Традиційно головним інститутом виховання є сім’я, родина. Те, що дитина в дитячі роки здобуває в родині, вона зберігає протягом усього наступного життя. Важливість родини як інституту виховання обумовлена тим, що в ній дитина знаходиться протягом значної частини свого життя, і по тривалості свого впливу на особистість жоден з інститутів виховання не може зрівнятися з родиною. Але родина може виступати в якості як позитивного, так і негативного фактора виховання. І разом з тим ніякий інший соціальний інститут не може потенційно нанести стільки шкоди у вихованні дітей, скільки може зробити родина. Родина – це особливого роду колектив, що грає у вихованні основну, довгострокову і найважливішу роль. У тривожних матерів часто виростають тривожні діти; честолюбні батьки нерідко так придушують своїх дітей, що це приводить до появи в них комплексу неповноцінності; нестриманий батько, що виходить із себе знайменшого приводу, нерідко, сам того не знаючи, формує подібний тип поводження у своїх дітей і т.д. Саме в родині дитина одержує перший життєвий досвід, робить перші спостереження й вчиться як поводитися в різних ситуаціях. Дуже важливо, щоб те, чому батьки вчать дитину, підкріплювалося конкретними прикладами, щоб вона бачила, що в дорослих теорія не розходиться з практикою. Головне у вихованні маленької людини – досягнення щиросердечного єднання, морального зв’язку батьків з дитиною. Батькам ні в якому разі не варто пускати процес виховання на самоплив. Досить часто виникає конфліктна ситуація між батьками – різні підходи до виховання дітей. Перше завданнябатьків – знайти загальне рішення, переконати один одного. Якщо прийдеться йти на компроміс, то обов'язково задовольнити основні вимоги сторін. Коли один батько приймає рішення, він обов’язково повинний пам’ятати про позицію другого. Друге завдання – зробити так, щоб дитина не бачила протиріч у позиціях батьків, тобто обговорювати ці питання краще без неї. Виховання дитини складається з численних форм взаємодії і народжується в спільному житті в родині. Батьки, приймаючи рішення, повинні на перше місце ставити не власні погляди, а те, що буде більш корисним для дитини.
Чи можна назвати гарними тих батьків, що ніколи не сумніваються, завжди упевнені у своїй правоті? Чи можна назвати гарними тих батьків, що перебувають у постійних тривожних сумнівах, губляться при зіткненні з чимось новим у поводженні дитини? І підвищена батьківська впевненість, і зайва тривожність не сприяють успішному батьківству.
Майбутні батьки задумуються про те, як краще сформулювати для самих себе мету роботи з виховання своєї дитини. Мета виховання дитини – це щаслива, повноцінна, творча дитина. На творення такого життя і повинне бути спрямоване сімейне виховання. У педагогічній діяльності абсолютної норми не існує. У батьківській праці, як і у всьому іншому, можливі і помилки, і сумніву, і тимчасові невдачі, поразки. Виховання в родині – це те ж життя. Відносини з дитиною, так само як і з кожною людиною, глибоко індивідуальні і неповторні. Наприклад, якщо батьки в усьому досконалі, знають правильнувідповідь на будь-яке питання, то в цьому випадку вони навряд чи зможуть здійснити головне батьківське завдання – виховати в дитині потребу до самостійного пошуку, до пізнання нового.
У кожній родині об’єктивно складається визначена система виховання. Під системою виховання розуміється мета виховання, формулювання завдань, більш-менш цілеспрямоване застосування різних методів і прийомів виховання, облік того, що можна і чого не можна допустити у відношенні до дитини. Тому виділяють 4 тактики виховання в родині й відповідно 4 типи сімейних взаємин, що є і передумовою і результатом їхнього виникнення: диктат, опіка, "невтручання” і співробітництво.
Диктат у родині виявляється в систематичному придушенні одними членами сімейства ініціативи і почуття власної гідності в інших його членів.
Опіка в родині – це система відносин, при яких батьки, забезпечуючи своєю працею задоволення всіх потреб дитини, обгороджують його від будь-яких турбот, зусиль і труднощів, приймаючи їх на себе.
