Історія нашої школи
Синевідсько Вижне так називалось село до 1946 р. за свою історію пройшло великий і складний шлях розвитку, було свідком вікопомних подій, що відбувались у нашому краї і в цілій Україні, в його долі відбилась частка історії нашого народу і нашої Батьківщини. Значна частина тих подій в тій чи іншій мірі торкалися нашого села та відбувались у ньому. Через його територію проходили полчища різних зайд, загарбників, грабіжників, «визволителів», кожен із них залишив кривавий слід у його історії.
Вони приходили і відходили, а ми залишалися.
Одвічні „хто я?“, „хто ми?“, „що я знаю про свій край, про рідне село?“, „звідки тягнеться мій рід?“ постають перед допитливими, яким кортить заглянути в глибінь століть, відкрити для себе та інших бодай якийсь проблиск української історії, минулого тієї землі, яка дарована нам Богом.
Споконвічне бойківське село зі своєю історичною культурою, в якій переплітається героїчне і трагічне, із своїм менталітетом, способом життя, своєрідним бойківським колоритом і психологічними рисами характеру, взаємовідносинами. Кожне село чи місто має свою долю, „свій шлях широкий". У Верхнього Синьовидного - доля напрочуд містично щаслива. Розташоване у підніжжі Карпат, де гори, ліси, сині води - все без меж, на тракті в Європу, у долині межиріччя Стрия та Опору, що несуть свої води на простори України, у вічність. Так повелося у природі: де зливаються ріки чи душі - з’являється нова сила, приходить нове добро і в прийдешньому - щастя.
Не шукайте його на мапі, бо не в усіх мапах воно зазначене. Але добре відоме у світі.
Верхнє Синьовидне вкарбоване в древнє літописання. Його благодаттю княжої слави осінив великий володар Галицько-Волинської держави, король Данило Галицький, що в тутешньому монастирі зупинявся.
Взагалі, першу державну початкову однокласну школу в Синевідську австрійські власті відкрили десь у першій половині ХІХ ст. Як свідчать згадки у документах – нова школа була збудована разом із церквою у 1885-1886 роках. До слова, хочу додати, що в цей час наші земляки славилися торгівлею фруктами по всій Європі. Дуже добре заробляли, по закінченню сезону щедро ділилися заробленими коштами для здійснення спільних проектів у селі, зокрема, і для будівництва школи, церкви та будинку «Просвіти».
Фото зроблене до 1939 р.
СУЧАСНИЙ ВИГЛЯД НАШОЇ ШКОЛИ
Історія синевідського шкільного страйку - історія гідна пам’ятника
Випадок з історії нашої школи, що став відомий по всій території загарбаних Польщею земель і став чудовим прикладом незламності, нескореності українського народу.
На початку 30-х рр. польські власті почали масовий наступ на українське шкільництво. Широкою хвилею прокотилися в 30-х роках шкільні страйки і демонстрації. На знак протесту проти полонізації шкіл учні організовано кидали навчання, відмовлялись брати участь у державних святах, нищили портрети державних осіб. Не залишились байдужими до цих подій учні і батьки синевідської школи. У зв’язку з намаганням польських властей полонізувати школу, в 1933 р. учні застрайкували. Діти збиралися перед навчанням на шкільному подвір'ї, кожний клас окремо, і коли мали входити до школи, кричали: „Ганьба ляхам". Під час навчання, коли вчителі говорили до дітей польською мовою, діти не відзивалися, говорили, що не розуміють. Коли приїхав інспектор (дирекція школи доповіла про страйк), повторилось те саме. Інспектор запитував, чому учні не відповідають? Діти відповіли, що хочуть вчитися по-українськи, як було раніше. Коли викликали батьків, то вони висловились за українську школу. Влада закрила школу. У цю справу втрутилась поліція, були арешти батьків і учнів. Треба відзначити, що вчителі вели себе провокаційно, заводили в школі польські молитви, обзивали дітей „кабанами" (свиньми). Цим словом польські шовіністи обзивали українців.
Коли Стрийське староство дало розпорядження про запровадження постійних варт (охорони) при школах, то у відповідь на це комендант постерунку поліції у Синевідську Вижнім у листі від 26.09.1933 р. доносить, що начальник гміни (волості) Федір Масний не є лояльно настроєний до польської держави і його син Степан Масний на перерві намовляв дітей кричати «ганьба», не говорити по-польськи. Свої обов’язки виконує недбало, гмінними справами майже не займається і якби не секретар Осип Винник, то в гміні був би повний хаос, а начальник гміни (війт) займався різним підприємництвом (завіз дерева, гравію, чищенням та ін.), що не дозволяє йому виконувати урядових справ.
У результаті війт Масний був звільнений з посади.
