… Крок за кроком ці мармурові, потерті від часу сходи наближають нас до верху – у зовсім інакше та до тепер незнайоме. “Нижній” світ Примаченко показав нам закарбовані спогади минувшини та потойбічне світобачення фауни Полісся, що на Київщині. Нині ми підіймаємося до Херсонщини, яка із доволі свіжими кровопролитними ранами готова розповісти прожиту історію…

Із кожним наближенням до другої частини виставки вуха прорізає дзвінкий шум метушливої води, а увагу прикутують картини молодих художників. Вони нібито двері в дім головної героїні, крізь які зазираєш в її приховані секрети. Це роботи із єдиним сюжетом – трагедія підриву Каховської ГЕС, через яку не один херсонець втратив чи то житло, майно, чи то улюбленця або навіть власне життя. 

Саме ця подія дала можливість дізнатися українцям про несподіване надбання своєї культури – на перший погляд звичайного розфарбованого будинку. Розбиті вщент стіни мають свою цінність для нашої країни, а власниця подібного живопису до цього часу була відомою лише в колах мистецьких експертів чи дослідників. Хто б міг подумати, що визнання художниці визріє лише після смерті, а її словами стануть власні картини-гіганти. Точніше те, що від них залишилося після нахабної злочинності рф. Як би там не було, війна доводить, що горе здатне породжувати невідомих донині героїв. Однією з таких виявилася херсонська художниця Поліна Райко.

У Національному центрі “Українського дому” до сімнадцятого вересня проходять експозиція “Марія малює. 100 невідомих творів Примаченко” та виставка-документ “Поліна Райко. Зникоме”. Вони знайомлять охочих із наївним мистецтвом та розповідають життя двох художниць, які змогли пережити власний трагізм долі, але обох врятувала любов зображувати внутрішній всесвіт на яскравих кольорах фарби. 

Сходами ліворуч (за годинниковою стрілкою) 

Життя, яке залишило по собі лише відкриті рани 

Кілька десятків стільчиків та широкий екран, з якого лунає записана на камеру літня жінка зі світлими та жвавими очима. Попри поважний вік вона не втомлюється щось захоплено розповідати, а присутні намагаються поглядом вловити зафільмований момент настінного стрічки. 

Поліна Райко з’явилася на світ у 1928 році в Цюрупинську, що нині зветься Олешки. З дитинства дівчина не поширювала велике захоплення малюванню, адже ця тяга заявила про себе значно пізніше. Фото молодої подружньої пари скромно стоїть на домашньому столику мисткині, про що засвідчує світлина на виставці. У 22 роки Поліна заключила шлюб із Миколою Райком, згодом родина поповнилася дітьми. У 1951 році з’явилася донька-первісток, за два роки і син, а пізніше пара побудувала будинок на березі Дніпра, який через багато років неочікувано стане музеєм.

Хтось віднаходить своє покликання у ранньому віці, так би мовити з пелюшок, а комусь знадобилося на це ціле життя. Поліна Райко стала художницею-самоучкою в поважні 69 років, а посприяла цьому втрата рідних людей. Її донька загинула в автокатастрофі, через рік відійшов у вічність і чоловік. Проте на цьому випробування жінки не припинилися. Син мав сильну тягу до алкоголю, пропивав майно з хати та дозволяв собі фізичні знущання над матір’ю. Згодом він потрапив до виправної колонії, а через певний час попрощався з життям через цироз печінки. Душевні страждання від пережитого та ядуча самотність дала відраду жінці в оздобленні власної хати та подвір’я. На початку вона розфарбувала стіни та стелю будинку, пізніше літню кухню, паркан та гаражні ворота. Усю пенсію витрачала на фарби та дешеву емаль ПФ, яким зазвичай фарбують підлоги. А гроші заробляла по сусідах, які до того ж серйозно не сприймали творчості жінки. Через людські насмішки та образи Поліна самотньо закривалася в будинку, проте продовжувала оживляти власні задуми через пензель, бо тільки в цьому віднаходила спокій від буденного. Саме завдяки власному мистецтву вона відтворила світ, у якому могла б залишатися поруч з тими, хто їй рідний та близький. 2004 рік тихо підкрався до нововиявленої художниці. Увечері жінка заснула, окутана власним потойбічним світом, та так і не прокинулась. 

Нині Поліну Райко ставлять в ряд із такими знаменитими українками, як Марія Примаченко та Катерина Білокур.  

Відеорядна композиція творів Райко супроводжувана легкою мелодикою – місцина особистого внутрішнього аналізу відвідувача від побаченого. Ось пара сидить, направивши погляд на експозицію та тихо щось обговорюють, там дві дівчини ходять повз ряди екрану, на якому відбиваються через прожектор дивовижні птахи та казковий морський світ. Намагаються закарбувати момент у пам’яті через фотознімок.

Нині наше завдання познайомитись ближче із декількома представниками творчості Райко.

