Зміна клімату внаслідок виверження вулкану Тамбора

У 1816 році в Західній Європі і Північній Америці була надзвичайно холодна погода. Навіть влітку на цих територіях періодично фіксувалися заморозки і випадав сніг.

До сьогоднішнього дня цей рік залишається найхолоднішим з початку документування погодних спостережень, в світі він відомий як «рік без літа».

Ще на початку ХХ століття вчені припустили, що ці кліматичні аномалії були пов'язані з виверженням вулкана Тамбора в Індонезії, який забрав життя щонайменше 71 тисячі осіб.

Тепер дослідники з Единбурзького університету, використовуючи сучасні методи моделювання, оцінили, чи могла аномально холодна погода сформуватися без впливу вулкана.

Вони прийшли до висновку, що ті холодні умови, що спостерігалися в світі, були майже неможливі без виверження. «Виверження Тамбора в квітні 1815 року було одним з найбільш вибухонебезпечних в минулому тисячолітті. Воно зробило величезний вплив на місцевому рівні, спустошивши острів Сумбава.

В результаті виверження в стратосферу потрапила величезна кількість діоксиду сірки (SO2), яка швидко поширилася по всьому світу, окислюючись з утворенням сульфатних аерозолів. Ці вулканічні аерозолі зменшують чисту короткохвильову радіацію, викликаючи широке і тривале охолодження поверхні. Вони також призводять до скорочення глобальних опадів, одночасно зволожуючи деякі сухі регіони і викликаючи динамічні зміни в великомасштабній циркуляції як океану, так і атмосфери », – говорить провідний автор дослідження Ендрю Шурер.

Як це відбувалось

10 квітня 1815 року на острові Сумбава в Індонезії почалось виверження вулкану Тамбора, яке тривало півроку і привело до глобального похолодання в усьому світі та голоду в Європі в 1816 році. Виверження вулкану Тамбора є найбільшим в історії людства. 5 квітня 1815 року почалося середньої потужності виверження, яке супроводжував потужний вибух, звук якого був зафіксований на відстані до 1400 кілометрів. Вранці наступного дня на Острів Ява, що за 1200 кілометрів від Сумбави, почав падати вулканічний попіл.

10 квітня з вулкану піднялись три стовпи полум'я висотою до 40 кілометрів, а вся гора перетворилась на величезне вогнище, з якого в море стікали магматичні потоки, знищуючи все навколо; виверження супроводжувалось падінням "з неба" шматків пемзи до 20 сантиметрів у діаметрі. Завіса попелу поширилася на кілька десятків кілометрів довкола острова, а специфічний запах протягом кількох днів поширився на сотні кілометрів. Активна фаза вулкану тривала до 15 квітня, проте невеликі викиди тривали до кінця серпня. Викинуті в повітря величезні маси вулканічного попелу протягом трьох діб сховали від сонячного світла територію в радіусі до 500 км від вулкану - за словами очевидців у темряві не можна було розгледіти нічого навіть на відстані витягнутої руки.

Кількість матеріалу, викинутого під час виверження, була такою, що зменшила кількість сонячної радіації, викликавши падіння глобальної температури.

Ще протягом кількох місяців після виверження попіл на висоті кількох кілометрів зависав у атмосфері і розносився вітрами на сотні кілометрів. Це призвело до значного похолодання влітку 1815 року. Мільйони тонн діоксиду сірки, які виділилися при виверженні, в тому ж 1815 році досягли Еквадору, а вже на наступний рік викликали зміни клімату в Європі, це явище було названо «роком без літа».

У багатьох країнах Європи тоді випадав коричневий і навіть червонуватий сніг, влітку в Швейцарських Альпах майже щотижня був сніг, а середня температура в Європі була нижче на 2⁰ С. Період аномально низьких температур почався з того, що сніг не поспішав танути навіть до кінця березня. Тільки в травні погода стала схожою на весняну. Але майже відразу Європа розділилася на кілька кластерів, де клімат не приніс традиційних літніх температур. На півночі континенту весь рік були постійні заморозки і випадав сніг. Навіть якщо він і танув, то ненадовго. А затоки в Амстердамі кілька разів за літо повністю замерзали. Франція і Німеччина страждали від постійних дощів з градом і повеней. Річки виходили з берегів. Річка Шпрее неодноразово затоплювала Берлін. Сильний град знищив виноградники в Лотарингії і Ельзасі. А на півночі Франції лежав сніг. Навіть Італія з її помірним кліматом зазнавала раптових снігопадів. В Альпах замерзло Женевське озеро.

