнення в Україну російського агресора, Ігор Власов сказав, що вважає особистим обов’язком стати на захист рідної землі. У квітні 2022 року чоловіка прийняли до лав ЗСУ. За період служби йому довелося побувати на різних воєнних локаціях, у тому числі – і в найгарячіших бойових «точках». Останнім часом Ігор захищав Донецьку область, виконував обов’язки стрільця-санітара механізованого батальйону.

У коротких телефонних розмовах говорив про те, як мріє зустрітися з родиною, друзями та близькими. Мріяв відвідати дорогі серцю місця на малій батьківщині…. Мріяв про мирне життя та Перемогу.

Жорстока війна зруйнувала його світлі мрії та долю ще однієї української родини. Сім’я Власових втратила свою опору – чоловіка та батька, безстрашного захисника, мудрого порадника, щирого друга та однодумця. 23 червня 2023 року при виконанні бойового завдання Ігор Миколайович отримав травми, несумісні з життям.

Андрій Гринченко  народився у нашому місті 14 червня 1992 року, навчався у школі № 2. З дитинства хлопчик захоплювався технічним моделюванням, весь вільний час проводив на Шосткинській станції юних техніків, приймав участь у численних змаганнях. Нагородою за працелюбність і талант юного моделіста-конструктора стала путівка до міжнародного табору. Іншим захопленням на все життя стали активні види спорту – боротьба та біг.

Після отримання середньої освіти юнак вступив до хіміко-технологічного коледжу за фахом «електрик», а потім закінчив Шосткинський інститут за напрямком комп’ютерно-інтегрованих технологій.

Доросле життя Андрій почав з роботи на одному з місцевих підприємств та створення сім’ї з коханою жінкою. Молодим людям разом довелося пережити багато випробувань, одним з найголовніших стала служба Андрія Олександровича в зоні АТО/ООС (куди він вирушив добровільно).

Після повернення з фронту у чоловіка була безліч планів і мрій, над втіленням яких він невтомно працював. Лідер по натурі, він ніколи не ховався від проблем і намагався допомогти іншим. 24 лютого 2022 року чоловік весь день провів за кермом авто, евакуюючи мирних мешканців з Києва. Через день він добровільно став на захист Батьківщини. «Не можу спокійно дивитися в очі тих жінок і дітей», – коротко пояснив рідним.

Несення військової служби відбувалося в найгарячіших і найнебезпечніших зонах – у Бучі, Бахмуті. Успішно пройшовши конкурс, наш земляк був зарахований до штурмової бригади підрозділу «Азов». За словами бойових побратимів, саме Андрію Грінченку багато українських військових дякували за порятунок. За власні гроші купив автомобіль, на якому вивозив з Бахмуту поранених побратимів, міг знайти вихід з найскладніших ситуацій. Він був дуже товариською та енергійною людиною, ніколи не жалівся на долю та намагався бачити шанс завжди. Під час розмов з родиною намагався завжди бути позитивним, жартувати, підбадьорювати.

На фронті не полишав фізичних тренувань, і о 5 ранку його можна було бачити на пробіжці… Після поранення плеча Андрій приїжджав до Шостки у коротку відпустку, відвідав волонтерський центр, з захватом роздавав морозиво малюкам на День захисту дітей. Мріяв про власних дітей з коханою жінкою, про жадану і таку нелегку Перемогу України…

Друге поранення чоловік отримав 6 вересня цього року, і воно стало роковим. Незважаючи на зусилля провідних харківських медиків, 23 вересня Андрія Олександровича Гринченка не стало.

Кнуренко Дмитро Олександрович народився 11 липня 1972 року у селі Пирогівка Шосткинського району. Через рік родина переїхала до нашого міста, де пройшло дитинство Дмитра. Після навчання у загальноосвітній школі № 2 юнак поступив до Шосткинського професійного училища та здобув кваліфікацію «Слюсар з ремонту колісних транспортних засобів». Деякий час працював на місцевому підприємстві, потім був призваний для проходження строкової служби у складі військово-повітряних сил.