Страйк тривав далі. І тоді стрийський староста С. Гармата 12.10.1933 р. звернувся з листом ВА 1562 до тимчасового голови гміни (волості), у якому зобов’язує його встановити спеціальну охорону для збереження шкільного майна у всіх трьох шкільних об'єктах в Синевідську Вижнім (вдень 2 чол., вночі - 3 чол.).
Крім того, громада (гміна) має за свій кошт відновити все те, що було знищене і пошкоджене - портрети, герби, мапи (карти), картини, парти, усунути антидержавні написи і рисунки. Все це майно має бути відновлене, а відшкодування за це має бути стягнене екзекуторами у виявлених учасників страйку, а якщо вони малолітні, то з батьків. Одночасно, говориться в листі, необхідно посилити увагу за безпекою учнів, які поза школою можуть бути залучені до насильства. З цією метою необхідно організувати в порозумінні з постерунком поліції спеціальну вартову службу з допомогою гмінних вартівників. У кінці листа староста покладає всю відповідальність за докладне виконання нинішнього розпорядження особисто на адресата.
Слід нагадати, що синевідські поляки звертались до шкільної кураторії у Львові з проханням відкрити в польській початковій школі (двокласній) для польських і єврейських дітей школу в обсязі 7-и класів.
З якоїсь причини цього зроблено не було, польські і єврейські школярі під час страйку в школу не ходили, хоч певні спроби відкрити ці класи були.
Страйк тривав від 24 вересня до 13 жовтня 1933 р., але фактично школа була закрита цілий навчальний рік. За участь у цьому страйку двох хлопців - Михайла і Василя Сявавків було засуджено. Першого - на 6 місяців в’язниці, а другого до поправного будинку. У цій справі українські посли до сейму Луцький та Великанович 12 січня 1934 р. інтервенювали в Міністерстві внутрішніх справ. Польська поліція зафіксувала, що 26.02.1934 р. у Синевідсько Вижне о 10 год. прибув інкогніто посол польського сойму Дмитро Великанович і того ж дня о 19.30 від’їхав до Львова. Був у о. Ю. Левинського, обговорювали справу шкільного страйку.
10 лютого 1934р. посол Марія Рудницька на засіданні польського сейму також виступила з приводу цього страйку. У своєму виступі вона підкреслила, що 600 дітей віком від 7 до 13 років синевідської школи чотири місяці боролися за право навчатися рідною мовою. Ніхто з них не зрадив керівників страйку, а членам комісії, що розслідувала страйк (судді зі Стрия, шкільний інспектор та начальник з Львівської кураторії), діти відповіли, що ніхто їх не підговорював, що страйкують самі, бо хочуть української школи. Ось слова М. Рудницької з цього приводу: „Я глибоко переконана, що колись у Синевідську постане пам’ятник на згадку того геройського шкільного страйку". На мою думку, пам’ятник як пам'ятник, але меморіальну дошку в пам’ять цієї знаменної події в історії нашого села і школи варто б відкрити в шкільному будинку №2, де, власне, відбувався цей страйк.
Про шкільний страйк у Синевідську Вижнім згадується також у „Нарисі історії Організації Українських Націоналістів", виданому на Заході в 1968 р.: „В с. Синевідсько Вижне пов. Стрий діти понищили польські державні герби та портрети і зійшлися з синьо-жовтими прапорцями перед школою. Тут один з школярів - 12-річний хлопчина сказав до учнів, учителів, батьків, що зібралися біля школи, промову про причини і мету цього шкільного страйку. Своє слово він закінчив так: „Ми хочемо вчитися по-українськи, чи ви, наші батьки, з нами в цій боротьбі, чи проти нас?" (тим хлопчиком був Сявавко Василь).
Викликана директором школи поліція хотіла арештувати найактивніших школярів, але на захист виступили матері і побили поліціянтів. На допомогу місцевим поліціянтам прибув відділ поліції зі Стрия, який арештував певну кількість школярів разом з матерями. Кілька відкритих авто, що везли українських дітей і українських жінок, під екскортою поліційних багнетів, були неабияким показом антипольської пропаганди.
Історія - це пам’ять людського суспільства, його свідомість і совість, засіб самоочищення, виховання поколінь. Історія, вчителька життя, трагічно мстилась нам за незнання власної історії, адже народ, який не знає свого минулого, не вартий майбутнього, бо інші народи цінують тих, хто свідомий свого походження, своїх першокоренів, хто самоутвердив і самоутверджує власну відвагу, честь, гідність, стійкість, нездоланність.
Використані джерела
1.Думинець І. Верхнє Синьовидне. Минуле і сучасне. Львів. Видавництво «Літопис», 2003. – 613 с.
2. Матисякевич З. М. Синевідсько Вижне: Історія селища від найдавніших часів і до наших днів. – Львів: Літопис, 1998. – 240 с.
3. Мірчук П. Нарис історії організації Українських націоналістів. Т.1., 1920-1939. Мюнхен-Лондон-Нью-Йорк, 1968. – 641 с.