У Північній Америці середня температура в рік упала на 0,9оС. При цьому кліматичні умови були дещо м'якшими завдяки тому, що біля американських берегів проходить тепла течія Гольфстрім, яка формує погоду.

Фізика наслідків катастрофи

Коли відбулося виверження вулкана Тамбора в 1815 році, вивільнилося кількість енергії в 800 мегатонн (мегатонна визначається як кількість енергії, що виділяється при детонації 1 млн тонн тринітротолуолу),що можна порівняти з вибухом 50 тисяч атомних бомб, подібних скинутої на Хіросіму. Виверження це було у вісім разів сильніше всім відомого виверження Везувію і в чотири рази потужніший того, що сталося пізніше при вивержені вулкана Кракатау.

Значно слабші виверження Тамбори спостерігались в 1847, 1913 і 1967 роках; вулкан і досі вважається активним.

Виверження стратовулкана Тамбора у 1815 році стало найсильнішим в історії людства. Воно повністю знищило тамборську культуру і всіх її представників, стерши з лиця Землі цілий народ.

Хунаіссер Каміль, 6А

“Тисяча вісімсот на смерть замерзлий”

"Рік без літа" або "рік на смерть замерзлий" — це назва, яка відноситься до 1816 року. Цей рік став відомий своєю надзвичайною холодною погодою та значними кліматичними змінами, що вплинули на врожайність у багатьох частинах світу.

“Рік без літа", став наслідком декількох природних явищ, але основною причиною було потужне виверження вулкана Тамбора, яке сталося у квітні 1815 року. Воно залишило свій слід в історії, як одне з найбільших і впливовіших вулканічних подій, які вплинули на світовий клімат і суспільство на початку XIX століття.

Виверження вулкана Тамбора в Індонезії, було одним з найпотужніших в історії. Внаслідок виверження в атмосферу було викинуто велику кількість попелу та газів, у тому числі діоксиду сірки. Це спричинило ефект "вулканічної зими", ці частинки блокували сонячне світло, викликаючи охолодження клімату.

У 1816 році це призвело до надзвичайно холодної погоди в різних частинах світу, особливо в Північній Америці та Європі. Літо було холодним, сніг випадав навіть у липні, і деякі регіони зіткнулися із заморозками та снігопадами протягом літніх місяців. Це мало серйозний вплив на сільське господарство і призвело до голоду в різних кутках світу. Через брак продовольства та поганих житлових умов багато людей зіткнулися з голодом та холодом, що знижувало їхній імунітет та збільшувало ризик захворювань. Поширення інфекційних хвороб, таких як тиф та холера, було загострене через скупчення людей у пошуках допомоги та укриття.

Хоча Рік Без Літа був складним часом з погляду здоров'я та економіки, він також стимулював розвиток нових технологій та інновацій, які згодом вплинули на світову історію.

Складнощі, з якими зіткнулося суспільство під час 1816 року, викликали збільшений інтерес до наукових та технологічних розробок, таких як парові машини та методи сільського господарства. Щоб якось впоратися з неврожаем та продовольчою кризою було докладено зусилля щодо розробки нових методів сільського господарства та селекції рослин для боротьби з несприятливими умовами.

Посилення медичних досліджень: Важкі умови життя, викликані Роком без Літа, сприяли більш глибоким медичним дослідженням у галузі епідеміології та громадської охорони здоров'я.

Рік без літа спонукав до наукових досліджень причин незвичайних погодних явищ. Це сприяло розвитку розуміння клімату та наслідків вулканічних вивержень для глобальних кліматичних систем.

Також у цей час було створено кілька значних літературних творів, таких як "Франкенштейн " Мері Шеллі. Цей твір був натхненний атмосферою “Роком на смерть замерзлим” та обговорював теми науки та моралі.

Знахідки та розробки створені у 1816 році, допомогли суспільству подолати труднощі та вплинули на майбутні технології, культуру та суспільство.

Ці події ввійшли в історію під назвою "рік без літа" через свої негативні наслідки для сільського господарства та виробництва їжі, що призвело до голоду та економічних труднощів.

