Казковий Всесвіт

Дорогий читаче, можливо, серед образу моїх казок Ви впізнаєте: себе або когось із знайомих, знайому ситуацію або почуття. Нехай збуваються всі Ваші найсвітліші мрії !

З любов'ю, шаною, найкращими побажаннями до всіх вас, оточуючого світу та нашого Творця

Melissa Lewis

Збірка 1

Збірка 2

Збірка 3

Збірка 4

Збірка 5

Молитви

Малюнки

Подяка

Збірка 2 «Відлуння»

Сучасний Амур

У династії Амурів з покоління в покоління передавалася місія - вражати серця людей стрілами Любові.

Часи змінювалися, змінювалися люди і знаряддя, з якого стріляв сучасний Амур. Якщо раніше це був звичайний лук, то в наші часи Амур став застосовувати арбалет з оптичним прицілом. Щоб підшукати відповідних жертв, сучасному Амуру тепер немає необхідності цілими днями кружляти над планетою. Йому досить зайти в Всесвітню мережу, і весь світ у нього, як на долоні. Досить одного натискання, і мета визначена. А його сверхточна зброя з стрілами, просоченими еліксиром Любові, завжди під рукою.

Приціл... Постріл... І миттєва поразка стрілою Амура прямісінько в серце...

Тому знаючі люди, застерігаючи інших, говорили: «Бережіть серця, користуйтеся обережно соціальними мережами. Амур стріляє на поразку без попередження».

Намальована любов

У містечку неподалік моря народилася дівчинка. З самого дитинства вона бачила в кожній людині і обставинах краще. А все, що на перший погляд можливо було непомітним, домальовувала в своїй фантазії. Також вона любила малювати в своїй уяві те, про що мріє. Спочатку це були вигадані історії про життя духмяних квітів, яскравих тварин і омріяних країв.

Коли дівчинка подорослішала, вона, як і кожна доросла людина, мріяла зустріти свою Любов. В своїх мріях вона змалювала образ, який хотіла б зустріти. Фарби підбиралися самі собою - з самих глибин душі і серця.

А в один прекрасний день відбулося справжнє диво. Дівчина, споглядаючи море та чайок, зустріла свою справжню Любов. І здобувши втілену з мрії любов, вже разом досягали всього того, про що мріяли.

Світлячок

На одній Планеті народився Світлячок. На фоні величезного світу він був зовсім крихітним. Але його красива душа, ясний погляд і яскраве чисте світіння виділяли його серед інших світлячків.

Душа Світлячка була наділена особливим світлом, який він зовсім не помічав, і не усвідомлював яскравість, силу, справжню чистоту, важливість, користь для світу власного світіння. Він з самого народження мріяв дарувати світло світу і бажав світитися якомога яскравіше. Тому, як тільки зміцнилися його крила, він попрямував на пошуки самого яскравого джерела світла.

Світлячок був ще зовсім наївним і спрямовувався за кожним яскравим джерелом світла. Він летів на кожен спалах, на кожну пульсацію, на кожне мерехтіння світла. Спочатку був в захваті від усіх вогників. Світлячок ще зовсім не знав, що не кожне світло було носієм добра та радості для світу.

Невгамовний вогник його душі палав. І він кожен день невпинно вирушав на пошуки, відкриваючи і спостерігаючи все нові джерела світла. Він милувався багатьма, але вони приносили лише короткочасну радість. І Світлячок вирушав на пошуки далі. Не рідко, спрямовуючись за оманливо яскравим світлом, він до нестерпного болю обпалював свої крила.

Часом Світлячок забрідав у такі сумнівні краї, де його з ніг до голови обсипало тутешнім пилом та брудом. У ці хвилини він думав, що зовсім втратив здатність світити. Але щойно вибравшись з біди, в ранкових променях його чиста душа разом з навколишнім світом враз була омита божественною росою та теплим літнім дощем.

На шляху багато хто його відштовхував. Зачерствіли серця не помічали його світла. Навпаки, щоб показати свою перевагу та силу або заради втіхи, намагалися його розчавити або знищити.

А іноді зовсім заблукавши, він ледь не позбавлявся життя, потрапляючи та насилу вибираючись з пасток цього світу.

Світлячок з величезним подивом спостерігав світіння величезних просторів. З кожним днем вони все стрімкіше розросталися. Таке світіння здавалося поглинало і знищувало весь живий світ. Планета вся світилася, але з кожним днем ставала все більш неживою.

Часом Світлячок спрямовувався услід за натовпом, який з відкритим ротом схилявся і наосліп слідував за одним із сильних, масштабних за розмахом світінь. Без оглядки, навіть не замислюючись, що їх ведуть у безодню або в топке смердюче болото. При цьому залишаючи після себе навколо лише біди, ворожнечу, розруху, заохочення-примноження зла та агресії, залежності, загибелі душ, розпусту, порожні втіхи, хвороби, забруднення навколишнього світу, виснаження Планети, винищення біорізноманіття, руйнування екосистеми, лиха та катаклізми.

В результаті Світлячок зрозумів, що на цій Планеті було багато джерел світла. Вони були різні за потужністю, силою, формою, розміром охоплених територій і кількістю споглядачів їх дивного світла. Але насправді найважливішим було те, на благо чого вони світили та які наслідки залишалися від їх понад яскравого світіння.

Також Світлячок нарешті усвідомив, що, перелітаючи від одного до іншого джерела світіння, він лише даремно витрачає свій час та сили.

Тому в якийсь момент Світлячок призупинив свою погоню за яскравими джерелами світла і замислився. Замислився про те, що побачив і дізнався про світ, в якому народився. Замислився про справжній сенс життя, про Творця цього світу. І в цей момент відбулося диво. Світлячок ніби вмить подорослішав. Він засвітився на повну потужність. Його світло воєдино злилося з якоюсь незвіданою до цього силою. Він почав знаходити відповіді на усі по-справжньому важливі запитання. І від цього здавалося, світилася кожна його клітинка. Він сяяв, і сяяло все навколо. Його світіння спрямовувалося до самих небес. На це світіння стали злітатися світлячки з усієї округи. Світлячок ще якийсь час так і не помічав свого такого яскравого чистого світіння. Але, помітивши, що до нього приєднуються все більше побратимів, він став ділитися з усіма своїм світлом. Світлячки споглядали його світло, і їх світло теж починало перетворюватися.

Все навколо розквітало, благоухало, стрімко перетворювалося і відроджувало свої природні сили. Світ знову ряснів щастям, радістю, чистотою та життям.

Бачачи справжню чистоту та користь світла, до них почали приєднуватися навіть ті світлячки, що заблукали та висвітлювали мляві простори і топкі болота. Тепер, не замислюючись, вони покидали лицемірні джерела світіння, які несли лише біду. І приєднувалися до невичерпного джерела сотворцового світла.

Їх загальне сяйво неймовірної чистоти, звернене до небес, злилося воєдино в незгасне світло. Радіючи, тріумфуючи, світ від великої радості багатоголосим хором наспівував: «Світлячок, світи, світи та надихай завжди…»

Світлячок не запишався, а став ще яскравіше світити на благо навколишнього світу та Планети. Відтепер він був, як маленький маяк, а його світло як вірний орієнтир для заблукалих світлячків та подорожніх.

Вітер

Одного чудового дня посеред священних пагорбів поблизу моря сталося диво. У матері Планети і батька Творця всього Всесвіту з’явився на світ ще один малюк. Це був південний морський Вітер.

Карапуз був не схожий на своїх побратимів. Він не любив безглуздо шуміти і цілими днями ганяти по просторах, піднімаючи лише стовпи пилу. З самого раннього віку йому хотілося все досконало знати і здійснювати щось корисне для Всесвіту. Допитливість не за віком малюка насторожувала батьків. І тому ще в ранньому дитинстві він дав обітницю батькові ніколи не залишати свою матір, оберігати і піклуватися про неї.

Але, як і кожній дитині, час від часу йому хотілося і побешкетувати. Одним з таких забав у маленького бешкетника було весело кружляти зі сніжинками, здіймаючи цілі снігові ковдри, якими старші щойно закутали маленькі замерзлі ялинки. Навесні, поки ніхто не бачив, непосида струшував із саджанців неопилене цвітіння і зривав недозрілі зелені плоди. Влітку малюк любив пожартувати, штурляючи з дерев на перехожих шишки, яблука та груші. Загравшись, до запаморочення кружляв з крихітними піщинками, обсипаючи ними все довкола. Мати пробачала всі його прокази і не розповідала про них батькові.

…….

Зростаючи, Вітер все більше усвідомлював безмежну любов батьків. З повагою, любов’ю та вдячністю намагався якомога більше допомагати їм. Він з ранку до пізньої ночі працював. Залежно від пори року, він охолоджував і зігрівав теплими та холодними потоками свою рідну неньку і все навколо. Переганяв неосяжні хмари, переповнені пухнастим снігом і життєдайним дощем. Як справжній господар, засівав луки, сади, степи, ліси, галявини, пагорби, долини насінням квітів, трав, кущів і дерев. Потім разом з дощем все дбайливо поливав. Ніжно запилював квіти. Допомагав птахам і комахам без особливих зусиль діставатися в більш комфортні краї. Руйнував на своєму шляху все хитке та ненадійне. Очищав все від пилу та сміття. Відточував і шліфував гірські скелі, печери, піски та камені. Звільняв гілля дерев, зігнуті від ваги плодів і старого листя. Люблячи в усьому естетику та красу, Вітер з легкістю підхоплював незліченну кількість піщинок, кружляв їх у своєму потоці. А потім викладав з них мальовничі високі бархани та дюни. Його доброта, легкість, старанність, працьовитість і палке серце захоплювали і запалювали вогонь любові в усіх перехожих.

На дозвіллі Вітер любив розмірено погуляти серед тінистих липових і дубових гаїв. Там він складав вірші, пісні та п’єси. А потім урочисто виконував їх разом з морськими хвилями та прибоями, співучими птахами та білими берізками.

Віртуозно керував і диригував хуртовинами, капелями, громом, блискавкою та проливним дощем. Під акомпанемент потужних водоспадів, гори дзвінкою луною підхоплювали щирі куплети Вітру. А подих Планети шепотів: «На біс, на біс, на біс...»

Як і кожен хлопчисько, Вітер також любив швидкість. Він здіймався високо над землею і зі швидкістю думки безперешкодно переміщувався в бажані краї.

Його завжди вабили висоти. Він облюбував, вивчив всі найнеприступніші вершини. Перебуваючи посеред них, марив про піднебесні висоти та простори Всесвіту. Але пам’ятаючи наказ батька, підростаючий Вітер вщухав і спускався до матері.

…….

А коли Вітер по-справжньому виріс, йому, як і кожному справжньому чоловікові, хотілося зустріти улюблені обійми, в яких би він забував про все на світі. Спрямовуючись слідом за мрією, на його шляху зустрічалося багато чарівних муз та їх дивовижних просторів.

Відчуваючи силу, темперамент і молодість вітру, багато хто бажав заманити і назавжди залишити Вітер у себе. Музи з радістю розкривали йому свої обійми, дивували своїми просторами, манили рельєфами та підносили свої найкращі дари. Це були степи з широкими обіймами та палким серцем; і сади з наливними плодами; і луки, встелені ароматними квітами та соковитими травами; і ліси з високими соснами, кучерявими берізками, ягідними полянами, загадковими ложбинами та прозорим хвойним подихом; і гаї зі свіжою прохолодою та співучими птахами; і озера з глибоким поглядом і загадковою гладдю; і річки з квітучими пагорбами та чистими водами; і моря-океани з грайливими хвилями, безкрайніми просторами та освіжаючим бризом; і пустеля з полум’яною пристрасною душею та розкішними барханами; і джунглі з дивовижними мешканцями та вологим кліматом; і гори з високими скелями, чудовими ущелинами, шовковими долинами та бадьорими річками.

Сп’янілий ніжністю муз, їх розпростертими обіймами, витонченими вигинами та ароматом квітів, він, здавалося, погоджувався залишитися. Піддатливо повторював усі їх вигини, милувався їх просторами, вивчав усі таємниці. Зливаючись у танці, вони співали до самого ранку. Вітер ніжно шепотів їм слова кохання; розвіював їх кучері; пестив, ковзав по чарівним пагорбам. У відповідь вони торкались до нього своїм гіллям і колисали його на своїх божественно розкішних просторах. У ці моменти, здавалося, Вітер був безупинний. Він несамовито проникав у самі глибини душ милих муз і пригощав їх проливним дощем. Наспівавшись, натанцювавшись з музами до пізньої ночі, дихання вітру ставало переривчастим і начебто затихало. Задоволений, він розчинявся в солодких обіймах і відпочивав до ранку.

А вранці, не бажаючи прокидатися після нічної бурі, він в туманній напівдрімоті ніжно грав краплями роси на сонних квітах. Але, прокинувшись від одурманюючого сну, він стрімголов мчав далі. І його було не втримати ні якими узами, ні міцними обіймами, ні частуваннями. Від душі розвіявшись і закруживши всім голови, волелюбний Вітер як раптово з’являвся, так і зникав.

