ЯК ПРАЦЮЄ РАННЄ ВТРУЧАННЯ

Враховуючи, що дитина розвивається під впливом навколишнього середовища, головним принципом РВ є принцип сімейноцентрованої послуги. Клієнтом програми є вся сім’я як цілість (голістичний підхід) і як соціально-комунікативна система. Батьків (або опікунів) дитини навчають, як прийняти особливості дитини і створити умови, що максимально сприятимуть її розвитку.

“Ідея в тому, що потрібно бути поруч і працювати не тільки з дитиною, але й змінювати щоденне життя всієї сім’ї, допомагати зробити його простішим, щоби техніки й методики, які розвивають дитину, у природний спосіб впліталися в їхнє життя”, – пояснює виконавча директорка “Інституту раннього втручання” Ганна Кукурудза.

У програмі РВ допускається й робота з дітьми, старшими 3-х років, особливо якщо дитина та сім’я перед тим не отримували відповідних послуг. Важливо, щоби процеси навчання та впливу на розвиток дитини були сталими, а отже – логічним та необхідним є перехід із раннього втручання до наступної “освітньої ланки”, наприклад, дошкільного навчального закладу, які в українських реаліях подекуди приймають дітей із 4-х років.

Ідеєю раннього втручання є якомога більш раннє обстеження дитини командою спеціалістів різного профілю (лікарем, реабілітологом, дитячим психологом, педагогом-дефектологом, логопедом, іншими спеціалістами за потребою) і відповідна робота щодо ранньої реабілітації дитини та наснаження (англ. empowerment) сім’ї.

Проводиться оцінювання розвитку рухових, мовних, комунікативно-емоційних та сенсорних здібностей, з’ясовуються особливості розвитку ігрової діяльності, її відповідності віковим етапам та індивідуальними можливостям дитини. Через опитування збирається інформація про сон та годування дитини, гігієнічні процедури, особливості її взаємодії з батьками, з’ясовується запит батьків щодо виявлених проблем.

Висновок та план втручання формуються лише після спільного обговорення спеціалістів між собою та з батьками дитини і складається як з оцінки рівня функціональної організації поведінки дитини, так і з можливостей батьків щодо побудови дитячо-батьківських відносин.

На наступному етапі залежно від провідної проблеми виділяється певний спеціаліст і розпочинає роботу з дитиною. Тоді він же (або інша особа, наприклад, “координатор / адміністратор послуги”, залежно від організації роботи команди раннього втручання) здійснює подальшу координацію роботи з родиною, роботи команди спеціалістів, які реалізують індивідуальний план допомоги дитині й сім’ї, в якій її виховують.

Більше про те, що таке послуга раннього втручання, кому й коли вона потрібна, ви можете побачити в цьому відео.

ХТО ВИЗНАЧАЄ, ЧИ ПОТРІБНА ПОСЛУГА РАННЬОГО ВТРУЧАННЯ

Умови входу сім’ї в послугу РВ можуть бути різними. Будь-яка послуга надається за бажанням батьків. Послуга раннього втручання орієнтована на будь-які нозології. Як ми вже знаємо, є й такі “клієнти послуги раннього втручання”, яким не встановлено діагноз, але однаково можуть бути якісь відхилення в розвитку дитини. Зазвичай саме батьки або інші родичі, близькі бачать це.

Проте є перша стадія в сім’ї – неготовність батьків прийняти стан і можливості розвитку дитини. А отже, як на стан розвитку дитини, так і на стан родини щодо готовності сприймати особливості розвитку свого малюка можуть і мають звертати увагу в пологовому будинку. Адже є нозології, які видно відразу. Далі – сімейні лікарі, які спостерігають за розвитком дитини. Тож найвірогіднішою точкою входу сім’ї в послугу РВ є медицина.

Проте батьки теж можуть самостійно визначити розвиток дитини, і про це ми писали в попередньому матеріалі “Як батькам маленької дитини зрозуміти, що їм варто звернутися до фахівців“.

