Нині стрічки соціальних мереж повністю окутані контентом про чарівні місця різних країн. Складається враження, що зараз панує тренд - подорожувати. Теперішнє життя схоже на мережу культур, які переплітаються одне з одним і утворюють щось унікальне. Радше нову синхронізовану систему, яку вимагає сучасна кон’юктура часу. Мандрівники, блогери, тревел-журналісти повсякчас сприяли зрощеню цінностей різних цивілізацій задля гармонізації соціуму. Вони увиразнюють історичні, мистецькі та літературні здобутків усіх націй. 

Так, ці люди накопичують чужинні культурні надбання та гармонійно сполучають зі своїми. Удосконалюючи їх, вони створюють абсолютну еклектику. Свого часу Ґалаґани стали подібними “тревел-блогерами” задовго до того, як це стало мейнстримом (тільки їхній блог був в епістолярному вигляді, а фоловери- зазвичай члени родини або приятелі).

На тлі подорожей Європою для Ґалаґанів актуалізувалася цінність "свого". Сакральним осердям їхнього світосприйняття була садиба в Сокиринцях, куди вони поверталися. Подібний умоглядний аналіз тісної приязні до свого місця проживання формується з ґалаґанівських текстів-тревелогів. Григорій Ґалаґан та його дружина Катерина Ґалаґан (Кочубей) розкривають у своїх листах міцну синергію з рідною Чернігівщиною (тогочасна Полтавська губернія, Прилуцький повіт).

           Садиба Г. Ґалаґана в Лебединцях, автор О.Волосков 

Мандри структурують уявлення про світ, формують кругозір, сприяють набуттю знань про розмаїття цивілізацій та спонукають пірнати не лише в інші культурні виміри, а й в самих себе. Три хвилі подібного ажіотажу не оминули й Ґалаґанів: 1841-1843 рр., 1850-1851 рр.  та 1861-1866 рр. Подорожі були одним з фундаментальних факторів, які вплинули на Григорія Ґалаґана та його сім’ю. У перспективі тогочасного суспільства це прирівнювали до ритуалу соціалізації та виховання абсолютних аристократів, себто як додатковий чинник повноти освіти. 

Відтак уся еліта Російської імперії на підставі закону про “Грамоти на права, вольности та привілеї шляхетного російського дворянства”, виданого Катериною ІІ 1785 року, мала право виїздити за межі імперії, вступати на службу в союзних державах та навчатися за кордоном. Українська землевласницька еліта - “малоросійське шляхетство” (до категорії якого входила родина Ґалаґанів), прагнула досягнути рівності у правах із російським. Зрештою завдяки Жалуваній грамоті 1785 це було дозволено. 

Більше того на середину XIX ст.  започаткувалася тенденція лікування на європейських курортах. Відтоді містечка з багатими природними ресурсами й усіма європейськими принадами для комфортного життя стали своєрідною “панацеєю” і комунікаційним осередком для аристократії. Окрім естетичної насолоди, стимулом подорожувати було оздоровлення. Так, перебувавши в Остенді (Бельгія), Григорій Ґалаґан за рекомендаціями лікаря Янсена оздоровлювався морськими ваннами. У листах до дружини він пише: “Мушу зізнатися, що нуднішого місця я ніколи не бачив. Уявіть собі регулярне місто, обнесене валом, і яке стоїть у болоті”. Після такого відгуку спростовується уявлення про райські відпочинки 19 століття.

Портрет Г. Ґалаґана, автор Ф. Землюков

Оскільки Григорій Ґалаґан вважав себе покірним вірянином, релігійні споруди привертали його першочергову увагу. Власне, описи старожитностей часто фігурують у листах: “ Мені вже не раз кидалося в очі, і я хотів вам дати помітити, саме: в Італії в усьому надзвичайна нечистота, в церквах же порошинки ніде немає, а в Німеччині навпаки - двори чистіші за італійські палаци, а церкви всередині покриті павутиною і все в пилу. Вважаю, що це не походить від зневаги німців до церкви, а від бідності церков”.

Ми маємо розуміти, що в ту епоху релігія досі відігравала суттєве значення в житті більшості, і родина Ґалаґанів не виняток. Сам Григорій щодо своїх віросповідання й церкви мав міцне судження: попри повну владу Папи над католицькою релігією, втручатися та затверджувати зміни у православній вірі він не має права. Особливо прогресивні тогочасні погляди виникали під впливом споглядання на європейські архітектурні (і не тільки) витвори. Ґалаґани йшли в ногу з тогочасною модою та осучаснювали маєтки, церкви, садиби тощо. 

