Джаз (англ. jazz) — напрям у музиці, що виник на межі XIX- XX століть у США як синтез африканської та європейської культур.

Характерними рисами джазу є імпровізаційність, підвищена емоційність, специфічний склад виконавців та інструментарію, використання різноманітних тембрових барв, звуконаслідування тощо.

Музичний словничок

Імпровізація (франц. improvisation, від лат. Improvises — непередбачений) — створення художнього твору (наприклад, музичного, поетичного, сценічного) в момент його виконання без попередньої підготовки. Музична імпровізація — історично найдавніший тип музикування.

Джаз виник як поєднання декількох музичних культур і національних традицій. Зародження джазової музики нерозривно пов’язане з історією. Раби, завезені з Африки на територію Нового Світу, не були вихідцями з одного роду і не розуміли один одного. Необхідність консолідації привела до об’єднання безлічі культур та створення єдиної культури афроамериканців. Так, наприкінці XIX століття склався музичний жанр регтайм. Згодом ритми регтайму в поєднанні з елементами блюзу та духовними співами африканців (спіричуелс і госпелз) дали початок новому музичному напряму. Завдяки процесам змішування африканської музичної культури та європейської і виник джаз у загальноприйнятому розумінні.

Історично основним стилем класичного джазу вважається новоорлеанський джаз, що сформувався наприкінці XIX ст. на ґрунті африканського фольклору, народної та побутової музики креолів (нащадків португальських та іспанських колонізаторів) у місті Новий Орлеан.

Для новоорлеанського джазу характерна колективна імпровізація, сольні інструменти тут протистоять ритмічній групі (банджо, тубі й ударним).

1920-ті — ера диксиленду.

У ці роки джазова музика розповсюджується по CLUA та продовжує розвиватися. У Новому Орлеані формуються перші диксиленди — великі джазові ансамблі, серед яких особливе місце займає ансамбль «Original Dixieland Jass Band», який у 1917 році зробив перший джазовий звукозапис.

1923—1929 pp. — «золота ера джазу».

Це період розквіту бендів (джазових груп). До Нью-Йорка переїжджає оркестр Д. Еллінгтона, який привніс у джаз такий рівень складності, якого ще ніколи не було в розважальних оркестрах. Тоді ж зароджується джаз і в Росії. Перший оркестр у Москві організував В. Парнах.

1930-ті роки — ера свінгу.

У цей час виникають біг-бенди (джазові групи, до складу яких входить більше 17 учасників). Тоді ж виник і стиль джазу — свінг, який сформувався і набув великої популярності в період між 1935—1945 роками в концертах біг-бендів.

У свінгу відсутня колективна імпровізація, а на перший план виступають аранжування та сольна імпровізація. Концертний свінг мав нечуване поширення в історії популярної музики. «Королем» цього стилю вважають Бені Гудмена.

В епоху свінгу та панування біг-бендів з’явилося багато професійних виконавців джазу. Майстерність Біллі Холідей та Елли Фіцджеральд стала зразком для співачок майбутніх десятиліть. Першим зразком чоловічого джазового стилю став Луї Армстронг. Популярним виконавцем був Френк Сінатра.

У Росії в той час широку популярність здобуває оркестр Л. Утьосова. У 1934 р. вийшла на екрани комедія «Веселі хлоп’ята» про історію джазового музиканта з Л. Утьосовим у головній ролі та з участю його оркестру.

Тоді ж було створено новий стиль теа-джаз (театральний джаз), який сформували Л. Утьосов та Я. Скоморовський. На межі 40-50-х років XX ст. виник новий різновид джазу — ритм-енд-блюз.

У наступні роки джаз продовжує розвиватися, з’являються імена нових виконавців та оркестрів.

В історії джазової музики відомо численні напрями та стилі: кул- джаз, фрі-джаз, ф'южн, диксиленд, ритм-енд-блюз, соул, рок-н-рол, свінг, бі-боп, біг-біт, прогресив тощо.

Поява музикантів неамериканського походження сприяла становленню багатьох національних джазових шкіл, зокрема й української. Після спаду інтересу до джазу в 90-х роках XX ст. він знову став набирати популярності в молодіжній культурі сьогодення.

Виконання пісні. «Хуртовина» (слова М. Сингаївського, музика М. Катричка).