ДЕ МОЖНА ОТРИМАТИ ПОСЛУГУ РАННЬОГО ВТРУЧАННЯ

В Україні вже близько 20-ти років послугу раннього втручання надають у Харкові та Львові. У Харкові – в “Інституті раннього втручання” (пр. Ювілейний, 52А, тел.: 762-82-83, 098-228-09-71, координаторка – Олена Коваленко). У Львові – в Навчально-реабілітаційному центрі “Джерело” (пр. Червоної Калини, 86А, реєстратура: (032) 227 36 00, 098 981 11 21).

Крім того, послугу РВ надають в Одесі та Ужгороді. Про контакти цих установ ви зможете дізнатися за цим посиланням.

Водночас, 2016 року коштом Представництва Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) в Україні були навчені команди раннього втручання в Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Луганській та Харківській областях. Також протягом 2018–2019 років з’явилися додаткові команди РВ у Львівській та Одеській областях, і зараз триває навчання команди Вінницької області. Про їхні контакти ви зможете дізнатися, звернувшись або до вищезгаданих чотирьох центрів у Харкові, Львові, Одесі та Ужгороді, або ж до батьків-активістів Всеукраїнського форуму “Батьки за раннє втручання”.

Консультація для батьків "Обережність не завадить" (підготувала: вихователь-методист Наталія ЛАСТОЧКА)

Як говорити з дітьми про війну

підготувала вихователь-методист Наталія ЛАСТОЧКА 

Дати дитині відчуття безпеки

Дітям будь-якого віку дуже важливо відчувати безпеку. Вони мають бути впевнені, що коли приходять до своїх дорослих, яким довіряють — отримають відповідь.

Терпляче відповідати на ті самі питання знову

Діти, особливо маленькі, можуть ставити ті самі запитання знову і знову, ходячи по колу. Дорослим треба бути готовими щоразу терпляче відповідати на ці питання. Знову і знову казати, що з нами все буде добре, все буде гаразд, українська армія хоробро і професійно нас захищає.

Давати тілесний контакт

У будь-якій тривозі завжди задіяне тіло. Тому важливо обіймати, давати відчути кордони. Разом вовтузитися, будувати халабуди.

Підготуватися до розмови

Бути готовим, що коли в інформаційному полі тема існує — діти можуть прийти з питаннями. Важливо не відвертатися, не казати «заспокойся», а дати правдиву відповідь відповідно до віку.

Відповідати лише на питання, які ставить дитина

Із 4–5 років діти можуть приходити з питаннями про війну, про насилля. Дітям такого віку важливо давати інформацію коротко. Відповідати саме на те питання, яке ставить дитина. Не підіймати тих аспектів, про які дитина не запитує.

Проговорювати рутинні речі

Нагадувати дитині, хто є поруч, до кого можна звернутися, коли потрібна підтримка. Проговорювати інформацію, яку дитина повинна знати відповідно до віку — адресу, кого з дорослих і де можна знайти, якщо дитина опинилася сама.

Нагадати, хто є поруч з дитиною

Дошкільнятам і молодшим школярам важливо дати зрозуміти: «Я поруч з тобою. А ще поруч з тобою є…» — перерахувати тих близьких, які піклуються про дитину і до яких вона може звернутися. Показати, що війна — це десь далеко, а тут є твій великий, безпечний, спокійний дорослий.

На небезпечній території повторювати план дій

Нині вся Україна зазнає атак ворожих російських військ. Тому важливо говорити, що ми знаємо, як убезпечити себе. Повторювати з дитиною, що треба робити, якщо ти чуєш сирену чи постріли, під час пожежі, чого робити не можна. 

