Вони захищали Україну

ПЕРЕДМОВА

Травень 2015 року. Наша перша зустріч із тим, хто для мене став підлеглим, що

перевершив усі сподівання. Я запросив його на зустріч, тому що викликати не міг, така

була тоді обстановка. Він відгукнувся на запрошення і відбулося знайомство. Кому було

складніше в той день, невідомо: тому, хто одноосібно представляв три сотні запорізьких

вояків новому майбутньому командиру, чи тому, хто, знаходячись у своєму штабному

наметі в черешневому садку на околиці Мелітополя, готувався прийняти їх

у підпорядкування, це зараз і неважливо. Зустріч відбулася. Результатом її став наш

подальший сумісний шлях, протягом якого я жодного разу не пошкодував про таких

підлеглих. Це був як подарунок долі. Отримати в підпорядкування на самому початку

нелегкого шляху такий військовий колектив на чолі з таким командиром – про таке навіть

не мріялось. Подальша сумісна служба зі славетним 23-м окремим мотопіхотним

батальйоном щоденно підтверджувала вартість цього подарунка. Я дійсно вдячний

воєнній долі за таких підлеглих, справжніх нащадків Запорізьких козаків. Також прошу

щирого пробачення у родин та близьких всіх загиблих та поранених вояків за те, що не

зумів їх зберегти. Це наш командирський хрест. Вірю, що всі наші жертви недаремні.

Слава Україні! Слава Запорізьким воякам!

Полковник МЕЛЬНИК Андрій Вікторович,

перший командир 56-ї окремої мотопіхотної бригади

(зі спогадів про прийняття 23-го ОМПБ у склад 56-ї ОМПБр у травні 2015 року)

ЖУРАВЛІ ЛЕТЯТЬ У ВИРІЙ

Слово від автора

Мир – это основа жизни. Человек не рождается

для того, чтобы убивать себе подобных. Человек

рождается для того, чтобы продлить свой род,

создать что-то на земле, а не для того, чтобы убивать

и разрушать. Конечно, это очень актуально и очень

важно для нас сейчас. Нам нужен мир!

Борис Лорман

Війни в історії людства розпочинаються і закінчуються. А опісля кожен народ

замислюється над трагедією всього скоєного. Часто доходить до повного забуття,

розумового запаморочення та істерик, щоби вони, ті кляті війни, розпочалися знову.

Можна посміятися над минулим, над світосприйняттям наших предків. Ми живемо в

інший час, маємо вже свої ідеали і створили власні концепції світопорядку. Маємо власне

ставлення до гуманізму і жорстокості. Намагаємося відступити від попередніх норм

моралі, вважаючи їх у дечому хибними. Та чи варто відрікатися від досвіду,

напрацьованого не одним поколінням.

Наш народ пережив багато війн. Він пам’ятає на генетичному рівні про звірства

одних і смертельну трагедію інших. А щоби пам’ять не губилась у часі, людство

навчилося ставити пам’ятники і писати книги.

До болю, до щему в серці вражають пам’ятники, де журавлі летять у вирій. Адже це

мати відправила на війну дітей. Жоден із журавлів не повернувся до рідної домівки. І яке

співзвуччя слів – пам’ять і пам’ятник. Бо вони різне, але одного цілого.

Війн не буває великих чи малих. Війни завжди були і будуть жорстоким дійством

у людській історії. Війни, що минули, можна засуджувати з позицій сьогодення. До

сучасних війн належить Антитерористична операція на Сході України, хоча й носить

своєрідну нову назву “гібридна війна”. АТО жодним, підкреслюю, жодним моментом, не

відрізняється від війн минулого.

Війна – це завжди смерть, каліцтво і горе. Горе багатьох людей. Однак це й героїзм...

Іноді він доведений до самопожертви. І не тільки тих, хто стоїть на лінії фронту, а й тих,

хто готовий на подвиг заради ідеалів гуманізму. Заради того, щоби полегшити страждання

цілих родин.

Нині ми по-різному можемо ставитися до АТО. Та це особисте. Бо особистим є те

горе, яке ввірвалось у родини наших земляків. Особистим воно є, бо воно нас не

торкнулось, а ми вже розучилися бути співчутливими до того горя окремих людей, що

з нами поряд. І звідки вони б не були, ці люди – це біда кожного з нас. Це біда, що

виникла завдяки нашій байдужості. На байдужості вона тримається понині. І щоб краще

зрозуміти сказане, погляньте у вічі тих, хто вже ніколи, чуєте, ніколи не озветься до вас.

Погляньте у вічі тих дітей, які стоять біля могил своїх загиблих там, на війні, батьків.

Стоять і тихенько, пошепки, розмовляють із ними. І чи будуть знайдені слова втіхи для

цих дітей. Хочеться надсадно кричати і кричати від болю в душі: “Люди, зупиніться на

мить! Адже Господь Бог дав вам мову. Тож навчіться домовлятися”.