Спочатку йому було до вподоби нове захоплення. І він з передсмаком вирушав за новими незвіданими враженнями. Але невдовзі він переситився порожніми забавами. Йому хотілося чогось більшого. Що саме, він ще не знав. І просто продовжував свої пошуки.

.......

А одного разу, втікши від чергової музи, вітер стрімголов помчав по океанічних просторах. І тільки торкнувшись суші, він трохи призупинив, прикрив очі і вмить заснув. Спустошений, знесилений, здавалося, розтративши себе і втративши провідну мрію, він безпорадно заснув, як немовля.

Коли він прокинувся разом з сонцем, його погляду відкрилася небачена краса. Немов казкові сяючі квіти переливалися у променях сонця. Це були каньйони з променистими печерами. Їх яскравість, краса, бездоганність, неймовірні вигини і наповненість сяйвом сонця вмить підкорили серце Вітра. Його душа наповнилася любов’ю та радістю.

Радіючи, як маля, Вітер, пританцьовуючи, ковзав від верхніх до нижніх каньйонів. І навпаки. Здавалось, він на мить завмирав, і знову з`являвся нізвідки.

Відтепер Вітер владно охороняв величні каньйони, дбайливо відточував їх до бездоганної краси. Відлуння каньйонів кокетливо хихотіло і солодко підспівувало Вітру в ритм його чарівного танцю. А Вітер невтомно гуляв посеред них.

Від переповнюючого щастя Вітер відчував себе на сьомому небі. З кожним днем розкриваючи свої почуття, він вперше пізнав справжнє кохання. Це були ті самі краї, які він шукав весь цей час і куди з усією душею тепер бажав повертатися знову і знову.

Сонце з палаючим серцем

В одній прекрасній Сонячній Галактиці жило-було Сонце. Воно не тільки невтомно світило, навколо все зігрівало і кожному вірний шлях відкривало. У нього було ще й унікальне особливо-палке серце. Яке, бачачи все, що відбувається навколо, дуже переживало. З глибини палкої сонячної душі з усією пристрастю виривалося звернення до всієї Галактики. Пронизливе благання відгукувалося і звучало в усьому живому. І навіть те, що здавалося застиглим та холодним, оживало і наповнювалося світлом.

Але на одній з планет жили особи, які почали радіти і поклонятися іншому сяйву. Сяйво було схоже на Сонце, але це був просто метал. Любов до сяючого холодного металу затьмарила їх розум і засліпила серця. Крім нього вони не бачили нічого навколо. Все більше поклоняючись лише металу, їх душі чорніли, а розум порожнів. З кожним днем тільки зростала жага володіти ще більшою кількістю цього металу. Здобуваючи метал будь-яким зручним кожному способом, непоправимо знищувалося все на їхньому шляху. Заради металу кожен з них був готовий убити будь-кого на своєму шляху. В результаті у цих осіб, на яких с самого початку покладалися високі надії, черствіли серця, і вони все більше втрачали свій справжній образ. А саме страшніше вони тепер не чули Вселенський Розум. Розвиток їх планети все стрімкіше спрямовувався по вектору загибелі.

Сонце, передбачаючи лихо, звернулося з благанням до зводу небес. Сили Всесвіту почули таке палке прохання. І направили свої цілющі сили, які омили Планету життєдайною водою і посіяли зерна, які проростали в небайдужих живих серцях. Поступово Планета відродилася і ожила. Сонце радісно світило, відблискуючи в усьому. Всесвіт тріумфував.

Жук

На одному безкрайньому лузі жив Жук. Він був для світу як маленький живий дорогоцінний камінчик золотисто-синього кольору, як яскравий вогник, що дарує світло та радість.

Переливаючись у променях сонця, Жук з ранку до вечора співав свої пісні та кружляв над садами, луками, лісовими галявинами.

Його пісеньки знали всі в окрузі. Птахи, бабки, бджоли, метелики весело пурхали та дружно підспівували Жуку.

За урочистість та свято світ на знак вдячності пригощав Жука медовим нектаром, вітамінним пилком, соковитими солодкими фруктами, ніжними пелюстками троянд.

Радіючи життю та світу, Жук розкривав свої потужні крила, стрімко злітав високо до хмар і ширяв над верхівками сосен. Вдосталь насолодившись вільним польотом, він плавно приземлявся на улюблену квітучу галявину і разом з променями сонця солодко засинав серед квітів.

Але одного разу Жук позбувся всього цього.

Він опинився у великій скляній банці. Його власницею стала маленька дівчинка.

З тих пір ні Жук, ні світ не належали один одному.

Дівчинка раділа новому набуттю і дбайливо приносила Жуку багато всілякого листя, трави, квітів, гілочок. Але все швидко в’яло, і нове житло Жука більше нагадувало мертве царство.

Тепер лише крізь скло банки Жук сумно дивився на навколишній світ. Він намагався, як і раніше, розправити свої крила, але межі банки дозволяли переміщатися і літати лише по замкненому колу.

Єдиною віддушиною Жука було тепер пригорнутися до крихітних отворів у банці і з тугою та ностальгією жадібно вдихати мізерні порції свіжого повітря. У ці моменти він закривав очі і мрійливо занурювався в напівсонну дрімоту. Йому, як наяву, здавалося, що він знову на своєму улюбленому безкрайньому квітучому лузі. З сумом згадувалися кришталево чиста ранкова роса на квітах; свіжа соковита трава; обійми ніжних запашних квітів, наповнених солодким нектаром; спів птахів; свіже дихання весни; ласкаві промені сонця.

Але вмить його мрії переривалися. Його нове житло високо піднімалося, і Жук з гуркотом котився на дно банки. До нього просовувалися безліч травинок, стебел квітів. З усіх боків банки його оточували допитливі очі та посмішки. Дівчинка тепер все частіше приводила друзів. З величезним інтересом вони розглядали Жука, приносили йому корм, весело гомоніли і стукали по банці, всіляко привертаючи його увагу.

Засумував, занудьгував Жук. Майже зовсім втратив свій колишній блиск та радість. Він все рідше розправляв свої крила, більше не дзижчав і не співав свої пісні. Все більше сумно мовчав і безшумно копошився в сухій траві на дні банки.

Павук

В одному дрімучому лісі оселився Павук. Його ажурні мережі настільки розрослися, що йому вже не доводилося ні на кого ні полювати, нікого ні ловити. Багато комашні настільки зачаровувалися його фантастично повітряним мереживом, що навіть не відразу помічали самостійне потрапляння в пастку.

Павук при цьому, здавалося, невинно весь день копошився і плів свої дивовижні мережі. Але він чуйно сприймав всі сигнали своїх володінь. І при попаданні в мережі чергової жертви, Павук блискавично і в той же час невагомо опинявся неподалік.

Він не відразу вражав свою здобич. Його безвідмовні мережі поступово знесилювали бажаного гостя. Чим більше був опір, тим міцніше передсмертне мереживо огортало тріпотливого бранця.

А побачивши магнетичний погляд професійного лицедія, бранці і зовсім не чинили ніякого опору. Не відводячи погляд, вони смиренно чекали на свій передсмертний вирок. Але часто Павук був не голодний і залишав здобич на вечерю або на найближчий час. Він так само невагомо віддалявся поодаль і продовжував спокійно плести свої, здавалось, чарівні мережі.

У владні тенета умілого мисливця попадалася всіляка дичина: бабки, метелики, сонечка, мухи. І навіть маленькі пташки нерідко потрапляли до них.

Невільники, відчуваючи всесильну владу Павука, усвідомлювали безвихідність ситуації. Птахи співали свої найсумніші пісні. Метелики більше не пурхали по просторах лісу. Їхні крила тепер навічно належали всеосяжним обіймам Павука.

Коли наступав фатальний час кожного, вправний хижак нещадно впивався наднебезпечною зброєю в свого обранця і вводив необхідну дозу отрути. Миттєво розчиняючи трапезу в міцних обіймах, він без залишку випивав п’янкий коктейль душі і трофейно залишав у крижаних мережах.

Лише одиниці, дивом уцілівші від лютої розправи, вдалині задубали від тугих холодних мереж. Заживо навічно поховані в чіпких тенетах Павука, вони лише час від часу зігрівалися в сонячних променях. І на мить, начебто оживаючи, вони забували про все на світі і раділи красі оточуючого світу. Життєві сили невгамовною надією розливалися по їхніх серцях. Здалеку їх навіть починав веселити і чарувати силует славнозвісного мучителя, який надшвидкісними рухами довгих лап майстерно продовжував плести вишукані пастки для нескінченних мук.

Простодушні, дивом пробуджені в’язні настільки забувалися, що намагалися навіть випробувати свої ледь зміцнілі крила. Але Павук не дрімав. Він вмить віртуозно опинявся неподалік, відновлював свої злодійські мережива, і полонені навічно потопали в них.

Ювелір

Одного разу початківець Ювелір випадково удостоївся побувати на виставці кращих майстрів ювелірної справи.

Все навколо блищало і сяяло. Але нашого Ювеліра особливо вразили роботи одного майстра. Це були дійсно унікальні ювелірні шедеври. Ідеальні грані неповторних виробів заворожували чарівною красою, переливами світла та витонченістю багаторічної копіткої роботи. Здавалось, що його витвори мистецтва були один краще іншого.

Наш Ювелір дуже надихнувся високою майстерністю цього митця. У своїх мріях він уявив, як зі своїх залишених самородків, виготовить унікальні вироби і також візьме участь в одній з виставок. З того моменту він цілими днями удосконалював і відточував свої навички. Згодом у нього також з’явилися особисті шедеври. Він не зупинявся на досягнутому. Продовжував працювати, вкладаючи в кожен наступний виріб ще більше старання.

Друзі Ювеліра, бачачи неперевершену красу його виробів, потай від нього вихваляли його роботи в усіх округах. І в один день нашого натхненного Ювеліра запросили на почесну виставку майстрів ювелірної справи.

Роботи пробудженого натхненням Ювеліра були визнані одними з кращих. Ювелір не запишався. Він скромно прийняв вітання. І повернувшись додому, все також старанно продовжував свою творчу роботу, вражаючи красою кожного нового вироба.

Більшість його знайомих та друзів, які працювали зовсім в інших сферах, надихнулись його наполегливістю, старанністю та відповідними результатами. І також почали удосконалювати себе кожен у своїй власній справі.

Жонглер

Різні бувають артисти, різними бувають і шоу.

Наш світ настільки великий, чого тільки не побачиш у ньому. Ось так одного разу посеред центральної площі одного чудового міста публіці привідчинилося дивовижне шоу. Здавалось би, чим можна здивувати колоритне місто, завжди переповнене приїжджими. Адже багато дива дивного, чудес, бродячих співаків, всіляких артистів і просто диваків бачило це місто. Але такого видовища місто і його гості ще не бачили.

Незвичайний жонглер заволодів у цей раз увагою роззявившого рота дозвільного натовпу. Невідомо звідки з’явившийся жонглер прямо посеред білого дня жонглював тріпотливими серцями.

Ще здалеку роззяв манила чарівна музика, яка лунала з глибини загадкової скрині, що стояла поруч з жонглером. Роззяви як заворожені йшли на звук музики, яка розливалася солодким єлеєм по тутешнім околицях. І дозвільному натовпу відкривалося фантастичне видовище.

Жонглер майстерно підкидав серця то вгору, то вниз. В умілих руках низка підкинутих сердець по черзі змінювала траєкторію. Часом вони перетворювалися в летюче коло, потім утворювали фантастичний каскад, а вже за мить вимальовували все нові і нові надзвичайні фігури. Часом серця, здавалося, досягали до самих хмар. Але в ту ж мить стрімко перенаправлялись до землі. І здавалося, ось-ось розіб’ються. Але руки віртуоза спритно підхоплювали один за одним серця і шоу тривало знову і знову. Напрямок летючого кола часом до запаморочення то повторювався, то раптом змінювався несподіваними фігурними поворотами.

Чим більше захоплених зівак захоплювалося заворожуюче незвичайним видовищем, тим більше сердець виявлялося в віртуозних руках жонглера. Захоплений натовп, жадавший будь-якою ціною продовження шоу, викрикував:

«Ще!». І в цю ж мить в спритних руках жонглера виявлялося ще більше підкинутих у вигляді фантастичних фігур сердець. В результаті жодне серце не залишалося не задіяним.

Дозвільні роззяви все підходили і підходили. Невдовзі коло глядачів охоплювало практично всю площу. Від захоплення публіка аплодувала, здивовано вигукувала, підспівувала в такт супроводжуючої шоу жонглера музики. Жонглер задоволений тріумфальним успіхом лише мило посміювався. Натовп ахоплювався, і здавалося, дивному видовищу не було кінця і так тривало би вічно.

