Тиха невимушена хода шуршить по дзеркальній плитці Українського дому. Єдиний шум, який можна почути в будівлі. Свої дотеперішні розмови кожен залишив назовні перед тим, як сюди зайти. Зараз всіх об’єднує галас думок, викликаний від побаченого, прочитаного чи мигцем почутого від екскурсовода. 

Звук людської присутності відбивається від кам’яних широких стін, що тримають на собі обличчя внутрішнього світу Марії Примаченко – мисткині, чиєю рукою написані полотна. Тут стерся буденний поспіх. Кожен прийшов на гостини в душевний дім митця, де не існує відліку часу. 

У Національному центрі “Українського дому” ось уже як два місяці проводять експозицію “Марія Малює. 100 невідомих творів Примаченко” та виставку-документ “Поліна Райко. Зникоме”. Їх запланували продовжити до сімнадцятого вересня. Обидві художниці нібито відзеркалюють одна одну творчим самовираженням. Проте одна вже змогла заявити про себе не тільки на власній землі, а й за її межами. Інша лише починає свою історію для кожного українця. Відійшовши у вічність, про її долю та талант розкажуть власні витвори. 

Медіа “Момент” побувало на цьому заході, тож готове розповісти про побачене та занурити читачів у світ українського наївного мистецтва.

 “... щоб люди жили, як квіти цвіли”

М.П.

Перший поверх

Життя

Перш ніж почати свої мандри світом Примаченко, затримує увагу теплий погляд із чорно-білої світлини, яку супроводжує ряд інших сімейних. І хоча ці очі української Мона Лізи направлені далеко не на твою особистість, у них читається прожита історія, про яку ми можемо тільки здогадуватись через довгі тексти написані навпроти. 

Усе життя, від юної дівчинки, до визнаної художниці, пройшло у селі Болотня, що на Київщині. Попри досить не казкову назву селища, зеленаві краєвиди та чистий подув вітру полів все ж зростили в Марії смак до прекрасного та чудернацького, що супроводжувалось власною фантазією. Перший потяг до мистецтва виник ще в дитинстві. Марія розповідала, що якось пасла біля хати на квітчастому лузі гусей. Побачені квіти змальовувала на піску. Аж раптом, помітила поруч синюватий глей, який дав поштовх творчій ідеї. Юна майстриня набрала його в пелену та розфарбувала хату, чим сильно зацікавила сусідів. За пропозиціями односельчан дівчинка розфарбувала ще декілька хат. Подейкують, першою оплатою її роботи було порося. 

Марія випромінювала свою тягу до прекрасного через створення панно-вишивки та навіть пробувала себе у моделюванні одягу. У далеко не творчому середовищі подібну зірку пензля запримітила мисткиня Тетяна Флору та запросила до столиці займатися “професійним мистецтвом”. У Київському державному музеї українського народного та декоративного-ужиткового мистецтва дівчина відшліфовує свої вміння та розписує керамічні вироби. Тут же Марія пробудила в собі роль керамістки. Щоправда у нас час залишився лише один її виріб – “Крокодил”. Столиця охопила дівчину гучними оваціями поціновувачів мистецтва та схвальними відгуками експертів. 

Проте звідки художня натура може черпати натхнення для своїх квіткових див, коли в її серці не буяє цвіт палкого кохання. Так Київ подарував Марії не тільки успіх, але й познайомив із майбутнім чоловіком – Василем Маринчуком, який до того ж односельчанин. Разом пара повертається додому – на корінне місце сили Примаченко. Тут жінка буде змушена відчути і щастя материнства первістком Федором і біль втрати єдиної любові. Злостивий подарунок, який принесе війна у дім Примаченко, на декілька років забере хист до малювання. Її рука не підніметься, щоб намалювати черговий шедевр, проте карколомні звірі та квіти в голові будуть нагадувати про себе.  

“ Я люблю малювати як люди працюють у полі, 

як молодь йде, немов мак цвіте.

Я люблю все живе, люблю малювати квіти,

різних птахів і лісових звірів.

Одягаю їх у народний одяг, і такі веселі вони в мене…” 

М.П.