За все життя Дмитру довелося працювати у багатьох місцях, але він ніколи не зраджував улюбленому фаху – водінню. За словами знайомих, він був професіональним водієм високого класу. Не дивно, що в перші місяці повномасштабної російської агресії саме йому була доручена відповідальна та небезпечна справа – перевезення продуктів до інших населених пунктів, які їх дуже потребували. Інколи поїздки проходили під гул гармат і обстріли рашистів.

 «Гарячий, запальний, товариський, відкритий», – такими словами згадують Дмитра Олександровича рідні.

У вільний від роботи час чоловік цікавився рибальством і мисливством і досяг в цьому значних успіхів. Його «трофеям» міг позаздрити будь-який мисливець, а набутий досвід був безцінний. Саме це стало одним з головних мотивів, коли наш земляк вирушив до військоммату та записався добровольцем.

«Не можу ховатися за спинами своїх друзів і сидіти вдома! Я потрібен на фронті, я – гарний мисливець… Хлопцям без мене важко», – говорив він родині.

Влітку минулого року він був призваний на військову службу. За бойовий псевдонім обрав “Hunter” (Мисливець). Після Перемоги та повернення з фронту мріяв побудувати просторий і затишний будинок, в якому б збиралися найближчі люди – родичі, друзі, бойові побратими.

3 жовтня 2023 року Дмитро Кнуренко – стрілець-санітар штурмового батальйону загинув на території Донецької області, при захисті Батьківщини. Загинув, виявивши стійкість і мужність, під час виконання бойових завдань. Без батька залишилася неповнолітня донька, без сина – згорьовані батьки, без старшого брата – сестра…

Він був чоловіком відкритої душі, яка завжди намагалася підтримати та допомогти дорогим людям. Щирі співчуття всім, хто знав і любив Дмитра Олександровича.

Мирослав Ляшок народився 11 лютого 1991 року на ювілей свого батька. Дитинство хлопчика пройшло у нашому місті. Змалечку виявився козацький характер – хлопчик ріс жвавим, веселим і непосидючим. Мирослав навчася у Шосткинській школі № 2, потім – у школі №5. Одним з найулюбленіших видів відпочинку була рибалка, у якій він досяг значних успіхів. Будь-якій справі він віддавався сповна, захоплюючись і не лінуючись. Так, маленькі перші карасики поступово змінилися солідними рибинами, а замість простенької вудки юнак рибалив сучасним спінінгом. Іншим захопленням Мирослава була гра на гітарі, він закінчив музичну школу та грав у складі аматорської рок-групи.

 Паралельно з навчанням у вищому професійному училищі (за спеціальністю обліковець з реєстрації бухгалтерських даних) юнак заочно здобував освіту на юридичному факультеті Сумського держуніверситету. На відміну від багатьох, хлопець мріяв про службу в армії та наполегливо готувався до цього. Заняття силовими видами спорту, пробіжки, стрибки з парашутом – ці та інші активності зміцнили тіло і дух. Мирослав ріс у дружній родині справжніх патріотів, з дитинства цікавився національно-визвольним рухом українців, розмірковував над роллю окремої людини у вирі історії.

Пізніше він скаже: «Мій шлях – це шлях боротьби. Перший пункт декалогу українського націоналіста: «Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за Неї.».

 Армійську строкову службу Мирослав Ляшок проходив у Житомирі, у складі 95-ої окремої десантно-штурмової бригади.