Але в якусь мить скриня магічним чином привідчинилася і серця один за одним перемістилися в чарівну скриньку. Коли усі серця опинилися всередині, кришка раптово зачинилися. І жонглер як з нізвідки з’явився, так і невідомо куди зник. Більша частина натовпу ще якийсь час так і залишалася стояти з роззявленим ротом, очікуючи продовження шоу. Але ні шоу, ні жонглера, ні скрині з серцями більше ніхто в цих краях не бачив.

Лише то в одному, то в іншому куточку нашої планети з’являвся жонглер з приголомшуючим шоу і з такою ж легкістю заволодівав наївними серцями.

Різні бувають артисти, різними бувають і шоу…

Викрадач сердець

За глибокими морями, за високими пагорбами жив Орел. Це був не той орел, який полює за гризунами та дрібною дичиною. Це був викрадач дівочих сердець. Орел був неперевершеним мисливцем. Його проникливий погляд і маневрені потужні крила не залишали жодного шансу на порятунок.

Він полював зрідка, але безпомилково. Доросла дівчина, яка мрійливо спостерігала за величавим польотом орла, відразу навіть не помічала, як Орел в якусь мить стрімко наближався до землі і нещадно викрадав серце. Здавалось, викрадалося тільки серце, і дівчина залишалася жива. Проте з тих пір її погляд і думки спрямовувалися кудись вдалину.

«Де жив Орел? І куди ніс свій трофей?» - ніхто не відав. Тільки час від часу бачили, як він граціозно ширяє високо над хмарами.

Адже у тому краї старші люди завжди застерігали молодих дівчат, щоб ті були пильні й остерігалися орлів, які викрадають дівочі серця.

Філін

Іноді щоб усвідомити якісь істини необхідно пройти непростий шлях

і у кожного він свій

Ось так одного разу один дуже розумний, талановитий, але, як він сам вважав, невдаха хлопець Томмі Маквей зовсім зневірився від своїх невдач. Невезіння було, йому здавалося, в усьому. Дівчата, які йому подобалися, не відповідали йому взаємністю. У фінансових питаннях теж були одні пробіли і відповідно він не жив, а виживав. Друзів у Томмі практично не було. Було лише два товариша, які ставилися до нього зі зневагою. А інші і зовсім не хотіли з ним дружити, так як приятелювати з похмурим нетягою і мати якісь справи ніхто не хотів.

І в якийсь момент, не бачачи іншого виходу, Томмі у відчаї почав цікавитися магією. З ранку і до пізньої ночі він гортав книги по магії, де шукав вирішення своїх питань. Томмі всією душею благав, щоб магічні сили будь-якою ціною допомогли йому і подарували успіх у всьому, чого він тоді жадав. І незабаром те, до чого він звертався, те і відгукнулося.

.......

В один із днів Томмі зустрівся загадковий чоловік, який сказав:

- Я хочу присвятити тебе в одну таємницю.

- Яку?

- Про це я розповім тобі трохи пізніше.

І вони попрямували в один з покинутих замків, який вважався культурною спадщиною країни. Але так як ніби то грошей не було в казні, він був переданий на утримання одному з заможних людей. Замок був огороджений високою огорожею і що відбувалося за нею, ніхто не знав.

Коли вони опинилися всередині замку, загадковий чоловік запитав:

- Хочеш мати безмежну владу та багатства?

- Хочу, - відразу ж без роздумів відповів Томмі.

І незнайомець простягнув йому якусь дивну маску і повідав про всі її нібито можливості.

А потім спокійно повелів:

- Томмі Маквей, відтепер ти володар маски і цього замку.

І тим часом, коли Томмі розглядав незвичайну маску, незнайомець кудись зник. Маска нагадувала філіна, Томмі повертів її в руках.

- Звичайна маска, - і Томмі спочатку навіть подумав, що все це жарт і маска всього лише карнавальна.

.......

Час був вже пізній. Томмі озирнувся навколо і зрозумів, що залишився один у цьому стародавньому замку. Але незважаючи на залишки сумніву і якогось страху, йому не терпілося випробувати силу маски.

Томмі поспіхом одягнув маску. І раптово навколо потемніло, подув сильний вітер, замок здригнувся від грому, десь далеко за вікном блиснула блискавка, маска миттєво як магнітом притягнулася до його шкіри, і він тут же раптом обернувся філіном. Через декілька секунд все навколо стихло, десь в глибині замку запалилася невелика лампа, і в одному із дзеркал Томмі побачив своє відображення. На нього дивився здивований філін. Трохи звикшись з новим виглядом, він зрозумів, що тепер може летіти куди завгодно. Томмі стрімко вилетів у найближче вікно і злетів високо над містом. Він кружляв і радів навіть самому польоту. Але пам’ятаючи про свої бажання і можливість тепер їх здійснити, йому не терпилося по-справжньому випробувати силу маски. Перше випробування він вирішив провести на своїх друзях. Томмі подумав, що вони не образяться і, якщо раптом нічого не вийде, він розповість, як над ним пожартували, а він пожартував над ними. І попрямував до одного, а потім до другого товариша, які давно вже спали. Томмі все робив, як і обумовлював той незнайомець. Він, тихо залетівши в кімнати сплячих друзів, викрав одну за одною їх душі.

Повернувшись в замок, Томмі поставив судини з душами своїх друзів на віконце в двері скарбниці, де за словами незнайомця повинні зберігатися душі. Через мить віконце в двері скарбниці відчинилися, судини кудись зникли всередину і віконце миттєво зачинилося. Трохи втомлений від усіх цих нових несподіваних вражень, Томмі зняв маску і пішов спати в свою нову опочивальню.

Наступного ранку, прокинувшись і зовсім не вірячи в усе, що сталося минулого дня, Томмі спочатку подумав, що все це сон. Але бачачи всю ту ж обстановку і замок, який йому був переданий у володіння, він почав усвідомлювати, що це не сон.

-Але де ж маска? - Томмі тут же почав її скрізь шукати - А ось вона де, - маска лежала під подушкою. Втомлений вночі, він машинально поклав її туди. Незнайо- мець наказував, щоб той тримав маску завжди при собі. Як раптом задзвенів якийсь дзвіночок. Томмі зметикував, що хтось до нього прийшов. Спочатку у нього промайнуло в голові: «Напевно це вчорашній незнайомець. Швидше за все, він передумав і повернувся, щоб забрати маску та її атрибути».

Але як виявилося це були його двоє друзів, душі яких він викрав вночі. І коли Томмі впустив їх, то зрозумів, що все це не сон. Так як вони готові були виконувати все, що він їм скаже. Томмі попросив одного принести йому смачної їжі, а другого попросив прибрати в замку. Вони беззаперечно все виконували.

Все більше переконуючись в тому, що маска і справді має силу, Томмі вирішив випробувати її на самій, як йому тоді здавалося, складній людині. Це була дівчина, яка йому дуже подобалася, але не відповіла йому взаємністю.

І цієї ж ночі, обернувшись філіном, Томмі відправився за душею дівчини, щоб підкорити її. Як виявилося, і це було зовсім нескладним завданням. Наступного ранку і дівчина була в його повному розпорядженні. Але незабаром вона йому просто набридла. Спочатку, захопившись новими здібностями, Томмі при кожній нагоді викрадав душі дівчат, схожих на неї. Але коли в його розпорядженні опинилося більше тисячі таких же дівчат і всі вони були як одна схожі між собою, його колишня закоханість як випарувалася.

У наступні ночі Томмі взявся до виконання інших бажань, які пов’язані з фінансовими питаннями. І він почав викрадати душі людей, які могли збагатити його. Це були люди, які цікавилися виключно грошима і відповідно жили в достатку. Томмі з легкістю підпорядкував і цих людей. Він безперешкодно викрадав вночі їх душі, а вранці вони беззаперечно спрямовувалися до його замку і з тих пір були в його повному підпорядкуванні, виконуючи всі його накази, примхи та бажання.

…….

Все більше усвідомлюючи силу маски, Томмі, закинувши ногу на ногу, сів на трон, що стояв посеред замку, і замислився: «Необхідно розробити план. Я хочу підпорядкувати мільйони, мільярди душ». І наспіх все обміркувавши, він вирішив спочатку заволодіти душами всіх чаклунів та всіляких володарів світу цього, які будуть допомагати йому заволодівати душами, платити йому данину і в результаті принесуть йому незліченні багатства.

І в наступну ж ніч Томмі приступив до здійснення задуманого. Обернувшись філіном, він вже звичним чином вилетів у вікно. А злетівши високо над нічним містом, владно вигукнув:

- Цей край, цей світ буде моїм! - його слова гучним відлунням багаторазово пронеслися над сплячим містом. І від зловісного реготу здригнулися будинку, гори та все навколо. Томмі подумки охопив крилами місто і всю планету, наяву вже вва- жаючи весь світ у своїх ніг. Потім символічно пролетівши коло над околицями, за- доволено розчинився в темряві.

А вже наступного ранку в його підпорядкуванні були всілякі чаклуни та всі, хто мав найбільшу владу та багатства цього світу. І, відповідно, їх багатство та влада були відтепер тепер в його розпорядженні. Томмі вже не було потреби щоночі обертатися філіном і злітати, щоб виконати те чи інше бажання. З того моменту він літав ночами, виключно щоб насолодитися світом і своєю владою над ним.

.......

Підпорядковуючи все більшу кількість людей і оволодіваючи їх душами, Томмі в якийсь із днів вирішив оглянути всі свої володіння і вперше попрямував до скарбниці, де зберігалися душі. Він дуже зрадів, так як скарбниця була вже переповнена численними судинами з душами, які стояли на полицях рівними нескінченними рядами.

При яскравому освітленні в скарбниці скляні судини сяяли. Томмі з цікавістю розглядав полиці та судини з душами, якими тепер володів. Спочатку йому здалося, що накопичені за цей час душі абсолютно різні. Але придивившись, він в якийсь момент зрозумів, що душі тих, ким він тепер володів, відрізняються лише зовнішньою формою, а зміст і розмір практично шаблонні та однакові.

Томмі взяв в руки одну, іншу судину і відчув, як душі в них злякано затремтіли, а через мить тут же покірно схилилися та затихли. Це сподобалося Томмі, і відчуваючи тріумф своєї влади, він вирішив продовжити підкорення світу. І лише трохи пізніше Томмі стало гидко від цієї рабської покірності та примітивності, так як згодом зрозумів у чому справжня сила та сенс життя.

Схиляючи світ до своїх ніг, Томмі з часом помітив, що весь цей час підпорядковував собі в чомусь схожий тип людей. Лише на мить замислившись і проаналізувавши, Томмі зрозумів, що незалежно від розміру багатств, місця займаного в суспільстві, захоплень, він легко міг підкорити та оволодіти душами всіх, хто схилявся і був підвладний тим чи іншим земним ідолам. Будь то гроші, насолоди або будь-які пристрасті цього світу. І в якусь мить пустуючи, він для власної втіхи навіть наказав розставляти судини з душами по окремим полицям, відповідно їх шаблону, тобто тому або чому схилялися душі. А навпроти цих судин наказав розміщувати ті чи інші амулети, статуетки, будь-які зображення, символи, яким вони схилялися, підкорялися і які нібито допомагали та захищали їх.

…….

Але поневоливши практично весь світ, Томмі лише тоді помітив, що поза його володінь залишалася група людей, душами яких він не міг заволодіти. Він замислився, що це були за люди? І, здалеку довго спостерігаючи і вивчаючи цю невелику групу людей, Томмі прийшов до висновку, що це були люди, які слідували якимось принципам Творця, тобто того істинного єдиного Бога, який створив все навколо. І, як виявилося, саме тому ці люди володіли справжньою силою і були непідвладні ніякій магії. Десь в глибині душі Томмі усвідомив, що всі істини в Творці і що можна заволодіти всім світом, але управляти Творцем не підвладно нікому, навіть йому. Він криво посміхнувся при цій думці. Також навчившись останнім часом розбиратися в душах, він прийшов до висновку, що весь цей час заволодівав насправді самими примітивними, а то і продажними душами, а жодною гідною душею, так і не зміг заволодіти.

Але, перебуваючи в піку своєї влади, Томмі відмахнувся від усіх цих думок, які останнім часом чомусь роїлися в його голові, і промовив:

- Ці людці мені і не потрібні. Користь-то яка мені від них. І продовжив панувати над світом.

Але одного разу Томмі зустрів дівчину і з першого ж погляду закохався в неї. Він уже звичним чином хотів заволодіти і її душею. Але йому вдалося побачити лише краєчок її душі, яка мала безліч надзвичайно красивих граней, була наповнена мудрістю, добротою та любов’ю. Душа сяяла та переливалася дивовижно прекрасним світлом і була по-справжньому живою. Такої душі та сили, якою володіла ця дівчина, Томмі ніколи не бачив. Він здогадався, що дівчина була однією з тієї невеликої групи людей, які залишалися йому непідвладні. І, в результаті, які сили він не докладав, які дари не дарував, які слова не говорив, але ні на секунду не зміг заволодіти ні її душею, ні самою дівчиною.