Козлова Єлизавета, 10Аі

Епідемії, що сталися через «Рік без літа»

Масштабні температурні коливання на кшталт тих, що відбувалися у «Рік без літа», впливають на гідросферу, поведінку та популяцію тварин та зрештою – збудників різних хвороб. З іншого боку, втрата врожаю, брак сонячних днів, похолодання зменшують і здатність людини опиратися захворюванню. Отже, дослідники вважають, що деякі епідемії першої чверті ХІХ ст. можуть бути пов’язані з Роком без літа.

1) Висипний тиф

У 1816-1817 стрімко розвився та уразив більшу частину Ірландії висипний тиф.

Епідемічний висипний тиф називають ще європейським, історичним, космополітичним, вошивим висипним тифом, військовим, голодним, госпітальною, тюремною чи табірною гарячкою). Це гостре антропонозне рикетсіозне інфекційне захворювання з трансмісивним механізмом передачі, яке спричинює Rickettsia prowazekii. Хвороба характеризується циклічним перебігом з інтоксикацією, гарячкою, висипом, ураженням судинної та нервової систем.

Насамперед ця хвороба пов’язана зі слабким імунітетом, який міг бути викликаний різким похолоданням та масовим голодом, який підірвав імунітет людей ще більше. Медицина тодішнього рівня не могла протистояти цій епідемії.

Масштабні епідемії мали місце в Ірландії в період з 1816—1819 років під час голоду, спричиненого зниженням температури у всьому світі, відомого як «Рік без літа — 1816». Вважають, що тоді загинуло близько 100 тисяч ірландців. Поширення епідемії пов’язують з неврожаєм зерна та високою вологістю, викликані кліматичним катаклізмом 1816 року. Ірландці жили доволі бідно, були орендарями мініатюрних наділів. Отже, недоїдання та слабкий імунітет взагалі були супутниками корінних мешканців «смарагдового острову». Пік захворювань стався у 1817 році. Британські газети доволі цинічно пояснювали швидке просування епідемії великою кількістю волоцюг-жебраків, а також особливою традицією ірландських поминок, коли над ліжком померлого збиралися десятки людей у тісному приміщенні. З вошами тиф тоді не пов’язували, а лише вказували на «погане повітря».

Боротьба з тифом продовжилася і в ХХ столітті.

Перші повідомлення про виявлення нових мікроорганізмів в організмі вошей, знятих із хворих на епідемічний висипний тиф, зробив австро-угорський мікробіолог чеського походження Станіслав фон Провасек, який ним заразився і помер у 1915 році. У 1916 році бразильський науковець Енріке да Роше Ліма, що був учнем та співробітником Станіслава фон Провасека і продовжив його дослідження, перехворівши на епідемічний висипний тиф, виявив подібні включення в епітеліальних клітинах кишечника інфікованих вошей та довів їхнє значення у виникненні епідемічного висипного тифу, зробивши висновок, що цей збудник має спільні риси з відкритим у 1909 році Говардом Ріккетсом мікроорганізмом, що спричиняє висипний тиф Скелястих Гір у США. Говард Ріккетс в 1910 році, вивчаючи епідемічний висипний тиф у Мексиці, заразився ним і помер. Таким чином, Е. да Роше Ліма назвав новий мікроорганізм Rickettsia Prowazekii (Ріккетсія Провасека), вшанувавши у такий спосіб пам'ять про тих двох науковців, які загинули від епідемічного висипного тифу, заразившись під час його вивчення. Австрійський бактеріолог Едмунд Вейль разом із польським бактеріологом Артуром Феліксом запропонували в 1915 році популярну серологічну реакцію для діагностування епідемічного висипного тифу. Надалі, у 1922 році Вейль при роботі заразився і помер від епідемічного висипного тифу.

Так виглядає хворий на висипний тиф на сьомий день захворювання

Ця воша переносить Rickettsia Prowazekii – збудника висипного тифу

Rickettsia Prowazekii

Ірландський малюнок – дружина над ліжком хворого від тифу

ІГрупа відважних лікарів на чолі з Робертом Грейвсом врятувала від остаточної катастрофи охоплене тифом м. Гелвей в Ірландії. Принципи гігієни та організації лікарень Грейвса стали зразковими

2) Холера

Існує припущення, що саме з різкими кліматичними змінами 1816 року пов’язана і велика епідемія холери. Науковці припускають, що через тривале похолодання відбулася мутація холерного вібріону.