Після повернення з армії юнак вступив до Сумського державного університету. З початком буремних подій 2014 на Майдані батько Мирослава Віталій вирушив до Києва, а син залишився у Шостці – терміново збирати групи для ротації. Тоді і відбулося знайомство з Іваном Євдокименком, яке переросло у міцну дружбу та душевне братерство. Коли ситуація на Майдані досягла кульмінації, юнак терміново поїхав до столиці та приєднався до руху народного спротиву. Психологічна напруга, холод, сутички з поліцією – таким запам’яталися ці дні справжнім патріотам. В цьому ж, 2014 році, обидва юнака записалися добровольцями та стали на захист Батьківщини в складі Збройних Сил України. У червні 2014 року Мирослав був зарахований, на той час, в батальйон спеціального призначення «Азов»…

 Побував в найгарячіших точках фронту, брав участь у Павлопіль-Широкинській наступальній операції, захищав Маріуполь, Мар’їнку, Іловайськ, за що мав нагороди. Саме в той час Мирослав підняв державний прапор з написом – «ШОСТКА» на Сході, під кулями рашистів у Широкиному Донецької області, потрапивши на центральні ТВ канали. Молодий юнак став яскравим символом незламності українців, їх волі до перемоги та віри.

 Після повернення з фронту Мирослав продовжив здобуття вищої освіти, а також починає активно займатися суспільно-політичною діяльністю. Започатковує та очолює громадське об’єднання учасників АТО та бойових дій «Братерство», входить до складу ініціативної групи по перейменуванню об’єктів топоніміки, допомагає у створенні Меморіалу захисників України. Часто зустрічається з молоддю, передаючи кожному свою любов і повагу до козацьких традицій та України. Був одним із засновників і організаторів національно патріотичного, вишкільного табору ім. Івана Євдокименка, який героїчно загинув при обороні Донецького аеропорту.

 Під час навчання в інституті Мирослав зустрів кохання свого життя – дівчину Юлію, яка стала його натхненням. Пара багато подорожувала Шосткинщиною та Україною, підкорила Говерлу, обожнювала походи та сплави на плотах. У 2018 році чоловік закінчив Сумський державний університет за спеціальністю економіст, отримавши ступінь магістра. У 2020 році його було обрано депутатом Шосткинської районної ради та головою депутатської фракції. В його характері неймовірним чином поєднувалась ніжність і мужність, надійність і шляхетний авантюризм, турботливість і принциповість.

 З перших годин повномасштабного вторгнення рашистів Мирослав Ляшок став на захист рідної землі, у складі 153-го батальйону тероборони. Мирослав боронив спочатку Сумщину, а потім – схід України. Під час боїв за місто-фортецю Бахмут отримав поранення. Після реабілітації повернувся на фронт у складі легендарного «Азову».

 На той час це був один з гарячиших напрямків - Серебрянське лісництво. Під час боїв на тих позиціях , Мирослав проявив себе, як мужній, сміливий та досвідчений воїн. За свої рішучі дії користувався повагою побратимів та командирів. Був представлений до нагороди –«Золотий хрест», але не встиг її отримати. Нагороду вручили родині Мирослава представники бригади «Азов».

 21 жовтня командир відділення взводу спецпризначення, сержант Мирослав Ляшок отримав тяжкі поранення під час виконання бойових завдань по захисту України. Через два дні Героя не стало…

 Через 9 днів після загибелі у Мирослава народився син, якого назвали Вогнедар. Це було спільне рішення Мирослава і його дружини Юлії, і це були останні слова Мирослава.

За особисту мужність і героїзм Мирослав Ляшок був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня посмертно.

Гинуть, закриваючи собою кожного з нас. 46-річний матрос Андрій Манжос служив у десантно-штурмовій бригаді і склав голову під час боїв біля населеного пункту Красногорівка Донецької області. Він був вірний військові присязі, мужньо і сміливо захищав свою землю. 

Впевнені, що Збройні Сили України покарають кожного московського окупанта, який зазіхнув на нашу мирну і квітучу землю. Не пробачимо жодне втрачене життя, жодну сльозу вдів і сиріт! Подвиг кожного воїна-глухівчанина навіки ввійде в історію визвольної війни українського народу проти путінської росії.

У боротьбі з рашистською поганню загинув житель Глухова Андрій Миколайович Манжос (16.10.1976- 25.09.2022). Він – уродженець Шостки, там у нього залишились друзі і знайомі.