Згодом як Томмі не намагався, але забути ні дівчину, ні істини, які в якийсь момент йому відкрилися, ні силу тієї невеликої групи людей, йому вже не вдавалося.Ці думки проникали все глибше та глибше в його серце.

…….

І одного разу, прогулюючись по скарбниці душ і насолоджуючись своєю владою, Томмі помітив, що душі чаклунів і володарів світу цього, що служили тепер йому та схиляли світ до його ніг, значно зменшилися за цей час. Деякі з цих душ були вже розміром з горошинку, а деякі наче перетворилися в прах і в посудині зовсім нічого не було.

А наступного разу, коли він відвідав скарбницю душ, Томмі побачив у найдальшому кутку запилене старовинне дзеркало, яке раніше ніколи не помічав. Він стер з нього пил і, оторопівши, вигукнув:

- О, що це?! - Томмі вперше за все життя побачив свою власну душу. Душа мала розмір піщинки, ще менше ніж у інших чаклунів і володарів світу цього, які були те- пер в його підпорядкуванні. Томмі не повірив своїм очам. Подивився ще раз, але його душа, відображена в цьому старовинному проникливому дзеркалі, насправді була зовсім крихітною. «І швидше за все моя душа незабаром перетвориться в прах!» - промайнуло у нього в голові.

Тільки тепер Томмі здогадався чому йому так легко дісталася маска філіна і всі її атрибути. Також він в мить усвідомив все зло цієї маски та, перш за все, зло своїх прагнень і діянь, які він здійснював в ній. І в ту ж мить вирішив скоріше позбутися маски.

- Але кому передати її?

Томмі скоріше спробував хоча б зняти маску. Але вона немов приросла до нього. І в цю ж мить він пригадав, що останнім часом вже практично її не знімав, так як активно займався управлінням і захопленням світу.

У відчаї Томмі почав всіляко зривати маску і в цих спробах він випадково перекинув одну із полиць, де стояли судини з душами. Більшість судин тут же розбилися, а душі здійнявшись над скарбницею, вмить повернулися до своїх власників.

Розлютившись на себе та свою безпорадність перед цією маскою, у владі якої тепер сам опинився, Томмі почав все трощити в скарбниці, розбиваючи судини та звільняючи душі. І коли він розбив останню судину, його маска сама впала на землю. При цьому Томмі помітив, що і замок, і всі його володіння також кудись зникли. Залишилося одне - маска. Томмі підняв злощасну маску і, все більше усвідомлюючи скільки скоїв зла, прийняв рішення, що саме він повинен перервати нескінченний ланцюжок зла і маску необхідно не передавати комусь ще, а знищити її раз і назавжди.

Ще зовсім не знаючи як знищити маску, Томмі відтепер всією душею жадав спробувати хоч якось це зробити. Але він зробив лише крок, і його з усіх боків оточили підопічні чаклуни, а за ними ще більш тісним колом стояли великі та малі владики світу цього.

Томмі вмить усвідомив, що маска - це всього лише символ і її не знищити до тих пір, доки на землі існує зло і мілкість душ.

І в цю ж мить Томмі пригадав про дівчину, яка захопила його своєю душею, і він покохав її всім серцем. Також пригадалася сила цієї дівчини і тієї невеликої групи людей, яка полягала в їхніх добрих серцях, щирій любові до Творця, інших людям і навколишнього світу.

…….

І в останню секунду, яка швидше за все була б останньою в його житті, Томмі вперше всім серцем звернувся до Творця. А через мить небо та все навколо осяялось незвіданим сяючим світлом. І чаклуни, і владики світу цього, і маска вмить розсіялися та зникли. Коли промені яскравого сяйва вщухли, Томмі вдалині побачив силует коханої дівчини, яка наближалась до нього. Він якнайшвидше поспішив їй на зустріч, ніжно поцілував їй руку і запропонував стати його дружиною.

З тих пір вони разом прославляли єдиного Творця цього світу та примножували його принципи, базовані на щирій любові та доброті, які з тих пір впевнено запанували в світі.

Падишах

В одній прекрасній країні жив Падишах. Він був неймовірно багатий. Але багатий не сріблом, не златом, не дорогоцінними каміннями і навіть не палацами або поголів’ям овець. Падишах був багатий унікальними безцінними скарбами: відкритим світлим розумом, глибокими знаннями в різних науках, кристально чистою душею та палким гарячим серцем.

Він сприймав навколишній сучасний світ не як багато хто з нас, прикрашено, егоїстично, віддалено. Як кажуть, в «рожевих окулярах». А бачив і розумів світ ясним проникливим поглядом, з чіткою проекцією майбутнього.

Його добре чуйне серце страждало від бачення правди. Від того, що навколо все більше розвивається безвідповідальність, жорстокість, сліпоглухота душ, егоїстично-споживацьке відношення до дарованого унікального світу, від яких все навколо безповоротно руйнувалося і гинуло.

Над його обителлю завжди сяяло світло. Світло, яке височіло до самого неба. Це був світ знань, якими Падишах невпинно поповнював свої скарбниці душі та розуму. Він весь час вивчав всю необхідну інформацію і міркував, як допомогти навколишньому світу, який колись був дарований Творцем для всіх жителів Планети яскравим, чистим, світлим, добрим і гармонійним.

Падишах був не за віком мудрий та розумний. Хоча ще був молодий та вродливий. Але його серце не спрямовувалося за легковажними пригодами.

Його душа співпереживала і горіла за навколишній світ.

Хоча кожен день до його обителі тутешні і заморські принцеси приносили свої розкішні дари, багатства, різні страви і ласощі. Перед вікнами його обителі величаво та граціозно дефілювали, дивно співали і танцювали чарівні сучасні діви, німфи і чарівниці.

Але Падишах був непохитний і невтішний. Він ні на мить навіть не глянув ні на одну диво-царицю.

І не чекаючи ні похвали, ні слави, ні мирських дарів і винагород, Падишах неухильно продовжував вивчати проблеми сучасного світу і їх справжні причини. Прикладаючи всі зусилля, відновлював своєю потужною силою навколишній світ.

Джміль

У мальовничому краї жив Джміль. Цей Джміль був вихователем квітів і тутешніх мешканців. На вигляд він був серйозний і строгий. Хоча насправді був дуже добрий та мудрий. Його слухалися навіть самі колючі і недосяжні квіти. Вони дуже любили такого ефектного розумного красеня. Кожна квітка намагалася квітнути ще яскравіше і ароматніше.

З першими променями сонця квіти прокидалися, вмивалися росою і з нетерпінням чекали Джмеля. Здалеку почувши мужнє дзижчання, квіти раділи. І затамувавши подих, квітучі красуні спостерігали складні аеродинамічні піруети волохатого улюбленця.

Джміль володів величезним садом. Його пильний погляд вловлював квіти з самими найароматнішими, найсмачнішими і найкориснішими нектарами. Тому сад весь час розростався і наповнювався кращими квітами місцевих околиць.

Джміль був неперевершеним садівником і господарем. Його квіти завжди квітли і мали найніжніший аромат. Джміль навіть в саму вітряну і дощову негоду невтомно працював з ранку до вечора.

Доглядаючи за своїм садом, Джміль також не підпускав до свого саду бур’яни. А якщо якийсь бур’ян проростав, Джміль відразу ж його зрізав і залишав за межами саду сохнути на сонці.

Джміль був миролюбивим і добрим. Але якщо його розсердити, він міг як слід укусити. Хоча це теж лише в виховних цілях. А ось якщо який-небудь павук або комаха сміливо поводилися, Джміль довго не розмірковував. Просто пригощав вискочку достатньою порцією отрути.

Мед у Джмеля славився на всю округу. Він мав незабутній квітковий смак і приємний аромат. Кількість меду, як і отрути, була малочисельна. Але насиченість цілющими властивостями завжди в багато разів перевершувала користь продуктів всіх інших сусідніх трудівників.

Ведмедик

В маленькому містечку жила дівчинка. Одного сонячного теплого дня вона йшла зі школи. І в магазині, який нещодавно відкрився, дівчинка побачила красивого плюшевого ведмедика. Він був, як справжній. І дівчинці здавалося, що його очі дивляться прямо на неї. Дівчинка увійшла в магазин. Але саме того ведмедика не знайшла. Вона повернулася на вулицю і знову побачила вподобаного маленького ведмедя. Ведмедик стояв на окремій спеціальній вітрині, і його очі, як і раніше, дивилися на дівчинку.

Дівчинка підійшла до адміністратора магазину, щоб запитати, скільки коштує ця іграшка. Але їй відповіли: «Цей ведмідь представляє їх фірму. Він виготовлений найдорожчими майстрами в світі в одному екземплярі. І не підлягає продажу». Раптом на небі згустилися хмари і полив сильний дощ. Дівчинка розкрила свою парасольку і мовчки пішла додому.

Кожен день, проходячи повз магазину, дівчинка зупинялася напроти вітрини. І розповідала ведмежатку свої шкільні історії. Їй здавалося: він дивився прямо на неї і уважно слухав. Але швидше за все, він її не чув, так як між ними було величезне вітринне скло.

Але одного разу сталося диво. Прокинувшись вранці, дівчинка поруч з письмовим столом побачила величезну коробку. На коробці було написано її ім’я. Вона відкрила коробку і побачила ведмедика, схожого, що був на вітрині. Але цей був ще милішим і пухнастішим. Вона доторкнулася до його лапи, і він заговорив. Це був ведмедик, який вмів говорити. Він міг розповідати казки і співати пісні. Дівчинці дуже сподобався її новий друг. Але її хвилювало: «Чи насправді ця іграшка для неї ? І хто їй подарував такого красеня?»

Як виявилося, батько дівчинки помітив, що їй дуже сподобалася іграшка в магазині. І він замовив на фабриці іграшок ведмедя спеціально для своєї улюбленої доньки, попросивши зробити його по-своєму особливим і унікальним. Тому були підібрані і вбудовані в ведмедика кращі казки та пісні з усього світу. Дівчинка з великою вдячністю подякувала батьку. І з величезним задоволенням тепер грала зі своїм ведмедиком.

Приборкувач

В одній країні жив професійний приборкувач диких звірів. Одного разу з далеких джунглів він привіз лева.

Лев був неслухняний і норовливий. Багато зусиль і старань доклав приборкувач, щоб приборкати і приручити лева. І здавалося, надав усі необхідні умови для життя хижака. Але лев дуже сумував за джунглями. І хоча з часом лев став майже ручним, все ж його очі були повні смутку і туги.

Приборкувач був хоч і строгим, але розумів, що звір може просто загинути від туги за рідними краями і бажання свободи. Тому приборкувач в один прекрасний ранок обійняв свого, хоч і норовистого, улюбленця і відвіз його назад у джунглі.

Коли була відкрита клітина, лев не відразу втік. Він гідно підійшов до приборкувача, прихилився до нього головою і практично по-котячому щось проворкотів. Спочатку не поспішаючи, попрямував у бік джунглів. На півдорозі озирнувся і начебто ще раз вклонився. Але вже подивившись вдруге на джунглі, лев радісно підстрибнув. І щосили помчав, незабаром зникнувши в чащі вікових джунглі.

Мудре серце

У місті, розташованому на березі моря, жив хлопчик. Він щиро усім серцем любив море та рідний край. З самого раннього дитинства його палке серце цікавило життя мешканців моря та узбережжя.

Одного літнього дня він пірнув з маскою неподалік берега і побачив на пісочному дні чарівну морську мушлю, яку раніше не зустрічав у місцевих водах. В яскравому світлі ліхтарика мушля незвично переливалася. А коли він доторкнувся до неї, здавалося ще більше засяяла. Хлопчик, обережно взявши її в руки, піднявся на поверхню води. На березі хлопчик з цікавістю вивчав знайдену мушлю.

У сонячних проміннях мушля обсохла і прийняла такий же вигляд, як і безліч інших морських мушель. Але раптом, зігріта в руках хлопчика, мушля відчинилася. Усередині засяяла крихітна перламутрова перлина. Маючи добре, мудре серце і знаючи особливості морських мешканців, хлопчик розумів, що мушля без моря загине. І тоді в їхніх краях більше не буде таких морських красунь. Тому він швидше одягнув маску, відплив подалі від берега і опустив мушлю в затишне місце серед морських каменів.

Хлопчик часто припливав до того місця і на відстані милувався мушлею. Кожен раз його небайдуже серце наповнювалося радістю при думці, що, на відміну від багатьох інших, їх прибережні води рясніють розмаїттям дивовижних морських мешканців.

Рятівник

В невеличкому містечку жила дівчинка. У неї не було ні братів, ні сестер, ні жодного друга. Щоб дівчинка не сумувала, батьки подарували їй маленьке кошеня. Весняного сонячного дня вона зі своїм пухнастим другом гуляла по парку поряд з домом. І як завжди мріяла. В якусь мить повз них пробігли дві величезні грайливі собаки. Ще зовсім крихітне і несміливе кошеня дуже злякалося. Воно в мить перестрибнуло з рук дівчинки на найближче дерево і видерлося на саму його верхівку. Дівчинка стояла під деревом, кликала свого улюбленця. Кошеня наляканими очима дивилося з висоти на дівчинку, але злізти вниз тепер боялося.