Перша холерна пандемія – це вибухове поширення холери на значні території в 1817-1824 рр. Вона почалася поблизу Калькутти і поширилася по всій Південно-Східній Азії на Близький Схід, Східну Африку та середземноморське узбережжя Європи. Сотні тисяч людей (можливо, мільйони) загинули внаслідок цієї пандемії, зокрема багато британських солдатів, що й привернуло тоді увагу Європи.

З XIX століття поширення холери, яка раніше була поширена практично лише в Індії, раптово і трагічно для людства набула характеру пандемій, облік яких ведуть з 1817 року. Задокументовано сім таких пандемій. Хоч би як тлумачили це вибуховим зростанням міжнародної торгівлі, чисельністю колоніальних воєн, значною міграцією людей, все одно це задовільно не може пояснити такого вибуху активності холери.

Спочатку холера викликала епідемію 1817 року в самій Індії. Командувач англійських колоніальних збройних сил у цій країні генерал Гастінгс написав у своєму щоденнику:

13 листопада 1817 року. Страшна епідемія, яка спричинила стільки спустошення в Калькутті та південних провінціях, з'явилася в таборі. Це вид холери. Вона поступово піднялася Гангом... існує думка, що вода ставків, а інших у нас немає, шкідлива і посилює хворобу; тому я завтра виступаю, щоб досягти річки Пахудж, хоча мені доводиться нести 1000 хворих. Похід був жахливий внаслідок величезної кількості нещасних, що падали від раптового нападу цієї страшної хвороби, і внаслідок величезної кількості трупів тих, хто загинув на возах і мають бути зняті, щоб очистити місця для хворих, яких ще міг врятувати догляд, 800 померли з учорашнього дня.

Пересування британської армії та флоту сприяло поширенню пандемії. Індуїстські паломники поширили холеру всередині Індії, тоді як британські війська здійснили це по суші в Непал і Афганістан. Флот перевозив хворих та носіїв до берегів Індійського океану, від Африки до Індонезії, і на півночі до Китаю і Японії. Наступного року холера охопила сусідні регіони Індії — Китай, Цейлон, а потім просунулася далі до Японії, У 1820 році захворювання були виявлені в східній Африці. У 1821 році британці занесли її в Аравію, потім у Персію, Туреччину, Закавказзя. 1823 р. холеру виявили у російській Астрахані.

Поширення Першої холерної епідемії

Загальна кількість смертей від епідемії залишається невідомою. За деякими оцінками, у Бангкоку від цієї хвороби могло померти 30 000 людей. На Яві під час першої пандемії померло понад 100 000 чоловік. Також в 1821 р. в Басрі, Ірак, менш ніж за місяць загинуло 18 000 осіб. В Кореї загинуло до 100 000 чоловік. В'єтнамські королівські архіви зафіксували 206 835 осіб, які померли від цієї хвороби. На південному заході дельти Меконга спалах охопив район будівництва каналу Вінь То, вбивши тисячі робітників (більшість з них камбоджійці) і спровокувавши в тому ж році камбоджійське повстання. Кількість втрат по Індії у дослідженнях має колосальну розбіжність – від 2 до 8 мільйонів людей.

До речі, виникнення пандемії холери в Індії призвело до зростання антиазіатських настроїв, особливо по відношенню до індійського народу та культури, на Заході. Захворювання згодом стало асоціюватися з Азією та Південною Азією, У пресі та розмовах європейці вдавалися до насмішок над індійськими культурними звичаями, особливо індуїстськими паломництвами, і гігієною. Говорячи про антиазіатські настрої, що виникли після спалаху, британський історик Девід Арнольд писав, що «індійське походження холери та її майже глобальне поширення з Бенгалії зробили цю хворобу зручним символом багато чого, чого Захід боявся чи зневажав». суспільство, настільки відмінне від його власного».