Чорна звістка прийшла з Донеччини, де зараз кожен день ворогів перетворений нашими воїнами на пекло. Але гинуть і українські солдати! Гинуть, закриваючи собою кожного з нас.

46-річний матрос Андрій Манжос служив у десантно-штурмовій бригаді і склав голову під час боїв біля населеного пункту Красногорівка Донецької області. Він був вірний військові присязі, мужньо і сміливо захищав свою землю.

Щирі співчуття рідним та близьким, розділяємо ваш біль та схиляємо голову в глибокій скорботі. Героя чекали вдома дружина і два сини…

Вічний спокій душі та слава воїну, який віддав життя за незалежність України.

Про дату і подробиці прощальної церемонії з Героєм повідомимо додатково, наразі тіло доставляють додому.

Андрій Манжос народився у м. Шостка, навчався у школі №2, Шосткинському ВПУ, працював будівельником. Проживав з сім’єю у Глухові. Після повномасштабного вторгнення добровольцем пішов на фронт, служив у 79-ій десантно-штурмовій бригаді. Героїчно загинув у Донецькій області 25 вересня 2022 року.

Декілька тижнів він не дожив до свого 46-річчя. У Андрія Манжоса залишилися батьки, рідна сестра, дружина та двоє синів.

Загинув боєць 13-го батальйону 58-ї бригади Никипорець Олександр Миколайович 24 лютого 2022 року.

“Шосткинщина втратила вірного сина… Військовий героїчно загинув під час оборони України, за наш з вами мир і безпеку. Низько вклоняємось світлій пам’яті нашого земляка! Висловлюємо глибоке співчуття родичам і всім, хто знав Олександра Миколайовича”, – написав мер.

Відважний Герой назавжди залишиться у наших серцях і пам’яті. 

Шинкарьов Олександр Миколайович народився 14 квітня 1972 року в м. Шостка. У родині був старшою дитиною. Його дитинство пройшло в атмосфері любові та турботи, що сформувало чуйність і прагнення до розвитку. Навчався в школі №2, а потім з невгамовною цікавістю вступив до хіміко-технологічного технікуму, де здобув свою першу спеціальність. Олександр завжди відзначався жагою до знань та самовдосконалення. Продовжуючи свій шлях, він отримав вищу педагогічну освіту за спеціальністю «Історія та право», втілюючи свої мрії та прагнення.

Усе подальше життя працював в Державній пенітенціарній службі України, звідки звільнився на пенсію за вислугою років.

У 1997 році він одружився з Тетяною, і разом вони створили міцну та дружну сім’ю, де в любові та взаємоповазі зростали син Павло та донька Ксенія. У своїй родині Олександр був прикладом любові, чуйності, порядності та відданості. Його захоплення кулінарією робило кожен сімейний обід особливим.

Початок повномасштабної війни став для Олександра важким випробуванням. 28 лютого, у віці 49 років, він без вагань пішов добровольцем, щоб захистити свою Батьківщину. Попри небезпеку, він завжди залишався вірним своїм принципам і приїжджав додому, дотримуючись найважливішого правила: «Спочатку побачити матір». Служив на Бахмутському напрямку стрільцем-снайпером мотопіхотного взводу. Після шпиталю за станом здоров’я отримав статус учасника бойових дій (особи з інвалідністю внаслідок війни) і був переведений до роти охорони Купʼянського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки Харківської області. На Купʼянському напрямку виконував обовʼязки командира роти охорони, загинув внаслідок вибуху ворожої ракети 28 серпня 2024 року. Олександр був не просто сином, чоловіком, батьком, братом і дядьком, а справжньою гордістю для всієї родини. Він із задоволенням відвідував село, родичів, де знаходив душевний спокій і допомагав рідним у всьому. Його доброта, щирість, чесність і незламна сила духу вражали всіх. Навіть під час обстрілів він завжди знаходив сили для усмішки й запевняв: «У мене все добре».

