Сьогодні 8 липня, а це означає, що 310 років тому відбулася одна з найвидатніших битв в нашій історії. Битва в якій український народ намагався втекти з під "милостивої руки" московського царя.

О 4 год. ранку 1709 року між підтримуваними козаками та Іваном Мазепою військами шведського короля Карла XII та московським царем Петром І почалася баталія , яка ввійшла в історію, як Полтавська битва.

Для українсько-шведського війська битва була програшною, тому і лишила великий слід в історії цих держав.

Шведи не змігши оговтатися після поразки програли Північну війну, що дозволило Московському царстві в 1721 році стати імперією.

Для українських земель наслідки були набагато гіршими. Ця поразка означала московську військову окупацію і більш сильніше обмеження прав Гетьманщини.

Зруйновання Батурина, знищення портретів Івана Мазепи, проголошення йому анафеми це все наслідки спроби козаків вийти з під влади царя.

Сам же Іван Мазепа, якому на момент битви було 70 років помер 21 вересня того ж року в молдавському селі Варниця.

1. Ми воюємо за свободу:

особисту свободу, свободу своїх рідних і близьких і за свободу всього народу.

Людина без свободи – це раб, тобто покірна «робоча тварина, яка вміє розмовляти». Вона не має жодних прав. Вона має лише обов’язки. Найголовніший її обов’язок – безкоштовно, лише за їжу створювати матеріальні блага для свого хазяїна.

На роль такого хазяїна українців претендує Президент Російської Федерації Владімір Путін. Його прихильники з числа російських громадян бачать себе «вертухаями» українських рабів, яких «освобители» звільнять з-під влади Української держави і заженуть у стійло «Русского мира».

Які мотиви таких ганебних імперошовіністичних дій росіян?

Перший мотив – ідеологічний. Його основою є фашизм, помножений на побутове хамство і великодержавне чванство російського суспільства. «... Русский фашизм есть явление самодовлеющее и самородное, есть явление глубоко русское, подлинно русское и подлинно народное», – так характеризував російський фашизм Міхаіл Гротт у статті «Историческое величие России – есть основа русского фашизма», надрукованій у 1933 р. провідним виданням Головного штабу російських фашистів газетою «Фашист». І далі: «... единственной основой русского фашизма, взятого во всем его целом со всей его идеологией, со всеми его программами, является историческое величие России».

ХАРАКТЕРНИК

А як же мало виглядати в найближчому майбутньому «величие России» в уяві тодішніх російських фашистів? Відповідь на це запитання дав білогвардійський генерал Б. Коновалов: «Финляндия, Латвия, Эстония, Польша, Литва, Галиция и даже Румыния и Болгария в Европе, Персия, Афганистан и Монголия в Азии присоединятся к России. Россия по своему географическому положению, по природной способности ее племен к большому приросту населения должна стать господствующей державой и в Европе, и в Азии».

Імперошовіністичні погляди російських фашистів 30-х – 40-х років ХХ ст. співпадають з поглядами вищого керівництва Російської Федерації. Так, восени 2009 року, тодішній Прем’єр Росії В.Путін вшанував могили білогвардійських воєначальників Денікіна і Каппеля. При цьому, коментуючи мемуари Денікіна, В.Путін обізвав Україну «Малоросією», поставив під сумнів правомірність відновлення у 1991 році незалежності України й назвав вихід України з СССР «расчленением России».

З такими оцінками погоджується і «фашиствующая» частина російської інтелігенції. Один із ідеологів російського «євразійства» і палкий прихильник «Новоросії» О.Дугін у книзі «Основы геополитики» (науковий консультант – завідувач кафедрою стратегії Академії Генерального штабу РФ генерал-лейтенант М. Клокотов) висунув реваншистське гасло розпочати «…битву за мировое господство русских». На його думку, майбутнє Росії – у створенні «нової Євразійської імперії». Але для створення імперії потрібні ресурси, передусім – людські.

