Життєвий шлях

ЗМІСТ

Дитинство

Микола Гурович Куліш народився в родині наймитів 18 грудня 1892 року в с. Чаплинка Дніп­ровського повіту Таврійської губернії (нині Херсонщина). Батько – корінний селянин Гурій Куліш, мати - проста неписьменна селянка з Полтавщини, уміла розмальовувати хати, за що їй добре платили. Дар оповідача син також перейняв від неї. На жаль, померла Уляна зарано – у 1906 р., залишивши чоловікові-удівцю, окрім 13-річного сина, ще двох малих дочок – Ликеру та Явдоху: шести й одного року від народження.

Дитинство Миколи було нелегким: з восьми років наймитував, рано залишився без матері, проживав у будинку для сиріт. Але все це не завадило охочому до науки хлопцеві закінчити церковно-парафіяльну школу в Чаплинці (1901-1905 рр.), де віш виявив себе здібним школярем, тож по закінченні отримав похвального листа. Чаплинські інтелігенти (а особливо шкільний учитель Володимир Пилипович Губенко, який довго переконував батьків Куліша, що їхній син дуже здібний) вирішили допомогти обдарованому хлопцеві й зібрали кошти (близько 100 карбованців), щоб Микола міг продовжити здобувати освіту.

Отже, такий собі "ломоносов із Чаплині" закинув на плечі полотняну торбинку, яку мати Уляна зібрала в далеку путь: сорочина, штанці на переміну, окраєць хліба та позичений шмат сала, – і вирушив у путь. Прокладати шлях у науку. Хоч на дворі спека стояла, але – у суконній жакетці та чоботях, бо зимувати мав десь у чужих краях.

Навчання в Олешківському училищі

З 1905 року хлопець навчається в Олешківському (нині м. Олешки Херсонської області) міському восьмикласному училищі. Приятель М. Куліша по училищу Антон Алейников згадував: "Куліша привела до хати наша мати. Вона казала, що цього хлопчика помітила на базарному майдані в передвечір’я і, довідавшись із розпитувань, що йому ніде зупинитись, привела до себе додому… Ми всією родиною, 9 душ, жили в одній великій кімнаті, спали на підлозі, а Кулішеві виділили житлову площу на печі й запнули фіранкою". Старенька хата Алейникових на Міщанській (нині вул. Самарця), де Куліш так і лишився жити тривалий час, збереглася.

Підліток мав категоричну вдачу і виразні лідерські якості. Невдовзі навколо Каляви – так прозвали в навчальному закладі Куліша – зібралася критично налаштована ватага, а той продовжував розвивати нові таланти: захопився музикою, літературою.

В Олешках юнак почав писати: спочатку вірші, фейлетони, епіграми, гострі статті, сатиричні поеми, які розміщав в учнівських часописах "Наша жизнь", "Колючка", "Стрела", "Веселое язычество". За часів навчання в Олешківському міському училищі Куліш створив учнівський драмгурток, у якому був і режисером, і актором, і драматургом. Ідейним натхненником саморобних видань та незмінним редактором під псевдонімом Гурій Коняга виступав сам учень, манеру письма якого відтоді завжди пізнавали. Саме в Олешках Куліш знайомиться з відомим письменником і перекладачем Іваном Дніпровським, який згодом написав багато спогадів про Куліша.

Проте через свою різку вдачу й уміння групувати навколо себе критично мислячих учнів, Микола мав погані стосунки з керівництвом. Через це Куліша декілька разів відраховували з училища. Усе, як вважали дорослі, – через оті кляті книжки, що закрутили підлітку голову. Але то ж таки була правда… Жодної бібліотеки Микола не обминав, а в 14 років залюбки міг говорити з дорослими про новітні досягнення світової літератури.