В цю мить повз них проходив хлопчик. Він відразу здогадався, що відбулося. І мовчки ввібрався на дерево. Через декілька хвилин котик був знову у долонях дівчинки. А сам рятівник так само мовчки пішов далі по стежці, якою прямував до цього. Заспокоюючи котика, дівчинка відразу навіть не встигла подякувати. Потім хотіла наздогнати рятівника, але той зник у гущавині парка.

Хлопчика вона більше не зустріла в тому парку. Але ще довго зберігала його образ у своєму серці. У своїй уяві вона могла з ним годувати птахів, читати книги, вчити разом уроки, малювати і кататися на велосипеді.

І одного дня відбулося маленьке чудо. До школи, де навчалася дівчинка, повинен був прийти новий учень. Коли двері класу відчинилися, разом з учителем увійшов новий однокласник. Це був саме той рятівник. Дівчинка його відразу впізнала і дуже зраділа.

Тепер наяву разом навчалися, мріяли, товаришували.

Диво

Не завжди у День Народження буває гарна погода.

Ось так в один із Днів Народжень маленької світловолосої дівчинки Ані на вулиці вирувала негода. Дорослі, навіть у цей день, як завжди вирішували якісь важливі питання. Аня, сховавшись від лютих вітрів, гралась у своєму невеликому ігровому куточку, який стояв неподалік привідчиненої двері балкону.

Загравшись, дівчинка впустила невеликий м’ячик. Прокотившись між гратами балкона, м’яч розчинився від запаморочливої висоти і стихії, що не вщухала.

Повернувшись до будинку, іменинниця звернулася до мами:

- М’ячик упав.

Зайнята мама поспіхом відмахнулася:

- Дорога, я подарую тобі новий.

Тихо прослизнувши надвір, дівчинка вирушила на пошуки улюбленого м’ячика. Оглянувши кожен куточок безлюдний дитячого майданчика та невеликого скверу біля свого будинку, Анюта виявила лише порожню коробку, мабуть занесену стихією. І:

-О, диво! – Придивившись, дівчинка побачила зовсім крихітне кошеня, яке злякано згорнувшись у клубочок, забилося в самий кут коробки. Від страху та безпорадності воно прикрило навіть оченята. І лише в теплих долонях дівчинки у тремтячого малесенького пухнастого чорного клубочка відкрилася пара величезних наляканих очей небесної чистоти.

-О, диво! Я назву тебе Дивом! Відтепер День Народження святкуватимемо разом!

Прийшовши додому, Аня посадила кошеня за святковий стіл на найпочесніше місце іменинника поряд із собою та урочисто промовила:

-З Днем Народження, Диво!

Пройшло багато років. Виросло кошеня, виросла і дівчинка. Але відтоді у будь- яку погоду кожен свій День Народження друзі святкували разом.

Цінності

Одного чудового дня з’явився на світ Метелик. Після тісних обіймів лялечки, Метелик жадав свободи. Жадав побачити весь світ, у всіх його барвах і відчуттях.

Тому він як найшвидше розправив свої крила і полетів назустріч широким обіймам казково красивого світу. Метелик радісно пурхав і перелітав, милуючись кожною квіткою, кожною краплею роси, сонцем, жуками і бджолами. Його захоплювало, дивувало і розчулювало все навколо. Волелюбний мандрівник з кожним днем все більше закохувався у весь білий світ і його представників. Метелик цінував і був дуже вдячним кожній миті життя в цьому яскравому світі.

Але одного сонячного ранку на вподобаній галявинці Метелика з’явився представник живого світу, який був незнайомий Метелику. Він був зовсім не схожий на мешканців світу, з якими Метелик встиг познайомитися. Зосереджений погляд гістя галявини ніби щось шукав. Метелик з цікавістю підлетів ближче. Але насторожився, тому що в руках гістя побачив сачок, схожий на мережі павука. Відчувши небезпеку, Метелик відлетів трохи поодаль, звідки з цікавістю спостерігав, що буде далі. Гість галявини, бачачи яскравого Метелика, бабку або жука, здавалось, невагомо направляв свій сачок. І відразу ж об’єкт лову опинявся в його володінні.

Він діставав величезну банку і обережно поміщав в неї свою знахідку. Зачинивши кришку, колекціонер комах деякий час з задоволенням та іскорками в очах милувалася новим набуттям. Однак не гаючи час, занурював банку в свій рюкзак і ще з більшим завзяттям продовжував пошуки. Кожен раз в його сачок потрапляли найяскравіші представники їх дивного краю.

Спостерігаючи за збирачем його побратимів, Метелик настільки захопився, що в якусь мить ледь сам не потрапив до сачка. Спритно ухилившись, він знову відлетів на небезпечну відстань. І з цікавістю продовжував спостерігати, як йому здавалося, гру. За цей час Метелик настільки звик до колекціонера комах, що не відлітав від нього ні на мить. Навіть хотів потоваришувати і перелетіти на його крислатий капелюх. Але пам’ятаючи про небезпеку, стримував таке бажання і тільки здалеку спостерігав.

А під вечір колекціонер упакував речі і зібрався їхати додому. Метелик з сумом подивився навколо. Вперше світ йому чомусь здався нецікавим. Недовго думаючи, він полетів слідом за колекціонером. І в останній момент влетів у від’їжджаючий транспорт. В цю мить раптово стало темно. Метелик зрозумів в чому справа, тільки коли опинився в банці разом з іншими метеликами. Колекціонер, побачивши Метелика, який залетів, просто накрив його своїм капелюхом і без особливих зусиль розмістив у свою банку. Метелику було цікаво, що буде далі. Щоб скоротати час у дорозі, він заснув у кутку банки, подалі від метеликів, які навперебій весело змагалися, у кого розкішніші крила і хто стане головним метеликом в колекції збирача. Коли транспорт зупинився, Метелик подивився крізь скло банки і дуже зрадів, побачивши тепер зовсім близько колекціонера, який, здавалось, з особливою турботою в очах переглядав, чи не пошкодилися в дорозі крила метеликів.

Увійшовши до будинку, колекціонер, здавалося, продовжував свою загадкову гру. Тільки тепер він діставав метеликів з банки і обережно розташовував їх в велику коробку. При цьому його очі виблискували якоюсь холодною впевненістю і гордістю. Споглядаючи за діями колекціонера, Метелик в якусь мить крізь скло банки побачив безліч метеликів, навічно прикутих шпильками. Від побаченого Метелик здригнувся, йому зовсім не хотілось такої участі. Тому, коли знову відкрилася кришка і була черга наступного все також чомусь радісного одноплемінника, Метелик якомога швидше вилетів з банки. Минаючи всі перешкоди, стрімголов вилетів в перше відчинене вікно. Він летів і не міг натішитися свободі та світу, які так любив і тепер цінував ще більше.

Метелик і Сонце

Посеред гілля високого дерева жив Метелик. Прокинувшись після довгого сну, він побачив Сонце. Від сонячного тепла і світла Метелик розправив свої оксамитові крила. І зрозумів, що відтепер не може жити без Сонця.

Він високо злетів над рідним краєм і попрямував вслід за Сонцем. Але Сонце немов весь час грало з ним. Як не намагався Метелик швидше летіти, проте Сонце ніяк не міг наздогнати. Кожен день він пробуджувався і засинав разом з променями Сонця.

Серед дня Сонце своїм теплом прогрівало все навколо: замерзлі після зими землю, воду і камені. Відчуваючи такі теплі сліди Сонця, Метелику здавалося, що Сонце кличе його до себе. Часом Сонце ласкаво зігрівало і його крила. Метелик всім серцем дякував за тепло і невпинно продовжував свій шлях.

Часом Метелик підлітав так близько до Сонця, що обпікав свої крила. Особливо одного разу, коли почув чарівний спів птахів, які, здавалося, співали пісні поряд з Сонцем, слухаючи мелодійну пісню, Метелик підлетів так близько, що ледь не позбувся своїх крил. Вмить небо вкрилося хмарами і пролився сильний дощ. Метелик в той момент подумав, що більше ніколи не побачить Сонце.

Але наступного ранку Сонце розігнало хмари. Своїми лагідними променями воно знову освітило і зігріло все навколо. Над землею з’явилася веселка. Відкрилися квіти, які були наповнені солодким нектаром. Метелику, змученому дощем, здавався подарунком Сонця солодко-терпкий цілющий нектар. Він його пригубив і знову ожив. Знесилені крила зміцнилися, і маленький Мандрівник з новими силами радісно продовжив свій шлях.

Тримаючись вслід за Сонцем, Метелик все більше пізнавав навколишній світ і його межі.

Дві іскри

В зазначений час силою Всесвіту було прийнято рішення відправити на одну з планет дві вогняні іскри. Це були не зовсім звичайні іскорки, які мило горять, красиво іскряться, а потім тліють і перетворюються в попіл. Це були дві іскри з самого серця Творця. Спочатку вони мали розмір зернятка і могли поміститися в серці. Але в сприятливому середовищі їм призначено було розкритися і перетворитися в невгасаюче потужне полум’я, яке виконає місію Творця.

Обрані виконавці місії і носії незвичайного вогню були Лев і Левиця з простими добрими серцями. Ці іскорки від народження були з любов’ю поміщені в їх серця. Згодом їм судилося зустрітися і возз’єднатися в єдине сотворцове полум’я. Але щоб набути ще більшу міць та силу, їм необхідно було зростати в різних краях.

У середовищі, в якому загартовувалися обидві іскри, не панували ні пустощі, ні мирські надмірні блага. Це було звичайне середовище, де мешкали простота, доброта, любов та мудрість. Тому виживати і розвиватися підростаючим левам ніхто не допомагав. У дитинстві та юності було навколо багато спокус, легкої здобичі і нехитрих стежок. Але леви завжди обирали найскладніші простори і самостійно прокладали свій шлях по самим, здавалося, непрохідним джунглям. На не завжди легкому шляху їх серця споглядали і вбирали тільки найкраще і по- справжньому цінне. Вони невтомно гартували свій дух. І навіть, щоб втамувати спрагу, вони могли довго терпіти, але пили тільки з найчистіших джерел.

І саме так одного дня два вогненних лева, занурені кожен у свої думки, прийшли до безкрайньої водойми. Вони здалеку побачили один одного.

Їх очі зустрілися, і леви не змогли більше відвести погляд один від одного. Навіть перебуваючи по різні боки водойми, їх полум’я, видиме тільки добрим серцям, нарешті возз’єдналося воєдино. З тих пір вони разом виконували добру місію Творця, відновлюючи навколишній світ. При цьому полум’я їхніх сердець палало кожен день все більше, радуючи небеса.

Дерева Любові

На одній планеті жили брати вітри. Але як часто буває, одні створюють, інші люблять руйнувати. Так і вітер Любові сіяв по світу свої насіння. Його ж люті брати норовили все знищити.

Паростки Любові весь час випробувались вітрами. І багато паростків гинуло. Одні - від вітру безпідставних ревнощів, другі - від оточуючих вітрів заздрості та злості, а інші - від вітру дрібних образ і відчаю.

Часом від злих вітрів паростки Любові були прикуті до самої землі і здавалися майже зламаними. Але турботливі вітри Любові, Доброти та Мудрості невтомно підіймали підростаючі деревця, дбайливо плекали, чуйно піклувались про їх подальший розвиток.

І в родючому ґрунті взаємності найсильніші паростки витримували всі випробування при будь-якій негоді. Вони виростали красивими сильними деревами Любові з найкращими та найкориснішими для світу плодами.

А злі вітри безпорадно розсіювалися і зникали.

Пташеня

Одного разу в лісі з гнізда випало Пташеня. При падінні воно заплуталося в колючій плетучій траві і, швидше б за все, загинуло від тутешніх хижаків. Але його підібрав хлопчик, який вперше забрів до цього лісу. Хлопчик приніс Пташеня додому. Він його обігрів, нагодував, напоїв, полікував йому лапку, яку той пошкодив об колючу траву. І розмістив в одну з клітин.

У хлопчика було безліч великих та малих клітин з птахами. В одних були розміщені співочі птахи, яких хлопець продавав на пташиному базарі. В інших птахи виводили пташенят і несли яйця, які теж добре продавалися на базарі. В інших клітинах були всілякі дивовижні птахи різних видів, яких хлопець привозив з усіх околиць де бував. Вони радували хлопця непоганими продажами для прикраси інтер’єру і становили більшу частину розкішної колекції.

Також у хлопчика був величезний сад. Але він давно не цвів і не плодоносив. Час від часу хлопчик діставав із клітки знайденого Пташеня і грав з ним в саду. У такі моменти Пташеня радісно розправляло свої ще неоперені крила і весело перестрибувало з однієї долоні хлопчика на іншу. В саду хлопець кидав Пташеняті зернятка та насіння. І той з легкістю знаходив їх у траві. Але одного разу Пташеня побачило величезну яскраву гусеницю, яка ненажерливо поїдала листя на крихітному саджанці. Пташеня випурхнуло з долонь хлопчика і блискавично вразило шкідницю. Після того Пташеня на прогулянках з задоволенням полював на гусениці.