Отже, другий мотив ганебних імперошовіністичних дій росіян – матеріальний. Не таємниця, що нині Росія перебуває у стані перманентної демографічної кризи. Побутові проблеми, наркоманія, традиційний для росіян алкоголізм і зростаюча моральна деградація молоді не сприяють народженню численних і здорових дітей. Однак злодійська кремлівська верхівка не бажає вділити частинку своїх надприбутків на вирішення соціальних проблем підвладного населення. Їм видається дешевшим завоювати («освободить», «воссоединить» і т.д.) сорок п’ять мільйонів «хахлів». Після чого, як того вимагали москвичі вже від першого президента пострадянської Російської Федерації Боріса Єльціна, залишиться лише «заставить хахлов накормить Россию».

Для вирішення цього стратегічного питання залучені кращі політичні й наукові кадри, ведеться посилена ідеологічна обробка населення сусідніх країн в проросійському дусі. Звичайно, міфи російської воєнної спецпропаганди, як кажуть, «шиті білими нитками». Однак у поєднанні зі стійкими стереотипами «совєтского» минулого, що закоренилися у свідомості багатьох громадян України внаслідок тривалої обробки їхніх мізків пропагандивною машиною російських окупантів, вони можуть, бодай частково, спрацьовувати. На це й розраховують кремлівські політтехнологи у їхній неоголошеній інформаційно-психологічній війні проти українського народу та його держави.

Але ми не «хахли», ми – не раби. Ми не погоджуємося на запропоновану нам Кремлем роль безликих «трудових ресурсів» імперії. Ми більше не будемо задарма годувати хамовитих дармоїдів. Хочуть їсти – нехай «вылазят из бутылки» і працюють. На «необъятных просторах Родины своей». Але цих просторів, як виявляється, для «российских трудяг» замало. І вони бажають не тільки українських рабів, але й української землі.

2. Ми воюємо за територіальну цілісність України.

Територія, яку якийсь народ освоїв своєю працею і заселяє, є етнічною територією цього народу. Територія, яка входить до складу якоїсь держави, називається державною територією. Ідеально, коли держава якогось народу охоплює всю етнічну територію цього народу. Але не завжди так буває. Часом з причин воєнно-політичного характеру сам народ і його етнічна територія буває розділений між сусідами, які використовують цей народ і природні ресурси його території для власного збагачення.

Україна – це земля, яку здавна заселяють українці. Етнічна територія українського народу складає понад 1 000 000 км2. Великі простори України, добре розташування, рівнинна поверхня, сприятливий клімат, родючий грунт, багаті надра, зручні шляхи по річках і долинах здавна зробили Україну «ласим шматком», «землею обітованою» для багатьох голодних на чуже багатство народів. Тому Україна неодноразово ставала об’єктом агресії ззовні Оборона української землі є одною з найголовніших функцій нашої держави.

Внаслідок воєнних дій сусідів значна частина етнічних земель українського народу з багатомільйонним тамтешнім українським населенням опинилося у складі чужих держав. Тому державна територія українського народу нині складає лише 604 тис. км2. Третина українських етнічних земель перебуває під владою чужих столиць, найбільше – Москви. Це і землі колишнього Стародубського козацького полку на північ від Чернігівщини, і південна Курщина й Вороніжчина, і нинішня Ростовська область Російської Федерації, заселена колись українцями, що склали ядро «низових» донських козаків, і Область Кубанського козацького війська й землі на схід від нього, й далі по Тереку аж до Каспійського моря.

Використовуючи своє панівне становище у т.зв. «СССР», російська компартійна верхівка цієї держави накреслила адміністративні межі «Української РСР» так, як їй заманулося, на шкоду українському народу. Так, у 1924 році ЦК РКП (б) відірвав від України й передав РФ Східний Донбас і порт Таганрог, бо цього, бачте, «вимагають інтереси забезпечення мілководного Ростовського порту РФ». Із українських земель Лівобережжя річки Дністер Москва створила у 1924 році маріонеткову Молдавську АРСР. Після завершення Другої світової війни й устійнення на території колишньої Бессарабії Молдавської РСР ці землі «забули» повернути Українській РСР. Нині – це відоме «Придністров′я». Крим, який ніколи не був і не є етнічною територією росіян, а географічно й історично пов’язаний з Україною, теж був у минулому і є досі об’єктом імперських зазіхань Москви. Про її плани щодо України без усякого стиду розповів російський громадський діяч Є.Морозов у своїй передмові до книжки Н.І.Ульянова «Украинский сепаратизм», виданій у Росії в 2004 р.

Морозов, зокрема, пише: «Что же нам делать с Украиной?