Показати згуртованість солдат

Коли діти молодшого віку запитують щодо солдат, які гинуть на війні, вони опосередковано питають: «Чи я в безпеці? Чи це може статися зі мною або моїми близькими?» Тоді доречно пояснити: «Солдати — люди, для яких це робота. Вони нас захищають. Поруч з ними є багато людей сміливих, відважних. Вони захищають також один одного, допомагають один одному». Тобто дати відчуття згуртованості й спільноти. Це особливо важливо, коли серед близьких є люди, які беруть участь у бойових діях — треба дати розуміння, що він там не сам, поруч з ним є той, хто про нього може подбати. Такий образ є терапевтичним і підтримувальним для дітей будь-якого віку.

Дозволити почуття

Відповідь «не хвилюйся» не позбавить тривожного імпульсу. Можна казати: «Я бачу, що ти хвилюєшся за солдат, за людей, довкола яких війна. Я теж хвилююся». Показати, як саме дорослі переживають ці почуття, як справляються зі своїм страхом. Допомогти прожити цей імпульс — дати глину, помалювати, адже дитина не завжди може виразити словами свої почуття.

Зі школярами ділитися своїми думками

Дітям молодшого підліткового віку теж слід давати відповідь саме на поставлене питання. Можна ділитися своїми думками, почуттями. Але треба бути готовим, що діти молодшого підліткового віку і підлітки можуть мати свою точку зору і хотітимуть поділитися нею. Неодмінно слід давати їм таку можливість.

Із підлітками шукати відповіді разом

Іноді питання, які ставлять підлітки, заганяють у глухий кут. Тоді важливо чесно про це сказати: «Я зараз не знаю відповіді, дай мені трохи часу, і ми повернемося до цієї теми». Або можна сісти разом пошукати інформацію в інтернеті. Добре поділитись висловлюваннями авторитетних для дорослого лідерів думок. Разом почитати їхні дописи, знайти спільно відповідь. Інформаційне поле — бездонне, а критичне мислення в підлітків ще здебільшого не сформоване.

Долати внутрішній конфлікт діалогом

Важливо брати до уваги, яким є інформаційний фон у родині. Ставлення батьків може стикатись із думками, які дитина чує у своєму середовищі, і це викликатиме внутрішній конфлікт у дитини. Треба перебувати в постійному довірливому діалозі, обмінюватися думками — це найважливіше у стосунках з підлітками, зокрема коли говоримо про насилля, війну.

Не формувати упередження

Треба бути обережним, бо, пояснюючи тему війни, можна надовго дати упереджене ставлення до певної нації, категорії людей, обставин.

Не закріпити негативні реакції

Є небезпека закріпити негативні патерни поведінки для певного психоемоційного стану. Наприклад: коли тривожно — батьки починають агресувати. Дорослі можуть самі потрапити в цю воронку почуттів і поділитися цим з дитиною. І надалі вона саме так реагуватиме на тривогу — агресією. Тому слід бути свідомим свого стану і намагатися контролювати свої реакції.

Емоційний стан важливіший за слова

Стан, у якому дорослі говорять з дитиною, важливіший за слова, якими вони говорять. Дитина має бачити, що дорослий стабільний. Так, він має право на свої почуття. Дорослий хвилюється, переживає, співчуває, але він залишається стабільним — для дитини це найважливіше. Страх втрати контролю — найбільший для дитини після страху втрати близької людини. Коли дитина бачить, що дорослий не контролює ситуацію, не контролює сам себе — це лякає, і тут можливе потрапляння в дуже глибоку воронку тривожності, з якої важко вибратися. Дитина весь час перевірятиме, чи мій дорослий у порядку, що з ним відбувається. Це дуже виснажує емоційно.

Звернути увагу на зміни в поведінці дитини

Коли дитина не ставить запитань — це не означає, що тема її не зачіпає. 

