Кіномистецтво є одним із тих пазлів, що викладають картину історії нашого буття. Його стрічки несуть генетичну інформацію, яка просочується через світло на кіноплівці. Воно несе місію розповідати нащадкам про пережитки минулого. Якість фільмування, вибрані актори,  тематика сюжету – усе це неодмінно зображує дійсність, яка панує у часи створення кінокартини та навіть виявлявляє можливі проблеми, про які варто говорити.  

На жаль, наше суспільство може декілька разів перечитувати історію становлення Голлівуду, дивитися до дірок “Хрещеного батька” чи “ Втечу із Шоушенку” та заворожуватись професійною грою американських акторів. Але ніхто навіть не замислюється, які секрети приховує наша історія. До прикладу, український винахідник Йосип Тимченко сконструював перший апарат для кінозйомки ще задовго до того, як це зробили брати Люм’єр, а за часів радянської влади на наших теренах існувало Всеукраїнське фотокіноуправління (1922-1930), яке називали “Голлівудом на березі Дніпра”. До речі, їхні роботи з легкістю входили до списку найкращих фільмів світового кіновиробництва. 

Однак попри існування таких знакових особистостей та успішного функціонування у той час, постає все більше питань. Чому наше кіно згодом втратило своє ім’я попри шалений успіх? Що йому заважало певний час стрімко піднятися на ноги ? Та чи є надія, що наш фільм створить вагому конкуренцію світовому виробництву після закінчення повномасштабної війни ? На ці та більше питань ми намагатимемось відповісти, дослідивши історію українського кінематографу із відновлення незалежності 1991 року та до наших днів.

          Лихі 90-ті та руйнація зародженого кінопідґрунтя 

Відомо, що розпад держави ще ніколи не передбачав стрімке економічне піднесення новоствореним країнам. Так сталося і з Україною. Отримавши незалежність у 1991 році, вона втратила Державний комітет з кінематографії, який відповідав за функціонування кіно та в той же час підпорядковувався вимогам кремля. Настала творча криза. Ті часи вважалися  найбіднішими на успіхи кіномистецтва. Країна мала стати на ноги з мізерними статками, тому потреба у власному кіно забивалась у найглухіших кут черги з фінансування суспільних сфер. Так кіностудія Довженка “поставила на стоп” всі свої заплановані проєкти. У той час один фільм міг зніматися декілька років, попри те, що у кінці він не мав шансу з’явитись у кінотеатрах.  

Тодішні світязі української режисури Юрій Іллєнко, Леонід Осика та Микола Мащенко, увібрані в спадок геніїв фільмографії Параджанова та Довженка, намагалися продовжити життя україноцентричного кіно за рахунок власних коштів чи благодійних пожертв від небайдужого суспільства. На жаль, якість стрічки не мала порівняння з тими, що створювались ними до цього. Із розпадом радянського імперіалізму кіно отримало волю в обговоренні політичних, сексуальних та історичних тем. Так завдяки плідній праці Олександра Янчука виникла перша в історії стрічка, яка б відображала трагедію Голодомору – “Голод-33”. Але на той час держава не готова була визнавати факт існування цього геноциду, тому грошову підтримку на його створення фільмотворці не отримали. На період 90-х кількість робіт зменшилась до 4 стрічок на рік, тому митці змушені були звертатись за підтримкою до бізнесів. Їхнє фінансування поступово перемістило українське кіно на російський ринок, чим значно вплинуло на внутрішню складову наших фільмів. 

Натомість влада знаходила свій варіант вирішення проблеми. На екранах телевізорів почали стрімко з’являтися американські прокати ( на той час вони були набагато дешевшими) – жінки захоплювались героїнею “Красуні”, а чоловіки поспішали ввімкнути нову серію “Роккі” із Сільвестром Сталлоне. Тоді ж виникла популярність на телесеріали. Варто лише згадати славнозвісну “Роксолану” із Ольгою Сумською в головній ролі, яка набула великої популярності у свій час. Проте як би там не було, російське телебачення поступово, але стрімко почало виникати на екранах телевізорів наших громадян. 

Стабільні 2000-х: відродження патріотичного кіно чи загрузнення на мертвій точці? 

Із виникненням 21 століття здавалося б українська кіноіндустрія мала б піти на лад, адже держава почала ухвалювати закони, які б це передбачали. Але не так сталося, як гадалося. Кіно повністю втратило свою просвітницьку значимість та перетворилося виключно на товар. Лише у 2002 році з поверненням Юрія Іллєнка на екрани з “Молитвою до гетьмана Мазепи” митець намагався відродити давно забутий естетичний смак кінострічки. Тоді ж цей фільм визнали найдорожчим за всю історію кінематографу з часів незалежності – 12 мільйонів гривень. Але робота залишилась недооціненою – її важко сприйняли як іноземні глядачі, так і вітчизняні. З цього часу набуває великої популярності історична тематика. Великої слави мав актор Богдан Ступка, який зіграв головні ролі у вже згаданій “Молитві до гетьмана Мазепи”, “Чорній раді” та польсько-українському фільмі “Вогнем і мечем”. Але попри це, патріотичне підгрунтя подібних фільмів тоді ще навіть не маячіло на горизонті: часові межі сюжетів змінювались, проте герої, задумка та якість залишалися одноманітними, сюжет іноді взагалі не збігався з реальними подіями.

Натомість російський кіноринок комфортно засвоювався на наших теренах – Україна ставала гарним майданчиком для фільмування, а українські актори були чудовим доповненням у ролі другорядних героїв. За спогадами акторки Римми Зюбіної (коментарі для Укрінформ) у тогочасних фільмах провідні ролі могли отримати виключно росіяни, тому коли за подарунком долі вона змогла зіграти головну героїню Горохову у серіалі “Леді бомж”, жінку ще довгий час вважали російською акторкою. У ті роки велика зневага сусіда до нашого народу була настільки яскравою, але, на диво, не помітною для суспільства. Так, актор Микола Боклан у фільмі “Матч” зіграв роль українця, який споглядав у німцях рятівників народу під час Другої світової війни. 