О Русском регионе — Донбассе и Крыме и говорить не приходится. Первая же просьба о возвращении в Россию должна быть удовлетворена и будет удовлетворена... Сложнее с Новороссией и Малороссией. Видимо, наиболее удобным для обеих сторон будет их суверенизация — для Новороссии, возможно, в форме федерации с Россией, для Малороссии, скорее всего, в форме (или по сути) конфедерации. …безусловное объединение… вряд ли будет выгодным для России. Не следует забывать, что это — инорасовый регион и уже одно это обстоятельство создаст излишние политические напряжения… Поэтому и для России и для Малороссии будет гораздо более политически выгодным и удобным сохранение Малороссии как государства, имеющего возможность свободно размещать свои капиталы и рабочую силу в России и работающего на обеспечение нашей страны сельскохозяйственной продукцией — подобно тому, как преуспевала в этой роли Венгрия во времена СЭВа.

Ну а что касается Галичины, то двух мнений тут быть не может — пусть этот гадюшник будет совершенно незалежным, без каких-либо связей с Россией и новой Украиной… Хотят быть в Европе – пусть будут европейскими задворками.

Единственное, что требуется решить — обеспечение интересов российского внешнеторгового транзита через Львов не в ущерб интересам России и положение Закарпатья, которое в Галичине не пожелает оставаться ни в коем случае…»

Тобто це – план розчленування території держави українського народу, внаслідок чого вона стане недієздатною; це – план розколу й ослаблення українського народу, єдиним життєвим призначенням якого повинне стати забезпечення «масковского барина» всім необхідним.

Маніакальні ідеї Є. Морозова є не просто фантазіями якогось маловідомого печерного російського імперошовініста. Вони десятиліттями популяризувалися агентурою Російської Федерації серед російськомовного населення Сходу і Півдня України, розпалюючи регіональний сепаратизм. При цьому інтереси місцевих українців, які складають на Донбасі більшість населення і є справді корінним народом, ігнорувалися. Останні двадцять три роки, як і в попередні часи СССР і Російської імперії, російські фашисти перешкоджали українцям Донбасу в збереженні самобутності. Українська мова, культура, символіка – все зазнавало найлютіших атак і знищувалося. Тому вони потребують збройного захисту.

3. Ми воюємо за збереження своєї народної самобутності.

Відомий грузинський письменник Отар Чіладзе напередодні розпаду радянської «тюрми народів» написав, що сучасні народи світу дожили до сьогодення лише завдяки своїй боротьбі з нищівними ударами долі, яку вони вели самобутніми, одноосібно виробленими засобами і методами. Тому «протиборство долі та збереження самобутності назавжди залишиться найголовнішою і найблагороднішою справою кожного народу, доки буде існувати людство». При цьому письменник наголосив, що «своєю самобутністю і неповторністю той чи інший народ не тільки не протиставляє себе решті людства, а й по можливості збагачує його, додає у загальну «сімейну» картину саме ту барву, виробляти яку природа навчила лише його і без якої загальна картина втратить повноцінність».

Ми, українці, самобутній народ з розвинутою мовою і високою культурою. Ми не є зросійщеним польським плем’ям, як заявляли колись польські шовіністи і не є спольщеним російським плем’ям малоросів, як досі брешуть російські імперошовіністи. Також ми не є «русскими, убившими русскость в себе», як це заявляє кремлядьська пропаганда. Ми – українці. Ми – сини українського народу, внесок якого у скарбницю світової цивілізації безцінний.

Хто заперечить, що Тарас Шевченко є в десятці найкращих поетів планети? І хіба не є беззаперечним, що Леся Українка утримує пальму першості серед поеток світу?

Без винаходів українця Георгія Вороного неможливо уявити собі таких актуальних напрямків науки як комп'ютерна графіка, розпізнавання образів, створення штучного інтелекту. Нині відоме всім телебачення винайшов у 1928 році українець Борис Грабовський. Всесвітньо відома «цейсівська» оптика є такою завдяки українцеві Олександрові Смакулі. Його винахід – це те, що нині називається «просвітленням оптики».

Серед кращих творців космічної техніки й космогонічної теорії традиційно повно українців – Едуард Ціолковський, Микола Кибальчич, Юрій Кондратюк (Олександр Гнатович Шаргей), Сергій Корольов та ін. У десятку кращих істориків світу входить Михайло Грушевський, а в десятку лінгвістів – Агатангел Кримський – і несть їм числа...