У дитини ще немає розуміння контексту, власного інструментарію для психічного опрацювання інформації, і тоді лімбічна система мозку дає свої сигнали. А вона відповідає, зокрема, за емоційно-мотиваційну сферу, наприклад, агресію, страх, за навчання, пам’ять, формування біологічних фаз сну. І тоді дитина може поведінково показувати те, про що не говорить. Наприклад, дитина почала гірше спати, їй сняться жахи. Діти молодшого шкільного віку іноді регресують — поводяться, як молодші, й навіть починають говорити, як малюки. Тілесні прояви тривожності — смоктання пальця, обкушування нігтів, нічний енурез — це все ознаки, що щось відбувається.

За тривожних симптомів — дотримуватися ритуалів і розмовляти

Якщо ви бачите тривожні сигнали, можна спробувати дати раду самим, у першу чергу повернути чітке дотримання щоденних ритуалів: сну, прогулянок, прийомів їжі. Треба пробувати говорити з дитиною, питати: «Ти щось побачив, що тебе вразило? Щось трапилось у школі?» Але дитина може не пам’ятати, психіка може витіснити побачене. У моїй практиці так бувало, що ні батьки не знали, ні дитина не могла пригадати, що трапилося, а в процесі арттерапевтичних вправ причина проявилася. Коли тривога виходить на свідомий рівень, її можна взяти, трансформувати, намалювати, замкнути, покласти в скриню і потім з нею щось робити.

Грати

Коли є ознаки, що дитину щось налякало, вразило — з дошкільнятами і дітьми молодшого шкільного віку треба грати. Лімбічний мозок теж займається програванням страху. Грати слід так, як дитина сама поведе, не потрібно нічого нав’язувати чи пропонувати. Треба асистувати, супроводжувати в цьому процесі, ніяк не вести. Діти добре самотерапевтуються через гру.

Слухати дитину уважно

Треба бути поряд з дитиною, слухати її. Особливо це потрібно підліткам, хоча іноді здається навпаки. Їм важливо знати, що ваша увага з ними, ви не у смартфоні, а дивитесь очі в очі. Цей контакт є запрошенням до діалогу: «Ти можеш мені довіряти, можеш мені сказати, я поруч і підтримаю».

Дати імпульс на дію

Після кількох діб у бомбосховищах діти і дорослі відчувають безпорадність. Важливо вселяти розуміння, що хоча б трохи, якийсь мікропроцес від них залежить. Можна написати листа, намалювати листівку солдатам і запостити в соцмережах, надіслати допомогу солдатам. Багато залежить, у що вірить родина: якщо це прийнятно, можна помолитися, хай навіть своїми словами.

Говорити про те, як дитина може підтримати близьких у небезпеці

Якщо рідні дитини перебувають у найбільш небезпечних районах бойових дій, варто розповідати, що вони роблять, змальовувати картинку, що відбувається. Проговорювати прості, лаконічні механізми, як можна підтримати одне одного і тих, хто в небезпеці, — поговорити з ними телефоном або написати в месенджер, якщо це можливо, заспокоїти, розповісти про себе.

Придумати власні ритуали

Із дітьми молодшого віку працюють ритуали, які допоможуть їм впоратися з тривогою, сумом. Наприклад, поговорити про щось, а потім змити водою тривогу. Якщо дитина сумує, дізнавшись про чиюсь смерть — поставити свічку, згадати цю людину, відпустити кульку в небо, відпустити щось річкою.

Називати речі своїми іменами

Не можна говорити про загиблих, що вони «заснули», «пішли», бо це може нав’язати страх, що спати — означає померти. Треба казати як є — людина померла, якщо дитина про це питає.

Говорячи про смерть, повертати в точку безпеки

Діти розуміють, що життя кінечне. Із 4–5 років вони починають ставити ці запитання, це вікова норма. Відповідати слід залежно від того, у що родина вірить — що відбувається з душею. Говорячи з дітьми про смерть, важливо повертати їх у точку безпеки. Завжди закінчувати цю розмову словами: «Ти тут у безпеці, і я у безпеці, ми будемо жити довго. Ми знаємо, що робити, щоб подбати про себе». У дорослих можуть бути свої страхи, але дитині треба дати відчуття: «Я все контролюю, я велика як скеля мама, і ти в безпеці».

