Твори

На ній не раз спочить сідали душі,

Немов рої бджолині з віражів.

Край шляху в рай росте та наша груша,

А хтось бурчав, що в нього на межі.

Що кида груші в сад його щоночі,

Що родить так — нема куди дівать,

Що груша й груша — що ти з неї хочеш —

За вік одне навчилась — роздавать.

Не знаю, як на те сусід мій зваживсь,

Він при землі їй стовбур підпиляв.

Іще й присипав. Взнав те я не зразу.

Спочатку думав — точить її тля.

Одна кора життя її тримала,

Та більше він себе занапастив.

Йому і так відмірювалось мало,

А вже цього Всевишній не простив.

Пече й мені. А груша, бач, простила.

Я бачив сам зимою й навесні:

Вона до нього ходить на могилу,

Несе грушки сухенькі в пелені.

І нечесані, і голота ми...

Агітують нас та все ротами!

Ми із Врангелем чи із Радами?

Кому хліб віддать будем раді ми?

Ти махни мені, гей, отамане,

Як Махно-козак поспита мене,

Як ударить кінь мій копитами,

Волю-вольницю будем пити ми!

Всі, хто пруть по хліб, — сила вражая,

Є для красних дріб і для Врангеля!

За гостинці їм — ми сторицею.

Гуляйполе, гей, нам столицею!

Із Гуляйполя, з Запоріжжя ми,

Нашій армії — воля дріжджами!

Наша армія та й народная,

Дармоїдам всім неугодная!

Ми для них були — попандополи,

А вони ж наш хліб смачно лопали!

І нечесані, і сволота ми,

Агітують нас та все ротами!

В ніч неприкаяну, мов у колодязь, падаю.

Боже, любов мою зможе всяк звати зрадою!

Я признаюсь тобі — наче стежині батьківській.

Грішно молюсь в журбі—права не маю знать якій,

Ти не свята. Чому ж — наче торкаюсь вічності...

Лиш не сахнись мене, я не благаю вірності.

Не розіпну тебе, не закатую клятвою.

Дай розіпну косу — долю обманем клятую.

Наче мале дитя, й горе-біда заграється.

На волосинці світ весь на твоїй тримається...

Пізно горить наш мак, сонця чи стане вирости?

Ми перестрілись так — наче вселенські сироти.

Не убивай себе днів павутинням, бджілонько.

Зглянься, без тебе світ вже не воскресне, жінонько,

Наче з душі сльоза, вийди ходою тихою.

Я не люблю тебе. Я вже тобою дихаю...

Мені тоді писалося ще легко...

(Які були просвітлені роки!)

А він прийшов із сумнівів, як з пекла,

І запитав: «А де чорновики?»

— Які? Навіщо? Господи, для кого? —

— Я озирнувсь і травам показав

— Прозору душу — тиху і нестрогу,

— Що білим світом грала, як сльоза...

— Поглянь, — яснів, — це — жовте, це — зелене,

— Кохання скрізь. Немає каяття. —

Саме життя склада слова за мене.

— Агов! — рядки, як лебеді, летять.

Він спохмурнів, зів'яв — неначе здався...

(Щоб не згадав — нема тепер і дня...)

А я услід йому ще й розсміявся —

Мов зашпори тим сміхом виганяв.

...Я вік пишу. Я сам стаю вже віршем.

Чому ж все важча досвід мій гіркий?

Із року в рік чорніші і чорніші...

Із року в рік — самі чорновики...

Розпинали нас. Ще казав мій дід,

Як сльоза текла — не здолати вбрід.

Як займався степ од кривавих ран,

А хто жить хотів — за життя вмирав.

Українонька — в солов’ях острог,

Всяк щипа її — мов смачний горох!

Суне голод-мор — аж нутро пече,

Тільки мед пісень по вусах тече.

То стара карга, чи з косою Бог?

Не журися, брат, заведем удвох:

Махно цар, Махно бог

З Гуляйполя — до Полог,

А з Москви до Хранції

Поїдять хай пранці їх!

Черепи в степу, мов курай, несло,

А з хрестів гаї скрізь росли на зло.

То свята земля, то батьківський прах

Нам життя верта на семи вітрах!

Соловейків бить — не знайти стрільця,

Менші куль у них золоті серця.

Марусино, ти пожалій мене.

По вусах тече мед-ім’я хмільне.

По вусах тече — не вертається,

Бог жартує чи насміхається?

Ой, гоп, куме, не журись,

В Махна гроші завелись!

Гроші не друковані —

Копитами ковані.

Так мій маленький, у скрипки немає ні ґудзика.

Тиснути де тут? У серця, у дива спитай.

Правильно, гами. Все вірно, дитя моє, музика.

