Край, де ми народилися

Історія селища Линовиці

Линовиця – колишнє село, Прилуцького району Чернігівської області Української РСР, а з 1960 року, за рішенням Чернігівського облвиконкому, набуло статусу селища міського типу. Розташоване південніше міста Прилук за 13 верстов (верства – 1, 06 км).

Населення, за переписом 1959 року, становило 4300 чоловік. Є залізнична станція (чомусь називається «Линовищі», а не «Линовиця»), яка стоїть на лінії Москва-Одеса Південно-Західної дороги.

Линовиця вже при Ієремії Вишневецькому (один з найбільших магнатів шляхетської Польщі) належала полякам. І стверджують, що й назва цього населеного пункту походить від прізвища поляка Васка Линовицького (був війтом – керівником місцевого управління). Селище згадується в історичних письменах вже 1629 р.

Давно, дуже давно, біля Линовиці зростав дубовий ліс, що підходив з одного і другого боку річки Рудки, правої притоки Удаю, яка починала виток від Рудівки і, особливо весною, була повноводою. Від цих дубів у парку залишився дуб-велет. Його називали ще дубом трьох братів, бо виходить з єдиного кореня і й основі з широкого, товстелезного стовбура розходяться три могутні крони. Ці крони хтось і порівняв у свій час з Росією, Україною і Білорусією.

З річки Рудка пізніше було утворено кілька ставків. Два найбільші, у центрі, складають водоймище площею десь 40-41 га.

У 1697 р. Прилуцький протопіп Іван Мозеровський купив хутір Линовицький і заснував «слободу», яка універсалом гетьмана Скоропадського Івана Ілліча від 2 лютого 1709 року затверджена й передана Мозеровському у його власність.

З середини ХУІІІ ст. і до 1780 року х. Линовицький належав сербу Івану Стоянову (колишній гусарський полковник, генерал-майор).

В 1781 році село Линовуцю купила поміщиця Башилова М.І. і віддала в придане нерідній дочці Софії Олександрівні, яка вийшла заміж за графа Петра Антоновича де Бальмена.

Граф Яков де Бальмен – наш земляк

…Петро Антонович де Бальмен з дружиною Софією Олександрівною назавжди оселився в Україні, на Полтавщині, в мальовничому селі Линовиця. Їхня садиба знаходилася в розкішному парку, насадженому ще у першійполовині ХУІІІ ст.. сербами Стояновими. На високому березі тихого ставу з чистою водою стояв гарний білоколонний будинок, а в ньому залита сонячними променями Біла зала з французькими меблями, мармуровою скульптурою, малахітовими вазами, картинами у золочених рамах. Поряд з залою – бібліотека. Біля головного будинку – два кам’яні флігелі, посеред двору старовинна гармата. А на протилежному березі біліють хатки села, яке утворилося з хуторів, що належали гусарському генералу Івану Стоянову, генеральному писарю Війська Запорозького Степану Гречаному, прилуцькому протопопу Михайлу Лисаневичу. У сім’ї де Бальменів народилося шестеро дітей. Найстарший був Яків.

Гарною традицією у подружжя де Бальменів стало те, що їхні діти часто хрестили селянських дітей, стаючи кумами для своїх кріпаків. Започаткував цю традицію Яків.

Брама «Замок синьої бороди»

Нещодавно хтось чи то навмисне, чи, може з злим наміром зруйнував склепіння готичних воріт в садибі де Бальмена. Саме ця споруда, пов’язана з ім’ям Т. Г. Шевченка, викликала щире захоплення у відомої письменниці Марієтти Шагінян. Вона відвідала Линовицю у 1940р., збираючи матеріали для відомої своєї книги «Тарас Шевченко», і назвала ці ворота «Рицарським замком синьої бороди». У всій Україні свято зберігають все те, що пов’язане з ім’ям великого Кобзаря. Чому таке недбайливе, бездушне ставлення до скарбів минулого в Линовиці? Було б не справедливим не згадати те, що зовсім

недавно, швидко і якісно відреставрований де Бальменівський будинок, то невже ж не можна було хоча б вигородити ворота з баштою і пустити транспорт з боку. Бо ці ж ворота будували для проїзду фаетонів і карет, а не КРАЗів та КАМАЗів.