Користуючись тимчасовою бездержавністю українського народу, російські окупанти привласнили не тільки здобутки вчених-українців, але і їхні імена. Наприклад, московська пропаганда називає «русским ученым» Володимира Вернадського – основоположника геохімії, біохімії, знань про біосферу та ноосферу.

Але ми знаємо, що Володимир Вернадський походив з давнього козацького роду. Один з його предків по батьковій лінії служив у війську Богдана Хмельницького. Мати — Ганна Петрівна – із козацького старшинського роду Константиновичів. У всіх автобіографіях Вернадський підкреслював своє козацьке походження.

У популярній біографії вченого Лев Гумілевський пише: «Володя вже підлітком почував себе українцем і залишився ним за своїми уподобаннями і симпатіями на все життя». Ще гімназистом він відзначив «жахливі утиски» російською владою рідної української мови.

Українська мова – невід’ємна ознака самобутності українського народу. І з нею Російська імперія воює з 1654 року. Відтоді й починається насильне насадження «русского язика» в Україні та намагання замінити ним українську мову. Бо, як писав сучасний письменник Євген Шишкін у статті «Русский язык – категория экономическая», «…внедрение своего языка в другие нации – внедрение политической и экономической зависимости. Лучшего долгосрочного представителя своих интересов и придумать нельзя!».

Для того здійснювалися урядові заходи, які мали витіснити українську мову насамперед зі сфери офіційної, церковної та науково-освітньої. Після чого вона спочатку перетворилася б у «непрестижну» розмовну говірку «простолюду, «черні», а потім і зовсім би зникла.

Антиукраїнську мовну політику продовжили і російські комуністи. На жаль, наслідки цієї політики відчутні й досі. Деякі громадяни незалежної України, не зважаючи на економічні труднощі, готові платити шалені гроші, щоб навчити своє дитятко англійської чи німецької мови, але мало хто докладає зусиль, щоб їхні діти опанували одну з найдосконаліших мов світу — свою рідну, українську.

Чех Петр Безруч (1868 – 1957) про таких писав: «Якщо ти забудеш мову свого народу – ніж у народ свій устромиш; якщо ти неосвічений і забудеш мову свою — то ім'я тобі раб, бо відсутність свідомості — ознака рабства; якщо ти освічений і забудеш мову свою — ім'я тобі падлюка, бо ти купуєш добробут собі ціною зради народу свого».

Тож не будьмо рабами і не будьмо падлюками!

Будьмо воїнами і патріотами, які знають свої права і твердо відстоюють їх збройною рукою!

4. Ми воюємо за свої права.

Невід’ємними правами українців є:

– право на самовизначення без зовнішнього втручання;

– право на національну незалежність і суверенітет;

– право на створення власної національної держави як засобу реалізації прав людини та захисту від зовнішніх посягань;

– право на територіальну цілісність і національну єдність;

– право на національність;

– право на збереження своєї національної самобутності;

– право на власну освіту й культуру і засоби доступу до них;

– право на свої домівки і власність, звідки вони були депортовані або переміщені чи вигнані окупантами;

– право на суверенітет і контроль над своїми природними ресурсами;

– право на повну компенсацію за збитки, завдані окупантами людським і природним ресурсам України;

– право на відновлення своїх прав всіма засобами, із збройними включно.

Це наші права, за які ми воюємо. І ми їх здобудемо й оборонимо від іноземних окупантів та їх місцевих прислужників-зрадників. Як казав славної пам’яті Гетьман України Іван Мазепа:

«Нехай вічна буде слава,

Же през шаблі маєм права!»

Кожний народ для забезпечення свого існування мусить мати власну територію, природні скарби й можливості виробництва з них матеріальних цінностей та їх обміну на інші для задоволення своїх потреб, що зростають разом із прогресом культури, а також зросту сили і вдосконалення засобів для оборони себе й своїх інтересів від зазіхання та нападів інших народів.

Полковник Сергій Рудюк

ДЖЕРЕЛО

Автор: VITER INFO, опубліковано 4th April 2017 тому

Мітки: Сергій Рудюк Україна армія військо держава полковник Сергій Рудюк