Біда прийшла звідти, звідки її не чекали… Так, в Україні люди гостинні, але додому з війська повернувся старший син Алейникових. Довелося злізти з чужої печі й знову кудись мандрувати. Протримавшись дві зими, постійно підробляючи де лише можна: на базарі, на пристані, у рибалок, – Микола Куліш усе-таки був без грошей і без даху над головою. У повітових Олешках сто карбованців, зібраних чаплинцями, розтанули наче дим.

Та доля звела Миколу з іншою благодійницею. Нею стала Віра Іванівна Панкєєва, дружина відомого місцевого мецената, відомого земського діяча М.М. Панкєєва. Саме вона допомогла закінчити училище здібному хлопцю з Чаплинки, а потім ним постійно опікувалася.

Навчання в Олешківській прогімназії

Незважаючи на бунтарський характер, у 1908 р. Миколі Кулішеві пощастило продовжити навчання. Хлопець вступив до Олешківської чоловічої прогімназії. Змінивши в містечку не одну адресу, гімназист опинився в будинку свого однокласника Всеволода Невелля, співвидавця численних рукописних альманахів. Був одноліток нащадком англійського морського інженера. Звичайно ж, квартирант не міг не познайомитися з товаришевою сестрою – невисокою, світлокосою та зеленоокою Тосею – Антоніною Іллівною Невелль, яка в майбутньому стане його дружиною.

За примхою долі син наймита потрапив в інший світ – загадковий і чужий: тут панували благородні манери, демонструвався нахил до музики, а ще – накрохмалені скатертини, виделки з ножами… Так, господарі Миколи вільно спілкувалися французькою, мали вишукані манери, тонко відчували музику, були самобутніми виконавцями, але саме він, селянин - наймит, із них створив, як і личить драматургові, – ансамбль. Під орудою Миколи Куліша нащадки англійського морського інженера, яскраві індивідуалісти Невелли зібрались у камерний оркестр на вісім музикантів.

Але вплив був двосторонній. В інтелігентному середовищі поволі розкривався й гімназист. Спочатку тихенько, а згодом гучніше взявся співати сам Микола Куліш. Більше не соромився він свого тонкого голосу, високого альта. Утім, саме майбутній драматург наблизив аристократичний оркестр до народу за парканом, запропонувавши в репертуар українські романси: “Плавай, плавай, лебедонько” на слова Тараса Шевченка та “Місяцю, князю” Івана Франка, – а потім навіть симфонічно оздоблені народні пісні: “Ой горе тій чайці-небозі…”, авторство якої історики найчастіше приписують гетьманові Мазепі.

Так і з’явилися перші гонорари, коли Миколі Кулішу надійшла пропозиція працювати "за їжу". Музичні вечори в Невеллів привернули увагу директорки Олешківської жіночої гімназії, відкритої за сприяння місцевого мецената О.О. Фальц-Фейна. Почувши оркестр, Ганна Степанівна Народоставська зробила пропозицію, від якої майбутній драматург не відмовився.

Навчання в Олешківській чоловічій гімназії закінчити не вдалося – у 1913 р. заклад закрили, коли до випускних іспитів Миколі Кулішеві залишалося зовсім небагато. Щоб продовжити освіту у вищому навчальному закладі, необхідно було здобути атестат, а значить – скласти іспити в іншому закладі. Основною проблемою знову були гроші: на дорогу, на проживання, на іспити. Тож на ціле літо Микола Куліш влаштувався до багатого родича готувати панича до сільськогосподарської школи. Коли потрібна сума назбиралася, вони з Іваном Дніпровським та Михайлом Перервою через Одесу вирушили екстерном скласти іспити за сьомий клас: спочатку, невдало – у Херсоні, потім – аж у Поті, Кавказ. Дорогою хлопці перехворіли на гарячку. Урешті-решт, товариші склали руки, а син наймита подолав усі перепони .

Юнак мріяв вступити до вищого навчального закладу, і в 1914 р. Куліш стає студентом історико-філологічного факультету Одеського (Новоросійського) університету.

Перша світова війна

Але Перша світова війна перекреслила всі плани.