Скрипка не музика. Скрипка — то пекло і рай.

Ти не позаздри, що інші п’ятірками бавляться.

Їх як метеликів, хочеш ловити смичком?

Знай, мій дарунку, у музиці мруть, а не старяться.

Серцем тривожним ловитимеш світ, як сачком...

Вмій не почути, що шепче утома, чи біль тобі.

Я не знущаюсь. Катую — це правда. Але

Ти не враждуй, що не сплатиш забавами літові.

Скрипка відкриє усе, що сприймаєш, як зле.

Що у нас, гами? Ступають так сторожко пальчики.

Там — іще боязно. Там — іще й глянуть ні-ні.

В сад зазирнеш: у фонтані красуня купається.

Ну, сміливіше. Солодка отрута — пісні.

Ти вже пізнав, як блаженством твій біль обертається,

Зверхньо мовчиш, коли сунуть п’ятірки під ніс.

Тих я облишив. Наївні, іще й насміхаються.

В тебе — четвірка. О, світе, дай сили мені!

Важко загоїти мрію, зорею уражену...

Хочу, щоб ти без оглядки на інших ішов.

Душу прекрасну, високим горінням наснажену,

Завжди терзає велика прекрасна любов.

Чисто, як жінки, незнаної слави жадатимеш.

Вибродить спрага, в зневірах, в огні відболить.

На попелищі зустрінеш, коли вже не ждатимеш,

Прийде шалена — користь і наживу затьмить.

Прийде твій час незміримої сили відважної,

Зали розчахнуться. Звідаєш волю без меж.

В жінки найкращої, і королям недосяжної,

Блискавку плаття смичком, як струну розітнеш.

Не розумієш? Не тільки у скрипці і світа є?

Ти не пойми, ти сьогодні мене хоч почуй.

Все це колись лиш по-іншому скрипка повідає.

В пальчики ріже? Подуй, моє серце, подуй...

Кінські Роздьори, Дібрівські ліси,

Гайчурські хлопці чистої роси.

Свиснеш із дуба — чуть на три віки.

Скрізь мої краяни — махновці-козаки!

Ех, розлита воля — гірша із отрут,

Соловей-Розбійник народився тут!

Ех, недарма хлопці мед-горілку п’ють!

Соловей-Розбійник народився тут!

Зна Маріуполь, Юзівка і Дон

Рейди на Полтаву, Перекоп, Херсон.

Коні топтали зорі, мов квітки,

Ми в степах розтали, ми — туман гіркий.

Досі ночами лине грім копит.

Ген за вітрами дикий степ кипить.

Кров’ю без тіла пісня десь блука,

Сила незнищенна виходу шука!

Уривок з роману "Мама Марія"

– Посуньтесь, куме, – він сказав і ліг, –

Віки зоріти нам під яворами.

І буде низько нахилятись глід,

Але він буде нам – як за горами…

Посуньтесь, куме. Вважте ще хоч раз.

Я розкажу останні всі новини.

Розквітла дітьми Гайчура гора,

І перейшла з городу в двір калина…

Посуньтесь, куме. Я би Вас прийняв.

Вступив би й неба клапоть між гілками…

Ці небеса навіки нам рідня,

Цей запах сліз жасминово-гіркавий…

Звиняйте, я нічого не приніс.

Гостинці всі в дорозі відібрали…

Не говоріть образливого “ні”,

Помирить нас трава під яворами…

Я так не любив і матір

Дітей своїх, як тебе,

Дівчатко не винувате,

Вигнане із небес.

Я думав, усе я знаю

Про світ цей... про цей і той.

Наївну тепер питаю:

Відкрий мені свій листок.

Дай зазирнуть за обрій

Платтячка і проклять.

Я — хлопчик. Я ще хоробрий

Заново світ прийнять.

Прийшла ти і все змарніло,

Чорнобиль услав до тла.

Це юне сліпуче тіло,

Мов білий графіт, пала.

Спиваю цю смерть устами,

Втискаю життя у мить.

Виходжу за часу браму,

Чую, як кров димить.

Застують зір мій лиця

Мрій, вояжів, столиць.

Ти — всіх світів столиця,

Кинута горілиць!

Ну де ти, скажи, взялася?

Я їв у той час чи спав?

Ти якась не така вся,

В слід твій душа ступа.

Дівчинко, дівчинонько,

Доленько, доленя, —

Так заспівали тонко

Приструнки навмання!

Так пригорнувся світ весь —

Сили нема піти.

Лишилось спитати тільки,

Лишилось спитать: а ти?..

Ой ти веснонько-чарівниченько,

Принеси ти нам черевиченьки,

Черевички

Із травички,

Шпоришеві, лободові

Черевички завжди нові,

Не тісні, росою шиті,

Їх не можна загубити.