І одного разу Пташеня, кинувшись за черговою гусеницею, вперше по справжньому злетів. Він радів кожному змаху крил, з легкістю літаючи по саду. Потім від радощів він здійнявся так високо, що зміг вперше з висоти цілком побачити сад і всі околиці. Повітряні потоки немов допомагали йому. Він ширяв серед хмар і насолоджувався польотом. А потім граціозно спустившись в сад, з натхненням продовжив свій бій. У той день він вразив безліч гусениць в саду.

Хлопчик, помітивши корисне захоплення підрослого Пташеня, залишав його довше в саду. А вечорі Пташеня саме залітало в клітку. Поступово гусениці ніби злякалися Пташеня і практично всі кудись безслідно зникли з саду. Сад вперше за довгий час ожив. Дерева розправили своє гілля, а зелені листочки з новою силою зашуміли з вітром.

Але якось Пташеня так захопилося полюванням в тутешніх краях, що залетіло далеко від дому і не встигло повернутися до заходу сонця. Хлопець хвилювався, що Пташеня більше не повернеться. А коли повернулося, хлопчик, розсердившись на Пташеня, підрізав йому крила і кинув в загальну клітку до птахів, які несли яйця. Але птиці клювали чужака. Хлопчик, змилосердившись над вихованцем, повернув його до колишньої клітки. Але тепер Пташеня не могло більше літати і сиділо у клітці.

Через деякий час гусениці знову з’явилися в саду. З кожним днем їх ставало все більше і більше. Пташеня з сумом безпорадно дивилося, як гусениці долають сад, і той поступово в’яне.

І одного дня, прослизнувши з клітки, він попрямував, щоб знову вразити гусениць. Але, побачивши одну з гусениць високо на дереві, він зміг лише підстрибнути. Підрізані крила зовсім не слухались, і злетіти він тепер ніяк не міг. Несамовито розмахуючи крилами, він лише підстрибував трохи вище трави. Гусениці начебто дражнилися і звисали на своїх павутинках, як різнобарвна гірлянда. Але Пташеня дістати їх ніяк не міг. Відчайдушно намагаючись злетіти, він лише звалювався в траву. Безпорадно борсаючись у густій траві, він не міг тепер вразити жодної гусениці.

Але в якусь мить в саду з’явився кіт. Це був місцевий завзятий розбійник, який багато заподіяв бід для птахів. Він раптово наздогнав Пташеня і вмить проковтнув його. Від Пташеня залишилося лише кілька пір’їнок, які хлопчик пізніше знайшов і зберіг собі на пам’ять.

Лісова Квітка

В одному лісі росла яскрава чарівна Квітка. Вона раділа кожному променю сонця. Любила слухати пісні пташок та вітру. Квітка довірливо протягувала пелюстки і стеблинки крапелькам дощу. Одні милувалися Квіткою. Інші, не помічаючи її, наступали на стебла.

Одного сонячного дня неподалік від Лісової Квітки розмістилися люди. Один з них почав приходити до джерела, який був поблизу від Квітки. Це був високий чоловік вродливої зовнішності. Але його серце було холодним та черствим. Квітка, вперше побачивши людину, замилувалася гостем лісу. Від переповнюючих почуттів вона розкрилася і по-справжньому квітла. Наступного дня чоловік, прийшовши за водою, побачив розкриту Квітку. Він наблизився до Квітки. А лісова красуня почала співати пісні, розкрила свою душу.

Проте чоловік не дуже прислуховувався до оточуючих звуків. І тому не чув і її лагідну пісню. З застиглою посмішкою він витягнув ніж і холоднокровно зрізав Квітку. Квітка відчула нестерпний біль. Але побачивши посмішку людини, вона не відчувала ні болі, ні землі, яка йшла з-під ніг. Посмішка людини була перед її обличчям. Вона продовжувала дивитися і милуватися людиною.

Відлуння

Посеред прекрасних просторів народилося Відлуння. Це було не те звичайне Відлуння, яке голосно звучить і невдовзі затихає посеред порожніх просторів. Це було Відлуння кохання, яке не вщухає, не зникає і не замовкає ні на мить. Воно, як тонка дорогоцінна нитка, яка пов’язує з коханим серцем, яка єднає з рідною душею, яку боїшся хоч на мить перервати або втратити.

Коли Відлуння Кохання щойно з’явилося на світ, воно було таким же, як і всі новонароджені діти. Було зовсім наївним, щирим і світлим. Воно звучало привселюдно дзвінко, сміливо і від щирого серця. Відлуння ще зовсім не знало, що в цьому світі не все так просто. І на життєвому шляху зустрічаються різні перепони і невідомості.

Ось так і Відлуння Кохання, переповнене палким почуттям і світлими надіями не раз розбивалося вщент об стіну мовчання; не раз поверталося з зовсім похиленою головою, зустрівшись лише з порожніми просторами; не раз зникало безслідно, кинувшись за оазисом ілюзій; не раз нещадно розсікалось об гострі скелі несподіванок; не раз губилося в тумані невідомості; не раз мало сумнів у собі, вперше зустрівши на шляху неприступно високі гори; не раз блукало в сумнівах посеред безмовних просторів; не раз здригалося, завмирало від нестерпного болю і довго не могло вимовити ані слова від несподіваного повороту; не раз стрепенулося від зіткнення з крижаним потоком зустрічної луни; не раз переривалося, так як здавалося, що з ним лише просто грали; не раз заглушалося гуркотом грому непередбачуваності; не раз з тугою та надією бродило посеред простору у пошуках крупинок кохання; не раз сумно розчинялося в повітрі від безнадійних поневірянь; не раз обривалося поривом вітру, який зносив на своєму шляху будь-які надії.

А іноді зовсім зневірившись, Відлуння Кохання спрямовувалося до самих небес. Воно молило залишитися там і більше не повертатися. Але небеса лише оновлювали, наповнювали новими силами і повертали до життя Відлуння Кохання.

Відновлене і забувше про все на світі Відлуння спрямовувалося скоріше на пошуки свого кохання. Розлука відлунню здавалася вічністю, і воно не заспокоювалося, доки знову не знаходило відгук улюблених рухів, биття та пульсацію серця. Розчулюючись і переповнюючись знову коханням, Відлуння було знову готове зустрітися хоч з тисячею непрохідних перешкод. Але тільки щоб ніколи не зіткнутися з порожнім простором, пронизаним крижаною тишею.

За цей час подорослішавши, Відлуння Кохання трішки притихало. Воно боялося хоч що-небудь порушити. І тому лише тихенько мріяло. Мріяло, щоб хоч коли- небудь наблизитися до мрії і чітко відчути кожну кохану вібрацію поруч; мріяло злитися в унісон з кожним биттям, пульсацією та диханням; мріяло відбитися і повторитися в кожному завитку душі; ніжно доторкнутися і відчути кожну струну серця; вивчити кожну лінію, нерівність, шорсткість, впадинку і випуклість улюбленої душі; розчинитися і назавжди загубитися посеред широких коханих просторів; відчути кожен рух, кожен ритм, кожен подих; воєдино злитися з радісним криком з самої глибини душі і тихенько пролунати «кохаю».

Дружба

Неподалік багатовікових джунглів у невеликій хатинці жив хлопчик. Одного разу від шаленої негоди він прихистив і врятував лева.

У ті рокові хвилини стихія наробила багато лиха в довколишній окрузі. Лютим ураганом були викорчувані величезні дерева, чимало птахів і живих істот загинуло. Багато хто залишився без споруджених чималими зусиллями рідних гнізд та домівок.

Тільки вранці вітер стих і сонце освітило застиглі наслідки лихої ночі. Хлопчик попрощався з левом і з якимось сумом відпустив нового приятеля в рідні простори.

Але через кілька днів лев, на подив, повернувся. Хлопчик спочатку насилу впізнав свого нового друга. Кошлатий, весь в колючках, з боками, обдертими до крові, лев повільно, похнюпивши голову, наблизився до хатини і з якоюсь безнадією зупинився біля ніг хлопчика. Хлопчина налив леву теплого молока і той лише пригубивши частування, звалився поряд з мискою. Безсонні ночі посеред наслідків стихії в безнадійних пошуках рідних, знесилили навіть такого сильного звіра.

Лев безпробудно спав кілька днів. За цей час хлопчик безперешкодно вичесав левову гриву і залікував глибокі рани, що кровоточили. Коли лев прокинувся і побачив поруч тільки хлопчика, з його очей викотилися сльози. Лев знову схилив голову і, відчайдушно закривши очі, нерухомо лежав ще якийсь час.

Але з кожним днем відчуваючи увагу і турботу хлопчика, лев смиренно звикав до продовження життя. Згодом він, як велетенський кіт, з щирою вдячністю і прихильністю не відходив від хлопчика ні на секунду. Лише іноді лев ходив на полювання. І на подив хлопчика завжди приносив здобич до його ніг. Лев не доторкався до трапези, поки не отримував ласий шматок з рук хлопчика.

Хлопчик теж настільки звик до лева, що сумував і турбувався, коли лев довго не повертався з полювання. Вони так здружилися, що разом гуляли, поділяли кров і трапезу, разом проводжали і зустрічали світанки. Хлопчик грався з левом, як з маленьким кошеням. Він чухав його за вуха, гладив холку, спину, лапи. З яскравої стрічки навіть зав'язав величезний бант, і вони весело бігали по ароматних зелених околицях.

Хлопчик з часом вирішив навіть по-справжньому почати дресирувати лева.

Він спорудив всілякі перепони, смуги перешкод, встановив кільця, як у справжньому цирку. І з ранку до пізньої ночі тренував лева долати будь-які перешкоди. При цьому все більше дивуючи всілякими видовищними трюками публіку, яка тепер часто збиралася навколо хатини.

Але не бажаючи робити з дружніх відносин загальне безглузде розважальне видовище, вони припинили своє нове захоплення. І просто продовжували жити і радіти дружбі.

Серце-квітка

Серед могутніх дубів, милих берез і високих сосен, серед густих шовкових трав і мохів, серед різноманіття грибів та ягід виросла незвичайна лісова квітка.

Вона була схожа на серце. Її ніжні пелюстки чуттєво сприймали навколишній світ. Від грубих звуків, від настирних поривів вітру квітка закривалась. І була невидима ні вітрам, ні перехожим.

Від оманливої турботи, від злодійських мереж павуків та гусениць квітка відхилялася в інший бік. І була недосяжна таким «доброзичливцям».

А від доброго веселого дзюрчання струмочка, милозвучного співу птахів, дзижчання дбайливих бджіл, ласкавого вітерцю, теплого дощику і лагідних променів сонця квітка розкривалася. І сяючи від щастя, вона дарувала навколишньому світу свою ніжність, красу та аромат.

Колючка

Ах, птиці, ви як душі людей,

здобувші довгоочікувані крила

і несущі на них свою таємницю

В одному тихому лісовому краї жила маленька яскрава пташка. За милий солодкозвучний голос люди її назвали Малинівка. Вона співала в рідному краї, раділа життю і ні про що не горювала. Малинівка раділа кожному сходу сонця і сповіщала навколишній світ про новий день чарівно ніжною незвичайно чистою треллю. Тому одноплемінники її ще ласкаво називали Зорянка.

Її солодким заливистим співом заслуховувалися всі в окрузі. Від її мелодійного дзвінкого співу вранці відкривалися пахучі квіти, прокидалися і вмивалися тутешні звірі, бджоли, мурахи і жуки, дерева розпрямляли сонні гілки, наповнювалися і весело дзюрчали джерела, річки, водоймища, ласкаво світило сонце. Тутешній край з раннього ранку і до пізнього вечора наповнювався переливами чарівних мелодій різних тональностей цієї голосистої пташки.

Малинівка часто милувалася перелітними птахами, гордо пролітаючими над її краями. Вона мріяла, що колись теж полетить в далекі краї, але в ту пору вона всією душею жадала насолоджуватися кожною миттю в рідному краї. Вона співала і була доброзичливою з усіма. Часто Малинівка підлітала навіть до селищ людей і в квітучому саду тішила слухачів піднесеними весняними піснями. Але одного разу її доброзичливість привела до біди.

Співаючи дзвінкі пісні в саду, вона потрапила в підступні руки, які захопили її в полон і ув’язнили в золоту клітку. Біля клітки стояли екзотичні рослини і навколо було дуже жарко. У перші хвилини ув’язнення наївній Малинівці навіть здалося, що це і є ті далекі теплі краї, про які вона мріяла. Але вона помилялася. Це було всього лише задушливе приміщення. І з тих пір вона насолоджувалася свіжим повітрям і ароматами навколишнього світу лише в ті моменти, коли відчинялося вікно. Тепер не було ні свіжої роси, ні свіжого повітря, ні вітерця, ні сонечка, ні дощику, ні щебету її рідних одноплемінників, ні дзижчання комах, ні ароматів квітів, ні дзюрчання джерела зі студеною кристально-чистою водою. Малинівка дуже сумувала за рідними краями і в результаті в неволі втратила здатність співати.