Природа й кожна мить були для нього безцінними. Його справжньою пристрастю було бджільництво. Гудіння бджіл і збір меду – це була його улюблена справа, яку він щиро любив і якою захоплювався роками. 

Тепер Олександр з небес буде янголом-охоронцем своєї родини, Шосткинщини та України. 

Олег народився 30 січня 1972 року в Шостці, закінчив загальноосвітню школу № 2. У дитинстві захоплювався плаванням, тривалий час відвідував спортивну секцію, брав участь у змаганнях. Після здобуття середньої освіти Олег поступив до Київського національного університету будівництва і архітектури. Професійний шлях розпочав з роботи веб-дизайнером у столиці. До Шостки Олег Юрійович повернувся у 2020 році, працював на одному з місцевих підприємств електриком. 5 жовтня 2022 року був мобілізований до Збройних Сил України. Під час прощання з рідними промовив: «Нехай інші ховаються від служби, а я ховатися не буду»… Захищав Батьківщину у складі саперних військ, на Донецькому напрямку. Брав участь у боях за Лиман. Після отримання уламкового поранення руки та реабілітації повернувся на фронт. Перший раз прийшов у відпустку у цьому році, наприкінці серпня.

Тривалий час перебування у екстремальних фронтових умовах, значні фізичні та емоційні навантаження – він все завжди тримав у собі і ніколи не жалівся. Обіймаючи друзів і родичів, Олег Юрійович не здогадувався, що його життя невдовзі обірветься.

28 серпня чоловік відійшов у Вічність, приєднавшись до Небесного воїнства наших захисників.

За словами близьких, найяскравішою рисою Олега Данченка було позитивне ставлення до життя, почуття гумору, бажання допомогти іншим, вірність. Через все життя він проніс свою дружбу зі шкільних років. Виховав сина Радислава. Завжди намагався словом і доброю справою підтримати рідних, а пізніше – і бойових побратимів.

Женя народився в нашому місті, тут зростав, навчався в нашому навчальному закладі, закінчив інститут. Здавалося б, життя тільки починається, адже створив своє родинне гніздечко, мріяв про щасливу родину з дітками. На жаль, жорстока війна зруйнувала всі мрії і сподівання. Він, як справжній чоловік, не зміг стояти осторонь,не зміг дивитися,як ворог руйнує його рідну землю. Він вирішив: військовим добровольцем-медиком іду на фронт; я там потрібен сьогодні. Як згадує його мама, думка про те,що він виконуватиме важливу місію - порятунок життя наших бійців - окрилювала Євгена.

Женя.. Наш Женя… Саме таким він був, відповідальним,чесним, добрим ,готовим подати руку допомоги кожному,хто потребував.

Уучителям, він запам'ятався білявим хлопчиськом,з розумними, допитливими очима,старанним у навчанні. Таким його змогла виховати мама - Наталія Євгеніївна. Усю щедрість і мудрість душі вона передала єдиному синочку.

Важко знайти слова втіхи для Матері, неможливо загоїти біль та гіркоту втрати найріднішої людини. Та нехай світлий спомин про нашого захисника стане сильнішим за смерть і назавди залишається в пам'яті рідних, друзів, бойових побратимів, усіх, хто знав його,шанував і любив.

Сумуємо разом з Вами, Наталіє Євгеніївно,низько схиляємо голову в скорботі.

Нехай душа Євгена знайде вічний спокій. Герої не вмирають,вони залишаються в наших серцях. Вічна пам'ять і слава українському воїну-медику,який захищав Україну й кожного з нас.

Євгенію було 28. У 2024 році він добровільно приєднався до Третьої штурмової бригади, де після військового вишколу виконував на фронті обов’язки бойового медика. “Він був легендарною людиною, врятував дуже багато життів. За честь було з ним воювати!” — написали побратими дружині Наталі після втрати.

