П’ять років після Переяславської угоди козаки вщент розбили московитське військо – тріумф в час Руїни

360 років тому (8–9 липня, 1659) відбулась Конотопська битва – переможна битва української армії, на чолі з гетьманом Іваном Виговським, з московськими військами на переправі через річку Соснівку неподалік Конотопа (тепер Сумська обл.). На той час Росії не було на карті світу, а Московія, яка до 1700 року платила данину Кримському Ханству, Росією стала згідно указу царя тільки в 1721 році.

Битва відбулася у ході московсько-української війни (1658—1659), під час періоду української історії, який заведено називати Руїною — періодом після смерті Богдана Хмельницького, часу громадянської війни, інтервенції сусідніх з Україною держав та подальшого знищення залишків надбань минулих років визвольної війни. Протиріччя з московським урядом, через його втручання у внутрішні справи Гетьманщини, територіальні суперечки щодо завойованих Військом Запорозьким теренів південно-східної Білорусі та недотримання царатом Переяславських статей продовжували загострюватися.

Московські воєводи, у свою чергу, сприяли загостренню громадянської війни в Україні. У цих умовах Виговський намагався укласти Гадяцький договір, за яким Україна мала отримати рівноправне місце в Речі Посполитій під назвою Велике Князівство Руське поряд з Польщею та Литвою, заборонялася Унія та гарантувалися права УПЦ. Однак сейм Речі Посполитої у травні 1659 року ратифікував договір в значно урізаному вигляді, викресливши з нього основні пункти, зокрема створення Великого князівства Руського. Уряд Московії перейшов до збройного вторгнення в Україну восени 1658 року. З’єднавшись із ворогами Виговського — Іваном Безпалим, осавулом Вороньком та запорожцями кошового Барабаша, армія московитського боярина князя Грігорія Ромодановского захопила низку українських міст, зокрема Миргород, Лубни та Пирятин, і вирізала не тільки прихильників гетьмана, але й грабувала мирне населення.

Така поведінка московського війська схиляла на бік Виговського все більше цивільного населення, козаків. Тим часом велика Московська армія (більш ніж 150 000 чол.) на чолі з московитським князем Алєксєєм Трубєцкой (хрещений батько Петра І) почала вторгнення в Україну на допомогу московитському князю Ромодановскому навесні 1659 року. До московського війська приєдналися деякі козаки — вороги Виговського в громадянській війні — на чолі з новопризначеним московитами «гетьманом» Безпалим. За деякий час загін Ніжинського полковника Гуляницького напав на обоз армії Трубєцкого та, відступаючи, зненацька захопив м. Конотоп. Попри погрози та умовляння зрадити Виговського, Гуляницький відмовлявся та з чотирьохтисячним загоном козаків боронив Конотопську фортецю. Велика московська армія вирішила захопити Конотоп перед тим, як просуватися далі вглиб України. Облога Конотопа почалася 21 квітня 1659 року.

Аж до 29 червня, цілих 70 днів, чотирьохтисячний загін Гуляницького утримував фортецю проти багатотисячного московитського війська Трубєцкого, що надало Виговському змогу організувати свою власну армію, отримати допомогу від Речі Посполитої і Криму і навіть залучити найманців. За деякими оцінками тільки на облозі Конотопу московські війська втратили близько 10 000 чоловік. До козаків Виговського приєдналися польські добровольчі кінні загони Потоцького, Яблоновського та піхота Лончинського, також для охорони ставки гетьмана залучили загони сербських та молдавських найманців загальною кількістю близько 3800 чоловік. Було досягнуто домовленості з Кримським Ханом Мухамедом-Ґіреєм IV про допомогу; хан з’явився на початку червня на чолі 30-тисячного війська.