У серпні 1914 року М.Куліша мобілізували до війська. В армії несподівано для себе Микола Куліш робить військову кар'єру. Спочатку він служив рядовим у запасному батальйоні й перед відправкою на фронт захотів побачити свою наречену Антоніну, яка була вчителькою в селі за 72 версти від казарми. Тому він самочинно залишив казарму, через що отримав покарання від полковника, хоча й не дуже суворе.

Потім Куліша відправили до Одеської школи прапорщиків, після закінчення якої він вирушає на фронт. У 1915 р. Микола Куліш та Антоніна одружилися. 1915–1917 роки проводить на передовій. І тут продовжує писати твори. Здебільшого це були вірші й невеличкі драматичні сцени. Деякі його поезії друкувалися в армійській газеті, а одноактні п'єси розігрували солдати. (У 1917 році в Антоніни та Миколи народжується син Володимир, який у далекому майбутньому продовжить справу свого батька, ставши письменником.)

Перша світова війна погано відбилася на здоров'ї Миколи Куліша: у нього два поранення, контузія, посилення критичних настроїв. У 1917 році, уже маючи звання офіцера, Микола Куліш під час Лютневої революції стає на її бік, пов'язуючи з цим свої надії на побудову гуманістичного й справедливого суспільства.

Період громадянської війни та Української революції.

Початок 1920-х. В Одесі

З початку 1918 року - голова Олешківської ради робітничих і селянських депутатів. Куліш формує в Херсоні Перший український Дніпровський Полк. За гетьманського правління П. Скоропадського Миколу Куліша було ув'язнено на 5 місяців.

1919 р. був нелегким: Куліш хворіє на тиф, потрапляє під розстріл денікінців, відступає разом із червоною армією. В Олешках застає радянську владу. З цим полком Куліш захищав Херсон і Миколаїв у боях з військами Денікіна. З цим полком, відступаючи, він дійшов до Києва. Побачене й пережите відбилося в драматичній поемі "Патетична соната" (1929 р.). Завершив Куліш свою військову біографію начальником штабу групи військ Херсонського напрямку в 1920 році, коли в боях під Херсоном і Каховкою вирішувалася доля наступу врангелівців із Криму.

1921 р. стає свідком страшного голоду в степовій Україні. Враження лягли в основу п'єси "97", яка мала згодом вели­чезний успіх. "97" виставлялася на харківській сцені без­ліч разів, і на 50-ту, ювілейну, виставу Миколу запросили приїхати... Куліш уперше бачив свою п'єсу на сцені. Він сидів у ложі, його фотографу­вали з усіх боків. Після третього акту режисер проголосив зі сцени, що автор п'єси - у залі. Зірвалися оплески й не вщухали, а Миколу, який не хотів іти на сцену, актори винесли на руках».

Після демобілізації керував органами народної освіти в Олешківському повіті, редагував газету "Червоний Шлях" у Єлизаветграді (тепер Кропивницький).

У цей період він складає першу українську абетку для дорослих — "Первинка", у якій використав твори класиків української літератури, а також деякі власні. Відкриває українські школи, забезпечує їх кадрами. Організовуючи школи, дбаючи про учнів і вчителів, Микола Куліш багато подорожує південною Україною. Під час голоду 1921–1922 років Куліш усяко намагався допомогти учням. Навіть вступив до Комуністичної партії більшовиків України, за свідченням дружини, насильно.

Роки перебування в Одесі ( 1923-1925 ) – це час безупинної боротьби між ретельним виконанням службових обов’язків, адже працював інспектором Одеської обласної народної освіти, і бажанням творити. Куліш міг писати лише тоді, коли було ідеально прибрано, підлогу вимито, а до його стола взагалі ніхто не мав права підходити, оскільки всі речі там лежали на раз і назавжди встановленому місці.

У Харкові. Микола Куліш і Лесь Курбас

У 1925 р. переведений до Харкова як шкільний інспектор. Тут він з головою поринає в літературну роботу. Драматургові здавалося, що тут йому створять усі умови для творчості.