За словами близьких, Шеляг захоплювався зброєю та історією. Часто відвідував тир та розповідав цікаві факти з минулого. Коли ще був хлопчиком, танцював у знаному в місті хореографічному колективі «Сюрприз», ходив на гурток ракетомоделювання. Пізніше зацікавився парашутним спортом. Євгеній мав вищу освіту у сфері харчових технологій. Тривалий час чоловік працював у столиці, обравши логістику. 

Євгеній разом із дружиною мріяв про спільні подорожі, дітей та дім в Україні після перемоги. 

Потрапивши у військо Шеляг жартома обрав позивний «Пузо», посилаючись на свій кремезний вигляд. Але за час перебування на службі чоловік втратив близько 10 кілограмів ваги. Та все ж своє бойове ім’я вирішив лишити на згадку про «дофронтове» життя. 

Навідник розвідувального відділення механізованого батальйону, солдат Шеляг Євгеній Юрійович загинув 3 січня. 

Військовослужбовець 58-ї бригади Збройних сил України Сергій Фролов загинув 2 червня 2022 року під Бахмутом, біля села Покровське під час ворожого авіанальоту.

- 25 лютого 2022 року він обняв мене і сказав: «Я йду у військкомат, я тебе дуже люблю, я маю подарувати тобі час, щоб ти вивезла дітей, – розповідає дружина Христина Нікішина. – Спочатку він був на Чернігівщині, потім під Білогорівкою і далі вже на Донецькому напрямку. Він загинув через 99 днів після мобілізації. Не дожив 23 дні до свого 45-річчя.

Ми були щасливе подружжя. Кожного разу, коли ми могли говорити по відеозв’язку, я робила його фото. У мене і зараз багато скрінів наших розмов, де я в куточку, а він на весь екран. У той час на тих напрямках Старлінки працювали погано, тож часто говорити ми не могли. Перші місяці на фронті були дуже важкі.

Їхню машину із допоміжним військовим реманентом розбомбили. Поки почала надходити допомога, окопувалися мало не руками. Сергій – людина честі. Коли вони відступали, він біг з розчекованою гранатою, щоб не дати себе взяти в полон, якщо орки доженуть. Він розумів, як поводитимуться орки, і казав, що хоча б з собою росіян заберу.

За словами дружини, у день загибелі на позиції мали йти молоді хлопці, але Сергій дуже хотів їх підмінити, беріг молодь. Він був з групою військових, з якими вони товаришували ще в чернігівських лісах. Вони мали йти в парі з другом, але того дня Сергій пішов один. Христина каже, що його друг потім мав серйозні психологічні проблеми через те, що відпустив Сергія.

- О 12:00 2 червня ми з ним ще переписувалися. Він казав, що їм мають привезти обід.

Вони пішли на позиції по обіді. Дійшов, і приліт. Хлопці, які вижили казали, що міна прилетіла в окоп, йому відірвало ноги. Інший молодший, який був на позиції, пробрався до нього, щоб накласти турнікет, і тоді прилетіла друга міна. Це був молоденький хлопець з Сумщини, замполіт, так двоє і загинули. Під час того обстрілу загинули четверо людей і один був трьохсотий.

- Я знав Сергія ще по спортивному клубу «Патріот», у якому ми займалися в Шостці, – розповідає капелан ЗСУ Дмитро Даниленко. – Клуб створив українець, який був у Афганістані, Ігор Привалов. Він просто хотів, щоб спортивні хлопці міста всебічно розвивалися, підтримуючи свою форму і одночасно витісняючи свій адреналін. У нас був парашутний спорт, карате, біг. І одночасно він культивував у нас патріотизм та мужність. Десятеро людей, учасників нашого клубу, у тому числі син інструктора, вже загинули. Практично всі учасники клубу воюють, не пішли тільки ті, кого не взяли через серйозні травми. Сергій був відповідальний, чесний та дуже добрий.

Сергій Фролов посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького та медаллю КМДА