Армія Виговського з татарами тим часом продовжувала просуватися в напрямку Конотопа. 24 червня під селом Шаповалівкою був розбитий невеликий передовий загін московитів, і від полонених дізналися, що Трубєцкой знаходиться вже не біля Конотопа, і що він не очікував підходу союзників так скоро. На основі цих відомостей було вироблено план дій, за яким татари сховалися в засідці в урочищі Торговиця на схід від села Соснівки — табору Виговського. Сам Виговський, залишивши командування братові Григорія Гуляницького Степанові Гуляницькому, вирушив на чолі маленького загону під Конотоп. Рано вранці 27 червня козаки напали на військо московитського князя Трубєцкого і, скориставшись несподіванкою, захопили велику кількість московських коней та вигнали їх у степ. Але, оговтавшись, кіннота Трубєцкого контратакувала козацький загін і Виговський відступив за річку Соснівку (інша назва — Кукілка) в напрямку свого табору.

Наступного дня, у суботу 28 червня Трубєцкой відіслав 30 000 відбірної московської кінноти на чолі з боярином Сємьоном Пожарскім (російський князь з династії Рюриковичів (22-е коліно), племінник визволителя Москви від поляків князя Дмітрія Міхайловіча Пожарского) наздогнати Виговського. Пожарскій переправився через річку Соснівку й отаборився на іншому її боці. Решта 30 000 війська на чолі з Трубєцкім залишилися в таборі. Тим часом п’ятитисячний загін Степана Гуляницького зайшов у тил Пожарскому і, непомічений, захопив міст через Соснівку, зруйнував його і, загативши вночі річку, затопив низину навколо неї.

Рано вранці 29 червня 1659 року невеликий загін Виговського атакував табір московитського князя Пожарского і після короткої сутички почав відступати, вдаючи втечу. Війська Пожарского, відчуваючи легку здобич, залишили табір і почали його переслідувати. Коли московські війська вступили в село Соснівку, козаки трьома пострілами з гармати та трьома вогневими стрілами дали знак рушати орді та полякам, а самі всією армією розпочали контрнаступ на Пожарского. Побачивши пастку, Пожарскій спробував відступити, але тяжка московська кіннота та артилерія загрузли у вогкому ґрунті біля річки. В цей час з флангу вдарили татари — московська армія опинилася в оточенні; почалася різанина. Впродовж решти 29 червня були знищені майже всі 30 000 війська Пожарського, а сам він був захоплений у полон разом з князями Львовим, Ляпуновим, Бутурліними, Скуратовим, Куракіним та іншими. Полонених за звичаєм віддали татарам, які майже всіх немилосердно вирізали.

Сам московитський князьТрубєцкой, почувши про розгром Пожарского, відкликав Ромодановского з облоги Конотопа та пізно ввечері почав відступ з України. Побачивши розвиток подій, Григорій Гуляницький вийшов з Конотопа і вдарив по армії Трубєцкого, що відступала, захопивши багато артилерії; сам Трубєцкой ледве не загинув, був двічі поранений і втратив окрім частини артилерії ще бойові знамена, скарбницю й майже увесь обоз. Покінчивши із залишками військ московитського князя Пожарского, козаки й татари продовжували переслідувати ворога у його відступі ще протягом трьох днів аж до московського кордону.

Проте хвилювання царя, що Виговський з ханом піде далі на Москву, виявилися передчасними. Орда пішла на Лівобережжя, грабуючи та спустошуючи поселення і захоплюючи ясир. Тож тільки-но Виговському вдалося захопити Ромни, Лохвицю та декілька інших українських міст, які утримували його супротивники, як прийшла звістка з Криму, що козаки Івана Сірка на помсту того напали на татарські поселення, і це примусило хана з ордою залишити Виговського та вертатися в Крим. Громадянська війна спалахнула з новою силою. Хоч Гадяцький договір з поляками був вигідний для України, ідея союзу з поляками не знайшла підтримки серед більшості козацтва та народних мас. До того ж Виговський нехтував інтересами широкого загалу українського суспільства і спирався переважно на козацьку верхівку, яка постійно його зраджувала перед погрозами або обіцянками з боку Москви чи Варшави.