…….

А одного разу дивом вирвавшись з полону, Малинівка стрімголов випурхнула у відкрите вікно. Звільнена Малинівка летіла безупинно і вдень і вночі над полями, над луками подалі від неволі. Вона хотіла відшукати рідні краї. І одним раннім ранком, коли сонце ще не зійшло, знесилена Малинівка долетіла до якоїсь невеликої лісосмуги і сіла на гілочку невисокого дерева. Вона озирнулася навколо і з першими променями сонця побачила поблизу галявину, усаджену розкішним, пишним кущем. Кущ стояв в солодкій туманній напівдрімоті і силует його пишного гілля вабив захистом, рідним затишком, спокоєм, ранковою свіжістю, кристально-чистою росою, солодко-ягідної насолодою. Малинівка, замилувавшись розкішним кущем, подумала: «Можливо це ті самі далекі краї, про які вона колись весь час мріяла?»

Але вона не встигла навіть поміркувати, як раптом над нею щось зловісно пронеслося. «Сова», - промайнуло в голові у Малинівки. Вона в ту ж мить відлетіла в бік і пурхнула в саму глибину куща, яким щойно милувалася. Малинівка причаїлася. Коли знову все стихло і небезпека минула, вона з розчуленням виявила достаток блискучих строкатих яскраво-червоних ягід на шикарному гіллі її рятівника. Відчуваючи благодать і потужний захист, Малинівка умиротворено розправила свої втомлені крильця. Вона вперше відчула, що не тільки втомилася від довгого шляху, але і за весь цей час не випила ані краплинки води, не склювала жодного зернятка. Малинівка хотіла наблизитися і випробувати одну з ягідок. Вона як наяву вже уявила яка вона смачна, соковита та солодка.

Але щойно вона хотіла наблизитися до такого жаданого плоду, її обсипало величезними краплями бадьорої ранкової роси. Від несподіванки Малинівка злякано стрепенулася, хотіла змахнути крилами. І раптом сталося несподіване. Весь кущ немов прокинувся і заворушився. В ту ж мить, крім розкішного гілля куща і таких звабливих солодких ягід, на Малинівку з усіх боків несхвально дивилися безліч схвильованих незнайомих птахів, які невідомо звідки з’явилися. Малинівка здогадалася, що швидше за все птиці спали, а вона їх розбудила, та ще й зібралася клювати їх ягоди. Тутешні мешканки між собою почали шумно гніватися і тісним колом оточили непрохану гостю.

Малинівка, бажаючи швидше віддалитися, злякано хотіла змахнути крилами і полетіти геть. Але як виявилося, крім ягід, гілки куща були встелені численними колючками. Кущ немов не хотів відпускати гостю від себе і утримував її в своїх колючих володіннях. Вона билася то в одну, то в іншу сторону, при цьому кожен раз боляче ранячись. Гострі колючки немов обпалювали і впивалися в її крила і крихітне тріпотливе тільце. Полонянка безпорадно змахувала крилами. Але чим більше вона чинила опір і намагалася відлетіти, тим все більше здавалося, що кущ ранив її.

Щойно вибравшись з колючих обіймів куща, Малинівка стрімко відлетіла якнайдалі і, відчайдушно злетівши на гілочку найвищого дерева, довгий час звільнялася від численних шипів і колючок, які встромилися з усіх боків в її тільце, крила, лапки. Рани ще довгий час кровоточили, і вона зовсім не могла летіти. А від однієї колючки Малинівка так і не змогла звільниться. Вона гострою скалкою встромилася прямісінько в її серце і відтепер була гірким нагадуванням про той загадковий кущ з ягодами, яких Малинівка так і не скуштувала.

.......

Коли рани перестали кровоточити, Малинівка, незважаючи на невщухаючу біль, вирішила продовжити шлях у пошуку рідного краю.

Намагаючись летіти безупинно, Малинівка згодом перестала відчувати біль. Колючка немов приросла до серця. Лише на її яскравій грудці час від часу при польоті з’являлася крихітна червона крапелька, дуже схожа з ягідками, що росли на тому пам’ятному кущі. Малинівка подумала, що колючка проросла в її серці і тепер такі ж ягідки ростуть у неї на грудці. Крихітні крапельки-ягідки губились в дорозі. І Малинівка тепер мріяла, що з її ягідок виросте безліч таких же пишних кущів з достатком солодких ягід. Але вона всім серцем жадала, щоб на них не було колючок, і вони ніколи не ранили ні птахів, ні перехожих.

Малинівка безупинно летіла над незнайомими краями і вже не відчувала ні болю, ні втоми від довгого шляху. Лише густий безпросвітний туман все більше оточував її навколо. Але Малинівка все відчайдушно змахувала крилами, спрямовуючись всією душею в жадані краї. А в один момент вона перетнула якусь грань і яскравим спалахом на мить побачила рідний край з усіма яскравими барвами, звуками, ароматами. Після чого перемістилася в найсвітліший найчарівніший райський сад, де вже ніколи не було болю і де вона залишилася навічно.

Сонце і Вода

На одній з планет довгий час не було Сонця. І без ясної сонячної енергії навколишній світ знесилів. Планета все більше нагадувала безжиттєву пустелю, яка з кожним днем наповнювалась лише сміттям та брудом. Колись розумні старші жителі Планети тепер все навколо знищували. А непотрібне просто викидали під ноги, у водойми та повітря.

Найнебезпечнішим було інформаційне сміття. Воно, як і будь-який бур’ян, поширювалося і сіялося в думках зі швидкістю вітру. Колись розумні люди настільки знесили, що не могли і не хотіли навіть чинити опір такому впливу. В результаті більшість мешканців Планети перетворилися в керованих інформацією примітивних істот, у яких залишилося тільки бажання поїсти і втішити свої примхи. Через це мозок жителів цієї Планети стрімко зменшувався і був все більш схожий на мозок приматів і папуг.

Вода на Планеті була також настільки засмічена, що практично втратила живу силу. А без сонячної енергії все менше могла підтримувати розум живих істот і розкривати програми всього живого. Вода безпорадно пересувалася і безцільно кудись бігла по вигинам та поворотам Планети.

Але одного прекрасного дня із-за завіси пилу, смогу, гару пробралося Сонце і нарешті осяяло Планету. Вода, побачивши Сонце заблищала, заграла барвами веселки, задзюрчала від радості. Вона миттєво відновила свою силу. Від щастя переповнилися її річки та водойми. Сонце ясно світило. А Вода, переповнена щастям, весело бігла і розливала тріумфуючу радість по полях, по лугах, по степах, по лісах. Від чого знову відкривалися життєві програми і навколо виростали трави, квіти, ягоди, дерева. У свої домівки поверталися звірі й птахи. Від переповнення навколо щастям навіть зі старших жителів Планети струсилося інформаційне сміття. Вони немов пробуджувались від довгого сну, набиралися життєдайної сили і вперше за довгий час раділи навколишньому світу.

Вода так розігралася від щастя, що її хвилі і веселковий бриз, здавалося, часом досягали Сонця. І в один день Сонце знову сховалося за завісою густих хмар, знову перестало зігрівати, освітлювати і наповнювати енергією Планету. Вода, наповнена тепер лише теплими спогадами про Сонце, так і застигла грайливою вируючою хвилею. І з кожним днем все більше перетворювалася на лід. Навколо знову все примовкло, зажурилося. Від оточуючої темряви, холоду і вогкості на Планеті знову розросталися бур’яни і всіляке сміття.

А одного ранку Воду осяяла невідома сила, яка стрепехнула, упорядкувала програми Води. Як виявилося, тоді була просто рання весна і сонячні дні ще просто не настали. Але мешканці тієї Планети всерйоз замислилися про важливість чистоти на їх Планеті.

Рідні

Посеред дивовижних просторів нашої Планети народилися дві хвилі. В одної були витоки кристально чистого лісового джерела, а в іншої - морські глибини.

Зростаючи, вони пливли кожна по своїх просторах. Обидві прагнули бути краще і сильніше. Як і люди, хвилі з дитинства мріяли знайти свої улюблені простори. Так і лісова хвиля, підростаючи, стрімголов спрямувалась поміж березових гаїв, соковитих луків і широких степів назустріч дитячій мрії. Багато вона побачила і почула на своєму шляху. Але намагалася вбирати тільки найкраще.

І одного чудового дня в ніжних променях ранкової зорі лісовій хвилі відкрилися небачені безкраї простори. Назустріч лісовій мандрівниці розкрила свої широкі обійми морська хвиля, яка вже давно чекала на свою рідну. Від радості возз’єднання родини, вони весело і дружно пливли тепер разом.

Кожен раз наближаючись до берега, вони весело бурхливо шуміли. Бриз їхньої грайливої радості та свіжості переливався барвами веселки. Наплескавшись і нагомонівшись, вони відштовхувались від берега і наввипередки плили по морському роздоллю з рідними вітрами свободи.

Рибак і рибка

В невеликому озері жила рибка. Вона дуже любила сонце і його теплі промінчики. При кожній можливості вона підпливала до поверхні води, де весело хлюпала в теплих водах і грала з променями сонця.

Але одного разу до озера прийшов хлопчик. Він давно мріяв зловити золоту рибку. Хлопчик сів на березі, закинув вудку і терпляче спостерігав за поплавком.

У цьому озері раніше ніхто не ловив рибу. І тому, побачивши, що щось блиснуло, рибці здалось, що це промінчик сонця грає з нею. Вона підпливла ближче і відразу ж потрапила на гачок юного рибалки.

Від довгоочікуваного улову в очах хлопчика заіскрилася надія. Він спритно підсік волосінь і наблизив свій улов. Маленький мрійник настільки бажав зловити золоту рибку, що навіть побачивши саму звичайну рибку, уявляв, що досяг своєї мрії. Він опустив рибку в своє відерце і мрійливо нею милувався. Рибка, вперше побачивши людину, теж з цікавістю дивилася на очі хлопчика, які палали, як два сонечка.

Коли сонце наблизилося до обрія, хлопчика позвали на вечерю. Він випустив рибку в озеро. І пішов додому. Наступного ранку хлопчик знову прийшов до озера з надією все ж зловити золоту рибку. Але ловив ту ж саму рибку. І так тривало ціле літо. Хлопчик, не втрачаючи надію, ловив рибку. А рибка кожен раз з цікавістю спрямовувалася за сяючим гачком.

Але одного дня за хлопчиком приїхала мама. Канікули закінчилися. Хлопчик повернувся до рідного міста. А рибка залишилася плескатися в своєму озері.

Два кошеня

Жили-були два кошеняти. Одне було породисте, розумне і виховане. Його всі так і звали Кіт Учений. А інше-звичайне, яке не так давно приблудилося. Воно цілими днями муркотіло. І Кіт Учений подумки називав його Мурчиком.

Обидва кошеня любили гратися, але манера гри була у кожного різна. Мурчик цілими днями мотався по кімнаті і грав усім, що зустрічалося на його шляху. Грав навіть з власною тінню, наздоганяючи її. Іноді намагався грати хвостом і лапами свого приятеля. Але той дохідливо попереджав і при цьому граціозно вибирався у своє улюблене крісло. У Кота Ученого теж була своя гра, але, відповідно, більш інтелектуальна. Чимось схожа на більярд. Він не бігав з одного кутка в інший, як його непосидючий приятель. Кіт Учений майстерно штовхав лише один клубок ниток і ним відразу потрапляв в декілька інших, які котилися по кімнаті в різних напрямках.

Мурчик ще з більшим захопленням не відходив від Кота Ученого. Але той незмінно сидів у своєму кріслі, мрійливо спостерігаючи за птахами і комахами за вікном. Тільки зрідка поглядав краєм ока на свого нового приятеля, який безупинно крутився навколо його крісла. При цьому коливав хвостом, запрошуючи до гри. Кіт Учений на це особливо не реагував. Він пильно продовжував дивитися у вікно.

Час від часу Коту Ученому трохи набридав цей мелькаючий перед очима хвіст. Та і розім’ятися настав час. І він, не поспішаючи, зістрибував з крісла, спритно відкривав лапами двері, і ніби як виходив на вулицю. Мурчик тим часом стрімголов мчав за Котом Ученим. Але, вибігши на вулицю, чув лише голос Кота Ученого, який доносився з дому. Але нічого не міг розібрати, так як саме в цей момент якимось загадковим чином закривалися двері, і кінчик хвоста малого непосиди був притиснутий дверима. Мурчик насилу витягав свій хвіст. І з очима, наповненими болем і якоюсь досадою, вже не поспішаючи, шкутильгав. Подалі відходячи від дверей, Мурчик сумно сидів, зализуючи рану.