"Невтручання” - система міжособистісних відносин у родині, що будується на визнанні можливості і навіть доцільності незалежного існування дорослих від дітей.
Співробітництво як тип взаємин у родині припускає опосередкованість міжособистісних відносин у родині загальними цілями і завданнями спільної діяльності, її організацією і високими моральними цінностями. Саме в цій ситуації переборюється егоїстичний індивідуалізм дитини. Родина, де ведучим типом взаємин є співробітництво, знаходить особливу якість, стає групою високого рівня розвитку – колективом.
Батьки складають перше суспільне середовище дитини. Особистості батьків грають суттєву роль у житті кожної людини. Специфіка почуттів, що виникають між дітьми і батьками, визначається головним чином тим, що турбота батьків необхідна для підтримки самого життя дитини. Любов кожної дитини до своїх батьків безмежна, безумовна. Причому якщо в перші роки життя любов до батьків забезпечує власне життя і безпеку, то в міру дорослішання батьківська любов усе більше виконує функцію підтримки і безпеки внутрішнього, емоційного і психологічного світу людини. Батьківська любов – джерело і гарантія благополуччя дитини, підтримки тілесного і щиросердечного здоров’я. Саме тому першим і основним заданням батьків є створення в дитини впевненості в тому, що його люблять і про нього піклуються.
Багато батьків вважають, що ні в якому разі не можна показувати дітям любов до них, думаючи що, коли дитина добре знає, що його люблять, це приводить до розпещеності, егоїзму, себелюбності. Навпаки – ці несприятливі особистісні риси саме виникають при недоліку любові, коли створюється деякий емоційний дефіцит, коли дитина позбавлена міцного фундаменту незмінної батьківської прихильності. Глибокий постійний психологічний контакт із дитиною – це універсальна вимога до виховання, що в однаковому ступені може бути рекомендовано всім батькам, контакт необхідний у вихованні кожної дитини в будь-якому віці. Саме відчуття і переживання контакту з батьками дають дітям можливість відчути й усвідомити батьківську любов, прихильність і турботу. Основа для збереження контакту – щира зацікавленість в усьому, що відбувається в житті дитини. Коли говориться про взаєморозуміння, емоційний контакт між дітьми і батьками, мається на увазі деякий діалог, взаємодія дитини і дорослого один з одним. Дитина завжди повинна розуміти, якими цілями керується батько в спілкуванні з нею. Дитина, навіть у найменшому віці, повинна ставати не об’єктом виховних впливів, а союзником у загальному сімейному житті. Коли дитина бере участь у загальному житті родини, розділяючи всі її плани, настає справжній діалог. Ще важливо дотримати рівність позицій – тобто визнання активної ролі дитини в процесі його виховання. Людина – завжди активний суб’єкт самовиховання. Рівність позицій у діалозі складається в необхідності для батьків постійно учитися бачити світ у самих різних його формах очима своїх дітей. Крім діалогу для вселяння дитині відчуття батьківської любові необхідно виконувати ще одне надзвичайно важливе правило. Психологічною мовою ця сторона спілкування між дітьми і батьками називається прийняттям дитини. Під прийняттям розуміється визнання права дитини на властиву йому індивідуальність, несхожість на інші, у тому числі несхожість на батьків. Приймати дитину – значить затверджувати неповторне існування саме цієї людини, із усіма властивими її якостями. Батьки повинні усвідомлювати, що кожна негативна оцінка особистості дитини і властивих їй якостей характеру типу: "От безглуздий! Скільки разів пояснювати, нетяма!”, "Так навіщо ж я тебе тільки на світ родила, упертюх, негідник!”, якою б справедливою по суті вона не була, якою би ситуацією не викликалася, наносить серйозну шкода контакту з дитиною, порушує впевненість у батьківській любові. Необхідно виробити для себе правило не оцінювати негативно самої дитини, а критикувати тільки невірно здійснений, помилковий, необдуманий вчинок.