Сходами праворуч 

Внутрішній світ чудернацьких звірів

Кімната праворуч – твори Примаченко про ніжне, тендінте та казкове. Тут ніби поринаєш в особисті сни художниці, які несуть в собі винятково світлі барви, супроводжувані впливом поліської природи або ж власною уявою. Її герої не мають прототипів у світі. Це власні фантазії, вираження доброти та світла, яким намагалася жити Марія. Те, що хотіла  випромінювати іншим від себе. 

Історія Примаченківських картин – це про вічну весну та літо. Тут не знайдеш зледеніння поєднуваних білого, сірого чи то пак голубого кольорів. Навіть найстрашніші події своєї сучасності жінка намагалася відтворити яскравими барвами. Проте про це згодом.

Власний стиль Примаченко відтворила самотужки, а в роботі використовувала гуаш та акварель. Її техніка міцно переплітає засади живопису та графіки, проте далеко виходить за рамки “народності” та “наївності”, даючи шанс уяві на вільне самовираження. Як пише кураторка експозиції та мистецтвознавиця Тетяна Волошина:” Такий творчий взаємин з автентичною народною культурою дещо нагадує африканський період Пабло Пікассо. Утім, на відміну від іспанця, який бачив африканські маски та статуетки переважно на полицях музеїв, Примаченко була живим носієм культурного коду – дохристиянської культури Полісся, яка й до сьогодні збереглася в народному мистецтві і фольклорних традиціях”. 

Деякий факт свідчить, що в час, коли Примаченко творила в Центральних експериментальних майстернях народного мистецтва Києва, їй було заборонено відвідувати зоопарк. Запитаєте: чому? А ми відповімо. Її оточення боялося, що як тільки Марія побачить справжнього лева чи мавпу (малюючи тварин, жінка навіть не здогадувалась про їхній справжній вигляд), то вона втратить свою виняткову уяву і почне створювати їх реалістично.  

Проходячи повз екземпляри, неодмінно помічаєш зацікавлені погляди наймолодших поціновувачів на картинах. Здається, що дитина найпершою зможе вловити суть, який Марія хотіла вкласти у свій сюжет. Адже роботи сприймаються як мультик, а персонажі увібрали людські психологічні риси. Вони також веселяться, дружать, живуть та зляться. А деякі з тварин навіть мають людиноподібні обличчя. Художниця ніби іронізує над такими рисами, як: жадоба, лінь, агресія і т.д. 

Окремим уособленням творчості Примаченківських картин, яке заслуговує уваги, міститься у невеликих підписах до її творів. Оскільки Марія мало провчилася в школі через складнощі зі здоров’ям, то деякі тексти можуть здатися неграмотними. Однак це не стає на заваді у донесені сенсу, який закладає вона у своїх словах. Це нібито невеличкі розповіді-віршики, які в грайливій та сатиричній формі пояснюють сюжет дійства на полотні. Десь з різних місць кімнати чути невимушений легкий сміх людей, які дійшли поглядом до цих рядків. Примаченко не тільки писала із комічний контекстом, але і з присвятою своєму народу, внучці на день народження чи космонавтам, зі словами повчання до людей.  

Рухаємось далі… Виринувши із потойбіччя Примаченківських звірів ми поволі проходимо коридором. Оминаємо згуртування людей, які ознайомлюються з цікавими фактами про життя та творчість художниці. Наприклад, а чи знали ви про віщий сон мисткині? “Приснилось мені, неначе я на небі, і так там гарно, яскраво, весело. Дивлюсь: стоїть стіл, а на ньому ватман і краски, і голос мені говорить: “Малюй”. А я питаю: “А вихідні у вас є?” – мені кажуть: “Нема””– розповідає Марія. Або ж замислювались про такий факт, що Примаченко мріяла разом з іншими художниками розмалювати будинки в містах: “Що за дива ми б витворили – цвів би не лише садами Київ. Будинки б сміялися до людей…”.

Прямуємо до кімнати з картинами, які так ваблять дізнатися історію закрадену в їхньому існуванні. Ці твори, виявляється, є криком душі. Коридор нібито місток між світлим дитячим буттям, де буяють віти трав та борсаються вигадані істоти, та темним минулим, яке поставило для Марії сміливу точку в нездатності мовчати щодо скоєного. А рупором стануть її картини.

“Щоб був мир на землі,

щоб було щастя людям,

щоб матері не плакали, 

а сміялися…”

М. П. 