Але через деякий час двері знову-таки якимось дивним чином відчинялися. І забувши про все на світі, Мурчик весело підстрибував і знову біг до свого приятеля. Їх своєрідна гра тривала далі.

Як потім виявилося, кожен раз в момент закриття дверей Кіт Учений дбайливо застерігав, щоб Мурчик прибрав хвіст. Але Мурчик в подібні моменти нічого не розумів. І за зачиненими дверима нічого не чув.

Чари грозового дощу

У величезному саду ріс бутон. Він виділявся в саду тим, що інші квіти по багато разів квітли. Весь час відкривалися, закривалися, навколо їх розкритих пелюсток весь час кружляли жуки, бджоли, джмелі та інші комахи. У них з’являлися все нові та нові бутони. Квіти відцвітали і, здавалося, проростали навколо знову та знову. А цей бутон ріс на окраїні саду, в тіні дерев, вдалині від інших квітів. Ні вдень, ні вночі він не розкривав свої ніжні пелюстки і, здавалося, ще більше ховався в тіні дерев від кружляючих, дзижчащих навколо комах.

А в один прекрасний день бутон вперше побачив грозовий дощ. Ще здалеку замилувавшись чарівними спалахами блискавки, бутон несподівано вмить всім своїм єством відчув потужний гуркіт грому. Від чого бутон незвично здригнувся. І відчувши повітря, наповнене насиченою свіжістю, вперше по-справжньому розкрився. Грозовий дощ, здавалося, стрімко наближався. Він видовищно і владно охоплював все навколо. Квітка від наближення дощу ще більше розкривалася і наповнювалась оточуючою вологою. Вона цілком простягала свої пелюстки і стебла назустріч грозовому дощу.

Але раптом подув сильний вітер, який стрімко підхопив і поніс грозові хмари та дощ в іншому напрямку. Квітка так і застигла з розкритими пелюстками та розправленими стеблами. Вона стояла, так і не відчувши довгоочікувану вологу проливного дощу. Ні подих вітру, ні сонячні промені, ні спів птахів, ні тим паче дзижчання комах і навіть ранкова роса не могли втішити та втамувати тієї спраги, про яку тепер так мріяла квітка. Квітка, яка вперше розкрилася.

Душа, яка мріяла про море

Посеред густих лісів, березових гаїв та швидких річок народилася Душа. Вона з самого маленького віку мріяла про безкраї морські простори.

Щоліта Душа спрямовувалась в степові теплі краї до величезної широкої ріки, яка була дуже схожа на море. Ще здалеку, бачачи блакитне сяйво води, Душа переповнювалася радістю.

Шлях до річки пролягав по казково красивій вулиці, яка рівними рядами була привітно засаджена всілякими фруктово-ягідними деревами. Вдосталь насолодившись нектарами фруктів, Душа ще швидше прямувала до річки, схожої на море.

Річка була багата грайливими річковими мешканцями. У прозорій воді виднілися яскраві смугасті окуньки, які невтомно полювали за мальком. Своїми загадковими маршрутами курсували зграйки маневреної плотви і яскравої краснопірки. На самому дні в піску копошилися бички-конспіратори і озброєні клешнями раки.

Сидячи на величезних прибережних гранітних каміннях, Душа спрямовувала свій погляд крізь відблиски сонця на водній гладі. І занурювалася в мрії про справжнє море. Вона, як наяву, бачила і плескаючу Золоту рибку, і казкову Русалочку, і Морського Царя, і Ассоль, очікуючу Пурпурові вітрила, і історичні міста, піднесені над морем, і епізоди стародавніх сказань ...

А коли Душа подорослішала і змогла відправитися, куди забажає, вона відразу ж вибрала казкові краї біля безкрайнього синього моря. Так здійснилася мрія Душі, яка з дитинства мріяла про море.

Покинутий сад

На окраїні цивілізації був розміщений опустілий сад. Багато садівників проходило повз високого паркану. Але ніхто так і не наважувався заволодіти таємничим садом.

Крізь огорожу виднілися обриси колись з любов’ю плеканих квітучих клумб і полуничних галявин. Тепер в саду пурхали лише різнокольорові метелики, дзижчащі трутні і древні жуки-рогоносці. Все навколо було обплетено холодної сірої павутиною.

За деревами тепер ніхто не доглядав і не підрізав гілля. Але на подив, дерева, як і раніше, розкішно квітли і рясніли налитими нектарами плодами. Від тяжкості плоди зривалися з дерев і лежали в густій траві, нікому не потрібні.

Море Любові

Ми всі знаємо про Чорне, Червоне, Жовте і інші моря. Проте саме чарівне, загадкове і неповторне є Море Любові. Воно підхоплює й несе в свої володіння всіх, хто по-справжньому вміє і бажає любити.

Ось так в одну мить море підхопило двох зовсім незнайомих до цього моменту людей. Як не пручалися ці люди, але море відносило їх все далі і далі. Вони не розгубилися. А об’єднали свої сили воєдино. З зустрічних на шляху дощечок і трісок, що залишилися від розбитих при негоді кораблів, вони разом побудували спочатку невеликий пліт. І з радістю впевнено пливли по хвилях Любові.

Море від цього ставало ще безкрайніше і глибше. Гігантські хвилі по висоті й потужності все більш нагадували висоту океанічних. Хвилі все швидше накочували одна за одною. Море здавалося всіляко випробовувало і цих людей.

Але за цей час їх пліт також виріс, набувши міць та силу. І був все більш стійким і непереможним. Він з кожним днем приймав форму найкрасивішого, найміцнішого корабля, який легко і в унісон з хвилями курсував все далі від сумних берегів.

Люди на кораблі здружилися. Були тепер, хоч і невеликою, але єдиною командою. Вони із задоволенням дружно керували кораблем. На шляху до мрій вони з легкістю долали будь-які перешкоди. При цьому підкорюючи, здавалося, самі небезпечні, невідомі до цього вершини хвиль.

Живі діаманти

Жила-була на світі дівчинка. Від народження їй були даровані два чарівно красивих діаманта. Це були не ті підземні діаманти, що безжиттєві холодні підземні камені. Діаманти дівчинки були по-справжньому живими. Вони відображали її почуття, настрій і думки.

Коли дівчинка раділа, її діаманти сяяли і весело переливалися грайливими промінчиками. А коли дівчинка сумувала, блиск її діамантів притихав. При цьому бувало звідкись із глибини тихо викочувалися крихітні кристалики, схожі на гірський кришталь. Але це було дуже рідко. Дівчинці не хотілося витрачати час на смуток. Їй більше подобалося навчатися, дружити, пізнавати навколишній світ і створювати щось нове.

Після занять вона з радістю бігла в свої рідні краї, де знала і цінувала кожну квітку, кожне деревце, кожного мешканця сусідньої водойми, кожну птаху, що звила гніздо. Вона з цікавістю спостерігала, як з кожним днем все навколо змінюється, особливо в різні пори року. Від чого її діаманти горіли, як два вогники.

Ставши дорослою, дівчинка поїхала в далекі краї. Кожен день тепер був для неї відкриттям. Вона дивувалася і була у захваті, що світ такий величезний, красивий і дивовижний. Її діаманти засяяли новим сяйвом і чарівною красою.

А одного разу серед величезної кількості людей вона побачила дорослого хлопчика, який теж мав красиві, ясні, променисті, живі діаманти. Світло їх діамантів зустрілося і в унісон заграло всіма кольорами веселки. З тих пір вони не розлучалися і прожили разом довге щасливе життя.

Два їжачки

В дрімучому хвойному лісі мешкали два брати-їжачки. Одного разу один з них загубився. Це був ще зовсім маленький, але хоробрий їжачок. Він не розгубився, а почав міркувати, як швидше наздогнати старшого брата.

Перед ним була розвилка двох доріг. Одна дорога здавалася зовсім короткою, але насправді була звивиста і бугриста. Інша рівна, але набагато довша. Він стояв і розмірковував, яку дорогу йому обрати.

Їжачок відкрив свій рюкзачок з підручниками. Він згадав про книгу, знання якої йому були колись не до душі. Коли він її переглянув, всі знання відновилися у його пам’яті. Головне, він зрозумів якою дорогою йти далі.

Невдовзі він наздогнав свого рідного брата, який турбувався і чекав на нього. Зрадівши один одному, вони разом продовжили свій шлях.

Квіткове варення

На височенному багаторічному дубі жив Джміль. Він облаштував своє житло на цьому дереві, бо довкола цвів цілий сад запашних квітів.

Джміль дуже любив квіткове варення, яке самостійно готував із найніжніших квіткових пелюсток. Тому він легко міг зібрати в своєму саду і пелюстки для улюбленого варення, і нектар для меду, і ранкову росу для свого чаювання.

Джміль також дуже любив подорожувати. Він не сильно засиджувався у своєму саду. Його приваблювали все нові й нові чарівні простори. І щоранку він відлітав на пошуки нових смаків та ароматів, з яких виготовляв різні види меду. Але традиційно вечорами трудівник повертався у своє затишне житло і пив чай у прикуску зі своїм обожнюваним варенням.

Джміль радів усьому навкруги - і сонечку, і квітучим садам, і росистим лукам, і лісовим галявинам, і степовим просторам, і гірським долинам.

Ще здалеку побачивши гарненьку галявину з запашними квітами, Джміль радісно вітав її:

- Агов, мої любі квіточки, я лечу до вас!

І квіточки, довірливо протягуючи свої пелюстки, гостинно приймали до своїх обіймів дбайливого красеня.

Але якось він мало не загинув. Ураганний вітер і грозовий дощ раптово наздогнали його в дорозі. Знеможений, весь промоклий, він ледве дістався додому. Але тільки-но бідолаха пригубив своє улюблене квіткове варення, він одразу ж ніби знову ожив. У рідному домі його крильця та хутро швидко просихали, і Джміль знову і знову з любов’ю та трепетом смакував улюблене варення. Попиваючи чай та наспівуючи свою пісеньку, мандрівник підбадьорювався, набирався сили і мріяв про все нові та нові подорожі.

Похована живцем

Давним давно в одному колоритному краї нашої Планети народилася Любов. Вона з’явилася на світ зовсім негадано, несподівано і незаплановано. Народилася посеред суворої зими. І, здавалося, зазвучала, засяяла, запульсувала на весь Всесвіт. Серед снігів і льоду заспівали милозвучні птахи, засяяло лагідне сонце, пробудилась життєдайна весна. Світ наповнився ароматом квітів і барвами різнокольорових метеликів

Любов хотіли прогнати, але вона весь час поверталася

Любов хотіли викреслити і спопелити, але вона поставала з попелу і була сильніше колишнього

Любов хотіли вбити, але навіть найглибші рани весь час гоїлися

Любов хотіли заморозити, але вона танула і з новою силою наповнювала все навколо.

Любов хотіли забути, але вона ще сильніше зміцнювалася в серці

Любов хотіли засипати всілякими умовностями, але вона немов бурхлива стрімка ріка перетворилася на тихе озерце біля квітучих берегів якого любили насолоджуватися затишком різні божі створіння

Квітучу, сповнену сили любов спробували поховати живцем

Але вона воскресла, преобразилася, розквітла весняними запашними квітами і заспівала найкращими піснями на увесь світ

Полум’яний танець

Серед безліч душ є дві душі, створені одна для одної....

Ось так дві рідні душі, де б не були, тяжіли одна до одної.

Щоб вдосталь натішитися існуванню один одного, їм життя не вистачало, І вони перероджувалися знову і знову.

Крізь століття дві рідні душі, як незгасний смолоскип, дбайливо несли своє кохання.

Крізь століття дві рідні душі тужили і мліли одна без одної.

Крізь століття дві рідні душі, навіки обвінчані небесами, палали, ніколи не перегорали і ні на мить не остигали.

Крізь століття дві рідні душі, незважаючи ні на що, притягувалися, звали і знаходили один одного.

Дві душі, як два полум’я, при зустрічі трепетно ніжно торкалися один одного. Дві душі, як два полум’я, перепліталися у божественно чарівному танці.

Дві душі, як два полум’я, полонивши один одного, зводилися над сплячими містами, над хмарами.

Дві душі, як два полум’я, кружляли серед блискучих зірок і крижаних планет. Їхній полум’яний танець освітлював і зігрівав усе довкола.

Щоразу під музику небес, ніби виконуючи вінчальний танець, дві душі урочисто вальсували вздовж Чумацького шляху.

Щоразу, оспівуючи і прославляючи кохання, Від їхнього танцю кружляли зірки, синхронно танцював і співав в такт місяць, хіхікало і посміхалось сонце І захоплено підспівували небеса.

Щоразу, досягаючи надзоряних сфер, Їхній несамовито шалений політ і танець винагороджувався зоряним дощем.

Серед безліч душ є дві душі, створені одна для одної....

Збірка 1

Збірка 2

Збірка 3

Збірка 4

Збірка 5

Молитви

Малюнки

Подяка

Page updated

Google Sites

Report abuse