У Харкові він познайомився з Хвильовим осо­бисто... Вони дуже здружилися й організували ВАПЛІТЕ. Миколу обрали президентом цього літературного угрупування. Тоді до його скромної квартири заходили най­визначніші письменники. Не було такої п'єси, якої б Микола не прочитував друзям по перу, особливо таким, як М. Хвильовий, Ю. Яновський, І. Дніпровський, М. Яловий і обов'язково Лесь Курбас. Микола дуже прислухався до зауважень своїх товаришів.

Переїзд до Харкова й знайомство та дружба Куліша із Хвильовим, Тичиною, Остапом Вишнею, Яновським, Лесем Курбасом та його театром "Березіль" учинили справжню революцію у творчості Миколи Гуровича. Але ейфорія перших днів і великі сподівання на розвиток творчості швидко зникли, коли він глибше познайомився з темним боком харківського мистецького й літературного життя.

Микола Куліш вважав Леся Курбаса видатним режисером і мислителем, ціну­вав як аналітика мистецтва й літератури і як одного з теоретиків української культури. Кур­бас для Куліша був митцем, який не просто давав сценічне життя його творам, а робив це надзви­чайно талановито.

Дружба між Кулішем і Курбасом тривала 8 років — аж до смерті й мала великий вплив на становлення українського театру в першій половині 20 століття. Через те, що Лесь Курбас дуже шанував Куліша, його п'єси ставилися в театрі "Березіль" найчастіше.

Про Курбаса говорили, що він міг поставити навіть таблицю множення. Безпосередньо Лесь Курбас поставив п'єси "Народний Малахій" ,"Мина Мазайло", "Маклена Ґраса", за його підтримки ставили п'єси "Комуна в степах" і "97". Якби не заборони, у цьому театрі також було би поставлено інші комедії — це було в намірах театру "Березіль". Лесь Курбас вважав Миколу Куліша провідним українським драматургом і неодноразово говорив про це в численних виступах, диспутах, статтях. Курбас був також одним із найретельніших аналітиків творчості Куліша. Відзначаючи особливість драматичної манери, режисер акцентував увагу на тому, що вона "романтична в реалістичному".

Куліша різко засудили за п’єсу "Комуна в степах" та виключили з партії, у "Березолі" зняли з постановки всі його вистави, а найгірше те, що й Курбас змушений був кинути театр та переїхати до Москви. Обидва вони не змогли протистояти системі. Та хоча б не зрадили своїм ідеалам та одне одному. Восени 1933 року Кулішеві з Курбасом ще вдалося поставити в "Березолі" "Маклену Ґрасу".

Ця п’єса виявилася останньою Кулішевою художньою річчю, яку побачила публіка. Та правляча верхівка прекрасно збагнула підтекст драми, те, що твір не про Польшу, а про Україну, що демонським грачем у ній виступає компартія. Після сьомої вистави п’єсу заборонили, а "Березіль" ліквідували.

Арешт. Останні роки життя

3 грудня 1934 року, після похорону свого друга Івана Дніпровського, Миколу Куліша було заарештовано органами НКВС і звинувачено в приналежності до терористичної організації. Під час судового процесу в "Справі боротьбистів" у березні 1935 Куліша засуджено до 10 років Соловецьких таборів із конфіскацією майна, і камера-одиночка йому були гарантована.

На Соловках утримувався в суворій ізоляції. Його вивезли етапом десь на переломі 1937 — 38 року. На всі запити Кулішевої дружини відповідні вищі установи в Москві відповідали — "не знаємо".

Миколу Куліша, як і Л. Курбаса, В. Підмогильного, М. Зерова, було розстріляно в листопаді 1937 р за постановою особливої трійки НКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 р. Усього вихідців з України було 240 із 1111 осіб, розстріляних в урочищі Сандармох на честь 20-ї річниці Жовтневої революції. Усі вони, як і колись, знову були разом...

Реабілітований посмертно 4 серпня 1956 за відсутністю складу злочину.