Пам‘ятник Микиті Ґалаґану оздоблює одну з козацьких столиць - місто Чигирин, а срібна пам‘ятна монета «Родина Ґалаґанів» у 2009 році була викарбована Національним банком України. Однак життєвий шлях роду Ґалаґагів сповнений суперечностей і перипетій. Він крізь віки породжував як зрадників, так і героїв, що уособлюють відтинок усієї історичної спадщини України. Справді, за своїми сталевими плечима ми маємо «амбівалентне» плетиво з постатей та їхніх вчинків. На прикладі Ґалаґанів можна провести паралель між тогочасністю й сьогоденням, простежити як феномен нашої нації маневрує від підступних іуд до благородних меценатів(або сучасною мовою -культурних спонсорів і популяризаторів). 

Тож як одна династія могла втілити два світи різної полярності? Рід Ґалаґанів бере початки з українського національного героя- Микити Ґалаґана, який прославився своєю епічною хоробрістю, взявши на себе роль українського героя Marvel, але на український манір, пробувши в полоні війська Речі Посполитої під час Корсунської битви 1648 року. Він свідомо пішов на тортури, щоб увести в оману ворожі сили та прокласти їм шлях до пастки. У результаті вся верхівка армії противника й 18-тисячне військо потрапили в полон до козаків, а сам Микита Ґалаґан був страченим польським командиром, за що отримав титул героя. 

Пам'ятник Микитові Ґалаґану. Джерело: uaua.top

Водночас нащадок славетного козака- Ігнатій Ґалаґан (?-1748), прославився підступністю. Він антагоніст у цій історії, оскільки образ персонажу набув зовсім інакшої конотації. Чоловік перейшов на службу до Івана Мазепи й створив власний полк, а під час Північної війни підтримав московського царя Петра І. Ба більше Гнат Ґалаґан єдиний із козацької старшини став ініціатором й учасником розгрому Запорізької Січі, яка на той час була беззбройна. Майже всі запорожці загинули, а тих, що здалися в полон, полковник посадив на палю й пустив на плотах вниз по Дніпру. Тарас Шевченко писав у поемі «Іржавець»:

 «Не стриміли б списи в стрісі

У Петра у свата.

Не втікали б із Хортиці

Славні небожата,

Не спиняв би їх Прилуцький

Полковник поганий...

Не плакала б матер божа

В Криму за Украйну».

За такі “фарисейські подвиги” Петро І зробив свого прибічника Чигиринським полковником та надав маєтності. Та чи залишаються зрадники безкарними? Козаки влаштували справжнє полювання на нього, але вбити ренегата так і не вдалося. Звідси й виринула легенда, що рід Гната Ґалаґана прокляли до 7 коліна.  

Не дивно, що сини й внуки Ґалаґана на його матеріальній спадщині створили блискучі кар‘єри, але невдовзі всі повмирали через хворобливість. Метафізичний збіг чи сила прокляття, кожен вбачає свою істину. 

Однак рятівником роду, який увібрав у себе спокуту від гріхів предка, можна вважати графа Григорія Павловича Ґалаґана (1819-1888). Закінчив навчання в Петербурзькому університеті, студіюючи право, опісля працював у Чернігівській палаті державних маєтностей. Григорій мешкав з родиною в Сокиринцях Прилуцького повіту( що нині на Чернігівщині), згодом мала Батьківщина стала його духовною відрадою й простором, де любов закорінювалася в культуру. 

Отримавши величезні спадки своїх предків, Григорій Галаган конструктивно інвестував їх у розвиток української культури й просвітництва. Свої маєтки віддавав для створення училищ і шкіл, засновував за власні кошти гімназії (у Прилуках), просував однодумців і фінансово допомагав приятелям: Тарасові Шевченку, Пантелеймонові Кулішу, Павлу Чубинському тощо. 

Григорій Ґалаґан. Джерело: uain.press

Якщо часом у вас виникне запитання, як зароджувався банк в Україні? Принагідно зауважу, що в 1871 році Григорій Ґалаґан заснував перше в Україні ощадно-позичкове товариство, Кредитну спілку, імені Павла Ґалаґана. Так, саме він засіяв явище на українських теренах, яке сьогодні має наймення банк. Меценат відстоював позицію, що селянин- господар на своїй землі, а тому необхідно зробити його фінансово спроможним. Ґалаґани практикували позичання грошей селянам своїх економій, зокрема, сокиринським, для купівлі худоби. Оскільки пан Григорій був власником декількох тисяч кріпаків, він активно лобіював скасування кріпацтва, бо усвідомлював цінність українців, традицій та праці.

  Окрім того матеріально забезпечував історичний журнал “Київська старовина”, куди подеколи писав статті етнографічного й історичного спектру, незважаючи на Валуєвський циркуляр(1863 року) та  Емський указ (1876 року). У 1873 році був обраний головою Південно-західного відділу Російського географічного товариства. Нагадую, що це перша легальна організація, яка займалася популяризацією та дослідженням українознавства в Києві. 

Життя роду Ґалаґанів спіткала чергова трагедія: єдиний син сім’ї, Павло, раптово захворів та невдовзі помер. Цікава деталь, що Григорій виховував хлопця в абсолютно українській атмосфері. Першою мовою була українська (принципове переконання Григорія, що до 5-ти років дитину має оточувати лише рідна мова). Родина трепетно плекала довгоочікуваного Павла, закладаючи в нього любов до навколишнього світу, людей, науки, мистецтва й рідного краю. Подія смерті сина перевернула свідомість мецената горілиць. Він вирішив імплементувати своє моральне потрясіння в заснуванні приватної колегії, що названа на пам’ять про сина, Колегія Павла Ґалаґана. Григорій був переконаний, що це його катарсис: чим не встиг наповнити сина, тим треба наділити інших дітей. Меценат підкреслював, що перебування в колегії повинно було дати "розвитку молодих людей тверде і певне спрямування, супротивне, наскільки це можливо, тому духові байдужости... який, убиваючи в молодих людях усі кращі самобутні зародки, робить їх часто малоздатними служити дійсним інтересам рідного краю". Навчальний заклад виховав плеяду інтелігенції України: Михайла Драй-Хмару, Михайла Чубинського, Агатангела Кримського, Олександра Богомольця та інших, тому часто колегію називають “школою академіків”.

Колегія Павла Ґалаґана. Джерело: uain.press

Можемо простежити, що Григорій Галаган перебував в унікальному середовищі перших подвижників українофільства, сам був яскравим взірцем щирої прихильності до України. Однак, як і кожну величну особистість,його ятрили суперечності. Про це свідчить його лист М. Юзефовичу, у якому писав: "Признаюсь ніколи і ні за що не зможу зрадити своєї глибокої любови до рідного племени; але вірте мені, не менше Вас відчуваю себе росіянином". Роздвоєність у самоідентифікації, сумнівання в собі, та все ж терези вчинків мецената переважають на користь українській культурі.