Було б непогано в цій споруді з оглядовою баштою та брамою відремонтувати приміщення, що колись складалося із двох кімнат, одна над одною, і створити, хай і невеликий, істори

чний музей села, заповнивши матеріалами і про де Бальменів, і про Великого Кобзаря, і про виникнення Линовиці і про гарних людей, жителів села. Тим більше, це ж поруч зі школою. Це так б пов’язувалося з вихованням учнів, і сама історична споруда діяла б, жила б, а не, стояла розрухою.

Линовицька садиба – найчарівніший куточок Прилуччини, який крім Богом даної краси, освячений ще й іменами великих людей, насичений історією українського народу. Погано те, що не надається належна увага саду, в якому відпочивав і творив Кобзар. Хочу привернути увагу до цієї чарівної пам’ятки історії та культури, щоб зберегти її для прийдешніх поколінь.Линовчани щиро бережуть пам’ять про перебування у селі видатних людей. Одна з вулиць носить ім’я Якова де Бальмена, інша – Тараса Григоровича Шевченка.

У 1887 році як прикрасу пейзажного парку звели «Башту огляду», яку інколи називають «Замок синьої бороди» через її загадковість. Гості і мандрівники, яких тепер називають туристами, піднімаються гвинтовими сходами, щоб зустріти світанок, або ж помилуватися заходом сонця, чи вдивлятись у далечінь чудового пейзажу, аби відчути душею красу віддзеркаленого плеса великого ставу.

«Дзеркальна» алея

Від башти до ставу пролягала широка алея. Тепер заросла, але контури її добре проглядається. Вона називалась «Дзеркальною» алеєю. З вежі було видно, як захід сонця відбивається у воді, ніби у дзеркалі. Тут минуле з сучасним тісно переплетене. По-сучасному поруйновані башта, арка і брама. До алеї прилягає викопаний на понівечених краєвидах стадіон. Він збудований тоді, коли садиби перетворювали на парки культури, наповнюючи твори садового мистецтва примітивними елементами розваг.

Колись дзеркальні ставки Линовиці, які ніби роз’єднують дві частини села, нині належать цукрозаводу Линовицькому і вважаються технічними.

Яків де Бальмен ще в ХІХ ст.. боровся за чистоту води, яку в «екологічному» ХХІ ст.. активно забруднює завод. В Центральному архіві зберігаються документи, які свідчать, зо власник ставків Яків де Бальмен скаржився на бельгійського капіталіста Тевінара – власника цу рового заводу, що той забруднює його ставки.

Відомо, що на острівці посеред ставу була альтанка, до якої з берега протягли канатний місточок. У ній господарі приймали гостей. Сьогодні береги штучного ставка заросли, але ставочок не втратив своєї краси, хоч потребує опорядження.

Садиба де Бальменів нині розділена між кількома власниками, досить зруйнована і забута. А колись тут вирувало культурне життя. Відвідували садибу поважні гості: Т.Г. Шевченко, відомий поет Є.П. Гребінка, Л.М. Жемчужников, живописець, Н.В. Кукольник, письменник, О.С. Афанасьєв -Чужбинський, історик-етнограф, О.В. Капніст, письменник.

Здається, саме повітря пронизане духом минулої величі. Тут відчувається відлуння не тільки української давнини. До 1917 року в двоповерховому будинку за ставком у своєрідному родинному музеї, зберігалися навіть особисті речі Наполеона Бонапарта – столик, зброя, картини. Пояснити це просто. Один з братів Якова – Олександр де Бальмен був одружений з дочкою губернатора острова Святої Єлени. У 1917 році маєток спалили. Згоріли меблі та цінності. Будинок було вщент зруйновано.

Усіх вабила до себе Линовиця, бо було тут все і для відпочинку, і для плідної творчої праці: широкі озера з чистою водою, де ловили майже півметрових линів, старовинний тінистий парк з верстовою та Дзеркальною алеями, в якому можна було зустрітися з чудернацькими, екзотичними деревами, завезеними з далеких країв, муровані дивовижні споруди минулих епох.

Де Бальменівська садиба віднесена до пам’яток садового мистецтва під назвою «Линовицький парк ім.. Т.Г. Шевченка». Під охороною знаходиться біля 20 га – невелика частина садиби, решта – двір механізації та ставки, привласнені цукровим заводом. Насадження з віковими дубами, кленами, липами, в’язами та деякою кількістю екзотів вражають своєю красою, хоч і занедбані.