У разі втрати близької людини дитина має спертися на стабільного дорослого

Якщо загинув хтось із близьких — важливо, щоб з дитиною залишався хтось більш-менш стабільний. Саме завдяки цій людині дитина може відчувати, що її дитячий світ не розвалився повністю. Зрозуміло, що втрата когось із близьких — це трагедія, і тому потрібен хтось, на кого дитина може спертися. Бо спертися сама на себе вона не здатна. Потрібно горювати, плакати, дозволяти і не зупиняти ці прояви, згадувати, говорити стільки, скільки їй потрібно. Багато обіймати. Згадувати весь рід, тих, хто метафорично стоїть за нами, ніби янголи-охоронці. Розповідати, що роблять ті, хто зараз із дитиною, щоб зміцнювати безпеку і родинні зв’язки. Спираючись на цю умовну стабільність дорослого поруч, дитина може вийти і без допомоги психолога.

Контейнувати почуття

Важливо, щоб був хтось, хто може контейнувати почуття дитини — тобто назвати їх, прийняти почуття, які є нестерпними для дитини. Сказати: «Я бачу, як тобі погано. Мені теж важко. Ти можеш плакати, ти можеш горювати, я буду з тобою». Говорити про те, що відчуває дитина. Проговорювати знову і знову те, що відбувається, плакати разом, горювати разом.

Звернутися до психолога, коли дорослі самі не справляються з горем

Коли поруч з дитиною немає нікого, хто може підтримати, коли дорослим самим настільки важко, що вони не можуть впоратись із втратою, потрібно звернутися до фахівця. Бо така втрата є втратою довіри до світу. Дитина може завмерти і відмовитися від подальшого розвитку. Можливе тривале порушення сну. Може з’явитись аутоагресія — ушкодження самого себе. Тоді дитина буде бити, різати себе, обкушувати собі шкіру, нігті. Це все — привід звернутися до фахівця.

пам’ятка

Як сконцентруватися на роботі під час війни

До початку війни ми всі були сильними та працездатними, але зараз наша психіка переживає травматичну подію. Працювати стало складно, адже весь час ми відволікаємося на повідомлення про ще одні переговори, обстріли, гуманітарні коридори тощо. Пропонуємо п’ять порад, які допоможуть сконцентруватися на роботі та вберегти власні ресурси

• Визначте мету — для чого ви працюєте. Наприклад, щоб зберегти дохід для своєї родини, щоб бути корисним суспільству, щоб підтримати економіку, щоб не сидіти без діла тощо. Мета може бути будь-якою. Головне, щоб вона була значущою саме для вас.

• Ставте перед собою невеликі завдання на короткий строк, наприклад на наступну годину чи дві. Обов’язково відмічайте для себе, що ви впоралися. Для вашої психіки це буде сигналом, що ви живі та готові діяти далі.

• За можливості облаштуйте робоче місце. Визначте, що саме цей стіл і стілець ви будете використовувати для роботи. Намагайтеся підтримувати лад у речах і справах. Якщо на робочому столі розміщено лише те, що потрібно в цей момент, у вас більше шансів зосередитися на справі.

• Поміркуйте, що в мирний час допомагало вам проживати складні та кризові моменти. Для прикладу, це може бути телефонна розмова з близькими, дихальні вправи, сльози, спорт, малювання, смачна їжа тощо. Відтак чергуйте робочі завдання з діяльністю, яка допомагає вам здолати стрес.

• Постійно будьте в контакті із собою та перевіряйте, чи маєте ви достатньо сил, щоб працювати. Якщо є сумнів, ліпше відновіть сили за допомогою інших видів діяльності. Аналізуйте рівень власної працездатності та за потреби відпочивайте. Так ви значно знизите вірогідність розвитку в себе посттравматичного стресового розладу.

Примітка. Підготовлено за матеріалами психолога Алли Каун.