Пропонована книга не є відкриттям чогось нового про тактику і стратегію війни.

Вона не є рецептом від хвороби, назва якої “війна”. І тим більше, не є сповіддю, хоча й

вистраждана в ній кожна буква. Мета книги – в черговий раз, наскільки це можливо,

нагадати нашому сучаснику про хиткість миру та весь трагізм війни, події якої є

своєрідним чесним випробуванням нашого суспільного гуманізму, особистісних

внутрішніх цінностей людини та елементарних норм моралі. І ці зусилля виправданими 8

будуть, частково чи повністю, коли наша дійсність приверне увагу значної кількості

людей.

Книга задумувалася невеликою за змістом, бо не може бути всеохопною щодо тих

подій, які відбуваються на Українському Сході, і тих трагедій, що ввірвалися в тисячі

родин. Вона планувалася й невеликою за обсягом. У ній мав знайти відображення тільки

Якимівський район, що певною мірою буде відчувати читач за текстом. Тепер книга

розширилася до історії 23-го батальйону Запорізької області “Хортиця”, який нині вже є

23-м окремим мотопіхотним батальйоном “Хортиця”.

А сталося так. У ході роботи над зібраним матеріалом численні спогади й окремі

щоденники, інформаційні повідомлення, Інтернет-ресурс, а згодом і збільшення

пропозицій щодо поширення інформативності, значно вплинули на обсяг книги та її зміст.

Вона позбавлена красивих слів, щоб не відлякувати читача, який наділений живим

розумом. Автор книги максимально уникає довгих “водянистих” розмірковувань, які

надали б їй несмак загальними місцями, що здатні затьмарити ті незначні гарні думки, які

до неї вкладено. Багато про що хотілося повідомити у формі невеликих зерен чистого

металу про те, що досягнуто в результаті пошуків, спілкування з людьми, які пройшли

крізь жахливе пекло Антитерористичної операції та інших війн, а також про розмаїття

власного досвіду. Для себе не хочеться найменшого дрібного честолюбства, але хочеться

бути максимально корисним. Впевнений, прийде більш могутня голова, яка замість отих

закладених тут зерен подасть єдиний злиток чистого металу. І в ньому вже не буде

домішку та шлаків. А також можливих неточностей.

Завдяки допомозі багатьох людей книга багата фотографіями. Вони із життя людей,

про їх вчорашній день і сьогодення. А це ж наші з вами земляки. Тому ще раз прошу,

любий читачу, лишень на одну мить поглянь в очі наших родичів, друзів, близьких, наших

земляків…

Особливо уважно подивіться у вічі тих, кого вже немає з нами. Хоча вчора ми й вони

ще були разом, розмовляли й сміялися, а сьогодні вони, наче журавлі, летять у вирій.

Чому журавлі? Бо ці птахи, пропливаючи в синьому небі ключем, ніколи не

залишають нас байдужими. По-різному сприймаємо ми журавля. Зустріч журавля навесні

– очікування радості, а от проводжаємо восени із сумом. Тут і наш настрій закладений.

І очікування. І ностальгія за втраченим. А в міфах наших предків, у казках на журавля

часто-густо перетворюється людина. Мабуть, тому й журавлі.

Тепер що ж то є Вирій? За українськими народними повір’ями та міфами, Вирій – то

є тепла райська країна, що лежить далеко за морями, де сонце ходить близько до землі.

Від цього в ній тепло, а країна ця називається Тепличчиною. Тут завжди царює літо. Це

осідок душ предків, це райський острів у Всесвіті і Першоземля богів у світі. Саме тут,

у Вирії, росте світове Дерево життя (Першодерево), у верхів’ї якого живуть птахи і душі

померлих. До Вирію прилітають птахи зимувати, щоби повернутися навесні та принести

часточку тої теплої райської країни. У той же час, птахи, і в першу чергу журавлі,

перебуваючи в сакральних висотах Вирію, освячуються, а навесні, повертаючись, несуть

до нашого краю втрачену за зиму високу святість.

Першоптахом Вирію вважається Сокіл як втілення Роду. Сокіл завжди перебуває на

вершечку Першодерева. Коли він оплакував душі померлих, то з його сльози й з’явився на

світ журавель як втілення тих, за ким ми сумуємо.

Отже, в назву книги покладено віру у вічне життя тих, хто живе нині надією, хто

готовий до борні, і тих, хто відійшов до райської країни, щоби там отримати святість.

Отаким є вступне слово від автора. Щоби більше не стомлювати Вас, шановний

Читачу, своїми поясненнями, запрошую в путь сторінками книги.

В. М. Гнєдашев, директор КЗ “Якимівський районний історико-краєзнавчий музей”