Єдиним прорировом у фільмотворчій сфері того часу можна вважати відновлення популярності кінотеатрів, проте люди ходили виключно на іноземні покази та проросійські стрічки, які “висміювали” українців як націю.  

Проривні 2010-ті: революція кіно у відображенні Революції Гідності

Події Революції Гідності та початок російсько-української війни підірвали закам’янілу браму української кінематографії, що так затяжно не давала вивільнитися з кайданів державної перебудови. Виник рішучий “бум” фільмотворення, адже новітні технології дали змогу створювати недорогі, але якісні кінострічки. У той же час Міністерство культури почало виділяти більше коштів для його розвитку, одночасно з тим заручившись підтримкою з європейськими фондами. Активно стали виникати співпраці з іноземними кіновиробництвами. Звичайно, росіяни не зникли з наших майданчиків, а деякі стрічки і досі спілкувалися “ворожою” мовою, проте саме цей період приніс істинно патріотичні фільми, які кардинально різнилися від минулих. Вони доносили вагомий сенс до суспільства, пробуджуючи обізнаність у власній історії.  Більшість режисерів обрали для себе саме історичну тематику, розуміючи її значимість у теперішніх умовах. Так одним з перших рушійних фільмів у 2014 році став “Поводир” Олега Саніна із Стасом Бакланом у головній ролі. Стрічка стала номінантом на “Оскар” Американської академії, але, на жаль, так і не ввійшла до її шорт-листу. Масштабного успіху зазнають фільми воєнної тематики, серед яких “Донбас” та “Черкаси”. Особливої уваги заслуговують праці режисера та актора кримськотатарського походження Ахтема Сеітаблаєва, у доробку якого сюжети про Батьківщину-Крим “Хайтарма”, “Чужа молитва” та “Додому”. Дві перших та остання роботи яскраво зображують трагедії кримських татар, які обірвані часовою межею понад 70 років - депортація 1944 року та окупація 2014. Історична драма створена на повісті Івана Франка “Захар Беркут”, яка вийшла 2019 року. Та також тема війни, серед яких “Кіборги” та “Мирний-21” (вийшов у прокат 2023 року) . Серед якісних фільмів цього періоду можна навести й “Атлантиду” ( уявне зазирання в майбутнє та зображення спустошеного війною Донбасу, який непридатний для життя у 2025 році), “Ціна правди” ( історія британського журналіста, який боровся за розголошення правди Голодомору. Стрічка створювалась у партнерстві з Польщею та Великобританією, а головні ролі зіграли голлівудські актори), “Памфір” ( зображення родинних труднощів однієї сім’ї із Західної України, реальність якої переливається з ритуальними танцями тих країв). Обсяг кінофільмів значно розширився, що їх перелік не вирахуєш за раз. Таке довгождане пробудження не може не тішити, а надія на більше не полишала думок до 24 лютого…  

Кіномистецтво після перемоги: занепад чи “свіжий ковток повітря” ? 

Передбаченнями, що очікувати у найближчі роки від української кіноіндустрії, уже нині діляться вітчизняні кіноексперти та актори на фестивалі глядацького кіно “Миколайчук OPEN” для Укрінформ. 

Так акторка Римма Зюбіна повідомляє, що в перспективі на 2025 рік може виникнути ситуація, що ми не побачимо жодного нового українського фільму, адже нині воно не фінансується державою у зв’язку з подіями: “Усе, що зараз іде в прокат й на фестивалях, знімалося в 2019-2020 роках. Все запущено було, монтувалося, робилося раніше. Кіно не створюється за один місяць, за пів року. Ситуація дуже нерадісна та неоптимістична”. 

На противагу Риммі режисер документального та ігрового кіно Володимир Тихий зазначає, що документалістика зможе вийти на новий рівень та стати підґрунтям для створення ігрових фільмів. Адже нині цей жанр розвивається великими темпами та досить успішно. “Не думаю, що ми десь за 5 років зможемо зробити якісний стрибок у плані виробництва глядацького кіно, але за цей час, сподіваюся, буде закладений фундамент для хорошого піднесення. Результати цього підйому, думаю, зможемо спостерігати вже десь за 7-8 років” – розповідає Володимир.

Об’єднувачем попередніх думок став генеральний продюсер кінофестивалю “Миколайчук OPEN” Олексій Гладушевський, який визначив три основні тематичні напрямки майбутнього ігрового кіно. По-перше, це життєві історії людей, які виникають під час війни. По-друге, це створення стрічок про військових: “Такі фільми дуже потрібні, й їх варто терміново знімати, щоб усі могли це бачити, щоб ми могли популяризувати, навіть пропагувати український героїзм…” По-третє, це історії про видатних українських митців минулого, адже нині ми маємо зовсім невеликий перелік подібних робіт. 

Як ми бачимо, попередні 20 років були не надто легкими у відновленні національної кіноіндустрії: нестача фінансування, зникнення художнього кіно, російський вплив та насадження своїх правил для українських фільмотворців …

На час повномасштабної війни передбачення експертів не надто оптимістичні, але очікуванні. Попри це є надія, що саме документалістика воєнного часу все ж стане відправною точкою для повторного відродження українського кіно. Адже нині її оцінюють як одну з найкращих за якістю у світі, а на міжнародних кінофестивалях вона отримує найвищі показники та перемагає. Сподіваємось, що “фільми реального бачення” зможуть запрограмувати нашу кіноіндустрію на нові звершення.