Весно красная!

Ой ти веснонько, ясна панночко,

Принеси ти нам одяганнячко,

Одягання

Із кохання.

У тумани та у хвилі

Одягни ти стани милі,

Роздаруй квітки усюди

Не у руки, а у груди...

Весно красная!

Ой ти веснонько, ой ти сестронько,

Нам відкрий стежки в кожне серденько

І красою,

І сльозою.

Стоголосим щебетанням

Погукай нас на світанні,

Щоб весь вік могли любити,

Щоб не стомлювались жити.

Весно красная!

Ой ти веснонько, вже давно пора,

Вигляда тебе пташка і гора,

І калина,

І дитина.

Розгорни свою хустину

І на ліс, і полонину,

Оживи річки і соки,

Дай пісні й думки високі.

Весно красная!

По широкому полю,

Як душа – навпростець

Їхав хлопець-махновець

Та й до Батька гінець…

Їхав з дального Дону

В гуляйпільські краї.

А назустріч червоні –

Як вовки-кураї.

Помолився на землю,

Та земля не схова…

Аж до обрію темно –

Од копит курява…

Не торгуйся, козаче,

Бог ще з неба не зліз!

Наша Доля не плаче,

Вже нема в неї сліз…

Я живий їм не дамся,

Буде радісна січ.

Заспівав-розсміявся

Та й поїхав навстріч!

Будем білих ми бити –

Хай красніють ущерть!

Будем красних губити,

Хай біліють усмерть!

Й біля самого сонця,

На порозі в Творця

Порубали махновця,

Погубили гінця.

Та відкрився для нього

В небі Господа лик.

І взяла його пісня

На безсмерний рушник.

А на ранок додому

Вірний коник прийшов

Та й привіз голівоньку

Без його підошов…

Ой, привіз голівоньку

Та дві рани в очах.

Там, де мали буть плечі –

Дві сльози на плечах…

Там, де мали буть груди,

Там гуляли вітри.

Затужила матуся

І чотири сестри.

І коли положили

Голівоньку у гріб,

І коли відтужили

І тополі старі,

Мов остання розплата,

Аж із краю села,

Із хреста, наче, знята

Наречена прийшла…

– Я ношу його сина,

Буду з ним не сама…

Повінчайте нас, тату,

Повінчайте нас, ма…

Хай росте, як і тато,

Хай гуляє в степи.

Я зумію кохати,

Доки милий мій спить…

Обняла перед Богом, –

Навіть обрій поник…

– Я вінчаюсь до нього,

Я не маю вини…

По широкому полю,

Як душа – навпростець

Їхав хлопець-махновець

Та й до Батька гінець…

Будем білих ми бити –

Хай красніють ущерть!

Будем красних губити,

Хай біліють усмерть!

Заграй мені, зоре, ти вмієш, я знаю.

Дістань свою скрипку з душі.

Таке безгоміння — немов помираю,

А ми ще з тобою чужі.

Так боляче бути, кохана, з тобою —

З тобою так хочеться жить.

А вже покривають тумани габою

Усе, чим я так дорожив.

Щоб тільки поглянуть на тебе, о зоре,

Напитись твоєї краси,

Пливу я, пливу стільки сили у море —

Назад — не лишаючи сил...

Приречена жити — нічим не загоїш

Відкритого болю мотив.

Ти будеш, висока, світить наді мною.

Ти будеш собою світить

Поплавляться трави і скелі, і очі,

І ці небеса запашні.

Лишаться слова, що любов прошепоче,

Слова, що судились мені.

Не знала Касандра, Лаура і Клея,

Яка є взаємна любов.

Ти вся народилася з пісні моєї,

А я — із твоєї прийшов.

Спасибі, що звідав це щастя без міри,

Пізнав цю космічну журу.

Я думав, не зможу нікому повірить,

Я думав отак і помру.

... Заграй мені, зоре, ти вмієш, я знаю,

Дістань свою скрипку з душі.

Таке безгоміння, немов помираю,

А ми ще з тобою чужі...

Незбагненно давно в Гуляйполі,

Я лиш тільки тоді зазорів,

Хтось покликав. Я вибіг у льолі.

І побачив зорю у дворі.

Ми завмерли і довго стояли.

Я — у диві. В серпанку — вона.

Міріади зірок пропливали.

Та мені посміхалась одна.

Ми тремтіли в безмежнім польоті,

І, здавалось, легкі ручаї

Ще не зовсім загуслої плоті

Виливалися в крила мої.

...Ще ніхто і не глянув між нами,

Навіть думкою не роз’єднав.

Те весілля. Нескоєна драма.

Дві душі, а точніше — одна...