В осінній тиші, під сумовитим шелестом листя, Чернігів 30 жовтня прощався з сином свого серця — Іваном Придатком, бійцем “Азову”, якого побратими знали під позивним “Край”. Йому було лише 28 — і все життя, мов нерозгорнута мапа, ще чекало попереду. Але війна перекреслила плани, і, замість весняних днів із донькою він отримав вічну осінь у наших серцях.

Іван народився в Чернігові, серед тиші рідного дому й теплоти маминої любові. Дитяча листівка до 8 Березня, — ще й досі пахне ніжністю: «Моя мама називає мене: моє Сонечко і Красень… Ти найкрасивіша жінка на світі. Твій син Іван».

Він був світлий не тільки в очах, мов двох розжарених вуглинках, а й у вчинках. У дитинстві рідні називали його “ветеринаром”: настільки сильно він любив тварин. Його Ципа, маленьке курча, бігло на поклик хлопчика, що носив його на плечі, мов на троні.З повагою, теплом  він ставився до всього живого.

Школа згадує його як тихого, але щирого хлопчика. Він знаходив мову з усіма, ніколи не підвищував голосу, не шукав конфлікту. Іван був, як річка — спокійний на поверхні, але з глибиною, що затягувала кожного, хто зупинявся поруч бодай на мить.

Його юність минула між спортивними майданчиками й роботою: бармен у Чернігові, кухар у Києві. Він міг стати шеф-кухарем, бути опорою для сім’ї, ростити доньку. Але війна постукала — і він, не вагаючись, пішов на захист своєї сім'ї, родини, Батьківщини.

Брат Олександр згадує: ще 28 лютого 2022 року Іван хотів піти на фронт не з ненависті, а з болю. Брата поранили, і в нього в серці загорівся вогонь помсти. Він вирішив: підготуюсь. Навесні він уже був “Край” — боєць спецпідрозділу “К12”.

Він не прикривався братовим ім’ям, не просив пільг, не ховався за чужими заслугами. Його скромність — це був його щит, його честь.

Його найочікуваніша відпустка — це народження донечки. Він мріяв спостерігати як росте його донечка, бачити перші кроки, чути перше слово, розповідати їй казки, бути підтримкою, опорою при перших невдачах, пишатися її успіхами… Але війна все це забрала. Його останній шлях — це шлях воїна, який загинув 23 жовтня 2024 року на бойовому завданні. До кінця — із побратимами, зі зброєю в руках, із серцем, сповненим любові до України.

“Край” — напис не лише на меморіальній табличці. Іван — у серцях побратимів. “Він ніколи не здавався”, — згадує “Парадокс”.
“Компанійський, добрий, сильний”, — каже командир “Комета”.

Іван — це той, хто йшов мовчки, але творив гучно. Не словами — вчинками. Не криками — мужністю.