Там, де близьке до душі

Леопарди-сфінкси 

Проведімо паралель із минулою виставкою Примаченко. Марія найбільш знана як відтворювачка карколомних звірів, а саме левів. Поліна у свою ж чергу віддавала перевагу леопардам. Здавалося, вони були її тотемними тваринами. Дев’ять таких велетнів красуються на стінах її будинку, а двоє з них навіть захищають вхід до її опочивальні. До речі, художниця наполягала на тому, що ці тварини є саме леопардами і гнівно виправляла, коли їх називали котами.  

Сестри-янголи 

Ця робота вважається однією з наймасштабніших в колекції Поліни Райко, адже це фреска, на якій зображено троє янголів, що колишуться на півмісяцях посеред райських квітів та птахів. В образах янголів троє сестер художниці, а четвертою Поліна зобразила автопортрет, малюючи з фотокартки. Так усі сестри дружньо зустрілися у небесному раї, який створила для них Поліна.

Чорний ворон 

Напевне найтрагічніший образ у мистецтві Поліни Райко серед інших її робіт. Адже він символізує духа, який міцним своїм клювом забрав пташенять із родинного гнізда, а саме обидвох її дітей. Можна помітити, що цей птах зустрічається двічі серед її картин. Перший має чорну окрасу, а другий із сірувато-білим пір’ям.

Чоловік

Серед різних сюжетів та героїв, які мають для мисткині вагоме значення, з’являється прототип її чоловіка. Його Поліна закарбувала на пам’яті стіни вже опісля його смерті. Проте, як свідчать дослідники Олена Афанасьєва та Сергій Дяченко, чоловік зовсім не схожий на того, що бачили на фотографії: він не носив вуса. Однак художниця ввібрала у свій сюжет нібито поховальні мотиви. У своєму човні він пливе у вічність із погребельними подарунками: пляшки з вином та горілкою, яким віддавав перевагу, та вудочку, що не встиг придбати за життя. 

Як можна було помітити, Поліна Райко перенесла у свою творчість те мистецтво, яке закарбоване у нашому генетичному коді. Адже хатній стінопис з’явився ще за часів перших поселень, що свідчило про оберегові та декоративні функції. До того ж хати українців відзначалися окремою привабливістю серед жител інших народів наприкінці 19 - початку 20 століття. Наші пращури намагалися прикрашати не тільки внутрішні стіни будинку, а й зовнішні, щоб через орнамент мотивів природи, традиційні символи, релігійні образи чи побутові сцени створити невербальний комунікаційний зв’язок. 

За свідченнями організаторів виставки “ художниця змогла створити майже храмовий простір – перетворити пересічний будинок на персональне святилище”. 

Про тих, що оберігають фізично

Після смерті мисткині дім-музей залишився на призволяще. Врятувати культурну пам’ятку від знесення наважилась родина з Канади: чоловік презентував у подарунок цей дім дружині-українці. Опісля ним зацікавилися різні дослідники, митці та благодійні фонди, які створювали власні документальні проєкти про Райко та тематичні виставки на її рідній землі.

Із початком повномасштабного вторгнення В’ячеслав Машницький – художник та голова Благодійного фонду імені Поліни Райко добровільно залишився в окупованому росіянами Херсоні, щоб опікуватися колекцією Херсонського музею сучасного мистецтва та зокрема роботами мисткині. Згодом найближчі люди чоловіка втратили з ним зв’язок, а нині його вважають зниклим безвісти. Натомість колега Семен Храмцов полишив окуповані території та на відстані допомагає хранителям дому художниці в Олешках, збираючи донати для його збереження. 

Однак протягом двадцяти років захистити належним чином творчість Поліни Райко не вдавалось. Створені із найдешевших матеріалів картини, без дотримання художніх технологій, вони почали облущуватись та втрачати первозваний вигляд. Останній штрих знищення завдав підрив Каховської ГЕС, через що стихія води зруйнувала настінні малюнки майже повністю. 

Таланти Марії Примаченко та Поліни Райко це те, що не можна потопити, чи то погасити, чи то забути. Вони здатні бити мости серед вікових поколінь та мовних кордонів, адже головний голос, який в них лунає, спрямований від суспільно-важливих сюжетів, багатовікових символів, чи то кумедних персонажів, як Коник-горбунок або Жучок. Магія казки картин віє теплотою рідного дому та пам’яттю про болюче лише в яскравих художніх його проявах.  

Ми виходимо назовні з-під стін радянського бруталізму, на яких велично було розміщене незабуте мистецтво. Попри свою вразливість від часу та природних стихій, воно все ж спробувало закріпити морським вузлом зв’язок зі своїм суспільством. Попри намагання РФ знищити, воно об’єднало. І нині, спускаючись вниз по сходах та оглядаючись назад, ми прямуємо з надією повернутися сюди знову за новим насиченням українського живопису, яким кишить наша земля, але поки що, на жаль, не кожному відоме.