Медичні працівники того часу також були відомі тим, що покладалися на моральні судження та узагальнення індійського народу під час паломництва. Санітарний комісар Бенгалії Девід Сміт писав, що «людський розум навряд чи може опуститися нижче, ніж це сталося у зв'язку з жахливим виродженням ідолопоклонства в Пурі». Під час спалаху колоніальна влада розпочала розслідування стану здоров'я жителів Південної Азії, які здійснюють паломництво, і зрештою класифікували паломників як «небезпечний клас», оскільки вважали, що багато паломників заражені холерою, і помістили їх під спостереження. Історик Крістофер Хемлін зазначив, що європейські лікарі намагалися відрізнити «новий» штам азіатської холери від «старого» штаму, і що докази бенгальського походження пандемії часто ґрунтувалися на звітах ХІХ століття, які були «просочені у упередженнях» проти індійської культури загалом.

Холерний вібріон. У 1883 році німецький науковець Роберт Кох виділив із трупів померлих від холери чисту культуру холерного вібріона та докладно описав збудника цього захворювання

Британські лікарі оглядають індійських дітей. На жаль, ці лікарі робили звіти, просякнуті неповагою до місцевих мешканців та фактично расистські. Між іншим, ці уявлення відіграли шкідливу роль, коли наступні холерні епідемії досягли Європи. «Цивілізовані» французи чи британці не одразу зрозуміли, що теж вразливі до епідемії, не зважаючи на свої технологічні досягнення чи освіту. І що проблема полягає не в частоті миття, а в якості водогонів та каналізаційної системи.

Знатну жертву холери несуть у Бомбеї. Пройде 13 років, і статті, малюнки та карикатури про холеру наповнять європейську пресу.

У 1830-і холера досягла Європи. Пройшов певний час перед тим, як там зрозуміли, що вся справа у питній воді. Тоді у газетах стали з’являтися такі малюнки.

Винаходи 1816 року

1. Шампанське.

Veuve Clicquot invents the riddling table process to clarify champagne.

Рідлінг-стіл - це спеціальний стіл, який використовується під час виробництва шампанського для процесу рідлінгу або дегоржажу. У цьому процесі осад, що відкладається на дні пляшки після дегоржажу, виводять за допомогою спеціального нахилу столу. Це сприяє збереженню якості та чистоти напою, а також полегшує видалення осаду.

2. Стетоскоп

Стетоскоп винайдений у 1816 році основоположником діагностичного методу аускультації Рене Лаеннеком, французьким лікарем, засновником науковоїдіагностики (головна праця: «De l'auscultation mediate», 1819).

3. Safety Lamp (1815):

Хоч і не у 1816, винахід Сер Гемфрі Деві став важливим досягненням. Більш безпечний вид освітлення став був особливо використовуваний у шахтах, адже завдяки структурі Safety lamp шанси підпалу були набагато менші.

4. Двигун Стірлінга — це тепловий двигун, який працює за рахунок циклічного стиснення та розширення повітря чи іншого газу (робочої рідини) при різних температурах, що призводить до чистого перетворення теплової енергії в механічну роботу.

5. Перша камера.

Перша Камера була винайдена у 1816 році французом Жозефом Нісефором Ньєпсом. Поцес винайдення був задокументований у листах його брата. Він отримав зображення свого двору на папері, просоченому хлоридом срібла, за допомогою камери-обскури. Зображення було негативним, і Ньєпс так і не знайшов способу його перетворення в позитив. В результаті він відмовився від використання солей срібла в подальших дослідах.

6. Перший прототип сучасного велосипеда — двоколісну «біжучу машину», побудував та запатентував німецький винахідник барон Карл Дрез у 1817, використовуючи її для власного пересування.

7. Дрези́на — транспортний засіб на залізничному ходу для інспекторських поїздок, перевезення службового персоналу, матеріалів, механізмів і інструменту на невеликі відстані для ремонту шляху і залізничних пристроїв.

Дрезина - спеціальний саморушний візок, що пересувається механічно по рейках і служить для поїздок працівників залізничного транспорту з метою огляду залізничної колії та за іншими службовими потребами.

У минулі роки дрезини, зазвичай, не обладналися зчіпками чи були пристосовані лише буксування спеціально пристосованих причепів. В даний час всі дрезини обладнуються зчіпками і для пересилання на великі відстані можуть включатися до поїздів.

Класична дрезина з ручним м'язовим приводом – Королівські шахти, Конгсберг, Норвегія.

Чотириколісна подвійна велодрезина на лінії Темплін — Фюрстенберг, Німеччина

Керечаніна Єлизавета

Page updated

Google Sites

Report abuse