Горнов Дмитро Олексійович

Горнов Дмитро Олексійович народився 28 червня 1994 року в місті Дніпрорудне Запорізької області. З часом родина переїхала до Ніжина Чернігівської області, де він навчався у місцевій школі №1, а згодом у ліцеї при Ніжинському державному університеті імені Миколи Гоголя.

2016 року Дмитро закінчив Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя та здобув ступінь бакалавра за спеціальністю «Вчитель біології». У студентські роки він був дуже активним у суспільному житті навчального закладу й міста загалом. Паралельно Дмитро працював фронтменом рок-гурту «Вирій», сам писав пісні. 2018 року гурт випустив альбом «Грані сновидінь». Саме тоді Дмитро переїхав до Чернігова і долучився до команди Суспільного.

Окрім роботи звукорежисером, він займався різноманітними проєктами. Зокрема, на «Українському Радіо Чернігів» Дмитро вів передачу «Грати чи не грати?», де розповідав про навчання дітей музиці. Також разом із колегами працював над створенням фільму «Битва за Чернігів».

З червня 2023 року до лютого 2024 року він працював оператором програмного забезпечення в IT-компанії Realwiev. Потім працевлаштувався оператором цеху варіння пива на ABinBev Чернігівського відділення.

У квітні 2024 року Дмитра мобілізували до лав Збройних Сил України. Базовий військовий вишкіл він пройшов у Великій Британії. З червня 2024 року був у школі індивідуальної підготовки військової частини. У листопаді його перевели на посаду стрільця-санітара в роту позначення дій противника школи колективної підготовки, а також зарахували на базовий сержантський курс навчального батальйону резерву сержантського складу. У березні 2025 року отримав посаду інструктора, а у травні йому присвоїли звання молодшого лейтенанта. Він був командиром взводу 158 окремої механізованої бригади.

Молодший лейтенант Збройних сил України Дмитро Горнов загинув 21 червня 2025 року внаслідок атаки російських військ керованою авіабомбою. У нього залишилися вагітна дружина Вікторія, п’ятирічна донька Варя та дідусь.

Ми ніколи не дізнаємося усіх його думок у ту останню мить. Але ми знаємо одне: він не відступив. До останнього подиху вірив у перемогу, у світле майбутнє, у те, що його жертва не буде марною.

Він загинув за Україну. І ми будемо пам’ятати! Завжди! Бо справжні герої не вмирають. Вони живуть у вічності нашої вдячності!