Блискуча перемога українців під Конотопом відкривала перспективи зміцнення української незалежності. Та, на жаль, далі все пішло за іншим сценарієм. Московському царю вдалося зміцнити «п’яту колону» – старшинську опозицію. Промосковськи налаштовані й до того ж матеріально зацікавлені в цьому деякі полковники виступили проти гетьмана, і в жовтні 1659 року, через чотири місяці після блискучої перемоги, Виговський змушений був зректися булави (Московії потрібен був такий гетьман, котрого, за влучним висловлюванням того ж таки Виговського, можна було «взяв за хохол, за собой водить»). У жовтні 1659 хрещений батько Петра І, московитський князь Трубєцкой оточив своїми військами козацьку раду в Переяславі і примусив новообраного гетьмана Юрія Хмельницького підписати Переяславські статті 1659.

Українські історики називають Конотопську битву тріумфом в час Руїни. Так, Конотопська битва стала лише виграною битвою – не більше, а війну, як і своє незалежне майбутнє, українці програли.

У радянській історіографії про Конотопську битву воліли мовчати (вона була ледве не забороненою темою), адже ця подія, що відбулася через п’ять років після Переяславської ради, зовсім не вписувалася в міф про «споконвічне прагнення українського народу до возз’єднання з російськими браттями».

За матеріалами https://www.ukrinform.ua/, https://uk.wikipedia.org/wiki/.

*Інформація публікується з відкритих джерел. *Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

8 липня 1920 р. загинув від московської кулі отаман Демид Ромашко.

Ромашко 1919 року очолив селянське повстання на півдні Чернігівської губернії проти Білої армії генерала Денікіна. Станом на 23 серпня 1919 року у загоні Демида Ромашки нараховувалося 2500 осіб, мав 4 кулемети.

Після відступу денікінців розпочав боротьбу уже проти радянської влади. Сферою впливу та дій отамана Ромашки були південь нинішньої Чернігівської області і прилегла до неї лівобережна Київщина — сучасні Остерський, Козелецький, Бобровицький, Броварський райони.

Згідно з «Протоколом огляду Демида Остаповича Ромашки, уродженця с. Ярославки Козелецького повіту», який зберігається у Державному архіві Чернігівської області (Ф. 5080, оп. 1, спр. 3) Д. О. Ромашка загинув 8 липня 1920 року, отримавши «дві наскрізні рани від куль у голову і лице, несумісні з життям». Проте, є свідчення, що отаман насправді не загинув і продовжив боротьбу. Так, газета «Свобода», що виходила у Нью-Джерсі (США) від 21 вересня 1920 року згадує серед повстанських загонів, що діяли на той час в Україні «батальйон Шевченка» під командою прапорщика Ромашка.

У розвідчому звіті Партизансько-повстанського штабу від 22 вересня1921 року зазначається: "25 серпня в районі Ніжин — Носівка оперував повстанчий відділ полковника Ромашки (до 3 тисяч). Відділ перервав сполучення між Києвом і Бахмачем. Один із більшовицьких полків, посланий для його ліквідації, у повному складі перейшов на бік повстанців. 28 серпня відділ Ромашки захопив ст. Кобижча, а біля ст. Бобровиця висадив міст, повстанці захопили бронепотяг «Другий червоний командир» з 4 гарматами, 10 кулеметами і різним військовим спорядженням. За останні дні загін значно збільшився й існує під назвою «Друга дика дивізія».

Про Ромашку згадується у вірші невідомого автора «Куркуль та бандит», де отамана порівнюють з такими діячами Повстанської Армії України як Махно і Тютюнник.

«Ви чували про Ромашку,

Про Тютюнника, Махно?

Ми зійдемся всі до купи

І стоятимем в одно. »

Про отамана Демида Ромашку також розповідається у книзі Володимира Гузія «Золота очеретина».

«Цьому рухові властива партизанська тактика лісової війни, зв'язки з петлюрівським керівництвом, сувора дисципліна. Сферою впливу та дій отамана Ромашки стали Остерщина, Козелеччина, Басанщина, Броварщина.