“Уявіть собі, мій ангеле, що якби у нас у Сокиринцях була церква чисто православна, з її святими іконами! [… ] Що, якби ви, за допомогою Божої, зробили будівництво доброї церкви в наших милих Сокиринцях... Ми вже кілька разів з вами говорили про наш намір жити якомога скромніше, куди ж ми подінемо гроші, що залишаються зайві, пожертвувавши, зрозуміло, головну їх частину устрою ввірених нам Богом людей[…] Я не бачу кращого вживання грошей, як на будівництво церкви, яка була б водночас і витонченим витвором мистецтва”. 

Готичний місток у Сокиринському парку, автор О.Волосков

За міркуваннями 23-річного Ґалаґана необхідно було також поновлювати архітектуру православних церкв до її «візантійських витоків». Тому під час подорожей 1841-1843 рр. простежується формування його майбутніх поглядів на мистецтво, що базувалося на автентичних традиціях минулого. Він перебудував церкву на ім'я Великомучениці Варвари, до цього збудовану в Сокиринцях 1803 р. коштом його діда Григорія Івановича Ґалаґана. Вона мала традиційний вигляд притаманний архітектурі Київської Русі: кам'яний, «у римському стилі».  Цікавий факт, що в Сокиринцях навіть існувало престольне свято Варваринської церкви - День пам’яті святої великомучениці Варвари.

Г. Ґалаґан був апологетом живопису: “Вчора вранці він [Федір Васильович Чижов] уже повів мене в тутешню Академію, де зібрані в одну будівлю всі майстерні тутешніх художників. Диво, які є чарівні твори! Які картини!”, - пише про Дюссельдорфську академію мистецтв, яка в першій половині ХІХ ст. була одним із найважливіших осередків художньої культури Німеччини. Навколо неї гуртувалися митці дюссельдорфської школи. 

Особливо захоплювався італійським мистецтвом (Треченто і Кватроченто),що було зумовлено впливом Ф. В. Чижова, котрий приділяв чимало уваги історії художньої культури рідного краю. Цінитель споглядав картини Рафаеля Санті, Альбрехта Дюрера, Карл Лессінг, Ґвідо Рені та ін. 

Зрозуміло, що Григорій Ґалаґан, закоханий у мистецтво, примножив родинну колекцію на засадах меценатства та благодійності. Перебуваючи за кордоном, він здебільшого купував та замовляв роботи художникам-землякам, найперше з тим, як він писав в одному з листів до матері, "щоб підтримати та врятувати талант". Колекцію картин Ґалаґанів називають “українським Парнасом”. На жаль, після світових воєн та розкрадання майна червоними не всі картини зціліли, але деякі збереглися. 

Онлайн екскурсія галереєю.

Попри культурний шок і захоплення європейськими шедеврами, Ґалаґан відчував сильну любов до рідного колоритного краю, перманентну тугу за Сокиринцями. В одному листі пише: “Кланяйтеся моїй батьківщині, золотоголовому Києву, його святій лаврі, і Хрещатику; вклоніться від мене зайвий раз іконі Успіння. А як переїдете в Україну, то скажіть цій країні, що її вірний поціновувач цілує її землю, і що найважливіші бажання його полягають у тому, щоб вона була щасливою”.

Родина Ґалаґанів здійснила вагомий внесок в Україну, а подорожі як важливий складник вплинули на розуміння нації, культури, історії. Зі своїх маєтків (особливо Сокиринці) вони створили ідилію благополуччя для селян, надавали їм освіту, грошей і стимули до піднесення й розповсюдження української народної творчості. Відомо, що Г. П. Ґалаґан був великим шанувальником хорових співів і музики загалом. Навіть діяв хоровий колектив у Сокиринцях до початку XX ст., його репертуар складався як з церковних, так і зі світських музичних творів. 

Катерина Ґалаґан та Григорій Ґалаґан, джерело ukrinform.ua

Сьогодні можемо зробити висновок, як московія намагалася знищити український дух, викривити його значення й покорчити свідомість українців. Через це виникали сумніви щодо своєї ідентичності, з’являлися зрадники, але попри те справжнє, глибоко засаджене коріння не змогло повністю “змутувати”. Династія Ґалаґанів слугує прикладом роздвоєної ментальності, яка погасила силу роду, але водночас є свідченням відданих своїй культурі й землі людей, які поновили українськість у собі.