Сходами ліворуч 

Пам’ять закарбована на папері

Друга світова війна та трагедія на Чорнобильській АЕС залишили болючий відбиток на житті мисткині.У 1941 році Марія народила первістка Федора. Сама з дитиною на руках, адже Василь пішов на фронт, вона переживала лихоліття, які коїлися в її селі під час німецької окупації. На жаль, чоловік так і не повернувся, а кінцева нитка, яка тримала Марію в моральному дусі, обірвалася, коли німці розстріляли її брата. Таким чином, Примаченко на десять років полишила в найпотаємнішому кутку свої пензлі та фарби.

Проте початок п’ятдесятих років дав жінці наснагу відродити свою творчість. Події прожитої війни надихнули висловити свій біль за загиблими воїнами через картину “Братська могила…” 1985 р. Або через зображення козацької тематики – “Ой на горі вогонь горить…” 1990 р.

Дещо творчість Примаченко змушує замислитись про магічність її самовираження. Попри те, що чудернацькі звірі постають зі снів та фантазії, її сюжети виявляються навіть пророчими. Так сталося із серією картин “Атомна війна, будь проклята вона!” 1983-1984 років. Тоді ж про чорнобильську трагедію було важко й подумати, однак через два роки жахіття все ж сталося. Рідне село мисткині розташоване за десяток кілометрів від епіцентру вибуху та теж постраждало від радіації. Проте Марія з родиною відмовилися від евакуації. Художниця залишилася, щоб через свої картини розповідати про дійсність її країв. Невзмозі замовчувати душевні сльози, Марія створює серію меморіальних творів-присвят ліквідаторам трагедії. Серед них – “Як наші тушили четвертого енергоблока…” (1995). Художница присвятила казкову жар-птицю одному з першому, хто постраждав від опромінення – старшому оператору головного циркуляційного насоса 4-го енергоблока Валерію Ходемчуку (“Ходемчуку по Валері ця птиця літає свого чоловіка шукає…”).

Звичайно мисткиня не могла оминути тему екологічної катастрофи. Картина “Два брати бобри гуляють…” та “Дідусь пас корову коло 4 блоку…” показують легку іронію, а остання нібито висміює необачність людей, які проживають у зоні ураження. Сатира Примаченко теж присутня у роботі “Прийшов медвідь до вовка…”. 

“Прийшов медвідь до вовка, дай мені з Чорнобиля справку, що я у Чорнобилі був на четвертому блоці…”

Тут Марія хотіла зобразити людську сутність через тваринні образи, у яких показала випадки корупції з отриманням посвідчень ліквідаторів.   

Продовжуючи свою невеличку подорож навколо картин, доходимо впритул до кінця кімнати – наша остання зупинка. Полотна із сюжетними лініями народних пісень та побутових сценок. Звичайні селяни та люди в образах звірів не перестають з’являтися у творах Примаченко. Вони тяжко працюють, але коли є час піддаються святкуванням. Це відтворення глибокого світу Марії. Воно віє оптимізмом та наділяє вірою на спокій, якого так бракувало за життя художниці. 

***

Нині ми виходимо з-за довгих куліс тяжкого минулого мисткині. Думи про трагічну долю ще довго не випускатимуть нас зі своїх міцних пазурів, а сиві крила її жар-птиць огортатимуть душу естетичним насиченням. 

Ось дві дівчини, напевно студентки, щось захоплено обговорюють, стоячи біля коротких фактів про Марію. Підходимо ближче. Обговорення йде про секрети життя художниці. Біля картини “Кукурудзяний коник-горбоконик” стоїть мама з сином, яка цікавиться про його враження від побаченого. Напевно проводить культурне заохочення для хлопця. Проте він навіть і не опирається. Смартфон десь тихо плаче в кутку. А з боку дві літні жінки. Розглядають картину з яскравим букетом пишних квітів. Чути: “Це ж треба, за допомогою гуаші створити такий ефект кольору…” Здається, Примаченко змогла здійснити те, що мало кому вдається. Її мистецтво об’єднало кардинально різні покоління та поселило в кожному з них любов до прекрасного.

Помічаємо, що люди зацікавлено підіймаються далі вище. Дехто у роздумах вже спускається, не промовивши ні слова. Куди ж ведуть ці мармурові та дещо слизькі сходи? У наступну нашу подорож – у власний світ незвіданої ще Поліни Райко…