У 1920 році більшовицькі газети скаржилися, що на Басанщині не міг з'явитися жоден представник радянської влади. Ромашківців було багато, але діяли вони підпільно, як і махновці.

На початку 1920 року загін Ромашки напав на Броварі, Гоголів, Русанів. На весні 1920 року, перед початком повстань у Зазим'ї, Літках, Требухові проти Ромашки було кинуто регулярні частини Червоної Армії.

Ймовірне припущення, що саме землякові Ромашці присвятив Павло Тичина свій знаменитий вірш

"На майдані коло церкви революція іде.

Хай чабан, усі гукнули, за отамана буде."

Як в СРСР катували і вбивали українських дівчат – Секретний фронт, 30.08

«ЧТОБ НЄКОМУ БИЛО РОЖАТЬ БАНДЄРОВЦЕВ»

70 років тому, в 1949 році, поблизу одного з колимських концтаборів за наказом Москви живцем потоплено в болоті близько трьох тисяч українських дівчаток віком 12-14 років – «чтоб нєкому било рожать бандєровцев».

ТРИ ТИСЯЧІ УКРАЇНСЬКИХ ДІВЧАТОК, багато з них попередньо зґвалтовані, втоплені живцем, найстаршій - 14 років...

І про це немає згадок у підручниках історії, про це не розказують олігархічні телеканали, не пишуть в газетах, більшість українців навіть не знають про цей злочин... Відповідно голосують за виродків, які виправдовують увесь цей жах, і несуть в маси усіляку московську пропаганду - "какая разніца на каком язикє гаваріть", "хватіт ваєвать з брат'ямі", "без росії ми нє сможем паднять економіку", "зачєм переімєновивать уліци - ми прєвиклі" і подібне. Бо не пам'ятають...

Можливо в українській нації є шанс на майбутнє, якщо:

- хоча б один священник їх відспіває, і згадає у молитві;

- хоча б один вчитель розкаже дітям про цей злочин;

- хоча б один депутат, навіть місцевий, підніме питання про їх вшанування;

- хоча б одна людина поставить їм свічку, і не обов'язково в храмі - дома, на відпочинку, та хоч на лавці;

- хоча б один бізнесмен задумається про те, кого він фінансує;

- хоча б одна "журнашлюшка" згадає, що він насамперед журналіст і у нього є відповідальність перед суспільством;

- хоча б один, хоча б хтось...

Тоді пам'ять буде жива і можливо подібного в нашому майбутньому не відбудеться..

Поему-реквієм Дмитра Шупти «Колимські дівчатка» знайдете за посиланням https://bit.ly/2ZIRdWR

Фільм про цей злочин - https://bit.ly/2Kzlcua

Заповіді наших предків, за якими ми повинні жити у цей тяжкий для українського РОДУ час:

1.«Стій за Землю свою, земля нам дана нашими Світлими Богами, зорана нашими предками, зрошена потом і кров’ю батьків, дідів, прадідів твоїх».

2. «Ворога РОДУ твого знищуй без пощади, але не принижуй його».

3. «Захищайся сам і захищай по­братима твого, щоб РІД твій не скінчився (не перервався)».

4. « Будь вірним у дружбі, любові РОДУ твоєму та вірним і мужнім у праведній січі».

5. «Бачачи підступність ворога, тим же відповідай йому».

6. «Не вір ворогу раненому та вбивці брата твого».

7. «Держись правоти і правди, вони приведуть до перемоги».

8. «Не відповідай добром на зло. Не покаране зло породжує ще більше — абсолютне зло».

9. «Сила і непереможність РОДУ твого — в етнічній єдності РОДУ твого».

10. «Не опускай голови своєї, як раб. Не принижуйся ні перед ким і не давай нікому принижувати твій РІД. Не плач, не жалійся, не проси, не бійся. Живи, борись і переможеш!».

11. «Щоб руки наші трудилися о рала наші, а мечами добували незалежність нашу».

12. «Усе, що залежить від чужої волі, — зло. Усе, що залежить від власної волі, — добро. Рід твій повинен знати це коротке визначення добра і зла».